Бої за Вапнярку влітку 1919 року

Vapnairka

Ситуація влітку 1919 року для українців складалася дуже несприятливо: на зовнішній арені — Українська Народна Республіка майже не визнавалася, а на внутрішній — її влада концентрувалася у кількох містах та славнозвісному «вагоні Директорії», що під тиском більшовиків та денікінців поступово відкочувався на Захід. Дипломатичні місії не допомагали, адже супротивники не визнавали самого права українців на власну державність, а нейтральні сторони, в тому числі, дуже поважна після Першої світової війни Франція, робили ставку на російських монархістів.

Переконати світ у тому, що варто надати підтримку корінному між Кавказом і Карпатами 30-ти мільйонному народові, могла лише його єдність та військова міць. Але українці за три століття колоніального стану втратили здатність до єднання, на відміну від тих же фінів, чи поляків, яким Революція, в кінцевому рахунку, принесла незалежність. Тому українська армія, що чисельно в кілька разів поступалася кожному з супротивників, мала демонструвати дива стійкості в боротьбі за свободу тих, кому до неї було байдуже. За цю байдужість вже незабаром несвідомі тоді українці поплатилися мільйонами життів, але на момент самих боїв це було зрозуміло лише одиницям.

Коли після майже піврічних відступів Армія Української Народної Республіки отримала нагоду для контрнаступу, їй майже сходу вдалося захопити одне з найважливіших міст Поділля — Кам’янець. Після того як звідти прогнали більшовиків, місто на тривалий час стало столицею вільної України, де діяли урядові установи й навчальні заклади, працювала комісія зі створення Конституції та інші державотворчі процеси. Визначну роль у звільненні міста від червоних окупантів відіграла 3-тя Дивізія армії УНР. Вона складалася з різних частин і родів військ, що формувалися в різні періоди Революції: загартовані ще в боях Першої Світової синьожупанники, стрілецький та чорноморський полки, а також гарматні та інженерні з’єднання. Загалом дивізія нараховувала трохи більше трьох тисяч багнетів і шабель. Коней майже не було. Кількість гармат теж не дозволяла розкошувати. Завжди не вистачало набоїв та гранат. Але з наступом козаки відбивали у червоних потрібну для них амуніцію, навіть бронеавтомобілі та цілі бронепотяги.

67456110 485009828726307 801045726082629632 n

Постер, присвячений командувачу українськими силами у Вапнярській операції Армії УНР Олександрові Удовиченку, створений Центром історії Вінниці, Вінницьким історичним товариством і дизайнером Андрієм Іванченком

На чолі З-ї стрілецької дивізії, яка йшла південним фронтом у бік Вапнярки, опинився досвідчений полковник Олександр Удовиченко. Він пройшов значний бойовий шлях з лав царської армії та перших революційних боїв. Був переконаним державником і талановитим військовим стратегом. За роки протистояння з більшовиками і денікінцями заслужив великий авторитет серед військових та політиків.

Керівництво УНР пріоритетним напрямком фронту обрало південь і прагнуло звільнити від більшовиків Одесу навіть раніше за Київ. Причиною цього була можливість налагодження постачання амуніції через морський порт. Ключовою на південному напрямку залізниці була станція Вапнярка. Утримували Вапнярку добре екіпіровані та значно краще забезпечені артилерією сили червоних — 45-та дивізія, яку очолював Йона Якір, та інші частини, серед яких і стрілецький 54-й полк «імені Леніна». Полком керував відомий і досі в Одесі злодій Мішка Япончик, який зібрав його із кримінального елементу єврейської національності та матросні… Цікаво, що цей  полк підпорядковувався іншому кримінальному авторитету – міфологізованому комбригу Котовському… За аналогією із війною XXI століття, яку ведуть московити проти українців, цей полк і його командир були нічим не ліпшими за банд-формування. Ні зброї, ні техніки червоним не бракувало. Бронепотяги не припиняли рух коліями обстрілюючи імовірні місця перебування українських частин. Так само достатньо мали вони і підкріплення. На момент наближення дивізії полковника Удовиченка до Вапнярки, її, разом з найближчими селами, утримувало понад 10 тисяч червоних.

i 010На лівому фланзі 3-ї дивізії відчайдушно намагалася вибити зі Жмеринки більшовиків група військ, якими керували отамани Тютюнник і Божко. Їхнє завдання було не менш складним, аніж в Удовиченка, але більшовики визначили пріоритетною оборону саме Вапнярського залізничного вузла, тяжкість захоплення якого лягла на керівника правого флангу військ УНР.

