Підрив Дніпрогесу в 1941 р.

Розмову про оборону Запоріжжя потрібно почати з двох вибухів. Одним був зруйнований міст через Новий Дніпро (з лівого берега на острів Хортицю), а іншим — гребля Дніпрогесу. Без цих двох подій Запоріжжя спіткала б доля всіх інших міст Придніпров’я, тобто і його втратили б уже в серпні 1941 року. Адже 15 серпня радянські війська залишили Кривий Ріг, 16-го – Миколаїв, Нікополь — 17-го, Херсон — 19-го. Дніпропетровськ захищала ціла Резервна армія із трьох дивізій. Однак 25 серпня гітлерівці не тільки захопили правобережне місто, а ще й плацдарм на лівому березі. Трагедія військ Червоної армії у Центральній та Південній Україні стала наслідком загибелі в «Уманському котлі» двох армій — 12-ї та 6-ї. До полону там потрапили 103 тисячі бійців, обидва командувачі армій, 5 командирів корпусів, однієї дивізії, ще 3 комдиви — загинули. Отже 10 серпня фронт оголився, і німецькі танки без будь-якого опору котилися на Схід із зупинками на спочинок, обслуговування техніки і харчування...

У Запоріжжі були дислоковані:

• 16-й зенітно-артилерійський полк (ЗАП), із завданням захисту із повітря Дніпрогесу, залізничного вузла та проммайданчика;
• 157-й охоронний полк НКВС для охорони Дніпрогесу;
• щойно сформована 274-а стрілецька дивізія.

Згідно з директивою ставки від 3 серпня формування 274-ї дивізії проводилося у приміській зоні Запоріжжя — селищах Кушугумі та Балабиному. Але станом на 18 серпня це було абсолютно небоєздатне з’єднання. І за озброєнням, і за політико-моральним станом, і за вмінням. Наслідком цього стала втеча дивізії в першому ж бою...

До речі, напередодні підходу гітлерівців до Запоріжжя будь-які чутки про наближення німців вважалися панікерськими і каралися розстрілом. Робилося це без суду і слідства озброєними патрулями, прямо у дворах будинків. Навіть коли передові підрозділи 16 зенітно-артилерійського полку доповідали телефоном, що ввечері 17 серпня із заходу чують звук «автівок», котрі наче «буксують» (так, на перевантажених великими обертами двигунах, рухалися, як з’ясувалося пізніше, німецькі танки), то їм теж погрожували карою за «панікерство». У той же час, коли 18 серпня німці увійшли на Хортицю, то першим — від рук власних співробітників — злетіло у повітря управління НКВС, що містилося тоді на вулиці Грязнова. Щодо обласного партійного керівництва, то воно теж спішно покинуло місто. Із цієї миті Запоріжжя вступило в період триденного мародерства і грабежів. Користуючись відсутністю на вулицях міліції, місцеві мешканці громили крамниці і пекарні, тягли усе, що могло «згодитися в господарстві». 

Коли рештки відступаючої 274-ї дивізії вибігли до мосту з правого берега на Хортицю ним «мирно» рухалися так само відступаючі бійці, цивільні, з великою кількістю худоби, і... німецькі війська... Простіше кажучи, цей міст, який навіть підготували для вибуху, ніхто не підірвав. Бо керівництво місцевого управління НКВС узялося ретельно виконувати наказ товариша Берії про розстріл в’язнів тюрем, кинутих на риття окопів. І, виїхавши на правий берег для виконання кривавого завдання, наказало ні за яких обставин до їхнього повернення міст не підривати. Так він і дістався німецьким військам. По мосту через старе русло Дніпра німцям вдалося прорватися на Хортицю, наблизитися до Дніпрогесу й почати гарматно-мінометний обстріл його захисників.

З мемуарів колишнього заступника предсовнаркому СРСР М.Г. Первухіна:

«... Верховним головнокомандуванням було дано завдання радянським військам Південно-західного фронту укріпитися на рубежі річки Дніпро і затримати противника. А в крайньому випадку підірвати греблю Дніпровської гідростанції, щоб ворожі війська не змогли з ходу перейти на лівий берег річки і зайняти важливий промисловий центр.

Мені було доручено простежити за тим, щоб на гідростанції все було підготовлено для вибуху, а сам вибух зроблений тоді, коли наші відступаючі війська перейдуть на лівий берег Дніпра. Разом з працівниками Наркомату електростанцій і Дніпроенерго … Було вирішено закласти вибухівку в верхню потерну (тунель в тілі греблі, який з'єднує правий та лівий береги). Місце закладки вибухівки відокремити з обох сторін мішками з піском, щоб вибухова хвиля пішла в потрібному напрямку і зруйнувала тільки кілька прольотів зливної частини греблі, а разом з нею – і мостовий перехід ...

Дніпрогес мав сильну військову охорону і зенітну оборону. Напередодні фатального дня, коли довелося підірвати греблю, місто Запоріжжя сильно бомбили німецькі літаки, але зенітна оборона не дозволила противнику прицільно кидати бомби на електростанцію і греблю. Увечері цього ж дня, після чергового повітряного нальоту, несподівано почався обстріл району електростанції з мінометів. Це було зовсім несподівано, так як радянські війська утримували супротивника ще в декількох десятках кілометрів західніше. Виявилося, що під час відволікаючого бомбардування міста повітряний десант противника висадився на острові Хортиця, приблизно в трьох кілометрах від греблі. Очевидно, командування німецьких військ хотіло зайняти Дніпрогес неушкодженим і хотіло це зробити за допомогою парашутистів ...

У другій половині дня, коли майже було закінчено укладання вибухівки, прибув представник штабу фронту, який вручив представникам військового командування на Дніпрогесі телеграму головнокомандувача військами Південно-західного напрямку маршала С.М. Будьонного, яка уточнювала термін вибуху. У ній було зазначено, що в разі небезпеки заняття греблі німцями, вона мала бути виведена з ладу …

Настав момент, коли … глухий вибух потряс греблю ... Вибухом ... було зруйновано кілька прольотів зливної частини греблі ...

... Пізно вночі я був в ЦК і доповів Й.В. Сталіну, що гребля Дніпрогесу підірвана. Він відповів, що вчасно зробили і тим самим зупинили просування німців на цій ділянці фронту».

Заступник Народного комісара оборони СРСР генерал-полковник О.В. Хрульов пізніше також підтвердив, що санкцію на вибух ДніпроГЕСу давали в Москві:

«У період з 2 по 4 серпня 1941 року безпосередньо штабу тилу доручили доставку літаками саперів і обладнання в Запоріжжя».

Вивчення наявних документів 157-го полку військ НКВС з охорони особливо важливих підприємств промисловості, що охороняли й обороняли Дніпрогес, дозволяє встановити час підривання греблі в проміжку між 20:00–20:30 18 серпня 1941 року.

Військовий транспорт і люди, які в той час рухалися по дамбі, загинули. У результаті вибуху греблі й моста на острові Хортиця залишилися відрізаними від лівого берега Дніпра частини 274-ї стрілецької дивізії числом до 3000 чоловік.

Ось що згадує про ці дні безпосередній виконавець підриву Дніпрогес Б.О. Епов:

«14 серпня мене викликав начальник інженерних військ генерал Л.З. Котляр і запропонував надати міркування про виведення з ладу Дніпровської ГЕС шляхом руйнування греблі, мосту через аванкамер і машинної зали та необхідних для цього матеріалах, а також наказав вилетіти вранці спеціальним літаком в Запоріжжя для підготовки намічених руйнувань, надавши мені двох молодших лейтенантів і давши необхідні вказівки начальнику інженерних військ Південного фронту полковнику Шифріну.

Прибувши в Запоріжжя і переконавшись, що іншим літаком необхідні матеріали доставлені і перебувають на аеродромі, я з'явився до начінжу фронту і члену військової ради фронту Т. Коломійцю, який знаходився в Запоріжжі, а потім приступив за допомогою згаданих молодших лейтенантів і виділеного одного батальйону до підготовки виконання отриманого завдання. Начальник Дніпроенерго в цей час займався підготовкою і евакуацією генераторів станції. Охорону підготовчих робіт вів полк НКВС.

Прибулий разом з начінжем Шифріним начальник штабу фронту генерал Харитонов дав вказівку виконати руйнування після того, як німці вийдуть на правий берег Дніпра. Правом на виконання завдання буде відхід охоронного полку НКВС і спеціально виділеного для зв'язку підполковника О.Ф. Петровского.

