Україні

... Бо не для сну зійшла на землю Ти, 
І не для тиші. Ні!
                     Ти мусиш жити, 
Щоб сім племен до ніг своїх схилити, 
І цілий світ огнем своїм залити, 
І всі моря, і землі, і світи. 
Життя — не жарт. Життя — страшний закон,
Залізний хрест. Хто взяв його на плечі —
Хай кине все, і рушить крізь хуртечі,
І йде життям, жорстокий, як дракон.
І Ти підеш.
                       Зубчастому Кремлю,
Твердині зла, старій потворі згуби,
Його криві, кріваві, чорні зуби
Зламаєш Ти і вирвеш без жалю.
І загуде уперше Царський Дзвін,
Коли над ним, все вище, вище, вище
Рудий огонь заплаче і засвище,—
І зареве, і з ревом руне він.
І буде ніч. І буде кладовище.
І білий сніг над мертвим сном руїн.
І вийдеш Ти, в огні крівавих шат,
За дикий мур старих своїх Карпат,
Мов божий гнів, натхненно і кріваво,—
І інший клич, нове, незнане право
Почує світ в огні Твоїх гармат,—
Щоб ті краї, засніжені, понурі,
Морозний світ північної зорі,

           Почули вперш на власній шкурі
Твої страшні, юнацькі пазурі.
І, схилена під Господа наказом,
Ти рушиш вдаль — і в бурі сніговій,
Над золотим задуманим Кавказом
Метнеш до зір побідний прапор свій;
А з тих верхів, далеке і сурове,
Побачиш Ти незнане, інше море,—
І вдарять знов пощерблені шаблі,—
І станеш Ти ногою в темнім морі,
І по новім, незайманім просторі
Пройдуть Твої побідні кораблі.
І крізь давно забуті, рідні хвилі
Пройдеш туди — в краї одвіку милі,
Де З Гордих веж сміється молодик,—
І волею державного народу
Над брамою старого Царгороду
Засяє щит — пракиївських владик...
В святих степах, де б'ють Твої пороги,
Збіжаться всі розкидані дороги
І всі шляхи народів і племен — 
І припадуть, Твої обнявши ноги,
Румун, Грузин, Татарин і Вірмен.
І станеш Ти на їх розбиті берла,
І мов страшна, сліпуча божа перла
Крізь мертву ніч блиснеш народам Ти —
І ревом сурм, і громом — «Ще не вмерла!» —
Загрохотять пустині і світи.
          ... О, скільки мук! О, скільки сил і труду!
          Ногою стать на стомлені світи,—
          І, тупнувши об землю чорногруду,
          Старій землі звеліти; процвіти!
І станеш Ти — одчиненим вікном.
Крізь те вікно з Заходу хвилі сині
Поллються вдаль, в незміряні пустині,
В краї пісків, сповитих мертвим сном.
Ти звяжеш світ залізним ланцюгом,
Усі краї, від Сходу до Заходу,—
І вічний мир, нову безмежну згоду
Пізнає світ — під владним пястуком.
Розсипаним., палаючим вінком
Оточиш Ти веселе Чорне Море,—
І заблищиш, найкращий божий творе,
В гурті народів, схилених кругом...
Ти мусиш буть країною вірлів,
Залізних велетнів нового покоління,
Що слово їх — наказ, що погляд їх — веління,
Що житимуть для чинів, не для слів.
Ти мусиш буть країною вірлів.
Залізних лицарів без страху і вагання,
Що понесуть огонь Твого змагання
В страшні краї казкових королів.
        О, зрозумій! Над Заходом старим
        Лунає ніч — крилата ніч зневіри;
        Його вогні рубіни і шафіри
        Візьмеш собі й збудуєш новий Рим
        І над Дніпром, в колисці гір святих,
        Вінком гаїв співучих оповита,—
        Вона зросте, нова столиця світа,
        В огні хрестів і храмів золотих.
... Бо Ти зреклась і тихих снів, і долі,
Щоб стати тут,— на східнім суходолі,
На роздоріжжі двох культур і рас,
Де перший гнівний крик Твоєї волі
Почув Твій син, Твій велит, Твій Тарас.
І помине його — нова сім'я,
Бо перший він, в пекельну ніч нестями,
Прошепотів поблідлими устами
Твоє нове, нечуване ім'я.

І доки світ — в ланах, степах і борах,
І в шумі міст, по школах і соборах,
Від ранньої до пізньої зорі,
Щоб знали всі — діди, батьки і діти,
Про ту страшну, що вміла володіти,
Співатимуть народам кобзарі.

© Юрій Косач