Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

Степан Бандера


Польща його засудила на смерть,
Гітлер кинув до концтабору, 
агент КДБ вбив його у Мюнхені 

Хто ж такий Степан Бандера? Не шукайте це ім'я у радянських енциклопедіях. Навіть мертвий він був небезпечним для імперії. Щоб не погрішити проти істини, слід визнати, що у Радянському енциклопедичному словнику Ви знайдете узагальнений іменник «бандерівці»: «учасники фашистських воєнно-терористичних банд українських націоналістів УПА в Західній Україні в 1943 – 47. Назва за ім'ям керівника С.А. Бандери (1908 – 59)». Але у тому ж словнику у статті про Організацію українських націоналістів (ОУН) читаємо, що підпілля було ліквідовано не в 47 році, а на початку 50-х років. 

Історія, Україна, Степан Бандера, Історичні особистості

Детальніше

Оста́фій Дашке́вич

Muzeum Slaskie Jan Matejko Ostatni Daszkiewicz(1455 — †1535) — київський шляхтич , був спочатку ротмістром, a до 1504 воєводою Олександра Ягелончика, староста канівський (1508) і черкаський (1514) , Трокський воєвода (1522), чечерський, кричевський (1534), пропойський староста, учасник повстання Михайла Глинського (1507). 

Цей славетний воїн походив з давнього роду української шляхти, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився в Овручі, на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша». Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу. Сестра Богдана була одружена спочатку з Борисом Тишкевичом і пізніше з київським воєводою Андрієм Немировичем.

Богдан Залеський в приписах до думи " З могили Савур " розповідає, що в дитинстві чув переказ про Дашка Вишневецького, який жив на острові Княгині нижче Кудаку. За народними переказами князь загинув замолоду, а після нього на острові жила його дружина (за походженням полька) з сином, який пізніше став славним козацьким гетьманом. Залеський припускає, що Остафій Дашкевич був сином Дашка Вишневецького. Його думку про походження Остафія Дашкевича від князів Вишневецьких можна підтвердити тим, що Остафій Дашкевич має той самий родовий герб, що і Вишневецькі.

Іменем Дашкевича та Претвіча татарки лякали своїх дітей.

Готуючись до військової та політичної кар'єри, Дашкевич ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду. Згодом це дістало гідне поцінування при дворі Великого князя Литовського Олександра І, який 1502 року наділив молодого завзятця Кричевським староством.

Землі цього староства межували з Московією. Оскільки її воєводам увесь час кортіло розширювати свої території коштом українських, то будення староства минали здебільшого в сутичках залоги та ополчення з московітськими загонами та в готуваннях до нових боїв. Отже, спокою цей край майже ніколи не знав. У боях і гартувався Дашкевич як воїн. Під час однієї з сутичок фортуна повернулась до нього не тим боком, і староста потрапив у полон. Проте московіти поставились до бранця не дуже суворо. Навпаки, знаючи його добрі військові вміння, покликали навіть на службу до Великого князя Московського Василя III.

Вибір перед Дашкевичем постав невеликий: або погодитись, або вмерти. І він погодився. Але тільки для того, щоб визволитися з полону і при першій-ліпшій змозі втекти додому. Так, власне, він і вчинив. 1507 року ми знову зустрічаємо майбутнього полководця в Любліні, при дворі польського короля, де він, чоловік освічений і бувалий, загартований у боях, дуже скоро здобув собі визнання. І не лише серед придворних дам. Як же повівся в цій ситуації король? Розумно. Вимушену службу Дашкевича в царя московітів за зраду не взяв, визнав, що воїн такого рівня має право здобувати лицарську славу в будь-якій армії світу. І призначив Дашкевича старостою черкаським і канівським. Знову-таки на кордоні, але ще небезпечнішому.

Тоді Остафію Дашкевичу й довелось уперше зіткнутись із силою, що звалася козацтвом. Ідея створення з нього суто українського війська заполонила войовничого старосту, захопила так, що землі своїх повітів він, по суті, почав перетворювати на своєрідні козацькі бази, де по-справжньому гуртувались і проходили добрий вишкіл загони, що повели згодом у звитяжні походи тисячі українських воїнів. І вдавався Дашкевич до цього, не маючи ні дозволу Великого князя Литовського, ні підтримки польського короля, - отак собі, за покликом власного серця та на відчай душі.

Задля цього він на початку 16 ст. зібрав з Дніпровських островів, розпорошених людей, які переховувалися там від татарських набігів та невеликими групами давали відсіч татарам,так як вони могли, організував їх у єдину військову силу, установив однакову для всіх єдину зброю: вогнепальну та шаблю, поділив усіх на полки, полки на сотні і призначив старшину і підстаршину. Острів Хортиця, відразу перший острів за порогами. Саме його він призначив, як основне місце для складу зброї, щоб перекрити татарам вхід на українські землі, тому що там вони мали найкращу переправу через Дніпро.

КозакиЗапорожці на літо виходили на острови, коли татари починали свої грабіжницькі напади на українські землі і на зиму розходилися по домівках. Вони називали себе черкаси. Їх озброєння було (шабля, стріли з луком, ніж за поясом). Татари мали таку саму зброю, тому Дашкевич вирішив озброїти своїх козаків вогнепельною зброєю, крім того використовувалася до 17 ст. і стара зброя (стріли з луком та ніж (кинджал) за поясом).

Це були початки "прикордоної служби", яка діяла на найнебезпечнішому кордоні з татарською ордою і була для Польщі дуже важливою, так як Польша отримала підтримку своїм військам малими коштами.

Дашкевич, для того щоб мати навесні своїх людей "під рукою" і могти їх швидко організувати в разі необхідності, назначив Чигирин як основне місце збереження зброї та зимівник. Крім Чигирина він розселив козаків у наданих королем "пустих землях", а також в Черкасах, Каневі. Так за короткий час вони поширилися по всьому Дніпрі.

Щоб озброювати та й взагалі утримувати козацькі загони, він як староста навіть самочинно збільшив податки. Дехто з цього приводу ремствував, збереглися, зокрема, скарги на Дашкевича з боку дрібної шляхти. Зате серед простих українців заходи його особливого невдоволення не викликали. Кожен розумів: якщо козаки не захистять, татари одберуть увесь набуток разом із життям.

В 1511 р. на сеймі в Петрикові Дашкевич, бачачи, що Польське королівство платило тоді данину татарським ханам, посли яких також знаходилися на сеймі, сказав, що стидно християнському королівству давати данину невірним. Їх напади можна припинити тим, що поставити на Дністровських островах постійну варту з 2000 людей, які плавали би між островами і порогами і зупиняли татарів на їх переправах через Дністер, для цього потрібно на островах поставити укріплення і дати 500 кіних людей, які би забезпечували цим людям необхідні для життя запаси.

Татари, коли вони робили грабіжницькі напади на українські землі, використовували 7 перевозів або бродів через Дніпро, між Черкасами і Очаковим (Дашів): Кременчиськ, Упськ, Гербедейов ріг, Мішурин, Кучкос, Тавань, Баргів, Тегиня, Очаків.

Дашкевич, не отримавши офіційної підтримки від Сигізмунда, набирав за власної ініціативи, з охочих все більше війська для укріплення кордонів на Дніпрі, улітку вони перебували на островах, а взимку частина йшла по домівках, а іншим потрібно було житло. Так Канів і Черкаси для цієї цілі не підходили, Дашкевич залишає козаків на зиму в Чечерську та Кричеві. У цей час заснований Чигирин, який стає основним місцем зимівки козаків. Від короля Сигізмунда в нагороду за захист від татарів козаки отримують в довічне користування землі над порогами і нижче ,по обидві сторони Дніпра і називають свої нові колонії Мала Русь.Займали козаки також території Бугу та Дністра.Козаки мали на островах свої січі,з яких вони робили напади на татарів.

1511 було постановлено для охорони кордонів утримувати кінну варту в кількості 4000, і на їх утримання зібрати перший рік 18 грошей з "десятка землі ", а на другий рік 12 грошей. Дашкевич був вибраний Кошовим. Сигізмунд I Старий дозволив козакам закладати слободи вище порогів і надав козакам землі по обидві сторони Дніпра між ріками Кінська вода, Самара,Кальміус, Ташлик, Бог.

Дашкевич запровадив у війську жорстку римську дисципліну, яка полягала в витримці, а також в легковажному ставленні до життя та житєвих небезпек, сліпому підкоренню козацькій старшині, але з ін. сторони в однаковому розподілу трофеїв, які здобувалися в військових походах та в рівноправному і вільному виборі всієї козацької старшини. Дрібні провини козаків залишалися ненаказаними, але дезертирство і непідкорення старшині каралося без винятку. З часом все більше охочих з Подолян, Волинян, Українців, Поляків збільшувало його військо. Таким чином безчесним пограбуванням татар він протиставив сильну військову силу.

Час від часу Дашкевич полишає свої адміністративні клопоти і сам бере участь у боях з татарами. 1523 року в одному з таких боїв він, можливо, пораненим, потрапив у полон. Та пробув у ньому недовго: козаки викупили.

Втім, татари вже добре знали Дашкевича і як союзника. За два роки до його полону сталася досить неординарна подія. Річ у тім, що, як би не ворогували козаки з татарами, але Московію і ті, й ті завжди мали за ще дужчого спільного ворога, якого треба було всіляко ослаблювати. Тож не дивно, що коли 1521 року хан Мехмет-Гірей вирушав у похід проти Московії, він звернувся до польського короля з проханням дозволити Дашкевичу разом з козаками піти з ним. Король дозволив. Бо коли одні його вороги - татари - бралися бити других - московітів, йому це чомусь дуже подобалося. А Дашкевич мав свої порахунки з тими ж таки московітами, і похід виявився вдалим. Татарсько-українське військо дійшло аж до Москви і захопило силу-силенну бранців.

Радянські історики подарувати цього Дашкевичеві не могли. Де ж бо таки: в похід на "старшого брата" На кого, мовляв, шаблюку наважився зняти? А про те, скільки разів війська "старшого брата" плюндрували українські землі, історики чомусь намагались не згадувати. Втім, облишмо полеміку. Хоч би ще й тому, що на зворотному шляху козацька душа Дашкевича таки повстала проти хана.

Достеменно невідомо, що там між ними сталося, але хан підступом полонив Дашкевича - вирішив, мабуть, одним заходом і Московії допекти, і ненависному старості вчинити припін. Проте Дашкевичу пощастило втекти, і вже за кілька місяців татари дорого заплатили йому за свою підступність: зібравши великий козацький загін, він пішов... на Очаків.

