Михайло Терещенко

Людина, якій заздрили і ненавиділи всі,  яка прожила життя, що не снилося жодному сценаристу Голлівуду. Життя, яке починалось як у казці, а розвивалось як у фільмах жахів. 

Народився у родині заможних і успішних, хто мав все, що можна бажати в Україні чи Московії, а також і вілли на Лазурному узбережжі, квартири в Парижі, інших столицях, знайомства і дружбу з богемою, такими відомими родинами, як Ротшильди і ко. 

Родина Терещенків була настільки багата, що в Києві, де були її основні активи, жартували: «Спочатку Терещенко зводили собори для хрещення своїх дітей. Коли діти підросли, почали будувати для них гімназії та університети, а потім — банки і контори, щоб їм було де працювати». 38 цукрових заводів, десятки тисяч гектарів ріллі, сотні тисяч робітників. В ті часи чи не кожен десятий українець працював на сім'ю Терещенко. Коли Михайло очолив цю торгово-промислову імперію, йому було всього 16 років.

Тож коли чогось, раптом, ще не мав, як найбільшу приватну яхту світу, найрозкішнішу всіх часів, 127-метрову "Іоланду", яку раптово побачив, коли вона зайшла в Крим. То негайно вступив в переговори з власником, Мортоном Плантом – американським мільярдером, що здійснював велику мандрівку, назвав захмарну суму в доларовій готівці, висунув ультиматум в 48 годин... і зрештою купив не лише яхту, але і весь екіпаж, все обладнання, а також і навіть продукти, з якими прийшла вона в порт. І лише на перший погляд це здається вибриком схибленого мажора. Десь так і є, але доля настільки примхлива, що ця яхта і екіпаж в найважчий момент виступлять рятівною паличкою, що врятує життя.

Вчився, як і багато інших нащадків козацьких родів, в європейських університетах — у Лейдені і Лондоні.

А коли прийшов час старшому сину прийняти справи від дідуся і тата, то на його плечі звалились не лише приватні, але і вкрай цікаві суспільні політичні події, які не міг і не хотів обходити стороною, а тому ще в досить юному віці спробував розірватись між управлінням бізнес-імперією, участю у першій світовій війні і поваленням імператорської влади.

Непоганий старт, здавалось би.

І все це для хлопчика-мажора, який з перших днів життя звик до ніжності богеми. 

Заздрісники стверджували, що Терещенко казково розбагатіли, знайшовши знаменитий скарб гетьмана Полуботка, за часів якого Глухів був столицею України. Насправді засновник династії, купець Артемій Терещенко, заробив свій перший мільйон на поставках в російську армію під час Кримської війни 1853-1856 років. Передаючи керування фінансовою імперією трьом синам, він несподівано поставив умову: віддавати «для користі суспільства» 80% чистого прибутку. Цього правила неухильно дотримувалися усі його нащадки.

З 1903 по 1911 р. з родинною справою Михайлу допомагав дядько Олександр. Михайло теж будував і містив лікарні, нічліжні будинки, гуртожитки для робітників, безкоштовні їдальні, дороги, школи, університети, церкви. Правда, добродійність не вабила його так, як діда. Набагато більше його цікавили бізнес, розкіш, богемне життя, політика і розваги. У молодості йому неймовірно щастило в азартних іграх. Коли в свій 21-й день народження він вперше прийшов в казино в Монте-Карло, то до ранку виграв стільки, що круп'є був змушений накрити стіл чорним сукном. Це був знак, що казино відмовляється грати з ним. Коли не стало дядька Олександра, то єдиним надійним старшим помічником лишився дядько Богдан Ханенко, який вже не міг багато часу приділяти підприємницький діяльності. Тому молодий Михайло Терещенко все менше міг грати у казино в Монте-Карло, бувати у молодої француженки Маргарит Ное в Парижі тощо.

Все більше мусив докладатись до змін у рідному Києві, де як раз закінчилось зведення будинку Національного художнього музею України, а сам Михайло палко бажав створити храми музики, опери і балету. Фінансував розширення Театру опери і балету, Консерваторії, будівництво Театру оперети... робив все, щоб Київ перебував у стані розвитку і піднесення, останньою оазою спокою в Європі.