До кінця дня 18 серпня німці вийшли на правий берег Дніпра і почали обстріл лівого берега; полк НКВС також відійшов на лівий берег і командир полку, відходячи разом зі зв'язковим підполковником Петровським, дали команду на приведення у виконання наказу про руйнування, що мною спільно з доданими молодшими лейтенантами і було виконано. В результаті вибуху в тілі греблі було вирвано близько 100 метрів по її довжині (із загальної довжини греблі рівній 600м).

Доповідати про виконання руйнування довелося начальнику політвідділу фронту генералу Запорожцю, так як весь склад Військової Ради фронту перебував у військах і в штабі фронту.

Запорожець був старшим з офіцерського складу; але він знаходився в панічному настрої, так як розташовувався зі штабом фронту на лівому березі, тоді як німці вже досягли правого берега, і, крім того, він не був в курсі постанови ДеКО (Державний Комітет Оборони) про виведення Дніпрогесу з ладу. Тому його реакцією було: «Здати зброю». Ад'ютант, відібравши у мене револьвер і не знаючи, що зі мною робити, зважаючи на розпорядження, що вже надійшло, про передислокацію штабу вглиб оборони, передав мене в ведення фронтового СМЕРШ'у. СМЕРШ, звичайно, також не знаючи про розпорядження ДеКО, пред'явив мені звинувачення в зраді Батьківщині і протягом десяти днів допитувався у мене – чиє шкідницьке завдання я виконував; а потім, зрозумівши справжній стан справи, не знав, як йому вийти з казусу.

У цей час генерал Котляр потрапив на прийом до товариша Сталіна і доповів йому про цей випадок; Сталін тут же ввечері дав вказівку НКВД, а вранці о 6 годині я вже був звільнений з-під арешту; начальник фронтового СМЕРШ'а приніс мені вибачення і вжив заходів до приведення мене в порядок і передачі в штаб інженерних військ фронту, а звідти я літаком повернувся 20 вересня в Москву».

Отже, двома літаками (імовірно ТБ-3) по розпорядженню ставки в Запоріжжя були доставлені спеціаліст-підривник Епов і необхідне для виконання завдання обладнання.

21 серпня до міста прибув голова Раднаркому (уряду) УРСР Леонід Корнієць та двоє заступників союзних наркомів. За ними до міста повернулася і влада, були подолані безладдя і грабежі, й почалася робота з евакуації обладнання заводів союзного значення. Таких у Запоріжжі тієї пори було 22.

Але евакуації заважала артилерія гітлерівців на Хортиці. З відстані в шість кілометрів вона палила по залізничних станціях проммайданчика без упину. Тільки завдяки зусиллям заступника начальника штабу Південного фронту генерала Федіра Харітонова, який із деморалізованих «оточенців» 274-ї стрілецької дивізії, протягом кількох тижнів створив боєздатне з’єднання, яке, за підтримки всіх інших частин гарнізону, протягом 2-4 (за іншими даними 3-6) вересня вибило гітлерівців із Хортиці. Слід зауважити, що у 1943 році німці Хортицю залишили самі — після форсування радянськими військами Дніпра в районі села Розумівка (південніше Запоріжжя). А майже тримісячні спроби розширити хортицький плацдарм коштували радянським дивізіям тисяч убитих і поранених...

Витяг з донесення від 19 серпня штабу Південного фронту:

«Бойове донесення штабу південного фронту

Москва – Верховному головнокомандувачу т. Сталіну

Полтава – Главкому маршалу Будьонному.

Бойове донесення № 003/оп 19-15 хвилин, 19,8-41, Штаб південного фронту, Запоріжжя

(.........)

Третє: О 18,00 18.08.41 один з ж-д складів, розташований на схід від острова Хортиця, внаслідок прямого влучання снарядів був підірваний від детонації. Через деякий час був проведений вибух перемички і Дніпрогес.

Результат вибуху: частина бійців 274 сд до 3000 чоловік залишилася на острові Хортиця, де продовжує бій до теперішнього часу.

Четверте: Як встановлено слідством вибух греблі і Дніпровської ГЕС проведений без дозволу, самовільно, підполковником Петровським і представником Генштабу – начальником відділення науково-дослідного інституту (Москва) військовим інженером 1-го рангу т. Еповим, який на попередньому слідстві показав, що він особисто дав розпорядження провести вибух, пояснюючи тим, що він отримав вказівки від начальника відділу військово -інженерного управління штабу Південного фронту підполковника Петровского. Петровскій на попередньому допиті заявив, що такого наказу він не давав. Петровскій і Епов заарештовані, ведеться слідство.

