Іван Пулюй

У віці 72 років, у четвер, 31 січня 1918 р. у Празі (тоді – Королівство Богемія, Австро-Угорщина), буквально на десятий день після проголошення незалежності Української Народної Республіки, помер великий патріот та знаний вчений, автор 50 наукових праць із фізики та електротехніки Іван Павлович Пулюй.

Тризна була велелюдною. Виступаючи на громадській панахиді, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag) професор Карл фон Бах, звертаючись до покійного, сказав так:

Ти був не тільки людиною твердих переконань та яскравою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності, передусім – вірності народові, з якого Ти вийшов... Доля дозволила Тобі побачити ранішню Зорю свободи, до якої піднявся з темних воєнних хмар Твій народ, якого Ти любив до останнього подиху, і її перші сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя.

Перед смертю видатний учений наказував поховати його в Україні, у рідному Гримайлові, де вже знайшли вічний спокій: батьки – Павло та Ксенія Пулюї, брат Микола, сестра Марія. Утім, довелося лягати у гостинну богемську землю. Поховали українця на празькому цвинтарі Мальвазінки (Hřbitov Malvazinky).

Богослов, доктор натуральної філософії та всесвітньо відомий фізик, перекладач Біблії українською мовою та дійсний член Наукового товариства імені Т.Г. Шевченка, футуролог та астроном, електротехнік, винахідник і просвітянин, педагог і поліглот, організатор науки та склодув, доцент, професор, почесний член Віденського електротехнічного товариства та публіцист, консультант із будівництва електростанцій, ректор Німецької вищої технічної школи в Празі та державний радник з питань електротехніки Чехії і Моравії, нарешті – багатодітний батько та ніжний чоловік… Чи не забагато для людини? І як за одне життя в усіх іпостасях можна виявити себе?

Іван Павлович Пулюй (Ivan Puluj, Johann Puluj) народився 2 лютого 1845 р. у містечку Гримайлів (Grzymałów) Галицького округу Королівства Галичини та Володимирії, Австрійська імперія (нині – смт. Гусятинського району Тернопільської області) у глибоко набожній родині освіченого ґазди Павла Пульгуя, яка належала до греко-католицького віросповідання.

Батько, Павло Пульгуй мав славу ґазди працьовитого, заможного. Знався він добре на кушнірстві, бджільництві та землеробстві. Нагосподарював пан Пульгуй 60 морґів поля (36 га землі), 100 вуликів і таке інше. Як авторитетного містянина у 1861-1865 рр. міщани обирали його посадником (бургомістром) Гримайлова. 

Окрім первістка Івана в родині було ще двійко синів, а також семеро дочок.

Коли Іванкові минуло шість, батьки віддали сина до початкової школи у Гримайлові, а в 1857 р. до 1-ї Тернопільської класичної гімназії. То була знана колиска місцевих талантів. Упродовж восьми років, які Іван відвідував гімназію, він щодня ходив пішки десять кілометрів. В один бік. Від рідного Гримайлова до Тернополя. Характер загартовується непомітно, але із дня у день.

У Тернопільській чоловічій гімназії разом із братами Олександром та Володимиром Барвінськими Іван Пульгуй заснували у 1863 р. таємне молодіжне товариство “Громада”, члени якої стали “до ревної і невсипучої праці для народу”. На той час подібні просвітницькі об’єднання, що спершу виникли в містах Наддніпрянської України, швидко поширювалися Галичиною. Метою вони поклали: жити в моральній чистоті, сумлінно навчатись у школі, вивчати історію та культуру рідного народу, боронити українське слово, допомагати учням із бідних родин. При вступі до “Громади” складалася присяга, що новий член нічого і нікого не зрадить, а все життя трудитиметься задля народного добра. На тематичні засідання тернопільський осередок збирався тричі на тиждень: в середу тривали студії з історії рідної землі, субота відводилася під українську літературу, а в неділю читалося Святе Письмо і… Тарас Шевченко. Корінь проблеми молодий Іван Пульгуй бачив виразно:

Деспотичний царизм хоче позбавити український народ душі, він грабує в нього останнє і найдорожче багатство – мову.

Ще на першому році навчання Іван Пульгуй здивувався, що підручники з геометрії для галицьких гімназій – німецькою та польською мовами. Праведним гнівом він не заходився, а сів удома та й переклав книжку українською мовою, у такий спосіб створивши перший національний підручник у Королівстві Галичини та Володимирії.

Тернопільську гімназію на вулиці Гімназіальній (тепер – вул. Гетьмана Сагайдачного) у 1865 р. Іван закінчив із відзнакою. За рекомендацією пароха (парафіяльного попа) з Гримайлова юнак вирушив до Відня, аби вивчитися на панотця. Дорогу до столиці Австрії 20-річний юнак здолав пішки – півтори тисячі км: Львів – Краків – Прага. Аби син вступив на факультет католицької теології (Katholisch-Theologische Fakultät) Віденського університету (Universität Wien), кишенькових грошей батько дав лише 35 золотих.

І знову він, молодий католик, зіткнувся із кричущим станом справ: відсутність Письма рідною мовою… Під час навчання у столиці Австро-Угорської імперії він склав і розпочав реалізувати програму видання українською мовою освітньої літератури. Гріла Ідея, навіть на теологічному факультеті любов до України не згасла, а трансформувалась у дивне просвітницьке об’єднання, і тернополянин зорганізував… Товариство українських богословів.

Далі – більше. Разом із хіміком та біологом, майбутнім кандидатом (1911) на Нобелівську премію з фізіології та медицини Іваном Горбачевським у 1867 р. вони організували у Празі студентське земляцтво “Українська громада”, а наступного року у Відні Іван Пульгуй став одним із фундаторів легального студентського товариства “Січ”. Він мав чіткі погляди і готовий був їх обстоювати:

Інтеліґенція у кожного народу, то “сіль землі”, а коли вона “звітріє”, то чим солити? 

