Література

Перекази / Нардні пісні та думи/ Поезія

Возстаніе Наливайка

Nalyvayko

Ой у нашой у славной Украинъ. 

Бували коли-сь престрашныи злыгодни, бездольни годины; 

Бували й моры й войскови чвары; 

Нихто Вкраинцевъ не-рятовавъ; 

Нихто за ихъ Богови молитвъ не посылавъ; 

Тольки Святый Богъ нашихъ не забувавь, 

Українські народні думи, Максимович, Наливайко

Детальніше: Возстаніе Наливайка

Вилинули Соколи с Чужої Сторони

two falcons

Вилинули Соколи
С Чужої Сторони
Сіли-впали у Лісі
На Превоздобному Древі-Оpіcі
Ізвили собі Гніздо Щерлатноє
Ізнесли Яйце Жемчужноє
І вивели собі Дитя
Бездільне
Та Безрідне
Ясне Соколя

Українські народні думи, Ясний Сокіл і Соколя

Детальніше: Вилинули Соколи с Чужої Сторони

Дума про Остафія Дашкевича

dashkevich fragm

Та дайдах! Та дайдах! 

Татарчуком трусить страх,

Татарцюга бородатий 

Біжить коника сідлати: 

Татаринка молодая 

Чорнобрива, уродливая, 

За віконце виглядає, 

Думу думає. 

Українські народні думи, Історичні особистості, Остафій Дашкевич

Детальніше: Дума про Остафія Дашкевича

Семен Палій і Мазепа

СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА 

Українська народна дума 

 михаил матвеевич иванов штурм измаила

Шведського року, нещасливого літа, 
Не одна-то душа християнська безневинно пішла з сього світа. 
То тогді-то у городі у Лебедині 
Царі і князі великим всі дивом дивували, 
Один до єдиного словами промовляли: 
«Про що то, панове, 
У землі християнській 
Не стало порядку ставати?» 
«Про то, панове, 
Що стали бусурмани християн братами називати». 
«Хто ж теє зачинав?» 
«Начинав теє проклятий Мазепа, 
Як Іскру й Кочубея безневинно 
Сам з сього світа зогнав, 
Семена Палія на Сибір завдав».
То царі і князі один до єдиного словами промовляли,
Да Семена Палія
З Сибіру на Москву висилали.
Скоро-то став Семен Палій
Великим постом, весняною погодою
До білого царя на столицю прибувати,
То світ праведний государ велику радість має,
Що до себе великого лицаря
Семена Палія у гості сподіває.
То Мазепа тогді як почув,
Що його, проклятого Мазепу, лихо догоняє,
До короля шведського такі речі промовляє:
«Королю шведський, добродію,
Найясніший мій пане!
Чи будем[о] ми більше города Полтави доставати,
Чи будем[о] з-під города з-під Полтави утікати?
Бо не дурно Москва стала нас кругом оступати!
Бо в Семена Палія
Хоч і невеликеє військо охотнеє,
Тільки одна сотня,
А буде нашу тисячу гнати й рубати,
Буде нам, великим панам, великий страх завдавати».
То король шведський теє зачуває,
Словами промовляє:
«Мазепо, безумная главо!
Чи у мене військо не збройне?
Чи у мене військо не панцирне?
Да я ще тую Москву могу сікти й рубати,
Ще не зарікаюсь у білого царя й на столиці побувати».
Скоро став Палій Семен
На святого отця Миколая
Із Шереметом Борисом Петровичом
Під Полтаву прибувати,
То став король шведський із Мазепою тайно втікати,
На царських людей вдаряти;
Много царських людей побивали,
А у городі у Батурині
Мужиків да жінок
Упень сікли да рубали,
Церкви палили, святості да ікони під ноги топтали.
Плоти справляли,
На той бік Дніпра утікали.
То Семен Палій
Під Полтаву прибуває,
Січе й рубає,
На всі сторони, як полову, метає,
До Дніпра прибуває,
На той бік Дніпра поглядає,
Що король шведський із Мазепою на тім боці Дніпра походжає.
То він-то мечем махає,
Словами промовляє:
«Помоли ти, Мазепо, за мене бога, що я тебе не догнав —
Альбо б посік, альбо порубав,
Альбо живйом на вічну каторгу завдав!»
Земле, земле християнська,
Єгда ти була смутками і печальми наповнена,
Не знала, де родина об родині промишляє.
Дай, боже, честь і хвалу
Світ праведному государю
Да й Семену Палію,
Превеликому пану,
Що не дав шведу християн на поталу!
Ой дай, боже, усім християнам
Многія літа,
До щасливого прожитія у сім світі!


СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА.

Записано в 30-х роках XIX ст. відомим вченим-славістом І. І. Срезневським в Новомосковському районі, Дніпропетровсько обл. Друкується за зб. М. О. Максимовича «Сборник украинских песен» стор. 88—91.

Дума відома в цьому єдиному запису. Вона належить до найвидатніших народних творів початку XVIII ст. Окремі дослідники висловлювали сумнів щодо її достовірності. Дума цікава, як зазначив ще Максимович, «поглядом народним на Палія і Мазепу: першому — все добро і вся слава; другому — все зло та неслава!»

Шведського року, нещасливого літа — заспів думи, який вказує на час подій — 1709 р., коли шведські загарбники при допомозі зрадника Мазепи захопили значну територію України.

У городі у Лебедині царі й князі великим всі дивом дивували. - Ці слова свідчать про перебування керівництва російського війська в м. Лебедин; в цьому районі пролягав шлях російських військ у 1709 р. до Полтави через Охтирку.

Іскра і Кочубей — полтавський полковник Іван Іскра і генеральний суддя Василь Кочубей повідомили Петра I про ворожі дії Мазепи, але Мазепа зумів обманути царя, оббрехати Іскру і Кочубея перед Петром I; Іскра і Кочубей були віддані на розправу Мазепі і страчені за його наказом влітку 1708 р.; могила Іскри і Кочубея знаходиться в Києво-Печерській лаврі.

Шеремет — граф Шереметєв, фельдмаршал; під час Полтавської битви Шереметєв командував однією з частин російської армії, яка після розгрому шведів і мазепинців під Полтавою переслідувала їх до кордонів з Туреччиною.

Батурин — місто і фортеця Батурин (тепер районний центр Чернігівської обл.), де була резиденція гетьмана Мазепи; російські війська під командуванням О. Меншикова в 1709 р. здобули Батуринську фортецю і знищили її.

Джерело:

Про Сулиму, Павлюка і Остряницю

ПРО СУЛИМУ, ПАВЛЮКА ЩЕ Й ПРО ЯЦЬКА ОСТРЯНИЦЮ 

 

Не схотіли пани-ляхи 
Попустити й трохи, 
Щоб їздили в Січ бурлаки 
Та й через пороги, — 
Спорудили над Кодаком 
Город-кріпосницю 
Ще прислали в Кодак військо, 
Чужу-чужаницю. 
Їде бурлак чи комишник 
Порогом-водою, 
Його лове чуже військо 
Й оддає в неволю. 
Зажурились запорожці, 
Що нема їм волі 
Ні на Дніпрі, 
Ні на Росі, 
Ні в чистому полі. 
Обізвався серед Січі 
Курінний Сулима: 
«Гей, давайте, хлопці, зварим 
Вражим ляхам пива!» 
Обізвавсь Павлюк-хорунжий: 
«Допомоги дати! 
Щоб ту людську перепону 
Нащент зруйнувати!» 
Добре Павлюк та Судима 
Ляхів частували — 
Військо вибили дощенту, 
Кодак зруйнували. 
Як зачув це Конєцпольський, 
Зібрав своє військо, 
Обступили пани-ляхи 
Всю Січ Запорізьку. 
А ще й взяв той Конєцпольський 
З козаків данину — 
Хорунжого Павлюка 
Ще й Павла Сулиму. 
Та й повезли ж у Варшаву 
Павлюка й Сулиму 
Та й на тяжку муку-кару, 
Всім ляхам на диво. 
Наробили вражі пани 
У Варшаві дива. 
Як помирав на майдані 
Курінний Сулима. 
А Павлюк, на диво шляхті, 
Жив-здоров лишився, 
Бо Замойко Хома, писар.
За його вступився.
Повернувсь Павлюк додому,
У Січ Низовую,
Та й задумав Павлюк знову
Бить шляхту гнилую.
Знайшов Павлюк побратима —
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю.
То не хмари з буйним вітром
З Дніпра налягають —
То Павлюк та Остряниця
Ляхів обступають.
Силу ж панів перебила
Голота бурлацька,
Та не хтіла в одно стати
Старшина козацька.
Звеселився пан Потоцький
Про таку нагоду,
Під Кумейками в неділю
Напав на голоту.
Ой превражі пани-ляхи.
Що ж ви наробили?
Скільки ж бідних запорожців
Ви з світу згубили.
А старшини боровецькі
Лиш про себе дбали,
Потоцькому Павлюка
Самі упіймали.
Везуть пани Павлюка
Селом Боровицею
Ще й скрутили йому рученьки
Назад сирицею.
Ой повезли ж Павлюка
Ляхи у Варшаву,
Шляхті вражій на потіху,
На тяжкую кару.
За отаманом Остряницею
Женуть ляхи кіньми
Ще й біжать пішаницею;
Пани хочуть Остряницю упіймати,
А славне військо запорозьке,
Щоб посікти-порубати.
А що ж отаман Остряниця?
Перелетів Дніпро з Кошом,
Як лебідь-птиця.
Що за річкою за Сулою
Остряниця прогнав панів-ляхів
До болота до Супою...
Та й повів свій Кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться...