П'яте: Передчасний вибух мосту і греблі ускладнив обстановку бою, викликав непотрібні жертви, полегшив противнику умови форсування Дніпра».

Зі спогадів командувача Південного фронту генерала Тюлєнєва: «Вибух греблі різко підняв рівень води в нижній течії Дніпра, де на той час почалася переправа двох радянських армій і кавалерійського корпусу».

Простіше кажучи, дві армії та корпус були відрізані Дніпром і, за логікою, мали потрапити до полону... Але правобережний Херсон було залишено 19 серпня, у самий пік паводку, який ніхто в місті не помітив і який абсолютно не завадив військам переправитися на лівий берег. На той час у складі Південного фронту було дві армії — це не рахуючи приреченої 12-ї армії, яку «підсунули» Тюлєнєву під час уманської катастрофи. Але 18-а і 9-а армія не просто успішно переправилися через Дніпро (і ніде не скаржились на вибух Дніпрогесу), а ще й перейшли до наступу в кінці вересня, намагаючись «закрити» війська майбутнього фельдмаршала Манштейна у Криму. Та не вийшло... Ставка, а з нею і поранений Тюлєнєв, «проґавили» рішучий марш на південь танкової армії Клейста. Тилами 18-ї і 9-ї армій, які все ж відтягнули сили Манштейна, Клейст пройшов до Бердянська. Саме там фактично загинула 9-армія (формально збережена, бо командувача армії і прапор вивезли літаком), а під Чернігівкою загинула 18-а армія на чолі з командувачем генералом Смирновим. Тюлєнєв у цей час був у московському шпиталі, що його і врятувало від сталінського гніву.

Хоча Сталін усе ж оцінив його дії: «Комфронту Тюлєнєв виявився неспроможним. Він не вміє наступати, але не вміє і відводити свої війська. Він втратив дві армії таким чином, яким не втрачають навіть полки... Мені здається, що Тюлєнєв деморалізований і не здатен керувати фронтом».

Схоже, що саме у своє виправдання генерал і згадав Дніпрогес, а вже потім ті, кому належить рахувати, нарахували 100 тисяч жертв...

Спробуємо ж розібратися, яким чином гребля була підірвана.

Підрозділи, що оборонялись, виконуючи «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року», перемкнули генератори ГЕС на самоспалення і відступили на Лівобережжя.

Колишній начальник будівництва Дніпробуду Ф. Г. Логінов розповідав: «Це було 18 серпня 1941 року. У той день Дніпрогес працював з повним навантаженням, хоча снаряди летіли через греблю й машинну залу електростанції. У випадку відступу радянських військ вирішено було устаткування станції й греблю вивести з ладу, не дати супротивникові можливості користуватися Дніпрогесом. Важка, але необхідна операція була доручена головному інженерові Дніпрогесу Григорію Шацькому...».

Німці згодом також підтвердили руйнування машинної зали працівниками станції. У мемуарах Шпеєра, який з вересня 1930 року був керівником військового будівництва Рейху, а з лютого 1942 — імперським міністром озброєння, повідомляється: «...Відвідав я й висаджену росіянами у повітря електростанцію в Запоріжжі. У ній після того, як велика будівельна частина зуміла закрити пролом у греблі, були встановлені німецькі турбіни. При своєму відступі росіяни вивели з ладу устаткування дуже простим і примітним чином: перемиканням розподільника змащення при повному режимі роботи турбін. Позбавлені змащення машини розжарилися й буквально пожерли самі себе, перетворившись на купу непридатного металобрухту. Досить ефективний засіб руйнування — всього лише простим поворотом рукоятки однією людиною!»

Це також підтверджується спогадами Ксенії Сіренко, яка в своїй книзі «День і ніч», згадувала свій перехід через греблю 18 серпня 1941 року в такий спосіб: «Гребля гула і тремтіла під ногами. Були відкриті всі прольоти між банками (биками – прим. авт.) греблі і вода з шумом і ревом лилася на іншу сторону. Бризки води обливали нас і закривали дорогу». Наведена цитата доводить те, що під час вибуху рівень води був далеким від максимального. Нажаль, невідомий час, протягом якого тривало скидання води. Ця інформація була б вкрай важлива для розуміння того, яка кількість води залишилась у водосховищі в момент вибуху.

