Данило Нечай

Данило Нечай (р.н.н. – 20.02.1651р.), визначний військовий і політичний діяч, один з організаторів національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст., полковник брацлавський. 

Життя цьому полковникові судилося недовге, але вічне. Лицар надзвичайної сміливості й мужності, рішучий поборник козацької слави та селянської волі, Данило Нечай ще за життя став національним героєм, улюбленцем народу, оспіваним у піснях та думах, возвеличеним у переказах та легендах. До війська Хмельницького він приєднався з самого початку повстання і незабаром уже командував полком. Того ж таки 1648 року гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, порубіжної з тією, що перебувала ще під контролем Польщі, і обтяженої постійною прикордонною небезпекою.

Його полк прославився у битві під Пилявцями, Збаражем. А сам Нечай просто вразив усіх мужністю під час штурму Меджибозького замку.

Поступово полк Данила Нечая поповнювався все новими й новими ватагами повстанців, обростав допоміжними загонами і невдовзі виокремився в спеціальний корпус, що діяв здебільшого самостійно, очищаючи від польської окупації простори Поділля й Волині.

Згідно з Реєстром 1650 року Данило Нечай не лише командував корпусом але й ще був адміністративним полковником Брацлавського полку, найбільшого на той час; що налічував 21 адмінсотню.1651 року пан Данило очолив цілий, як ми б тепер сказали, фронт. І мав під своїм командуванням солідну армію. На цьому, південно-західному, фронті він і загинув. Але до останніх днів його ми ще повернемося.

На початку 1649 року виникла загроза вторгнення в Україну литовської армії під командуванням гетьмана Януша Радзивілла. За наказом польського короля, Радзивілл зібрав значні литовсько-білоруські сили. З їх допомогою він мав придушити повстанський рух на землях Білої Русі, а потім захопити Київ і з'єднатися з військами Владислава IV. Щоб якось нейтралізувати зусилля Радзивілла, гетьман Хмельницький мусив перекинути на територію Білорусії значні військові сили. Серед них були й два козацьких корпуси, якими командували Данило Нечай і Йосип Глух.

Корпус Нечая вирушив у березні до Слуцька, маючи чітку інструкцію Хмельницького: зробити все можливе, щоб литовські війська не вийшли поза межі тих країв, де вони зараз є. А якщо ж усе-таки вийдуть, то бити їх дорогою: на переправах через річки, на привалах. Наскакувати й відступати, а відступаючи, заманювати війська противника в бік Волині й Поділля, тобто, як мовиться в "Історії русів", "відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража".

Нечай виконав цей наказ. Знесилюючи військо противника, він організовано відійшов на територію України. А паралельно з ним успішно діяли корпуси Івана Богуна, що дійшов аж до Бреста, та Мартина Небаби, який скуб литовсько-польські гарнізони в районі Лоєва.

Відомо, що Зборівська угода, надзвичайно невигідна для України, викликала невдоволення багатьох полковників Визвольної армії. Особливо гостро критикував її Данило Нечай. "Полковник Нечай, подвиги якого ще дотепер оспівують думи Південної України, - читаємо в нарисі Проспера Меріме "Богдан Хмельницький", - в очах своїх сучасників уособлював шляхетні риси козацького ватажка. Він став виразником почуттів українського народу і виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами: "Ти кидаєш нас, ти кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки глузують із тебе, даруючи свої ласки? Твоя запопадливість перед ними відвернула від тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш - можеш ставати рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю".

Це були не просто слова не просто докори. За ними настали дії. Виникла загроза збройного протистояння. У цей час в Україні вже сформувалася досить впливова опозиція Хмельницькому. На певний час корпус Данила Нечая, по суті, вийшов з-під контролю гетьмана Хмельницького, оскільки не виконував умов Зборівського договору, як не виконував і наказу гетьмана припинити бойові дії проти польських військ, та не чинити опору магнатам, яким дозволено було повертатися до своїх маєтків та замків. Втім, якщо вже казати правду до кінця, то й сам Хмельницький намагався не помічати цих порушень, оскільки в політичному плані йому вигідно було, щоб якісь корпуси діяли ніби поза його плечима, на власний розсуд. Цим він скидав із себе відповідальність, а сили поляків тим часом розшарпувались і підупадали.