ПРО СУЛИМУ, ПАВЛЮКА ЩЕ Й ПРО ЯЦЬКА ОСТРЯНИЦЮ.

Записано в 1928 р. в м. Харкові у Центральному селянському будинку від кобзаря Петра Семеновича Древченка з селища Залютине, Червоно-Баварського району м. Харкова. Друкується за рукописом, що зберігається в Інституті МФЕ АН УРСР.

Дума є яскравим історичним художнім твором про селянсько-козацькі повстання 30-х років XVII ст. 

Курінний Сулима — Іван Сулима, гетьман Запорозької Січі на початку 30-х років XVII ст.; під його керівництвом запорозькі козаки, переважно нереєстрові, підняли повстання проти польської шляхти в 1635 р., взяли польську фортецю Кодак, збудовану перед Кодацьким порогом для зміцнення влади над Запорожжям, і зруйнували її.

Павлюк-хорунжий — Павло Бут (Павлюк), один з видатних керівників великого селянсько-козацького повстання на Україні в 1637 р., яке охопило Київщину, Полтавщину і Чернігівщину. У своїх зверненнях до козаків і селян Павлюк закликав громити не тільки польську шляхту, але й козацьку старшину, яка зраджувала інтереси народу.

Отаман Остряниця. Яків Острянин (Остряниця) і Карпо Скидан — керівники селянсько-козацького повстання, що почалося весною 1638 р. виступом нереєстрових запорозьких козаків, яким допомагали донські козаки. Після поразки повстання кілька тисяч козаків на чолі з Острянином перейшли російський кордон і стали на службу до російського уряду. Козаки оселилися на відведених для них землях в районі Чугуївського городища, збудували фортецю Чугуїв; частині повстанців на чолі з Д. Гунею вдалося вирватись з оточення польських військ на Дон, до донських козаків.

Конєцпольський — С. Конєцпольський, коронний (головний) гетьман польських військ, кат українського народу, великий польський магнат, якому в першій половині XVII ст. тільки в районі Південного Бугу належало 740 сіл та 170 міст і містечок. Запорозькі козаки й селяни кілька разів завдавали поразки військам Конєцпольського (наприклад, у 1625 р. біля озера Курукове; в травні 1630 р. — під Переяславом).

Замойко Хома, писар, за його [Павлюка] вступивсь — поетичний домисел творців думи.

Потоцький — Микола Потоцький, польний (польовий), а потім коронний гетьман польських військ, лютий ворог українського народу, великий польський магнат-кріпосник, якому в першій половині XVII ст. на Україні належало все Ніжинське староство, Кременчук і інші міста. Борючись за свою незалежність, український народ не раз громив війська Потоцького.

Боровиця — село Чигиринського району, Черкаської обл.

Остряниця прогнав панів-ляхів до болота до Супою — поетичний домисел творців думи.

 

Джерело:

Самійло Кішка

САМІЙЛО КІШКА 

 

Ой із города із Трапезонта виступала галера, 

Трьома цвітами процвітана, мальована. 

Ой первим цвітом процвітана — 

Злато-синіми киндяками побивана; 

А другим цвітом процвітана — 

Гарматами ориштована; 

Третім цвітом процвітана — 

Турецькою білою габою покровена. 

То в той галері Алкан-паша, 

Трапезонтськоє княжа, гуляє; 

Маєть собі ізбранного люду: 

Сімсот турків, яничар штириста

Да бідного невольника почвартаста

Без старшини войськової.

Первий старший меж ними пробуваєть:

Кішка Самійло, гетьман запорозький;

Другий — Марко Рудий, суддя войськовий;

Третій — Меїсій Грач, войськовий трембач;

Четвертий — Лях Бутурлак, ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський,

Що був тридцять літ у неволі,

Двадцять штири, як став по волі,

Потурчився, побусурменився

Для панства великого,

Для лакомства нещасного!..

В тій галері од пристані далеко одпускали,

Чорним морем далеко гуляли,

Против Кефи-города

Там собі великий да довгий опочинок мали,

То представиться Алкан-пашаті,

Трапезонтському княжаті, молодому паняті,

Сон дивен, барзо дивен, напрочуд...

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,

На турків, яничар, на бідних невольників покликає:

«Турки,— каже,— турки, яничари,

І ви, біднії невольники!

Котрий би мог турчин, яничар сей сон одгадати,

Мог би йому три гради турецькії дарувати;

А котрий би мог бідний невольник одгадати,

Мог би йому листи визволенії писати,

Щоб не мог ніде ніхто зачіпати!»

Сеє турки зачували, нічого не сказали,

Бідні невольники, хоч добре знали, собі промовчали.

Тілько обозветься меж турків

Лях Бутурлак, ключник галерський,

Сотник переяславський,

Недовірок християнський:

«Як же,— каже,— Алкане-пашо, твій сон одгадати,

Що ти не можеш нам повідати?»

«Такий мені, небожата, сон приснився,

Бодай ніколи не явився!

Видиться: моя галера цвіткована, мальована,

Стала вся ободрана, на пожару спускана;

Видиться: мої турки, яничари

Стали всі впень порубані;

А видиться: мої бідні невольники,

Которії були у неволі,

То всі стали по волі;

Видиться: мене гетьман Кішка

На три часті розтяв,

У Чорноє море пометав...»

То скоро тоє Лях Бутурлак зачував,

К нему словами промовляв:

«Алкан-пашо, трапезонтський княжату,

Молодий паняту!

Сей тобі сон не буде ні мало зачіпати,

Скажи мені получче бідного невольника доглядати,

З ряду до ряду саджати.

По два, по три старії кайдани і новії ісправляти,

На руки, на ноги надівати, з ряду до ряду саджати,

Червоною таволгою, по два дубця брати,

По шиях затинати, кров християнськую на землю проливати!»

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали.

Тогді бідних невольників до опачин руками приймали.

Щироглибокої морської води доставали.

Скоро-то сеє зачували,

Од пристані галеру далеко одпускали:

До города Козлова,

До дівки Санджаковни на зальоти поспішали.

То до города Козлова прибували,

Дівка Санджаковна навстрічу виходжає,

Алкана-пашу в город Козлів

Зо всім войськом затягала,

Алкана за білу руку брала,

У світлиці-кам'яниці визивала,

За білу скам'ю саджала,

Дорогими напитками напувала,

А войсько серед ринку саджала.

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа,

Не барзо дорогії напитки вживає,

Як до галери двох турчинів на підслухи посилає:

Щоб не мог Ляше Бутурлак Кішку Самійла одмикати,

Упоруч себе саджати!

То скоро ся тії два турчина

До галери прибували...

То Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Словами промовляє:

«Ай, Ляше Бутурлаче, брате старесенький!

Колись і ти був у такій неволі,

Як ми тепера,

Добро нам вчини,

Хоч нас, старшину, одомкни —

Хай би і ми у городі побували,

Панське весілля добре знали».

Каже Лях Бутурлак:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький,

Батьку козацький! Добро ти вчини,

Віру християнську під нозі підтопчи,

Хрест на собі поломни!

Аще будеш віру християнську під нозі топтати,

Будеш у нашого пана молодого

За рідного брата пробувати!»

То скоро Кішка Самійло зачував:

«Ой Ляше Бутурлаче, недовірку християнський!

Бодай же ти того не дождав,

Щоб я віру християнськую под нозі топтав!

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати,

А буду в землі козацькій голову християнську покладати.

Ваша віра погана,

Земля проклята!»