До 1914 року Михайло активно зосереджений на розвитку цукрової галузі, соляних шахт хімічної і металургійної промисловості, які лише зароджувались. А Першу Світову Війну Терещенко зустрічає як керівник Червоного Хреста південно-західного напрямку, а також член Військово-Промислового комітету. Зусилля мецената тепер більше направлені на розвиток лікарень, які готувались до прибуття поранених з фронту.

Всі ці обставини змусили перевезти кохану Маргарит з Парижу у безпечний, як здавалось йому, Петроград. І вже на початку 1917 року народилась маленька дівчинка, Мімі.

Але не лише нею жив Михайло в ті дні.

Активно готує повалення влади імператора Миколи ІІ. План зречення того від влади та підготовку можливостей подальших ліберальних реформ. І хоча перші спроби стають невдалими, але вже 15 березня 1917 року стається захоплення влади і Терещенко разом з князем Г.Є. Львовом та О.Ф. Керенським і ко фактично очолюють Тимчасовий уряд. Спочатку він Міністр фінансів, згодом Міністр закордонних справ, людина, яка до останнього буде відстоювати вірність анти-німецькій коаліції (Антанті), не йдучи на жодні компроміси з ворогом.

Це і стане згодом одним із головних пунктів звинувачень проти нього.

Країна була банкрутом, грошей не було ні на що, всі інституції зруйновані, занепад. Такою приймає наш герой державну скарбницю. Ніхто в борг не дасть. Для можливості продовжити чинити опір на ослабленому і зневіреному фронті, Михайло Терещенко вирішує наслідувати приклад друга Ротшильда, який допоміг Франції і дав особисту гарантію під державну позику для потреб оборони країни. Він особисто стає поручителем "Позики Волі", яку вдалося взяти для переозброєння армії і початку реформ.

Зрештою, коли згадуватиме про цей вчинок, то жалітиметься на те, що така благодійність зробила з Ротшильда героя, його порука була покрита країнами переможцями, Францією і Англією, а Терещенку принесла лише загальний осуд і шалені борги.

Вже у статусі члена Тимчасового уряду з'являється до Києва для переговорів з представниками Української Народної Республіки, надає їм фінансову підтримку, передає у користування свою садибу на Бібіковському бульварі, а з Грушевським готує Декларацію про автономію. Це розколе Тимчасовий уряд, створить "липневу кризу", але досить однозначно поставить українське питання в розряд пріоритетів молодого політика.

Тут би йому і зрозуміти все та направити сили, а головне всі гроші, саме в цей напрямок, повернутись в Київ, поставити чітку і виграшну ставку на Україну. Але ні... він ставить все на "зеро", бажаючи отримати абсолютно повний контроль, всю імперію, вибороти для себе мрію демократичної Росії, яка настільки ж примарна, як і його віра в те, що в казино приносять успіх ставки на дати народження матері і бабусі.

Терещенку була довірена відповідальна справа збирання доказів того, що Ленін — це цілковито і повністю людина заслана Німеччиною з метою розвалити один із фронтів, знищити спротив зі сходу. Зібрані документи, заарештовані на гарячому агенти, неспростовні докази — все це було успішно здобуто. Але через кволість розгляду справ, витік інформації через міністра юстиції, а також зірвану спецоперацію із затримання Ганецького, який мав остаточно поховати більшовиків, все пішло прахом. З цих пір Михайло став особистим головним ворогом більшовиків, а надто самого Леніна.

Досить скоро, всі ті, на кого він спирався, кому довіряв, підготують проект сепаратного миру, який презентує князь Трубецкой. Це був приголомшливий удар для Терещенко. Більшість його друзів приєднались до зрадливої пропозиції. 

Влада концентрувалась в руках Керенського, якому він все менше довіряв, більшовики досі не були покарані, їх відпускали, все руйнувалось на очах. І коли шостого листопада 1917 року почалося повстання, то не було когось, хто міг би захистити Терещенка, те за що він боровся, демократію як таку. В один день все розсипалось, як картковий будинок. Керенський побіг з країни, а підприємець де-факто лишився керівником Тимчасового уряду.

Сам Терещенко, як і більшість інших міністрів, вирішив не тікати, а спокійно чекати разом з родинами у Зимовому палаці. Коли бабахнула Аврора і почався марш голоти, то було надано команду юнкерам не чинити опір, а дозволити вчинитись самосуду. Сцену конвоювання арештованого Михайла можна було бачити з вікон палацу. Все це відбулося на очах Маргарит, яка вже чекала на другу дитину, а тому від надмірного хвилювання втратила свідомість, а також і плід. За легендою, саме це врятувало її життя, а також життя першої дитини. Адже коли більшовики увірвались в кімнату, то побачили кров, бездиханне тіло та вирішили, що вона вже померла.

Так мільярдер, меценат, колекціонер, фундатор багатьох великих проектів, один з найвідоміших і найвпливовіших політиків свого часу в один момент опинився у Петропавлівській фортеці, у холодній, жахливій камері, під щоденними знущаннями, всіма забутий, покинутий, безправний.

Приречений на смерть, він без надій чекав її наближення. Повільно вмираючи від перебування в жахливих умовах, щоденно потерпаючи від знущань, проводжав кожен день, розуміючи, що наступний може стати останнім.

Лише завдяки тому, що всі комуністи продаються, його мати змогла організувати передачі їжі, кави і книжок. Це підтримало і надало надію. Це також дозволило дізнатись про стан справ родини. Перше, що зробили більшовики, коли зайшли в Україну, — це розграбували маєтки Терещенко.

А багато картин, які лишались в них, були не вкрадені навіть, а пошматовані оскаженілим люмпеном зі зброєю. Особливо болісно сприйняла мати Єлизавета те, з якою люттю була знищена величезна картина "Христос на Генісаретському озері", яку Михайло купив останньою в 1913 році. Вона прикрашала його кабінет в Києві.

Характерно, що коли пізніше німці відіб'ють Київ, то запропонують Варварі Ханенко бронепоїзд, який би міг дозволити їй виїхати самій і вивезти колекцію, яка вціліла. Але та категорично відмовиться, бо мріяла, що все налагодиться і колекція зможе лишитись в Києві. Але коли повернуться комуністи, то останній рік життя Варвари Ханенко перетвориться на пекло. Хоча вона і доживатиме на своїй Терещенківській, 15, але все її майно і колекції були вилучені, а стареньку помістили під домашній арешт у маленькій кімнаті цієї будівлі. З забороною навіть на те, щоб просто бачити все те, що збиралось роками і її стараннями. Наважившись перед самою смертю на порушення домашнього арешту, вона змогла останній раз побачити свою колекцію і була замучена за це. Давній козацький шпиталь Видубицького монастиря став її останнім прихистком. А пізніше її перепоховають поруч з чоловіком.

Неминуча смерть самого Михайла Терещенка стала ближчою, коли його кохана Маргарит відважилась на останній відчайдушний крок, змогла добитись зустрічі особисто з Леніним і Троцьким. На ній запропонувала викуп за чоловіка та нарвалась на лють вождя пролетаріату, який заплював все навколо, викрикуючи, що: "гевалюция не пгадайотсааа!!!". Фактично, це могло означати близьку смерть ненависного йому Терещенка.

Але зіграло єврейське походження вождів.

Троцький вирішив встигнути заробити на вигідній темі потайки від шефа. Дав команду негайно кинути арештанта у товарний вагон, який відправлявся на північ, у далекі сніги, та отримав через посередника, француза П'єра Дарсі, свою винагороду. Сам П'єр Дарсі був після цього заарештований і вбитий.

На далекій півночі, на запасних коліях відчеплених вагонів, без свідомості і майже замерзлого, Терещенка дивом знайшли лапландці. Їм були невідомі "ідеї марксизму" та і взагалі не надто цікавились життям у Петрограді, а тому врятували обморожене тіло невідомого мандрівника з товарного вагону, відгодували та погодились відвезти на санях до норвезького порту Хаммерфест, з якого іноді ходив криголам на велику землю.

В березні 1918 року Михайло Терещенко дібрався до Тронхейму, який колись бачив, коли ходив на своїй шикарній яхті "Іоланді". А головне, що тут жив його вірний капітан, який встиг стати гарним приятелем, Бертон. На диво, після років війни, він виявився не лише живим-здоровим, але і був у місті. Таким чином, наш герой і був врятований, потрапив у безпеку, три місяці відновлював сили і лікувався у родині Бертона. Яхта досі знаходилась, як наказав Терещенко, на службі. Переобладнана під плавучий шпиталь, вона доставляла поранених, перебувала у експлуатації британського адміралтейства, яке от-от мало її повернути.

Ще більш складним був шлях порятунку через Мурманськ Маргарит з зовсім маленькою Мішет. Лише справжнє диво дозволило їм дібратись живими. Потім Маргарит 16 днів лікувалась у шпиталі, а Мішет півтори роки хворіла жахливою шкірною хворобою і кишковою інфекцією, викликаними антисанітарними умовами під час подорожі-порятунку.

Втративши майже все, вибравшись живими із пригоди, яка не передбачала нічого, крім жахливої смерті, вони одружились нарешті офіційно. Але на цьому все не закінчилось. Бо Ленін робив все можливе, щоб Михайло Терещенко не залишив межі Норвегії, а також наслав туди вбивць, які мали закінчити справу.

Родина знову чекала на другу дитину. Для безпеки вагітної Маргарит і Мімі відправились у Францію. А Михайло лишився сам у Норвегії. Ні народження, ні перших кроків свого сина колишній олігарх не побачить. Він не тільки виношував плани як жити в умовах коли його переслідують комуністи, обмежують видачу віз в інші країни але ще і хотів забути все старе...

Проте грянула інша біда: більшовики офіційно відмовилися виплачувати державні борги Російської імперії. В тому числі і ті, які Терещенко як міністр фінансів брав під особисті гарантії. Йому довелося продати сімейну віллу в Монте-Карло, квартири в Парижі, «Іоланду», а також перевести банківському дому Ротшильдів і американському банкірові Джейкобу Шиффу всі гроші родини, що лежали в іноземних банках. Але повністю покрити борги не вдалося: тільки Шифф і Ротшильди позичили Росії по 1 млн рублів. А всі свої активи в Україні і безліч цінностей Михайло втратив назавжди. Кредиторів це не хвилювало. Вони вимагали повного повернення боргу.

Тож вперше він побачить свого сина лише тоді, коли останньому виповниться 3,5 роки. Він чекатиме у кімнаті в Парижі, поки мама пояснюватиме маленькому П'єру, що той зараз побачить чоловіка, який є його татом. І потрібно буде зайти, назвати того "татом" та поцілувати. Це справить велике враження на кожного в родині. А маленький П'єр буде повною копією малого Михайла.

Проте, це не зупинить останнього від вже давно прийнятого рішення і в той же день він подасть на розлучення. Маргарит, Мімі і П'єр все частіше отримуватимуть не листи, а чеки. Яхту, іноземну нерухомість і інше доведеться продати. Але це не принесе бажаного комфорту життя, адже борги лишались значно більшими.

Цікаво, що перебуваючи в еміграції, Михайло Терещенко заборонив своїм рідним спілкуватись російською. Це правило він порушив тільки один раз. Гуляючи разом з сином П'єром по Парижу, він зустрів дивного чоловіка, з яким перейшов на російську. Порушення заборони здивувало сина. Як виявилось, це був Федір Шаляпін.

Ще одне табу, Михайло ледь не порушив, коли насолоджувався з П'єром зібранням творів мистецтва в Луврі. Він ніколи не розповідав про статки, які втратив. Але тут у Луврі, який так сподобався сину, Михайло ледь стримався, щоб не розповісти, що схожа колекція є (була) у самого П'єра, якому мало б за законом належати більше 15000 творів мистецтва унікальної колекції, що лишилась десь там, далеко.

Колишній меценат повністю перекреслить минуле життя і почне все з початку. Звичайним клерком в норвезькому банку. Таланти Терещенко швидко будуть знову оцінені, доросте до заступника голови правління банку, отримає в управління ряд інвестиційних компаній, швидкими темпами відновлюватиме свою кар'єру.

Ще спробує фінансувати білий рух, швидко в тому розчарується і кине. Зробить останню спробу вплинути на світ зробивши гучні заяви через пресу про загрозу, яку несуть комуністи і які біди можуть очікувати всіх. Випередить час і передбачить ті мільйони жертв, до яких призведуть червоні: голодомори, другу світову, репресії тощо. Але його не слухатимуть, бо надто сильно всьому світу хотілось тоді перепочинку після Першої Світової і надто сильно всі хотіли просто зализати рани, відновитись, не помічати нової загрози, що вже поставала на сході.

Він дочекався свого великого шансу, коли постала велика криза 1929 року в США. Один з найбільших європейських банків, «Кредит-Анштальт», постав перед загрозою банкрутства, врятувати його міг лише чаклун. Саме на цю роль і викликався Терещенко, якого підтримав старий друг Ротшильд. Це був той самий шанс позбутись величезних боргів перед міжнародними банками за дане раніше поручительство за свою країну. Ці борги не визнав Ленін, фактично вкравши все майно бізнес-імперії та додатково переклавши борги збанкрутілої держави на плечі поручителя.

До цього часу він заводить собі нову родину і третю дитину від норвезької красуні. Але і їх лишає самотніх.

День і ніч працював у Відні над тим, щоб забезпечити надійність банку, збереження активів і можливість розрахуватись з кредиторами. І в цей самий момент на Австрію, яка була штаб-квартирою банку, накочується темна загроза аншлюсу з гітлерівською Німеччиною. Навчений червоним досвідом, Михайло готує план фізичного порятунку банку і його активів. Він пропонує створення офшорного банку в Монако. Але інвестори до останнього не вірять в таку амбітну ідею і реальність загрози від Гітлера. Лише початок сценарію "Гітлер введи войска" у Відні, переконує повірити молодому банкіру. В останній момент він вислизає разом з усіма паперами і основними активами банку з рук тепер вже коричневих загарбників. Чим позбавляє Гітлера одного з бажаних трофеїв. Тим самим, стаючи тепер ще і особистим ворогом другого диктатора.

Створивши справжнє фінансове диво, наш герой виходить на пік популярності. Його репутація повністю відновлена, авторитет на найвищому рівні. Здається, що все налагоджується і він може починати підкорення світу, але починається Друга Світова Війна.

Навіть безпечне Монако опиняється затиснуте ворожими силами. Переїздить до Лісабона, куди забирає нову дружину і сина Івана, багато років займається допомогою евакуації біженців та всім, хто потребує його участі. В кінці війни зміг остаточно знайти свій новий дім у Лондоні. За його багаторічну допомогу цивілізованому світу в часи двох світових воєн, Великобританія хотіла дарувати Михайлу титул лорда. Але він вирішив для себе, що якщо його дід Нікола не став на коліна перед царем Олександром ІІ, то і Михайло Терещенко дотримається традиції. Коли відбувалось гучне дійство, нові лорди схиляли голови перед англійською короною, сановники в напудрених перуках виголошували одне за іншим ім'я тих, кого запрошували прийняти дворянський титул, єдиним, хто не відгукнувся — був наш герой. В цей самий час він займався своїм новим захопленням — робив сходження на швейцарську гору Маттерхорн.

Крім спокійного життя в Лондоні і багатьох сходжень в Альпах, він робив ще робочі вилазки в Мозамбік і Монако, почав знову заробляти гарні гроші. Пройшов величезний шлях, пізнав славу, богатство, почесті, втратив все, але не зрікся принципів, в які вірив.

Йшла весна 1956 року. Жахи Другої світової залишилися позаду, повоєнна Європа вступила в десятиліття розквіту, бізнес йшов в гору, і казино в Монте-Карло знову стали островами безтурботної розкоші. Похмурий літній пан в бездоганній трійці, що сидів за одним із столиків рулетки, виглядав на цьому тлі чужим. Перед ним височіла гора фішок, але він знову і знову байдуже ставив на червоне. І, до свого незадоволення, знову і знову вигравав. Але ж сьогодні — чи не вперше в житті — він хотів програти все, що у нього було. Борги були виплачені, діти забезпечені, справи закінчені. Крім того, Михайло Іванович знав, що скоро помре. Знання це прийшло до Терещенко просто, як приходить ранок або ніч, і не викликало страху. У свої сімдесят Михайло, який завжди вирізнявся відмінним здоров'ям, був міцним чоловіком, але життя давно обтяжувало його. Напевно, з того самого дня, коли він зрозумів, що ніколи не зможе повернутися на Батьківщину і відновити колишню велич великої фінансової імперії, яку очолював.

01 квітня 1956 року поставив в казино "Готель де Парі" все на "червоне", програв і закінчив цю історію, рівних якій можливо не було.

Ігор Полуектов