У відповідь на кепкування над народною мовою в галицькій москвофільській сатиричній газеті “Страхопудъ”, яка тиснула комічний переклад молитви і доводила... недорікуватість та непридатність для неї “хлопської” мови  в 1869 р. у віденській друкарні отців Мехітаристів за сприяння куратора церкви Св. Стефана (Stadtpfarrkirche St. Stephan) о. Людовика Доніна, коштом незнаної добродійки, накладом три тисячі примірників було видано освітню брошуру “Молитовослов і коротка наука о христіянсько-католицкій вірі” Івана Пульгуя, причому половина примірників призначалася українцям, які служили в цісарському війську.

Видання мало певний розголос і звернуло увагу на молодого просвітянина. Поєднуючи навчання з перекладацькою роботою, того ж року на теренах тлумачення духовної літератури українською мовою 24-річний студент-богослов уперше зустрівся зі знаним письменником, фольклористом Пантелеймоном Кулішем (1819-1897), котрий із 1861 р. перекладав Біблію (72 книги) рідною мовою і навіть долучив до тієї високої місії магістра богослов’я, викладача Богуславського духовного училища, автора повісті “Микола Джеря” Івана Нечуя-Левицького (1838-1918).

У кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи Бога, або в декого й багато Бога, і отой Бог вижене колись чорта та й прожене на очерета та болота.

Отже, у 1869 р. до перекладу Біблії рідною мовою долучився Іван Пульгуй, котрий мав глибокі знання з християнської теології. В останній рік навчання у Віденському університеті юнак переважно відвідував лекції з математики, фізики та астрономії. І точні науки настільки його захопили, що старшокурсник вирішив не висвячуватися на пароха, рясу не вдягати, а попри заборону батьків – стати студентом фізико-математичного відділення філософського факультету Віденського університету. Тоді вперше в його житті розгулялася світоглядна драма. Після довгих умовлянь батьки зреклись (!!!) Івана, про що емоційним листом повідомили нащадка; більше родичі не бачилися.

Вибудувавши ефективну систему перекладу, у Відні в лютому 1871 р. Пантелеймон Куліш та Іван Пульгуй узялися за Новий Завіт. Наприкінці 1871 р. у віденській друкарні С.В. Зоммера (S.W.Sommer.) – знову громадським коштом – накладом п’ять тисяч примірників українською мовою читач отримав Євангелія від Івана, Луки, Марка, та Матвія. Проте, з політичних причин у Дунайській монархії – Новий Завіт було опубліковано без імен перекладачів. З огляду на російське громадянство, П.О. Куліш міг наразитися на цькування з боку царату та московської Церкви.

Свій шмат величезної духовної роботи вони виконали, а Україна? Через брак коштів і людей, які б замкнули на себе видавничу справу, повне видання Нового Завіту відкладалося з року на рік. На деякий час повернувшись із Відня до Львова, тільки у 1877 р. молодий доктор філософії Страсбурзького університету Іван Пульгуй уклав угоду з Науковим товариством імені Т.Г. Шевченка про друк Нового Завіту. Повний варіант тієї частини Канону (464 сторінки), під назвою “Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-українською переклали П.А. Куліш і д-р І. Пулюй”, за сприяння правника Костянтина Олександровича Гена (1839-?) Наукове товариство імені Т.Г. Шевченка видало у Львові лише у 1880 р.

У 1885 р. Пантелеймон Куліш продав власний переклад Нового Завіту Британському та Іноземному Біблійному товариству, що переходив у повну авторську власність BFBS, а сам у 65 років заходився тлумачити… книги Старого Завіту.

У 1900 р. за дорученням української інтеліґенції в Києві композитор Микола Лисенко розпочав переговори з Іваном Пулюєм щодо видання Біблії у перекладі П. Куліша та І. Нечуя-Левицького. Коли у жовтні 1901 р. І. Пулюй отримав копію перекладу, стало зрозумілим: Британське Біблійне товариство купило вічне право на видання Старого Завіту, не бачивши самих перекладів. Надіслані рукописи він передав Товариству 24 січня 1902 р. Але з’ясувалося, переклад не зредагований і таким чином не готовий до друку, а “Псалми” ще й зовсім не перекладені, хоча за умовами контракту це входило в обов’язки П. Куліша та І. Левицького. Аби зарадити справі, І. Пулюй доповнив і виправив рукописи: переклав “Псалми”, зредагував п’ять книг Мойсея, висунув умови, за якими мав редагуватися переклад.

Зрештою, під егідою Британського та Іноземного Біблійного товариства повне видання Святого Письма українською мовою (72 книги!), як “Святе Письмо Старого і Нового Завіту”, було здійснене у Відні у 1903 р. В 1905 році у статті “Поема про створення світу” Іван Франко наголошував, що таку Біблію повинна мати кожна читальня і кожний поодинокий чоловік. Проте, на Батьківщині видання опинилося під забороною.

Знаєте, як розпорядився авторськими примірниками теолог-електротехнік? Безкоштовно І.П. Пулюй надіслав 1000 примірників, перекладених ним українською мовою “Псалтиря” в Токіо. Кому? Полоненим під час Російсько-японської війни 1904-1905 рр. українцям. За це 122-й правитель Японії, імператор Мейдзі (明治天皇; 1852-1912), на знак подяки, подарував гуманісту неймовірний килим. У тодішній країні Ямато овець не тримали, тому вовняний килим вважався безцінним презентом.