Скоро Лях Бутурлак тоє зачуває,

Кішку Самійла у щоку затинає:

«Ой,— каже,— Кішко Самійлу, гетьмане запорозький!

Будеш ти мене в вірі християнської укоряти,

Буду тебе паче всіх невольників доглядати,

Старії і новії кайдани направляти,

Ланцюгами за поперек втроє буду брати!»

То ті два турчина тоє зачували,

До Алкана-паші прибували:

«Алкан-пашо,

Трапезонтськоє княжа, безпечно гуляй:

Доброго і вірного ключника маєш —

Кішку Самійла в щоку затинає,

В турецьку віру ввертає!»

То Алкан-паша, трапезонтськоє княжа, великую радость мало,

Пополам дорогії напитки розділяло:

Половину на галеру одсилало,

Половину з дівкою Санджаковною уживало.

Став Лях Бутурлак дорогії напитки пити-підпивати,

Стали умисли козацьку голову ключника розбивати:

«Господи, єсть у мене що іспити і ісходити,

Тілько ні з ким об вірі християнській розговорити».

До Кішки Самійла прибуває,

Поруч себе саджає,

Дорогого напитка метає,

По два, по три кубка в руки наливає.

То Самійло Кішка по два, по три кубка в руки брав,

То у рукава, то у пазуху, сквозь третю хусту додолу пускав.

Лях Бутурлак по єдиному випивав:

То так напився,

Що з ніг звалився.

То Кішка Самійло да угадав:

Ляха Бутурлака до ліжка вмісто дитяти спати клав,

Сам вісімдесят чотири ключі з-під голів виймав.

На п'яти чоловік по ключу давав:

«Козаки-панове, добре майте,

Один другого одмикайте,

Кайдани із ног, із рук не кидайте,

Полуночної години ожидайте!»

Тогді козаки один другого одмикали,

Кайдани із рук і із ніг не кидали,

Полуночної години ожидали,

А Кішка Самійло чогось догадав,

За бідного невольника ланцюгами втроє себе прийняв,

Полуночної години ожидав.

Стала полуночная година наступати,

Став Алкан-паша з войськом до галери прибувати.

То до галери прибував, словами промовляв:

«Ви, турки, яничари, помаленьку ячіте,

Мойого вірного ключника не збудіте!

Самі же добре помеж рядами проходжайте,

Всякого чоловіка осмотряйте,

Бо тепера він підгуляв,

Щоби кому пільги не дав».

То турки, яничари свічі у руки брали,

Помеж рядів проходжали,

Всякого чоловіка осмотряли,

Бог помог — за замок руками не приймали.

«Алкан-пашо, безпечно почивай!

Доброго і вірного ключника маєш:

Він бідного невольника з ряду до ряду посаджав,

По три, по два старії кайдани і новії посправляв,

А Кішку Самійла ланцюгами утроє прийняв».

Тогді турки, яничари у галеру входжали,

Безпечно спати полягали;

А котрії хмельні бували, на сон знемагали,

Коло пристані Козловської спати полягали...

Тогді Кішка Самійло полуночної години дождав,

Сам меж козаків устав,

Кайдани із рук і із ног у Чорноє море пороняв;

У галеру входжає, козаків побуджає,

Саблі булатні на вибір вибирає,

До козаків промовляє:

«Ви панове-молодці, кайданами не стучіте,

Ясини не вчиніте,

Некоторого турчина в галері не збудіте...»

То козаки добре зачували,

Самі з себе кайдани скидали,

У Чорноє море кидали,

Ні одного турчина не збудили.

Тогді Кішка Самійло до козаків промовляє:

«Ви, козаки-молодці, добре, братіє, майте,

Од города Козлова забігайте,

Турок, яничар впень рубайте,

Котрих живцем у Чорноє море бросайте!»

Тогді козаки од города Козлова забігали,

Турок, яничар впень рубали,

Котрих живих в Чорноє море бросали.

А Кішка Самійло Алкана-пашу із ліжка взяв,

На три часті розтяв, у Чорноє море побросав,

До козаків промовляв:

«Панове-молодці, добре дбайте,

Всіх у Чорноє море бросайте,

Тілько Ляха Бутурлака не рубайте:

Между войськом для порядку,

За яризу войськового зоставляйте!»

Тогді козаки добре мали:

Всіх турків у Чорноє море пометали,

Тілько Ляха Бутурлака не зрубали,

Между войськом для порядку

За яризу войськового зоставляли.

Тогді галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли...

Да ще у неділю барзо рано-пораненьку

Не сива зозуля закувала,

Як дівка Санджаковна коло пристані походжала

Да білі руки ламала, словами промовляла:

«Алкан-пашо, трапезонтськоє княжату,

Нащо ти на мене такоє великоє пересердіє маєш,

Що од мене сьогодня барзо рано виїжджаєш?

Когда би була од отця і матусі

Сорома й наруги прийняла,

З тобою хоч єдину ноч переночувала!..»

Скоро ся тоє промовляли: галеру од пристані одпускали,

Самі Чорним морем далеко гуляли.

А ще у неділеньку, у полуденную годину,

Лях Бутурлак од сна пробуждає,

По галері поглядає, що ні єдиного турчина у галері немає.

Тогді Лях Бутурлак із ліжка вставає,

До Кішки Самійла прибуває, у ноги впадає:

«Ой Кішко Самійлу, гетьмане запорозький, батьку козацький!

Не будь же ти на мене,

Як я був на останці віка мойого на тебе!

Бог тобі да поміг неприятеля побідити,

Да не умітимеш у землю християнськую входити!

Добро ти учини: половину козаків у окови до опачин посади,

А половину у турецькоє дорогоє плаття наряди,

Бо ще будемо од города Козлова

До города Цареграда гуляти,

Будуть із города Цареграда дванадцять галер вибігати,

Будуть Алкана-пашу з дівкою Санджаковною

По зальотах поздравляти,

То як будеш отвіт оддавати?..»

Як Лях Бутурлак научив,

Так Кішка Самійло, гетьман запорозький, учинив:

Половину козаків до опачин у окови посадив,

А половину у турецькоє дорогоє плаття нарядив.

Стали од города Козлова до города Цареграда гуляти,

Стали із Цареграда дванадцять галер вибігати

І галеру із гармати торкати,

Стали Алкана-пашу з дівкою Санджаковною

По зальотах поздравляти.

То Лях Бутурлак чогось догадав,

Сам на чердак виступав,

Турецьким біленьким завивалом махав:

Раз то мовить по-грецьки,

Удруге — по-турецьки,

Каже: «Ви, турки, яничари, помаленьку, братія, ячіте,

Од галери одверніте,

Бо теперя він подгуляв, на упокої почиває,

На похмілля знемагає.

До вас не встане, голови не зведе.

Казав: «Як буду назад гуляти,

То не буду вашої милості і повік забувати!»

Тогді турки, яничари од галери одвертали,

До города Цареграда убігали,

Із дванадцяти штук гармат гримали,

Яссу воздавали.

Тогді козаки собі добре дбали,

Сім штук гармат собі ориштували,

Яссу воздавали,

На Лиман-ріку іспадали,

К Дніпру-Славуті низенько уклоняли:

«Хвалим тя, господи, і благодарим!

Були п'ятдесят штири годи у неволі,

А теперя хоч не дасть нам бог на час по волі!»

А у Тендрові-острові Семен Скалозуб

З войськом на заставі стояв

Да на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

«Козаки, панове-молодці! Що сія галера чи блудить,

Чи світом нудить,

Чи много люду царського має,

Чи за великою добиччю ганяє?

То ви добре майте,

По дві штук гармат набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Єслі турки, яничари, то упень рубайте,

Єслі біднії невольники, то помочі дайте!»

Тогді козаки промовляли:

«Семене Скалозубе, гетьмане запорозький,

Батьку козацький!

Десь ти сам боїшся

І нас, козаків, страшишся:

Єсть сія галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє —

Се, можеть, є давній бідний невольник

Із неволі утікає».

«Ви віри не діймайте,

Хоч по дві гармати набирайте,

Тую галеру із грозної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте!

Як турки, яничари, то упень рубайте,

Єслі бідний невольник, то помочі дайте!»

Тогді козаки, як діти, негаразд починали,

По дві штуки гармат набирали,

Тую галеру із грозної гармати привітали,

Три доски у судні вибивали,

Води дніпровської напускали...

Тогді Кішка Самійло, гетьман запорозький,

Чогось одгадав, сам на чердак виступав,

Червонії, хрещатії давнії корогви із кишені винімав.

Розпустив...

До води похилив...