Штурм Очакова (1792 р.). З гравюри А. БергаТатарська розвідка дізналася про підготовку цього походу, і поблизу фортеці на козаків чекало чимале турецько-татарське військо. Та українці розгромили його, а потім удерлися в Крим і спустошили не один десяток улусів. Що вдієш: миротворчих сил, які й нині не дають сподіваного ефекту, тоді зовсім не існувало, а "дипломатія шаблі" показувала себе набагато зрозумілішою та переконливішою, аніж посольське красномовство і "дипломатія завірянь" та договорів про "вічний мир". Як бачимо, засиджуватися по домівках і таборах козакам не доводилося.

Повернувшись до Черкас - вже з усталеною славою полководця - Остафій Дашкевич ще активніше заходився формувати лицарські козацькі загони. Він повірив у козацтво як незбориму силу, і на польські гарнізони та війська більше не покладався. Щоб унеможливити орді її несподівані напади, гетьман Дашкевич створює передові прикордонні загони козаків, які рейдують поблизу татарських улусів, тримаючи кримчаків у постійній напрузі, а подеколи й нападають на стійбища, захоплюють здобич і полонених.

А тепер уявимо собі стан польського короля Сигізмунда І, коли одного ранку йому до ліжка, замість кави, якої в Польщі тоді ще не знали, подають... скаргу кримського хана! Ні, королеві, певна річ, не вперше таким способом підносили скарги. Але завжди прикордонні старости скаржилися на татар: рятуйте, ваша величність! Нападають, грабують! Надішліть війська! А вільних військ у короля не було. І скарбниця королівська давно спорожніла. Одне слово, не до скарг...

А тут раптом світ перевернувся: не прикордонний староста на хана скаржиться, а хан - на старосту Дашкевича. "Приборкай його! - просить короля. - Світлої години через Дашкевича та його козаків не бачимо. Мало, що ні України, ні Московії грабувати не можемо, він ще й наші улуси спустошує".

Це ж до якого стану треба було довести хана Гірея та як принизити його, щоб він, "повелитель повелителів", почав скаржитися на козаків своєму найлютішому ворогові - польському королю! До речі, він не тільки кипів гнівом на козаків, а й повідомляв: "Черкаські й канівські володарі пускають разом з козаками й неприятеля твого та мого - московського князя по Дніпру під наші улуси, і, що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву". Щодо московітів і розвідданих для них, то для хана це була тільки зачіпка. Московіти потикались до нього нечасто. Але ж не будеш скаржитися на самих козаків, якось незручно.

Проте король не розсердився б на козаків, навіть якби мав такі скарги щоранку. Кожна з них - єлей на душу. Ні, перед татарськими послами Сигізмунд, звичайно, насупився, навіть зопалу поцікавивсь у радників, хто воно є, отой Дашкевич та як посмів?! Розібратися і!.. А послів спровадити, щоб і духу їхнього... Тож чи варто дивуватися, що вже наступного року загони Дашкевича разом із загонами Предслава Лянцкоронського знову рушили в похід. Та все туди ж таки... під Очаків. Де, як ми вже знаємо з оповіді про П. Лянцкоронського, здобули три перемоги в трьох битвах і повернулися з великою здобиччю.

Тим часом до влади в Криму став новий хан – Саадат-Гірей, якому ще тільки потрібно було утвердитися на троні та здобути славу воїна. "Оце довоювалися! - зневажливо присоромив він своїх мурз-полководців, почувши про ще один напад козаків. - Якимось зайдам ради дати не можемо! Показати вам, як це треба робити?". Й сам повів орду. Та просто на Черкаси. Щоб раз і назавжди...

Але козаки теж не без гонору. *Чули, сам хан веде свою орду?!" - "Ег то вже й ханові не сидиться?! Нехай собі, зустрінемо". Сили були нерівними. Орда неабияк потіснила козаків і кілька разів штурмувала замок, що його боронила залога під орудою Дашкевича.

Саме тоді, під час облоги, дослухуючись, як попід стінами й вежами татари життєрадісно гукають: "Алла! Алла!", - Дашкевич по-справжньому почав думати про те, щоб отакий замок, отаку фортецю поставити на одному з островів Дніпра… По-перше, це одразу б наблизило козацькі землі до моря, відчинило б таке собі "вікно в Азію". По-друге, виставивши в фортеці залогу (Дашкевич мріяв про постійний 2-тисячний гарнізон), козаки могли б створити і флотилію кораблів. Вона б уже не дала татарам дороги на правий берег Дніпра, та й турецькі галери можна було б попоганяти. Татари б не важились наскакувати розбоєм в Україну, маючи в себе за плечима великий загін козаків, що може в цей час напасти на улуси чи перестріти орду, як вона йтиме назад. Тоді їм стане зась до українських сіл - хай спершу попокричать своє "Алла!" під стінами острівної твердині.

На жаль, королі не завжди здогадуються, про що там мріється їхнім старостам. Далеко не завжди вони й хочуть знати про це...

Здолати татарам козаків того разу не вдалося. Як не вдалося й надалі. А Дашкевичу за два роки трапилась нагода поділитися своїми мріями із сеймом та королем. Виступаючи на засіданні сейму, він, як староста і сенатор, розгорнув цілий план захисту південних кордонів держави. Як запевняє польський хроніст Мартин Бєльський, - йому вірити можна, - план припав до вподоби всім. Навіть королеві. Лишень утілювати його у фортечні стіни та вежі ніхто не поквапився. "Знаєш, старий, - казали Дашкевичу впливові сенатори, - ти вже якось там без фортеці тримайся. Сам бачиш, не до неї зараз. І так бюджет латаємо, як можемо" А король - він у Польщі був виборним і майже цілком залежав од сенату - сам пустив перед Дашкевичем сльозу. Бач, мовляв, що то за сейм. У нього не те що на фортецю - на зайву шаблю злотого не випросиш. Та й до чого нам оті фортеці, як татари й самого духу козацького бояться? Одне слово, ситуація знайома.

Одначе ідея могутньої, неприступної твердині на пониззі Дніпра виникла, набула розголосу і зажила самостійним життям. Мало не за двоє десятиліть, вона все ж таки набула здійснення. Тільки досяг цього інший староста - заможніший і впливовіший. Це був князь Дмитро Вишневецький. Він, не чекаючи участі в справі короля та сейму, силами своїх козаків та селян, спорудив на Хортиці дерев'яно-земляне укріплення - Січ. Воно й поклало основу традиції Запорізької Січі. Але то вже інша історія.


Джерела:

  1. Маркевич Н.: История Малой России | Период вторый. Глава II.
  2. Дмитро́ Бантиш-Каменський: История Малой России, -- 1842, Т 1., -- с. -109
  3. Николай Сементовский: Старіна малороссійская, запорожская, донская -- Санктпетербург., 1846 р., ст. 2
  4. ІСТОРІЯ РУСІВ
  5. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
  6. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В XI т., 12 кн. — Том VII. Розділ II. Козаки і козакованнє в першій половинї XVI в. Відносини до козацтва місцевої адмістрації й центрального правительства — Київ: Наукова думка, 1991. — (Пам’ятки іст. думки України).
  7. Косенко Л. Козаки: Лицарський орден України: Факти. Міфи. Коментарі. — Харків: ВД «Школа», 2007. — 576 с.
  8. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови та Р.Шуста. — Київ: Генеза, 1993.
  9. Сенютович-Бережний В. Остап Дашкович (Дашкевич) — вождь козацький / «Український історик», 1969, №1-3

Історія, Польща, Україна, Козаки, Запорожці, Запорізька Січ

Кошовий отаман Сидір Білий

biliyГріхом було б не згадати славне ім'я людини, котра великою мірою спричинилась до появи у Таврійському степу міста Миколаєва. Власне задля цієї мети він поклав своє життя. 

Стояла провесна 1776 року. Дорогою з Чернігова до Києва їхали два вершники. У невеликому гайку обидва спішилися, перевірили пістолі й поставали один навпроти одного. 

Очевидно, вони хотіли виконати традиційний для запорожців акт зведення порахунків із життям. Звичай полягав у тому, що обидва ставали один навпроти одного, цілилися одне одному в серце, один із них читав молитву, а на слові "амінь" обидва натискали на спускові гачки і одночасно падали мертвими. Самогубство на Січі вважалося великим гріхом, але звичай дозволяв прийняти смерть від руки побратима. 

Молодший запорожець почав читати "Отче наш", але раптом зупинився й промовив: 

- А знаєш що, батьку? Ось ми постріляємося, знайдуть нас мертвими та й скажуть: "От два дурні запорожці! Певно, напилися, як мерці, й пострілялися, самі не знаючи чого!" І нас закопають, як собак, і ніхто не дізнається, чому ми пострілялися, й нам не буде ні слави, ні честі, ні доброї пам'яті! 

Сивий козак ствердно кивнув і засунув свого пістоля за пасок. Молодий повторив його жест. 

Так Сидір Білий і Антон Головатий ніби народилися знову для того, щоб не дати загинути запорізькому козацтву після розгрому Запорізької Січі. 

Через виняткові здібності його ще в молоді роки обрали на посаду військового осавула. В цьому чині Сидір Білий брав участь у багатьох морських і сухопутних походах на Дунай і в Крим. В цих походах зростав його авторитет і досвід як козацького командира і як моряка.Сидір Гнатович Білий народився у 1716 році в старовинній козацькій родині на території сучасної Херсонщини. В молоді роки навчався у Києво-Могилянській академії, але, побачивши одного разу на вулиці запорожця, подався на Січ. Вступив до запорозького товариства юнаком, навчався в січовій школі старшин.

Протягом 60-х років XVIII ст. він неодноразово виконував особисті доручення кошового отамана Петра Калнишевського. Оскільки освічений, розумний і відважний осавул завжди відстоював інтереси січового товариства, то користувався на Січі великою популярністю і повагою. Сидір Білий був добре відомий і в Санкт-Петербурзі. Вперше він побував там в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським у січні 1762 року на коронації Катерини ІІ. Імператриця приязно тоді зустріла козацьку делегацію і, як одного з не багатьох своїх бойових офіцерів, нагородила Сидора Білого золотою медаллю зі своїм портретом та дарувала йому дворянське звання.

Через шість років козаки обирають його військовим осавулом, а восени 1774 року, Сидір Білий вдруге у складі козацької депутації направляється до Петербурга. На цей раз він віз імператриці «чолобитну» кошового про захист запорозьких прав та про повернення відібраних у коша козацьких земель. Півроку оббивали пороги і покої височайших вельмож Сидір Білий разом з Антоном Головатим, та все марно. Доля Січі вже була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій Раді при височайшім Дворі, куди Білого і Головатого й близько не допустили. Коли руйнували Січ, Сидора Білого там не було, він знаходився в Санкт-Петербурзі.

Здавалося, поруйновано всі основи життя, і вихід міг бути один - смерть. Але Антон Головатий повернув побратима до життя словами про славу і честь.