На конференції в Римі у 1976 р. літургійна комісія під орудою верховного архієпископа УГКЦ Йосипа Сліпого визнала, що для свого часу Біблія П.О. Куліша та І.П. Пулюя була “одним із найкращих перекладів на слов’янські мови”.

Від 1872 р. до праці ставав дипломований науковець нової формації, в якому органічно поєдналися високий інтелект теоретика та унікальний хист експериментатора. Тоді виникло перед випускником питання: що робити далі? Закінчивши Віденський університет, асистент експериментальної фізики Іван Пульгуй мав намір викладати – або у Львові, або в Києві. Та в ті часи, як відомо, кандидатура лектора Київського Імператорського університету Святого Володимира погоджувалася з губернським жандармським управлінням, котре згоди в його випадку не дало. Дивно? Ні… На Наддніпрянщині прізвище Пульгуя І.П. значилось у списку “неблагонадійних” громадян.

На підмосковній Україні молодий тернополянин потрапив під немилість через науково-популярну працю “Про нерухомі зірки і планети”, в якій виклав новітні відомості про нові й перемінні зорі, а також познайомив читача із досягненнями сучасної астрономії, стверджуючи: в явищах природи відсутнє надприродне, а всі космічні процеси підпорядковані тим самим фізичним законам, які панують на Землі. Між іншим, про простий (тепер) закон збереження матерії та руху він окремо розповів українською мовою у книжечці “Непропаща сила”. Біс його второпає отих московітів, брошуру “Про нерухомі зірки і планети” вони сприйняли як зазіхання на конституційний лад, руйнування підвалин монархії з її небесним походженням.

Отож, ні Наддніпрянська Україна, ні Галичина свого генія не прийняли, довелося стати заробітчанином на чужині. І тоді молодому безробітному фізику контракт запропонував професор Віктор фон Ланґ (Viktor von Lang; 1838-1921), піонер і засновник фізики кристалів. Його фізичний кабінет (Physikalisches Kabinett) у Віденському університеті вважався передовим науково-дослідним центром, що виконував приватні та державні замовлення. Адже по обидва боки Атлантики для вчених і підприємців саме електрика перетворилася на загальний тренд.

Працюючи в асистентах експериментальної фізики у доктора фон Ланґа, молодий науковець звикав до самостійної роботи, тож не дивно, що у 1874 р. у часописі “Доповіді Імператорської Академії наук у Відні” (“Sitzungsberichte der Kaiserliche Akademie der Wissenschaften in Wien”) він видрукував перші дві статті, присвячені експериментальним дослідженням, зокрема “Über die Abhängigkeit der Reibung der Gase von der Temperatur” (“Про залежність тертя газів від температур”).

Коли у 1874 г. звільнилося місце викладача фізики, механіки та математики у Військово-морській академії (k. (u.) k. Marine-Akademie) в хорватському містечку Фіуме (нині – Рієка), яке тоді відійшло до Угорщини і стало єдиним мадярським портом, Іван Пульгуй вирушив на північ Далмації. Саме тут винахідник сконструював прилад для вимірювання механічного еквівалента тепла (Schulapparat zur Bestimmung des mechanischen Wärmeaequivalentes), що у науковому світі став широко відомим завдяки його наступній статті у “Доповідях Імператорської Академії наук у Відні” (1878), а того самого року здобув срібну медаль на Паризькій всесвітній виставці (Exposition Universelle de 1878), що із травня по листопад тривала у новозбудованому палаці Трокадеро.

Оскільки Військово-морська академія у Фіуме перебувала під високим патронатом на талановитого викладача звернуло увагу Міністерство освіти Ґабсбурзької монархії. Тож у 1875-1876 рр. Іван Пульгуй став австрійським стипендіатом (800 ґульденів) та навчавсь у Страсбурзькому університеті, зокрема у фізичному інституті молодого німецького професора Авґуста Кундта (August Adolf Eduard Eberhard Kundt; 1839-1894).

Саме в Страсбурзі Іван Пульгуй особисто познайомився з однолітком, але вже лектором, а згодом – професором (1876) Страсбурзького університету Вільгельмом Рентгеном, а також із безвусим сербським студентом Ґрацького університету імені Карла та Франца… Ніколою Теслою (Nikola Tesla; 1856-1943), якому з дитинства батько також визначив шлях священника.

У 1876 р. в Страсбурзькому університеті український вчений захистив дисертацію за темою “Залежність внутрішнього тертя газів від температури повітря” (“Erforschung der Abhängigkeit der inneren Temperatur-Luftreibung”) і здобув науковий ступінь доктора натуральної філософії (“philosophiae naturalis”). Рентген теж був доктором натуральної філософії, але Федерального політехнічного інституту Цюріха… Отже, набувши колосального досвіду, Іван Пульгуй вирішив повернутися до Відня, де столичний університет запропонував: спочатку посаду асистента, а згодом і приват-доцента.

У 1880-1882 рр. у часописі “Доповіді Імператорської Академії наук у Відні” світ побачив цикл із чотирьох важливих наукових праць українського фізика – “Strahlend Elektroden-Materie” (“Промениста електродна матерія”), присвячених дослідженню явищ, які супроводжують електричні розряди в розріджених газах. Кожна з них мала широкий резонанс у середовищі європейських колег. Не випадково, у серпні-листопаді 1881 р. на Всесвітній електротехнічній виставці (Exposition internationale d’Électricité) у паризькому Палаці індустрії на Єлисейських Полях сконструйовані ним електричні апарати були відзначені почесними дипломами, а так звана “Pulujlampe” (“лампа Пулюя”: трубка, що випромінює Х-промені – прообраз сучасних рентгенівських апаратів), – здобула срібну медаль. Прилад виявився унікальним: лампа, зі встановленим електродом, створювала невидиме випромінювання, яке робилося видимим на спеціальному екрані.

