Почнімо із так званої “загальновідомої” інформації: 

Мольфа́р — в українській гуцульській культурі так називають наділену надприродними здібностями людину, на зразок знахаря, чарівника або народного мага. До певної міри гуцульські мольфари є відповідниками козацьких характерників. 

Слава не поляже; 
Не поляже, а розкаже, 
Що діялось в світі, 
Чия правда, чия кривда 
І чиї ми діти. 

      (Т. ШЕВЧЕНКО. До Основ'яненка) 

Якщо задатися метою знайти в українській мові корені походження слів «характерники» або «характерства», то раптом виявиться, що це зробити просто неможливо. Похідних з української до цих слів просто нема. «Характер», до речі, теж запозичення з грецької мови. Все це іноземні слова. Вони походять з латинської (пор. лат. charaktēr [1] «тавро, клеймо, відбиток») та грецької (гр. χαραϰτήρ [2] «тавро, відбиток, штамп, печатка, літера, різець, вирізаний знак) мов за посередництвом польської (harakternik [3] і потім charakternik [4] – той хто мав при собі (на собі) character). 

У січні 1558 року цар московський Іван IV Грозний почав Лівонську війну за оволодіння узбережжям Балтійського моря. Однак Московська держава зіткнулася з широкою коаліцією ворогів, до яких належали Польща, Литва, Швеція. З півдня докучало Кримське ханство, розоряючи регулярними набігами південні області. Війна набула затяжного виснажливого характеру. Посуха і голод, епідемії чуми, кримсько-татарські набіги, польсько-литовсько-руські (українські) рейди і морська блокада, здійснювана Польщею і Швецією, спустошували Московію.

Представники боярства почали виступати проти продовження війни за вихід до Балтики. Небажання бояр-вотчинників брати участь у боротьбі проти Речі Посполитої і Швеції привели царя до думки про необхідність знищення привілеїв аристократії та залишків феодальної удільної системи при одночасному посиленні дворянства служивого. Отже у 1565 році цар оголошує про введення в країні опричнини.

Подія, що сталася 21 липня 1992 року в Україні, залишила помітний слід в історії Українського військового флоту. Відважний перехід сторожового корабля Чорноморського флоту СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка із Кримської військово-морської бази в порт Одеси здійняв справжній «дев’ятий вал».

Починаючи з 1605-го року і аж до 1860 року у Франції вийшли і багато разів перевидавались чудові книги про Україну, а також регулярно виходили газети, які часто розповідали про європейські звитяги козаків і Україну, а тому французи цілком добре були обізнані щодо нашої країни і народу:

• Відома книга і мапи Г. Боплана (1595-1685) про Україну;
• Не менш цікаві праці про Україну його сучасника і також француза П.Шевальє (в т.ч. рукописи, які автор даного матеріалу досліджує одним з перших в Україні);
• Ще одна цікава і маловідома згадка про Україну з 1672 року  Жана Шардена (Jean Chardin; Франція, 1643-1713);
• З повідомлень французького місіонера Філіппа Авріля (1654-1698) про запорозьких козаків (1692 рік);
• Про шикарне життя в Україні - з маловідомої книги 1824 року француза Шарля де Лагарда, який здійснив в 1811 році подорож нашими землями.

Ситуація влітку 1919 року для українців складалася дуже несприятливо: на зовнішній арені — Українська Народна Республіка майже не визнавалася, а на внутрішній — її влада концентрувалася у кількох містах та славнозвісному «вагоні Директорії», що під тиском більшовиків та денікінців поступово відкочувався на Захід. Дипломатичні місії не допомагали, адже супротивники не визнавали самого права українців на власну державність, а нейтральні сторони, в тому числі, дуже поважна після Першої світової війни Франція, робили ставку на російських монархістів.

Самоназва – “Карайлар” [qaraylar] (множина), при чому “Караїм” – це теж множина, але семітською мовою (давньоєврейською, або гебридською).

18 серпня 1649 року був підписаний доленосний для козацької України та Речі Посполитої Зборівський договір. На той момент основною задачею як польської, так і української сторони було дотримання status quo. З боку Хмельницького було ініційовано питання про встановлення «демілітаризованої смуги» між землями Війська Запорозького та Речі Посполитої.

Але всі потуги для замирення видаються примарними, адже польська сторона продовжує розглядати силовий варіант «діалогу» з Військом Запорізьким. У жовтні 1650 р. король Ян Казимир поінформував папського представника Д. Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Як не дивно, але польський король і досі не розумів усієї серйозності ситуації, що склалася на території України, й мав надію після очікуваного придушення «бунтівників» розпочати війну з Туреччиною за венеціанські гроші вже в союзі з козаками¹.

У віці 72 років, у четвер, 31 січня 1918 р. у Празі (тоді – Королівство Богемія, Австро-Угорщина), буквально на десятий день після проголошення незалежності Української Народної Республіки, помер великий патріот та знаний вчений, автор 50 наукових праць із фізики та електротехніки Іван Павлович Пулюй.

Тризна була велелюдною. Виступаючи на громадській панахиді, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag) професор Карл фон Бах, звертаючись до покійного, сказав так:

Ти був не тільки людиною твердих переконань та яскравою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім – вірності народові, з якого Ти вийшов... Доля дозволила Тобі побачити ранішню Зорю свободи, до якої піднявся з темних воєнних хмар Твій народ, якого Ти любив до останнього подиху, і її перші сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя.

Перед смертю видатний учений наказував поховати його в Україні, у рідному Гримайлові, де вже знайшли вічний спокій: батьки – Павло та Ксенія Пулюї, брат Микола, сестра Марія. Утім, довелося лягати у гостинну богемську землю. Поховали українця на празькому цвинтарі Мальвазінки (Hřbitov Malvazinky).

Богослов, доктор натуральної філософії та всесвітньо відомий фізик, перекладач Біблії українською мовою та дійсний член Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, футуролог та астроном, електротехнік, винахідник і просвітянин, педагог і поліглот, організатор науки та склодув, доцент, професор, почесний член Віденського електротехнічного товариства та публіцист, консультант із будівництва електростанцій, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі та державний радник з питань електротехніки Чехії і Моравії, нарешті – багатодітний батько та ніжний чоловік… Чи не забагато для людини? І як за одне життя в усіх іпостасях можна виявити себе?

У Східній Європі на межі XV - XVI століть вступила до вирішальної фази боротьба за спад­щину Русі. Литовська держава (Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), яка оволоділа свого часу розпорошенеми міжусобицями українськими та білоруськими землями, поступово слабшала. Як наслідок вар­варська Московія (саме "Московією", а не "Руссю" або "Росією" називали її сучасники) намагалася приєднати до себе землі Великого князівства Литовського. Влітку 1514 року під час чергової московсько-литовської війни московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші.