Всі покою щиро прагнуть
Дума Гетьмана Івана Мазепи 

 [*Рукопис знаходиться в архіві О. Оглоблина в м. Кенті. Вперше надруковано в Українському Православному Календарі за 1959 рік, Бавнд Брук, Нью Джерсі, 1959, с.94-96.] 

Славнозвісна «Дума» Гетьмана Мазепи «Всі покою щиро прагнуть» становить не тільки визначний літературний твір, а й дуже важливий пам’ятник української національно-політичної думки того часу. Більш того, в «Думі» відбилася з великою силою, яскравістю й щирістю політична ідеологія Мазепи та його однодумців, кращих людей тогочасної України. Нарешті, «Дума» Мазепи являє собою документальне зображення становища України кінця XVII століття. Але саме з цього боку цей твір не знайшов собі й досі повного зрозуміння та належної оцінки в історичній науці.

Причиною того були не лише літературна форма «Думи» й традиційна характеристика її в науці, але й розбіжні думки про датування, отже й походження цього твору. Загалом вважалося, що «Дума» була написана коло 1698 р. Але останнього часу проф. Кларенс А. Меннінг, автор англійської (мовою) монографії про Мазепу ¹, висловив думку про те, що Мазепа склав свою «Думу» десь на початку 1670-х років, і в ній відображено політичне становище Наддніпрянської України за часів Руїни й бурхливого гетьманування Петра Дорошенка. Можна погодитися з проф. Меннінгом, коли він каже, що «Дума» була підсумком політичної філософії Мазепи й що вона може пояснити нам усі його пізніші акції. Так само немає жадного сумніву, що «Дума» закликала до національної єдности України й утворення незалежного українського державно-політичного проводу.

Проте, ніяк не можна прийняти думку проф. Меннінга щодо написання «Думи» ще під час перебування Мазепи на службі в Дорошенка. Зрештою, Меннінг не подає жодних доводів на користь своєї думки, що могли б бути арґументами проти традиційного датування «Думи», які спираються на певні документальні джерела.

Як відомо, текст «Думи» й відомості про її походження подав був В. Кочубей у своєму доносі на Гетьмана Мазепу ². Наводячи «Думу» Мазепи, як доказ невірности Гетьмана супроти царя, Кочубей писав:

«Сію пЂсню читаючи и уважаючи, один всечесный и розумный отец архимандрит дал мнЂ оную і радил в спряту добром держати»... Під час слідства, на допиті у квітні 1708 року Кочубей дав докладніші відомості: «Сію де пЂсню дал ему архимандрит Никон, которий прожде бывал на Моск†в Донском монастырЂ; отдал де ему ту пЂсню лЂт c десять и сказал ему, что ту пЂсню скомпоновал он, Гетман».

Годі перевірити деталі Кочубеєвого оповідання, зробленого з певною політичною метою, ще й за таких надзвичайних обставин. Зокрема, можна сумніватися, що Кочубей дістав «Думу» від архимандрита Нікона, який був потім короткий час настоятелем Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря і незабаром помер. Найпевніше те, що Кочубей одержав «Думу» від самого автора, з яким тоді в нього були дуже добрі відносини. Отже, якщо дата 1698 року,» вказана Кочубеем, точна, а це не викликає сумніву, то можна думати, що «Дума» не лише існувала в 1698 році, але й була написана саме тоді. Та найбільш переконує нас у цьому аналіз самого твору в світлі тогочасних подій.

1698 рік має особливе значення в історії України. Скінчилося 50 років з того часу, як переможний вибух Великої Української Революції визволив значну частину українських земель з-під польського ярма й поклав підвалини для нової Козацько-Гетьманської Держави. Багато-багато води втекло з того часу, як гук гармат на Жовтих Водах провістив цілому світові й передусім українському народові повстання Нової України. І згадуючи за цю вікопомну подію, вдумлива людина кінця століття не могла не подивитися назад — в минуле, вперед — у майбутнє, а головне, навколо себе — на сучасний стан своєї Батьківщини.

Той стан був важкий і сумний, надто-ж в історичній перспективі Хмельниччини. Замісць відродженої в нових козацьких формах старої Руської Держави, Українські землі були поділені між трьома головними сусідами України — Туреччиною, Польщею й Московщиною. Великі соборницькі пляни Богдана Хмельницького й Петра Дорошенка, прагнення Івана Самойловича знову об’єднати Правобережжя з Лівобрежжям, заходи його й Івана Мазепи прилучити Слобідську Україну до Козацько-Гетьманської Держави — не здійснилися, переходячи з царини поточної політики до сфери політичних мрій. Велика частина Правобережної України, що перед Хмельниччиною була «аки вторая земля обетованная, медом и млеком кипящая», перетворилася в наслідок Руїни «во область пустынЂ, Богом оставленна» (С. Величко).» Й хоч де-не-де, серед цих руїн і згарищ, починали пробиватися паростки нового українського життя, але над ними знову тяжила воля й сваволя чужого державного й соціального укладу.