Чому ж тоді лише срібна медаль Експозиції?

На першому в світі конгресі електротехніків власні здобутки представили провідні фахівці з Великобританії, США, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії, Нідерландів. Демонструвалися перша лампа розжарювання з вугільною ниткою американця Томаса Едісона, перший експериментальний електромобіль француза Ґюстава Труве, перший комерційний телефон шотландця Олександра Белла, перший електричний трамвай німця Вернера фон Сіменса, перша електрична розподільна мережа француза Марселя Депре, перша динамо-машина бельгійця Зеноба Теофіла Ґрамма, перший стереофонічний театрофон француза Клемента Адера, що транслював оперу із зали, розташованої за два км від експоцентру.

Потрапивши у когорту першовідкривачів, належало перегорнути сторінку в біографії та з чистого аркуша розпочати новий розділ. У 1881 р. український електротехнік змінив важковимовне для Старого Світу прізвище Пульгуй на Пулюй.

Після гучної участі в Міжнародній електротехнічній виставці у Парижі ім’я Івана Пулюя було на вустах. Отож восени 1882 р. українець дістав пропозицію й обійняв посаду технічного директора Електротехнічного бюро у Відні. Під його орудою лабораторія розробляла освітлювальні лампи розжарювання, що за багатьма параметрами переважали лампи американця Томаса Алви Едісона й англійця Джозефа Суона. Аби не пасти задніх у Старому Світі, у 1883 р. Австрійська імперія влаштувала у Відні Всесвітню електротехнічну виставку. Подиху часу тут приділяли велику увагу, даруйте за каламбур, на… найвищому рівні. Поточними винаходами українець привернув увагу урядовців та найвищої австрійської аристократії.

Навколо винахідника почали кружляти акули великої індустрії, зокрема генеральний директор Йожеф Верндль (Josef Werndl; 1831-1889), котрий очолював акціонерне товариство електротехнічної фірми “WG (Österreichische Waffenfabriksgesellschaft)” (“ЗЗ (Австрійський зброярський завод)”. Найбільший у Європі виробник зброї шукав нові ринки. Поважний промисловець був небагатослівним і запропонував контракт та посаду директора лінії із виготовлення освітлювальних ламп. Отож, полишивши педагогічну роботу у Віденському університеті, українець вирушив до індустріального містечка Штайр (Steyr), земля Верхня Австрія. У 1883-1884 рр. колишній доцент справді мешкав тут, тим часом місцева фірма “WG (Österreichische Waffenfabriksgesellschaft)” (“ЗЗ (Австрійський зброярський завод)”) у промислових масштабах виготовляла магазинні гвинтівки і… “лампу Пулюя”.

У невеличкому містечку українець перетворився на місцеву знаменитість, бо саме Іван Пулюй забезпечив великий успіх Всесвітній електротехнічній виставці, що відбулася у Штайрі в серпні 1884 р. Тоді здавалося, що він винайшов Всевидяче Господнє Око. Бо ж за допомогою саме “лампи Пулюя” українець зробив світлину руки своєї дочки зі шпилькою, що лежить під правицею, а також знімок кістяка мертвонародженої дитини.

У Верхній Австрії він зацікавився виробництвом освітлювальних ламп і за кілька місяців удосконалив технологію виготовлення ниток розжарення, що дозволило кількаразово подовжити світлоздатність і термін служби, про що свідчив патент (1883), отриманий українцем. А ще саме Іван Пулюй першим узявся систематично вивчати “холодне” світло, що сьогодні має назву неонового, та виготовив прообраз першої люмінесцентної лампи. У цьому питанні за підсумками проведення Всесвітньої електротехнічної виставки у Штайрі його технологічні розробки були відзначені дипломом як “велике досягнення 1884 р.”

Генеральний директор Йожеф Верндль розумів: виводити на ринок новий продукт слід яскраво. Отож, до Всесвітньої електротехнічної виставки у Штайрі ретельно підготувалися, виготовивши близько тисячі ламп “українського Едісона”. Ними освітили не тільки територію експозиції, а й прилеглі вулиці. На відкриття 19 серпня 1884 р. завітав цісар Австро-Угорщини Франц-Йосиф (Franz Joseph I; 1830-1916), що привернуло увагу національної та європейської преси. Перебуваючи під величезним враженням від вечірньої ілюмінації, монарх тривалий час спілкувався з українським винахідником, сином сільського пароха з-під Тернополя.

Після прихильної розмови цісаря на дослідника звернули увагу високі урядовці, на рівні прем’єр-міністра Кальмана Тиси (Kálmán Tisza; 1830-1902). Останній дав вказівку, і на запрошення Міністерства освіти Австро-Угорської імперії з жовтня 1884 р. понад тридцять років наш земляк обіймав посаду професора експериментальної й технічної фізики та очолював кафедру фізики Німецької вищої технічної школи в Празі (Deutsche Technische Hochschule Prag; нині – Чеський технічний університет; České vysoké učení technické v Praze).

2 жовтня 1884 р. у найстарішому греко-католицькому храмі Австрії, українській церкві Святої Великомучениці Варвари (Kirche St.Barbara) у Відні Іван Павлович одружився з 20-річною зполяченою німкенею Катериною-Йосифою-Марією Стозіцькою (1863-1945). Молода пара замешкала у Празі, де в 1884 р. оселилася у найманій квартирі на вулиці Яна Гуса (ulica Jana Husa). У подружжя народилося 6 дітей.

