В давні-прадавні часи, десь неподалік Києва, жив собі знахар. Він був знахарем від діда-прадіда. Лікував людей і тварин, допомагав із врожаєм. Знав, де криницю викопати, щоб вода була живою та цілющою. Пологи прийняти, суглоб вправити, кров зупинити і багато чого ще. Йшли і йшли до нього люди з усіх усюд і навіть із самого Києва. І в кожного своя біда. Кожен потребує допомоги.

Після таких лікувань він сам довго почувався дуже хворим. Сам довго не міг вийти з цього нездорового стану та привести до ладу власні справи. Кудись дівалась від нього його звичайна вдача. Все приходило в розлад і в здоров’ї, і в господарстві. Через певний час це надало йому розуміння — будь-яка хвороба заразна. Невдачі та нещастя – це також Хвороба, і цією хворобою теж можна заразитися. А тому він вирішив більше не приймати людей у себе вдома. Краще витрачати декілька годин на дорогу, ніж дні, а іноді й тижні, на власне одужання та приведення своєї домівки до належного стану.

Жили на Росі чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. І народилося в них дві доньки – чарівні, як богині. одна з'явилася на світ у Полі під час весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали – Додолою. 

Поля була старша і така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду. 

Споконвіку на території, де зараз Україна жили мудрі, добрі, гарні люди. Та не одні ж вони були на землі! У спілкуванні з іншими народами брали і добре і часом проникало і недобре. І що неймовірно: недобре поширювалось швидко, витворюючи зло. І от коли все суспільство було вражене цим недугом, коли хиталися підвалини первісного храму духу народу, народжувався Спаситель.

Це було тоді, як над Україною, мов круки, кружляли татарські орди, турецькі когорти та всякі інші напасті і насильства. 

І єдиними оборонцями рідної землі були козаки, святі лицарі волі. 

Але як не намагалися, не завжди могли встояти від хижих нападників, і гинули старі і малі, а молоді бряжчали кайданами в неволі, чи ридали в гаремах над потоптаною зґвалтованою цнотою і коханням. 

Десь у якомусь-то царстві, в якомусь государстві був жив собі старий чоловік та жінка. І зроду в них не було дітей.

Поїхав чоловік на базар, от як би й у нас у Корсуні, поторгував він, що йому було треба, купив собі рибу солону та й поїхав з базару додому. Їде собі та й захотів він пить дуже. Аж стоїть на горі криниця. Припав він до неї, а чорт відти хвать за бороду і не пускає.

Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду.

Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток дуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат - для гаремів ханських та султанських.