Азовське (Озовське) козацьке військо існувало з 1828 по 1862 рік. Воно було утворене з козаків Задунайської Січі, що у 1828 році на чолі з Йосипом Гладким перейшли з Туреччини на бік Російської імперії.

Перед російсько-турецькою війною 1828-1829 років 1 500 козаків було поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорозьке військо. З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо було приєднане до російської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як Дунайський козацький полк.

Терське козацтво своїм корінням сягає в глибину століть. Його утворення було в значній мірі результатом Московської експансії у Закавказзі.Донські, волзькі і яіцкі козаки у складі передових загонів брали участь в походах Московської держави на Північний Кавказ. За наказом воєвод Бабічева і Простасьєва служиві люди в 1567 році звели укріплення Терки (Терське місто, спочатку Тюменській острог). Через 10 років астраханський воєвода Лук'ян Новосильців перебудував його і заснував сильну на ті часи фортецю, гарнізон якої склали сімейні козаки і стрільці. У середині XVI сторіччя, Андрій Шадра, отаман Донських козаків, привів три сотні козаків на кумицькі землі, заснувавши місто Андрєєв. Одним з приводів вчинку Шадри можливо були кепські відносини з Єрмаком. Поселенці поклали початок війська Гребінського, не обтяжучи себе службою якомусь государю і вважаючи за краще мати з усіма союзницькі відносини.

29 червня 1659 року козацьке військо під орудою гетьмана Івана Виговського в союзі з кримським ханом Мехмед-Гіреєм IV та невеликою підтримкою польського війська біля річки Соснівки під Конотопом розгромили війська московського царя Алєксєя Михайловича.

Щоб зрозуміти, що сталося багато років тому під Конотопом, треба звернутися до Переяславської ради 1654 року.

Імперська, радянська і російська історіографія офіційно трактує цю подію як "Возз'єднання України з Росією", хоча ніякої Росії на той час ще не було, а русинами або руськими людьми весь тогочасний всіт називав лише українців. Та ні у кого не виникало питання яка саме земля називається Руссю, бо знову ж таки весь світ знав, що Русь - це Україна.

Данило Нечай (р.н.н. – 20.02.1651р.), визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст., полковник брацлавський. 

Життя цьому полковникові судилося недовге, але вічне. Лицар надзвичайної сміливості й мужності, рішучий поборник козацької слави та селянської волі, Данило Нечай ще за життя став національним героєм, улюбленцем народу, оспіваним у піснях та думах, возвеличеним у переказах та легендах. До війська Хмельницького він приєднався з самого початку повстання і незабаром уже командував полком. Того ж таки 1648 року гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, порубіжної з тією, що перебувала ще під контролем Польщі, і обтяженої постійною прикордонною небезпекою.

Гріхом було б не згадати славне ім'я людини, котра великою мірою спричинилась до появи у Таврійському степу міста Миколаєва. Власне задля цієї мети він поклав своє життя. 

Стояла провесна 1776 року. Дорогою з Чернігова до Києва їхали два вершники. У невеликому гайку обидва спішилися, перевірили пістолі й поставали один навпроти одного. 

Очевидно, вони хотіли виконати традиційний для запорожців акт зведення порахунків із життям. Звичай полягав у тому, що обидва ставали один навпроти одного, цілилися одне одному в серце, один із них читав молитву, а на слові "амінь" обидва натискали на спускові гачки і одночасно падали мертвими. Самогубство на Січі вважалося великим гріхом, але звичай дозволяв прийняти смерть від руки побратима. 

З часів переселення на Кубань запорожці змогли реорганізувати січовий устрій, відстояти певну незалежність свого війська, ретельно зберегти звичаї і традиції Січі та України. 

Чорноморці дбайливо зберігали пам’ять про стару Січ. Щороку на другий день Паски відбувалося козацьке військове свято, під час якого вулицями Катеринодара проходив військовий парад. Перед козаками урочисто майоріли старовинні військові прапори і клейноди. Першими йшли курінні отамани з запорозькими військовими значками, за ними – депутати від станиць, котрі несли 13 курінних мідних перначів і 14 булав, що свято зберігались на Кубані. За перначами хорунжі й бунчукові проносили військові прапори. Останнім йшов отаман з булавою, яку Чорноморське військо отримало у 1792 р.

Петро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Небагато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, здавалося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випробувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку дужим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. 

Доля П. Калнишевського - повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Московії за допомогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності.

(1455 — †1535) — київський шляхтич , був спочатку ротмістром, a до 1504 воєводою Олександра Ягелончика, староста канівський (1508) і черкаський (1514) , Трокський воєвода (1522), чечерський, кричевський (1534), пропойський староста, учасник повстання Михайла Глинського (1507). 

Цей славетний воїн походив з давнього роду української шляхти, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився в Овручі, на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша». Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу. Сестра Богдана була одружена спочатку з Борисом Тишкевичом і пізніше з київським воєводою Андрієм Немировичем.

Поділ землі і вибір старшини відбувались у Запорожців 1-го січня кожного Нового Року.

Ще кілька днів перед Новим Роком козаки, що жили на зимівниках, на річках, на озерах, чи степах та працювали там, — хто господарив, хто ловив рибу, хто полював, — всі спішили до Січи.

В самий день Нового Року вони вставали дуже рано. Вмивалися, вбиралися в найліпшу одіж — в “матеріальні” квітчасті жупани, червоні черкески з довгими вильотами, чоботи-сап’янці, високі шапки, мережані шовкові пояси, озброювались шаблями, пістолями, кинджалами, ятаганами, і спішили на відгомін дзвонів в Січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці.

Це було тоді, як над Україною, мов круки, кружляли татарські орди, турецькі когорти та всякі інші напасті і насильства. 

І єдиними оборонцями рідної землі були козаки, святі лицарі волі. 

Але як не намагалися, не завжди могли встояти від хижих нападників, і гинули старі і малі, а молоді бряжчали кайданами в неволі, чи ридали в гаремах над потоптаною зґвалтованою цнотою і коханням. 

Від січня 1918-го до серпня 1919-го Київ побував під сьома різними владами, номінально залишаючись у складі української держави. На той час в Україні відбувалася активна збройна боротьба між трьома силами: російськими червоною та білогвардійською арміями та військами УНР.

18 серпня 1649 року був підписаний доленосний для козацької України та Речі Посполитої Зборівський договір. На той момент основною задачею як польської, так і української сторони було дотримання status quo. З боку Хмельницького було ініційовано питання про встановлення «демілітаризованої смуги» між землями Війська Запорозького та Речі Посполитої.

Але всі потуги для замирення видаються примарними, адже польська сторона продовжує розглядати силовий варіант «діалогу» з Військом Запорізьким. У жовтні 1650 р. король Ян Казимир поінформував папського представника Д. Торреса про плани зимового наступу на козацькі території. Як не дивно, але польський король і досі не розумів усієї серйозності ситуації, що склалася на території України, й мав надію після очікуваного придушення «бунтівників» розпочати війну з Туреччиною за венеціанські гроші вже в союзі з козаками¹.