Україно-Московська війна 1658-1659 рр.

29 червня 1659 року козацьке військо під орудою гетьмана Івана Виговського в союзі з кримським ханом Мехмед-Гіреєм IV та невеликою підтримкою польського війська біля річки Соснівки під Конотопом розгромили війська московського царя Алєксєя Михайловича.

Щоб зрозуміти, що сталося багато років тому під Конотопом, треба звернутися до Переяславської ради 1654 року.

Імперська, радянська і російська історіографія офіційно трактує цю подію як "Возз'єднання України з Росією", хоча ніякої Росії на той час ще не було, а русинами або руськими людьми весь тогочасний всіт називав лише українців. Та ні у кого не виникало питання яка саме земля називається Руссю, бо знову ж таки весь світ знав, що Русь - це Україна.

Та й учасники Переяславської ради не збиралися ставати провінцією Московії (чи як її будуть називати московські історики в XVIII ст. - Великоросії), і, швидше за все, не кричали б: "Хочемо під царя Московського!", якби знали, як обернеться справа.

Мова йшла про військовий союз між Україною і Московією, який включав в себе так звану особисту унію - досить поширене на той час явище, коли дві різні країни з тієї чи іншої причини мали спільного монарха.

Наприклад, Карл V був одночасно німецьким імператором і іспанським королем, польський король Сигізмунд III певний час займав і шведський трон, Вільгельм Оранський був королем Англії і штатгальтером голландським, але Польща і Швеція, Голландія і Англія єдиними державами від цього не ставали.

Переяславський трактат передбачав практично повний суверенітет України.

Цар зобов'язувався не вводити там московських законів і не змінювати систему управління. Гетьман зберігав право зовнішніх зносин. Українці обіцяли платити царю податки, але збирати їх повинні були місцеві чиновники.

З божою допомогою та при сприянні усього руського народу (читай - українського), закінчивши переговори, та вирядивши з належними почестями великих послів його царської величності, Хмельницький наказав підготувати від свого імені та від імені усього війська спеціальну грамоту, що адресувалася царській величності. Лист переданий посланцями — генеральним суддею Самійлом Богдановичем та переяславським полковником Павлом Тетерею і товаришами.

Великий государ милостиво прийняв послів Хмельницького — і суддю генерального Самійла Богдановича і полковника переяславського Павла Тетерю — і дав всьому війську малоруському (малорусами називали українців тільки в Московії) свою монаршу грамоту (з підвішеною печаткою) на всякі вольності козацькі. Цю грамоту ствердив печаткою. Ось деякі з цих пунктів:

«Козаки з своїми вольностями та маєтностями мають своє право. Ні бояри, ні воєводи, ні стольники, що проживатимуть тільки в Києві та Переяславі, у їхні справи не втручаються. Козаків може судити тільки своє товариство та своя старшина — де є три козаки, то третього судять двоє».

«Козацькі маєтки та їхні землі нікому не вільно відбирати. Прибутками з маєтків вільно можуть користуватися не лише козаки, а і, після їхньої смерті, їхні дружини та їхні діти. Діти та жінки їхні користуються волею, як і їхні батьки та предки, і ніхто ні в чому не може порушити права, що віддавна надані руськими князями та польськими королями людям духовним та мирянам».

«Київський митрополит та все малоросійське духовенство прийматиме благословення святого патріарха московського, але святий патріарх московський у їхні права втручатися не буде».

«По всіх містах від малорсійського народу у магістраті повинні бути війти бургомістри, райці, члени та інші чиновники, котрі мають керувати трудовим людом і повинні збирати з-посеред нього (окрім козаків) побори на государя грішми та хлібом. Ці побори вони мають здавати в Києві та Переяславі».

«Тими поборами має порядкувати не лише воєвода, а також і малоруські чиновники. Вони мають право відраховувати гроші на шістдесят тисяч козаків по три карбованці щорічно».

«Гетьманові покласти платню у тисячу золотих червінців щорічно і віддати йому у підданство Чигирин та Чигиринський повіт».

«Старшині генеральній та полковникам, старшині полковій та сотникам і хорунжим теж покласти річну плату згідно з чином».

«На утримання артилерії, гармашів та артилерійської прислуги виділити місто Корсунь з повітом».

«Гетьманові забороняється мати справу з кримським ханом (за винятком торговельних). Це для того, аби татари та ногайські кочівники не нападали на Малоросію з військом і не плюндрували її та людей у ясир не брали».

«Якщо ж так трапиться, що з господньої волі помре гетьман, то козаки, шануючи давні звичаї, з-поміж себе оберуть нового і повідомлять про це його царській величності. А царська величність накаже йому стати перед своїм найяснішим зором і пожалує гетьманові булаву та знамена і спеціальною монаршою грамотою затвердить його на гетьманування».

«Козаки користуватимуться цілковитою свободою, всіма своїми привілеями, пільгами та перевагами, і ні цар, ні його наступники ніколи не зможуть відібрати навіть найменшої з них. Вони матимуть своє врядування згідно з їхніми звичаями та законами. Вони встановлюватимуть порядки в усій своїй країні, і жодна особа з Великоросії не має права в те мішатися».

Особливе значення мало питання про подальшу долю величезних латифундій, конфіскованих у польських магнатів. Українські селяни хотіли жити без поміщиків, козацькі старшини - самі стати поміщиками, але ті й інші хотіли вирішувати це без зовнішнього втручання.

Основним змістом Переяславського трактату був військовий союз. Москва зобов’язувалася захищати Україну, козаки - брати участь у всіх війнах, які вестиме цар. При цьому московські війська на Україні мали бути під командуванням гетьмана, а козаки у Московії - діяти в якості окремого корпусу зі своїм командуванням.

Практично одразу стало ясно, що цар і бояри розуміють погоджений документ по-своєму.

Коли Алєксєй Михайлович підписав трактат, і посол Бутурлін повідомив про це козацьким старшинам, ті захотіли, щоб посол від імені свого монарха присягнув на вірність умовам договору. Саме так завжди робили польські королі, укладаючи різні угоди з запорожцями.

Посол відповів, що самодержавний цар перед підданими не клянеться.

Хмельницький не став наполягати, але на думку багатьох – дарма.

Характерно, що на Земському соборі 1653 року, де вирішувалося питання про (як потім будуть говорити) "прийняття Малоросії під високу царську руку", деякі промовці закликали не робити цього на тій підставі, що "черкаси (українці) не потерплять руки великого правителя".

Переяславський трактат був недостатньо детально опрацьований. Наприклад, там де йшлося про те, чи має право московське військо розташовуватися в українських містах. Природно, це одразу було зроблено.

Московські воєводи у ході війни з Польщею не підлягали гетьману, а самі намагалися віддавати накази козацьким полковникам. Стрільці і рейтари, як і будь-яка інша армія в ту епоху, не гребували майном місцевого населення.

Після смерті київського митрополита Сильвестра Косіва уряд зажадав, щоб наступник не обирався українськими архієреями з наступним затвердженням патріархом Константинопольським, а був поставлений патріархом Московським, і підлягав йому. Через це вибори нового митрополита було відкладено, і відбулося тільки після смерті Хмельницького.

А головне - цар почав роздавати українські землі і "хлопів" як своїм дворянам, так і козацьким старшинам. Декому дісталася і боярська шапка.

Багаті маєтки, серед інших, дістав майбутній противник Московії під Конотопом Іван Виговський.

Богда́н Хмельни́цький  (27 грудня 1595 (6 січня 1596) — 27 липня (6 серпня) 1657)

Богдан Хмельницький, який прожив після Переяславської Ради всього три роки, встиг не раз пожалкувати про скоєне. Він був змушений маневрувати між потужними сусідами, намагаючись здобути волю Україні. Після того, як Москва зрадила Україну й уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні, що виразно показало справжні наміри Москви, далекі від братства, та змусило Хмельницького шукати нових союзників, не загострюючи до часу відносин з царем Алєксєєм. Було укладено союз зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, внаслідок чого українські козаки брали участь разом із союзниками у взятті Варшави, Кракова, ряду інших польських міст. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, й її хроністи з жахом згадували про літа «потопу» 1655–1657 рр.

1657 року римський імператор і турецький султан дали знати Хмельницькому, що король Казимир порадив Речі Посполитій обрати після його смерті наступником польської корони московського царя, щоб завдяки об’єднанню двох держав під єдиним скіпетром уникнути чвар та прикрих воєн, на які Польща постійно наражалася. Вони вказували Хмельницькому на серйозну помилку, яку він зробив розпочавши першим ці прикрі війни, які розривали й зараз розривають Польське королівство і чиї сумні наслідки рано чи пізно відіб’ються на сусідніх державах. Вони писали, що Польща, об’єднавшися з Московією, стане величезним колосом, який буде у свою чергу роздушений деспотизмом царя, скерованим проти нього й усього його народу, і що є ще час, щоб попередити прикрий розвиток подій, відмовившися від будь-якого союзу з Московією, і що вони зі свого боку не зупиняться ні перед чим, щоб перешкодити здійсненню таких небезпечних планів. Вони підкреслювали, що саме йому треба найсерйознішим чином усе обміркувати і що вони не бачать для нього іншого виходу, як об’єднатися з поляками й разом розпочати війну з Московією.

Ці сумні новини справили на Хмельницького дуже сильне враження. Він гадав, що, уклавши трактат, він забезпечив своєму народові постійний мир і цілковиту свободу. Тепер він побачив, що помилявся, і разом із тим зрозумів, до яких жахливих наслідків усе це може призвести. З другого боку, згадуючи про присягу на вірність, яку він сам і козаки дали цареві, і не маючи надії на те, що він зможе схилити козаків до цілковитого розриву з царем, він так засмучувався, що кінець кінцем дуже тяжко захворів та відчув, що близиться до своєї смертної години. І час від часу усе більше знемагаючи, він наказав написати на обидва береги Дніпра по всій Україні, а також на Ташлик до сина, щоб усі генерали та полковники зі своєю старшиною їхали в Чигирин на Раду. 

На цій Раді наступним гетьманом після смерті Богдана був обраний його син Юрій Хмельницький. Старий Гетьман мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря Генерального Виговського і Полковника Полтавського Пушкаренка, що бував уже в походах Наказним Гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці зовсім зліг і 15 серпня 1657 року опівдні, в день успєнія божої матері, помер в Чигирині. Лемент і плач челяді Гетьманської і постріл з домової гармати сповістили про смерть Гетьмана. 

За причину смерті Гетьманської деякі вважають довгочасну отруту (принаймні відомості про це є у двох з чотирьох козацьких літописах), піднесену йому одним значним молодим поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник.

Ю́рій Хмельни́цький  (1641—1685)

Віддавши останню шану батькові, син зібрав помічників, полковників, старших козаків і виклав їм міркування, через які він вирішив добровільно скласти з себе обов’язки гетьмана. «Моя молодість і брак досвіду у справах, — сказав він, — примушують мене передати у ваші руки тягар, який ви на мене поклали. Прошу вас, оберіть чоловіка, ліпше за мене спроможного керувати народом і розв’язувати всі справи. Я ж буду вчитися в нього з усією старанністю та слухняністю».

Збори були здивовані, почувши таке з вуст юнака, але своєї думки не змінили. Його відмову було відкинуто, а його самого — примушено прийняти й зберігати командування, яке йому було одностайно передане за життя його батька. Зважаючи ж на неповноліття, настановили над ним (згідно з тим словом, яке вони дали небіжчику Хмельницькому) опікунів — обозного Носача, суддю Григорія Лісницького та генерального писаря Івана Виговського. Останнього 26 серпня (за ст. ст.) 1657 року у Чигирині поставили наказним гетьманом, до повноліття Юрія Хмельницького. В час обрання Виговського були в Чигирині і московські посли Кікін та Роколов, які вели вивідчу роботу.

Юрій Хмельницький, можливо, дізнавшись про щось із листів, які він знайшов серед паперів свого батька, а може, батько перед смертю попередив його про чвари, які можуть спалахнути між козаками, а можливо і бувши зваблений умовляннями Польського Уряду значущими обіцянками затвердження за ним спадкового Гетьманства, з титулом і гідністю суверенного Князя Руського та Сарматського, потайним чином узявши зі скарбу Козацького грошей на мільйон, поїхав до міста Заславля в супроводі загону своєї гвардії на зустріч з польськими послами. Враховуючи подальші події, дуже схоже на те, що Виговський таким чином придбав собі гетьманську булаву, заплативши Юрію відступних грошей з казни.

У Москві відомості про смерть гетьмана Б. Хмельницького сприйняли як сигнал до початку рішучих дій по закріпленню своїх позицій в Україні. Там добре розуміли, що юний Юрій Хмельницький, обраний майбутнім гетьманом ще за життя батька, не зможе реально керувати державою. Тому насувалися нові вибори. Розраховуючи активно втру­титись у вибори гетьмана та митрополита й нав'язати стар­шині свою волю, цар уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів — В. Кікіна та А. Матвєєва, а також князя Г. Ромодановського з військом. Вони мали забезпечити бажаний для Московії сценарій виборів гетьмана. Офіційна Москва робила все можливе, щоб змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Московії в Україні. Тому вона провела вибори геть­мана на старшинській, а не на загальній раді, оскільки стар­шинська рада краще відповідала розв'язанню головного на той час політичного завдання — обрати гетьмана на власній, а не організованій московським урядом раді і без участі в ній спеціального царського посланця князя О. Трубецького.

На козацькій раді, яка відбулася 21 жовтня 1657 року у м. Корсуні,  гетьманом був обраний Іван Виговський. Учасниками ради були: генеральна старшина, делегати від рядового козацтва і духівництва. На ній були присутні також посли Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Семигорода, Молдови.

Іван Виговський нащадок православного шляхетського роду Лучичів-Виговських з Овруцького повіту Київського воєводства. Закінчив  Києво-Могилянську колегію, служив у Луцькому земському суді.  Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. В роки правління короля Владислава IV (1632–1648 рр.) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. В 1638 р. він став писарем при Яцеку Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638–1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Б. Хмельницьким — тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу (нині с. Маслівка Миронівського району). Виговський був спочатку ротмістром кварцяного війська і в складі авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648 р.) він бився хоробро, але потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Гірея III за коня. Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити і додержав її. З 1648 по 1657 рік Виговський обіймав другу за значенням в козацькій ієрархії посаду генерального писаря – начальника гетьманської канцелярії і одночасно міністра закордонних справ. На тому писарстві він, Виговський, вірно служив Хмельницькому, добув і до смерті його, а коли Хмельницький помер, був вибраний старшиною і Запорозьким військом гетьманом.

