ЗВИЧАЙ

«... і як би не змінювався світ, куди б не закинула тебе доля, завжди зберігай у серці ті духовні скарби, які дісталися тобі у спадок від попередніх поколінь...»

- А. Сокіл

Світосприйняття: Богослужіння

Скельний храм. С. Буша

З того часу коли з’явилося в людей поняття Бог, мусило появитися і Богослужіння, тобто обряди, пожертви-треби, святилища (капища, храми), священники (жерці, волхви). Адже розуміючи свою слабкість та уразливість перед силами природи людина потребувала захисту свого життя та своїх починань, а тому шукала цього захисту у Бога. Але Бог це і є світ який породив все навколо, сама природа, весь неосяжний всесвіт, у порівнянні з яким людина навіть не піщинка. Як докричатися, достукатися до свідомості безмежного всесвіту? Як надмале може привернути увагу нескінченно великого. Як тим, життя яких триває мить, бути почутими самою вічністю? Соціалізувавшись, людина втратила цей зв'язок і конче потребувала його відновлення. Не стільки навіть з релігійної точки зору, скільки з точки зору дієвої взаємодії з навколишнім – з Богом.

А до кого буде дослухатися сама людина? Мала б дослухатися до розумних, мудрих, досвідчених. До тих, хто на власному досвіді чогось досяг. Скоріше за все це будуть люди похилого віку. Люди дослухаються до дідів, бо вони досвідченіші та й до Бога ближче, принаймні за віком. Якщо людина дослухається до дідів, то і Бог швидше почує їх аніж юних. От тільки молитву живим дідам або через них до Бога навряд чи сприйматимуть однаково всі люди, оскільки і ступінь кревності різний та й вік людини занадто короткотривалий. Для цілковитої впевненості було б непогано віднайти когось, хто живе набагато довше за людину.

Дерева живуть довше за людей. Невже були праві дослідники, які стверджували що люди робили бовванів з дерев і молилися через них Богу?

Вік зрізаного дерева коротший навіть за людський. Отже навряд чи це були дерева. Скоріше за все дерев’яні боввани-кумири якщо і з’явилися, то лише на противагу християнським образам як намагання повернути увагу людей до народного звичаю. Як відомо з історії, намагання марні. Та й взагалі невідомо чи були ті кумири насправді оскільки жодного не зберіглося до наших часів! Цікаво, що саме цей факт був головним для дослідників минулого. Мовляв, якщо не зберіглося – то вони були виробленими із дерева. А піддати сумнівам християнську інтерпретацію минулого у вигляді «Повісті временних літ» ні в кого рука не піднялась. Хоча не можна вважати об’єктивними відомості які стосуються народного звичаю у поданні християнина. Для чого робити бовванів-кумирів або малювати якісь ікони якщо Бог це весь світ?! Ні, треба було віднайти дієвий спосіб взаємодії людини і Бога.

Тож хто на землі найстарший?

Поро́да «по-» + «род»  походження, належність за народженням до якого-небудь роду або виду. 

гірн. Мінерал або сукупність мінералів з більш-менш постійним складом, що є складовою частиною земної кори.

походить від псл. rodъ (< *ordъ), р. бр. болг. м. род, др. родъ «рід; плем’я, народ; батьківщина; одноплемінник, земляк; урожай; доля», п. вл. слн. rîd, ч. слц. нл. rod, схв. ро̑д «рід; урожай», стсл. родъ «рід, покоління»;

споріднене з лит. rasmė˜ «урожай», лтс. rads «родич; рід», rasma «процвітання, родючість, урожай», raža (< *radi̯ā) «багатий урожай; численна родина», алб. rit «росту, збільшую», свн. art «походження, рід», нвн. art «вид, спосіб», вірм. ordi «син», хет. ardu- «правнук»;

Камінь! Особливо граніт, який має вік принаймні в половину віку самої землі. І тут одразу пригадуються казки і перекази в яких давні витязі перетворювались на камінні гори. Навіть казали, що то діди завмерли замислившись або сіли відпочити та перетворилися на камінь. Більшість з так званих місць сили – це місця виходу каміння на зовні. А все що залягає під землею називається породою. Породою, тобто камінь живий і може й дальня але рідня.