Вимушено мешкаючи і працюючи у Королівстві Богемія, він залишався справжнім патріотом і бажав, аби його власні діти знали мову та культуру рідної землі, землі свого народу. Від початку в їхній родині навіть було заведено: із матінкою діти спілкуються німецькою мовою, а з татом – тільки українською. У цій сім’ї навіть невістки переймалися україністикою. Перебуваючи у Західній Європі, Іван Павлович активно сприяв відкриттю українського університету у Львові, друкував статті на підтримку рідної мови, організовував у Австро-Угорщині стипендії для талановитої галицької молоді, яку брав під професорське крило. Навіть на схилі літ, коли почалася Перша світова війна, разом з іншими українськими громадськими діячами Іван Пулюй заснував у Празі Комітет допомоги українським біженцям із Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим землякам і військовополоненим.

Наукова кар’єра стрімко мчала вгору. На 1888-1889-й навчальний рік доцента Івана Пулюя обрали ректором Празької політехніки, в 1890 р. – призначили деканом машинобудівного факультету, а в 1902 р. – першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету. Щоправда, за посадами він не пнувся, бо залюбки читав студентам – окрім фізики – ще й лекції з електротехніки, а вечорами розробляв комплексний план з організації фізичної лабораторії при столичному вузі.

Широке коло дослідницьких тем, яких торкнувся український вчений, несподівані результати, отримані за допомогою власноручно виготовлених вакуумних апаратів, дозволили, враховуючи наукові праці попередників: німця Йоганна Гіттофа (Johann Wilhelm Hittorf; 1824-1914), англійця Уїльяма Крукса (William Crookes; 1832-1919), – наблизитись у висновках до сучасного трактування природи катодних променів як потоку негативно заряджених частинок. Впритул наблизився Іван Пулюй до формулювання такого поняття як електрон. У 1889 р. в англійському перекладі Лондонське фізичне товариство (Physical Society Оf London) вмістило праці І.П. Пулюя, як, наприклад, революційну: “Випромінна електродна матерія і так званий четвертий агрегатний стан” (“Radiant Elektrode Matter And The So Called Fourth State”), – під однією палітуркою з науковими студіями Йоганна Ґітторфа у серії “Physical Memoirs” (“Спадщина фізиків”), присвяченій виданню найважливіших праць тогочасної світової фізики.

Ще в 1876 р., коли український вчений ходив у австрійських стипендіатах Страсбурзького університету, під час експерименту з вакуумними лампами він побачив явище, якому пояснення не існувало: коли катод спрямовувався на екран, виникала флуоресценція – така яскрава, що при світлі трубки можна було читати! Що відбувається у вакуумній трубці під струмом, не знав навіть його тодішній наставник, професор Авґуст Кундт.

Тим часом із катода на екран лягали невідомі промені. Іван Пульгуй поіменував їх для себе Х-променями, тобто невідомими променями, і проконсультувався у доцента Страсбурзького університету Вільгельма Рентгена; у останнього два семестри українець слухав лекції з фізики. Вислухавши гіпотезу українця щодо Х-променів, 31-річний доцент замахав руками та відмахнувся від Івана:

Це хлоп’ячі пустощі – такого бути не може.

21 березня 1891 р. в Нью-Йорку друком вийшов черговий номер тижневика “Scientific American Supplement” (“Американський науковий додаток”; №794). Досить грубий том коштував $5, тому далеко не кожен університетський професор Старого Світу міг його придбати. Але на сторінках альманаху знаний англійський фізик, світило в галузі електронно-променевих трубок Уїльям Крукс (William Crookes; 1832-1919) полемізував із професором Німецької вищої технічної школи в Празі… Йоґаннесом Пулюєм. Лондонський фізик переконував науковий світ: створюючи свої лампи, його опонент… помилився в теоретичному підході.

Второпати роздуми містера Крукса змогли лічені фізики. Зрозумілим залишилося інше: у власних експериментах Йоґаннес Пулюй (наш Іван Пулюй) сягнув незвіданих висот, як, зрештою, і його лондонський візаві, котрий, досліджуючи електричну провідність у газах при зниженому тиску і катодні промені (в “трубках Крукса”), відкрив явище сцінціляції, винайшов радіометр і спінтарископ – пристрій, що демонструє виділення альфа-променів під впливом радію.

Утім, найвагомішим аргументом у тій науковій дискусії були… самі “лямпи Пулюя”, які 15 років масово виготовлялися та використовувалися по обидва боки Атлантики.

До середини 1890-х рр. про Вільгельма Рентгена світ особливо не згадував. Від 1888 р. вчений очолював кафедру фізики у Вюрцбурзькому університеті, а в 1900 р., за спеціальним запитом баварського уряду – у Мюнхенському університеті. Але, маючи родину в штаті Айова, США: дружину Анну Берту Людвіґ (Anna Bertha Ludwig; 1872-1919) та пасербицю Жозефіну Берту Людвіґ, – він, взагалі, планував емігрувати за океан та уже придбав квитки на трансатлантичний лайнер, хоча пізніше змінив плани.

Після особистого знайомства у Страсбурзі у середині 1870-х рр., Іван Пулюй і Вільгельм Рентген листувалися. Тримаючи колегу за серйозного вченого, від щирого серця Пулюй відіслав адресату пару вдосконалених “ламп Пулюя” і на підступність, ясна річ, не чекав. Експериментуючи з приладами, на початку 1890-х рр. Іван Павлович помітив, що, відбиваючись від окремих екранів, їх випромінювання залишає на гнучких плівках, вкритих барієм, контури предметів, через які проходять промені. На секрет власні досліди електротехнік не перетворював, а, можливо, навіть поділився у листі результатами і з герром Рентгеном.

Незворотного характеру події набули у п’ятницю, 8 листопада 1895 р., коли відлюдний завідувач кафедри до ночі засидівся в фізичній лабораторії Вюрцбурзького університету. Нащось він узяв ящик із цупкого картону, що використовувався в експериментах із трубкою Ленарда (Lenard tube), створеною у 1903 р. німецьким фізиком Філіпом фон Ленардом (Philipp Eduard Anton von Lenard; 1862-1947). Затим усередині розмістив екран барієвого платиноціаніду.

Аби переконатись у непрозорості картонної оболонки, професор затемнив кімнату, накрив картонним сховищем “трубку Крукса-Ґітторфа” (за іншою версією, то була лампа, подарована І.П. Пулюєм), яку попередньо з’єднав електродами з котушкою Румкорфа (Ruhmkorff coil), винайденою німецьким винахідником Ґенріхом Румкорфом (Heinrich Daniel Ruhmkorff; 1803-1877) для отримання імпульсів високої напруги.

Перш ніж іти додому, де його ніхто не чекав, Вільгельм Рентген перевірив обладнання і побачив слабке мерехтіння лампи; його було видно за кілька кроків. Слабке світло в темряві зацікавило дослідника, він пустив ще кілька розрядів з індукційного апарату, і щоразу мерехтіння повторювалося… Коли фізик відкрив картонну коробку, його вразив відбиток на екрані. Зображення, буцімто, підштовхнуло вченого до подальшого відкриття, яке збурило світ.

Повернувшись додому, Вільгельм Рентген місця собі не знаходив. До понеділка чекати він не став, а зранку повернувся до лабораторії та відновив дослідження. Тоді, начебто, й були зроблені перші наукові нотатки. За легендою, наступні тижні професор фізики їв і спав у лабораторії, коли вивчав властивості дивних променів, які він, начебто, поіменував “рентгенівськими”, використовуючи змінний знак об’єктів – “Х”, запропонований у 1637 р. французьким математиком Рене Декартом. Отже, людство вчилося бачити предмети, приховані в темнім закритім об’ємі.

Однак, перша в світі медична флюорографія була зроблена 3 лютого 1896 р. у Дартмутському коледжі (Dartmouth College), Ганновер, штат Нью-Гемпшир. Того дня за допомогою Х-променів місцеві лікарі одного з найстаріших приватних дослідницьких університетів країни – брати Едвін Фрост (Edwin Frost) і Ґілман Фрост (Gilman Frost) уперше діагностували перелом зап'ястя у 14-річного місцевого школяра Едді Маккарті. Аби виконати експеримент, вони спробували зужити наявні прилади – Дартмутський коледж зібрав повну колекцію відомих у світі газорозрядних ламп. Лише одна з них генерувала Х-промені потрібної інтенсивності… І була це “Pulujlampe”, виготовлена на фабриці в Лейпцизі під серійним №1147. Експеримент американські лікарі описали в різних наукових виданнях, скрізь зазначаючи, що використовувалася “лампа Пулюя”.

Але… Звернімося до хронології публічного (читай: друкованого) подання наукових відкриттів двома вченими, але погодившись: науковий конкурент українця виявився спритнішим і не в усьому порядним. Так, першу статтю – “Про новий вид променів: Попереднє повідомлення” (“Ueber eine neue Art von Strahlen: Vorläufige Mittheilung”), Вільгельм Рентген надрукував у січневому числі часопису “Доповіді фізико-медичного товариства у Вюрцбурзі” (Mittheilung Sitzungsberichte der Würzburger Physik.-medic. Gesellschaft”; 1896, №1).

Відтак вже 5 січня 1896 р. австрійська преса (“Die Presse”), а 11 січня 1896 р. і богемська (празька газета “Bohemia”) просурмили про важливе відкриття професора Вюрцбурзького університету – “новий тип випромінення”. За деякий час завідувача кафедри фізики вшанували почесним ступенем доктора медицини, коли в університеті Вюрцбурґа відкрився такий факультет. Отже, офіційно сьогодні саме німецький фізик, не українець вважається батьком діагностичної радіології – галузі медицини, яка діагностує захворювання по зображенню внутрішніх органів.

Про відкриття Рентгена І.П. Пулюй довідався 11 січня 1896 р. і, як свідчив старший син Олександр, одразу зрозумів: була використана його лямпа! Почитавши статтю німецького професора, українець і зовсім здивувався, коли не знайшов у тексті жодного посилання на себе.

Як людина інтелігентна, Іван Павлович витримав паузу, здолав зніяковілість і 15 лютого 1896 р. у великій аудиторії Німецької вищої технічної школи в Празі вперше продемонстрував високоякісні світлини, отримані власноруч: цілий хребет мертвої двомісячної дитини, туберкульозна рука 11-річної дівчинки, інші частини людського тіла, виконані за допомогою Х-променів із застосуванням “лампи Пулюя”. Більше того, у 1896 р. лондонський журнал “The Photogram” опублікував ростовий знімок кістяка людського організму, зазначивши; це перша у світі подібна світлина і що її автором є професор Пулюй, котрий використав власний прилад.

Затим у “Доповідях Імператорської Академії наук у Відні” з’явилися давно подані до редакції дві наукові праці Івана Пулюя: “Про походження рентгенових променів та їхній фотографічний ефект” (“Über die Entstehung der Röntgenstrahlen und ihre Рhotographische Wirkung”; 13 лютого 1896 р.) і “Доповнення до обговорення статті “Про виникнення Рентгенових променів та їхній фотографічний чин” (“Ergänzung zur Diskussion des Artikels Über die Entstehung der Röntgenstrahlen und ihre Рhotographische Wirkung”; 5 березня 1896 р.). Тим часом наступні дві статті В. Рентгена були опубліковані у березні 1896 р. і травні 1897 р.