Сам низенько уклонив:

«Козаки, панове-молодці, сія галера не блудить,

Ні світом нудить,

Ні много люду царського має,

Ні за великою добиччю ганяє —

Се єсть давній бідний невольник

Кішка Самійло із неволі утікає:

Були п'ятдесят чотири годи у неволі,

Тепер чи не дасть бог хоть на час по волі...»

Тогді козаки у каюки скакали,

Тую галеру за мальовані облавки брали

Да на пристань стягали,

Од дуба до дуба

На Семена Скалозуба паювали,

Тую галеру на пристань стягали.

Тогді злато-синії киндяки — на козаки,

Златоглаві — на отамани,

Турецькую білую габу — на козаки, на біляки.

А галеру на пожар спускали,

А сребро-злато — на три часті паювали:

Первую часть брали, на церкви накладали,

На святого Межигорського спаса,

На Трахтемировський монастир,

На святую Січовую покров давали,

Которі давнім козацьким скарбом будували,

Щоб за їх, вставаючи і лягаючи,

Милосердного бога благали;

А другую часть помеж собою паювали;

А третю часть брали,

Очертами сідали,

Пили да гуляли,

Із семип'ядних пищалей гримали,

Кішку Самійла по волі поздравляли:

«Здоров,— кажуть,— здоров, Кішко Самійлу,

Гетьмане запорозький! Не загинув єси у неволі,

Не загинеш і з нами, козаками, по волі!»

Правда, панове, полягла Кішки Самійла голова

В Києві-Каневі монастирі...

Слава не умре, не поляже!

Буде слава славна

Помеж козаками,

Помеж друзями,

Помеж рицарями,

Помеж добрими молодцями!

Утверди, боже, люду царського,

Народу християнського,

Війська Запорозького, Донського,

З усією черню дніпровою,

Низовою,

На многія літа,

До конця віка!

 

Записано П. Лукашевичем в 1832 р. від бандуриста Івана Стрічки на Полтавщині. Опубліковано в зб.: Малорусские и червонорусские народные думы и песни. СПб, 1836, с. 15—27.

Подається за першодруком.

Дума відзначається історичною достовірністю. В 1570-і роки Самійло Кішка брав участь у морських походах проти Туреччини, потрапив з козаками в полон, де пробув двадцять п'ять років, 1599 р. підняв повстання на галері, невільники перемогли яничарів і повернулись на Україну, де Кішка був обраний гетьманом.

...Гарматами ориштована — раніше друкувалось неточно: «гарматами арештована», що затемнювало зміст; риштувати — обладнати, обсадити, озброїти; риштунок — озброювання; префікс о означає дію, що поширюється на весь об'єкт (напр., окропити, озолотити і т. п.); ненаголошені о та и в слові «ориштувати» можуть при співі звучати як а і е, внаслідок — хибна передача слова «арештувати», що ми й виправляємо у цьому виданні.

Трапезонт — тепер Тробзон, турецький порт на Чорному морі, в минулому фортеця і невільницький ринок.

...трапезонтськоє княжа — син володаря із Трапезунта (Трапезона).

Почвартаста — триста п'ятдесят (осіб).

Опачина — велике весло, яким гребли кілька чоловік разом.

Киндяки — стрічки.

Габа — біла вовняна тканина.

Лях Бутурлак — від «потурнав», той, що потурчився.

Кефа — Кафа (нині Феодосія), в XV—XVII ст. великий турецький невільницький ринок. Тут завжди було близько тридцяти тисяч невільників.

Марко Рудий, суддя войськовий — особа, не зафіксована історичними документами.

Меїсій Грач, войськовий трембач — історичні джерела свідчень про нього не зберегли; в деяких варіантах думи він має ім'я Марко.

Листи визволенії — своєрідні пропуски для звільнених з неволі (звичайно, викуплених), що давали змогу пройти контрольовані турецько-татарськими силами території.

Дівка Санджаківна — дочка санджака, тобто воєнного урядовця султанської Туреччини, власника подарованих за службу земель.

Лиман-ріка — очевидно, Дніпровський лиман.

Тендрів-острів — піщаний острів Тендра в північній частині Чорного моря у гирлі Дніпра, так звана Тендровська коса, стоянка запорожців.

Скалозуб Семен — літописні джерела називають кількох Скалозубів із козацької старшини кінця XV ст. (один з них наприкінці 1598 р. був осавулом, а пізніше кошовим запорозького війська), котрий із них був прототипом героя думи, досі не встановлено.

До города Козлова — старовинна назва м. Євпаторії, в XVI— XVII ст. тут був турецький невільницький ринок.

Яриза — служник, посланець.

Ясини не вчиніте — тут: гамір, тривога.

Хорогви — знамена.

Каюки — човни, видовбані з колод.

Облавок — борт судна.

...гармати набирайте — в деяких варіантах — «гармати набивайте» (порохом).

...Гостинця їй дайте! — поетичний образ іронічного характеру, що означав «вистрілити по галері».

...на чердак виступав...— виходив на палубу.

Межигорський спас — Межигірський Спасо-Преображенський монастир, що був заснований 988 р. і знаходився поблизу м. Києва біля Вишгорода. Після зруйнування польською шляхтою Трахтемирівського монастиря в 1660-х pp. став шпиталем для старих запорожців. 1786 р. монастир було закрито.

Трахтемирівський монастир — заснований в 70-х роках XVI ст. поблизу м. Трахтемирова і с. Зубринців (нині — Переяслав-Хмельницького району на Київщині). Був шпиталем та притулком для поранених і старих козаків. Зруйнований польсько-шляхетськими загарбниками в 1664—1665 pp.

Січова покров — козацька церква в Запорозькій Січі.

...полягла Кішки Самійла голова // В Кивві-Каневі монастирі...— вказівка на похорон Самійла Кішки у Каневі; оскільки співці дум не мали достовірних даних, то й згадували обидва козацькі монастирі — Межигорського спаса, що неподалеку від Києва, і Трахтемирівський, що територіально прилягав до Канева.

...Війська Запорозького, Донського, // З усією черню дніпровою, // Низовою...— вславлення бойової дружби українського козацтва, що не раз спільно вело боротьбу проти османсько-турецької агресії.