Прибувши на Січ, бойовий осавул побачив на місці колишньої неприступної козацької фортеці лише руїни і розриті окопи. Тут треба віддати належне Григорію Потьомкіну, який не дозволив руйнатору Січі генералу Текелію репресувати Сидора Білого після його повернення в Україну.

За наказом Потьомкіна, Білого як бойового козацького офіцера і дворянина було звільнено зі служби у чині майора російської армії, «височайше» наділено українською ж землею і призначено керівником Новоселицького повіту під Херсоном. (У 1776 році Потьомкіну здалося, що досить вже козакам керувати на козацькій землі, і він замінив його на тому повіті російським офіцером).

Зруйнувавши в 1775р. Січ та скасувавши Військо Запорозьке, Потьомкін вже 31 жовтня 1776 року доповідав Катерині ІІ про факт безоборонності півдня Росії. Щоб оборонитися від імовірного нападу Туреччини, за його підрахунками, російське військо мало б налічувати 9 гусарських, 6 пікінерських, 2 козацьких полки та мати флот на морі. А цього всього не було.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало від Росії організації якоїсь протидії. Адже існування «Січі за Дунаєм» викликало все більші симпатії в українського населення, зміцнювала військову потужність Порти й паралізувала участь у війні українців на стороні Росії.

Сидір Білий попрямував на рідну Херсонщину. Але спокійне життя в сільських умовах було не до душі загартованому в боях запорожцеві, і разом із Захарієм Чепігою, Антоном Головатим і Карпом Легкоступом він вирішив відродити українське козацтво.

Чорноморський козак

Чорноморський козак із праці Йоганна Готліба "Описание всех в Российском государстве обитающих народов, также их житейских обрядов, вер, обыкновений, жилищ, одежд и прочих достопамятностей..." (1799)

Про цей період життя Сидора Білого історики пишуть по-різному. Одні за те, що не пішов з більшістю козаків на Задунайську Січ, звинувачують його мало не у зраді. Він, як ніхто інший, розумів, що зберегти Січ в імперії в її історичному вигляді вже стало неможливим, тому вважав, що національне козацьке військо і флот необхідно відроджувати на рідній землі, яка буде постійно поповнювати їх свіжими силами. Тому не пішов за Дунай, тому при першій нагоді почав створювати «Військо вірних козаків» і козацький флот, хоч і під імператорським орлом.

Під керівництвом Сидора Білого, кінноту організовував в Чилеклеї Захар Чепіга, а Лиманську флотилію будував Антон Головатий. У Херсоні Сидір Білий отримав спорядження і боєприпаси. У Кременчуці та на Херсонській верфі будувались козацькі човни, озброєні гарматами.

Лиманську флотилію деякі сучасні дослідники інколи плутають з азовською флотилією, хоча насправді це були різні бойові одиниці. Щоб зрозуміти, чому виникали подібні неточності, зацитуємо ось такий епізод:

«Здійснити перший похід Дніпровської флотилії «великого моря» було доручено козацькому отаману (й майору царської армії одночасно) Сидору Білому.

Вранці 1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів Дніпровської флотилії увійшли в Ахтіарську гавань і стали на якорях у теперішній Севастопольській головній бухті. Наступного дня, 2 травня, в бухту ввійшла Азовська флотилія Ф. Клокачова. За козацьким звичаєм Сидір Білий вітав побратимів з Дону гарматним салютом, а потім бенкетом на своєму флагманському кораблі.

Протягом тижня Сидір Білий знайомив Клокачова з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтіарською бухтою та Кримом взагалі. Таким чином, російська (Азовська) флотилія з'єдналась у Севастопольської бухті з українською (Дніпровською) флотилією, яку привів із Херсона Сидір Білий. У травні 1783 року - передавши, на вимогу князя Потьомкіна, Дніпровську флотилію віце-адміралу Ф. Клокачову, Сидір Білий повернувся до Херсона, де очолив Лиманську гребну флотилію «малого моря», яку ще треба було збудувати. На відміну від севастопольської ескадри, гребна флотилія мала складатися з вітрильно-гребних суден, призначених для висадки десанту і тарану важких лінійних кораблів». ("Чорноморська козача флотилія" - передумови створення. С. Чорний. В. М.) Отже крім Лиманської та Азовської флотилії була ще й третя - Дніпровська флотилія, котра будувалася лише у Херсоні.

Державний канцлер імперії Олександр Безбородько описував: «чтобы встретить турецкую эскадру из 25 кораблей, выставленных Портой на Черное море, имеется только 10 судов, наполовину сгнивших: они были построены из плохого материала; флот из весельных галер, на который рассчитывали, совсем не существует: Мордвинов, которому было поручено это дело, думал только о том, чтобы набить свои карманы,.. на восстановление флота требуется девять миллионов, но не знают, откуда взять эти деньги...» Кошти знайшли, грабуючи Україну і нові, «приобретенные», землі.

Лиманська гребна флотилія до 1787 року була збудована. Складалася флотилія з двох ескадр — традиційних козацьких чайок та скампавеїв (бригантин), що призначалися для тарану великих кораблів і висадки десанту. Потьомкін радів — флот будується, і у 1787 році, під час подорожі Катерини II до Криму, звелів Сидору Білому з загоном козаків супроводжувати царський почет, демонструючи при цьому цариці козацьку виправку.

В Кременчуці Сидору Білому вдалося пробитися до цариці й особисто вручити їй «прошеніє» про відновлення українського козацького війська. Катерина була в настрої і задоволена козаками, пообіцяла прохання «вірних» їй козаків задовольнити. І задовольнила. Наказала Потьомкіну призначити командиром Лиманської флотилії німця, французького моряка принца Нассау-Зігена, якого взяла на російську службу і який надзвичайно сподобався їй під час подорожі Україною.

Сидір Білий в чині підполковника став командувати лише ескадрою запорозьких чайок, котрі базувались у Вітовці. На військовій раді кошовим отаманом обрали Сидора Білого, а ще обрали старшину і 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорозькому Військові».

Імператриця затвердила Сидора Білого кошовим Війська вірних козаків, дозвіл на формування якого був підписаний 27 лютого 1787 року. У війську налічувалося 7 тис. колишніх запорожців, причому половина була під командою Захарія Чепіги, складаючи козацьку кінноту, а морськими козаками керував генеральний суддя Антон Головатий.

Антон Головатий

Антон Головатий
командир Чорноморського козацького флоту після смерті Білого, організатор козацької колонізації Кубані

Козацький флот з п'ятдесяти чайок отримав назву Чорноморської козацької флотилії, яка перейшла в оперативне підпорядкування начальника Лиманської веслової флотилії контр-адмірала Карла-Генріха-Отто принца Нассау фон Зігена.

Mало кому з наших сучасників відома правда про велику битву, яка понад два тижні тривала в гирлі Дніпра біля турецької фортеці Очаків і визначила перебіг російсько-турецької війни 1787-1791 років.

Російська імператриця Катерина II, захопивши за допомогою запорожців Крим, в 1777 році затвердила на престолі Кримського ханства хана Шагі-Гірея. Висока Порта з втратою Криму змиритися не могла, і султан Абдул Гамід I, скориставшись воєнною перевагою на Чорному морі, вирішив без оголошення війни напасти на російські війська, висадити десанти та, повернувши Крим і Кінбурнську косу (довга смуга, котра відділяє Дніпровський лиман від Чорного моря), відновити панування Високої Порти.

Крім того, султан вирішив залучити до бойових операцій і колишніх запорожців, які після розгрому Запорізької Січі знайшли притулок у дунайських володіннях Порти, заснувавши там Задунайську Січ. У серпні 1787 року Абдул Гамід I вирішив реалізувати свої плани.

7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. В цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями — задунайцями, які входили до складу турецьких військ.

І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров'ю. 1 жовтня на допомогу корпусу яничар турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської флотилії.

Ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але, побачивши в чайках своїх братів-запорожців, домовилися з ними не воювати і, пострілявши для вигляду з гармат, козацькі ескадри повернулися кожна до своїх берегів: Сидір Білий — до Суворова, а задунайці — до Очакова (українська назва Очакова - Дашів відома ще з часів князя Вітовта В.М.) Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничар в лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна.

На честь перемоги імператриця повеліла викарбувати 190 медалей із написом "Кінбурн 1 жовтня 1787".

Проте через помилку чиновників Монетного двору було виготовлено лише... 19 медалей, і Потьомкін, отримавши їх, написав Олександру Суворову такий розклад: шість медалей піхоті, шість - кінноті, шість - козакам і одну - артилеристу, котрий підпалив бомбою турецький флагман.

Солдати й козаки мусили самі вирішити, хто з них гідний нагороди. Хто з козаків Сидора Білого одержав медаль за Кінбурн, поки що встановити не вдалося.

Битва при Кінбурні 1787 року

 Битва при Кінбурні 1787 року.

Турецький флот переплив Дніпровський лиман і висадив з Очакова (на малюнку ліворуч) десант, який почав рити траншеї, щоб підібратися поближе до фортеці Кінбурн. Турецькі кораблі тим часом відійшли, щоб у десантників не було спокуси втекти, і розпочали обстріл укріплення з гармат.
Суворов, дочекавшись, поки турки підкопаються поближче до фортеці, атакував яничар піхотою, а козацька кіннота, пройшовши уздовж чорноморського берега коси (праворуч), напала з флангу. Десант було скинуто в лиман

Поль Джонс

Поль Джонс - капер і засновник ВМФ США.
Портрет початку 1780-х

Поль Джонс - пірат

Поль Джонс - пірат.
Британська карикатура кінця XVIII сторіччя

У грудні 1787 року за наказом Г. Потьомкіна українські козаки перейшли з Прогноїв (Прогноївська паланка) до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ).

Російський Чорноморський флот був слабший за турецький. Катерина і Потьомкін, який командував військами на півдні України і в Криму, про це знали. Вихід був один: на російському боці, у Чорному морі, мали воювати капери, що могли б, пошкодивши морські комунікації Високої Порти в Чорному морі, відрізати турецькі фортеці на Дунаї й у гирлі Дніпра від постачання військами, зброєю та боєприпасами.

Катерина своїм указом дозволила Потьомкіну видавати ліцензії на каперство, а сама написала посольствам у Західну Європу: шукати знаменитих корсарів і негайно запрошувати їх на російську державну службу на Чорне море.

Хто ж такі були капери, корсари, аматори, приватори, як їх називали тоді в Європі й Америці?

Це були приватні особи, які з дозволу воюючої держави споряджали за свій рахунок судна й кораблі, наймали команду й нападали на торгові й військові судна противника, діючи як справжні пірати: грабували, брали здобич, захоплювали судна. Третину захопленого залишали собі, а дві третини передавали державі, яка найняла їх для каперства.

Першим російським капером на Чорному морі став грецький "морський вовк", капітан Спірос Рицардопуло, який оснастив і озброїв яхту "Бджола". Після нього були й інші, зокрема й російський капітан I рангу, майбутній флотоводець і адмірал Олексій Сенявін.