Виговський Іван Остапович  р. н. невід., с. Вигів, нині Коростенського р-ну Житомирської обл. — 27.03. 1664, с. Вільховець Звенигородського р-ну Черкаської обл..

Але ж за давнім козацьким звичаєм гетьман мав обиратись на Січі і Виговський це добре знав. Саме тому він направив листа кошовому отаману Запорозької Січі, в якому натякав, що йому відомі звичаї і він готовий підкоритись Раді Січі в разі, якщо товариство обере іншого гетьмана. Та на Січі добре розуміли, що це лише дипломатичний хід.

Царський престол для досягнення своїх цілей вирішив здійснити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Він про­ігнорував обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого посланця А. Матвєєва запропонувавши Чигирину "статті" ("пункти") з викладом основних положень свого ба­чення подальших українсько-московських відносин. Ці "пункти" зачіпали інтереси всіх верств населення України, а тому в цілому були сприйняті з обуренням і розцінені як спроба наступу Московії на "права і вольності".

Поведінка царських послів в Україні свідчила про те, що Москві потрібен на чолі Війська Запорозького такий гетьман, якого, за влучним висловом самого Івана Остаповича, можна було, «взявши за хохол, за собою водити». Зважаючи ж на надто великі політичні апетити московитів та відчуваючи за собою серйозну підтримку старшини, Виговський відмовився від будь-яких поступок, задекларувавши намір продовжувати політику свого попередника. Саме з цього часу, з кінця літа — початку осені 1657 р., між ним і Москвою й пробігла «чорна кішка».

Не бажаючи бути маріонеткою в руках бояр і воєвод царя, у жовтні 1657 р. Іван Виговський скликає у Корсуні Генеральну раду. Змалювавши плани московської влади, наказний гетьман зрікається своїх повноважень і кладе перед учасниками ради булаву. Зараз важко встановити, наскільки щирим був Виговський у своєму зреченні влади. Швидше за все це був умілий політичний хід. Його правильність підтвердив подальший розвиток подій. Козацтво не лише повернуло йому гетьманські клейноди, а й висловило повну довіру його політичному курсу та присяглося підтримувати його акції, спрямовані проти зазіхань царських воєвод.

Цар визнав нові реалії, які склалися в Україні лише після одностайної підтримки учасниками Корсунської ради (жов­тень 1657 р.) політичного курсу гетьмана щодо Московії, спрямованого на захист української державності й оборону козацьких вольностей. На раді було вирішено:

«Царській ве­личності воль своїх не уступим і воєвод його ц.в. не хочемо».

Загалом гетьманській партії до середини осені 1657 р. вдалося втримати стосунки з Мос­ковською державою на тому рівні, який існував за життя Б. Хмельницького, тобто відстояти самостійність та не піти на поступки з ключових питань державного життя.

Навколо нового гетьмана зібралася еліта козацької старшини: герой війни за незалежність Іван Богун, відомий своєю фразою про те, що "московіти люблять свого царя більше, ніж Бога", генеральний писар Іван Груша, генеральний суддя Богданович-Зарудний, генеральний обозний (начальник артилерії) Тимофій Носач і взагалі не менше половини з 20 полковників. Головним неофіційним радником Виговського став Юрій Немирич, який прожив 10 років в Голландії, і який мріяв про такий же устрій для України.

У простих людей Виговський популярністю не користувався. Ідеалом для них були запорожці і заснований на рівності січовий устрій, а найбільше роздратування викликали спроби кого б то не було стати панами. Новий же гетьман не приховував зневаги до запорозької вольниці і мріяв побудувати "правильну" європейську державу – з сильною владою, землевласницькою аристократією і регулярною армією. Противники Виговського поширювали чутки, що, буцімто, старшина хоче відновити польські порядки і панщину. До того ж, добрих 30 років до вступу Хмельницького Україна переживала майже безперервні повстання, відомі, як "козацькі війни". Обидві сторони виявляли нелюдську жорстокість. Між поляками і козаками пролягло стільки пролитої крові, що миритися було психологічно важко.

Тому здобута восени 1657 р. політична перемога в Корсуні для Виговського в кінцевому результаті виявилася пірровою перемогою. Загравання гетьмана із старшиною, на тлі швидкого збагачення останньої та такого ж невпинного зубожіння рядового козацтва, намагання козацької еліти закріпити за собою в підданстві вільне селянство, провокує в Україні розростання анти-старшинських та анти-гетьманських настроїв. На чолі цих виступів — хоч як це прикро усвідомлювати — стає Запорозька Січ. Саме лідери запорозького козацтва, шукаючи підтримки в боротьбі з гетьманським урядом, звертаються по допомогу до Москви, закликаючи одночасно її керівництво суттєво обмежити прерогативи гетьманського проводу, залишивши за гетьманами лише ті владні повноваження, якими вони володіли, будучи підданими польського короля. Приїзд запорізьких послів до Москви дозволив останній задіяти один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України — безпосередні стосунки із впливовою політичною силою, опозиційною центральній владі. Перед царським престолом відкрилися широкі можливості щодо проведення політики шантажу гетьманського уряду. Позиція судді-миротворця, який стоїть над обома партіями, давала царю додаткові важелі впливу на ситуацію.

Наприкінці грудня 1657 р., обнадієний обіцянками московських прикордонних воєвод "в усіх потребах посилкувати", проти гетьмана повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Повстання, яке розгоралося при таємній підтримці Московії, створило зручне тло для висунення царем нових вимог до українського уряду, що й було зроблено в лютому 1658 р. московським посланцем Б. Хитровим на козацькій раді в Переяславі. Маючи певні ілюзії щодо бажання царського престолу приборкати повстання на Україні, гетьман І. Виговський під тиском Москви погодився на її основні вимоги: виведення козацьких військ з Бихова та введення царських воєвод в українські міста.

Проте приїзд Б. Хитрова не заспокоїв ситуацію в Україні. Навпаки, неофіційно підтримавши М. Пушкаря, царський посланець спровокував подальше розростання конфлікту. Наказ царя обом сторонам примиритися й розпустити війська означав, що Москва хотіла зберегти сили повстанців недоторканими як противагу І. Виговському й розраховувала, спираючись на них, поступово обмежити владні повноваження козацької адміністрації.

Надана Москвою моральна підтримка анти-гетьманській опозиції значно примножила її сили. Навеснi 1658 р. збройні анти-гетьманські виступи огорнули Запорозьку Січ, більшу частину Миргородського полку. Заклики Виговського до царя про допомогу в заспокоєнні бунтів успіху не принесли. Зважаючи на специфіку політичної ситуації, що склалася на той час у Центрально-Східній Європі, реальну військову допомогу в приборканні заколоту Іван Остапович міг отримати лише від Кримського ханату. Саме головним чином небажання капітулювати перед інтеграційними планами Московії спонукало генеральну старшину переглянути свій зовнішньополітичний курс: І. Виговський підписує договір з татарами та йде і на зближення з Польщею.

Анти-гетьманський заколот, який спалахнув на Запоріжжі, створив сприятливу ситуацію для продовження Московією боротьби за ліквідацію самостійності Козацької держави. Цар тим часом з квітня 1658 р. розпочав підготовку до введення воєвод в українські міста. Він прагнув усіляко обмежити козацький вплив на міське життя, передавши адміністративний апарат у руки міщанства, дії якого мали контролювати воєводи. Активно проводити курс на "примирення" гетьманського уряду і повстанців, а фактично сприяти "замороженню" конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І. Опухтін, І. Алфімов, Н. Волков та П. Скуратов. Але паралельно з цими "миротворчими" заходами Москва активно готувалася до воєнних дій, для чого доукомплектовувала Бєлгородський полк.

Подальше зволікання з прийняттям адекватних ситуації політичних рішень загрожувало повною втратою гетьманським урядом контролю не лише над розвитком подій, але й над стратегічно важливими територіями на лівому березі Дніпра та півдні Білорусії. Окрім того, перед козацькою старшиною почала вимальовуватися реальна перспектива втратити виборені в тяжкій війні з поляками "вольності" й перетворитися на царських холопів, позбавлених політичних прав і залежних виключно від ласки самодержавного московського монарха.

Розгром наприкінці травня 1658 р. І. Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибель М. Пушкаря зруйнували поточні плани царя й перешкодили відправці воєвод в українські міста. Це була політична поразка Москви та її прихильників в Україні.

Тому в червні 1658 р. в Україну під приводом "приборкання" вже вгамованих свавільників, а насправді, щоб захистити московські інтереси, прибули В. Шеремєтєв із загоном чисельністю 2300 ратних людей до Києва та Г. Ромодановський з 15000 ратних людей до Прилук, в їх обозі знаходять собі притулок лідери, що вціліли після полтавського погрому анти-гетьманської опозиції.

Прихід московських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. Поспішне введення московських військ в Україну, поява у полках Г. Ромодановського лідерів розгромленої опозиції, розсилання по містах Лівобережжя московських залог без узгодження з українським урядом, страти кількох відданих гетьману сотників, насильства і грабунки царських військ були розцінені козацькою старшиною як виклик і початок відкритої збройної агресії Московії.

У відповідь на ворожі дії царських воєвод гетьманський уряд вирішив силою змусити московське командування видати лідерів опозиції та вивести війська з території України. І. Виговський також хотів суттєво підірвати базу анти-гетьманського руху та деморалізувати повстанців. У серпні-вересні 1658 р. відбувся похід гетьманських військ на українсько-московське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти мосоквитів розпочав на території Білорусі й полковник Іван Нечай.

Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила діями військ Г. Ромодановського на Лівобережжі, гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду. 16 вересня 1658 р. у місті Гадячі укладено трактат про унію України з Польщею. З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. З польського боку головним послом був королівський секретар Станіслав Казимир Беньоховський. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату.

Юрій Немирич — український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією — був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 р. вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Юрій Немирич * 1612, Овруч, Житомирська область — † 1659

Уряд гетьмана бажав утілити в Україні свій політичний ідеал — союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. На цій підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.  Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою (яка в той час називалась руською мовою), своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи — «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування. Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах — Україні, Литві, Польщі. Православній церкві поверталися храми, землі, майно. У спільному сенаті мали дістати місця православний митрополит і єпископи. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації.

У Гадяцькому договорі робилася спроба поновити назви і визначення Українській державі — «Велике князівство Руське», яке об'єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський ,та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість.

Принагідне слід зазначити, що застосування цієї назви певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648-1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва — «Військо Запорозьке». Іноді на переговорах держава іменувалась як «Гетьман з Військом Запорозьким». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу. Фігурувала зазначена формула й у договорі 1654 р. як визначення Української самостійної незалежної держави, що уклала договір з іншою стороною — Московською державою.

Щоправда, царський уряд майже відразу почав упроваджувати для приєднаної України назву «Малоросія», котра остаточно утвердилася в Російській імперії. Український народ ніколи не іменував себе малоросами, а українські землі не називав «Малоросією», тільки «Україна» та «Русь». Це засвідчують козацькі думи й народні пісні.

---

Початок війни

Близько 20 жовтня в Україну увійшло 20-тисячне московське військо на чолі з Г. Ромодановським із завданням встановити військовий контроль Московського царства над південними і центральними районами Лівобережжя та забезпечити переобрання на місце І. Виговського підконтрольного Москві гетьмана. Солдати та вірні царю козаки оволоділи низкою українських міст.

І. Виговський, доручивши полковникам Г. Гуляницькому, П. Дорошенку та О. Силичу зупинити Г. Ромодановського в районі Пирятина, сам вирушив під Київ з метою вибити звідти московський гарнізон, що значно зміцнило б тили. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та облога Г. Ромодановським Варви зруйнували всі плани гетьмана.

Щоб зберегти вірні боєздатні частини, І. Виговський уклав перемир'я з київським воєводою В. Шеремєтєвим та послав до Москви посольство з проханням пробачити його "провини" перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Це перемир'я спонукало Г. Ромадановського зняти облогу Варви та відійти до Лохвиці.

Не маючи достатніх сил розгромити гетьманські війська у Варві, Г. Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання підконтрольними йому козаками альтернативного І. Виговському гетьмана для Лівобережної України - Івана Безпалого, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багато-гетьманства.

Проте сил, достатніх для вирішальної перемоги, у жодної із сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь взимку 1658 -1659 рр. активно готувалися до продовження війни. Москва провела часткову мобілізацію (збір даточних людей у військо з усієї держави за указом від 13 листопада), а Чигирин закликав на допомогу іноземні війська (татарські й польські).

У грудні 1658 р., перегрупувавши свої сили, гетьманський уряд перехопив ініціативу: окупаційні війська були заблоковані в Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі і Криму, І. Виговський негайно вирушив на Лівобережжя з метою відновити частково втрачений контроль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лубенського полків, в яких уже порядкували московські гарнізони.

Вся зима і перша половина березня 1659 р. промайнули в постійних сутичках гетьманських і московських військ у прикордонних районах та періодичних під Києвом. Гетьманові вдалося відновити контроль над більшістю територій зазначених вище полків. Ряд міст цього регіону, зазнавши грабунків та утисків з боку московитів, добровільно здалися гетьманським військам. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і московськими військами на Лівобережжі І. Виговський домогтися не зміг, оскільки в чужих руках залишалося 10 українських міст. Протягом усього цього періоду сторони, з одного боку, активно готувалися переломити ситуацію на свою користь військовими засобами, а з іншого – практикували подвійну дипломатію, постійно заявляючи про наміри мирно врегулювати конфлікт.

