Язичеський Дід — Жит Древлян.

Культ землеробських божеств, що уособлювали силу Золотого Колоса, відомий у старих землеробських цивілізаціях світу. Чудесно народжуючись, проростаючи зернами жита, пшениці, ячменю, божества у вигляді сходів достигали зрілості, колосилися, приносилися в жертву під час жнив — їх жали, зрізуючи стебла злаків. Символічна смерть землеробського божества забезпечувала людям життя, вони живилися силою богів землеробства. Будучи знову захоронені в землю у вигляді Золотих Зерен, вони чудесно воскресали. Тому сівба, готування землі під посів вважалися священними діями у стародавніх народів.

У слов’ян хлібне зерно мало свого бога-покровителя, яким виступає Житній Дід з Золотою Бородою, архаїчне божество Землі Дерев. Житній Дід — божество хлібних злаків, як Великий Дід-Дідо в Роду Людей. Житній Дід або Жит народжував зерна злаків, серед яких жито посідало чільне місце у побуті, звичаях і віруваннях люду Землі Дерев. Язичеський Житній Дід був відомий на величезній території пражської археологічної (корчакської) культури від сучасної України до Польщі та Чехії, доба ранніх слов’ян VI віку нашого часу.

Обряд-дійство Купайло, Купало, Купала (Івана Купала) має тисячолітні традиції. Найдавніша назва свята — Купайло. Купайло — свято Вогню-Батька і Води-Матері. Єднання Неба-Сонця з Матір’ю-Землею, космогонічний шлюб, в якому людська пара хлопець-дівчина мають прийняти участь для продовження людського Земного Роду як діти Батька-Сонця і Матері-Землі.

День літнього сонцестояння зазвичай відбувається 21 червня. Небесне Колесо Сонце з Купайла починає скочуватися долу з Високого Неба, дні змирають, прийде зимній Корочун, предовгі ночі темені-мороку, вітри-заметілі, пригасає життя. А на Купайла — вершина літа, Полудень Тепла і Світла. Ще будуть гарячі жнива, ще буде гаряче-тепло надворі, але вже туга-печаль скорої осені повиває землю. Традиційний древній календар Старого Світу знав, що Купайло — перелом у космічному циклі — найдовший день і найкоротша ніч.

Мала Трипільська сварга на Древлянах.
З археологічних і етнографічних джерел. 

Найбільш характерною ознакою племінної належності у древніх слов’янських племен були так звані скроневі кільця. Кожне плем’я мало свій тип скроневих кілець. Кільця носили представниці жіночої статі як знамено Роду-Племені. Скроневе кільце було прикрасою, яка притримувала зачіску, водночас воно було емблемою Племені, свідчило про Родоплемінну належність його власниці. Древляни мали свої типи скроневих кілець. Дослідники древлян, зокрема В. Б. Антонович, В. Хвойка, С. Гамченко в своїх працях відмічали знахідки скроневих кілець в древлянських жіночих похованнях. Вони свідчили про два типи скроневих кілець — круглі, з зімкненими кінцями, бронзові або срібні — це перший тип. Другий тип — скроневі кільця, що нагадують латинську літеру S.

З археологічних і етнографічних джерел. 
Сварга індо-Європи ІІ-І тис. до н. е. на вишивках, килимовому ткацтві Землі Древлян,
збереженому в селах нащадків Орійських Племен. 

Орійські Символи Світобудови. Сварга пряма, правостороння — Знак Творення Світу, Світів Космічних. Сварга обернена, лівостороння — Знак Кінця Світу. Орійська емблема, сварга древніх оріїв, збережена на протязі тисячоліть у Пралісах мисленнях Древлян. Збережена в техніці ручної вишивки на чоловічій святковій сорочці у Старих Путилах-Путиловичах на Землі Лугів, в Селищі воїнів, орачів, нащадків славетних аріїв-оріїв, що вміли кувати залізо, зводити городи, орати святу землю.

В страшні тридцяті роки XX віку, в часи засилля колгоспної системи, в добу жорстокого протистояння сталінізму і гітлерізму в старих Путилах вишивалася в 1936 році Святкова Чоловіча Сорочка зі знаками древньої сонячної Сварги, символу арійських племен, що знали Творення Зоряних, Сонячних Світів від Космічного Святого Вогню, яким творений Всесвіт, близько-далекі Зоряні Світи в глибинах безмежного чорно-холодного Космосу.

Язичеський культ предків.
Пошанування Сонце-Бога, Місяця-Дідуха. 

З глибин Старого Світу живе у Серці — Крові Лісового Люду Жага-Любов до Пресвятого Сонця. У Пралісах могутніх, серед Морок-Лісу людина блудить по Здвижах-Болотах, живе в борні постійній між Сонцем, Світом- Життям, і Марою-Смертю. Життя в Лісах Шатрових, на Здвижах-Болотах, Топилах-Смертинях, де Мара Холодна ходить-бродить, Смерть втілена-Мара чигає на людське життя. Бажання Жити, бачити Сонце, буяти в ньому, купатись, плавати, пірнати в глибини Сонця, очищуватись, виринати, виходити на берег земного Буття з глибин Великої Купелі-Вогневиці, що гріє, світить, леліє своїх земних дітей. Душа безсмертна з глибин Сонця-Сур’я виринає, втілюється в плоть земну, а після смерті тіла вертається в глибини Священні Сонця-Світла. 