Таким чином, перш ніж турецький флот розпочав воєнні дії, російські корсари запанували на Чорному морі. Проте в них не було координатора, корсара зі стажем. Ним мала стати людина, яку не безпідставно вважають засновником ВМФ США, яка так доречно залишилася без роботи, бо 1785 року Франклін оголосив про заборону каперства. Людина, яка ввійшла у світову військово-морську історію як Поль Джонс - Чорний Корсар. Лишившись без роботи він оселився у власному будинку в Парижі під охороною чорношкірих слуг.

Слава Поля Джонса докотилася й до засніженого Петербурга. Катерина II зрозуміла, що на Чорному морі адмірал-корсар потрібен як повітря, і російський посол при Людовіку XVI, Іван Смолін (Сімолін) отримав термінову вказівку запросити його на російську імператорську військово-морську службу.

Чорний Корсар дав принципову згоду, але поставив єдину умову: імператриця особисто повинна була звернутися до нього з усіма своїми пропозиціями. Отримавши лист від Смоліна, Катерина з полегшенням зітхнула: координатора каперів на Чорному морі було визначено, й сіла писати листа до Поля Джонса.

Чорний Корсар приїхав у російську столицю 23 квітня 1787 року. Катерина II одразу ж удостоїла аудієнції шотландського "морського вовка", якого їй відрекомендував французький посол граф Сегюр.

З рук Катерини Поль Джонс отримав патент на чин контр-адмірала з її власноручним підписом, але на ім'я француза Павла де Жовеса. Під цим ім'ям він і прибув невдовзі в розпорядження Григорія Потьомкіна - командувати вітрильною ескадрою в Дніпровсько-Бузькому лимані.

Після невдалого штурму Кінбурна бій за Крим, за розрахунками султана Абдул Гаміда I, мала виграти Чорноморська ескадра Великої Порти, яку він почав готувати з залученням іноземних фахівців. Ескадра вийшла з Босфору 23 квітня 1788 року під командуванням капудан-паші (адмірала) Есскі-Гуссейна на прізвисько Крокодил морських битв.

До неї входило: 12 лінійних кораблів, 13 фрегатів, дві бомбардирські барки, дві галери, 10 бомбардирських шлюпів і канонерських морехідних човнів та шість брандерів, а також 20 флейтів із десантом морської піхоти та 20 тис. солдатів і офіцерів, лише третина яких були турецькими піхотинцями, решта - найманцями, завербованими на підвладних Порті територіях (лише греків було близько 4 тис.).

На вітрильних кораблях і суднах було кілька сотень англійських матросів і офіцерів, артилеристів, радником капудан-паші був британський контр-адмірал.

Ескадра вийшла в Чорне море з дотриманням щонайсуворішої таємниці, але вихід її викрили. 1 травня того ж року російські корсари атакували й узяли на абордаж два турецькі торгові судна. Одне з них відвели в Севастополь, і бранці-купці повідали про вихід у море капудан-паші.

Тим часом капудан-паша продовжував рухатися до Очакова. Але приблизно за 60 миль від Босфору ескадру наздогнав пізній весняний шторм і пошкодив кілька лінкорів. Есскі-паша мусив повернутися назад.

10 травня ескадра знову залишила Босфор, а 20 травня 1788 року кинула якір у зоні видимості стін Очакова. Дозором у напрямку лиману відправили веслові судна.

Турецький флотоводець знав, що негода в морі фактично вивела з ладу російський флот «великого моря» — севастопольську ескадру контр-адмірала М. Войновича. Тому вирішив основний удар направити на Лиманську флотилію і, таким чином знищити Чорноморський флот. Севастопольський флот був слабкий, і Потьомкін наказав привести в бойову готовність Лиманську веслову й вітрильну ескадри, а також Чорноморську флотилію Антона Головатого, яким довелось зустрітися віч-на-віч з цілим турецьким флотом.

Battle of Athos 1807

Фрегат - основна ударна сила турецького флоту в Чорному морі. Величезний, швидкісний, з потужною артилерією... але Дніпровський лиман занадто мілкий для таких суден

Прихід турецької ескадри до гавані Очакова спостерігали дві дозорні дупельшлюпки російської Лиманської ескадри. Однією з них командував капітан II рангу, німецький моряк на російській службі Христофор Остен-Сакен. Коли він спробував прорватися через фронт турецьких галер, перехопити його вийшли ще чотири турецьких судна.

Христофор Остен-Сакен, зрозумівши, що його хочуть узяти в полон, наказав команді йти на шлюпках до берега, а сам спустився в крюйт-камеру, щоб підірвати бочки з порохом у той момент, коли турки підійдуть впритул і ступлять на палубу його корабля. Через кілька хвилин прогримів страшний вибух.

Подвиг капітана Остен-Сакена увічнили лише через 120 років, коли до складу флоту увійшов ескадрений "Капітан Остен-Сакен", побудований на верфях Миколаївського заводу, а 29 квітня 1918 року міноносець одним із перших підняв військово-морський український прапор за наказом контр-адмірала Михайла Сабліна.

Вибух шлюпа сповістив про прихід турецької ескадри у гавань Очакова. Це означало, що невдовзі слід чекати атаки капудан-паші Есскі-Гуссейна.

Приблизно тоді ж колишні запорожці святкували прибуття в Кіш клейнодів Війська вірних козаків. До ставки Потьомкіна вони надійшли зі столиці 13 травня, і він надіслав їх Суворову, якого щойно було призначено командиром корпусу в армію Потьомкіна. Суворов, розуміючи важливість отримання клейнодів перед боєм, надіслав їх із генералом Михайлом Кутузовим і ескортом гусарів у Кіш. 21 травня 1788 року генерал-майор Михайло Кутузов в урочистій обстановці і на очах усього козацтва вручив «вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: велику білу з синім хрестом корогву, кілька менших корогв куреням, булаву, бунчук і перначі. 13 травня було надіслано Білому ще й печатку, але написаного на ній слова «Запорозького» не було. Катерина II заборонила вживати це слово, щоб, бува, в Україні не подумали, що відроджується історичне Запорозьке Військо Низове. Проте Суворов на застереження цариці не зважав і всюди називав запорожців «Запорозьким військом вірних козаків».

Головним у цій ситуації було те, що в Сидора Білого тепер була військова печатка, а це означало, що Військо стало окремою військовою частиною. Йому було повернуто всі права, вольності й привілеї запорожців - і саме це означало перемогу Сидора Білого та його побратимів.

Сидір Білий на коші зустрічав клейноди дуже урочисто. На урочистому засіданні військової ради клейноди освятили, провели молебень зі всім кошем, салютували з гармат. Як колись Петро Калнишевський, що в цей час, закований в кайдани, сидів ув'язнений у сирій ямі Соловецького монастиря, так тепер Сидір Білий щиро вірив, що вірною службою і пролитою в боях козацькою кров'ю можна заслужити в колонізаторів право вільного життя на рідній землі. Та кінця цього імперського шоу «з вірними козаками» Сидору Білому бачити не судилося.

Коли наступного дня козаки пішли в Січову церкву Покрови до заутрені, на кіш в Олешках напали турецькі фрегати. Це було вдосвіта: туман сховав ворога, і той пройшов повз дозори Нассау-Зігена. Проте турецькі каноніри також не бачили, куди стріляють, і били з гармат у білястий туман, який сховав Олешки.

Козаки, не звертаючи уваги на пальбу, відстояли службу. Потім кинулися до чайок і вирішили провчити фрегати. Але тут перемінився вітер, погнав воду з лиману в море, турецькі фрегати швидко відпливли, боючись сісти на мілину.

Поль Джонс, він же французький контр-адмірал Павел де Жовес, прибув на Лиманську каперську флотилію ще 19 травня. Про запорожців він багато чув ще у Франції й горів бажанням ближче з ними познайомитися, бо воювати проти капудан-паші їм належало разом.

Перша зустріч Чорного Корсара й Сидора Білого розпочалася ввечері 6 червня 1788 року, а закінчилася опівночі. Серед запорожців знайшовся козак на ймення Іван, який сяк-так володів французькою, він і став перекладачем.

Кошовий і адмірал швидко пройнялися взаємною повагою, яка згодом переросла в дружбу, а Іван став побратимом Павла Жовеса. Під час веселого запорізького застілля адміралу відрекомендували козацького адмірала, командира Чорноморської веслової флотилії Антона Головатого. Друзі розпрощалися після опівночі, і адмірал пішов на гичці до свого флагмана - "Святого Володимира".

Ранок був тихим і мирним, вітер із моря гнав воду в лиман, із вітром йшов туман, у тумані - авангард ескадри Крокодила морських битв капудан-паші Есскі-Гуссейна. За скампвеями контр-адмірала Нассау-Зігена - великими парусно-весловими суднами з морською піхотою на борту й дуже слабкою артилерією - у глибині лиману розмістилися чайки Антона Головатого, далі - капери Чорного Корсара.

В авангарді Есскі-Гуссейна під вітрилами йшла його веслова флотилія, яка мала забезпечити прорив основного, ударного ядра ескадри Крокодила морських битв у лиман. Вітер не давав скампвеям вирушити на зустріч із турецькими галерами. Принц наважився на відхід за вітром.

Проте для відходу всередину лиману скампвеям потрібно було розвернутися; і цей дуже складний в умовах бою "поворот всі враз" потребував не лише синхронно-чітких дій, а й часу, якого в Нассау-Зігена не було. Ситуація стала критичною з того самого моменту, коли лінійні кораблі та фрегати Есскі-паші відкрили звислий артилерійський вогонь, метаючи зі своїх гармат бомби через свою веслову флотилію на російські скампвеї. Поразка стала очевидною.

Скампвея

Скампвея - велике і повільне десантне судно, 
з мінімальною артилерією і добрячою осадкою

Те, що сталося через лічені секунди в лимані, не передбачалося жодними військово-морськими інструкціями того часу.

Це було як грім серед ясного неба і, мабуть, капудан-паша, стоячи на капітанському містку свого флагмана, проковтнув язика: на його ескадру на веслах мчали лиманом п'ять десятків запорізьких чайок і на довгих фалах тягли за собою скампвеї принца Нассау-Зігена.

Вони вже проскочили загороджувальний вогонь турецького головного калібру, прорвали стрій турецьких галер і входили в зону, де турецькі гармати були безсилі. Обізвалася козацька малокаліберна артилерія. Ситуація різко змінилася на користь противника, і капудан-паша віддав команду підготуватися відбивати абордажну атаку.