Рух на Вапнярку мало відкрити очищення від більшовиків містечка Комаргород. Це завдання взявся виконати 8-й Чорноморський полк, який очолював полковник Царенко. Червоні використовували власну перевагу у зброї та ручних гранатах, але чорноморці, не маючи такої розкоші, перечекали, поки запаси урівнялися і у відкритій атаці з гучним козацьким «Слава!!!» вибили більшовицьке «Ура!» за містечко 16-17 червня 1919 р. Червоні підкидали все нові загони з боку села Антопіль і з Вапнярки. Українські гармати грілися і виходили з ладу, але чорноморці давали відсіч «полку імені Троцького» кулями та в рукопашній. У бою за Комаргород загинув командир 2-го куреня чорноморців полковник Оржеховський, який геройськи пройшов Першу Світову, за що отримав десятки нагород, в тому числі і «Георгіївський хрест». Він, вже будучи пораненим, затримав ворожу навалу, даючи можливість перегрупуватися своєму полку, за що отримав від більшовиків 14 колотих ран. Його тіло знайшло спочинок на цвинтарі в Комаргороді. Довелося відступити, але вже за кілька тижнів більшовиків було вибито остаточно.

Здобуття містечка забезпечило козаків трофеями: кулеметами, рушницями і набоями до них. Земська лікарня Комаргорода стала штабним пунктом та шпиталем. Надалі дивізія наступала силами 7-го Синього полку з півночі, 9-го Стрілецького полку — по залізничній колії, а 8-го Чорноморського — із заходу. Більшовики добре підготувалися до штурму Вапнярки і, окрім підкріплення залоги на самій станції, розгорнули додаткову лінію для контрнаступу з боку Крижополя. Також вони не жалкували гарматних стрілен на усі села, де встановилася українська влада, від чого страждало в першу чергу цивільне населення. Сил 3-ї дивізії було замало для лобової атаки «Вапнярської фортеці». Тактичних успіхів можна було досягнути лише обхідними рухами, ударами по тилах ворога й по залізничному його сполученню з Одесою.

Окрім станції Вапнярка більшовики займали села: Цапівка, Колодника, Антопіль, Савчино та Нетребівка. З Одеси червоним постійно надходило підкріплення до ст. Вапнярка. У зв'язку з цим, згідно з наказом, 9-й Стрілецький полк мав наступати в напрямку на с.с. Цапівка — Колодника — ст. Вапнярка; 7-ий Синій полк — на с. Антопіль — м. Марковка; 8-ий Чорноморський — на с.с. Теклівка — Савчино — Нетребівка. Завданням 9-го полку було захоплення станції Вапнярка, а інші частини дивізії мали допомогти стрільцям обхідним маневром із заходу.

Після цілоденного бою, 9 полк зайняв с. Колодянка. Відступивши до станції Вапнярка, ворог, зміцнений резервом, завзято боронився і наступ Стрільців було загальмовано.

8 karta7-ий полк розпочав бойову акцію біля 9-ої години ранку. Бій затягувався. Давалася взнаки перевага ворожого гарматного вогню. Раптом небо заволокло чорними хмарами й розпочалася злива. Ворог зменшив свій вогонь. Скориставшись з цього, полковник Вишнівський приспішив темп наступу. Сильний різкий вітер ніс рясний дощ у напрямку Синіх. Не спиняючись, Сині дійшли до с. Антопіль і не затримуючись, заатакували село. Антопіль здобуто. Переслідуючи ворога, полк. Вишнівський не дає червоним опам'ятатися й захоплює м. Марковка. Червоні спішно відступили до села Антоновка.

Втрати 7-го і 8-го полків, протягом майже цілоденного бою, були: до 300 вояків забито й поранено, між ними 10 старшин.