Всяк любить Сонце Пресвятеє, всяк тягнеться до нього — яка то розкіш для земного люду — купатися у Сонць-Світах годинами, літами, роками. Бачити Святеє Сонце — велика насолода, Рай земний. Святеє Сонце “меркне” для “темних” людей, вони живуть у пітьмі. Світ померк — то шифр вічного спокою душі чи тіла.

Земля Древлян не була ні дикою, ні відсталою, як принижує її київський Літопис. Вона мала високі добутки Старих культур, серед них древній Місячний Календар. 

Місяць займає особливе місце у віруваннях Предків, праслов’ян і слов’ян Землі Дерев. Назва Місяця—Колєта, Калита, Василлє, Василля, широко вживані і знані донині в Старих Селах, були добре відомі на Древлянах за тисячу літ до Р.Х. як Свято Колети-Калити, народжуваного Молодого Місяця, він же Василлє, Василля-Новоріччя по Місячному Календарю. Колету знають у Чигирях під Коростенем. Василлє відоме в Жереві під Народичами. Два приклади, вибрані для зразка. Можна навести десятки подібних свідчень. 

Коли в Україні виникло чумацтво, достеменно невідомо. Адже ще за часів стародавньої Русі відправлялися із Києва у далекі торгівельні подорожі відважні люди. 

Із травня до вересня 

Перші суто чумацькі каравани рушили на південь в XV столітті. Про поклади солі в центральній частині України тоді ще не знали. Тому чумаки їздили до Чорного та Азовського морів (а деякі, навіть, і на Каспій), де в природних солоних озерах видобувався цей коштовний продукт. 

Вуж, вужака

К ужам в народе было особенное отношение, схожее с отношением к аистам. Когда рассказчики хотели подчеркнуть особенную архаичность быта своих предков, то рассказывали, что в прежние времена люди держали ужей в домах под печкой. В записях 16 в. (Ян Ласицкий) упоминается, что в белорусских землях многие держат при своих домах ручных змей и подкармливают их.

Когда наступала пора полудничать и кормить детей (в больших семьях детей кормили отдельно от взрослых, усаживая их на полу вокруг большой миски с едой), тогда уж выползал из своего убежища и ел вместе с детьми. Дети его часто отпихивали, стукали ложками по лбу, однако уж не кусал их, не обижался. Ужам специально ставили не накрытый кувшинчик молока, чтобы они могли свободно подкормится, когда хотели. Если уж жил в хлеве, то сосал молоко непосредственно у коров и хозяева ничего против этого не имели. Уж был охранником хозяйства и в переносном смысле, как магический символ, и непосредственно как уничтожитель мелких грызунов, которые беспокоили животных, могли занести болезнь, снизить продуктивность (например, как та ласка-хлевник, которая гоняет животных ночью, слизывая их соленый пот, из-за чего те худеют, дают меньше молока и т.п.). Потому запрещалось убивать или прогонять ужа- «доильщика». Корова к нему привыкала, была спокойной, а без ужа начинала беспокоится, удои снижались. Уверенность, что скотина будет более удойной, если ее стережет уж, существует у многих славянских народов.

Поділ землі і вибір старшини відбувались у Запорожців 1-го січня кожного Нового Року.

Ще кілька днів перед Новим Роком козаки, що жили на зимівниках, на річках, на озерах, чи степах та працювали там, — хто господарив, хто ловив рибу, хто полював, — всі спішили до Січи.

В самий день Нового Року вони вставали дуже рано. Вмивалися, вбиралися в найліпшу одіж — в “матеріальні” квітчасті жупани, червоні черкески з довгими вильотами, чоботи-сап’янці, високі шапки, мережані шовкові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами, і спішили на відгомін дзвонів в Січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

Тема ця дуже багата. Вона вимагає залучення матеріалів з культури угро-фінів. Бо тоді багато явищ "російської" історії стають набагато зрозумілішими. Більш ніж імовірно, що Яга-кістяна нога - це угро-фінська чаклунка, а її житло, її хатинка - це чамья, сомьях, стаббур - мисливський і ритуальний будиночок угро-фінів.

У записах Дж. Флетчера, який подорожував в тих краях в кінці XVI століття, є згадка про Ягу:

"Що стосується до розповіді про Золоту Бабу або Ягу-бабу, про яку траплялося мені читати в деяких описах цієї країни, що вона є кумир у вигляді баби, що дає на питання жерця прозорливі відповіді про успіх підприємства або про майбутнє, то я переконався, що це проста байка".
/"Про державу російську в розділі про Пермяков, Самоїдів і лопарів", 1588; Н. Веселовський. "Уявні кам'яні баби", Вісник АІ, ​​Спб., Вип. 195/