Коли Антон Головатий, командувач козацької веслової флотилії, оцінив ситуацію, він зрозумів: єдиний вихід уникнути поразки - йти вперед і тягти за собою скампвеї. Він віддав команду, чайки вискочили за лінію скампвей, зачепили їх і потягли до турецьких головних сил, мушкетним і фальконетним вогнем продираючись через веслову турецьку флотилію авангарду Есскі-паші. Прикрив цей маневр дим від пострілів турецької ескадри, що його вітер відносив у бік козаків.

Запорізький адмірал знав: ось-ось вітер зміниться, надме вітрила скампвей і каперів Чорного Корсара, пожене воду з лиману в Чорне море, турецька ескадра сяде на мілину лиману і стане легкою здобиччю російської морської піхоти, козацьких мушкетів, шабель і гармат флотилії Чорного Корсара.

Капудан-паша дав наказ відходити, але спізнився - вітер гнав воду з лиману, і три турецьких фрегати, вдарившись мідними днищами об каміння, міцно сіли на мілину. На їхні борти полетіли абордажні гаки та драбини, на палубах з'явилася російська морська піхота й козаки, і зав'язався рукопашний бій.

З неймовірними зусиллями капудан-паші вдалося вивести свою ескадру з бою. Капери Поль Джонса довершили розгром, із флангу вдарили по противнику скампвеї та шлюпи бригадира Алексіано.

Справу було виграно остаточно. Поль Джонс наказав спустити шлюпки й підібрати з води турецьких моряків. Сміючись над "жалісливим корсаром", принц Нассау-Зіген скерував на турецькі фрегати, які сіли на мілину, палаючі брандери: фрегати згоріли, що викликало велике невдоволення каперів і козаків, бо кораблі можна було з мілини зняти, відремонтувати й зарахувати до флотилії Поля Джонса.

Есскі-Гуссейн, окрім трьох фрегатів, втратив канонерський човен, шебеку, 500 чоловік убитими й затонулими, 1000 чоловік узятих у полон. Козаки втратили лише флагманську чайку. Загинув весь її екіпаж, дивом уникнув смерті сам адмірал Антон Головатий.

Козацька чайка

Козацька чайка, реконструйована за зразком XVIII сторіччя. Невеличке (важко влучити), високоманеврене судно з обмаллю артилерії, зате з відчайдушними десантниками і мілин не боїться.

Фото: chaykaspas.org.ua

Реляцію про перемогу 7 червня 1788 року писав Потьомкіну принц Нассау-Зіген, і це був єдиний документ, на який згодом спиралися всі російські (й не лише) історики. Природно, правду принц написати не міг, бо в такому випадку його слід було б зняти з посади й віддати під суд. Принц зазначив серед тих, хто відзначився в бою, тільки себе й бригадира Алексіано.

Справжні переможці залишилися "за кадром", і ця несправедливість досі панує в російській історіографії. Правду відновив у 30-х роках XIX століття український історик Андріан Кащенко, але його книга вийшла малим накладом, а брехня переходила з однієї книги російських істориків до іншої.

Увечері в каюті Поля Джонса точилася гаряча дискусія: принц звинувачував адмірала в тому, що той не переслідував ворога, який відходив до Очакова. Незворушний шотландець вказував: якщо турецькі судна сідали на мілину, то з таким самим успіхом сісти на мілину міг і він. І, своєю чергою, запитував Нассау-Зігена, у скільки він оцінює спалені за його наказом турецькі фрегати й коли віддасть ці гроші каперам. Співрозмовники розійшлися, незадоволені одне одним, пізніше принц звів наклеп на корсара в листі до Потьомкіна.

У ніч із 15 на 16 червня Поль Джонс відвідав запорожців, був у захопленні від їхнього маневру, щиро хвалив. Торжество досягло апогею, коли Сидір Білий підніс корсару запорізький подарунок: шапку зі шликом, кунтуш червоного сукна, такі самі шаровари, козацькі чоботи, пояс із пістолетами, люльку й дорогу турецьку шаблю.

Чималенько почастувавшись горілкою, запорожці перевдягли Поля в козацький одяг, бентежило їх лише те, що той не мав чуба і вусів. Потім розмовляли про справи, і корсар попросив свого побратима Івана показати йому мілини на лимані.

Очаківська фортеця

Очаківська фортеця (праворуч) наприкінці XVIII сторіччя. Ліворуч - укріплення острова Березань, розташованого в усті Дніпровського лиману, між Очаковим і Кінбурном

(сама Кінбурнська коса лівіше, і на малюнок не помістилася).

Восени 1788 року чорноморські козаки під командуванням Антона Головатого навальним штурмом візьмуть важливі для оборони Очакова укріплення Березані. Турецький гарнізон здасться в полон

Одягнувши темний одяг і взявши з собою квач і смолу в малій діжці, обидва сіли в човни і, обгорнувши кочети мокрими ганчірками, тихо пішли на двох веслах до Очаківської гавані. Турки їх не помітили. 

Іван підгріб впритул до борта флагмана, подав адміралові діжку зі смолою й квач і той на борту написав: "Спалити, Поль Джонс". Потім запорожець показав адміралові мілини, на які слід було заманити турецькі кораблі під час відпливу.

16 червня о 12.00 флагман турецької ескадри ввійшов у лиман. Чи читав він напис, зроблений на борту його корабля рукою Поль Джонса, історія замовчує. Мабуть, читав з допомогою своїх британських радників, бо Поль Джонс писав англійською мовою. Досить ймовірно, що Есскі-Гуссейн розізлився, і лише тому пішов у лиман попереду всієї своєї ескадри.

Турецький адмірал напоровся на ті самі граблі - на цей час почався відплив, і 64-гарматний флагман сів на мілину. Його оточили фрегати, розпочалася артилерійська дуель між каперами Поля Джонса й Есскі-пашою.

Запорожці рвонули на чайках до турецького флагмана, який сів на мілину, але фрегати поставили заслін із бомб і ядер. Так тривало, аж доки змінився вітер, флагман знявся з мілини, і турки пішли з лиману.

Увечері гичка принца знову доставила його на "Святий Володимир". Нассау-Зіген знову атакував Поля Джонса своїми звинуваченнями - чому той не вдарив по турецькому флагману, який сів на мілину?

Холоднокровний шотландець відкрив принцу свій план бою на наступний день, попросивши його атакувати турецьку ескадру весловою флотилією в час припливу й заманити турецькі судна на мілини. Нассау-Зіген зрозумів: якщо він зреалізує план шотландця, то лаври переможця будуть у нього, нащадка принца Оранського.

Настав ранок 17 червня. Есскі-Гуссейн знову ввійшов у лиман, все повторилося: уперед на веслах пішли скампвеї Нассау-Зігена, потім він зробив "поворот усі враз". Капудан-паша збільшив парусність, ескадра летіла на зустріч із Чорним Корсаром.

Медаль "За хоробрість на водах Очаківських", яка вручалася нижнім чинам веслової флотилії Нассау-Зігена.
Носилася на Георгіївській стрічці

Коли вітер змінився, капери розвернулися бортами, і страшний залп із трьохсот гармат ударив по рангоуту та щоглах кораблів капудан-паші. Били з каронад, гладкоствольних гармат, ядра яких були з'єднані ланцюгом. Щогли й рангоут, вітрила і снасті турецьких суден обрушилися в лиман.

Почався відплив, і турецький флагман сів на мілину без щогл і вітрил. Налетіли чайки запорожців, на передній ішов 72-річний Сидір Білий. Вони швидко досягли бортів турецьких суден, нагору полетіли абордажні драбини й гаки, пішла в атаку запорізька морська піхота. Першим на палубі флагмана був Сидір Білий.

Розпочався рукопашний бій. Течія гнала "Святий Володимир" прямо на турецький флагман, але Поль Джонс зумів розвернутися бортом і всадити картеччю по палубі. Капудан-паша вирішив здатися, і його прапор на грот-щоглі повільно поповз униз.

Тепер усе залежало від морської піхоти Нассау-Зігена: турецьку ескадру можна було брати на абордаж. Але захмелілий від перемоги принц послав знову вперед брандерів, і два турецьких лінкори спалахнули.

Есскі-Гуссейн помчав у лиман, за ним пішли його британські радники, їх підібрала турецька галера. Один із британців, який зустрічався раніше з Поль Джонсом, побачивши його на містку "Святого Володимира" у запорізькій уніформі, коли повернувся в Європу, усіх запевняв, що Поль Джонс став мусульманином і перейшов до росіян.

Символічна могила Сидора Білого на місці Кінбурнської фортеці.

Фото: Павло Солодько

Тим часом вітер нагнав хвилю, вода пішла в лиман, турецькі судна зійшли з мілини і пішли на Очаків, і запорожці - 218 козаків і старшин - на їхніх палубах потрапили в полон. На превелику силу зняли тяжко пораненого Сидора Білого. Пізніше Антон Головатий, захопивши укріплення на острові Березань того ж року, визволив декого з полону.

Сидір Білий був весь порубаний ятаганами. Генерал-майор Михайло Кутузов надіслав йому свого лікаря, але запорізький козак був уже старий, і 20 червня його серце зупинилося. Того самого дня Антон Головатий привіз тіло на Кінбурнську косу.

Під час похорону попереду російських офіцерів стояв простоволосий Олександр Суворов, а серед запорожців, поруч з Антоном Головатим, був Поль Джонс. Могилу викопали в самій церкві у фортеці Кінбурн, зверху поклали чавунну плиту.

Напис на пам'ятнику Білому на Кінбурні

Напис на пам'ятнику Білому на Кінбурні

5 жовтня 1855 року, під час Кримської війни, могилу Сидора Білого потривожили: у Кінбурні висадилися англійці, забрали гармати і плиту.

1856 року королева Великобританії заснувала "Хрест Вікторії" - вищу нагороду імперії за подвиг видатної хоробрості. Хрест відливали з металу російських гармат, захоплених у кримській кампанії. Дуже ймовірно, що плита з могили Сидора Білого також пішла на британські нагородні хрести.

Нащадки-запорожці не забули Сидора Білого, і 26 серпня 1904 року він посмертно став вічним шефом Полтавського Кошового Сидора Білого кінного полку Кубанського козачого війська.

Захар Чепіга

Захар Чепіга

Останній акорд у бою в Очаківських водах пролунав 18 червня. Тут Есскі-паша зазнав цілковитої поразки під час спроби прорватися з Очаківської гавані до Босфору.

Нассау-Зіген став офіційним переможцем, був нагороджений Георгієм II ступеня й віце-адміральським чином. Але Григорій Потьомкін швидко розкусив чванливого принца і попросив забрати від нього "німця".

Імператриця забрала принца до себе, він став її таємним агентом, був посланий до Франції й Іспанії, але там осоромився.

Тоді його призначили командувати Балтійською весловою флотилією, але й тут у бою на Роченсальмському рейді 9 червня 1790 року він зазнав нищівної поразки від шведів під командуванням принца Карла Зюдерманландського і з ганьбою залишив Російську імперію. 1808 року помер у своєму родовому маєтку.