---

Вторгнення в Україну військ А. Трубецького

Ключові події українсько-московського війни розгорнулися під м. Конотоп Ніжинського полку. Завдяки своєму розташуванню Конотоп був стратегічно важливим містом, ключем до всього українського прикордоння в районі Путивля. Саме в Конотопі стояв найбоєздатніший на Лівобережжі підрозділ гетьманських військ. Узявши Конотоп, А. Трубецькой фактично ставав би господарем усієї центральної частини українсько-московського прикордоння. Проте це було непростим завданням, оскільки місто було добре укріплене.

Не викликає сумніву, що, очікуючи збройного протистояння з московитами, українське командування привело оборонні споруди міста в належний стан. Саме до цього міста із завданням опанувати Україну, рухалося царське військо на чолі з А. Трубецьким, яке 29 березня 1659 р. перетнуло українсько-московський кордон.

12 квітня поблизу м. Смілого на ворожий обоз напали гетьманські козаки й татари. Досить легко відбивши нападників, московити увійшли у Сміле. 13 квітня до них приєдналися козаки промосковськи налаштованого наказного гетьмана І. Безпалого. Того ж дня князь Ф. Куракін, спішно рухаючись до Конотопа з Лохвиці, де всю зиму його полки простояли в облозі, наказав князю С. Пожарському здійснити каральну акцію в місті Срібному. Оволодівши містом після запеклого бою з козаками прилуцького полковника П. Дорошенка, С. Пожарський, за свідченням літописця С. Величка, «тамтешніх мешканців одних вирубав, а інших забрав у полон». Простоявши у Смілому декілька днів, 16 квітня військо князя А. Трубецького вирушило під Конотоп.

У 1659 р. Іван Богун у листі до Івана Безпалого писав: «Непомалу дивуємося, що ваші мості, народившися з нами разом як вільний народ і разом зрісши на Україні, нашій Вітчизні, і проливаючи немалий час кров свою за вольності всього Війська Запорозького, зараз самі добровільно піддаєтеся в неволю і з нами, братією своєю, з ким разом хліба їли і проти кожного неприятеля ставали, ведете війну і на нас, свою кров, наступаєте».

---

Облога Конотопа

18 квітня московське військо увійшло в село Підлипне, розташоване за три версти від Конотопа. За різними даними, у місті тоді перебували два-чотири козацькі полки під командуванням ніжинського полковника Г. Гуляницького та близько 7 тис. татар, які стояли в с. Попівці (за 3 версти від Конотопа).

Московські рейтарські полки В. Змієва та А. Фанстробеля та стрілецькі сотні 19 квітня змусили татар без бою спішно відступити з Попівки, не давши їм змоги з'єднатися з Г. Гуляницьким. Бажаючи завадити цьому, з Конотопа вийшли козаки й почали шикуватися на полі в бойові порядки. Проте через деякий час, очевидно зваживши на значну чисельну перевагу московитів, повернулися в місто, не вступивши в бій з посланими проти них стрільцями. Таким чином, 20 квітня ворожі війська підступили до самого Конотопа. Зустрінуті гарматним і рушничним вогнем, московити стали біля міста обозом і почали копати до фортеці шанці та ставити в них гармати. Наступного дня, 21 квітня, до Конотопа з-під Лохвиці підійшов князь Ф. Куракін зі своїми полками. Після того як він, за наказом О. Трубецького, став обозом з іншого боку міста, Конотоп опинився в суцільній облозі.

В історичних джерелах наводяться різні дані щодо чисельності московських військ, які облягли Конотоп: від 30 до 200 тис. Повного достовірного розпису складу та чисельності полків, які були під Конотопом, поки що не виявлено.

Проте на підставі непрямих даних усе ж можна встановити приблизну чисельність московського війська під Конотопом.

Підрахунки дають таку картину. Бєлгородський полк під командуванням князя Г. Ромодановського влітку 1658 р. нараховував 19 тис. осіб, проте ці війська в осінньо-зимовій кампанії 1658-1659 рр. зазнали втрат, і тому під Конотопом Г. Ромодановський, очевидно, мав у своєму розпорядженні не більше 15 тис. осіб. Війська, які були під командуванням князя Ф. Куракіна, набиралися здебільшого в містах Севського полку, значно меншого, ніж Бєлгородський, а тому не могли переважати за чисельністю Бєлгородський полк. Отже, полки Ф. Куракіна та Г. Ромодановського під Конотопом могли разом налічувати максимум 25 тис. ратних людей. Крім того, був ще полк О. Трубецького - близько 45 тис. ратних людей.

Отже, власне московського війська під Конотопом було, очевидно, близько 70 тис. осіб.

Обложені в Конотопі козаки відмовилися здати місто, а також покаятися й визнати підданство цареві. Замість письмової відповіді на лист воєводи обложені кричали з міста, що «вони сіли на смерть» і безперервно стріляли зі стін у шанці з гармат і ручної вогнепальної зброї. Пересвідчившись, що ні вмовляння, ні демонстрація сили на козаків не впливають, А. Трубецькой віддав наказ стріляти по міських укріпленнях і по самому місту з усієї наявної в його війську артилерії. У відповідь козаки 26 квітня здійснили вилазку «багатьма людьми» на шанці полку Трубецького. У короткому бою під міськими стінами московити зуміли взяти полонених, які повідомили, що з Г. Гуляницьким у місті лише 4 тис. козаків і місцевих жителів.

Очевидно, покладаючись на свою величезну перевагу в живій силі, Трубецькой вирішив узяти місто штурмом. О 6 годині ранку 29 квітня на штурм Конотопа пішло 9 стрілецьких приказів і щонайменше 8 драгунських і 4 солдатських полків. Загальна кількість царських військ, задіяних під час штурму, становила понад 20 тис. осіб. Кількість козаків гетьмана І. Безпалого, які йшли разом з московитами, невідома. Під супровід постійного обстрілу міста з гармат московити почали «від шанців з усіх боків до міста приступати з драбинами... ».

Жорстокий штурм тривав 5,5 годин. Московитам удалося в багатьох місцях зійти на стіни міста із прапорами та барабанами і спалити вежу, проте козаки чинили запеклий опір і зігнали нападників зі стін. Після цього А. Трубецькой віддав наказ про відступ. За інформацією секретаря данського посольства в Москві А. Роде, такому перебігові подій сприяло й те, що коли неприятель увірвався до фортеці, козаки підірвали закладені ними міни, завдавши московитам великих втрат та деморалізувавши їх. Втрати у ворожих полках становили 2594 осіб пораненими, 386 осіб покаліченими та 514 осіб - убитими.

Бажаючи виправдатися перед царем за поразку, Алєксєй Трубецкой вдався до фальсифікації. Алєксєю Михайловичу повідомили, що в Конотопі нібито було 60 тис. козаків, але через те, що вони трималися тихо й обережно, воєводи буцім не знали справжньої кількості оборонців міста й готували штурм, орієнтуючись на 4 тис. захисників. Утім, зазнавши невдачі, московити розпочали регулярну облогу міста: «підступили до нього з траншеями та мінами й безперервно обстрілювали його бомбами і ядрами».

Лише покладаючись на Бога, божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня 1659 року.

Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансильванії.

---

Бої з царськими військами на Лівобережжі.

Після невдалого штурму Конотопа московське командування вирішує поширити військові дії та силовий тиск на інші райони Лівобережжя. Тому в травні А. Трубецькой відправив від Конотопа на захід до Борзни каральну експедицію на чолі з князем Г. Ромодановським: 5 солдатських, 2 драгунських, 2 рейтарських полки, дворянську кінноту, а гетьман І. Безпалий - полковників Г. Донця та І. Силку з козаками. «Для захоплення язиків та розвідки боєм сил козацьких і татарських військ на чолі з В. Золотаренком та для оберігання від... татар і зрадників Черкас (козаків)». Кількість козаків, які були з В. Золотаренком, невідома, проте татар з ним налічувалося близько 2 тис. осіб. Лише після двох запеклих боїв під містом та спустошення його околиць московські війська «Борзну штурмом взяли й висікли та випалили».

У місті було взято в полон багато жінок і дітей. Усіх після повернення Г. Ромодановського під Конотоп вислали у вірні Москві міста. Зокрема, жінки, діти й родичі козацької старшини були відправлені в Путивль. Таким чином, вперше в історії українсько-московських відносин було застосовано виселення українців з їхніх рідних домівок як засіб залякування й тиску на населення з метою примусити його коритися московській владі.

Зі свого боку, українське командування, очікуючи приходу союзних військ, намагалося посіяти паніку в прикордонних московських районах та ускладнити зв'язок А. Трубецького з Путивлем. З цією метою глухівський наказний полковник Л. Бут та глухівський сотник П. Уманець посилали великі козацькі загони за московський кордон.

Сам І. Виговський десь після 3 травня почав повільно рухатися із Чигирина на північ у Ніжинський полк, де розгорталися основні події. При собі гетьман мав нурадин-султана з 5-ма тис. татар. 11 травня гетьман був під Ірклієвом, звідки послав листи кримському ханові та мурзі Карач-бею з проханням швидше вирушати в похід. 20 травня І. Виговський був під Драбовом, 28 травня - під Ташанню, а 8 червня - вже в Яготині. Натомість десь 19 чи 20 травня кримський хан Мухаммед-Гірей IV вирушив з основним своїм військом із Криму на з'єднання з гетьманом.

Тим часом у другій половині травня в московитів почали виникати серйозні проблеми з підготовкою до вирішальної битви за Україну. По-перше, з-під Конотопа почалася масова втеча ратних людей, що свідчило про падіння бойового духу у московському війську. За вибірковими даними, лише з полків князя Г. Ромодановського втекло не менше тисячі осіб. По-друге, як з'ясувалося, бєлгородський обложний воєвода Л. Ляпунов за хабарі відпускав зі служби ратних людей, що зменшувало й так украй виснажені людські резерви Бєлгородського розряду. По-третє, нові накази про додаткові набори у драгуни дітей боярських та інших категорій служилих людей, навіть у пропорціях від сім'ї з трьох - одного, а з чотирьох - двох, не давали очікуваних результатів, оскільки ті, хто ще залишився в містах, ухилялися від набору, тікали. По-четверте, прикордонні воєводи не могли примусити «повітових людей» відремонтувати укріплення міст і зібратися в міста навіть під загрозою очікуваного приходу татар, про що в Москву доповідали, зокрема пронський, ряжський та шацький воєводи.

Тому московський уряд ужив заходів, які, на його думку, могли б виправити ситуацію. До головних міст південно-західного прикордоння - Севськ, Брянськ і Бєлгород - 12 і 22 травня були послані нові, завзятіші полкові та обложні воєводи, відповідно – стольники М. Дмитрієв, князь О. Лобанов-Ростовський і князь О. Звенигородський. Крім того, 28 травня Алєксєй Михайлович видав наказ для війська Трубецького про те, що надалі українців, які потраплять у полон під час бою, московські ратні люди віддавати воєводам не зобов'язані, а можуть залишати собі. Мабуть, у такий спосіб Москва хотіла стимулювати власне військо до активніших дій, спрямованих на захоплення української території. 1 червня цар наказав Війську Донському здійснити напад на Крим, «щоб кримського хана походу на наші українні міста війною вам своїм походом на Крим перешкодити». Врешті, для роз'єднання татарських сил Москва через своїх вивідачів пустила чутку, що московити збираються прийти під Азов.

Очевидно, саме через ці проблеми А. Трубецькой не скористався порадою недругів гетьмана вирушити з основними силами через Ніжин на Київ, залишивши під Конотопом частину війська. Промосковськи налаштовані київський полковник В. Дворецький та ніжинський протопоп М. Филимонович запевняли боярина, що київський воєвода князь В. Шереметєв готовий до спільних дій: «...на Дніпрі чекають всі судна, пороми й перевозів багато готових». Такий похід, писали вони, потрібний для того, щоб не дати гетьманові з'єднатися з ордою, прихід якої очікували в найближчі тижні.

Трубецький учинив навпаки: сам з основним військом залишився під Конотопом, а до Ніжина «над татарами і над... черкасами промишляти» 25 травня послав князя Г. Ромодановського та П. Скуратова з їхніми полками. За наказом І. Безпалого до експедиції приєднались і козаки полку І. Донця. Причиною таких дій А. Трубецького деякі дослідники вважають особисту неприязнь між ним і В. Шереметєвим.

27 травня в полі біля Ніжина відбулися три запеклі бої, у яких втрат зазнали як московити, так і козаки на чолі з наказним гетьманом І. Скоробагатенком, а також татари. Знекровлені московити, так і не наважилися штурмувати місто. Військо князя Г. Ромодановського, пограбувавши околиці міста та Ніжинський Пустинно-Тригорський монастир, з якого, за свідченням ігумена, «дзвони й усі книги церковні та навчальні побрали й до Москви повезли», 1 червня повернулося під Конотоп.

Тим часом 10 червня кримський хан, переправившись через р. Оріль, увійшов зі своїм військом у межі Полтавського полку. Під Говтвою спільно з гетьманськими козаками татари розбивають загони В. Новосильцева та К. Пушкаря. Ще з дороги кримський хан Мухаммед-Гірей споряджає до Варшави свого посла із закликом до Польщі вислати армію проти Москви та діяти узгоджено з татарами й козаками, які вже виступили в похід.

Головні ж московські війська посилили тиск на конотопський гарнізон і готувалися до нового штурму. Фактично безперервний обстріл міста з гармат став особливо нестерпним з 5 червня, коли, за порадою перебіжчика, князь Трубецькой наказав установити 30 гармат за р. Єзуч і на височині навпроти Конотопа, бо, за свідченням самих московитів, «як почали спершу з гармат у місто бити в ті місця на які вказав перебіжчик, і з тих де місць багато людей почало втікати й побігли врозтіч... від тої гарматної стрілянини вчинилась їм тіснота велика». 9 червня вал, який московити будували для штурму фортеці, уже був «у довжину... як з лука стріляти доброму стрільцю... угору саженів з 3, а від міста з 25 саженів». Окрім того, «для приступного часу тури зробили й... дров навозили добрих багато». Хоча обложені, як пише літописець Самовидець, і завдавали ворогу відчутних втрат, а під час вилазок носили землю до Конотопа «і з того собі вал прибільшували», проте їхнє становище було критичним.