Біографія козацького гетьмана Самійла Кішки є одною з найславніших сторінок боротьби українського народу проти чужоземного поневолення. Самійло Кішка є одним з найвеличніших козацьких героїв, що з молодих літ присвятив своє життя обороні України.
З народних дум та переказів знаємо, що Самійло Кішка народився в шляхетній родині в Каневі, був фізично розвинутою і сильною людиною. Отримав достойну освіту. Козакувати почав ще змолоду: з 1550 року брав участь у походах Байди-Вишневецького. В тих походах Кішка здобув достатньо високий авторитет серед козацтва, і не випадково після загибелі Вишневецького його обирають гетьманом на Січі.
Хоча на той час татарські орди вже були відкинуті запорожцями за Буг і Дон, загроза турецько-татарських походів на Україну не зменшувалася.
Турки почали активно зміцнювати свої фортеці на чорноморському узбережжі. Литва ж і Польща нічого не робили для захисту українського населення.
Ставши гетьманом, Самійло Кішка взявся продовжити справу свого попередника і в першу чергу досягти того, що не встиг зробити Дмитро Вишневецький – відкрити запорожцям шлях до моря.
З досвіду колишніх козацьких походів Самійло Кішка знав, що перемога над татарами і турками найбільш імовірна тоді, коли напад здійснюється несподівано. На його думку, ударами з моря було можливим успішно локалізувати татарські напади, а завдяки ударам в середину імперії, в серце Осяйної Порти, успішно протистояти туркам в їхніх намаганнях навічно закріпитися на українському узбережжі Чорного моря.
Козаки радо підтримали свого гетьмана, бо саме з моря, з турецьких галер-каторг, з приморських турецьких міст їм чувся стогін своїх братів-невільників, які сподівалися на визволення лише від запорожців. Самійло Кішка модернізував козацькі байди і з тих пір вони увійшли в історію і український фольклор як чайки.
Козацькі чайки при Самійлі Кішці робилися довжиною до 25 метрів і шириною до двох метрів. Днище чайки видовбували зі стовбура дерева, до якого прикріпляли опруги, тобто шпангоути, на які нашивали дерев’яні борти. Днище забивалося дошками, і під такою палубою зберігалися харчі і зброя.
На чайці встановлювали до 15 – 20 пар весел, вітрило та 4 малі гармати – фальконети, які могли стріляти у різних напрямках. Упродовж бортів чайку обв’язували очеретом, що надавало їй впевненої плавучості та охороняло борти від куль і стріл. Така чайка брала в похід 40-70 козаків екіпажу.
Зібравши ескадру чайок, Самійло Кішка вперше вийшов у Чорне море в 1567 році і протягом двох років штурмував кримське місто Козлов та придунайські міста Ізмаїл, Кілію, Білгород та Очаків, громив турецькі галери в морі. Поголос про ці походи та втрати турків були такими, що вже в 1568 році турецький султан грозився Польщі великою війною, а для припинення козацьких походів у море направив до Очакова регулярний флот. Боротьба козацьких чайок з важко озброєними турецькими галерами була надзвичайно тяжкою і нерівною. Турки володіли не лише галерами і великими гарматами. За ними був і великий досвід морських походів і перемог.
Тактика ж морського бою козацького флоту народжувалася в кривавих боях, в перемогах і поразках. Про це свідчить і доля самого гетьмана Самійла Кішки.
В одному з походів, в 1573 році, ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон до турків і був прикутий ланцюгом до весла на галері. „Хотів плавати в Чорнім морі – плавай досхочу”, – глузували з гетьмана яничари.
Цілих 26 років продовжувалася тяжка неволя українського флотоводця, організатора перших морських походів українських ескадр козацького флоту.
Та каторга не вбила в серці гетьмана любові до рідної землі, козацької наснаги і жаги до боротьби за волю. Народна дума через віки донесла до нас, як Самійло Кішка, вже постарілий і посивілий, зробив неможливе – підняв повстання на тюрмі-галері, визволився сам, визволив братів-невільників і щасливо прибув на захопленій галері на рідну Січ. Це сталося 1599 року. У думі розказується, як біля Тендри гетьман Скалозуб мало не потопив галеру Кішки, прийнявши її за ворожу. Так, при таких обставинах, зустрілися в поході молодий і посивілий в неволі старий гетьмани – флотоводці.
У цей же рік запорожці запрошують Самійла Кішку на Січ і вдруге обирають гетьманом.Самійло Кішка одразу ж взявся організовувати великий похід у Чорне море, рятувати братів-запорожців, які напередодні разом з гетьманом Скалозубом зазнали в поході поразки і потрапили в турецьку неволю.
За народними переказами, помста Самійла Кішки туркам була страшною. У зустрічному морському бою запорожці знищили турецьку ескадру і поруйнували турецькі міста на південному березі Чорного моря. Вперше сягнули шаблею запорожці тих далеких міст і вже більше ніколи, здавалося б, внутрішні турецькі міста Трабзон і Синоп не почувалися в безпеці.
Похід завершився успішно, хоча Скалозуба знайти не вдалося. З походу Самійло Кішка повернувся на кількох турецьких галерах з визволеними невільниками та великою здобиччю.
Це був останній морський похід запорожців під керівництвом Самійла Кішки. Успішний похід в Чорне море примирив низових козаків з реєстровими, зміцнив славу старого гетьмана: наприкінці 1599 року та в 1600 році гетьман проводить успішні військові походи в Молдову, після яких домігся від польського сейму реабілітації українського козацтва.
Перебуваючи в Києві, на честь свого визволення з турецької неволі Самійло Кішка збудував церкву Миколи Доброго, яка збереглася і до сьогодні.
Зусиллями гетьмана запорозьке козацтво було поставлене на міцний матеріальний і юридичний ґрунт. Без козацької сили вже не міг обходитись і польський король, особливо у війні зі шведами.
Після неодноразових звернень польського уряду і короля до Січі, Самійло Кішка в 1601 році все ж таки вирушив з військом на Лівонську війну допомагати полякам. Там гетьман особисто водив у бій своїх козаків.
В одному з боїв під містом Феліним взимку 1602 року Самійло Кішка загинув зі зброєю в руках. Як і належало козацькому лицарю, він загинув у бою славною козацькою смертю.
Оплакавши тяжку втрату, козаки з великою шаною перевезли тіло гетьмана до його рідного Канева і поховали за козацьким звичаєм – під залпи гарматного салюту на горі Старий клад, яка пізніше дістала назву Чернеча гора і де з часом був похований Тарас Шевченко.
Гетьману Самійлові Кішці належить видатна сторінка в історії вітчизняного флоту. Він перший флотоводець, який відкрив козацькому флоту шлях в Чорне море і опанував чорноморський район плавання. Самійло Кішка вдосконалив і пристосував козацьку чайку до морських походів, створив тактику бою козацької ескадри з турецьким флотом та тактику штурму морських фортець.
Йому випала важка доля і велика слава ще за життя. Він дав козацтву такий потяг до моря, який потім, протягом віків не змогли знищити ні турецький султан, ні польський король, ні російські царі. У великого вчителя були й гідні учні. Серед найвидатніших – Фока Покотило, Григорій Лобода, Петро Сагайдачний...

 

Івась Удовиченко, Коновченко

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО 

Ой на славній Україні 
Кликне-покликне Филоненко, 
Корсунський полковник, 
На долину Черкень гуляти, 
Слави війську, рицарства діставати, 
За віру християнськую одностайно стати: 

«Которії козаки,  
То і мужики, 
Не хотять по ріллі спотикати, 
За плугом спини ламати,  
Жовтого саф’яна каляти, 
Чорного едемана пилом набивати, —
Слави би війську, рицарства дістали,
За віру християнськую одностайно стали!»

То єсаули у города ся засилали,
По улицях пробігали,
На винники,
На лазники
Словами промовляли:

«Ви, грубники,
Ви, лазники,
Ви, броварники,
Ви, винники!
Годі вам у винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
По грубах валятися,
Товстим видом мух годувати,
Сажі витирати, —
Ходіте за нами на долину Черкень погуляти!»

Скоро-то до города Черкас
У божий час прибували.
То, правда, панове,
Була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха,
Мала собі сина Івася
Удовиченка, Коновченка.
Із малих літ годувала, леліяла,
До зросту в найми не пускала,
При старості літ слави да пам’яті прожити сподівала.
То Івась Коновченко по базару походжає,
Солодкий мед-вино підпиває,
Козацький глас зачуває,
До вдови прибігає,
Словами промовляє:

«Мати моя, мати-удово,
Старая жоно!
Коли б ти, мати, чотири воли польовії,
А три чабаннії позаймала,
До города Крилова одогнала,
До орендаря, ще п’ятдесят золотих
Готовими грішми доплатила,.
Коня мені на славу козацькую купила,
Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила».

«Сину мій Івасю,
Удовиченку, Коновченку!
Волися тими волами хліб пахати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,
Будуть тебе козаки й без рицарства знати».

«Хоч я,— каже,— буду, мати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,—
Будуть мені козаки прозваніє прикладати,
Гречкосієм, полежаєм називати.
Не хочеться мені, мати,
По ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,
Червоного едемана пилом набивати,—
Хочеться, мати,
Піти на долину Черкень погуляти,
Звичаю козацького набрати,
Слави, рицарства дістати,
За віру християнську одностайно стати».

Скоро-то ся удова теє зачувала,
Великеє пересердіє мала.
Всю зброю козацькую собирала,
У кімнату замикала,
Саблі булатнії,
Пищалі семип’яднії
На стіні забувала;
Звон зачувала,
До божого дому, до церкви, одходжала...
То Івась Удовиченко од сна прочинає,
По світлиці поглядає,
Що зброї козацької у світлиці немає.
Він саблю булатную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на плече кладе,
За військом пішком іде...
Військо іде, як бджола гуде.
Вдова старая із церкви, божого дому, виступала,
Поміждо військом поглядала,
Івася виглядала,
Сина свойого прелюбезного в лице не пізнала.
До господи прибувала,
По зброї козацькій пізнала,
Що Івася у господі не застала...
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:

«Господи милосердний, бодай мойого сина
На первій потребі первая куля не минула!»

Знов од великого серця одходжала,
Обідати не сідала,
У загороду входжала,
Словами промовляла:

«Господи милосердний, будь мене ті слова,
Старую, на постелі спіткали,
Що я на свойого сина Івася нарікала».

Тоді чотири воли польовії,
А три чабаннії
До города Крилова, до орендатора одганяла,
Ще п’ятдесят золотих готовими грішми доплатила,
Коня на славу козацькую купила,
Що його душа козацькая молодецькая дуже возлюбила;
А ще козака повстрічала,
Три копи і коня до рук давала,
Вірним другом називала:

«Ей, козаче, козаче, вірний друже!
Ти мойого сина наздогониш
Да його чоловіком постановиш.
Нехай мій син Івась Коновченко Степу ногами не зміряє,
Живота не вриває,
Матері старенької не лає,
Не проклинає!»

Козак три копи і коня дорогого взяв,
За городом Браїловим у шести миль військо догнав,
Міждо військом виїжджає,
Міждо військом поглядає,
Івася Коновченка у лице не пізнає.
Скоро Івась Коновченко коня взрів,
Барзо обомлів,
До коня прибуває,
За поводи хапає:

«Я же,— каже,— думаю, мене моя мати лає да проклинає,
А же вона обо мні стараніє має!
Коли б мені бог да поміг сією дорогою у потребу сходити.
Не пішла б моя мати
По чужих дворах спотикати,
Хліба да солі позичати,
Міг би її при собі довіку содержати!»

То скоро Івась Коновченко на коня сідає, .
Поміж козаками повертає,
Яко би ясний сокіл літає!
Тоді козаки один на одного взглядали,
Словами промовляли:

«Либонь Івась Удовиченко, Коновченко
При свойому отцеві зріст мав,
Доброго коня не видав,
Ледве на свойому господарстві дождав».

То третього дня бусурмани Филоненка,
Корсунського полковника,
Кругом оступали,.
Но ні один козак не обібрався,
Ні старий,
Ні младий,
На долину Черкень погуляти,
Тільки Івась Коновченко серця козацького не внімає,
Коня на поводі веде,
Шличок під рукою несе,
У намет вступає,
Пану Филоненку,
Корсунському полковнику,
Чолом даває,
На здоров’є питає:

«Пане Филоненку, Корсунський полковнику,
Батьку козацький!
Благослови ти мене на долину Черкень погуляти,

Слави війську, рицарства дістати,
За віру християнськую одностайно стати».

«Ой, Івасю Удовиченку, Коновченку!
Ще ти дитя молодеє,
З розуму недійшле,
Звичаю козацького не знаєш,—
Не знатимеш як би поміж козаками ісправляти,
Як би з бусурманами погуляти!

А ще у мене обереться старіший козак
На долині Черкень погуляти».

«Ти, Филоненку, батьку наш козацький!
Візьми ти утя старее,
Другеє малеє,
Пусти ти на Чорне море:
Коли так не буде гуляти і малеє,
Як би і старее,
Коли я не буду гуляти так козак младий,

Як би і старий!»

Скоро Филоненко теє зачував,
Івасю Коновченку на долину Черкень гуляти дозволяв.
То Івась із намету виступає,
До коня прибуває,

Великую радість має,
Покріпче підпруги підтягає,
Червонії тйляги під сребром, під златом на себе надівав,

Поміждо військом повертає,
Яко би ясний сокіл літає;
Старого козака повстрічає,
За рідного батька поважає,
Молодого повстрічає,
За рідного брата почитає.
Бог йому да поміг,
За табір виїжджав,
Первого рицаря встрічав,
Чолом дав —
З плеч голову зняв;

Другого повстрічав —
І тому такий одвіт подарував.
То, правда, панове,
Не багато Коновченко по долині Черкень погуляв,—

Самих найстарших п’ятсот чоловік рицарів під меч пускав,
Шести живйом піймав,

На аркан зв’язав,
Перед Филоненка, Корсунського полковника,
Язика примчав,
Перед посажав.
Сам Филоненко із намету виступає,

На тих бусурман поглядає...

«Ай, спасибі,— каже,— Івасю Коновченку!
Я казав, ти дитя молодеє,
З розумом не дійшле,
Звичаю козацького не знаєш,
А же ти, бачу, за плугом походжав,
Всі звичаї козацькії собирав».

«Тим-бо я, батьку, тебе обділяю,
Що у себе преж ясний меч,
Преж матчине порожденіє маю!
Дай мені, батьку, оковити горілки напитись,
Не зарікаюсь бусурман більше побити!»

«Ой Івасю Коновченку!
Ще ти дитя молодеє,—
Будеш ти хміль уживати,
Будеш перед мене, пана молодого,
На долині Черкені голову козацькую покладати!»

«Не буде мене, батьку, сей хміль нічого зачепати,
Лучче буде серцю смілості подавати!»

Скоро се Филоненко теє зачуває,
Івасю Коновченку оковити горілки напитись дозволяє.
То Івась у намет вступає,
На скам’ї земляній щирозлотий кубок взяв,
Піновану пляшку виймав,
Шрубок одшрубував,
Оковити горілки наливав,
Напився, як би міг на коня сідати,
Поміждо військом повертає,
Доброму коню натиски налягає,
Поміждо військом проїжджає,
Старого козака повстрічає,
Гордим словом зневажає,
Молодого повстрічає,
Опрощання не приймає,
Стременем о грудь поторкає...
То бог йому не поміг:
За табір виїжджав,
То бусурмани, чи язика піймали,
Чи напилого чоловіка пізнали,
За табір чверть милі одбавляли,
Молодого Коновченка постріляли,
Порубали,
З коня збивали,

Все поле ізгоняли,
Коня козацького не піймали,
То у неділю у полуднюю годину
Сам Филоненко, корсунський полковник,
Із намету виступає,
На табір поглядає,
Що кінь козацький полем гуляє.
Він до козаків промовляє:

«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре дбайте,
Кості да карти покидайте,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирайте,
Штири тисячі по тіло посилайте,
А штири тисячі коня козацького піймать посилайте,
Бо уже кінь козацький не дурно по табору гуляє,
Се, конечно, Івася Удовиченка на сім світі немає».

Тоді козаки, як діти, добре дбали,
Кості да карти покидали,
Поміж собою вісім тисяч війська на вибір вибирали,
Штири тисячі тіло козацьке знаходили,
У червоную китайку вложили,
А штири тисячі коня козацького піймали,
На ізбоч постановили...
То, правда, панове,
Не багато Івась Удовиченко, Коновченко
На долині Черкені гуляв,
Хоча у самому хмелю бував,—
Ще триста п’ятдесят чоловік навік порубав.
Тоді козаки саблями да наділками суходіл копали,
Шапками та приполами персть носили,
Високу могилу висипали,
Славу козацькую учинили,
У головоньках червоний прапор постановили,
Із семип’ядних пищалей продзвонили...
То у суботу на неділю
Присниться удові сон,
Барзо дивен напрочуд...
То вона од сна прочинала,
На базар виходжала,
Которі старі жони да мужі повстрічала,
Свій сон повідала...
Хоч старі жони да мужі сей сон добре знали —
Удові правди не сказали:

«Ти, удово,
Старая жоно,
Не плач, не журися,
Бо вже твій син Івась подружився,
Поняв собі дівку туркеню, чужоземку,
У зеленій сукні, з білими басанами,
Бог йому да поміг, горазд живе,—
Податі не дає,
Хліба не присіває,
Ніхто його не зачіпає!»

Тоді удова до господи прибувала,
Словами промовляла:

«Хвалю тебе, господи, й благодарю,
Хоча мій син буде по військах ходити,

Буде мені з ким у господі зговорити,
З невісткою тугу розділити».

То по суботі третього дня
Филоненко, Корсунський полковник,
До города Черкас зі всім військом появився.

Скоро-то старая удова то зачувала,
Великую радість мала,
Цебер меду, кінву горілки наточила, у брами стала,
Старого козака і младого о своїм сині питала.
Первая сотня і другая наступає —
Вдова сина не видає,
Третя сотня, під полковою корогвою,
Попереду хорунжий іде,
Удовиного коня за повід, гостинця, веде.

То удова,
Старая жона,
Коня узріла,—
Вся обомліла,
Удариться крижем о сирую землю,

Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:

«Ой, Филоненку!
Бодай ти собі ні долі, ні щастя не мав,

Як ти мойого сина із міждо війська,
Як мизинний палець, потеряв».

То сам Филоненко, Корсунський полковник,
З коня встав,
Вдову під плечі взяв:

«Стій, удово, Старая жоно! Не плач, не журися,
Мене, пана молодого, не лай, не проклинай,
Бо я твого сина на герць гуляти не висилав,
Він сам охоту козацькую мав!»

Тоді удова не убога ся мала,
Три сотні війська у свій дом закликала:

«Отепера, козаки, панове-молодці,
Пийте да гуляйте,
Разом похорон і весілля одправляйте!»

Тоді козаки пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,
Славу козацьку виславляли,
Заразом похорон і весілля одправляли.
Правда, панове,
Полягла Івася Коновченка
На долині Черкені голова —
Слава не умре,
Не поляже!
Буде слава славна
Поміж козаками,
ПОМІЖ ДРУЗЯМИ,
Поміж рицарями,
Поміж добрими молодцями!

Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Війська запорозького,
Донського,
З усією черню дніпровою,
Низовою
На многії літа,
До кінця віка!

 

Записано П. Я. Лукашевичем в 1832 р. від кобзаря Івана Стрічки біля м. Ромни.

Друк, за вид.: Українські народні думи та історичні пісні.— 1955.— С. 23—32.
Дума прославляє подвиги молодого козака, удовиного сина, і має мотиви, які проходять в багатьох народно-поетичних творах: шанування матері, застереження старших і досвідчених воїнів («Вдова Сірка Івана», «Отаман Матяш Старий» та ін.).


Варіант 2

 

Івась Удовиченко, Коновченко

Ей, як на славній, панове, Україні
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає:

«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,—
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»

От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова,
Старенька жена,
По мужеві Грициха,
А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;
Змалку леліла, у найми не пущала,
Чужим рукам на стараннє не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,
Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсилає.
От тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,
Осаули по улицях розсилав,
Червонії праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
Червонії праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали.
Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:

«Ей, винники, броварники!
Годі вам по запічкам валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити.
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!
Ходіте з Филоном, корсунським полковником,
На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати».

От тогді ж то Івась Удовиченко у полі глас козацький зачуває,
Із поля до господи піхотою прибуває.
До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:

«Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жено!
Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,

За віру християнську одностайне стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»

Тогді-то вдова стиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!
Чи тобі в мене нічого спити,
Чи нічого з'їсти,
Чи ні в чім хороше сходити?
Чп тебе городова старшина не знає?
Чи міщанська челядь не поважає?
Єсть у нас коні воронії
І чотири воли плуговії —
Будем ми у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати,—
Будуть нас без лицерствія добре знати».

«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Хотя ж у нас є й коні воронії,
І чотири воли плуговії,
Хотя ми будем у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль, затягати —
Будуть мене пани і козаки напідпитку зневажати,
Полежієм, домотуром, гречкосієм узивати.
А коли б ти, мати, добре дбала,
Дев'ятеро скоту із кошари на вибор займала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу спаровляла,
Що моя душа козацька барзде улюбувала».

Тогді-то удова,
Старенька жена,
Істиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,
Щоб я тобі коня на славу спаровляла!..»

«Щоб же ти сього говорить не дождала!»

От тогді-то, як у святий день у воскресний
Удова,
Старенька жена,
До божої церкви ік утрені одходила,
Всю козацьку зброю у кімнату замикала,
Тільки шаблю булатну та пищаль семип'ядну
На колку покидала.
Тогді ж то Івась Удовиченко
Шаблю булатну і пищаль семип'ядну забирає,
Козацьке собі запальчиве серце, має,
Келепом комнату одбиває,
Всю козацьку зброю на плечі забирає,
Піхотою ув охотне військо поспішає,
Матір старенькую на воротях стрічає,
Ізгорда словами отвергає:

«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить,
Подобало б тобі в кутку сидіти,
Та хоть чужую дитину малую колихати;
Абияк з упокоєм хліба-солі уживати».

Тогді-то вдова,
Старенька жена,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:

«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Бодай ти й туди не дойшло,
І відти не прийшло!
Щоб тебе перва куля не минувала,
У первій військовій потребі споткала!»

Отогді-то вдова,
Старенька жена,
Два дні свого сина кляне-проклинає,
На третій день подумає-погадає,
Руки до бога здіймає,
Господа з небес благає:

«Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,
А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!»

Тогді ж то вдова — не вбогою себе мала —
Одинадцятеро скоту з кошари на вибор занімала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,
Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,
А три копи на мед та на ковиту горілку:

«Ей, козаче, козаче!
Коли б ти добре дбав —
Де мого сина нагониш,
Там його окониш,
Добрим лицарем настановиш:
Нехай він по походах піхотою не ходить,
Своїх молодецьких ніжок не вриває,
Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!»

Тогді-то козак — як він коня до рук принімав —
На Гайман-долині козаків наганяв,
Чотири сотні обминував,
У п'ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,
Коня до рук йому уручав.
Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,
Міжду козаками як сокіл літає:

«Я ж думав, що мене мати у домі клене-проклинає,
Аж вона обо мні великеє стараннє має.
Дай мені, боже, сей поход сходити,
Знав би я, як свою матір у домі споважати!»

Отогді-то на Черкень-долину прибували,
Козацькими табурами постали.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
До козаків стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно і праведно стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»

Тогді-то всі козаки замовчали...
Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:

«Ей, Филоне, Корсунський полковниче,
Батьку старий!
Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно-праведно стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»

Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Стиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку!
Ще ти дитя молоде,
Розумом недійшле,
У походах не бувало,
Крові християнської не видало;
Кров християнську увидиш,
Барзде скоро ізомлієш.
Чи не обереться котрий козак старинний?..»

«Ей, Филоне, Корсунський полковниче,
Батьку старий!
Возьми ти утя єдно стареє,
А друге мла де є,
Пусти ти на воду:
Чи не равно буде плисти младе,
Як би старе?
Чи не равно буде козак младий
На герці гуляти, як би старий?»

«Ой Івасю Вдовиченку, дитя младеє!
Коли ж ти мою загадку одгадав,
Благословляю ж тобі у первому разі на герці погуляти...»

Тогді ж то Івась Удовиченко,
Як од Филона, корсунського полковника,
Благословеніє принімав,
Сам на доброго коня сідав,
Міжду козацькими табурами пробігав,
Шлик із себе скидав,
Хрест на себе слагав,
Отцеву і матчину молитву споминав,
Із усяким козаком сердешне прощеніє мав,
Старого козака рідним отцем узивав,
Младого козака рідним братом узивав.
На турецькі табури пробігав,
Турецькі намети поперевертав,
Турок п'ятдесят під міч узяв,
Дев'ятеро живцем ізв'язав,
Перед Филона, корсунського полковника, в намет приставляв.
Тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
Івася Вдовиченка рідним братом узиває:

«Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!
Десь ти,— каже,— у походах бував,
Козацьких звичаев познав;
Прошу ж тепер до свого намета —
Сядем ми з тобою, поговоримо об козацьких прикметах...»

Тогді ж то Івась Удовиченко
З Филоном, корсунським полковником,
Попліч сідає,
Мед та ковиту горілку попиває.
Як став у собі нещасний хмель зачувати,
Став другий раз у Филона, корсунського полковника,
Благословенія прохати.
Тогді-то Филоне, корсунський полковник,
Істиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,
А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати».

Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,
Другий раз на доброго коня сідає,
Міжду козацькими табурами пробігає,
Шлика не скидає,
Хреста на себе не слагає,
Отцевої і материної молитви не споминає
І всякого козака зневажає.
Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...
Як став із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хмель ізнемагати,
Став він коневі на гриву ізлягати,
Став і поводи з рук упущати...
Стали його турки у хмелю познавати,
Стали по комишах засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету вихождає,
На Черкень-долину поглядає,
До козаків стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
На коні сідайте,
На Черкень-долину пробігайте:
Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;
Видно, нашого первого лицаря на світі немає?
Хоть тіло його у трупу знахождайте,
Перед Филона, корсунського полковника,
У намет представте».

Отогді-то козаки добре дбали,
На коні сідали,
На Черкень-долину пробігали,
Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.
Вже ж він і очима не гляне,
І руками не здійме,
І ногами не пійде,
Тільки стиха словами промовляє:

«Помалу, братці, не вразьте моїх смертельних ран.
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами з коня збивали,—
Се мене отцева молитва та материні сльози побили!»

Отогді-то козаки добре дбали,
Івася Вдовиченку взяли,
Пред Филона, корсунського полковника,
У намет представили.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намета вихождає
І стиха словами промовляє:

«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти,
А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати...»

Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами промовляє:

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами із коня збивали —
Се мене отцева молитва та материні сльози побили...»

«Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:
Чи до города Крилова одбавляти,
Чи на Черкені-долині по-козацьки поховати?»

«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,
Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати».

Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили —
Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили —
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуня прибували.
То ще вдова козаків стрічала,
У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:

«Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився —
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає».

Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:

«Ей, удово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку —
У чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі
І цвіти біленькі...»

«А я ж думала, що буду із своїм сином жити,
Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»

От тогді ж то удова — не убогою себе мала —
Всіх козаків у двір завертала,
Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,—
Всіх козаків поїла, кормила,
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила.
Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.

 

Записано в 1853 р. від кобзаря А. Шута в с. Олександрівка, Сосницького повіту, на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К., 1854, с. 413—424.

Подається за першодруком.


