Від січня 1918-го до серпня 1919-го Київ побував під сьома різними владами, номінально залишаючись у складі української держави. На той час в Україні відбувалася активна збройна боротьба між трьома силами: російськими червоною та білогвардійською арміями та військами УНР.

В травні 2016 року пошуковці ГО «Історико-патріотичного об’єднання «ПОШУК» виявили масове поховання жертв "красноґо тєррора" 1920—1930-х років на території колишнього села Великий Шумськ — поблизу військового полігону. Тільки за перші два дні були виявлені рештки тіл 40 людей. Загалом на цій території знайшли рештки більш ніж 170 убитих, 120 з них — діти. Діти різного віку, починаючи від грудних і закінчуючи 13-15 річними.

Трагедія сталася між груднем 1919 та січнем 1920 років. Масове вбивство цивільного населення пов’язане із діями продзагонів, які допомагали встановлювати радянську владу в Україні: жителів сіл брали у заручники, щоб змусити віддавати продовольство. Це підтверджується доповідними записками з архівів, в яких житомирське ЧК писало до Києва з приводу безчинства продзагонів на території села Великий Шумськ.

Битва за Дебальцеве є однією з ключових подій у протистоянні України російській агресії, розпочатій Росією у 2014 році анексією Криму та окупацією частин Донецької і Луганської областей. Вона мала значні як військові, так і політичні наслідки.

2015 рік розпочався для України загостренням обстановки російськими військами в районі Донецького аеропорту і Дебальцеве, із застосуванням важкого озброєння і артилерії, що повністю суперечило існуючим Мінським домовленостями. В результаті таких дій, до 31 січня, склалася вкрай важка ситуація в районі «Дебальцівського виступу» де противник вирішив вклинитися в оборону української армії з метою оточити угруповання українських військ в Дебальцеве.

Нарешті історики оприлюднюють дані про те кого і в якій кількості переселяли після спустошених голодом 1932-1933 років у східні і південні регіони України.

Документи були надані Галузевим державним архівом СБУ, Центральним державним архівом вищих органів влади та управління України та Державною архівною службою України. Крім того, матеріали надходили і з місцевих архівів, зокрема, й зі східних регіонів.

Зібрані музеєм Голодомору документи стосуються другої половини 1933-го - 1934 років, тобто першого пост-голодоморного року і часу виконання секретної постанови Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.

Лівобережжя палало сотнями смолоскипів, що на них перетворились палаци й фільварки польської шляхти після того, як Україною розійшлися чутки про блискучі перемоги Хмельницького під Жовтими Водами і Корсунем. Вельможне панство покидало все нажите й утікало світ за очі, рятуючись від рук тих, кого зазвичай вважали нижчими від людини і називали бидлом. Повстання на Лівобережжі набрало масштабів некерованого стихійного лиха. Сотні, а може й тисячі тих, хто мав хоч якесь відношення до польського панства або жидівського племені, поплатилися життям за роки знущань над українським народом. В Ніжині і Чернігові, Батурині і Стародубці полилася кров панів, виросли палі й шибениці з тілами скатованої польської шляхти. Сотнями вихрещувалися в православну віру жиди, аби вислизнути з кривавих пазурів немилосердних катів.

У Польщі намагаються не згадувати причетності Другої Речі Посполитої до розчленування Чехословаччини під час Мюнхенської кризи  та "гібридної" агресії проти свого південного сусіда під час подій на Карпатській Україні у 1938-1939 роках.

Міжвоєнну Польську державу зазвичай малюють як жертву таємного пакту нацистської Німеччини та сталінського СРСР, який відкрив шлях до початку Другої світової війни. Проте за рік до цих подій Польща разом із Німеччиною та Угорщиною виступила співучасником розшматування Чехословацької республіки. На початку жовтня 1938 року Польща окупувала Тєшинську Сілезію, а у грудні – захопила Спіш та Ораву у північній Словаччині.

Водночас у 1938-1939 роках офіційна Варшава зайняла вкрай ворожу позицію щодо українського питання, вдаючись до методів таємної війни проти Карпатської України, автономного краю у складі пост-Мюнхенської Чехословаччини. Це була спроба допомогти своєму союзнику – Угорщині встановити спільний кордон у Карпатах.

6 березня 1939 р. німецький рейхсканцлер А. Гітлер прийняв рішення про остаточну ліквідацію Чехо-Словаччини. Згідно з затвердженим планом передбачалося, що німецькі війська окупують Богемію та Моравію, Словаччина проголосить незалежність під протекторатом Рейху, а Угорщина за дозволом останнього окупує Карпатську Україну.

12 березня 1939 р. через свого посла у Берліні Деме Стояї Угорщина отримала "зелене світло" на захоплення краю. Для вирішення "рутенського питання" у розпорядженні гортистського керівництва було всього 24 години після проголошення незалежності Словаччини, яке було заплановане на 14 березня 1939 р.

В сумний літопис нацистського терору на окупованих територіях увійшли як символи масового винищення мирних людей білоруська Хатинь зі 149 мешканцями убитими карателями-колабораціоністами, чеська Лідіце зі 320 жертвами, французький Орадур, де есесівці знищили 642 особи.

Однак страшна документальна правда свідчить – найбільша одномоментна каральна акція нацистів проти мирного населення відбулася 1-2 березня 1943 року в Корюківці на Чернігівщині. Тоді близько 7000 жителів були розстріляні або спалені заживо в цьому поліському містечку! 

Документальне дослідження 

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

За кілька років після здобуття незалежності Україна потрапила у стрімку течію міжнародної політики, спрямованої на подолання наслідків “холодної війни”, обмеження озброєнь та фактичну політику демілітаризації у сфері накопичення, використання та розповсюдження ЗМУ (зброї масового ураження). Факт приєднання України до Договору 12 липня 1968 року став точкою відліку для формування нової історії, поштовхом для багатьох печальних подій, свідками та безпосередніми учасниками яких ми стали.