Щоб полегшити сприйняття деякої технічної інформації треба розглянути, як влаштована ГЕС.

Запорозька Гребля – це величезний бетонний масив, який складається з 48 биків і 47 водозливних отворів між ними. Ширина водозливного отвору – 13 м. Ширина биків – 3,25 м. Висота водозливної частини греблі досягає 42,25м. Для контролю над фільтраційними процесами в тілі греблі зроблені дві галереї (потерни). Одна – на позначці 15 м, друга – на 31 м. Саме однією з цих галерей – верхньою – і скористалися сапери. Енергія вибуху зруйнувала верхню частину греблі. Головне питання: наскільки нижче рівня підлоги верхньої потерни дісталося руйнування? Звіт про розмінування Дніпрогесу, складений у 1944 р. полковником Рошалем і капітаном Ковальським, має фразу: «При відступі наших військ в 1941 році гребля була підірвана, приблизно, до позначки 25,0 на ділянці між бичками № № 10 - 21». Зазначена цифра приблизна, тому що автори звіту мали справу з повністю відновленою частиною греблі між зазначеними биками.

Світло на зазначену проблему допомагає пролити оприлюднене фото процесу відновлення греблі німцями [Шевченко В. І. «Подвиг за порогами», 2011, с. 131].

Ракурс і відсутність переливу дають деякі можливості оцінки ступеню руйнування. Проведемо відрізок «А» від найвищої точки споруди до межі водозливу. Відрізок «Б» з'єднує грань водозливу з нижньою точкою руйнувань. Заміряємо відрізки. Маємо співвідношення А:В = 6,6:4,5. Висоти кінцевих точок відрізка «А» відомі, тому його довжина становить – 18,25 м. Обчисливши пропорцію, отримуємо довжину відрізка «Б», як 12,44 м. Віднявши цю відстань від відмітки межі водозливу маємо рівень руйнувань – 29,81 м . Округлимо цю цифру до 30 м. Це майже на 5 метрів вище зразкової позначки, яка вказана в звіті про розмінування.

Звичайно, руйнування були нерівномірними, тому наші розрахунки будуть приблизними. Припустимо, що в повітря злетіла частина з позначки 30 м. Спочатку розрахуємо довжину пробоїни, яка виникла. Неушкодженими залишилися бики № 10 і № 21. Між ними було зірвано 10 биків – це 32,5 м.

Також були знищені дев'ять водозливних отворів (отвори між биками № № 10 -11 і № № 20 - 21 залишилися неушкодженими, але щити Стонея над ними знесло. Тому враховуємо ці 26 м в довжину зруйнованої частини) – це ще 143 м. Таким чином довжина руйнування досягла 175,5 м.

Виходить, що довжина пробоїни в 135 м, яка приведена в одній з робіт [Мороко В. М. «Дніпрогес: чорний серпень +1941 року / В. М. Мороко // Наукові праці історичного факультету ЗНУ.-2010.-Вип. XXIX.», С.199] не відповідає дійсності.

Далі розраховуємо розмір пробоїни в порівнянні з рівнем води у верхньому б'єфі. Висота водозливної частини 42,25 м, але вода стоїть вище, завдяки дії щитів Стонея. Нормальна відмітка її рівня розраховувалася в 51,2 м [«Дніпробуд. Робочий проект гідротехнічних споруд і електротехнічного обладнання»- Л.-М. 1937. - Т. 1. с. 35]. Таким чином, перепад, створений вибухом, в максимумі досягає різниці висот між нормальним рівнем верхнього б'єфу і самою верхньою відміткою зруйнованої ділянки греблі. Ця різниця становить 21,2 м (51,2 - 30). Для пропуску максимальних паводкових вод, проект гідростанції дозволяв знижувати рівень верхнього б'єфу до 48,76 м. Отже, перепад в мінімумі міг би досягти 18,76 м (48,76 - 30). Ці відмінності характерні для нормального функціонування станції.

Якщо прийняти на віру твердження про відкриття всіх водозливних отворів, вода переливалася б фронтом в 611 м. Враховуючи, що рівень верхнього б'єфу може бути вище висоти водозливної частини греблі на 8,95 м, вода лилася б через перетин в 5468,45 м². Ця площа більше, ніж площа пробоїни, що виникла в результаті вибуху. Скидання води повним фронтом значно зменшило б обсяг озера вище греблі.

Якщо щити були закриті, а рівень водосховища дорівнював максимальному, то після вибуху вода переливалася б через отвір площею близько 3720 м². Ця цифра є добутком довжини пробоїни в греблі і розрахованого перепаду води – 175,5 х 21,2.

Оскільки точну цифру з'ясувати неможливо через відсутність даних про рівень води у верхньому б'єфі, то приймемо обчислену цифру максимуму.

Для чого всі ці підрахунки? Якщо вода переливається з верхнього резервуара в нижній, то спробуємо подивитися чи була знизу потрібна ємність.

Ширина нового русла Дніпра біля виходу зі шлюзового каналу близько Дурної скелі в 1941 році становила приблизно 370 м. Старого, під лінією електропередачі – близько 145 м. Разом – близько 515 м. Таким чином, для розливу води, яка йде через пробоїну в 3720 м², необхідний підйом рівня нижнього б'єфу на 7,2 м (3720:515).

Якщо взяти широчінь Дніпра в іншому місці, наприклад у верхній голові Хортиці (близько 690 м), підрахунки дають дещо меншу цифру – близько 5,4 м.

Такі перепади неможливі. Справа в тому, що рівень підйому води залежить не тільки від площі пробоїни в греблі, і ширини нижнього б'єфу, а й від швидкості течії. Ще на рубежі 20-30-х років експериментально було встановлено, що на одному порозі бувають різні швидкості течії [Свіренко Д. О. «Дніпровське водосховище». - Дн-ськ 1938., стор .. 193 - 195].

Тому можна припустити, що в результаті вибуху вода в нижньому б'єфі піднялася приблизно на один рівень. Різниця в відстані між берегами компенсувалася зміною швидкостей на різних ділянках річки.

Звичайно, ні рівень води, ні швидкість течії тоді ніхто не вимірював. Вище вже йшла мова про відсутність інформації про рівень верхнього б'єфу перед вибухом. Тому наші розрахунки стосуються теоретичного максимуму. Ймовірно, вода нижче греблі не піднялася більш ніж на 5-5,5 м, в разі, якщо жоден з водозливних отворів не був відкритий. Але, якщо отвори були відкриті, цей рівень буде меншим. Це спростовує твердження про хвилю такої висоти, що миттєво затопила значну частину острова Хортиця. Затопленою могла виявитися тільки плавнева його частина.

Тим більше, з кожним кілометром підйом води зменшувався через розтікання її по притоках, балках, а також за рахунок розширення берегів, яке було викликано цим самим підйомом.

Кількість жертв в результаті вибуху Дніпровської греблі – дискусійна і не буде встановлена ніколи, тому що ніяких підрахунків відразу не велося.

У сучасній літературі зустрічаються цифри від 20 до 100 тисяч але вони не підкріплюються жодними документами. Є спроба обґрунтувати число жертв в 20-30 тисяч через обчислення кількості військ і біженців, які могли перебувати на лівому березі Дніпра до Херсона. Але і така методика помилкова.

По-перше, не треба вважати, що вода зруйнувала все до Херсона. Сучасний обсяг Дніпровського водосховища понад 3,33 млрд.м³, Каховського – 18,2 млрд.м³. Обсяг Каховського водосховища створено за рахунок простору між річками Дніпром та Конкою. Цього плавневого простору цілком вистачить для прийому всієї води, яка перелилася через зруйновану греблю. Тому коло потенційних жертв треба звужувати до кількості людей, які могли перебувати в зоні дніпровських плавнів.

По-друге, навряд чи до потенційних жертв потрібно додавати біженців. Пересування плавнями обмежено відсутністю шляхів. А для відпочинку не треба заходити надто далеко.

Ймовірно, основна частина загиблих складалася з воїнів 274-ї стрілецької дивізії. Дехто міг залишитися в плавнях правого берега, хтось переправився на лівий. Документального підтвердження цьому не має.