У листі від 14 червня до гетьмана, просячи негайної допомоги, Г. Гуляницький так змалював стан обложеного міста: «...удень і вночі й однієї години вільної не маємо від неприятеля, який наступає на нас, з яким воюємо і вдіяти нічого не можемо, бо вже й сил наших не стає, такі тяжкі й дуже важкі до нас кожного дня і ночі приступи.. чинять..., воду від нас віднято, й місто різними промислами палять кулями огнистими; пороху та куль уже не маємо, чим боронитися, живності в козаків немає ж, коні всі впали...».

Як розповіли 17 червня на допиті в путивльського воєводи «вихідці» з Конотопа, у місті «їдять коней і всяку живність, а що де в міщан було запасів, і козаки в них відняли і стережуть їх міцно, щоб 3 і 2 чоловіки разом не сходились, побоюються від них зради... і з водою де у них дуже сутужно, багато людей з безводдя й від тісноти пухнуть і помирають... і в місті хлібних припасів немає». «Конотопські сидільці» під час розмови з Г. Гуляницьким погодились утримувати місто лише до Петрівки (29 червня), а потім здати фортецю А. Трубецькому.

---

Конотопська битва 

Тим часом героїчний опір захисників Конотопа й пасивна вичікувальна тактика князя А. Трубецького, зумовлена ослабленням війська через втечі ратних людей та небажанням доводити справи до великої польової битви, дали змогу гетьманові І. Виговському дочекатися своїх союзників – кримських татар. Московські полководці в XVII ст. намагались уникати активних наступальних дій через недостатній вишкіл та низькі моральні характеристики свого війська. Тож, блокувавши всі спроби А. Трубецького роздобути достовірні відомості про себе (послані з цією метою донці були посаджені під домашній арешт), І. Виговський нав'язав царському полководцю генеральну битву у вигідних для себе умовах.

Дочекавшись вістей, що війська Мухаммеда-Гірея на підході, І. Виговський вирушив із с. Викова (зараз смт. Новий Биків Бобровицького району Чернігівської обл.), де він стояв обозом, прямо на Конотоп. Пройшовши Галицю та Ічню, гетьман зупинився на Крупичполі, розташованому в 10 верстах на північ від Ічні. З гетьманом тоді було 16 тис. козаків при 10 полковниках, 5 тис. татар з нураддин-султаном і 3 тис. поляків, сербів та волохів з А. Потоцьким, С. Яблоновським та Ю. Немиричем.

24 червня до Крупичполя підійшов кримський хан із кримськими, білгородськими, ногайськими, азовськими татарами й темрюцькими черкесами. Підтвердивши взаємною присягою договір про спільні дії в цій війні проти московських військ та про надання один одному військової допомоги проти будь-якого неприятеля в майбутньому, козаки й татари рушили до Конотопа, до якого від Крупичполя було два-три денних переходи. Кількість татар, які були з І. Виговським і ханом за даними різних джерел складала 30-40 тис. чол.

Не дійшовши 22 верст до Конотопа, союзники зупинилися біля с. Тиниці в низині р. Борзни (зараз село Бахмацького району Чернігівської обл.). Звідси вони для розвідки та захоплення «язиків» відправили козацько-татарський загін до переправи через річку Соснівку. Переправа знаходилася біля с. Соснівки, яке лежить за 12 км на південний захід від Конотопа. 27 червня відбувся бій козацько-татарського загону з «московськими сторожовими сотнями» на переправі біля с. Соснівки.

Після зіткнення козаки й татари з «язиками» відійшли від Соснівки. Полонені повідомили про розташування царських військ під Конотопом, зауваживши, що московити не чекають нападу. Трубецькой, довідавшись таким чином про прихід І. Виговського, вислав до села Соснівки до переправи окольничих князів Г. Ромодановського, С. Пожарського і С. Львова з ратними людьми їхніх полків й посилив це військо стрільцями, рейтарами і драгунами зі свого полку та полку князя Ф. Куракіна. Гетьман І. Безпалий дав воєводам дві тисячі своїх козаків на чолі з полковниками Г. Івановим і М. Козловським.

Щодо кількості військ, які вирушили проти І. Виговського до Соснівської переправи, у джерелах існують розбіжності. Сам гетьман (у листі від 1 липня) та інший учасник битви, польський полковник Т. Карчевський (у листі від 10 липня), називали цифру 15 тис. При цьому І. Виговський підкреслював, що це чисельність лише тієї частини військ, яка перебувала на переправі, інша ж стояла віддалік. Самовидець пише про 20-30 тис. Польський шляхтич з війська І. Виговського у листі від 13 липня зазначає, що московської кінноти й піхоти під Соснівкою налічувалося 40 тис. осіб, турецький літописець Наїма веде мову про 50 тис., ще один польський шляхтич К. Перетяткович у своїх спогадах зауважує 60 тис. осіб. Ці цифри охоплювали як кінні, так і піхотні полки, про що свого часу повідомляв козацький літописець Ф. Софонович: «Там же війська московські, не сподіваючись татар, вийшли кінно і з піхотою з табору против Виговського».

І. Виговський надавав майбутній битві принципового значення. Перед боєм він сказав московським посланцям, яких тримав під арештом: «...коли він перед великим государем винний, то його Господь Бог і поб'є, а буде винний інший хто, і над тим також воля Божа». За повідомленням деяких джерел, під час Конотопської епопеї за гетьмана І. Виговського та за козацьке військо служили молебні чи то у всіх київських монастирях, чи то в усіх українських церквах.

28 червня рано вранці І. Виговський, як повідомляє Самовидець: «військо, вишикувавши козацьке і польські корогви, просто на Соснівку рушив, а хан з ордами на Пусту Торговицю рушив з людом, перебраним до бою». Царські війська розташувалися на конотопській стороні Соснівської переправи по берегу Соснівки. Отже, коли гетьман І. Виговський прийшов у Соснівку, то його від московських військ, які вже чекали на нього, відділяло річище річки.

Козаки й найманці першими розпочали бій. Виговський відряджає козацькі й польські частини на правий конотопський берег Соснівки зв'язати боєм московські полки, які стояли поблизу переправи. Основні сили татарського хана, відокремившись від військ І. Виговського, пішли на південь уздовж берега Соснівки до урочища Пуста Торговиця, розташованого за 7 км на схід від Соснівки, в улоговині річища колишньої р. Торговиці, тобто в заболоченому яру завширшки від півкілометра до кілометра, з досить високими берегами. Переправившись там через річку на конотопський бік, Мухаммед-Гірей чекав розпалу битви І. Виговського з Г. Ромодановським і С. Пожарським. Вибравши зручний момент, татари атакують московські війська з тилу з двох боків. Деморалізовані ударом, московити починають спішно відступати, потім тікати й стають легкою здобиччю татарської кінноти й козацької піхоти. Окремі полки організовують кругову оборону й, очевидно, чинять запеклий опір до вечора, проте жодна допомога з-під Конотопа не надходить. Можливо, одним із місць таких запеклих боїв були околиці хутора Саранівки, де, як писав свого часу відомий історик О. Лазаревський, збереглися «могилки, розсіяні біля урочища Городище. Тут же часто знаходять уламки шабель, кольчуг, ядра, та інше».

Про те, що татари здійснили два флангових обхідних маневри, свідчать принаймні два очевидці бою. Вже згадуваний польський шляхтич у листі-від 13 липня писав: «На правому крилі й на лівому переправилася орда і захопила тил цієї переправи у московитів, які боронили ту переправу. Маючи вільний шлях до Конотопа, військо вдарило, вважай, в очі московитам і за Божим благословенням розгромило всіх московитів до єдиного». Про два обхідних маневри згодом свідчили донські козаки: «І як вони з государевыми ратними людьми зійшлися під Конотопом біля переправи і вчинили бій, а татари в той часу зайшовши з обох боків, на государевих ратних людей вдарили й государевих ратних людей полки й сотні змішали».

Потрібно зазначити, що в описах Конотопської битви, зроблених М. Наїмою, С. Величком, В. Коховським, С. Твардовським, які не були очевидцями подій, є низка малодостовірних сюжетів і фактів. Так, Наїма помилково називає місцем головної битви береги Десни чи Сейму. Чимало помилкових суджень знаходимо у літописця Самійла Величка. Зокрема, він домислив напад козаків на московитів, який нібито відбувся вранці в день генеральної битви; недостовірно пише, що, оговтавшись від несподіванки, московити відбили козаків від боярського обозу, а московське командування послало в наступ кінноту на чолі з С. Пожарським; що козаки відступили з метою заманити московитів у пастку за переправою; що С. Пожарський кинувся за козаками, які відступали, зігнорувавши застереження полонених козаків.

Польський хроніст В. Коховський помилково говорить, що табір О. Трубецького був розташований між Десною та Сеймом; що орда в перший день напала безпосередньо на табір А. Трубецького, але була з успіхом відбита гарматним вогнем; що наступного дня А. Трубецькой з усім військом підійшов до самої переправи, і його від С. Пожарського відрізав Г. Гуляницький, який з 5-ма тис. козаків зруйнував міст і загатив річку; що спочатку було розбите головне московське військо на чолі з князем А. Трубецьким, а вже потім С. Пожарський – аж під Путивлем. Подібно до В. Коховського описує події під Конотопом й інший польський хроніст XVII ст. - С. Твардовський.

---

Втрати сторін

Після перемоги гетьман Виговський, прийшовши з того бою, ввечері наказав стріляти з гармат, а посланцям А. Трубецького зауважив: «...государевих людей побив не він, гетьман, побила їх воля Божа, так як писано: «Не хвалися сильний силою своєю, ні багатий багатством своїм, ні мудрий мудрістю своєю».

Втрати союзників у битві за донесеннями поляків з-під Конотопа становили:

козаків – 4 тис.

татар – 6 тис.

Щодо втрат московської еліти у Конотопській битві, то деякі підрахунки провів російський дослідник І. Бабулін. За даними родовідних дворянських книг він склав поіменний список московських дворян, які загинули під Конотопом. Серед жертв були 20 князів.

Майже усі сучасні російські дослідники про московські втрати під Конотопом посилаються на віднайдений О. Новосельським "Розпис боярина і воєводи князя А. Трубецького всяких чинов людей, які на боях, і на приступах, і в посилках побиті, і в полон піймані в 1659 р." згідно з яким, «всього на конотопському великому бою і на відводі полку боярина і воєводи князя Алєксєя Трубецького з товаришами московського чину, городових дворян, і дітей боярських, і новохрещених мурз, і татар, і козаків, і рейтарського строю начальних людей, і рейтар, драгунів, солдат і стрільців побито і в полон піймано 4761 осіб». Однак є підстави сумніватися у повноті даних самого документа, оскільки наведені у ньому дані не узгоджуються зі свідченнями інших джерел. Скоріше за все це втрати, яке понесло московське військо при штурмах та осаді самого Конотопу.

Згідно з попередньою домовленістю між ханом і гетьманом, усі взяті в полон московити були віддані татарам. Татарський літописець, описуючи долю полонених, так завершує свою розповідь: «Тому тепер ми повинні докласти всі старання, щоб зміцнити ворожнечу між московитами та козаками й абсолютно перекрити їм шлях до примирення; ми повинні, не мріючи про багатство, яке пропонують полонені, наважитись перерізати їх у сіх».  Т. Фролов, який полоненим перебував у таборі кримського хана під час битви й будучи відпущеним, розповів про 5 тис. полонених бранців-московитів, захоплених татарами.

Точно відомо, що одразу страчений був князь С. Пожарський. Як повідомляє С. Величко, той вилаяв хана і плюнув йому межи очі, після чого той негайно наказав відрубати своєму кривдникові голову. За розповіддю того ж Т. Фролова, який був очевидцем страти Пожарського, хан наказав убити князя за те, що той у минулі роки приходив на чолі московських військ під Азов на кримських татар.

Гірка доля більшості бранців, яких, очевидно, було страчено після бою, не викликає сумніву. Проте частину полонених татари приховали від страти, з-під Конотопу вони привели до Криму близько 400 полонених московитів. Окремі «конотопські» бранці «виходили» з татарського полону й у 1666, і в 1671, і навіть у 1673 роках.

У будь-якому разі на сьогодні залишаються нез'ясованими та однозначно документально не підтвердженими загальні втрати царських полків не лише під час битви 28 червня та відступу до Путивля, а й під час облоги Конотопу, походів під Борзну, Ніжин, Говтву. Практично всі джерела стверджують, що загинув увесь загін, який вирушив з-під Конотопу до Соснівки. Отож, найвірогідніше, московські втрати у цій битві становили 20-30 тис. осіб убитими в бою та страченими після нього.

---

Відступ московського війська з України

У день битви, 28 червня 1659 р., оцінивши всю загрозливість ситуації, князь А. Трубецькой наказав своїм військам залишити шанці під Конотопом і зібратись у його обозі. Таким чином, облога міста на 70-й день була припинена. Коли московити спішно збиралися в один табір, Г. Гуляницький здіснив з міста вилазку, під час якої завдав ворогам немалої шкоди. Московити в той же день розпочали будувати переправу через р. Конотоп і переправляти на протилежний, путивльський, бік вози, а Г. Гуляницький захопив покинутий обоз князя Ф. Куракіна, де «три мортири... взяв... також дванадцять вогневих возів взяв, і продовольства для війська у великій кількості».

Гетьман І. Виговський послав козацькі й татарські загони перерізати всі дороги між Конотопом і Путивлем та на переправу через р. Сейм поблизу Путивля, щоб не дати можливості Трубецькому отримати допомогу з Путивля. Сам же гетьман з основними силами 29 червня підійшов до Конотопа і взяв в облогу табір московитів: козаки повели до обозу О. Трубецького шанці й розпочали безперервний гарматний обстріл ворожих позицій. Довідавшись, що московське військо розпочало переправу через р. Конотоп, гетьман негайно перекинув на путивльський бік річки «частину свого війська і татар велику частину».

У ніч на 30 червня І. Виговський повів його на нічний штурм табору, проте, безрезультатно. В одній із атак ледь не загинув і сам гетьман. Нарешті, бажаючи врятувати війська, які в нього залишилися, та вирватися з оточення, князь А. Трубецькой 2 липня почав відступ у бік Путивля. Про бій 2 липня один із польських офіцерів написав: «орда дуже добре билася, брала участь у битві разом із польською та козацькою кіннотою і на ворожій вогонь і потужну артилерію відвалено вела наступ».