Аби закрити тему першості у відкритті, слід зазначити: шляхетно, по-лицарськи Іван Пулюй визнав пріоритет Вільгельма Рентгена. З якого біса? На лист українського фізика із прямим запитанням: чи, бува, не використовував колега у своїх дослідженнях подаровані йому лампи Пулюя, німецький професор просто не відповів. Окрім того, німець відмовився виголошувати Нобелівську промову після вручення йому нагороди, бо не любив оповідати про обставини свого відкриття. Нарешті, В. Рентген заповів спалити власний архів після його смерті, що і було зроблено. Хоча вчені знали одне одного зі студентської лави, ніколи нобелівський лауреат не цитував роботи українця… Трапляються перемоги із гіркотою поразки.

Попри світове визнання, душевної рівноваги до самого скону Вільгельм Рентген не здобув. Останні роки життя перетворили завідувача кафедри фізики Мюнхенського університету на відлюдника, котрий у стерильній самоті мешкав у заміському будинку за 60 км від столиці Баварії, а через скнарість їздив на службу у вагоні третього класу. Першу біографію В. Рентгена видав у 1936 р. німецький біолог і письменник Франц Неґер (Franz Wilhelm Neger; 1868-1923), де відкритим текстом нівелював значення його розхвалених відкриттів, написавши так:

Коли хтось із вчених будь-якої країни ледь торкався цікавої тематики в галузі фізики, негайно Рентген біг до лабораторії, аби самому розробляти ту проблематику.

Нарешті, як саме ставився до колег перший Нобелівський лауреат у галузі фізики, у книжці “Зустрічі з фізиками” (1960) розповів радянський фізик єврейського походження, організатор науки, знаний як “батько радянської фізики”, Абрам Іоффе (1880-1960). Під час їхньої останньої зустрічі влітку 1914 р. метр погодився із побажанням колишнього асистента: так, вони опублікують спільні праці (17 лабораторних зошитів, 300 сторінок тексту) із дослідження фотоефекту в опромінених кристалах. Для переконливості В. Рентген продемонстрував великий конверт, в якому був рукопис, підготовлений до друку. На ньому А.Ф. Іоффе побачив дивний напис: “Висловлюю останню волю: після моєї смерті спалити”. Заповіт духівники в 1923 р. виконали неухильно.

Чи сильно нервував Іван Павлович Пулюй, що його відкриття, як і світова слава – дісталися іншому? Настрій з того приводу відтворив великий прозаїк. У 1987 р. український прозаїк Роман Іваничук (1929-2016) видав химерний твір, де перетинаються долі князя Данила Галицького, Івана Франка, Василя Стефаника та інших. Зблиснув у сюжеті й Іван Пулюй, до якого на гостини завітав молодий професор теоретичної фізики Альберт Ейнштейн; насправді в 1911-1912 рр. той був сусідом українця на Сміхові, району Праги та неодноразово гостював на дачі в українця. У романі “Шрами на скелі” ледь-но наш земляк узявся нарікати на несправедливість Нобелівського комітету і неетичний вчинок В. Рентгена, як Ейнштейн промовчав, сказав по хвилі:

Не можу вас нічим утішити: що сталося – не відстанеться. Хай залишиться при вас сатисфакція, що й ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має свою логіку. Хто стоїть за вами, рутенцями, – яка культура, які акції? Прикро вам це слухати, та куди дінетеся від своєї долі? А за Рентгеном – уся Європа.

Іван Пулюй мав стрункий світогляд, світобачення справжнього науковця і вмів ним користуватися: бо не робив відкриття заради слави та чинів, а прагнув пояснити Натуру – собі та іншим:

Закон, що сила не пропадає, має загальне значення. Він править як фізичним, так і моральним світом, де діє сила правди на людський розум з такою повнотою, з якою Сонце притягає Землю, або атом діє на атом. Що ми пізнаємо як щиру правду, те мусимо й признати за правду, коли ми люди з розумом.

Життя в Західній Європі стрімко рухалося в майбутнє, на вістрі часу знову опинився Іван Пулюй. Коли в 1889 р. австрійський уряд вирішив субсидіювати будівництво національних електростанцій, урядовим консультантом виступив українець. Він відвідував міста Богемії та Моравії, переконуючи представників самоврядування скористатися новітніми здобутками науково-технічного прогресу.

Це було не просто. Навіть у столиці Королівства Богемія – у Празі, бюрократична тяганина довкола спорудження першої електростанції тривала сім років. Іван Павлович Пулюй твердо обстоював економічні та екологічні переваги електростанцій змінного струму. Зрештою, у 1898-1900 рр. у празькому районі Ґолешовіце, на березі Влтави з’явилася перша в місті парова електростанція з п’ятьма альтернаторами потужністю 800 кВт кожний. Електростанцію закрили тільки в 1972 р. – за час експлуатації обладнання повністю зносилося.

На зламі XIX – початку ХХ століть державний радник з електротехніки Богемії і Моравії очолював проектування та будівництво електростанцій на змінному струмі не лише у Празі, а й по цілій Австро-Угорщині. Завдяки енциклопедичним знанням українець здобув величезний авторитет в наукових колах, у середовищі промисловців і громадських діячів. Адже споруджувані під його наглядом станції мали найвищу якість, а за екологічними вимогами випереджали всі існуючі зразки.

У 1906 р. із нагоди 100-ліття Німецької вищої технічної школи в Празі за визначну науково-педагогічну діяльність професора Івана Пулюя вшанували Імператорським орденом Залізної корони (Kaiserlicher Orden der Eisernen Krone) III ступеня; це означало автоматичну посвяту в лицарі (ritter) та свідчило про набуття шляхетності.

У 1910 р. український вчений отримав високий державний ранг – “Радник двору”, котрий консультував та опікувався питаннями науки.

У 1913 р. Івана Павловича Пулюя колеги обрали почесним членом Віденського електротехнічного товариства.

Наприкінці життя Іван Пулюй звернувся до гострої публіцистики та написав дві німецькомовні брошури: “Польські русофіли та масові арешти свідомих українців у Галичині” (“Polnische Russophile und Massenverhaftungen bewusster Ukrainer in Galicien”) і “Україна та її міжнародно-політичне значення у 1915 р.” (“Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung”). Книжечки представили автора, як мудрого політика, котрий розуміє історичне значення України, а, передбачаючи важливі події, – бачить її світле майбутнє. Як вам така думка, висловлена за два роки до самого початку Української Революції 1917-1920 рр.?

Поневолені народи Росії мають бути вільними й зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі...

Утім, це лише постулат, бо у власних міркуваннях Іван Пулюй пішов далі, випереджаючи саму ідею створення Євросоюзу, принаймні – у Центральній Європі. Питання про економічну інтеграцію України з європейськими країнами мало всі підстави – і політичні, й культурологічні.

Українці знають, що Україна мала в минулому і може мати в майбутньому спільні культурні, господарські та політичні інтереси не зі Сходом, а з Заходом і Півднем, що сучасні інтереси народів створять міцне підґрунтя для побудови нової Європи і для міжнародного становища України... Самостійна Україна є Гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не тільки гарантія миру в Європі, але також гарантія національних прав народів Австро-Угорщини й усього німецького народу.

Пропонувався союз з Австро-Угорщиною та Німеччиною, що спиралося на факт: у середині 1910-х рр. ті країни були для України меншим злом, аніж царська Росія. За даними статистики, під владою австрійського цісаря у 1911-1914 рр. мешкало чотири млн українців. Для них було відкрито 2450 початкових українських шкіл, 13 гімназій, 15 кафедр у Львівському університеті, тоді як під Московією, де проживало більш як 26 млн наддніпрянських українців, не існувало жодної української школи, не кажучи про гімназії, часописи та університетські кафедри.

Орієнтованість на освічену Європу, а не на федерацію з радянською Росією, чим попервах наївно страждав президент УНР Михайло Грушевський, виразно розрізняла тих двох патріотів. У двох, вище названих авторських брошурах Іван Пулюй спробував сформулювати українську мрію, яку так і не спромоглися дати народу національні політики.

Нехай його досить поблажливо називають “монадною особистістю”, проте для України Іван Павлович Пулюй став справжньою особистістю українського Ренесансу, котра представляла рідний народ, національну культуру та непросту епоху.

Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета національних прагнень – визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де після довголітнього рабства український народ вестиме нарешті вільне в усіх відношеннях національне життя, розвиватиме вільно великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього!

Ще на початку ХХ ст. Іван Пулюй зробив футурологічний прогноз.

В Європі не буде миру до того часу, поки існує московська могутність, а про її послаблення не можна думати, поки Московщина володітиме Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не стільки в інтересах цих держав, скільки в інтересах цілої Європи.

Чітка громадянська позиція та високі моральні чесноти українського любомудра були настільки переконливі, що професора фізики удостоїли високого титулу “Радник двору”, а в 1916 р. запропонували посаду міністра освіти Австро-Угорської імперії, від якої вчений відмовився, бо мав багато наукової праці й мало здоров’я. Закінчуючи читати хтось зниже плечима: переклад Біблії українською мовою, Х-промені, “лампа Пулюя” – добре, а що для практичних потреб зробив учений?

Не повірите, але саме українець І.П. Пулюй розробив прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти й особисто керував запуском (1891) у Празі першого трамвайного маршруту. Це він запропонував новітні конструкції телефонних станцій та абонентських апаратів із застосуванням розподільчого трансформатора, захищених від сильних електричних струмів, що запатентували, а потім успішно застосували декілька промислово розвинених країн Старого Світу.

Пишаймося, наш земляк винайшов і запатентував у 1881 р. переносну безпечну лампу, що на практиці полегшила працю цілого покоління у шахтах. Під його наглядом ставала до дії перша в Європі електростанція на змінному струмі, потім – кілька найбільших електростанцій на змінному стумі в Австро-Угорщині тощо. Радник двору дбав не про статки і маєтки, а розвивав, у першу чергу, науку: заснував Електротехнічні товариства у Відні та Празі, а також спеціальний журнал з електротехніки, сам писав наукові розвідки з електродинаміки змінних струмів, що лягли в основу окремих розділів сучасної теоретичної електротехніки.

Він ніколи не чекав, коли йому створять належні умови для наукових досліджень, або ж – коли на допомогу прийдуть фахівці із суміжних професій. Наприклад, аби прискорити дослідження з електротехніки, а значить, теоретичну науку поставити на службу практичного застосування, студент Страсбурзького університету оволодів мистецтвом видування скла, а потім допоміг опанувати те вміння юному колезі – Ніколі Теслі! Нечувано, але І.П. Пулюй виготовляв оригінальні вакуумні апарати, які публічно експонувалися й відзначалися престижними преміями та дипломами на міжнародних виставках. Деякі із унікальних зразків придбав для колекції найстаріший у Європі технічний музей, паризький Музей мистецтв і ремесел (Musée des arts et métiers).

Нехай пам’ятним салютом лунають слова професора Вільгельма Формана (Wilhelm Foremann), мовлені в ювілейній радіопередачі Австрійського радіо з нагоди 50-річчя від дня смерті вченого:

Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини, він належав до тих, хто у другій половині XIX та на початку XX століть формував світ.

Олександр Рудяченко

За матеріалами УКРІНФОРМ. Мултімедійна платформа іномовлення України.