Наприкінці 1650 року політичне напруження між обома головними сторонами наростало, було ясно, що війна не за горами. Данило Нечай перегруповує сили, продовжуючи приймати до війська покозачене селянство Поділля та Волині. Врешті в січні 1651-го король наказав протягом шести тижнів покінчити з козаками. В місті Бар зібралося 15-тисячне військо, готове щохвилини виступити в похід.

Як пише історик М. Сигидин, котрий зібрав і узагальнив розрізнені документальні відомості про останній бій козацького ватажка, Нечай на чолі 3-тисячного загону саме перебував у Красному, коли отримав від розвідників інформацію про військові приготування в Барі. Він вирішує підтягнути полк ближче по покордоння, але часу йому для того вже не вистачає.

Поляки теж пильнували свого і дуже уважно стежили за маневрами ненависного їм Нечая. Йому раз у раз доводилося ставати з ними до бою. Коли в лютому гетьман Калиновський ввів на Брацлавщину значне польське військо, Нечай повідомив про це Хмельницького і дістав дозвіл розпочати проти поляків масштабні бойові дії. По кількох досить вдалих сутичках з передовими загонами поляків, нечаївці відійшли вглиб своєї території і святкували масницю (це свято 1651 року припало на 3-9 лютого за старим стилем). Святкували бучно. Попустили собі віжки, гадаючи, що ворог далеко і пробиватися аж сюди, до містечка Красного на Вінниччині, не наважиться.

Дізнавшись, що головний бунтівник перебуває зовсім недалеко і вислав передову сторожу під орудою сотника Шпаченка в містечко Ворошилівка, М. Калиновський не встояв перед спокусою одним махом розправитися з ненависним брацлавським полковником. 19 (9) лютого під покровом ночі 4-тисячний загін драгунів підкрався до Ворошилівки, оточив її і вирубав до ноги сторожу й усе населення містечка, щоб хтось, чого доброго, не попередив Нечая.

Основні сили в цей час у цілковитій тиші рухались до Красного, куди добрались посеред ночі. Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці. Полковник вибіг на вулицю в одній сорочці, скочив на коня і намагався організувати оборону, але сили були нерівними.

Хоч напад був геть несподіваним і страшенно недоречним, козаки - ті, що вціліли та оговтались після першого наскоку, - все ж якось згуртувалися й кинулись у контратаку. Кинулися так навально, що навіть потіснили були поляків до околиць. Та побити ворога до кінця їм сили нестало. Так само, як і вирватися з кільця. "Калиновський вскочив у містечко уночі і напав на козаків соних і напідпитку, - відтворював цю ситуацію М. Аркас - та все ж зразу козаки виперли їх за міські мури і багато жовнірів порізали. Тоді поляки запалили місто і знов кинулися на козаків..."

Під прикриттям найближчих соратників Нечай відступив до місцевого замку, де і помер від отриманих поранень. Командування над козаками перебрав сотник Кривенко, який ще три дні керував обороною — аж 23 (13) лютого драгуни зуміли ввірватись до замку. Розлючені шляхтичі, знайшовши тіло Нечая, порубали його на дрібні частини, а рештки кинули у воду.

Очевидці цієї драми переповідали, що Данило Нечай, оточений зусібіч в одній із хат, відбивався з небувалим завзяттям. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай, полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг».

Врятувалась тільки жменька козаків, яким нібито пощастило вивезти голову Данила Нечая. За одними розповідями, вони відвезли її до Чигирина, за іншими — поховали неподалік, у полі біля села Черемошного, насипавши шапками могилу, яка, згідно з історичними джерелами, височіла тоді в оточенні ще шести курганів.

За іншою версією (о. Юрія Мицика) «тіло полковника було перевезено до Києва, де й поховано в одному з монастирів».

Дізнавшись про загибель товариша, полковник Іван Богун люто помстився ворогам. Розгромив їх у кількох битвах, а самого Калиновського з рештками війська гнав аж до Бара, відбивши в нього значну частину артилерії. Але це вже було потім.

А на разі Україна оплакувала загибель одного з найталановитіших своїх захисників, найулюбленіших своїх полководців...