Козаки й татари протягом трьох днів безперервно всіма силами намагалися розірвати кільце обозних возів московитів, постійно обстрілювали обоз із гармат, проте ратні люди запекло оборонялись. У безперервних атаках загинуло до 3,5 тис. козаків і татар та не менше 2 тис. московитів. 4 липня царські війська прийшли до р. Сейму і стали на Білих Берегах за 10 верст від Путивля.

За наказом О. Трубецького «біля Путивля по надовбам і від'їздні караули учинили міцні проти попереднього з прибавкою і по річці Сейм на перевозах поставили голів з сотнями і наказали їм стерегти пильно без усяких послаблень, щоб воїнські люди через Сейм-річку без відома не пройшли й над містом таємно і раптово зла якого не учинили». Ці заходи безпеки були цілком слушними, адже «як государеві люди прийшли до річки Сейм, і Виговський з черкасами (козаками) став обозом на полі поряд з обозом государевих людей, а хан з ордою стояв від нього за півверсти; і стояли вони на тому місці два дні, а з того місця перейшли вони 5 верст і стали під Путивлем на горі від Путивля в 10 верстах, і на тому місці стояли два дні».

---

Реакція Москви

Алєксєй I Міхайлович Тішайший (19 (29) березня 1629 — 29 січня (8 лютого) 1676)

Звістка про розгром царського війська під Конотопом та очікувані масові напади татар на московські міста стала повною несподіванкою для Москви. Непередбачувана поразка мала деморалізуючий вплив як на тогочасне московське суспільство, так і на офіційні кола. Як писав видатний російський історик С. Соловйов, «у траурному одязі вийшов Алєксєй Михайлович до народу, і жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був раптовим; ішов він за такими блискучими успіхами... Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської, град, який царствував, затремтів за власну безпеку...».

У перших числах липня 1659 р. в Москві була паніка. Ширилися чутки, що А. Трубецькой втратив понад 50 тис. осіб. Охоплені панікою, мешканці втікали за 100-150 верст від Москви. «Тільки було через це велике сум'яття і страх, одні піші, інші же на конях, інші же діти малі на коровах і на волах. І через це багато паскудства було і душогубства, багато помирали з голоду». Лише на четвертий день після першого повідомлення надійшла інформація, що князю А. Трубецькому з основними силами вдалося пробитися в Путивль. Панічні настрої в Москві, очевидно, посилила і грамота хана Мухаммед-Гірея до царя з погрозами, відправлена з Т. Фроловим.

Московська держава одразу почала готуватися до оборонних дій на власній території. Уже 5 липня вийшов царський указ про новий набір даточних людей на солдатську службу (другий за неповний рік) на тих же умовах, що й набір 13 листопада 1658 р., але поширений на нові категорії населення.

Паралельно з військовими заходами Москва прагнула відновити й певну психологічну рівновагу населення та повернути йому віру в непереможність нібито «святої» справи - завоювання для царя нових земель. У 10-х числах липня в єпархії Московської Православної Церкви були розіслані царські грамоти, у яких єпископам пропонувалася повсюдно здійснити молебні за перемогу над ворогами.

18 липня, вважаючи, що головна мета кампанії досягнута - основні царські війська розбиті й відкинуті з української території, - гетьманський уряд запропонував царю «замирення» та обмін полоненими. Старшина запевняла царя, що ні гетьман І. Виговський, ні вона кровопролиття не бажали й зараз не бажають. Вона пропонувала цареві припинити військові дії, оскільки, навіть за всю війну з Польщею від 1648 р. не було «такого в краях наших спустошення, яке зараз від православних ратей». Чигирин висловлював готовність вислати для переговорів про врегулювання конфлікту своїх посланців. А щоб це звернення не видалося проявом слабкості, у листі спеціально підкреслювалась про рішучу налаштованість Гетьманщини й далі «за вольності наші стояти».

Посланці, які привезли цей лист для царя та лист АО. Трубецькому з пропозицією «про замирення договір учинити», повідомили боярина, що І. Виговський у розмовах казав, що цар їх «не за шаблею взяв, присягали йому добровільно», «а зараз за їх добровільною присягою лише розоряють», тому Військо було змушене «проти сили силою стояти», а якщо на українські міста московське військо знову піде, козаки будуть оборонятися.

Москва в цей час спрямовувала всі свої, насамперед дипломатичні, зусилля на те, щоб наслідки Конотопської поразки істотно не вплинули на її відносини із західними сусідами-противниками (Швецією та Польщею). Намагаючись нейтралізувати ту перевагу, яку отримав гетьманський уряд І. Виговського в результаті перемоги під Конотопом, приблизно 24 липня донськім козакам був наданий наказ йти в похід на Крим, з тим щоб сприяти роз'єднанню гетьманських і татарських сил.

Очевидно, розгром під Конотопом змусив царя приховувати власні амбіції. У грамоті, від 29 липня до старшини Війська Запорозького, витриманій у рівному, неконфронтаційному стилі, цар ні гетьмана, ні старшину прямо ні в чому не звинувачував, хоча цілком однозначно покладав на них провину за розв'язання війни й заявляв, що, мовляв, посилав князя А. Трубецького в Україну для приборкання усобиці, а не для війни, і що коли є на те бажання Війська, то також готовий «усобицю і даремне кровопролиття заспокоїти». Задля цього Алєксєй Михайлович пропонував старшині зустрітися з А. Трубецьким, якому надані відповідні повноваження, або відправити посланців у Москву. Одночасно А. Трубецькому було послано наказ розпочати переговори з гетьманським урядом і робити царську справу за указом і відповідно до обставин.

Напади, спрямованих Москвою донських козаків на Крим, мали вкрай негативні наслідки для Московської держави. Замість того, щоб негайно повернутися до Криму, на що розраховували московські воєводи, хан прийняв рішення піти у внутрішні райони Московії. 26 липня 20 тис. татар та 10 тис. охочих козаків вирушили з-під Гадяча в цей похід.

В останніх числах липня татарські загони увірвалися в межі Бєлгородського розряду із заходу, з території України, де не було серйозних оборонних укріплень. Шлях татар у московських кордонах за формою нагадував дугу. Татари розоряли села й поселення, не намагаючись штурмувати міста. Пройшовши територією принаймні 24-х уїздів, нападники убили 379 осіб, близько 25,5 тис. взяли у полон, спалили приблизно 5 тис. дворів. Деякі дослідники говорять про 10 тис. спалених дворів.

На початку серпня тривав процес мирного врегулювання конфлікту. 6 серпня на р. Сеймі відбувся обмін полоненими: 66 московських ратних людей на 30 осіб з борзнянського полону. 7 серпня А. Трубецькой відправив гетьманові царську грамоту від 29 липня і власний дуже дипломатичний лист. Замовчуючи всі звинувачення І. Виговського на адресу Москви й ні в чому конкретно йому не дорікаючи, боярин пропонував призначити місцем зустрічі Путивль.

Напади татар змусили Московську державу сконцентрувати на них головну увагу, відсунувши українське питання на другий план. У Москві, очевидно, зробили висновок про можливий похід татарсько-козацького війська на саму столицю.

З серпня, за царським наказом, А. Трубецькой послав князів Г. Ромодановського та Ф. Куракіна з їхніми полками в Бєлгород для «оберігання... окраїнних міст і смуги» від татар. Навколишні мешканці з сім'ями й пожитками наповнювали Москву, поширювалися навіть чутки, що государ від'їжджає за Волгу в Ярославль. 15-16 серпня, досхочу пограбувавши південні повіти Московської держави, татари з півночі подолали захисну смугу між Верхньососенськом і Новим Осколом і спішним маршем попрямували до Криму.

---

Підсумки війни

Бій під Конотопом, здавалося, вирішив результат війни на користь України, з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії. Але використати таку грандіозну перемогу Виговському не вдалося. За його плечима готувалося повстання. Опозицію за допомогою воєвод організував керівник старшин промосковської орієнтації — наказний гетьман Іван Безпалий. До того ж більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державного, політичного, юридичного погляду. На той час абсолютно неможливим здавався ніякий союз із Польщею, з-під гніту якої люди тільки-но визволилися. Лякалися, що польські магнати й шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною.

Не тільки селяни, а й частина козаків, окремі міста й такі старшини, як вінницький пол'ковник Іван Богун і славетний кошовий Іван Сірко взяли участь у повстанні проти Виговського, яке згодом переросло в народне антипанське повстання. Жертвою його став і Юрій Немирич, який перебував у Ніжині в державних справах. Гарнізон у Ніжині ще тільки формувався і значної чисельності не мав. З цього й скористалися московити, звелівши своєму агентові, полковнику Тимошеві Цецюрі, який уже давно мріяв про гетьманську булаву (а її йому пообіцяли), напасти на місто. Оскільки Цецюра зайшов зі своїм загоном до Ніжина як "свій", нікому з солдатів гарнізону навіть на думку не спало, що його підіслали московити. Напад, отже, був абсолютно несподіваним — і не ззовні, а зсередини, — тож і наслідки мав відповідні: частина гарнізону загинула. Що ж до самого Юрія Немирича, то він зумів утекти. Але недалеко. За містом вороги його наздогнали і зарубали, біля села Свидовця Козелецького повіту, розшматувавши його тіло. Сталося це 1 вересня 1659 року.

Приблизно у той же час Іван Сірко організував напад на Крим. Хан, змушений поспішити туди, покинув Виговського, залишивши останньому всього декілька тисяч татар. Гетьман не мав змоги без татар продовжувати війну з Московським царством. Шанс визволити Україну від царського панування був утрачений. Група полковників, очолених Тимошем Цецюрою, Василем Золотаренком, Якимом Сомком, які домагалися гетьманства, організували змову проти гетьмана. За допомогою «ратних людей» Шереметьєва перебили кілька тисяч прихильників Виговського. Знову спалахнуло полум'я громадянської війни.

Очевидець писав: «Одно містечко воює проти іншого, син проти батька, батько проти сина — страшне тут твориться вавілонське замішання». Змовники закликали на Україну Трубецького з рештою його армії. Він зібрав свої полки, а потім вийшов на Лівобережжя, захоплюючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Київський воєвода Шереметьєв послав військо з Києва, яке попалило і зруйнувало дощенту Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле і ще багато інших містечок, сіл і хуторів, а людей — і великих, і дітей, і жінок — усіх до ноги вибило.

Гетьман спробував звернутися до ради, яка зібралася в Германівці на Київщині 11 вересня 1659 р., але мусив утікати. Більшість козаків його покинула й перейшла до Юрія Хмельницького. З Виговським залишилися тільки його наймане військо та поляки. Верещагу й Сулиму, яким гетьман звелів прочитати на раді гадяцькі пакти, козаки порубали. Група Цецюри звинуватила Виговського в тому, що він «продав козацьку волю за польські шляхетські привілеї». Рада розійшлася й зібралася через деякий час у Жердеві, поблизу Канева, вже без Виговського. Обрали гетьманом Юрася Хмельницького. Виговський добровільно передав гетьманські клейноди — булаву та бунчук, але поставив умову, щоб його жінку Олену Виговську з маленьким сином Остапом Юрій Хмельницький випустив із Чигирина.

На той час царська армія оволоділа всім Лівобережжям. Її командуючий Трубецькой, виконуючи таємні царські інструкції, закликав Юрася Хмельницького до Переяслава. Тут Трубецькой організував раду, оточивши її 40-тисячним царським військом. Переважали на раді старшини — прихильники Москви, з правобережних полковників майже ніхто не прибув. Юрій Хмельницький, якого знову було обрано гетьманом, потрапив фактично в становище заручника Трубецького й мусив прийняти так звані переяславські статті, в яких, крім інших обмежень української державності, встановлювався контроль царя над військовою діяльністю козацтва, обмежувалася влада гетьмана й підпорядковувалися численним царським воєводам функції та права старшинської адміністрації.

Майже всіх родичів Виговського було заарештовано: братів — Данила, Василя, Юрія, небожа Іллю Виговських. Їх забрали до Москви, а потім заслали в Сибір. Данило Виговський вмер по дорозі, в Калузі, не витримавши мордування.

Після ради до Івана Виговського, котрий спинився у Білій Церкві, прибули обозний Носач, полковники Гуляйницький та Дорошенко і вручили колишньому гетьману постанову ради й підписку нового гетьмана Юрія Хмельницького та старшини, що вони видадуть Виговському його дружину й звільнять із полону в Чигирині деяких поляків. Але Юрій Хмельницький зламав своє слово й не випустив Олену Виговську, якій довелося майже рік прожити в Суботові під сторожею, де вона дуже бідувала. Він навіть мав намір видати її з дитиною царському уряду.

Переяславські статті 1659 р. викликали гостре невдоволення козацтва та обурення серед старшини, значна частина якої після цього відійшла від Москви, зокрема й деякі найбільші її прихильники. Утвердившися на Лівобережжі, царський уряд поставив за мету анулювати Гадяцьку угоду й продовжити експансію на Правобережну Україну. Він направив туди, в порушення Віденської угоди з Польщею, 20-тисячну сильно озброєну й вимуштрувану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шереметьєва, а також 20-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Тимоша Цецюри. Гетьман Юрій Хмельницький із 30-тисячним козацьким військом мусив до них приєднатися по дорозі.

Поляки оточили Шереметьєва під містечком Любаром. Після кількаденних боїв Шереметьєв відійшов до Чуднова, де його війська було взято в облогу. Юрія Хмельницького атакували під Слободищами. Козаки відбили атаки, й тоді польний гетьман Юрій Любомирський запропонував переговори. Старшина пішла на них. Тут таки, в полі, уклали Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди, але без головного, принципового пункту про окреме самостійне «Велике князівство Руське». Узгоджена була тільки автономія України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.