Поль Джонс відмовився служити імперії. 1789 року він знову оселився в Парижі. Під кінець року в Единбурзі вийшли його мемуари, які послужили Фенімору Куперу й Александру Дюма матеріалом для написання пригодницьких романів. У березні 1792-го у віці 45 років він помер від ран.

За підсумками козацьких перемог радісний Потьомкін доповідав 19 червня 1788 року в Петербург: «Флот капудан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 піддалися... 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капудан-пашинський та віце-адміральський, у полон узято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами.... з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців.... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Натхненний перемогою Потьомкін (нагороджений імператрицею зіркою Святого Георгія та інкрустованою алмазами шпагою ціною у 60 тис. рублів ) інспектував флот в Херсоні, оглядав нові верфі у Вітовці і прийняв рішення заснувати місто Миколаїв.

Геополітичні наслідки перемоги 1788 р. важко переоцінити. Усунувши присутність Туреччини на півдні України, російська імперія розв'язала собі руки для війни з Річчю Посполитою у 1792р, що в результаті привело до другого поділу Польщі.

Не секрет, що за часів Російської імперії та й за часів радянської влади роль українського козацтва у розбудові імперії замовчувалась або перекручувалась. Військові перемоги Чорноморського козацтва, як правило, формулювали безлико: "пабєда русскава аружія". Підсумовуючи життєпис славного отамана Сидора Білого, які ж висновки можемо зробити з вищевикладених фактів? Білий Сидір Гнатович — запорозький старшина, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, командувач Чорноморської козачої флотилії.

Після смерті Сидора Білого кошовим став Захарій Чепіга. Він, як і Антон Головатий, брав участь у штурмі Очакова й Ізмаїла.  

У віці 68 років Чепіга брав участь у боях, через два роки одержав чин генерал-майора, ордени Святого Георгія 3-го та 4-го ступенів, золотий іменний хрест за Ізмаїл, шаблю, оздоблену діамантами.

На 71-му році життя, у 1797-му році помер, а 26 серпня 1904 року став посмертним шефом Єкатеринодарського кінного кубанського полку Кубанського козацького війська.

Антон Головатий до кінця своїх днів був козацьким "морським вовком" і виконував обов'язки генерального військового судді.

Він допоміг Війську «вірних козаків» одержати землю на Кубані, був героєм Очакова й Ізмаїла, здобув чин бригадира, був посланий із чорноморськими козаками проти перського шаха, одержав посмертно кошового Чорноморського війська, а помер від хвороби 29 січня 1797 року.

Вдалий штурм Потьомкіним Очакова у грудні 1788 року забезпечив Ясську мирну угоду, згідно з якою до імперії відійшли колишні турецькі території між Південним Бугом і Дністром.

Нові землі для України допоміг отримати не тільки військовий натиск Чорноморського козачого війська, але й дипломат-українець Олександр Безбородько, який потім стане імперським канцлером

З 26 серпня 1904 року він посмертний і вічний шеф Уманського, бригадира Антона Головатого, кінного полку Кубанського козачого війська.

Показово, що У Одесі є чудовий пам'ятник Антону Головатому, та його іменем названа одна з вулиць м. Одеси.

Пам'ятник А. Головатому у Одесі.

У Кіровограді є пам'ятник Захарові Чепізі та Сидору Білому, одна з вулиць м. Кіровограда названа іменем З. Чепіги.

Пам'ятник С. Білому, Антону Головатому, та Захарові Чепізі у Кіровограді.

Дуже жаль, що імена всіх цих справжніх героїв битви у водах Очаківських не знайшли гідного їхнього подвигу місця ні в російській, ні в українській історіографії.


Джерела:

1). "Сидір Білий- кошовий отаман" – Мирослав Мамчак (Флотоводці України)

2). "ЧОРНИЙ КОРСАР І СИДІР БІЛИЙ"- Володимир Кравцевич-Рожнецький, –(Дзеркало Тижня №43. 3 листопада 2001р).

3). "Козацький флот України"- 4 гл . (Україна ;шлях до моря.), розділ1-Становлення українського флоту.-М. Мамчак.

4). "ЧОРНОМОРСЬКІ КОЗАКИ В БИТВАХ НА ВОДІ ПРОТИ ТУРКІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ 1787-1791 рр".-Сергій Чорний ."Флот України" . м. Очаків.

5). "МОРСЬКІ ПЕРЕМОГИ ЧОРНОМОРСЬКОЇ КОЗАЧОЇ ФЛОТИЛІЇ" – Електронна енциклопедія (Вікіпедія)

6). В. Нікольський, О.Раскіна, "Великолепный князь Тавриды".

7). Zbignew Anusik. Rrzeczpospolita wobec wojny wschódniej (1787-1792); Polska wobec wielkich konfliktów w Europie nowoźytnej,z dziejów dyplomacji i stosunków iędzynarodowych w 15-17 wieku.Kraków 2009. s.158.

Історія, Україна, Козаки, Кошовий отаман, Історичні особистості, Сидір Білий, Антон Головатий, Поль Джонс, Козацька слава

Петро Калнишевський

KalnyshПетро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Небагато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, здавалося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випробувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку дужим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. 

Доля П. Калнишевського - повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Московії за допомогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності. 

Брат Петра Калнишевського, Семен, у 1771 р. був священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому, що за 15 кілометрів північніше Пустовійтівки. Ще один родич, слобідський козак Панас Калнишевський, згадується в реєстрах смілянської сотні. Численні родичі П. Калнишевського мешкали в сотенних містечках Ромнах і Смілому та в околицях: Пустовійтівці, Процівцях, Плавнищах, Оксютинцях і Хоружівці. 

Походив Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області). Цей факт міцно закорінився в історичній пам'яті мешканців Роменщини. Тутешні старожили ще в 30-х роках XX ст. охоче розповідали, що Калнишевський володів будинками в селах Пустовійтівці та Оксютинцях. 

Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з'явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов'язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців.

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора і. Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його бік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в'язня. У надпису зазначено, що П. Калнишевський помер у 1803 р. у віці 112 років. Натомість більше певності маємо стосовно дня народження. П. Калнишевський народився на св. Петра - 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського монастиря Феодорит надіслав йому поздоровлення.

Згідно з легендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Насправді П. Калнишевський міг з'явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид. Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якого належали саме його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед 460 козаків Петро згадується під 10-м номером.

Перша документальна згадка про перебування Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім'я військового осавула Петра Калниша згадується в листі кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань кодацького паланкового отамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці.

Головним напрямком діяльності П.Калнишевського на посаді військового осавула була боротьба з гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щоб наказати козакам не ходити "в гайдамаки". Але ті мало зважали на застереження, навіть ледве не застрелили військового Довбиша та писаря, а самого осавула "багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства ... пока слави не здобуть не відстануть". У червні 1754 р. П. Калнишевський схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Полонених П. Калнишевським гайдамаків Кіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини в Глухів.

П. Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася в містечку Микитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754 р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара І.Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охорону запорізьких депутатів під час роботи комісії. Наступного року військовим осавулом на Січі стає земляк і близький товариш П. Калнишевського Парфен Чорний.

Калнишевський ПетроУ 1757 р. П. Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовим суддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила до Петербурга і яку очолював колишній військовий суддя Павло Козелецький. Депутатів супроводжували 3 козаки, які на восьми підводах везли екзотичний подарунок царським вельможам - верблюдів. Спорядити цю депутацію коштувало настільки дорого, що в 1759 р. Кіш оподаткував селян, які мешкали на території Запорізьких Вольностей, головним чином у густозаселеній Самарській паланці.

Повернувшись з Петербурга, П. Калнишевський у 1761 році знову став військовим суддею. Відтепер він був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою на Січі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.

П. Калнишевський, безперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошо вих відносин і схильного до господарських занять. Опорою П. Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринки господарства. Конкурентів П. Калнишевського підтримувала запорізька сірома, яка трималася традиційного здобичницького життя на степовому порубіжжі.

Сірома активно підтримувала Григорія Лантуха, заслуженого козака, до того ж вихідця з середовища простих козаків-сіромах.

За часів кошівства П. Калнишевського активно створювалися проекти реформ на Запорожжі, що мали на меті скасування виборності кошового і старшини та призначення козацьких урядовців російським урядом, їх розробкою займався військовий писар Павло Чернявський.

Справжнім конкурентом П. Калнишевського й лідером партії сіроми був Василь Кишенський.

У 1756 році спільно з отаманом Менського куреня Федором Шкурою вчинив заколот проти кошового отамана Григорія Лантуха, який намагався скасувати щорічні вибори на Січі. 

У подіях 1763-1764 років також проглядається тінь Василя Кишенського. Звісно, зважаючи на свій строкатий список заслуг, він не сподівався на те, що російський уряд не перечитиме його обранню кошовим отаманом. Тому єдиний вихід Для нього був у тому, щоб підтримати підстаркуватих Григорія Лантуха та Пилипа Федорова.

Зрештою, на військовій раді в Січі, яка відбулася 1 січня 1765 р., Пилип Федоров подякував військовому товариству "за панство" та пішов на спочинок до Пустинно-Самарського монастиря. Кошовим отаманом обрано П. Калиишевського. Цього разу вже надовго.

Остаточно закріпивши за собою булаву, П. Калнишевський почав призначати на головні посади на Запорожжі лише тих козаків, які у своїх господарських справах, кар'єрному зростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто.

Управління Кодацькою паланкою П. Калнишевський доручив своєму племіннику Йосипу Підгайному. Ще будучи військовим суддею, Петро Калнишевський у 1761 р. запросив до себе на Січ Йосипа, який служив у Смілянській сотні під командою сотника Григорія Єременка.

Рідний для колишнього військового старшини Петра Калнишевського Кущівський курінь вже відрізнявся від решти своїм привілейованим становищем. Не випадково, що навіть Григорій Потьомкін називав його "головним в Січі куренем" і був його почесним членом. Саме з Кущівського куреня кошовий добирав собі вірних служителів, будуючи свою "кадрову політику".

Призначивши небожа на важливу посаду полковника Кодацької паланки, землі якої простягалися від Кодака (сучасного Дніпропетровська) до Нової Січі, П. Калнишевський надійно зміцнив свої позиції як кошового отамана.

Стихійна українська колонізація в середині XVIII ст. виплескувалася на запорізькі землі. Поруч із запорізькими зимівниками з'являлися слободи й хутори селян-переселенців, стрімко змінюючи повсякденний побут Запорожжя.