Отже камінь. Але як каменю донести те, що хвилює людину? Як взагалі такому величезному організму як всесвіт донести те, що турбує його маленьку… ну хай буде клітину. Як в людському організмі тіло доносить мозку про якісь свої вади в певному місці? Через біль. Біль привертає увагу до певної ділянки, як нагадування-теребіння – там щось не гаразд.

Теребити [*terebiti] – лущити, чистити, робити корисним, повторювати, не давати спокою; (цсл. тpѣба «жертвоприношення; потреба», тpѣбовати «приносити жертви»;  псл. *terba «потреба, необхідність», очевидно, пов'язане з *terbiti; форми на треб- (замість *tereb-) пояснюються впливом церковнослов'янської мови; псл. *tеrb зіставляється далі з прус. enterpen «корисний», enterpo «приносити користь»).

Звісно ж це не означає, що потрібно наносити Богу рани щоб привернути таким чином Його увагу, тому що навряд чи хтось зрадіє такій увазі але теребити-нагадувати про своє існування варто. Тож як привернути увагу Бога за допомогою каменю? А як можна привернути увагу самого каменю? Камінь живе у своєму часовому просторі в якому життя людини лише мить. А що якщо взяти в руки щось на подобі молота та й буцнути по каменю струсонувши його? Особливої шкоди йому цим не завдаси але привернути увагу таким теребінням можна. Якщо хтось раз у раз теребить каміння без здавалося б явної на те потреби, то можливо це приверне увагу і самого Бога? Тут щось або хтось б’ється, невпинно, раз у раз нагадуючи про своє існування. Що йому потрібно? І Бог зосереджується на цьому із запитанням: «Шо?» І ти такий: «Це я, Діду! Я є! Я тут!»

Наші предки славили Бога у всіх Його станах або проявах та звертались до Нього відповідно до Його поточного чину. Вони не вбачали у Бозі зла. Навіть Його здавалось би темна сторона – Чорнобог – не зло, а лише випробування, які випадають на нашу долю задля того  щоб ми ставали кращими. В якій бік молитись до Бога, в якій стороні Його шукати, якщо Він це все навколо? Згідно з Його станом, якщо на дворі зима – обличчям на північ, навесні – на схід, влітку – на південь, восени –  на захід.

Схема кам'яного святилища

Схема кам'яного святилища

У наш час досліджені ранні святилища. Вони становили собою невеликі за розмірами округлі або прямокутні (орієнтованими кутами строго по сторонах світу) за формою площадки. У центрі святилищ звичайно розташовувалися требники. Самі ж святилища розташовувалися зазвичай усередині родових поселень (або в передмісті) і старійшини цілком могли здійснювати контроль за їхнім функціонуванням. На думку дослідників дані святилища призначалися для потреб не усього племені, а однієї родової громади.

Прикладом такого святилища, що було розташоване в передмісті родового поселення й обслуговувало релігійні потреби однієї родової громади може слугувати святилище VI-VII ст. в урочищі Гнилий Кут на околиці м. Городок на Поділлі. Святилище складалося з прямокутної площадки (2,3×1,5 м), обкладеної невеликим плоским камінням, і круглого вогнища, розташованого в поглибленні біля східного краю площадки. Серед залишків багаття виявлені обпалені кістки тварин і фрагменти глиняного посуду.

Капище від церк.слав. капиште, пор. ст.-болг. [капь] – «бачення, привид, образ», «статуя, зображення». Запоз. з дав.-чув. (булгарського.) [*käр], пор.: сучас. чуваська. рäk, уйг. kер «форма, картина», також угор. kéр «картина».

Щодо жертвоприношень. Навряд це слово застосовувалось в народі до обрядів в давні часи. Насправді ніяких жертв та жерців. Жертовність  це не про народний звичай. Треба – саме те слово, що може описати спосіб взаємодії людини і Бога. Спосіб, який викликає взаємодію через ... взаємоповагу. Дійсно, на місцях давніх святилищ можна знайти кістки дикого звіра, що був покладений на камінь після доброго полювання але це здобич якою ділилися з поваги до вишніх сил. Здебільшого ж там знаходять кістки свійских тварин. Людина несла Богу частку від результату своєї праці або полювання: хліб, квас, сир, … щось таке, що Бог зможе прийняти-спожити птахом, звіром або ще якимось чином. Доводячи своїми діями, що її життя не минає марно, людина виказувала повагу до Бога тим самим викликаючи повагу Бога до себе.