Також незаперечним фактом є наявність червоноармійців на Хортиці. Ось фрагмент донесення члена Військової ради Південного фронту Л.Г. Корнійця від 19 серпня 1941 року Верховному головнокомандувачу: «... Був проведений вибух перемички ДніпроГЕС. Результат вибуху – частина бійців 274 с.д. до 3.000 чоловік залишилася на острові Хортиця, де продовжує бій до теперішнього часу». Факт продовження бою свідчить про те, що вони не загинули під час повені.

Щодо оцінки військової доцільності підриву греблі. Радянська література стверджувала, що дніпровська хвиля знесла ворожі переправи. Сьогодні таке твердження спростовано. Зате існує висновок про повну недоцільність руйнування греблі [4, с. 198]. Він базується на твердженні про закінчення на берегах Дніпра чергової німецької військової операції. Однак, прийняти це за істину можна тільки в разі наявності німецького документа, який би стверджував те ж саме. На сьогодні жоден такий документ в науковий обіг не введений. Що було першопричиною зупинки німецького наступу в районі Запоріжжя руйнація греблі чи виконання проміжного плану німцями на сьогодні залишається в статусі припущень. 

Основні сили, виділені радянським командуванням на захист Запоріжжя, мали вкрай низьку боєздатність. Тільки-тільки сформована 274-а стрілецька дивізія не витримала першого ж зіткнення з ворогом і побігла. Деякі її частини були зупинені спеціальною групою генерала Харитонова на Хортиці, якісь зайняли оборону на лівому березі. Чи була гарантія того, що ненавчені, та ще й деморалізовані воїни втримаються на нових позиціях? 

Звісно, історія – це здебільшого література, а не наука але якщо ми триматимемося здорового глузду і правди, а не уподібнюватимемось нашим північним сусідам, які навіть ім’я своє вкрали, не кажучи вже про історію – то не матимемо потреби у створенні новітніх, нехай і проукраїнських мітів. Так наслідки підриву Дніпрогесу обросли чималою кількістю мітів і легенд. Проблемою всіх цих тверджень є те, що базуються вони лише на уяві їх авторів. Це і не дивно, бо офіційного розслідування ніколи не проводилося, а отже – достовірні документи про ці події відсутні. В той момент ніхто не вимірював ні рівень води, ні швидкість течії. Проте беззаперечним фактом є те, що знищення греблі і мостів занадто ускладнило подальше просування Вермахту в районі Запоріжжя. Тому німецькі війська майже на 1,5 місяці були змушені призупинити активні спроби захоплення міста, перевівши зусилля на інші напрями. І тільки 4 жовтня 1941 року, після евакуації промислового обладнання, частини РСЧА залишили Запоріжжя.

За матеріалами інтернет-видань підготував
Сергій Вітер

Джерела:

• Газета День №165, (2011) – Леонід Сосницький, Запоріжжя;
• Подрыв Днепрогэса в 41-м Володимир Лініков, завідувач відділом новітньої історії Запорізького обласного краєзнавчого музею, для «Музейного вісника» (№12, 2012);
• Як був підірваний Дніпрогес? - Газета Ринок Бориспіль №720;
• У статті використані матеріали видання "Запорізький рахунок Великій війні, 1939 - 1945" / Ф. Турченко та ін.; наук. ред. Ф. Турченко. - Запоріжжя: Просвіта, 2013. - 415 с.;
• Кто взрывал ДнепроГЭС – Ігор Залізяка, misto.zp.ua;
• Підрив Дніпрогесу в серпні 1941 року: правда і міфи / Роман Пономаренко, кандидат історичних наук. Останній бастіон;
• Гальдер Ф. Военный дневник. Ежедневные записи начальника Генерального штаба Сухопутных войск 1939-1942 гг.— М.: Воениздат, 1968-1971 Оригинал: Halder F. Kriegstagebuch. Tägliche Aufzeichnungen des Chefs des Generalstabes des Heeres 1939-1942. — Stuttgart: W. Kohlhammer Verlag, 1962-1964;
• Шпеер А. Воспоминания. — Смоленск: Русич; Москва: Прогресс,1997;
• Тюленев И. В. Через три войны. — М.: Воениздат, 1972 г.;
• Використані матеріали та фото сайту «Род Эповых» http://www.epov.ru/index.php?section=memoirs&subsection=epov-ba;
• Вікіпедія. Вільна енциклопедія.