Перебуваючи в с. Марківка, командир 7-ого Синього полку одержав донесення від свого начальника команди розвідників, що село Вербове вільне від ворога; на ст. Вапнярка ворожий резерв; на північний захід від ст. Вапнярка позиція червоних проти 9-ого Стрілецького полку; один броневик курсує поміж ст. Вапнярка і селом Крижопіль.

Село Вербове прилягає до залізниці Вапнярка — Одеса і розкидане на пагорках, на віддалі трьох кілометрів від ст. Вапнярка.

270253195 448934363536402 4475557092471523787 n

Олександр Йосипович Вишнівський

Народився 12 серпня 1890 року в невеликому селі Заливна Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині – с. Заливне Запорізької області). Закінчив Чугуївське військове училище у ранзі підпоручника та був направлений до піхотного полку 34-ї дивізії, який розташовувався у Катеринославі (тепер – Дніпропетровськ). Під час Першої світової війни Вишнівський потрапив до німецького полону й змінив кілька таборів для полонених, допоки не опинився у Ганноверіш-Мюнден. На той час, 1917 рік, у таборі на ниві українізації активно працювала Спілка Визволення України. У лютому 1918 року, під час формування АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ, створеної на основі українізованих частин російської армії, загонів добровольців, Січових стрільців, Вільного козацтва та колишніх військовополонених галичан, Вишнівський очолив сотню піхоти у 1-му українському козачому полку ім. П. Дорошенка.

Беручи участь у бойових діях на території Вінницької області Вишнівського було поранено й до кінця осені 1919 року він перебував у Вінницькому шпиталі.

У міжвоєнний період проживаючи у Польщі, займався написанням досліджень та спогадів з історії українських визвольних змагань, збирав документи та матеріали Армії УНР. В цей час побачили світ два його спогади: «Вапнярка» та «До історії «Синіх» і «Залізних». 

Під час Другої світової війни історик виїхав до Німеччини, а звідти – до Сполучених Штатів (1948 р.), де оселився у Детройті. Саме у Америці екзильним урядом УНР Вишнівського було підвищено до рангу генерал-хорунжого, а дещо пізніше – генерал-поручника Армії УНР.

У США він не полишив історичних досліджень і видав в Нью-Йорку у видавництві «Червона Калина» 1971 року книгу «Третя Залізна дивізія», а у 1973 році в Детройті — капітальну працю про повстансько-партизанський рух під час визвольних змагань під назвою «Повстанський рух і отаманія». Його спогади друкувалися у емігрантських виданнях, зокрема журналі «Голос комбатанта» та газеті «Свобода». 

Полковник Вишнівський вирішив використати помилку червоних (брак сторожової охорони в с. Вербове), щоб допомогти 9-му Стрілецькому полку. Передавши Марківку під охорону Чорноморців, командир Синіх зручним, але ризикованим маневром, займає село Вербове, непомітно для ворога, забезпечує себе одним куренем з півдня, один залишає в резерві, а командирові 1-го куреня, видатному старшині, сотнику С. Довгалеві, наказує підійти, маскуючись балкою, до залізничної лінії між Вапняркою й Крижополем, пересікти її й розгорнутою лавою заатакувати станцію Вапнярка з півдня. Між Вербовим і залізницею курінь сот. Довгаля заскочив заставу червоних, яка швидко відступила в напрямі залізниці. Змусивши її до дальшого відступу, сот. Довгаль рушив лавою в наступі на станцію Вапнярка. На віддалі біля одного кілометра від станції, Перший курінь обсадив залізничний переїзд і розпочав інтенсивний обстріл станції Вапнярка двома кулеметами, викликавши велике замітання-метушню серед червоноармійців на станції. Наблизившись до станції на віддаль 200–300 метрів. лави сот. Довгаля опинилися в безпосередньому тилу червоної частини, що тримала фронт проти наступаючого 9-ого Стрілецького полку. Рушничний та кулеметний вогонь Синіх по станції з тилу червоних був для них "громом із ясного неба". Загальне збентеження й панічну метушню ще збільшив сот. Шура-Бура своїми стрільками, що почали вибухати над станцією. Два бронепотяги червоних біля села Крижопіль почали спішно відходити; один із них чомусь застряг, а другий, відійшовши до станції Крижопіль, відкрив звідтіля гарматний вогонь. Більшовицька залога ст. Вапнярка (резерви), після короткої спроби боронитися, рятується втечею як хто може; дехто з червоноармійців, обертаючись, стріляв на ходу. До них приєднуються ті лави червоних, що боронили Вапнярку від наступаючого куреня 9-ого Стрілецького полку. Всі вони тікають уздовж залізниці на м. Христинівка.

Більшовики, чекаючи удару з північного заходу, не встигли перегрупуватися і почали відступати, не уявляючи, що на них йде лише один полк. Стрільці 9-ого полку, почувши стрілянину в тилу червоних і крики "Слава!", заатакували станцію з північного заходу, але коли вони дійшли до станції Вапнярка, вона була вже в руках 7-го Синього полку. Вже добре стемніло, коли сот. Довгаль, за наказом полк. Вишнівського, передав станцію Стрільцям і повернув з 1-им куренем до свого полку в с. Вербове. Честь захоплення Вапнярського залізничного вузла в першу чергу належить полк. Вишнівському, за ініціативний відважний і ризикований маневр і атаку з тилу ворога.

Так раптовим ударом з флангу 26 липня відбулася одна з найблискучіших перемог українців над більшовиками на станції Вапнярка. Сім трофейних возів більшовицьких набоїв і рушниць опинилося в руках українців у результаті цієї блискавичної атаки — і дуже вчасно. Адже захопити станцію було лише половиною справи, значно важчим завданням став її захист.

Вже з наступного дня червоні, отримавши поповнення і перегрупувавшись, почали атаки і на станцію Вапнярка і на її найближчі села. Співвідношення сил було настільки не рівне, що лише вдале керівництво, досвід та бажання вояків не поступитися ворогу, залишало перевагу за українцями. Відоме з джерел донесення про бої за захист Вапнярки свідчить про тодішню ситуацію якнайліпше:

Копія, з Томашполя, військова 28.VII. Негайно Наштадарму Дієвої.
Оперативний звіт на 23 години 28.VII.1919
Мапа три верстви в дюймі.

За минулу добу дивізія перебувала в тяжких боях, в ніч з 27 на 28 цього липня ворог вчинив нічну атаку на ст. Вапнярка з лісу, що на схід від цієї станції. Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й курені 9-го пішого стрілецького полку, під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися.

Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. На 24 годину 27 липня ми мусіли залишити станцію Вапнярку через переважність сил ворога. Але на світанку 28 липня ми знову перейшли в контрнаступ і, розбивши ворога, зайняли станцію Вапнярку. Ворог на одному тільки двірці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8 сотні і 8 козаків 9-го полку. Командир куреня легко ранений в обличчя. Одночасно ворог повів наступ на 7-й Синій полк, що боронив село Вербове, але зазнавши втрат, відступив. Синій полк мав втрати, головним чином раненими.

battle vapnjarka28 цього липня о 12 год. дня 7-й Синій полк і частина 9 стрілецького полку знову відбили атаку ворога на село Вербове з боку Крижополя. О 16-й годині ворог знову заатакував село Вербове, але наші частини перейшли в контратаку і на плечах розбитого ворога вдерлися в село Крижопіль, яке обсадили. Ворог відступив на полустанок Княже. В нас тяжко ранено командира 1-го куреня 7 Синього полку, одного сотенного командира, і забито кілька старшин і багато козаків.

Чота 1-ї батерії 8-го гарматного полку, перебуваючи на позиції в передовій лінії, своїм вогнем допомогла піхоті і кілька разів відбила ворожий панцерний потяг, чота втратила двох забитими і одного раненим козаків. До пізньої ночі на різних відтинках цього фронту точився бій. Тяжкість бою збільшував дощ. На відтинку Макарівка — Савчине ворог цілий день вів наступ на 8-й Чорноморський полк, але ж усюди був збитий. Частини дивізії ведуть уже 4-й день безперервний бій і страшенно втомилися. Почувається великий брак набоїв. Проти дивізії, з допиту полонених та огляду забитих, виявлено такі ворожі частини: 54, 399 совєтські полки, учебний Одеський батальйон, 1, 2, 3 і 4 Басарабські полки і ще деякі частини, назви яких точно ще не встановлено. Надвечір розвідка донесла про рух колон ворога з боку Тульчина на ст. Вапнярка. Кидається у вічі стійкість, виявлювана ворогом і гарне озброєння та одяг. Деякі частини ворога були в шлемах-касках.