Жертва запозич. з ц.слов.; пор. ст.-слав. жрьтва θυσία, σπονδή, від жьрѫ «творю жертву», жьрьць «жрець» – той, хто приносить жертву.

Волхв [вълхвъ] від нім. *wolf, звук «ф» замінявся співзвуччям «хв» – «волохатый», «волосатий», тобто одягнений у вовчу шкіру; запоз. від фінських племен (чудське *völho), оскільки волхви зустрічались лише на фінській півночі.

Священник – від дієслова «святити» – той, хто освячує. Людина, яке все своє життя та всім своїм життям перед лицем Бога відстоює право на існування свого народу.

Звичайне життя породжує звичайну поведінку та уклад. Спілкування-взаємодія з Богом з часом створює певні святі місця на яких це відбувається – святилища та певних людей які на цьому знаються – священників. У первісних племен не було спеціальних служителів культу; релігійно-магічні обряди здійснювалися переважно головами родових груп від імені всього роду або людьми, які за особистими якостями здобули відповідну репутацію, як таких що знають прийоми впливу на тонкий світ, так званий світ духів (знахарі, шамани і т.п.). Подальший розвиток цієї взаємодії породжує священників як стан. Письмові джерела, що характеризують як язичницький, так і ранньохристиянський період у народному житті свідчать про існування у наших предків досить впливової соціальної групи, пов’язаної з обрядодією. В історичних джерелах слово «жрець» уживається вкрай рідко та це й не дивно, оскільки воно запозичено з церковнослов’янської мови. Взагалі в ранньохристиянських джерелах існування язичницьких священників старанно приховувалося. Літописці уникали згадок про них у літописах та інших писемних джерелах, мабуть бажаючи створити враження, що таких взагалі не існувало. Слова «священник», «жрець» часто свідомо заміняли на слова – «волхв», «чаклун», «ворожбит», «чарівник». Однак приховування існування священників як стану, не завадило створенню ними з окремих обрядів певної упорядкованої обрядовості.

Обряд [обрядок] – «звичай, порядок, угода»; «обрядність, обрядовість, обрядний, обрядовий» – пов'язане з дієсловом obrediti «влаштувати, впорядкувати» утвореним з префікса оb- і дієслова rediti «рядити», похідного від red «ряд, порядок».

Найвідомішими обрядами є так звані родинні обряди – весільні та поховальні. В кожному регіоні вони мали тай досі мають певні риси притаманні кожен своїй місцевості але здебільшого на сам обряд це особливо не впливає. Якщо взяти, наприклад, весільні обряди то вони скрізь складались з заручин або сватання та від часу вагітності молодої – весілля-одруження. Саме так, молоді вважалися самостійною родиною тільки після того як молода понесла дитину. Тому й весілля, що це радісна вістка – очікується нове життя – нас стане більше. Тільки після цього вони муж і жона або як сьогодні кажуть чоловік та дружина. Тільки після цього вони йшли до священника і справляли весільний обряд після якого вже і ставали подружжям. А з народженням дитини – родиною.

Поміж трьома дорогами, рано, рано,
Поміж трьома дорогами, ранесенько.

Там здибався я з Дажбогом, рано, рано,
Там здибався я з Дажбогом, ранесенько.
(уривок весільної пісні в якій сонце величається Дажбогом)

В весільному обряді помітну роль відіграє сонце, бо сам цей обряд тісно пов'язаний з сонячним культом. У весільних піснях часто звертаються до сонця, місяця й зірок, а фігурками сонця й місяця, «шишками», оздоблюють коровай. Молода, запрошуючи гостей на весілля, йде «посолонь», в напрямі сонця. Можливо, що й перстні в весільному обряді пов'язані з сонцем, — синонім тепла та плодовитості, а не фалічності, як дехто пояснює. Так само в весільному ритуалі шанується й місяць: місяць і вечірня зоря — це символ молодого та молодої.