Филоне, корсунський полковниче — давня форма передачі називного відмінка кличною формою, стилістичне значення якої — досягнення вишуканості, піднесеності, врочистості вислову.

Филоне (в інших варіантах — Филоненко), корсунський полковник — кого змальовано в образі, достовірно не встановлено; є припущення, що йдеться про полковника Хвилоненка, учасника повстання 1638 р. під керівництвом Острянина та Гуні, або кропивнянського полковника Філона Джалалія, сподвижника Богдана Хмельницького.

Крилов — в XVI—XVII ст. місто і фортеця в гирлі р. Тясмин, притоки Дніпра, засноване гетьманом Дорошенком у 1615 р. Пізніше переіменоване на Новогеоргіївськ; в зв'язку зі створенням Кременчуцького водосховища його мешканці переселені в м. Світловодськ.

Браїлов — нині село Браїлів, Вінницької області.

Черкень-долина — місцезнаходження її точно не встановлено.

Гайман-долина — місцезнаходження її не встановлено.

Дума о побѣдѣ подъ Корсунемъ

Дума о побѣдѣ подъ Корсунемъ. 

 

Ой обозветця панъ Хмельницький,

Отаманъ-батько Чигиринській:

»Гей друзі молодці,

Браття козаки Запорозці!

Добре дбайте, барзо гадайте,

Изъ Ляхами пиво варити зачинайте.

Лядський солодъ, козацька вода;

Лядські дрова, козацькі труда.«

Ой съ того пива

Зробили козаки зъ Ляхами превеликее диво.

Підъ городомъ Корсунемъ вони станомъ стали,

Підъ Стеблевомъ вони солодъ замочили;

Ще й пива не зварили,

А вже козаки Хмельницького зъ Ляхами барзо посварили.

За ту бражку

Счинили козаки зъ Ляхами велику драчку;

За той молоть

Зробили Ляхи съ козаками превеликий колотъ;

А за той незнать-який квасъ

Не одного Ляха козакъ, якъ-би скурвого сина, за чуба стрясъ.

Ляхи чогось догадались,

Відъ козаківъ чогось утікали.

А козаки на Ляхівъ нарікали:

«Ой ви, Ляхове,

Пеські синове!

Чомъ ви не дожидаете,

Нашого пива не допиваете?«

Тогді козаки Ляхівъ доганяли,

Пана Потоцького піймали,

Якъ барана звязали,

Та передъ Хмельницького гетьмана примчали:

»Гей пане Потоцький!

Чомъ у тебе й досі розумъ жіноцький?

Не вмівъ ти еси въ Камянськімъ Подільці пробувати,

Печеного поросяти, куриці съ перцемъ та зъ шапраномъ уживати,

А теперъ не зуміешъ ти зъ нами, козаками, воювати

И житнёі соломахи зъ тузлукомъ (*) уплітати.

Хиба велю тебе до рукъ Кримському хану дати,

Щобъ навчили тебе Кримські нагаі сироі кобилини жовати!«

Тогді Ляхи чогось догадались,

На Жидівъ нарікали:

»Гей ви, Жидове,

Поганські синове!

На що-то ви великий бунтъ, тревоги зривали,

На милю по три корчми становили,

Великиі мета брали :

Відъ возового —

По півъ-золотого,

Відъ пішого — по два гроши,

А ще не минали й сердешного старця —

Відбірали пшоно та яйця!

А теперъ ви тиі скарби збірайте

Та Хмельницького іднайте;

Ато, якъ не будете Хмельницького іднати,

То не зарікайтесь за річку Вислу до Полонного прудко тікати.«

Жидове чогось догадались,

На річку Случу тікали.

Которі тікали до річки Случи,

То погубили чоботи й онучи;

А которі до Прута,

То була відъ козаківъ Хмельницького доріженька барзо крута.

На річці Случі

Обломили містъ идучи,

Затопили усі клейноди

И всі Лядські бубни.

Которі бігли до річки Росі,

То зосталися голі й босі.

Обізветця первий Жидъ, Гичикъ,

Та й хапаетця за бичикъ.

Обізветця другий Жидъ, Шлёма:

»Ой я жъ пакъ не буду на сабасъ дома!

Третій Жидъ озоветця, Оврамъ:

»У мене невеликий крамъ:

Шпильки, голки,

Креміння, люльки.

Такъ я свій крамъ

У коробочку склавъ,

Та козакамъ пятами накивавъ.« (*)

Обізветця четвертий Жидъ, Давидко:

»Ой брате Лейбо! уже жъ пакъ изъ-за гори козацькі корогви видко!«

Обізвецця пятий Жидъ, Юдко:

»Нумо до Полонного утікати прудко!«

Тогді Жидъ Лейба біжить,

Ажъ живіть дріжить;

Якъ на школу погляне,

Ёго серце Жидівське зівяне:

»Эй школо жъ моя, школо мурована!

Теперъ тебе ні въ пазуху взяти,

Ні въ кишеню сховати,

Алежъ доведетця Хмельницького козакамъ на срачъ, на балаки покидати!«

Отсе, панове-молодці, надъ Полоннимъ не чорна хмара вставала;

Не одна пані-Ляшка удовою зосталась.

Озоветця одна пані-Ляшка:

»Нема мого пана Яна!

Десь ёго звязали козаки, якъ-би барана,

Та повели до свого гетьмана.«

Озоветця друга пані-Ляшка:

»Нема мого пана Кардаша!

Десь ёго Хмельницького козаки повели до свого коша.

«Озоветця третя пані-Ляшка:

»Нема мого пана Якуба!

Десь (узяли) Хмельницького козаки та либонь повісили ёго десь на дубі.«


ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА.

Записано на початку 50-х років XIX ст. від кобзаря Ригоренка. Друкується з незначними редакційними виправленнями та скороченнями, за зб. «Записки о Южной Руси», т. І, стор. 223—228.

Відомо кілька записів, зроблених у 40—50-х роках XIX ст. Дума змальовує велику історичну перемогу українського народу над польсько-шляхетськими військами під Корсунем. У поданому варіанті відображені славні перемоги народних повстанців на чолі з Максимом Кривоносом, зокрема здобуття ними в липні 1648 р. м. Полонне (нині — районний центр Хмельницької обл.).


Начало этой думы (до 9-го стиха), забытое Ригоренкомъ, взято изь варіанта г. Копытько, напечатаннаго въ »Сборнике Украинскихъ Песень - М. Максимовича (стр. 67).


И житнёі соломахи зъ тузлукомъ


Сирівцемъ, розсоломъ на рибу


Та козакамъ пятами накивавъ.


Этотъ стихъ исправляетъ несообразность списка г. Копытько. Тамъ сказано:

Съ козаками пятами накивавъ.


Пиво варити зачинайте


поетичний образ початку битви, баталії.


Під Стеблевом вони солод замочили


поетичний образ сутичок з ворожими військами;


Стеблев


тепер с. Стеблів Перший, Корсунь-Шевченківського району, Черкаської обл.


Пана Потоцького піймали, як барана, зв’язали.


Під час розгрому польсько-шляхетської армії українським військом під Корсунем М. Потоцький попав у полон і разом з М. Калиновським був відданий Хмельницьким «у подарунок» кримському хану.


Пани Кардаш, Ян, Якуб


польські магнати.


За річку Віслу до Полонного прудко тікати; На річку Случу тікали... а которі до Прута; Погубили чоботи й онучі... затопили усі клейноди і всі лядські бубни.


Йдеться про перемоги козацького війська під Корсунем, а потім під Пилявцями (11—13 вересня 1648 р.). Першим ганебно втекло з поля бою польське командування; в паніці тікали польська шляхта і українські пани. Деякі командири бігли так швидко, що за дві доби втекли на триста кілометрів від поля бою. Вишневецький тікав на простому возі, Конєцпольський — переодягнувшись селянином, Остророг, втікаючи, загубив свій капелюх і дорогу верхню одежу (опанчу), а Заславський загубив навіть знак своєї військової влади — булаву. Козацькі війська захопили під Пилявцями сто гармат і багато іншої зброї та близько ста тисяч возів з великими матеріальними цінностями. Український народ мав усі підстави сказати словами думи, що польські пани «затопили усі клейноди і всі лядські бубни» тобто атрибути влади і військове спорядження.


Річки Случ і Прут


рубежі, за якими хотіли відсидітися польська шляхта і велике українське панство.


Джерело: 

П.А. Куліш «Записки о Южной Руси»

Українські народні думи та історичні пісні. Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР, Київ, 1955, 700 с.

Більше статей...

  • 1
  • 2

Допомога проекту

На сайті 255 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені