Битва під Оршею 1514 року

У Східній Європі на межі XV - XVI століть вступила до вирішальної фази боротьба за спад­щину Русі. Литовська держава (Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське), яка оволоділа свого часу розпорошенеми міжусобицями українськими та білоруськими землями, поступово слабшала. Як наслідок вар­варська Московія (саме "Московією", а не "Руссю" або "Росією" називали її сучасники) намагалася приєднати до себе землі Великого князівства Литовського. Влітку 1514 року під час чергової московсько-литовської війни московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші.

Втрата Смоленська, який відігравав важливу роль на східному кордоні Великого князівства Литовського створила можливість для інвазії московських військ та окупації ними внутрішніх районів Литовської держави. Шлях на Вільно (тогочасну столицю ВКЛ), був відкритим. Врятувати могло лише диво. І цим дивом став Гетьман Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського Костянтин Іванович Острозький – некоронований володар Русі-України.

Костянтин Острозький мав під своєю рукою полки з Волині та Поділля. Проте рух уздовж кордону Білгородської орди не давав йому можливості перекинути їх на московський фронт. Тільки ополчення київської землі разом із союзними кримськими татарами здійснило у 1513 – 1514 роках два походи на Сіверщину. 

Лише після падіння Смоленська і захоплення московським військом Мстиславля, Кричева і Дубровно шляхта, нарешті, почала збиратися на війну. Крім того і польський уряд погодився надати допомогу Литві. 

У серпні 1514 року в Мінську польське і литовське війська об’єдналися під загальним керівництвом короля Сигізмунда I Старого з династії Ягеллонів. Армія налічувала близько 16 000 кінноти та піхоти, посилених гарматами. Привівши полки до Борисова, Сигізмунд зупинився в місті, залишивши при собі 4 000 воїнів. Таким чином, до Орші висунулося військо загальною чисельністю близько 12 000 людей.

Далі кампанію очолював Костянтин Острозький. Рушаючи назустріч ворогу, він вирішив якнайшвидше дати генеральну битву. На це в полководця було кілька причин. По-перше, князь розумів, що зібране військо довго вкупі не протримається: брак грошей та припасів міг уплинути на настрої шляхти та змусити її розійтися. По-друге, потрібно було не дати супротивникові закріпитися в захоплених містах. 

Рухаючись на схід, гетьман подолав кілька заболочених річок та швидкими атаками розбив кілька московських загонів. 7 вересня союзницькі війська досягли Дніпра в районі Орші.

Саме Орша була останнім рубежем на шляху московського війська – важливий стратегічний пункт на перехресті торговельних шляхів між Києвом, Мінськом, Вільно (тепер – Вільнюс) та Москвою. Здавалося, ніщо не могло зупинити московитів, однак раптовий марш литвинів та русинів (так тоді називали білорусів та українців) під Оршу, змусив нападників відступити на лівий берег Дніпра.

Московське військо розташувалося між Оршею та Дубровником, на річці Кропивні. Воно складалося з московської і татарської кінноти та нагадувало більше орду кочівників, а не впорядкований стрій європейської армії. Головнокомандувачем московитів був князь Іван Андреєвіч Чєляднін, його помічником – князь Міхаїл Булґаков-Ґоліца, воєводи Ґриґорій Фьодоровіч Давідов та Іван Тьомка-Ростовскій. 

Військо Костянтина Острозького складалося із об’єднаних сил Великого князівства Литовського й Королівства Польського. Сподвижниками Костянтина у битві під Оршею був литвинський князь Юрій Радзивіл "Геркулес" і поляки Януш Сверчовський та Войцех Самполинський. Основою війська переважно були частини з руських, литовських та польських земель. Майже половина припадала на коронне військо, тобто Корону Польську. Крім етнічних поляків було чимало русинів (галичан, волинян, холмщаків та подолян). Трохи менше становили "литвини" (сучасні литовці, білоруси, українці з Полісся, Київщини, Сіверщини). Було також небагато литовських татар і найманої сербської кінноти. У війську пропорційно були представлені піхота, важка й легка кавалерія, артилерія. 

