Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду.

Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток дуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат - для гаремів ханських та султанських.

Споконвіку на території, де зараз Україна жили мудрі, добрі, гарні люди. Та не одні ж вони були на землі! У спілкуванні з іншими народами брали і добре і часом проникало і недобре. І що неймовірно: недобре поширювалось швидко, витворюючи зло. І от коли все суспільство було вражене цим недугом, коли хиталися підвалини первісного храму духу народу, народжувався Спаситель.

Жили на Росі чи Славуті славні поляни Житий і Добрина. І народилося в них дві доньки – чарівні, як богині. одна з'явилася на світ у Полі під час весняних робіт, тож нарекли волхви її Поляною, або Полею. А друга народилася тоді, коли Добрина пішла прати до води у долину. Тож дівчину так і назвали – Додолою. 

Поля була старша і така гарна, що навіть старі волхви не могли відвести од неї погляду.