Поховальні обряди так само відрізнялись один від одного в залежності від місця проживання. Згідно з даними археології самою ранньою формою поховання померлих був обряд кремації. Спалені кістки поміщали в глиняні горщики або накривали горщиком, переверненим догори дном. Звісно існували також і звичаї розвіювання попелу померлого по вітру але об’єктивно сьогодні цього ні підтвердити ні спростувати неможливо. На півдні в Подністров’ї відомі могильники із трупопокладеннями, покриті кам’яними плитами. Важко спалити тіло в степу, тож доводилось його закопувати в землю або насипати над ним могилу (сьогодні велика могила називається тюркським словом «курган»). В лісостеповій смузі з цим легше – склали багаття і все. Нема чого скиглити за тілом – потрібно радіти за дух. Смерть у свідомості наших предків становила собою не остаточне зникнення людської особистості, а лише чергове перетворення.

Тризна [*trizna] – утворене від числівника «три» [*tri] та дієслова «знати» [*znati] – «тричі знане» – у значенні наслідок, результат, підсумок (наприклад, життя).

Взагалі сучасне сприйняття «тризни» як суто поховального обряду помилкове. Тризна –результат причинно-наслідкового зв’язку (причина, спосіб, наслідок), остання складова. Всі події нашого життя і навіть саме життя можна розбити на три складові – Були, Є, Будемо. Саме тому прощальний, останній обряд і називали Тризною – народилися, жили, пішли (померли).

Крім того, Тризна завжди мала відношення до справжніх повних імен всього навколо. Для того щоб повною мірою описати, що завгодно – треба розуміти причину (хто), спосіб (яким чином) і наслідок (що маємо) цього.  Тому імена всього з чого складається Бог (всього в Бозі) мають три складових. Знайомі нам назви всього – лише остання складова Тризни, останнє в імені Бога.  Давнє розуміння Тризни в іменуванні чинів Божих з часом та втратою богорозуміння  перетворилося у Трійцю (трьох окремих але єдиних).

У поховальній обрядовості першої половини першого тис. н.е. відбилося уявлення про близькість сакрального світу до світу живих. За допомогою кремації померлого ізолювали від світу живих людей. Саме поховання повинно було поставити крапку в життєвому шляху людини, але на думку наших предків, смерть не була закінченням існування людини, з часом вона могла повернутися до життя у вигляді немовляти. Це свідчить про те, що їм було притаманне уявлення про циклічність та вічність буття.

З появою християнства померлих перестали спалювати і поховальні обряди остаточно набули назви «похорон» замість давньої «тризни».

Первісна людина рано зрозуміла, що сонце було головним двигуном і джерелом усього життя на землі, — воно давало тепло й світло, а без сонця на землю приходить ніч та холод, а з ними й смерть. Людина й природа всім своїм життям залежать від сонця, — без нього нема на землі життя, воно найбільша зосереджена частка Бога в нашому світі. Ось чому в усіх народів сонце з найдавнішого часу обожується. Бог, який дає (світло, тепло, життя і все-все), а коли Бог дає – він Дажбог.

Усі небесні світила, — це одна родина: сонце – батько, земля – мати, місяць — молодий, вечірня зоря — молода, а зірки то дітки, так співається в наших піснях, зокрема в колядках.

Усі давні свята мали сонячний характер, чому й урочисто святкувалися. І взагалі, в народніх обрядах скрізь бачимо остатки солярного (сонячного) світогляду, і стародавні вірування в небесні світила. В наших казках нерідко виступають ці космічні сили: сонце, місяць, зорі, а також: мороз, град, вітер та ін. Народний стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаївки, купальські, колядки, щедрівки тощо. Обрядові пісні йдуть з дуже давнього часу, ще з доби розселення. До кожного Свята заздалегідь готувалися – докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, це скрізь робиться й дотепер. Усі Свята були пов'язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Тому існує всього лише чотири справжніх Свята на рік – дні сонця, дні світла – все інше, то людське.

Сонячний календарПриродньо сонячний рік поділяється на чотири частини: зиму, весну, літо та осінь. Не у всіх регіонах та не у всі часи існував погодний розподіл на чотири пори року але людина закарбувала в пам’яті певні стани сонця – тривалість світлового дня та кількість випромінюваного ним тепла. За кількістю випромінюваного світла та тепла (енергії), що надходить від Сонця, рівнодення є серединою відповідних сезонів – весни та осені. Відповідно сонцестояння є серединою зими та літа. На відміну від календарних та астрономічних кліматичні пори року не мають чітких дат початку та закінчення, адже в природі вони починаються в різні строки. То раніше, то пізніше, що залежить від положення місцевості. Якщо взяти сучасний календар та відрахувати від середини зимового сонцестояння півтора місця, то початок зими випаде на 3 листопада. Відповідно 3 лютого – початок весни, 3 травня – літа, а 3 серпня – осені.

Святковий календар у всіх народів розпочинався зимовим поворотом сонця на літо, коли день починає прибувати. Це було Свято народження сонця, зустріч нового сонячного року. Це Коляда, найважливіше, центральне зимове Свято. Кожного нового року (сьогодні це ніч з 21 на 22 грудня) в зимове сонцестояння люди, маскуючись, перевдягалися в незвичні одежі та водили селищем козу, тим самим лякаючи темряву-ніч та всіляку нечисть, а також запрошуючи Сонце повернутися, народитися знову. Цього вечора багато ворожать, а то й заклинають. Саме від цього вечора колядують, тобто співають ритуальні пісні, так звані колядки. Колядки — це часто величання з вірою, що те, що говориться про господаря та його родину, обов’язково сповниться, і цим колядки наближаються до заклять. Господарю й господині в колядках бажається щастя й здоров'я, врожай та багатство. Серед колядок є немало дуже стародавніх змістом. Колядують або окремі особи одинцем, або групами. Багато колядок і щедрівок на честь Коляди або з побажаннями врожаю. І до теперішніх часів в ці дні триває битва між темрявою та світлом, а на третій день Сонце, перемагаючи ніч, народжується знов. І люди йшли до своїх святих місць – святилищ, щоб святкувати Різдво Сонця (25 грудня) та вшанувати його у зимовому чині – Коляді, бо воно повернулося до них принаймні ще на одне коло-рік.

Ко́ло (замкнена крива лінія, всі точки якої однаково віддалені від центра).

Коляда – нове коло – новий сонячний рік – зимове ім’я сонця.

На весняне рівнодення (21-22 березня), коли день дорівнює ночі святкували Великдень (в деяких місцях називали Великніч) та йшли на святилища, щоб вшанувати сонце в його весняному чині – Ярилі. Весняні обрядові пісні переповнені рослинними магічними діями. Часто вони являються по формі й змісту закляттями, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, — піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зростанню плодів. Весна. Час пробудження, буяння рослин, сівби. День прибуває, стає більшим за ніч. Більше тепла і світла – більше життя.

Ярий, Яскравий (який виділяється свіжістю, ясністю тону, інтенсивністю свого забарвлення, який випромінює сильне світло).

Ярі́ти, Ярі́тися, Яри́тися, Пала́ти, Палахкоті́ти, Палахкота́ти, Палені́ти, Полум'яні́ти, Пломені́ти, Жарі́ти.

Я́рий (який дає урожай у рік посіву), Однорічний, Молодий.

Церковне: Георгій, Гюрге; місцеве: Юрко, Юр; давнє: Дюр, Дір, Арій, Орій; сучасне: ЮрійЯрий.

Орій землю оре.

На горі сонця, в час його найбільшої величі та потужності, в час літнього сонцестояння (21-22 червня), в час коли на півночі воно навіть не заходить за обрій, а лише торкається води – купається – народ відкладав всі свої справи та ішов до святилищ, щоб шанувати Дажбога-сонце в його літньому прояві – Купалі (цікаво, що в Московії купальські пісні майже невідомі. За християнських часів Свято Купала поєдналося з різдвом Івана Хрестителя, і таким чином постав Іван Купайло).

Володимир Голуб "Праздник в деревне" (Купальська ніч)Ніч на Купала повна всяких чудес: чути мову звірят, рослини ходять з місця на місце, цвітуть чудодійні квітки, а між ними й папороть. Папороть розцвітає опівночі, і загорається дивним вогнем, але зараз і осипається; хто встигне вирвати цю квітку, тому закопані скарби відкриваються самі, і людина дістане чудодійну силу та знання.