Козацькі частини на чолі з Цецюрою залишили табір царського воєводи, який, довідавшися про договір Юрія Хмельницького з поляками, капітулював. Попередньо він видав кілька тисяч козаків, котрі лишилися в його таборі, татарам у неволю, вимовивши для своєї армії право повернення додому без зброї. Але татари кинулися на неозброєне московське військо, половину вирізали, решту взяли в полон. Сам Шереметьєв 20 років просидів у Криму в неволі.

Серед польських військ під Слободищами, а потім під Чудновим був Іван Виговський із двома полками. Він не втрачав надії реалізувати Гадяцьку угоду. Однак вона хоча і лягла в основу Слободищенського трактату, не містила засадничих статей, якими визначалося окреме, рівне з Польщею «Велике князівство Руське» й забезпечувалася самостійність України.

Польща, взагалі, з самого початку не збиралася виконувати Гадяцьку угоду. Ще в травні 1659 р. у Варшаві на сеймі король і всі стани Речі Посполитої підтвердили присягою Гадяцький договір, надавши невеликій частині козаків шляхетство. Але це відбулося після майже місяця бурхливих дебатів, обурення магнатів і шляхти тим, що Україна домагається урівнення в політичних і державних правах із Польщею. Й тільки цинічне єзуїтське запевнення Беньовського, що треба домогтися прилучення козаків до Польщі, а згодом можна буде й повернути старі порядки, схилило сейм до присяги. Сенатори на чолі з королем свідомо йшли на клятвопорушення, відмову в майбутньому від своєї присяги.

Король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував двоє старост: Любомиль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було 30 сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина.

Після Чуднівського погрому царського війська Шереметьєва та підписання Юрком Хмельницьким і старшиною Слободищенського трактату з Польщею, Виговському, нарешті, було повернуто його жінку Олену з сином Остапом. Виговські оселилися спочатку в Руді на Стриї, а потім перебралися в інший свій маєток, у Барі, ближче до козацької України. Іван Виговський не хотів віддалятися від українського політичного життя, уболівав за долю рідного краю.

Україна тоді вже розділилася фактично на дві частини — Лівобережну й Правобережну. Кожна з них мала свого гетьмана: на Лівобережжі — демагог і царський прислужник Іван Брюховецький, котрий сам просив царя надіслати воєвод на Україну, а на Правобережжі — Павло Тетеря. Розумний і освічений, він у минулому виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, згодом перейшов на службу до польського короля. Домагаючися булави, умовив Юрія Хмельницького зректися гетьманства і зайняв його посаду правобережного гетьмана під егідою Речі Посполитої. На козацькій раді в Чигирині старшина, підкуплена Тетерею, обрала його гетьманом, а король затвердив це рішення.

За час свого гетьманування Павло Тетеря показав себе прислужником польських магнатів, ненаситним, хитрим, лукавим, немилосердним користолюбцем, який діяв із безмежним егоїзмом і жорстокістю. Народ його ненавидів. В особі Іван Виговського Тетеря вбачав суперника й ворога, претендента на правобережне гетьманство, хоча колись удавав себе за запорозького приятеля й однодумця Виговського, підтримував Гадяцьку угоду. Тетеря був навіть родичем Виговського, сестра якого була першою жінкою Тетері. Крім того, між Виговським і Тетерею, який захопив добро Данила Виговського (брата колишнього гетьмана), виникли й майнові суперечки.

Наприкінці 1664-1664 років польський король зробив останню спробу захопити Лівобережну Україну, напавши на неї з польськими коронними та найманими військами, а також козацькими полками під проводом Тетері. Польща не досягла своєї мети. її війська мусили відступити на Правобережжя. Однак внаслідок цієї агресії на українській землі пролилося багато крові, було спалено багато сіл і містечок. У тилу польських військ на Правобережжі, на Брацлавщині, вибухнуло антипольське повстання, очолене Іваном Сірком. Тут залишилося невелике польське військо, кероване полковником Себастьяном Маховським. Він виступив проти повстанців, але ті його відтіснили і змусили засісти в Білій Церкві, яку обложив зі своїми загонами отаман Сулимка. Повстанці взяли й Лисянку й Ставище на Київщині. Однак на допомогу Маховському прийшов Тетеря з підлеглими йому козаками. Вони розірвали кільце облоги, Сулимка відступив, а потім його загони було розбито під Рокитною, де отаман і загинув. Виговський не втручався у військові дії, які розгорнулися на Правобережжі.

Польські магнати й шляхта недолюблювали Виговського, їм не до вподоби були український патріотизм колишнього козацького гетьмана, його ідеї самостійності України. Виговський, ставши польським воєводою й сенатором, залишався однак активним захисником православ'я, а у 1662 р. вступив до Львівського братства. Ще коли Юрась Хмельницький на раді в Корсуні, у 1662 р., склав свою булаву й постригся в ченці, деякі правобережні козацькі полковники воліли знову обрати Виговського гетьманом, але польські магнати заперечували проти цього.

Вони підтримали звинувачення Тетерею Виговського, що нібито той був організатором повстання на Правобережжі проти Польщі, таємним прибічником московського царя. Тетеря написав листа королю, де додав, що Виговський мовляв є спільником Сірка й має зносини з Москвою. Король не повірив Тетері й написав Виговському прихильного листа, в якому просив його придушити повстання. Тетеря сфальсифікував документи на підтвердження безпідставних звинувачень колишнього гетьмана України й розіслав повсюди листи. Крім того, заручився підтримкою Маховського. Разом вони вирішили знищити Виговського. Заслуговує на увагу, що в минулому Виговський зробив добро цьому польському полковникові — викупив із неволі двох його небожів.

На початку березня 1664 р. Виговський, як київський воєвода видав універсал, скликаючи шляхту київського воєводства на сеймик до Житомира. Однак розіслані повсюди листи Тетері зробили свою справу. Шляхта скрізь уже волала, що Виговський зрадник.

Для з'ясування справи Виговський вирішив побачитися з Тетерею, але не застав його ні в Білій Церкві, ні в Рокитному. Саме в цей час Виговського закликав Маховський «на пораду про важливі речі». Там був і Тетеря. Разом з іще кількома своїми прибічниками вони нібито склали військову раду й засудили Виговського до страти. Він намагався спростувати сфальсифіковані звинувачення, довести, що їхній вирок є кричущим беззаконням і злочином, що його як воєводу й сенатора мають судити тільки король та сенатори.

Але все було даремно. Йому не дозволили написати королю, не виконали навіть прохання Виговського дати йому можливість умерти як годиться християнинові, прислати православного священика, щоб він міг висповідатися й запричаститися. На світанку дев'ятого березня 1664 р. Івана Виговського витягли з хати й на порозі розстріляли. Лиходійний вчинок викликав обурення міщан і козаків Корсуня. Маховський мусив утікати з міста.

Жінка Виговського, дізнавшися про загибель свого чоловіка, тяжко захворіла. Але, побоючися лиха й собі, хвора, втекла з Бара удвох зі своїм братом Юрієм. Криючися по лісах, дісталася до Руди, свого галицького маєтку. З великими труднощами добула тіло свого чоловіка й поховала його в скиті Руди Гніздичевської, в склепі Хрестовоздвиженської церкви. Через три місяці вона померла, заповівши поховати її поруч із чоловіком.

---

Висновки

Основні військові дії завершилися приблизно 4 липня (військо князя А. Трубецького відступило до р. Сейму), а війна в цілому – на початку серпня 1659 р. Розв'язана Москвою українсько-московська війна закінчилася розгромом основних сил царського війська, яке увійшло на українську територію, і вигнанням його за межі України. Перемога козацько-татарського війська в Україні була беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціонерів і московських гарнізонів залишилися декілька українських міст. Після розгрому своїх військ під Конотопом й татарсько-козацького походу у внутрішні райони країни Московська держава на початку серпня змушена була відступити (як згодом виявилося тимчасово) від свого плану встановити повний військово-політичний контроль над Козацькою державою. Виступ татар на боці гетьманського уряду, по-перше, знівелював чисельну перевагу царської раті, а по-друге, дав І. Виговському суто військову стратегічну перевагу, оскільки під одним командуванням була об'єднана одна з найкращих у Європі піхот – козацька, й одна з найкращих у Європі кіннот – татарська. За обома цими вирішальними компонентами московське військо значно поступалося війську союзників, що в поєднанні з полководницькою майстерністю гетьмана І. Виговського й зумовило результати битви.

Для Московської держави розгром під Конотопом мав досить сумні наслідки. Визнавали це й російські історики. Як писав, зокрема, С. Соловйов, «цвіт московської кінноти, яка здійснила щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув в один день... Ніколи після того цар московський не був вже в змозі вивести в поле таке сильне ополчення». Під Конотопом, «загинула найкраща частина помісної кінноти», - зазначав інший російський історик О. Сахаров.

Проте царський уряд зміг узяти для себе уроки з поразки. Проведені у зв'язку з українсько-московською війною 1658— 1659 рр. 13 листопада 1658 р. та 5 липня 1659 р. набори даточних людей стали основою для створення регулярної армії, оскільки московська армія старого зразка та помісна дворянська кіннота, яка до того становила основу військової організації, остаточно себе дискредитувала.

Отже, під впливом Конотопської поразки Московська держава з активного наступального стану, щодо України, переходить до пасивного, оборонного. Але події після фактичного закінчення війни мали фатальний вилив саме на українську перспективу. Напади, за московським проханням, донських і запорозьких козаків на татарські улуси в Криму змусили хана достроково повернутися додому, залишивши гетьману лише декілька тисяч татар. Це завдало потужного удару по планах І. Виговського та унеможливило подальші активні дії. Одночасно захиталися й позиції гетьмана в Україні. Не складала зброю опозиція, а головне лівобережні полковники, розчарувавшись в остаточно затверджених польським сеймом умовах Гадяцького договору 1658 р., з яких було викреслене положення про Велике князівство Руське, як новітню Українську державу, хитнулися в бік військово-політичного союзу з Москвою. Значна частина вирішила принести в жертву гетьмана І. Виговського. Відтак із-за внутрішньої усобиці - провісниці страхітливої Руїни - була пущена за вітром блискуча військова перемога.

---

Конотопська битва в різних джерелах:

•  1 Літопис Самовидця •  2 Літописець Дворецьких •  3 Хроніка з літописців стародавніх •  4 Чернігівський літопис •  5 Літопис Грабянки •  6 Літопис Самійла Величка •  7 Лист гетьмана Івана Виговського до коронного обозного Анджея Потоцького •  8 Вістовий лист (“авізи”) про перемогу під Конотопом

 

---

Літопис Самовидця

Року 1659

Боярин князь Трубецкій от его царского величества з войсками великими прислан в Путивлю, до которого и князь Ромодановскій зо всіми полками білагородскими, князь Пожарскій и инних много з войсками великими скупилися в Путивлю. Против которих Гуляницкій з полком Ніжинским и Черніговским поишов, и там споткавшися заКонотопом, давши з собою бой, и Гуляницкій не додержавши, в город Конотоп вступил, которого боярин Трубецкій з великими войсками, которих было болше ста тысячей, облегши Гуляницкого в Конотопі, от проводной неделі аж до святого Петра держал в облеженю недель з дванадцять, розними способами достаючи — так приступами частими, яко подкопами и кгранатами великими, промисл чинячи. А наостаток хотячи коло города ров засипати, вал перед собою войско гнало, у ров землю сипячи, але тую землю облеженци вилазками в город Конотоп носили, и с того собі вал приболшовали, в которых то приступах боярин князь Трубецкій много людей потратил.

Того ж часу князь Ромодановскій міл потребу з полками козацкими под Борозною, где козаки не додержавши, мимо город утекли к Ніжину, а князь з войском Борозни достал, одних порубали, а других в полон выбрали и місто спалили.

Того ж часу, мая "8", князь Ромодановскій з войсками великими под Ніжин приходил, с которим войско козацкое, маючи з собою татар тисячей дванадцять при зятю ханском Мамсир мурзі, дали бой в полю, але не додержавши, и козаки вступили в город за гетманом наказним. А орда оборонною рукою в поле на Лосиновку вступила, за которими князь ишол, але ничого не вскуравши, назад вернулся под Конотоп. Того ж часу гетман Выговскій, скупивши всі полки козацкіе и маючи при собі Нурадин султана, притяг з войсками на Крупич Поле, где й хан з великими потугами орд прибыл до него юня "24". И там гетман Выговскій зо всею старшиною, а полковники и сотники зо всею черню присягали хану кримскому на том, жебы его не одступать, там же и хан з солтанами и усіми мурзами присягал козаком, жебы їх не отступити в той войні, як ударятся з войском московским. И так тії трактати скончавши, просто под Конотоп притягли и зараз спод Тиници подіз[д] добрій виправили, где пришовши на переправу в селі Сосновці, немал през цілій день міли потребу, где язика взяли, а люд московскій не достал язика. И на той переправі в милі доброй от Конотопу заставу отправовали и там того дня розишлися. На другій день зась юля 28 дня, в середу рано, гетман Виговскій войско вшиковавши козацкое и полскіе корогви, просто на Сосновку рушил, а хан з ордами на Пустую Торговицу рушил з людом перебраним до бою; и там пришовши гетман Виговский до Сосновки ку переправі, застал великії войска его царского величества, с которими был околничій князь Григорій Ромодановскій и князь Пожареній и иних много началних людей конних и піших, и на килка годин у той переправи великій бой был. Але хан з ордами с тилу от Конотопу ударивши, оных зламал, где за один час болей ніж на двадцять тисячей албо на тридцять люду его царского величества полегло. А князь Ромодановскій з того бою здорово увойшол, а князя Пожарского живо поймано, которого хан стратив того ж часу, скоро приведено, для того, же хану домовлял. Іюля 29 Гуляницкій з войском в Конотопі зостал волним от облеження, которих тилко было зостало полтреті тисячи. Князь Трубецкій, видячи, же на войско трудно от орди, табор справивши и войско ушиковавши, третего дня рушил зпод Конотопу и так оборонною рукою аж до Путивля пришол юже без шкоди. А гетман Выговскій з войском, з ордами от Путивля отступивши, под Гадячое потягнул, и там ставши, орду с козаками выслал в землю Московскую задля здобичи и ижбы пустошили.