Значна частина Полудневої України перебувала тоді під владою Туреччини (узбережжя Чорного моря й турецькі фортеці на долішньому Дністрі) й Криму (територія між Бугом і Дніпром). Українські землі Кримського Ханства — так звана Ханська Україна — мали свій напівавтономний устрій, на чолі з гетьманом, що його призначав Хан (т. зв. ханські гетьмани). Десь у середині року 1695 гетьманом Ханської України (з осідком у Дубосарах) знову став Петро Іваненко (Петрик), запеклий ворог Москви й противник Гетьмана Мазепи, переконаний прихильник союзу України з Кримом. Є всі підстави думати, що Петрик не зрікся своїх давніх плянів визволити, за допомогою Криму, з яким він уклав року 1691 союзний договір. Україну-Гетьманщину з-під московського панування. Зрештою, й попередник Петрика на ханському гетьманаті Іван Богатий того ж самого 1695 року закликав Мазепу до зриву з Москвою.

Правобережна Наддніпрянщина, яка, на підставі «вічного миру» 1686 року, залишилась в складі Речі Посполитої Польської, фактично перебувала під владою місцевих козацьких полковників на польській службі. Найвидатніший з них, Семен Палій, «полковник його Королівської милості Український, Фастовський, стражник Український і Поліський», хоробрий полководець і великий український патріот, був прихильником об’єднання Правобережжя з Гетьманщиною в єдиній державі Війська Запорозького, але водночас, спільно з Запоріжжям, був противником соціяльної політики Мазепи. Завзятий ворог Туреччини, Палій вагався між польською й московською орієнтацією. Будь-що-будь, у 1694-1695 рр. настало замирення у відносинах Палія з польським урядом та місцевими маґнатами, про що Мазепа повідомляв московський уряд восени 1695 року. Так тривало до половини 1699 року, коли, по закінченні війни з Туреччиною, Польща ухвалила ліквідувати Правобережну Козаччину.

Складне було становище й України-Гетьманщини. З одного боку, існування на Лівобережжі Козацько-Гетьманської Держави, з усіма її атрибутами, впливами та можливостями — й господарче та культурне піднесення цієї території в останні десятиліття XVII в. мали величезне значення для національного розвитку України, й це добре розуміли сучасники, а насамперед Гетьман Мазепа. Але, з другого боку, політична ситуація — зовнішня і внутрішня — Української Держави в кінці 1690-х років була надзвичайно важка. Коломацька угода з Московщиною, укладена за умов дуже несприятливих: навіть небезпечних для України, відкрила широкий шлях для експансії московського імперіялізму на півдні Східньої Європи, й передусім дала московському урядові фактично необмежені можливості впливати на ціле українське життя. Вимушена участь України-Гетьманщини в довгій і тяжкій війні з Туреччиною та Кримом, що тривала безперервно від самого початку гетьманування Мазепи, вимагала від України чимраз більше зусиль і жертв. Спільні українсько-московські походи на південь 1697 і 1698 років були невдалі. Особливо невдалий був похід улітку 1698 року, який коштував багато зусиль з боку українського населення та уряду. Широкі пляни опанування Перекопом (отже, цілим Кримським півостровом) і Очаковом скінчилися безславним відступом союзників і вторгненням татарського війська на Слобожанщину та зруйнуванням м. Салтова й слобід по Дінцю.

Руйнуючи Україну й вимагаючи від неї повної мобілізації всіх сил і ресурсів, війна не давала їй жодної користі. Натомісць вона була дуже вигідна для Росії, яка поширювала свої володіння на півдні й збільшувала її мілітарно-політичні впливи на Україні і в Чорноморському просторі.

1698 року Молдавія й Валахія визнали зверхність московського царя. Властиво, дальше продовження війни було непотрібне для Росії, тим паче що союзники її — Австрія й Польща — наприкінці 1698 року розпочали мирні переговори з Туреччиною в Карловиці, які незабаром закінчилися укладенням мирної угоди 25.XII.1698р. Росія й Туреччина підписали перемирря на 2 роки, яке в 1700 році було продовжене ще на 30 літ (Константинопольський трактат 3.VII.1700 року). Озів та інші укріплені міста на півночі Озівського моря дісталися Росії. Дніпровські фортеці мали бути зруйновані. Полудневі кордони України залишалися беззахистні.

Війна ще більш загострила внутрішні відносини на Гетьманщині. Не кажучи вже про соціяльно-економічні противенства, які завжди завдавали великих турбот українському урядові, а зокрема викликали часті конфлікти між ним і Запоріжжям, в цей час набирає особливого напруження традиційна боротьба між гетьманською владою й старшинською опозицією, що було дуже небезпечним для Гетьмана Мазепи, надто-ж з огляду на політику Москви. Правда, в останні роки XVII ст. вже не було таких широких і одвертих виступів опозиції, як, приміром, повстання Петрика, але й далі тривають різні інтриґи, змови й доноси на Гетьмана як на Україні, так і в Москві. Зокрема, 1699 р. бунчуковий товариш Данило Забіла, близько споріднений з вищою українською старшиною, зробив донос на Гетьмана до Москви, обвинувачуючи його в «зраді».

Цей брак національної єдности й соціяльної солідарности дуже добре бачив Мазепа й розумів усю його небезпеку. «У нас на Україні — писав він пізніше (1707 р.) — і начальні, і підначальні, і духовні, і мирські особи, подібно ріжним колесам, не перебувають в єдиномислії і згоді: ті схиляються до протекції московської, другі до турецької, третім смакує побратимство з татарами з вродженої антипатії до поляків». Це ставило під загрозу цілу національно-політичну програму Гетьмана й усі наслідки його невтомної діяльности на землі українського суспільно-економічного та культурного життя.

Не краще було й господарче становище України, Крім військових тягот, людність зазнала великої шкоди від неврожаю 1698 року, який особливо дався взнаки, бо й попередні роки були здебільшого неврожайні. У доповіді московському урядові в січні 1699 року Гетьман писав: «По прежних килькох неурожайных на хліб годЂх нынЂшній год наступил зЂло голодный, якого многіе народу Малоросійського не помнят; за оскудЂніем хлЂба, то лободою, то з половою, то лЂсными нЂякими брунками, приправуючи их теж з половою и з мякинами, з великим своим стогнанієм себе живят, a чистый хлЂб ни у кого не сыщется. Якого тугого часу и в иншых перед тым пожиток приносячих рЂчах теперь жадного не мають пожитку. А и окромЂ того помянутого неурожаю, уставичне лЂто и зиму чрез кильконадцять лЂт отправуючи военные походы, не малый в хлЂбах всЂм Малороссійским людем, як на нивах, так и в гуменных зложеннях, чинился убыток. В Малороссійских городЂх отнюдь жита не можем и переплачуючи зЂискати и купити, понеж, за явным неурожаем, нЂчого з сеголЂтнего присЂвку у людей нЂт, хоча бы прошлорочное у якого господарного, и то раз†сотого в опрятах зЂискалося, то, за уставичными дожчами і безпрестанными через усю осень и уже половину зимы трудними бездорожами, не бывает на торги провожено. А если гдЂ осмачка якая оного на рынку появится, то килько албо и кильконадцять чоловЂка осмак маючих, албо ремесленных людей обще всЂ на роздЂл свой оное купити хватають, гдЂ не без сварок бывает, бо такою малою продажою не могут себе бЂдныи удоволити».

Такий був стан України в кінці XVII ст.

«Дума» Гетьмана Мазепи 1698 року й була документальною ілюстрацією цього стану України, поділеної між трьома чужими державами й трьома політичними орієнтаціями. Навіть у деталях відповідає вона дійсним фактам того часу: заклик того, що «живе із погани», майже дослівно цитує універсали та листи Петрика; Палій справді служив тоді «Ляхом за грош», дістаючи платню від польського уряду, тощо.

«Дума» створена була не молодою, 30-літньою людиною, яка щойно кинулася у вир українського політичного життя, а досвідченим державним діячем, мужем совіту й розуму, одним з найвидатніших людей тогочасної Європи, який вступав уже в сьомий десяток свого багатого й бурхливого життя (саме на початку 1699 року Мазепі кінчалося 60 років). Це був підсумок не тільки його політичної філософії, але й його багатолітньої державно-політичної діяльности. І разом з тим, це була перспектива й програма самого автора «Думи» й цілого українства на майбутнє.

Вся «Дума» пронизана суворим, але бадьорим духом боротьби. Всі прагнули тоді на Україні покою. Але Гетьман Мазепа якнайкраще знав, що цей спокій настане тільки тоді, коди здійснений, буде ідеал української національної й державної незалежности й соборности. А щоб його здійснити, потрібна саме боротьба: не мир, а меч! І як півтора століття пізніше Шевченко закликав поневолену Москвою Україну «окропити волю» «вражою, злою кров’ю», так Мазепа в своїй «Думі» волав до оспалих сучасників — Нуте врагов, нуте бити!

Й сам, коли надійшла слушна хвилина, підняв свою гостру шаблю проти Москви.

ДУМА ІЛИ ПІСНЯ

 Гетьман Іван МАЗЕПА

Власноручний підпис І. Мазепи

Примітки

 ¹ Clarence A. Manning, Hetman of Ukraine Ivan Mazeppa, New York, 1957. Pp. 51-54. В тім, думка про те, що «Дума» Мазепи була написана ще до його Гетьманства не нова. Див. І. Борщак, Мазепа людина й історичний діяч. — «Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», т. 152, вип. І, окрема відбитка, Львів, 1933, ст. 16.

 ² В тексті «Думи», яка збереглася у власноручному списку Кочубея, очевидно, поплутано порядок деяких строф та окремих рядків.

Використано матеріали: Ізборнік