В купальську ніч дозріває багато чудодійних трав-зел, і їх треба збирати саме в цю ніч. Це такі трави: розрив трава, Іван та Мар'я, полин (чорнобильник), ведмеже вушко та інші. Чорнобильник — це жертовна трава: її кидають у купальській вогонь і просять, чого хотять, — сповниться. Попіл від купальського вогню – надійний оберіг, якщо просипати поріг, жодне лихо-біда не зможе потрапити в оселю.

Чудодійна навіть купальська роса, — надає краси обличчю, коли нею умитися.

У цю ж ніч молодь десь над водою запалює вогнище й стрибає через нього: купальський вогонь і купальська вода мають велику цілющу силу, чому через цей вогонь переводять і худобу. Для запалення купальського стосу в давнину перше добували «живий вогонь», — терли дерево об дерево, аж поки воно не запалювалося.

А на Купала рано сонце, сходячи, «грає — Купала звеличає»: міниться в фарбах і танцює, бо цього дня воно жениться. Над вечір дівчата пускають на воду вінки, і з них гадають: куди попливе вінок, туди дівка й заміж піде, а коли вінок стане на воді, не вийде заміж, а коли потоне — помре. Пускають вінки із свічками, і чия свічка погасне раніше, тій дівчині трапиться нещастя. А парубки ловлять пущені вінки, а дівчата співають:

Хто віночка пойме,
Той дівоньку возьме,
Хто вінка дістане,
То той моїм стане.

Літо. Час важкої праці але і водночас кохання. Нічних танців та залицянь. Ворожіння та гадання. Час любові.

Залишаються позаду жнива і збір всілякої поживності в садах-городах. Втомлений люд готується до холодів, прибираючи та наводячи лад в хазяйствах. Втомлене сонце лагідне і ласкаве, бо не таке пекуче.  Осінь. Різнобарвна, яскрава, мінлива але водночас надзвичайно прекрасна. Осіння пора є порою чистоти і спокою – хорошою і приємною для натруджених літньою працею людей. Пора весіль і нових планів на майбутнє. Щасливе майбутнє. Адже ніхто не планує для себе біди.

Історіографія з календарної обрядовості досить значна щодо висвітлення звичаєво-обрядових практик літнього, весняного та зимового циклів. От тільки вона недостатня аби задовольнити дослідницькі потреби щодо осінніх свят. Можливо це обумовлено відсутністю осінніх обрядових пісень. Жниварські пісні, враховуючи закінчення жнив наприкінці липня (за винятком гірської частини Карпат та Закарпаття, де жнива закінчувалися значно пізніше й могли тривати до початку вересня), відносяться до літньої пори року. Можливо деякі історики, виключаючи четверту пору року, помилково позбавились весни хоча мали б позбутися осені. Так чи інакше осінній цикл календарної звичаєво-обрядової культури залишається найменш вивченим. Однак наявність чи відсутність обрядових пісень (цілком імовірно це пов’язано із церковними заборонами та нищенням усіх відомостей щодо народного звичаю) в жодному разі не могло зупинити сонця. Тому в давні світлі часи, в день осіннього рівнодення (21-22 вересня) народ збирався на святилищах аби славити сонце в його осінньому стані – Хорса.

Хороший від [*chorost'] «краса, приємність», суф. утворення від основи *chor-<*skor-/sker*-, зі значенням «чистити, скребти»; пор. «хорошити»«надавати чому-небудь кращого, привабливішого вигляду; чепурити; чистити». Отже «хороший» початково – «чистий», потім – «гарний, приємний, красивий».

Хорс – (дав.-рус. Хърсъ) – одне з імен Дажбога-сонця. Стан або чин сонця в осінню пору.

Співпадіння-співзвуччя з іранськими мовами свідчить не про запозичення, а про спільні корені (пор. авест. hvarə xšaētəm, пехл. xvaršêt, перс. xuršēt «сяюче сонце», осет. хур «сонце»).

В порівнянні з літнім, осіннє сонце дійсно можна назвати втомленим, а отже доречними є і тлумачення А. Брюкнера, який пояснював походження назви «Хорс» від праслов'янського кореня *krsь, наявного в польському слові wycharsły («виснажений»), тільки він помилково приписав це ім’я місяцю. Але історія запам’ятала ім’я «Хорс», як одне з імен сонця.

Спостерігаючи за навколишнім та помічаючи певну періодичність-повторюваність людина поділила річний цикл Сонця на місяці, а місяць на тижні таким чином упорядкувавши певні цикли свого життя. Скільки днів було раніше в тижні 6 або 7 достеменно невідомо але кожен тиждень починався з понеділка. Отже в понеділок люди зачинають всі свої справи на грядущий тиждень для того щоб наприкінці його (сьогодні це субота) досягти певних результатів. Це ж не тільки в повсякденній праці, а взагалі по життю, в тому числі й в Обряді. Де Обряд це впорядковане спілкування-взаємодія з Богом. А всі імена Бога, не розділяють Його на безліч частин, а лише описують ті чи інші Його властивості, прояви, чини тощо.

Тиждень«той же день», міра часу, коли повторюється той же день.

В час, коли Бог зачинає будь-яку справу від народження всесвіту до якоїсь самої найдрібнішої ідеї – він Рід. Рід все зачинає-породжує, про все відає. І було б дуже добре, якби Він відав нами. Принаймні це давало б надію на те, що протягом тижня Він потребуватиме нас, а отже оберігатиме і допомагатиме. Тому в понеділок, опівдні священник славить Бога, який проявився у вигляді Роду, тим самим посилюючи всі зачинання свого народу.

Одначе, природній відбір не зупиняється ні на мить, а тому все, що планується та про що мріється потрібно захищати та відстоювати. І, якщо відверто, не стільки від зазіхань якихось зайд-чужинців, скільки від власних недоліків – ліні, глупства, брехні та зради. Від темряви в собі. Бо інакше – смерть. Ні планів, ні мрій, ні самого життя. А тому на середині тижня в середу, опівночі священник звертається до Бога, який проявився у вигляді Семаргла – того, хто головніше за Мару-смерть, тим самим оберігаючи всі зачинання свого народу та долаючи його внутрішні недоліки і слабкості.

Свара «незгоди, конфлікти, чвари»; заст. «збройна боротьба; бій; війна» (можливо пгер. *werzō «суміш, плутанина» > cфр. werre > сангл. wyrre, werre > англ. war «війна») – від псл. svarъ; споріднене з дісл. svara «відповідати», гот. swaran «присягати», двн. swerian «говорити певно», дангл. andswaru «відповідь», нвн. Schwur «клятва», лат. sermo «бесіда, розмова»;

іє. *sō˘er- «говорити»;

р. болг. сва́ра, бр. сва́рка, др. сваръ, п. swar, swara, ч. слц. svàr, вл. нл. swar, полаб. svorĕt «сваритися», слн. svaríti «попереджувати», стсл. сваръ;

Ва́рґа «губа, рот», п. warga «губа»; перм. «рот, уста, зів, паща»; вят. «кричати, позіхати, кричати на все горло».

Ва́рґанити – костр. «шуміти, стукати»; вологодск. «кипіти, закипати».

Вир бурхливий, стрімкий рух, який захоплює, втягає за собою. 

псл. virъ; споріднене з лит. vỹrius «вир», лтс. virags, лат. vertex, аром. viró «глибоке місце у воді»

ступені чергування відображені у псл. *vьrěti «кипіти, клекотіти», ч. vříti, укр. врі́ти, лит. vìrti «кипіти», лтс. virt «кипіти, варитися», а також в укр. ізві́р «джерело», укр. варити;

Вари́ти – псл. variti «варити»р. вари́ть, бр. вары́ць, др. варити, п. warzyć, ч. vařiti, слц. variť, вл. waric, нл. wariś, болг. варя́ «варю», м. вари «варить», схв. ва́рити, слн. varíti, стсл. варити

iє. *uer- «палити»;

споріднене з лит. vérdu, vìrti «бурлити, кипіти», лтс. verdu, virt «кипіти» (балтосл. *ver- «кипіти, клекотіти»), вірм. varım «горю», нвн. англ. warm «теплий», алб. vorbë «горщик для варіння»;

Зварга́нити улаштувати, зробити що-небудь;

Твори́ти – псл. tvoriti «творити», похідне від tvorъ «творіння», пов’язане чергуванням голосних з tvarъ «творіння, створіння»; споріднене з лит. tvérti «обгороджувати; перев’язувати; хапати; формувати, створювати», tvarstýti «перев’язувати, бинтувати», turėˊti «тримати; мати», ãptvaras «огорожа», tvártas «хлів», лтс. tver̂t «хапати, ловити», tvar̂stît «хапати, ловити», turêt «тримати», прус. turīt «мати»;

іє. *tu̯er- «хапати; огороджувати»;

р. твори́ть, бр. твары́ць, др. творити, п. tworzyć, ч. tvořit, слц. tvorit’, вл. tworić, нл. tworiś, болг. творя́, м. твори, схв. тво̀рити, слн. tvóriti, стсл. творити;

Сварог – прояв божої творчої сили, результатом якої є народження (творення) світу.