 

---

Літописець Дворецьких

Року тисяча шестсот пятдесят девятого м[іся]ця июня девятого дня Иван Выговскый, затягши зрадецко хана из многими ордами, а там обезпечивши князя Трубецкого покоем, кгды хан из ордами притяг, а он з козаками зкупився и пойшов, з облеженя вызврляючи Гуляницкого з Конотопу. Москва, обозпечившися на его фалшивые листы, далеко у поле комонником вышли от табору, а он з ордами долинами, криемо зашедши, напав зрадецко, много Москвы побыли и у полон побрали. А табор з піхотами и з гарматами оборонною рукою до Путивля увойшли. Безпалый козацкым гетманом на тот час бывши.

---

Хроніка з літописців стародавніх

Кройніка о землі Полской:

Року 1659-г, мс̃ца маия, Іван Виговскиі, гетманъ, послал Гуляницкого против москвЂ. Кн̃зь Трубецкии с царскимъ воискомъ облегли его в КонатопЂ. Тогды ж потаемне затягь Выговскиі хана з татарами и пошолъ под Конотопъ.

Тамъ же воиска московскиє, не сподЂваючися татаровъ, вышли ко Мылникомь з табору, а татарове, долинами зашовши, разомъ, з козацкимъ воискомъ несподЂване ударили на мовское воиско. Где много и москвы побили, и в неволю значных побрали татарове. А иншое воиско московское оборонную рукою увышло до Путивля.

 

---

Чернігівський літопис

Видання Миколи Білозерського:

1658. Григорий Гуляницкий, полковник миргородский, от Москвы во обложеню в Конотопе[6], которого Виговский гетман, пришедши с козаками и Ордою, высвободил и Москву всю збил.

Видання Олександра Лазаревського:

1658. Григорий Гуляницкій, полковникъ миргородский, отъ Москвы былъ въ облеженю въ КонотопЂ, которого Выговскій гетманъ, пришедши съ козаками и ордою, освободилъ, а Москву всю избилъ. Тутъ убито изъ россійского войска сорокъ князей.

---

Літопис Грабянки

Розповідь про гетьманування Виговського та про його неправі дії

...Про безчинства Виговського на Україні дізналась царська величність і послала супроти нього великоруське воїнство, двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Григоровичем Ромоданівським. При ньому було і кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Вели їх тоді гетьман Іван Безпалий,кошовий низового війська запорізького Барабаш та осавул на прозвище Вороник. Все те воїнство, розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших. Рушивши ж звідти, у Варві облягли однодумця Виговського ніжинського полковника Гуляницького, кілька тижнів пробували взяти його та так і не спромоглися добути. А оскільки вже підходила зима і настав час неспідручний для облоги, царської величності військо відійшло від Варви і пішло на зимівлю. Боярин Ромоданівський зимував у Лохвиці, а гетьман Іван Безпалий усю зиму пробув уРомнах.

Гуляницького повторно облягли росіяни уже в Конотопі. Виговський приховував до цього моменту свою зраду. Він говорив, що змушений воювати, бо змушений своїх супротивників (як Пушкар та інші) у покорі тримати і супроти своєї волі він іде на те, щоб з новонабраними польськими та татарськими силами плюндрувати свої міста і села. Однак проти царської величності він руки не підносить. А що стосується Кам'яної, містечка руського, що він обліг її, то це пояснюється тим, що він прочув ніби там, у кам'янського воєводи, переховується гетьманська булава, Пушкарем під Полтавою взята. І той воєвода, на безчестя гетьманові, булаву не хоче повернути. Та його прихована підступність і зрада все ж стали явними. Будучи цілком задоволений тим, що на сеймі у Варшавікороль та чотири сенатори за монаршим звичаєм затвердили, а потім з обох сторін скріпили присягою угоду, Виговський, уже не криючись, як недруг, пішов на Конотоп на перехват. Він вирішив не пускати росіян до Гуляницького. Росіяни, забачивши, що Виговський разом з ляхами і татарами наступає супроти них і дізнавшись, що король своєю присягою ствердив угоду, вибрали з-поміж себе кінних і під орудою Ромоданівського та князя Трубецького вирядили їх назустріч Виговському. Загін мав розітнути його з ордою. Та всупереч сподіванню, орда уже з'єдналася з гетьманом. З'єднався з ним також і численний польський табір на чолі з коронним гетьманом. Зійшовшись з ними у полі, росіяни довго билися та, ніякої допомоги не маючи, були змушені, після відходу проводиря, загинути геть усі. Опісля, під Путивлем, Виговський розбив останніх і визволив Гуляницького з облоги у Конотопі. Потім напустив татарські загони далеко в Москву.

---

Літопис Самійла Величка

Частина дванадцята і рік дванадцятий від початку війни Хмельницького з поляками. Розділ ІІІ'

Його пресвітла царська величність, бачачи протягом усього минулого літнього й зимового часу відверту й безповоротну зраду Виговського й не бажаючи знати й чути поміж православними християнами кровопролиття, посилав кількаразово зі своїми монаршими грамотами значних своїх людей і, нарешті, дяка Василя Михайлова, з упоминками йому, Виговському, змінити свою непостійність і хиткість, а, будучи безсумнівно надійним на неодмінну до себе монаршу приязнь, залишитися з усім малоросійським народом під його рукою. Однак ті монарші упоминки не могли нічого корисного вчинити в затверділому і надихнутому лядським духом серці Виговського, оскільки він зарозумівся від численних польських обітниць собі і, покладаючись на кримську силу, й гадки не мав схилятися на те, до чого приводила на кращу йому тимчасову й вічну користь благостиня його царської величності. І взагалі він ішов проти неї і збирався на війну, бо стягував до себе на тому боці козацьке й ординське військо, прагнучи йти з ним до Лохвиці на Ромодановського. Він і на цей бік розіслав свої розпорядження до прилуцького полковника Дорошенка, щоб той став зі своїм полком у місті Срібнім, а ніжинському полковникові Гуляницькому наказав стати зі своїм полком у місті Конотопі для спротиву російській силі, коли б вона знову потягла з Москви від Путивля на Лохвицю до Ромодановського.

Після цього розпорядження Виговського, коли згадані полки стали на вказаних місцях, князь Ромодановський з іншими князями й гетьманом Безпалим та зі всіма своїми військами вийшов у згадане вже Великоднє міжсвяття з Лохвиці в поле і виправив від себе князя Пожарського зі значною партією московського війська до Срібного на Дорошенка, полковника прилуцького.

Цей князь, прибувши туди, без великої праці дістав місто Срібне, а тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками. Козаків же Прилуцького полку, що там були, так розлякав, що сам їхній полковник Дорошенко, як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди. Князь же Пожарський, справивши успішно своє діло над Срібним, повернув звідтіля до генерального обозу Ромодановського під Лохвицю. Після того діяння Марс розвинув свою хоругву з іншого боку, від Путивля, звідкіля притягнув із численними великоросійськими військами князь Трубецький. Він пішов на Конотоп, порубіжне від Путивля з Московською державою місто Ніжинського полку, й обложив тут ніжинського полковника Гуляницького з його полком, а до князя Ромодановського написав звідомлення про те, що бажає з’єднатися з його військами під Конотопом для спільної воєнної боротьби з Гуляницьким, який міцно замкнувся в Конотопі.

На таке бажання князя Трубецького князь Ромодановський рушив 16 квітня зі всіма своїми військами і з гетьманом Безпалим від Лохвиці і, прибувши до Конотопа, обгорнув його найщільнішою облогою. Тут князі бавилися дев’ять тижнів, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурми на місто не без значної своєї втрати, і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекалися там гетьмана Виговського, який, над сподіванки великоросіян, простував з численними козацькими та ординськими військами до Конотопа і вже розгромив, натрапивши під Шаповалівкою, значну партію московського війська. Потім він наблизився до Конотопа, лишив у певному захисті за річкою Соснівкоювсіх татар і з ними половину козаків, а сам з другою половиною козаків несподівано вдарив на світанку на російські й козацькі війська, що були при гетьмані Безпалому. Цим розбійницьким нападом учинив він превелику шкоду військовим людям, що здобували Конотоп, і відігнав кінські табуни. Однак це було менше лихо від іншого, що мало їх спіткати. Бо згадані російські князі, Трубецький і Ромодановський,з товариством, побачивши, що військо Виговського, яке напало на них, у десятькрат менше від їхнього великоросійського війська і, справившись після несподіваного нападу та не сподіваючись більше з Виговським війська, а також підступності від нього, виправили зараз же на нього згаданого князя Симеона Пожарського, давши йому під команду кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська. Він тоді, Пожарський, мавши мужнє серце і звіряючись на свою фортуну, яка добре йому послужила під Срібним, вибрався з наданим військом до Конотопа і зараз же, давши поблизу бій Виговському, зломив його не без ущерблення і кріпко став на нього наступати, віддаляючись від Конотопа. В цій виправі були взяті козацькі «язики», які на допиті застерігали Пожарського, щоб він не гнався далі за Виговським; вони правдиво сказали, що попереду стоять іще численні, навмисне залишені Виговським війська з ханом і султанами Калгою та Нурадином, а також з великими мурзами Ширин-беєм і Дзяман-Сайдаком. Однак він, князь Пожарський, зневажив правдиву розповідь і пересторогу собі козацьких пійманців, а, бувши запалений Марсовою охотою, ані гадки не маючи про зміну своєї фортуни, перед усіма своїми воєначальниками вимовив на козацьку розповідь такі слова, повні зайвої пихи й високої про себе гадки: «Давай, ханишка, давай Калгу і Нурадина, давай Дзяман-Сайдака і Ширин-бея, всіх їх [...] вирубаємо й полонимо!» А вирікши те, зараз же рушив і міцно почав налягати на Виговського. Коли ж перегнав Виговського через згадану болотну й грузьку річку Соснівку, яка була від Конотопа з милю чи з півтори, то перебрався слідцем зі всім військом і сам. Він мало від неї віддалився, коли (о жалю невиносний!), наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Соснівку людськими трупами; нарешті спіймали живцем і самого князя Пожарського і поставили його перед ханом. Тоді хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився навзаєм і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову. Отак винагороджено було, бог так зволив, розором і кров’ю війська і його власною невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні. Хан із Виговським після такого успіху спочив на місці бою з годину і купно з усім військом рушив до Конотопа, але згадані князі Трубецький та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточившись гарматами. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку. Хан із Виговським покинули їх, тоді хан з усіма ордами, лишивши при Виговському тисяч з п’ятнадцять орди, рушив звідтіля до Криму. Виговський же, покинувши з козаками й ордою, яку очолював хан, московський обоз, повернувся до звільненого від облоги Конотопа і відправив Гуляницького з його полком до Ніжина, а сам із іншими полками, а найбільше з тогобічними та ордою, рушив від Конотопа до Гадячого, прагнучи здобути в ньому супротивного собі наказного гетьмана Павла Апостола, який замкнувся там зі своїм військом. Прибувши сюди, він нічого не міг тут удіяти, повернувся звідтіль і став обозом неподалік під селом Крутками. Там він дав війську невеликий спочинок, відпустив переяславського полковника Тимоша Цецюруз його полком до Переяславля й повідпускав інші полки до їхніх домівок, а сам з рештою, тогобічними полками й ордою, рушив до Чигрина, куди прибув перед Спасовими запустами й розпустив по домівках останнє козацьке військо, а татарам відвів на час місце постою.

---

Лист гетьмана Івана Виговського до коронного обозного Анджея Потоцького

Я затримав посланця в. м. м. пана насамперед через те, щоб його відіслати назад з чимось певним і приємним. Дав Найвищий Господь, що за його святою милістю ворог на багатьох місцях не міг торжествувати. Спочатку ж він прийшов з п’ятнадцятьма тисячами під Говтву, про що, думаю, в. м. м. панові вже відомо, де зразу після прибуття дістав такого прочухана від його м. пана Карач - бея; мало хто видостався звідти, і вся москва лягла на полі бою, а старші взяті до неволі, між якими є й Силка, керівник оборони Зінькова, який був схоплений і приведений до мене, а тепер і досі залишається прикутий до гармати. Я йшов, щоб звільнити з облоги пана Гуляницького неспішно, чекаючи на хана його м., а як тільки той прибув, то ми поспішили і дня 29 червня за старим стилем, у вігілію свв. Петра й Павла, ставши біля Соснівської переправи, застали там п’ятнадцять тисяч москви, що боронила одну переправу. Друга частина (москви) стояла напоготові. Її (наші) драгуни відбили від переправи, а потім (наша) кіннота переправилася й затримала їх герцями. Орда ж, примчавши з тилу, так їх змішала, що майже не ставши до ладу, вони почали втікати, а ми на їхніх плечах гнали їх півтори милі аж до Конотопа, встеляючи густим трупом поля; і мало хто з них втік до (московських) таборів, як ствердили взяті нами “язики”. Там же потрапили до неволі князь Пожарський, князь Лев Прокоф’євич Ляпунов, два Бутурліни; всі полковники, ротмістри, капітани або полягли на полі бою або пішли в татарську неволю, однак там недовго вони пробули, бо вийшов ханський наказ, щоб усіх їх, від старшого до найменшого, було страчено; це нині було виконано і жодного не залишено живим. Про Радановського (Ромодановського Г. Г. – Ю. М.) по-різному кажуть: одні кажуть, що поліг на полі бою, порубаний, інший голос такий, що його ногайська орда (у надії) на величезний викуп, який він обіцяє дати, ховає у себе і не віддає під різними приводами й самому ханові його мості. Але то звідти стає очевидним є, що й Ромодановський не втік. Про це свідчить і те, що після тієї вікторії над неприятелем, зразу після заходу сонця його (Pомодановського) табір, що від нашого приходу став, до табору Трубецького рушив і з ним з’єднався, через те, знати, що втративши вождя, не мав мужності стати до оборони. Оскільки його табір відступив, то пан Гуляницький став повністю вільний від облоги і відважно напав на ворогів, котрі відходили повз місто і там, немалу частину возів відірвавши, поклав багато (ворожого) трупу, захопив три мортири, серед яких одна страшенно велика, чотири гармати, а також до дванадцяти возів вогнистих куль та провіанту, чим добре поміг війську. Трубецькой, вражений такою поразкою, зараз же почав робити переправи на річці Конотопі й переправляти вози і, поки ми з табором в день св. Петра прибули під Конотоп, уже переправив значну частину таборів і гармат. Однак я дізнався від “язиків” про його замисли: він хотів, пройшовши ті переправи, відступати табором. Тоді я спішив тієї ж ночі все моє військо і наказав йому окопатися поблизу, що й було зроблено вночі. Це було вчинено для того, щоб ворог, дізнавшись про це (наш підхід), не вдарив, відступаючи, на нас з усією своєю потугою. Якби я цього не зробив, то напевно, їхнє військо оволоділо б (нашим) табором, бо вже було й вломилося до нього. Там (у битві), коли я керував (військом) перед самим окопом, мені трохи дісталося: перший раз гарматним ядром відірвало ногу коневі, на якому я сидів, а другий раз гарматною ж кулею розірвало (мундир) на поясі до самого тіла. Однак всемогутня рука Провидіння мене врятувала від загибелі, за що хвала Марії. Тут завдяки Господові Богу прийшла б (остання) погибель ворогові, коли б прийшла на підмогу чужоземна піхота, яку обіцяв мені його королівська мость, пан мій мостивий. Та нещасний я син матері моєї вітчизни, що мені випало бути в таких страшних приступах, протидiяти досить потужному ворогові, а якби я з ним (ворогом) не зійшовся відважно, то довелося б оплакувати втрату не тільки всього краю, а й нові, може, й непереборні труднощі для Вітчизни. Тож вчиню те, що мені сама річ і любов до Вітчизни кажуть вчинити, те, що зможу, покладаючи міцну надію на Господа Бога і Пречисту Його Матір, які згідно зі своєю волею самі розчавлять ворога; цей неприятель і тепер перебуває у досить міцній облозі, й не знаю, як з неї зможе видостатись, бо й переправи, зроблені нами на річці Сейм у трьох милях від Конотопа, вже попалені, а орда навколо геть усі шляхи їм перерізала, та й ми, ясна річ, у тилу та на флангах не будемо бездіяльно стояти. Давши це до відома, в. м. м. панові etc.

Дано як вище сказано.

Покірний брат і слуга Іван Виговський, гетьман.

11 липня 1659 р. Табір під Конотопом.

 

(“Grundliche und wahrhafftige Relation…”(“Грунтовна й достовірна реляція про перемогу королівської величності Польщі під містом Конотопом над московитами…”). - Гданьськ, типографія Фридриха Рете, 1659. Переклад з німецької українською Ю. Мицика та Н. Підгорної. Запис копіїста: ”Копія листа від його м. пана Виговського, гетьмана військ руських, до його м. пана коронного обозного під датою першого липня з табору під Конотопом року 1659”. Запис: “Копія листа п. Виговського до п. коронного обозного відносно розгрому військ під Конотопом”. Даний документ вже друкувався нами. Див.: Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Старожитності. - 1994. - № 5/6.- С. 2 - 4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Скрипник І. Легенда про гетьмана. –Івано-Франківськ, 1997. - С. 125 - 128). У вищезгаданій збірці листів Івана Виговського (АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”. – Відд. У. - № 18111) знаходиться польськомовна копія цього листу гетьмана, яка була видрукувана у призабутому археографічному виданні: Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Вильна, 1870. – Т. 7. -№ 87 –С. 114-115.).

---

Вістовий лист ("авізи") про перемогу під Конотопом

Авізи з табору на московському кордоні на Самарі, Білих Берегах, з-під Путивля від 23 липня місяця.

29 червня. Карач-бей прийшов з 20 тисячами кримської орди. Він же привів Силку, дейнецького гетьмана, котрого розгромив під Голтвою 16 числа цього ж місяця. З ним (Силкою) було 16 тисяч війська. А цих барабашців дейнеками прозивають тому, що вони ходять без жодної зброї, а тільки з опаленим києм або булавою, котру в Україні називають де(й)некою.

4 липня. Хан прийшов до табору, до Крупичполя. У цей день їх мость пан гетьман наш запорозький вітав його з усіма полковниками. Він був ним (ханом) вдячно прийнятий і було дано ханом його мостю пану гетьману і всім полковникам чудові подарунки, а саме: делії телітові білі –полковникам, а самому пану гетьману його мості – алтембасові і другу телетову. Було також дано подарунки і військовим осавулам. Виступили всі польські хоругви, також і ескадрон німецької драгунії. А козацька старшина їхала праворуч і ліворуч від гетьмана.

8 липня. Під Вишницею над переправою була сутичка з московитами над переправою. Їх відбили від переправи пан капітан Закжевський з полком його мості пана Ленчинського, коронного полковника, з його мостю паном Яном Косаковським, найманим капітаном з литовського війська. На правому крилі й на лівому переправилася орда і захопила тил цієї переправи у московитів, які боронили дану переправу. Маючи вільний шлях до Конотопу, військо вдарило вважай в очі московитам і за Божим благословенням розгромило всіх до єдиного московитів, котрих було кінноти й піхоти 40 тисяч. Московська старшина найголовніша, яка тоді була при війську, а саме: перший – князь Васильович Бутурлін, товариш Трубецького; другий – князь Семен Романович Пожарський, окольничий; третій –Григорій Григорович Ромодановський; четвертий – князь Семен Петрович Львов; п’ятий – Арломон Сергійович (Артемон Сергійович Матвеєв – Ю. М.), стрілецький полковник царського приказу; шостий –рейтарський полковник Веден Андрійович Змійов; сьомий – полковник стрілецький Грубов. Ось цієї старшини, як і її війська і нога не втекла. Все це трапилося у двох милях від Конотопа.

9 липня. Ми прийшли з табором до Конотопу і було дано допомогу його мості пану Гуляницькому, сіверському гетьманові. В цей час, побачивши потужне військо, московити з трьох таборів вчинила один, окопавшись, але покинули в цих окопах свою дуже потужну мортиру й інші гармати, котрі на землі лежали, теж потужні. Залишили й ядер самих 600 і 100 гранат.

10-11 липня. З окопу, котрий був на цьому боці переправи біля Конотопу вигнано до Путивля самого Трубецького з царським військом. Під час цього штурму, коли військо вів його мость пан гетьман, то під ним було вбито коня з гармати. Коли він пересів на іншого і кинувся на відсіч ворогові, тоді (ядром) з гармати вирвало задню луку сідла, але самому його мості з Божої ласки ніц не зашкодило і серед наших людей були невеликі втрати.

12 липня. Трубецькой відступив з табором від Конотопу, за котрим у цей же день (наше) військо пішло в погоню. Догнавши його у милі від Конотопа в полі, (наші) прагнули його там розгромити і, відповідно вишикувавшись, вдарили з усіх боків на табір. У битві було поранено з полку самого його мості пана гетьмана, котрий водить його мость пан Криштоф Ласка, гетьманського поручника, а з цієї ж хоругви Яна Бенецького, пана Тшчиновського, вбито двох челядників і вісім кінних з – під хоругви пана Наборовського, що були під порученством гетьманським, вбито пана Яна Заливського; челядника пана хорунжого було поранено, а вбито пана Давида Скоринича. Під самим паном Набороським було з гармати вбито коня, а під товариством вбито під 5 кінних з-під хоругви пана Понятовського, пану Шимоновичу (ядром) з гармати відірвало руку, поранено пана Нестеровського, поранено пана Яворського, вбито 10 кінних з-під хоругви його мості пана Магдаленського, поранено й самого пана ротмістра, гарматним ядром відірвало ногу панові Пясецькому, у пана Павловського вбито 7 кінних, з полку пана Юрія Виговського, пана Яна Ісаєвича вбито, поранено пана Якуба Погорського, поранено пана Стефана Соболевського, пана Бєлацького порубано, пана Гашкевича порубано, пана Іллю Виговського поранено, пана Грапинського поранено, вбито 16 кінних з –під хоругви пана Шодоровського, а товариства з цього полку поранено 7, вбито 13 кінних з-під хоругви пана Волинського, з товариства вбито трьох і 5 кінних з драгунського ескадрону майора Вільгельма Рудольфа, котрий був перед тим у Бихові із слуцькою піхотою, вбито пана Яна Косаковського, капітана, вбито й інших єфрейторів і сержантів, вбито й немало драгунів, втрачено полковників козацької піхоти і чимало сотників, про кількість яких через велику чисельність війська важко довідатися. Є чутка, що й нурадин – солтан (?) (загинув) і самої орди втрачено частину, котра дуже добре билася, брала участь у битві разом з польською та козацькою кіннотою і на ворожий вогонь і потужну артилерію відважно вела наступ.

13 липня за ними йшло військо, турбуючи вдень і вночі спереду ордою, а з тилу – Військом Запорізьким, так само з усією артилерією та польською кіннотою.

14-15, а також 16 липня їх оточили у Козацькій Діброві від ранку до самої ночі. Цього дня мужньо б’ючи з обох боків як з гармат, так і рушниць, розгромили частину московського табору, але через великі ворожі сили, які стояли у доброму порядку, не змогли їх зупинити, оточивши (ворожий) табір або розірвати його в полі. До того ж не так з рушниць, як з потужних гармат безнастанно били, а мали їх у таборі, як кажуть “язики”, 80 штук, а 10 – розірвалося. Була там і вся піхота в полках (?), котрих нараховують 20 тисяч і котра була навчена на іноземний лад. Був ворожий табір такий великий, що не можна було його охопити оком. У цей же день на переправі Самарці, котру називають Білі Береги, до річки Сейм, ворожий табір пробився оборонною рукою через орду, пішов до Путивля, а військо йде вслід за ним. Орда загонами глибоко зайшла у московську землю. Всього війська прийшло під Конотоп з Трубецьким 180 тисяч. Воно втратило під час штурму Конотопу та різних роз’їздів, як і нині проти нас б’ючися, 124 тисячі. У різний час було захоплено 206 ворожих прапорів. Наше українне військо добре й потужне, а з (ханом) його мостю всі - всі беї, солтани, аги вийшли, тільки нездатних до військової служби та малих хлоп’ят залишили у своїх домах. (Сила така), що її оком не можна охопити, бо через свою велику кількість вона стоїть, розтягнувшись на кілька миль від козацького табору. Хан заборонив брати ясир тому, щоб орда не загальмувала свій рух через ясир. Як бачимо, він хоче, взявши Бога на поміч з Військом Запорізьким вчинити процесію біля (московської) столиці і сказати своє слово Миколі Можайському. Московська старшина, котра залишилася живою і повернулася додому, така: Олексій Микитович Трубецькой, сам вождь; другий – князь Федоров Куракін, полковник (?) Дман (??).

(АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”.- Відділ ІІ.- Супплемент. -№567.- С. 1-2.-Оригінал (?). Запис іншою рукою к. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.: ”№ 27, fasc.4, listew słuckich.”, тобто “№ 27, фасцікул 4, листів слуцьких”. Історія свідчить. Кілька документів з козацької старовини і кілька зауважень з цього приводу // Кур’єр Кривбасу. - 1995.- № 43/44.-С. 33-34.).

---

Примітки

1. ↑ Літопис Самовидця — історіографічна пам’ятка і одне з найдостовірніших історичних джерел 17 століття. Написана очевидцем. Багато відомостей мають унікальний характер.
2. ↑ Потреба — битва.
3. ↑ Літописець Дворецьких — історіографічна пам’ятка складена Василем Дворецьким у другій половині 17 — 18 століття.
4. ↑ Хроніка з літописців стародавніх — історичний твір Ф. Софоновича, одна з перших узагальнюючих праць з історії України з найдавніших часів до 1673 р. Складається з трьох частин-хронік: про Русь, початок і назву Литви, про землю Польську.
5. ↑ Чернігівський літопис — історіографічна пам'ятка, що охоплює події історії України з 1587 до 1725 та 1750 рр. Основним джерелом літопису при викладі подій з 1597 по 1672 р. є «Кройніка о землі Полской» Ф. Софоновича.
6. ↑ Пропущено слово, ймовірно: "зостал"?
7. ↑ Літопис Грабянки — компілятивний історичний твір 18 століття, написаний гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою.
8. ↑ Літопис Самійла Величка — історіографічна компілятивна пам'ятка 18 століття у 2-х томах, складена запорозьким канцеляристом Самійлом Величком 

---

Джерела

•  У Вікіпедії є Конотопська битва
• Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: "Наукова думка", 1971. — 208 с., Частина перша (1648—1659). "Року 1659". С.79 — 80.
• Ю. А. Мыцык "Літописец" Дворецких — памятник украинского летописания XVII в. // Летописи и хроники 1984. — М., 1984. — С. 219-234.
• Кройніка о землі Полской. Частина 2. // Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. — Київ: Наук. думка, 1992. —336 с.
• Черниговская летопись / Южнорусские летописи, открытые и изданные Н. Белозерским. — Т. I. — Киев, 1856. — С.11-44.
• Лазаревський О.М. Черниговская летопись по новому списку (1587 — 1725 гг.) и Коломацкие челобитные //Киевская старина, 1890 г., № 4, с. 70-80
• Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. — К.: Т-во "Знання" України, 1992, — 192 с. — Розповідь про гетьманування Виговського та про його неправі дії.
• Величко С. В. Літопис. Т. 1. — Київ: Дніпро, 1991.— 371 с. — Частина дванадцята і рік дванадцятий від початку війни Хмельницького з поляками.
• АГАД. –Ф. “Архів Радзивилів”.- Відділ ІІ.- Супплемент. -№567.- С. 1-2.-Оригінал (?). Запис іншою рукою к. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст.: ”№ 27, fasc.4, listew słuckich.”, тобто “№ 27, фасцікул 4, листів слуцьких”. Історія свідчить. Кілька документів з козацької старовини і кілька зауважень з цього приводу // Кур’єр Кривбасу. - 1995.- № 43/44.-С. 33-34
• Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Старожитності. - 1994. - № 5/6.- С. 2 - 4; Мицик Ю. Конотопська битва очима гетьмана Виговського //Скрипник І. Легенда про гетьмана. –Івано-Франківськ, 1997. - С. 125 - 128).
• Бульвінський А. Конотопська битва 1659 року.