З того часу коли з’явилося в людей поняття Бог, мусило появитися і Богослужіння, тобто обряди, пожертви-треби, святилища (капища, храми), священники (жерці, волхви). Адже розуміючи свою слабкість та уразливість перед силами природи людина потребувала захисту свого життя та своїх починань, а тому шукала цього захисту у Бога. Але Бог це і є світ який породив все навколо, сама природа, весь неосяжний всесвіт, у порівнянні з яким людина навіть не піщинка. Як докричатися, достукатися до свідомості безмежного всесвіту? Як надмале може привернути увагу нескінченно великого. Як тим, життя яких триває мить, бути почутими самою вічністю? Соціалізувавшись, людина втратила цей зв'язок і конче потребувала його відновлення. Не стільки навіть з релігійної точки зору, скільки з точки зору дієвої взаємодії з навколишнім – з Богом.

«Всякому місту - звичай і права» 
Г. Сковорода 

Народний звичай спирається не на уявну мітологію чи різноманітні релігійні вигадки, а на повсякденність – побут народу. Це усталений, звичний спосіб поведінки, який призвів до позитивного результату. Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля, на все те, що її оточувало, від чого залежало її життя, і що було сильнішим від неї. І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду, як жити з ним у повній згоді. Це все з часом стало сприйматися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні дружні стосунки. 

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося господарським побутом, — це були вірування натуралістичні. Людина хотіла бути з природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і все її світосприйняття було засновано на боротьбі за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев, і т.ін.. Адже першим і найголовнішим завданням будь якої живої істоти є виживання: особисте та видове. Саме досвід виживання і поклав початок звичаєвості. 

Багато років і навіть більше – багато століть нам розповідають про давнє світосприйняття наших пращурів люди, які не мають до нашого народу жодного стосунку. Сьогодні навіть українці за походженням підтримують тенденції різноманітних Рибакових, Ключевських, Карамзіних та інших російських міфотворців разом з їхніми послідовниками. Ці начебто науковці, не маючи жодного уявлення про те, які люди жили на території Русі (сучасної України), якою мовою вони розмовляли – дозволяли і дозволяють собі викладати власні думки у вигляді «історичних фактів і постулатів».