В словниках здебільшого пов’язується з псл. svara «свара, незгода, війна» (Jagić AfSlPh 1, 412–413; 4, 426; Brückner AfSlPh 40, 10–11; KZ 46, 236–237; Jakobson IJSLP 1/2, 269);

також зіставляється з дінд. svàrgaḥ «небо», дангл. sweorc «темнота, хмара, туман» (Uhlenbeck 355; PBrB 22, 199–200; Fortunatov BB 3, 69);

з дінд. s(ú)var «сонце», ав. hvarǝ, лат. sōl, псл. *sъl̥nьce «тс.» (Преобр. II 255);.

Дні минають за днями, тиждень закінчується і було б доцільно та правильно підвести хоча б проміжні підсумки своїх дій. Оволодіти, усвідомити все що зроблено для подальшого руху вперед. Тож шостого дня (в суботу) опівдні священник-жрець виходить на святилище, славлячи Бога, у чині Сварога – всього проявленого світу. Підводячи підсумки, священник дякує за можливість самореалізації, зростання та існування свого народу. Приймаючи сьогодення, як дар, незалежно від наших успіхів чи невдач, ми тим самим виказуємо вдячність всесвіту та натякаємо на можливе спільне майбутнє, в якому ми зможемо стати кращими.

Так день за днем, тиждень за тижнем на святих каменях ми маємо кувати свої чесноти задля власного удосконалення. Щоб разом з нами кращим ставав і весь світ. Тому що немає у Бога інших сердець, щоб любити, інших рук, щоб робити, інших мрій, щоб прагнути, крім наших.

© Сергій Вітер


Література:

  1. Словник української мови: Редкол. І. К. Білодід та ін., редактори: Г.М. Гнатюк, Т.К. Черторизька — К.:"Наукова думка", 1972
  2. Огієнко І.І. Дохристиянські вірування українського народу, 1965
  3. Кучін, Я.Г. Трудові традиції та ментальні особливості українського народу у філософському контексті. / ТЕЗИ XXXIV науково-практичної міжвузівської конференції, присвяченої Дню університету. — Т.1, 16-18 березня 2009 р., Житомир: ЖДТУ.
  4. Звичай Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416с. ISBN 978-966-485-156-2
  5. Н. Хамітов. «Звичай» //Філософський енциклопедичний словникВ. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І.О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 222. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  6. „УКРАЇНСЬКІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ” Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка.
  7. Трубачев О. Н. Следы язычества в славянской лексике (1. Trizna. 2. Pěti. 3. Kobь) // Вопросы славянского языкознания. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — Вып. 4. — С. 134—135.
  8. Топоров В. Н. К семантике троичности (слав. *trizna и др.) // Этимология, 1977. М.: Наука, 1979. С. 3-20. Аничков Е. Язычество и древняя Украина-Русь. СПб., 1914.
  9. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.
  10. Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904. Т. 1.
  11. Корж В. Владимировы боги // Сб. Харьк. ист. -филол. об-ва, Харьков, 1903. Т. 18.
  12. М. Козлов Язичницький світогляд східних слов’ян: структура, еволюція, трансформація.
  13. Наталія Стішова. Українські календарні свята осіннього циклу.
  14. Володимир Конопка. Осінній період — завершальний цикл народного хліборобського календаря (на матеріалах із Південно-Західного історико-етнографічного регіону України).
  15. Этимологический словарь славянских языков Трубачева (ЭССЯ).
  16. Aleksander Gieysztor. Mitologia Słowian

Україна, Звичай, Світосприйняття, Бог, Традиції, Богосприйняття, Святилища

Допомога проекту

На сайті 137 гостей та 0 користувачів

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені