«Поезія українська» Поля де Сент-Вісента
Починаючи з 1605-го року і аж до 1860 року у Франції вийшли і багато разів перевидавались чудові книги про Україну, а також регулярно виходили газети, які часто розповідали про європейські звитяги козаків і Україну, а тому французи цілком добре були обізнані щодо нашої країни і народу:
- Відома книга і мапи Г. Боплана (1595-1685) про Україну;
- Не менш цікаві праці про Україну його сучасника і також француза П.Шевальє (в т.ч. рукописи, які автор даного матеріалу досліджує одним з перших в Україні);
- Ще одна цікава і маловідома згадка про Україну з 1672 року Жана Шардена (Jean Chardin; Франція, 1643-1713);
- З повідомлень французького місіонера Філіппа Авріля (1654-1698) про запорозьких козаків (1692 рік);
- Про шикарне життя в Україні - з маловідомої книги 1824 року француза Шарля де Лагарда, який здійснив в 1811 році подорож нашими землями.
Отже це були не поодинокі випадки для французів.
Навіть на рівні Сенату ці дійсні історичні знання пропонували впровадити у французьких навчальних закладах, як відповідь на московитську брехню, що за гроші активно поширювалась Європою:
Французький сенатор Казимир Делямара в 1868 році видав книгу про український народ «забутий в історії» та доводив в Сєнаті право України на історичну назву Русь.
Проте зараз пропонуємо ознайомитись з роботою «Поезія українська» за авторством Paul de Saint-Vicent від 1860 року.
«Між українцями і московитами наявна дуже чітка різниця; існує навіть багатовікова антипатія створена взаємними вторгненнями. Вони відрізняються походженням своїх народів, звичаями, давніми традиціями, модерною і середньовічною історією та релігійними настроями, далеко не такими схожими, як це намагались показати…
Серед московитів азійська душа відкидала європейські ідеї, тому з часом сформувалась релігія особливого характеру, а світська влада, вторгнувшись у духовну, поглинула її цілком, анулювала і принизила духовенство.
Боплан, описуючи Україну, характеризує такий стан речей простим ствердженням: “Русини мають свого митрополита в Києві, а московити - в Москві”.
Здається, сама природа проводить чіткі межі між двома народами. Європа довгий час продовжує підтримувати таку традицію розрізнення цих народів і назв, і, не зважаючи на титул “імператора Русі”, який сам взяв собі Петро І, офіційно Людовик XIV ніколи не називав його інакше, як “Sa Majeste moscovite”.
Імперія московитів нібито ніколи і не претендувала в Європі на ім’я Руси, до початку царювання Катерини ІІ.
Катерина була німкою, вона ненавиділа і зневажала назву Moscovites. Їй вдалося донести свою неприязнь і презирство до знаті та освіченої частини нації. Вона навіть переконала деяких впертих вчених прийняти її ідеї щодо зміни походження московитів.
Дивне та химерне явище, яке стосується народу, що звик підкорюватись найбільш екстравагантним капризам влади, нехтуючи своїми віруваннями, традиціями, навіть найглибшим, найінтимнішим, найдорожчим. Цей акт сліпого підкорення, слухняності, продемонстрував би, якщо потрібно, азійське походження народу, яке на думку М.de Custin, проникло так глибоко.
Відтоді назву “московит” почали витісняти…
Нова назва Russie була нав’язана офіційно, її використання швидко поширилось завдяки сприянню відомих письменників, друзів та шанувальників імператриці.
Ми далекі від того, щоб хотіти виправити цю безперечну помилку; ми тут претендуємо лише на аналіз наслідків з історичної та літературної точок зору, і, в той же час, констатації факту плутанини, яка з названого часу поширюється в усіх поняттях історичних, статистичних та етнографічних.
Ретроспективний огляд це підтверджує. Все, що було сказано і написано про ці…провінції під деномінацією Russia, неминуче стало жертвою імперії, яка прийняла Їх назву, щоб здійснити вторгнення в них.
Історичні документи, хроніки, давні традиції, розповіді мандрівників, всі титули тепер були на користь загарбника. Нікчемні письменники, навчені дипломатією, навіть підміняли в перекладах назву Moscovites на Russes, щоб в результаті цих маніпуляцій історію народу, яка починається лише з кінця XII ст. на берегах Клязьми і Москви, відтягнути аж у IX ст. і на береги Дніпра. В результаті цієї підміни вийшов химерний історичний парадокс…
Завойовник вміло використав усі матеріали минулого, щоб створити свою нову генеалогію; лише пам’ятники мистецтва уникли цієї долі. Він привласнив їх, правда, вони лишались інертними, мовчали в його руках. Письменники та поети нової імперії не зуміли черпати натхнення з давнього джерела української поезії та втілювати в життя її гармонійні акценти…
Україна сама втекла. Вона врятувала себе в мистецтві і завдяки мистецтву. Уражена іноземним вторгненням, позбавлена найдорожчих традицій, під загрозою знищення своїх історичних витоків, Вона раптом прокинулась від голосів своїх поетів…
Ця пісня вібрувала всім відгомоном степів України, перетинала рівнини Волині, західні краї Поділля і котилася аж до Вісли…
Випробування, яке народило національність українців, було несподіваним і вирішальним. Отже, саме мистецтво, поезія, українські поети першими освітили горизонти своєї країни, затемнені темрявою дипломатії. У всіх своїх дослідженнях, вчені та історики, з тієї пори, стежили очима за тим світлом маяка, який поети змусили сяяти...»(с)
«Поезія українська», автор: Paul de Saint-Vicent. 1860 рік. Франція. Париж.
Переклад #historybyigorpoluektov