Московити стояли на лівому боці Дніпра і не хотіли, як тоді казали, "дати поле" для битви. І хоча за чисельністю їхнє військо переважало "литвинів" (чисельність московських полків становила близько 16 тис.) – його слабкістю була відсутність піхоти й артилерії. Крім того, московське військо роздирала ворожнеча між воєводами Челядніним та Голіцею. 

7 вересня 1514 р. війська Гетьмана підійшли до Дніпра. Костянтин Острозький не став затримуватися на правому березі. Після ретельної розвідки ворожих позицій литвини почали шукати місця для переправи через ріку. Князь, користуючись тим, що береги були вкриті густим лісом, зімітував підготовку до форсування Дніпра в одному місці, тим часом перекинувши військо в інше.

«... воєначальники обох сторін на березі вирішили вести переговори (...) І королівськими була дана відповідь, вони ... залишили на цьому березі біля входу на брід кілька озброєних воїнів, які гарцювали і давали московитам роздивитися себе, створюючи у них враження присутності війська, тоді як військо короля не залишалося на місці, а в іншому місці робило міст з човнів і колод, переправляло на інший берег Борисфена бомбарди, військові машини і піхоту ... ».

У ніч з 7 на 8 вересня 1514 р. військо форсувало Дніпро. Основній частини польської кавалерії вдалося вельми швидко переправитися на іншу сторону і побудуватися в бойовий порядок. Кавалерія прикрила переправу. Піше військо перейшло ріку двома майстерно зведеними мостами, на човнах та плотах. Артилерію було переправлено своєрідним понтонним мостом, при зведенні якого були використані великі бочки, проте міст не витримав навантаження. Однак, знаючи рідні Дніпрові береги, русини й литвини перевели кінноту вбрід. Московські загони, які знаходились біля Дніпра 7 вересня не зуміли запобігти переправі союзницького війська, бо її надійно прикрили польські латники. Все союзне військо переправилось на лівий берег Дніпра, зайнявши вигідну позицію. Вранці 8 вересня перед ошелешеними московитами постало вишикуване військо.  

Чисельне співвідношення сил було на користь Москви. Є різні дані щодо чисельності «литовського» та московського військ у битві під Оршею. Найбільш поширеним є твердження, що московитів налічувалося майже вісімдесят тисяч чоловік, а «литвинів» понад тридцять тисяч. Проте ці дані є значно перебільшеними. Та не виникає сумніву, що московитів було майже півтора рази більше за «литвинів». Однак московське військо, порівняно з «литвинським», було гірше озброєне. Московити здебільшого використовували луки, тоді як "литвини" мали на озброєнні важкі гармати, самопали та ручниці (невеликі гармати, що використовувалися піхотою). 

Диспозицію королівського війська вранці 8 вересня 1514 р. можна реконструювати завдяки польсько-литовським джерелам, в яких вона розписана досить детально. В офіційному описі кампанії 1514 р., складеному на підставі паперів з канцелярії Сигізмунда, говориться наступне: «Ватажок, князь Костянтин Острозький ... був головнокомандувачем королівського війська, Георгій Радзивіл очолював литовців, Януш Сверчовський – поляків, а придворна когорта була під проводом Альберта Самполінського».

Центр зайняли кращі збройні з'єднання – наймані роти Спергальдта і латники Сверчовського. У перші лінії встала піхота з артилерією. За піхотинцями-драбами Януш Сверчовський поставив кілька важких рот «gravions armature», резерв, який вступав у бій у вирішальний момент. На відміну від піхоти, кіннота вишикувалася на поле бою в бойові порядки, розосереджені по фронту. За лініями піхоти її можна було направляти на найбільш відповідальні ділянки бою. 

Як видно, центр польсько-литовського війська був глибоко ешелонованим. 

На лівому фланзі розташувалися хоругви польських панів під керівництвом Я. Тарновського та надвірна корогва В. Самполінского. Тут переважали вершники – «levions armaturae», що складалися в основному з гусар. 

Крім цього гетьман мав і резерв з добірних важких хоругов, який міг вводитися в бій в найбільш відповідальний момент.

Праве крило зайняли литовські війська. Загони К. Острозького, Ю. Радзивілла, К. Полубенського та інших князів і магнатів встали ближче до центру, а правіше їх перебували повітові корогви шляхетного ополчення. Також Острозький подбав і про «сюрприз» для московських воєвод, — в ялиннику на правому фланзі була поставлена засідка, що складалася з артилерії, піхоти і загону легкої кінноти.

Таким чином, крила бойового порядку польсько-литовських військ були значно слабкіше глибокоешелонованого центру. Гетьман свідомо поставив на фланги легкі хоругви, тим самим давши «наживку» московським воєводам, – захотівши вдарити по слабких частинах на крилах королівської армії, вони так чи інакше потрапляли в засідку (при атаці на праве крило), або підставляли свої фланги під перпендикулярний удар залізних латників (при атаці на ліве крило). З іншого боку – потужний центр найманців, який перед собою бачили московські воєводи, не залишав їм вибору в напрямку атак.

Отже вимальовується наступна диспозиція польсько-литовської армії К.І. Острозького.

Правий фланг: повітові хоругви і панські пошти під командуванням Ю. Радзивілла «Геркулеса» (~4000 чоловік). У ялиннику також розташовувалася артилерійська засідка з польових гармат.

Лівий фланг: Хоругви польських добровольців Яна Тарновського та загін придворних лицарів В. Самполінского (~2000 чоловік).

Центр: До 11 польових гармат, 16 рот драбів-піхотинців Спергальдта і 20 кінних рот Януша Сверчовського (~6000 чоловік).

Диспозиція московських військ представляла єдину рать, розділену традиційно на кілька полків (Передовий, Великий полки і «Крила»). Воєводи мали зайняти місця згідно зі своїм статусом. Воєводою Великого полку став боярин і конюший Іван Андрійович Челяднін – саме він вказаний в більшості джерел, як головнокомандувач армії московитів. Воєводою другої за чисельністю раті, полку Правої руки, став боярин Михаїл Булгаков-Голиця. Воєвода невеликої раті мав підкорятися воєводі більшої раті але це йшло в розріз з «боярською честю» Булгакова-Голиці. Ставши воєводою полку Правої руки, він зі своїми братами міг діяти незалежно від головнокомандувача, хоча формально мав йому підкорятися. 

Праве крило московитів в польських джерелах вказане дуже потужним, яке поступалося лише Великому полку. 

Попереду війська, за традицією, вишикувався Передовий полк, який був під командуванням І. Темка-Ростовського. За ним біля підніжжя пагорба розташувався Великий полк І.А. Челядніна. Праворуч і ліворуч від головних сил вишикувалися полки Правої і Лівої руки. В тилу залишився Сторожовий полк (в описах поляків — «полк тильної варти»).

Мещерські татари Сівіндук-мурзи Мадихова перебували в Передовому полку.

Отже, виходячи з даних розрядних книг і особливостей комплектування і злиття полків, можна реконструювати диспозицію московського війська:

Великий полк (~5000)
боярин і конюший Іван Андрійович Челяднін
князь Борис Васильович Ромодановський
князь Іван Семенович Селеховскій

Передовий полк (~3500)
князь Іван Темка Ростовський
князь Микита Васильович Оболенський
Дмитро Васильович Китаєв Новосильцев
Сівіндук-мурза Мадихов

Полк правої руки (~4000)
боярин князь Михаїл Іванович Булгаков-Голіця
князь Дмитро Іванович Булгаков
князь Андрій Іванович Булгаков
князь Іван Дмитрович Пронский (?)

Полк лівої руки (~3000)
князь Андрій Михайлович Оболенський
Іван Семенович Количев
князь Іван Семенович Сімейка Ярославський

Сторожовий полк
Костянтин Давидович Засекін (~1000)

З одного боку, польсько-литовські війська перевершували московські досконалістю і різноманітністю організаційно-тактичних форм, озброєнням. З іншого боку, сили короля виявилися притиснутими до берега Дніпра, і можливість використання знаменитої ударної кінноти на пересіченій місцевості, що буяє природними перешкодами (пагорбами, ярами, ялинниками), була обмежена.

Наявність дуже потужного центру визначила і вибір напрямку атаки на противника — московським воєводам нічого не залишалося, як бити по слабких флангах ворога з надією зайти в тил, уникаючи сильного центру, якому їм нічого було протиставити. Але при такому розташуванні королівські війська могли виділяти з глибокоешелонованого центру сили для контрударів і перекидати їх на фланги в допомогу своїм легким з'єднанням. Крім цього, суперечка воєвод могла привести до неузгодженості їх дій. 

Бій почався з перестрілки — польові гармати зробили залп, у відповідь «московити» випустили стріли.

В офіційному описі битви С. Гурського відзначається, що «для зав'язки битви і збудження бойового духу найсильніша сила московитів по схилу і чагарниках зайшла в тил королівським військам». Тоді як в тексті Архангелогородського літописця (АЛ) недвозначно говориться про самовільну атаку правим крилом, без санкції головнокомандувача: «И нача первое битися князь Михайло Голица ... а Иван Андреевичь в зависти не поможе князю Михаилу». Булгаков діяв з власної волі, без узгодження з воєводою А.І. Челядніним, з яким у нього були натягнуті відносини з-за місницького спору.

М.І. Булгаков-Голіця вирішив наступати самостійно бо головнокомандувач невдало розташував військо — таким чином, що ще до початку бою гармати першої лінії могли безкарно обстрілювати полки («вони стояли близько до [наших] бомбард», — писав С. Гурський). Станіслав Сарницький, в описі якого є ряд цікавих подробиць битви, зазначив: «Спочатку з правого боку Михайло ... виступив, стріли випустив перший, тому як німці (мається на увазі наймана піхота) стріляниною в ворога пролом зробили».

Досить сильний «кулак» правого флангу, на думку М. Булгакова, міг знищити ліве крило супротивника і вийти в тил всієї королівської армії. У свою чергу боярин Челяднін не міг заохотити Голіцю за зайву самостійність.

Отже, праве крило атакувало між схилом пагорба і берегом. Натиск був стрімкий. За традицією, обсипавши ворога градом стріл, новгородці і псковичі увірвалися в бойові ряди польських хоругов. Полк Тарновського та Самполінського був притиснутий до берега Дніпра.

Булгакова контратакували хоругви польських панів і придворні лицарі. Після двох невдалих контратак полк Булгакова був контратакований гетьманом Янушем Сверчовським з 2000 кавалерії з центру, що змусило Булгакова відступити.

Полк Правої руки бився з ворогом при повній бездіяльності інших частин. В АЛ ця фаза бою відзначена в такий спосіб: «И бившеся много и разступившись розно».

Друга фаза бою почалася з атаки литвинів: «И вдругие Литва пришла на Ивана Андреевичя, и начать Иван Андреевичь своим полком битися с Литвою, а князь Михайло Ивану Андреивичю не поможе. И бившееся много и разъступившеся, а силы паде на обоих ступех стран много». М. Булгаков-Голіця після невдалої атаки приводив розладнані дворянські сотні в порядок, і надати підтримку І. Челядніну, навіть при бажанні, не міг.

У відповідь Передовий полк атакував розташування найманої піхоти в центрі. Стійкі найманці-драби змогли відбити атаки безладних дворянських сотень Передового полку, обрушивши на нього всю силу центрального вогню. Пробити першу лінію бомбард, суцільну стіну щитів-павез, що наїжачились списами і алебардами, московитам було не під силу.

В той же час пішов в контратаку полк Лівої руки. Проти нього активно діяли литовці разом з русинами (самих волинян нараховувалося 1-1,5 тисячі). Ніби морські хвилі, тричі піднімалися в наступ воїни правого крила. Тоді Челяднін кинув підкріплення. Відчувши, що настає критичний момент, Острозький умовним сигналом дав знак імітувати відступ, московська кіннота погналася за "втікачами", прагнучи скинути їх у Дніпро. Проте, "втікачі" навели московитів на свою засідку. З лісової гущавини гримнула артилерія, а "втікачі" розвернулися на 180 градусів і разом з підкріпленням, яке було в засідці, ринули на ворога, спантеличеного таким розвитком ситуації. В офіційному літописі говориться: «с Королевыми же воеводами многие желныры с пищалми, а место пришло тесно, и биша из лесов великого князя людей». Залп фельдшлангів і ручниц у вузькому дефіле («а место пришло тесно») припав по лініях полку Лівої руки і Передового полку, очевидно, з флангу, «и убита ис пушки в передовом полку воеводу князя Ивана Ивановича Темку Ростовского». У паніці загони почали тікати: «сдавливаемые спереди королевскими, а сзади своими отрядами (до которых не дошли королевские) и повергаемые ранами от орудий пехоты, [московиты] стали с боков выходить из сражения». АЛ зазначає, що після розгрому корпусу А.І. Челядніна литвини добили праве крило Булгакова. У погоню за московитами, що відступали Острозький відправив резерв — 800 поляків.

Основні втрати московська армія зазнала не в ході битви, а при безладному відступі,— «в цій втечі сталося побиття московитів». Переслідування тривало протягом 8 миль від місця битви. До вечора повернулася кавалерія, відправлена ​​в погоню, привівши з собою бранців.

Польські і литовські джерела поіменно називають всього 611 полонених з числа знатних воєвод, бояр і дітей боярських, захоплених у війні 1514 року. Доля інших тисяч полонених, які опинилися в приватних руках, в цих джерелах не висвітлюється, але вказується, що облік цих полонених не вівся через велику їх кількість. Полонені були відпущені тільки в 1552 році. Загибель полків Лівого крила московської армії сумнівів не викликає, але навряд чи воно складалося, враховуючи підкріплення, більше ніж з 4000 чоловік. Решта московського війська, переважно кінного, після удару польських латників розсіялася, зазнавши втрат. Про тяжкість поразки може свідчити те, що з 11 великих воєвод в полон потрапило 6 — Іван Чєляднін, Міхаїл і Дмітрій Голіца-Булгакови, Дмітрій Кітаєв, князь Іван Пронський, Сівіндук-мурза), двоє загинуло (князі Іван Тьомка-Ростовський та Андрєй Оболєнський) і лише троє врятувались втечею (Грігорій Чєляднін-Давидов, Андрєй Голіца-Булгаков і князь Нікіта Оболєнський.

Розгром московської армії був тотальним. Вона втратила понад дві третини особового складу. В цій битві було знищено чи втопилися в Кропивній та Дніпрі близько 10 тисяч московського війська, захоплено багаті трофеї, у тому числі всі московські прапори…

Серед трофеїв знайшли і тисячу кайданів, які Васілій ІІІ приготував для вояків Великого князівства Литовського. 

Наступного дня, Острозький милостиво прийняв полонених воєвод, а потім відправив їх в Борислав. 

У війську князя Острозького полягло до 2 тисячі воїнів. Унаслідок перемоги від ворога було очищено значну територію та відкрито шлях на Смоленськ. 

На другий день після поразки князь Московський залишив місто; в самому Смоленську панували настрої поразки. «И то уведа владыка смоленский (Варсонофий) что князя великого урон, и он нача со князьями смоленскими и с паны мыслити измену великому князю». Літописи наводять розповідь, що владика послав до короля свого племінника Ваську Ходикіна з листом: «аще ныне подвигнешися сам ко граду Смоленьску, или воеводы свои со многими людми пошлеши, можеши ныне град без труда взяти». 

І хоча здавалося, що шлях на Смоленськ був відкритий сталося те, чого боявся князь Острозький. Більшість шляхти вже не хотіла воювати. Гетьман не міг зрушити з місця до тих пір, поки, нарешті, не отримав підкріплення від короля. Сигізмунд послав весь свій резерв — 4000 воїнів, а «для зміцнення тіла дав з собою хліб, і наказав переможного війська використовувати удачу і на завершення успіху якнайскоріше захопити назад Смоленськ». Архангелогородський літопісець засвідчив чисельність армії Острозького: «во шти тысечах с литвою приде о Смоленеск». На поле бою залишилися поляки та найманці, а також частина «посполитого рушення». 26 вересня, тобто через 2,5 тижні після битви, до Смоленська висунулося до 2000 ополчення і 4000, які не брали участі в битві, радних панів, що їх був прислав король з Борисова.