До 28 липня вже відкрито на фронті дивізії 12-ту частину. Розвідка не може виявити, коли ж, нарешті, припиниться підвіз нових сил ворога, коли зменшиться підвіз його резерв.

Ч. 697. Нач. див. ІІІ пішої полковник Удовиченко.

За 4 доби боїв атаки червоних були відбиті десятки разів. Станцію утримано і полковник Удовиченко продовжив наступ. У боях за Вапнярку дивізія втратила одну третю свого бойового складу. Але й овіяла себе славою стійкості й непереможності, про яку пішов розголос, разом з українською еміграцією, на увесь світ. Далі були ще сотні боїв, втрат, перемог і відступів. Більшовицькі дивізії під тиском українців змушені були втікати на північ. За захоплення і утримання такого важливого для фронту залізничного вузла як Вапнярка, 3-тя дивізія Армії Української Народної Республіки отримала заслужене почесне ім’я «Залізної» і в подальших боях це звання неодноразово підтверджувала.

Під час боїв за Вапнярку Третя дивізія розгромила 22 ворожі частини загальною чисельністю близько 11 тисяч. Серед яких і знаменитий полк, очолюваний мобілізованим більшовиками відомим одеським бандитом М. Япончиком. Звісно це не означає, що вона знищила всі 11 тисяч. Ці частини втратили свою боєздатність, втрати особового складу становили до 50%.

532961 320871304641657 100001563692519 866866 2004952131 n

Бойовий шлях легендарної Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Армії УНР знайшов своє продовження і в сучасній Україні.

Так, Патріарх УАПЦ Мстислав (у миру Степан Скрипник), який змолоду брав участь у визвольній боротьбі та проходив службу у Залізній дивізії, протягом багатьох років зберігав священну реліквію — бойовий прапор Третьої Залізної Стрілецької Дивізії Дієвої Армії УНР.

24 серпня 1992 року в урочистій обстановці Степан Скрипник передав прапор 1-му полку Національної гвардії України.

Цей величний символ непереможного з'єднання українських вояків, які до останнього залишились в лавах борців за Українську Державність, нині можна побачити серед експонатів Центрального музею Збройних Сил України в Києві.

24528090

Станція Вапнярка часто згадувалася серед діаспори та істориків, нарівні з героїзмом крутянців, походом Болбочана на Крим, Чортківською офензивою, звільненням Кам’янця та іншими перемогами. Подорожній, коли проїжджатимеш повз це невелике містечко, згадай і ти про «залізних» українців, які гартувалися тут в переможному бою з прадавнім гібридним ворогом нашого народу.

Матеріал укладено з відкритих джерел:

© Олександр Удовиченко. „Третя Залізна Дивізія“.

© Микола Капустянський, „ВАПНЯРСЬКА ОПЕРАЦІЯ“ // exlibris.org.ua

© Роман Дашкевич, „Бої за удержання станції Вапнярка“ // 1966

© Чижевський Г. „Коротка історія 3-ї Залізної дивізії: 1919 — 1922“. — Каліш, 1922.

© Капустянський М. „Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 pоку“. — Мюнхен, 1946.

© «WikipediA» — Бої за Вапнярку

© «Wikiwand» — 3-тя Залізна стрілецька дивізія Армії УНР

© Вінницьке історичне товариство

© Атака 1-го куреня 7-го Синього полку 3-ї дивізії Армії УНР на чолі із сотником Спиридоном Довгалем на ст. Вапнярка, 26 липня 1919 року. Художник: Артур Орльонов, консультант: Олександр Федоришен

© Ігор СТАМБОЛ для газети День

Dem’än Dzüba для © «Porohivnyçä»

Pin It

Україна, УНР, Московсько-Українські війни, Олександр Удовиченко, Олександр Вишнівській, Мішка Япончик, Вапнярка, 3 Залізна дивізія, сотник Довгаль, Визвольні змагання

ПОСИЛАННЯ

На сайті 53 гостя та 0 користувачів

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2022 ПроСвіт 
Всі права застережені