Запорізькі козаки швидко розпізнали в цьому переселенні "гречкосіїв" загрозу своєму традиційному ладу, адже, як вони говорили, "селянський плуг притягне за собою й пана". Тому часто траплялося, що запорожці нищили новозасновані слободи й хутори, шмагали поселенців батогами й примушували їх повертати назад. Петро Калнишевський після обрання кошовим отаманом змінив ставлення Коша до "нашестя гречкосіїв". Головну увагу він зосередив не на боротьбі із заснуванням слобід, а на встановленні контролю над стихійною селянською колонізацією.

В останнє десятиліття існування Запорізької Січі багато старих козацьких зимівників та хуторів перетворилися на багатолюдні села й містечка.

П. Калнишевський мав потужне власне господарство. Зокрема, в 1775 р. в його зимівниках нараховувалося 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець і кіз, 106 свиней, 5 віслюків. Навесні 1775 р. П. Калнишевський продав у Крим 14 тисяч голів овець ціною два рублі за штуку, а двом орловським купцям - 250 коней.

Зимівники кошового отамана були розкидані по запорізьких займищах, здебільшого на залюднених землях Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок.

Окремі зимівницькі господарства вели значну торгівлю хлібом та худобою з кримськими татарами та кочовими ногайцями, вивозили багато збіжжя до кримських портів.

Сам же П. Калнишевський підтримував ділові контакти не лише з українським та російським купецтвом, а й торговими людьми Криму та Речі Посполитої. За його сприяння у 1772 р. єврейські купці з Умані заснували на Січі єврейську торговельну компанію. Господарське освоєння краю, стрімке зростання чисельності населення потребувало від Запорізького Коша особливої уваги до природоохоронних заходів і раціонального використання природних ресурсів. П. Калнишевський докладав зусиль, аби запобігти вирубуванню дерев на запорізьких землях, до чого часто вдавалися південні сусіди запорожців - кочові ногайці та кримські татари.

Під особливою опікою кошового перебували ліси та Монастирський острів (нині в м. Дніпропетровську). У 1765 р. острів, за наказом П. Калнишевського, Кіш узяв під охорону, бо тамтешні "обивателі... вирубали там не тільки просте, а навіть і родюче дерево – грушу та яблуню, чим зовсім спустошили острів".

Пам'ятник Калнишевському, 1991 р., Адреса: с. Пустовойтівка Роменського р-ну УкраїнаСтрижнем політичної стратегії кошового отамана з одного боку став захист автономії Війська Запорізького, а з іншого боротьба з гайдамацтвом Російська підтримка допомагала йому безстроково тримати булаву, це стало визначальним у повстанні 1768р.

Гайдамацький рух на той мав власний кіш, гармати, військову субординацію, подібну до Війська Запорізького, а ватажки гайдамаків упевнено називали себе кошовими отаманами, не визнаючи влади кошового й старшини Запорізької Січі.

Та озброєна юрба козаків-сіромах, не чекаючи традиційного покладання піску на голови П. Калнишевського та його прибічників, розігнала раду, звільнила з пушкарні гайдамаків та з сокирами в руках кинулася трощити будинки старшини й заможних козаків. 

26 грудня 1768 р. на військовій раді , відбувалась церемонія формального підтвердження старої старшини на новий строк.

П.Калнишевський перевдягнувся в чернечу рясу і, ховаючись у темряві ночі, пробирався до Новосіченського ретраншементу під захист російського гарнізону.

Повстання розгорялося стихійно, у повсталих не було спільної мети, єдиного керівництва та чіткого плану дій. Серед сіромах було досить чисельне угруповання, яке воліло повернути булаву Пилипу Федорову й щорічно обирати старшину, залишаючись при цьому в російському підданстві.

27 грудня за допомогою російських загонів сірому вибили з передмістя Січі й змусили відійти до січової фортеці. Під гарматним вогнем повстанці залишили фортецю, відійшли за річку Підпільну та поховалися у плавнях. У цій кривавій сутичці загинув Василь Кишенський. 

Причетних до повстання вилучили з козацького реєстру, а тих, кого схопили під час збройних сутичок, жорстоко тортурували.

Після придушення повстання сіроми П. Калнишевський цілком усвідомлював свою залежність від російської прикордонної адміністрації та ймовірність нових кривавих сутичок між козацькими угрупованнями.

У березні 1770 р. П. Калнишевський розкрив нову змову проти себе. Запорожжя й надалі лихоманило нескінченними повстаннями й змовами сіроми проти кошового отамана й старшини. 

Та слід віддати належне П. Калнишевському як мудрому політику. Він спромігся запобігти розколу в старшинському середовищі, вчасно викривав змови та усував від справ небезпечних конкурентів. Вузький соціальний прошарок, що його підтримував, був внутрішньо монолітним. Завдяки цьому П. Калнишевський мав значні переваги над іншими претендентами на булаву.

П.Калнишевський постійно шукав спосіб вивести запорізьке козацтво з-під задушливої опіки російської прикордонної адміністрації.

Він підтримував тісні особисті контакти з впливовими російськими вельможами та старшиною Гетьманщини. Кошовий надсилав їм щедрі дарунки та виконував різні доручення з торговельних та конфіденційних справ. Царські вельможі були дуже ласі до цінних сортів дніпровської риби, як-то - осетер, вирозуб, а тому кошовому доводилося часто слати з Січі хабарі рибою. П. Калнишевського просили також постачати в столицю й екзотичні товари, зокрема білих верблюдів. Щоб їх купити, з Січі до Криму їздили спеціальні команди козаків.

Попри зовнішній лиск лояльності і ввічливих запевнень у вірнопідданстві російському престолу останній кошовий отаман послідовно обстоював економічні інтереси Запорожжя, піклувався про збереження його політичних прав та автономії.

Відряджаючи запорізькі депутації до російської столиці, П.Калнишевський уже не переймався метою збільшити хлібне та грошове жалування для Війська Запорізького, як це було за його попередників. Головна увага депутацій зосереджувалася на політичних та економічних завданнях, як-то: захист запорізьких територій від зазіхань російських поміщиків, скасування мита в торгівлі Запорожжя з Гетьманщиною та російськими губерніями, територіальні та майнові претензії до Війська Донського та Кримського ханату.

Запорізькі представники закріпили за собою право вирішувати свої питання безпосередньо в російській столиці.

Тривалий час кошовий клопотався, щоб вивести Запорожжя з підпорядкування Малоросійської колегії, запровадженої на Лівобережній Україні після ліквідації Гетьманщини.

П. Калиишевський доклав чимало зусиль, аби залишитися під опікою винятково Колегії іноземних справ. Тоді б Запорізькі Вольності зберегли за собою статус своєрідної "іноземної" стосовно Росії території.

П. Калнишевський рішуче виступив на захист земель Війська Запорізького від зазіхань Росії, яка тихою сапою вела наступ на запорізьку територію.

У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф. Воєйкову 6 липня 1773 р. він протестував проти того, що російські офіцери зі своїми підрозділами загарбали понад 200 верст запорізької землі. Проти непроханих прибульців з Єлисаветградської провінції за наказом П. Калнишевського виступила спеціальна військова команда на чолі з полковником Гараджею та писарем Роменським. Між запорожцями й російським військовим загоном відбулася збройна сутичка.

Козаки руйнували засновані приходьками слободи, якщо поява цих слобід загрожувала територіальній цілісності Запоріжжя. На місці зруйнованих будували свої власні.

Сенат і навіть сама Катерина II вимагали від П. Калнишевського негайно ув'язнити Гараджу та його товаришів. Та кошовий не поспішав з відповіддю, надавши цьому діяльному полковникові повну свободу дій.

У часи П. Калнишевського Запорожжя не втратило значення впливового чинника міжнародних відносин. Воно підтримувало стосунки з Кримським ханством, ногайськими мурзами, причорноморською турецькою адміністрацією та польськими магнатами.

Саме Кіш був найкраще інформований про кримські справи. Кошовий отаман міг вдало маніпулювати своєю інформацією, граючи на суперечностях між військовим відомством та дипломатичною службою. Багато справ, які виникали у запорізько-татарських взаєминах, Кіш не поспішав виносити на розгляд російських та гетьманських урядовців.

Переможна для Росії війна з Туреччиною закінчилася підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 р.

Участь Війська Запорізького у бойових діях 1769-1770 років забезпечила тактичні переваги російській армії над турецько-татарською. Запорожці неабияк посприяли блискучим перемогам Росії, які відкривали їй шлях до завоювання Північного Причорномор'я.

Головнокомандувач Другої армії князь Василь Долгорукий за указом Катерини II надіслав у Кіш грамоту про нагородження кошового отамана П. Калнишевського оздобленою діамантами золотою медаллю з портретом монаршої особи. Цю медаль слід було носити на шиї на андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю ЗО червінців без діамантів на андріївській стрічці. Медалі було урочисто вручено в Січовій Покровській церкві.

Виснаженому війною запорізькому війську, яке стільки зробило для цієї перемоги, тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий П. Калнишевський під гарматні постріли урочисто в'їхав до Січі. Однак удома на козаків чекала найстрашніша небезпека - в Петербурзі визрівав план ліквідації Січі та запорізького козацтва. Поки ж остаточного рішення ще не було, між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорізьких землях, не вщухали гострі сварки.

Водночас ще у травні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум'янцев та Г. Потьомкін на засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину II ліквідувати Запорізьку Січ.

27 квітня 1775 р. На раді було поставлено питання про ліквідацію Січі. Вирішили запросити П. Калнишевського до Петербурга, з невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7 травня 1775 р. на черговому засіданні ради було остаточно ухвалено рішення ліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.

Гостро питання постало після звістки про нібито змову П.Калнишевського з Туреччиною.

Однак на початку червня 1775 року ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ Петро Калнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій. Тривало приязне листування і обмін подарунками між кошовим отаманом Г. Потьомкіним.

Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня армійський корпус регулярної армії під командою П. Текелія вирушив з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей..

Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад З тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші.

Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П. Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові.

Згодом вся запорізька старшина вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована.

Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.

Наступного дня П. Текелій зібрав на січовому майдані всіх запорожців і оголосив їм про арешт кошового та старшини, а також про те, що Військо Запорізьке скасовано за наказом імператриці.

Свято-Преображенський собор, біля алтаря якого був похований КалнишевськийТекелій пропонував усім козакам, хто не бажав далі залишатися на Запорожжі, повертатися до рідних домівок, а хто хотів залишитися тут, той міг розраховувати на землю. Їм пропонували службу але вже на іншому боці. Вислухавши все це, курінні отамани та козаки склали зброю й усно підтвердили свою вірність.

Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Клопотання П. Калнишевського не допомогли, ні постійні докази вірності імператриці, ні особисті контакти з петербурзькими вельможами. Усе це виявилося несуттєвими дрібницями порівняно зі стратегічним курсом Росії на знищення будь-яких ознак української державності.

Після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г. Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська. 

Зрештою тільки 30 липня 1776 року архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття "государевого злочинця".

Зазвичай в'язнів на Соловках утримували в одиночних камерах, розташованих головним чином у Головленківській тюрмі, у вежах кремля та в будівлях на монастирському подвір'ї. На доволі високому рівні були санітарно-гігієнічні умови, приміщення добре опалювалися, а харчування в'язнів було цілком задовільним. Теоретично в'язні вважалися різновидом ченців, котрі в усамітненні та молитві досягають духовного спасіння.

За деякими свідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематів Головленківської в'язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляла до нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів.

Лише в жовтні 1779 році йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. №15, потім Кошового утримували як знатного в'язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Для порівняння: річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в'язня - від 10 до ЗО рублів. Видачу цих грошей засвідчено в документах Соловецького монастиря підписами солдатів Василя Сохановата Луки Зубкова.

В соловецькому казематіЛише тричі на рік, на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній.

Незабаром після того, як у 1801 р. новим російським царем став Олександр І, було оголошено загальну амністію. 2 квітня ухвалили звільнити двох соловецьких в'язнів - поляка Єлєнського й запорізького кошового Калнишевського.

4 травня архімандрит Іона оголосив Калпишевському про монаршу волю. Однак він відмовився залишати монастир.

У 1856 р. за наказом настоятеля монастиря на могилі П. Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового.

Помер П.Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 р. Чернецька братія поховала його на почесному місці - на південному подвір'ї Спасо-Преображенського собору.

Петро Калнишевський, як і більшість історичних постатей українського XVIII ст., демонструє складне поєднання прагматичності, меркантильності, боротьби за старшинські посади, прибутки та привілеї, з одного боку, й високої релігійності, щедрого меценатства на побудову храмів та оздоблення церков - з другого. Крутий на розправу з бунтівною сіромою,

П. Калнишевський не зміг вийти за межі суперечностей, що роз'єднували запорізьке козацтво на два ворожих угруповання. Однак головна заслуга останнього кошового - всіляке сприяння українській колонізації причорноморських степів переважує всі прорахунки. Широко відкривши клапан для освоєння українцями причорноморських степів, він остаточно і невідворотно визначив історичну долю регіону, спричинивши інтеграцію Північного Причорномор'я до етнокультурного простору України.


Список літератури

1 ) Історія України-Руси. Грушевский Михаил. Иллюстрированная история Украины. — К. : МП «Левада», 1995. — 687 с.

2 ) Грабовський Владислав. Петро Калнишевський. – Київ, 2007. – 72с.

3 ) Історія українського козацтва: Нариси: У 2т. / Редкол.: В.А. Смолій ( відп. ред. ) та ін. – 2-ге вид.  К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009 . – Т.1. – 800с.

4 ) Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський. - К.,1991. – 49с.

5 ) Останній кошовий / А.Федорина// Україна молода. -2001 . – 4 липня, середа . – с. 7.

Сторінка присвячена Петру Калнишевському

Історія, Україна, Козаки, Запорожці, Петро Калнишевський, Кошовий отаман, Історичні особистості

Данило Нечай

nechay with herbДанило Нечай (р.н.н. – 20.02.1651р.), визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст., полковник брацлавський. 

Життя цьому полковникові судилося недовге, але вічне. Лицар надзвичайної сміливості й мужності, рішучий поборник козацької слави та селянської волі, Данило Нечай ще за життя став національним героєм, улюбленцем народу, оспіваним у піснях та думах, возвеличеним у переказах та легендах. До війська Хмельницького він приєднався з самого початку повстання і незабаром уже командував полком. Того ж таки 1648 року гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, порубіжної з тією, що перебувала ще під контролем Польщі, і обтяженої постійною прикордонною небезпекою.

Його полк прославився у битві під Пилявцями, Збаражем. А сам Нечай просто вразив усіх мужністю під час штурму Меджибозького замку.

Поступово полк Данила Нечая поповнювався все новими й новими ватагами повстанців, обростав допоміжними загонами і невдовзі виокремився в спеціальний корпус, що діяв здебільшого самостійно, очищаючи від польської окупації простори Поділля й Волині.

Згідно з Реєстром 1650 року Данило Нечай не лише командував корпусом але й ще був адміністративним полковником Брацлавського полку, найбільшого на той час; що налічував 21 адмінсотню.1651 року пан Данило очолив цілий, як ми б тепер сказали, фронт. І мав під своїм командуванням солідну армію. На цьому, південно-західному, фронті він і загинув. Але до останніх днів його ми ще повернемося.

На початку 1649 року виникла загроза вторгнення в Україну литовської армії під командуванням гетьмана Януша Радзивілла. За наказом польського короля, Радзивілл зібрав значні литовсько-білоруські сили. З їх допомогою він мав придушити повстанський рух на землях Білої Русі, а потім захопити Київ і з'єднатися з військами Владислава IV. Щоб якось нейтралізувати зусилля Радзивілла, гетьман Хмельницький мусив перекинути на територію Білорусії значні військові сили. Серед них були й два козацьких корпуси, якими командували Данило Нечай і Йосип Глух.

Корпус Нечая вирушив у березні до Слуцька, маючи чітку інструкцію Хмельницького: зробити все можливе, щоб литовські війська не вийшли поза межі тих країв, де вони зараз є. А якщо ж усе-таки вийдуть, то бити їх дорогою: на переправах через річки, на привалах. Наскакувати й відступати, а відступаючи, заманювати війська противника в бік Волині й Поділля, тобто, як мовиться в "Історії русів", "відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража".

Нечай виконав цей наказ. Знесилюючи військо противника, він організовано відійшов на територію України. А паралельно з ним успішно діяли корпуси Івана Богуна, що дійшов аж до Бреста, та Мартина Небаби, який скуб литовсько-польські гарнізони в районі Лоєва.

Відомо, що Зборівська угода, надзвичайно невигідна для України, викликала невдоволення багатьох полковників Визвольної армії. Особливо гостро критикував її Данило Нечай. "Полковник Нечай, подвиги якого ще дотепер оспівують думи Південної України, - читаємо в нарисі Проспера Меріме "Богдан Хмельницький", - в очах своїх сучасників уособлював шляхетні риси козацького ватажка. Він став виразником почуттів українського народу і виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами: "Ти кидаєш нас, ти кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки глузують із тебе, даруючи свої ласки? Твоя запопадливість перед ними відвернула від тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш - можеш ставати рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю".

Це були не просто слова не просто докори. За ними настали дії. Виникла загроза збройного протистояння. У цей час в Україні вже сформувалася досить впливова опозиція Хмельницькому. На певний час корпус Данила Нечая, по суті, вийшов з-під контролю гетьмана Хмельницького, оскільки не виконував умов Зборівського договору, як не виконував і наказу гетьмана припинити бойові дії проти польських військ, та не чинити опору магнатам, яким дозволено було повертатися до своїх маєтків та замків. Втім, якщо вже казати правду до кінця, то й сам Хмельницький намагався не помічати цих порушень, оскільки в політичному плані йому вигідно було, щоб якісь корпуси діяли ніби поза його плечима, на власний розсуд. Цим він скидав із себе відповідальність, а сили поляків тим часом розшарпувались і підупадали.

Наприкінці 1650 року політичне напруження між обома головними сторонами наростало, було ясно, що війна не за горами. Данило Нечай перегруповує сили, продовжуючи приймати до війська покозачене селянство Поділля та Волині. Врешті в січні 1651-го король наказав протягом шести тижнів покінчити з козаками. В місті Бар зібралося 15-тисячне військо, готове щохвилини виступити в похід.

Як пише історик М. Сигидин, котрий зібрав і узагальнив розрізнені документальні відомості про останній бій козацького ватажка, Нечай на чолі 3-тисячного загону саме перебував у Красному, коли отримав від розвідників інформацію про військові приготування в Барі. Він вирішує підтягнути полк ближче по покордоння, але часу йому для того вже не вистачає.

Поляки теж пильнували свого і дуже уважно стежили за маневрами ненависного їм Нечая. Йому раз у раз доводилося ставати з ними до бою. Коли в лютому гетьман Калиновський ввів на Брацлавщину значне польське військо, Нечай повідомив про це Хмельницького і дістав дозвіл розпочати проти поляків масштабні бойові дії. По кількох досить вдалих сутичках з передовими загонами поляків, нечаївці відійшли вглиб своєї території і святкували масницю (це свято 1651 року припало на 3-9 лютого за старим стилем). Святкували бучно. Попустили собі віжки, гадаючи, що ворог далеко і пробиватися аж сюди, до містечка Красного на Вінниччині, не наважиться.

Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 19 (9) лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая.

Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці. Полковник вибіг на вулицю в одній сорочці, скочив на коня і намагався організувати оборону, але сили були нерівними.

Хоч напад був геть несподіваним і страшенно недоречним, козаки - ті, що вціліли та оговтались після першого наскоку, - все ж якось згуртувалися й кинулись у контратаку. Кинулися так навально, що навіть потіснили були поляків до околиць. Та побити ворога до кінця їм сили нестало. Так само, як і вирватися з кільця. "Калиновський вскочив у містечко уночі і напав на козаків соних і напідпитку, - відтворював цю ситуацію М. Аркас - та все ж зразу козаки виперли їх за міські мури і багато жовнірів порізали. Тоді поляки запалили місто і знов кинулися на козаків..."

Під прикриттям найближчих соратників Нечай відступив до місцевого замку, де і помер від отриманих поранень. Командування над козаками перебрав сотник Кривенко, який ще три дні керував обороною — аж 23 (13) лютого драгуни зуміли ввірватись до замку. Розлючені шляхтичі, знайшовши тіло Нечая, порубали його на дрібні частини, а рештки кинули у воду.

Очевидці цієї драми переповідали, що Данило Нечай, оточений зусібіч в одній із хат, відбивався з небувалим завзяттям. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг».

Врятувалась тільки жменька козаків, яким нібито пощастило вивезти голову Данила Нечая. За одними розповідями, вони відвезли її до Чигирина, за іншими — поховали неподалік, у полі біля села Черемошного, насипавши шапками могилу, яка, згідно з історичними джерелами, височіла тоді в оточенні ще шести курганів.

За іншою версією (о. Юрія Мицика) «тіло полковника було перевезено до Києва, де й поховано в одному з монастирів».

Дізнавшись про загибель товариша, полковник Іван Богун люто помстився ворогам. Розгромив їх у кількох битвах, а самого Калиновського з рештками війська гнав аж до Бара, відбивши в нього значну частину артилерії. Але це вже було потім.

А на разі Україна оплакувала загибель одного з найталановитіших своїх захисників, найулюбленіших своїх полководців...

Історія, Україна, Козаки, Данило Нечай, Козацький полковник

На сайті 36 гостей та користувачі відсутні

Copyright © 2018 ПроСвіт. Всі права застережені

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Created with YOOtheme Pro