Треба було поспішати до Смоленська. І гетьман, залишивши гармати в обозі, з кіннотою та піхотою направився до міста. Поспів би він вчасно… але несподівано пішли дощі, які зіпсували дороги. Війська важко перебирались через негоду. Тільки через 4 тижні після битви під Оршею війська нарешті дійшли до Смоленська. Що підтверджується білорусько-литовськими хроніками: «в чотырах неделях князь Константин Острозский з войском литовским ходил под Смоленск».

Але сприятливий час було згаяно. М. Бєльський нарікав на те, що якби переможці відразу пішли «за разбитой Москвой» то могли б «Смоленска достать». Литовські війська, які прийшли під місто, побачили повішені тіла змовників. «И узре князь Василеи Шускои з города силу литовскую и начат князей смоленских и панов вешати з города на ослядех». Очевидно, що з такою кількістю війська не можливо було штурмувати добре укріплене місто. Не випадало взяти його і тривалою облогою. Московити спустошили смоленські околиці — тож не було чим прокормити військо. Король Сигізмунд, враховуючи ситуацію, наказав гетьману повернутися назад. 

Вертаючись до столиці, Гетьман спромігся організувати повернення Мстиславля, Кричева й Дубровно. 

У Вільно Костянтина Острозького чекала урочиста зустріч. 3 грудня 1514 р. все місто вітало героя Оршанської битви. На честь полководця була збудована тріумфальна арка, через яку він в’їхав, на чолі свого війська, в столицю Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Населення з квітами зустрічало героя. Волинський літопис так згадує про видатного князя: 

„…а гетьману його, видатному князю 
Костянтину Івановичу Острозькому 
дай Боже багато здоров’я і щастя на майбутнє 
щоб як нині; побив рать московською 
щоб так побивав рать татарську 
проливаючи їх кров бусурманську” 

Підкреслюючи військові заслуги князя К.Острозького сучасники порівнювали його із знаковими постатями античності. Зокрема, папський легат у Польщі – Пізоні, в 1514 р. порівнював його із засновником Рима - Ромулом і писав: «Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу». Це свідчення є дуже вартісним, тому що оцінку великих заслуг князя дає людина, яка належала до іншого культурного й конфесійного простору. 

Звістка про Оршанську битву швидко облетіла європейські країни, про неї сповістили перші в світі друковані газети. Вони порівнювали битву під Оршею з перемогою римського полководця Сципіона Африканського над славнозвісним Ґаннібалом при Замі (202 рік до н. е.), називали князя Костянтина І "Сципіоном руським" (чи треба додавати, що, називаючи князя "руським", вони зовсім не мали на увазі сучасне "російський"). Князь Острозький побудував на честь перемоги дві православні церкви у Вільно – Свято-Троїцьку та Свято-Микільську. 

Джерела та додаткова інформація:

• Битва під Оршею 1514 року | Юрій Мицик 
• Ярема Галайда В річницю славної битви під Оршею. 
• Віктор Мандзяк. Битви української середньовічної та ранньомодерної історії: Довідник.-Львів:Літопис,2011.-С.246-247. 
• Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи. 
• Матеріали статті Бориса Черкаса Український мілітарний портал
• Матеріали статті Голови Львівської обласної організації Спілки офіцерів України Петра Костюка Портал українських офіцерів
• Лобин А. Н. Битва под Оршей 8 сентября 1514 года. — Санкт-Петербург: Общество памяти игумении Таисии, 2011. — 262 с.
• S. Herbst, M. Walicki. Obraz bitwy pod Orszą / Rozprawy komisji Historii Kultury i Sztuki, 1949. — t. 1.
• Генадзь Сагановіч «Аршанская бітва 1514 г. — канфлікт гістарыяграфій і ідэнтычнасцяў».
• Борис Черкас. «Битва під Оршею. Князь Острозький проти князя Московського» «Українська правда. Історична правда».
• Вікіпедія.