Сидір Білий

biliy Гріхом було б не згадати славне ім'я людини, котра великою мірою спричинилась до появи у Таврійському степу міста Миколаєва. Власне задля цієї мети він поклав своє життя.

Стояла провесна 1776 року. Дорогою з Чернігова до Києва їхали два вершники. У невеликому гайку обидва спішилися, перевірили пістолі й поставали один навпроти одного.

Очевидно, вони хотіли виконати традиційний для запорожців акт зведення порахунків із життям. Звичай полягав у тому, що обидва ставали один навпроти одного, цілилися одне одному в серце, один із них читав молитву, а на слові "амінь" обидва натискали на спускові гачки і одночасно падали мертвими. Самогубство на Січі вважалося великим гріхом, але звичай дозволяв прийняти смерть від руки побратима.

Молодший запорожець почав читати "Отче наш", але раптом зупинився й промовив:

- А знаєш що, батьку? Ось ми постріляємося, знайдуть нас мертвими та й скажуть: "От два дурні запорожці! Певно, напилися, як мерці, й пострілялися, самі не знаючи чого!" І нас закопають, як собак, і ніхто не дізнається, чому ми пострілялися, й нам не буде ні слави, ні честі, ні доброї пам'яті!

Сивий козак ствердно кивнув і засунув свого пістоля за пасок. Молодий повторив його жест.

Так Сидір Білий і Антон Головатий ніби народилися знову для того, щоб не дати загинути запорізькому козацтву після розгрому Запорізької Січі.

Через виняткові здібності його ще в молоді роки обрали на посаду військового осавула. В цьому чині Сидір Білий брав участь у багатьох морських і сухопутних походах на Дунай і в Крим. В цих походах зростав його авторитет і досвід як козацького командира і як моряка.Сидір Гнатович Білий народився у 1716 році в старовинній козацькій родині на території сучасної Херсонщини. В молоді роки навчався у Києво-Могилянській академії, але, побачивши одного разу на вулиці запорожця, подався на Січ. Вступив до запорозького товариства юнаком, навчався в січовій школі старшин.

Протягом 60-х років XVIII ст. він неодноразово виконував особисті доручення кошового отамана Петра Калнишевського. Оскільки освічений, розумний і відважний осавул завжди відстоював інтереси січового товариства, то користувався на Січі великою популярністю і повагою. Сидір Білий був добре відомий і в Санкт-Петербурзі. Вперше він побував там в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським у січні 1762 року на коронації Катерини ІІ. Імператриця приязно тоді зустріла козацьку делегацію і, як одного з не багатьох своїх бойових офіцерів, нагородила Сидора Білого золотою медаллю зі своїм портретом та дарувала йому дворянське звання.

Через шість років козаки обирають його військовим осавулом, а восени 1774 року, Сидір Білий вдруге у складі козацької депутації направляється до Петербурга. На цей раз він віз імператриці «чолобитну» кошового про захист запорозьких прав та про повернення відібраних у коша козацьких земель. Півроку оббивали пороги і покої височайших вельмож Сидір Білий разом з Антоном Головатим, та все марно. Доля Січі вже була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій Раді при височайшім Дворі, куди Білого і Головатого й близько не допустили. Коли руйнували Січ, Сидора Білого там не було, він знаходився в Санкт-Петербурзі.

Здавалося, поруйновано всі основи життя, і вихід міг бути один - смерть. Але Антон Головатий повернув побратима до життя словами про славу і честь.

Прибувши на Січ, бойовий осавул побачив на місці колишньої неприступної козацької фортеці лише руїни і розриті окопи. Тут треба віддати належне Григорію Потьомкіну, який не дозволив руйнатору Січі генералу Текелію репресувати Сидора Білого після його повернення в Україну.

За наказом Потьомкіна, Білого як бойового козацького офіцера і дворянина було звільнено зі служби у чині майора російської армії, «височайше» наділено українською ж землею і призначено керівником Новоселицького повіту під Херсоном. (У 1776 році Потьомкіну здалося, що досить вже козакам керувати на козацькій землі, і він замінив його на тому повіті російським офіцером).

Зруйнувавши в 1775р. Січ та скасувавши Військо Запорозьке, Потьомкін вже 31 жовтня 1776 року доповідав Катерині ІІ про факт безоборонності півдня Росії. Щоб оборонитися від імовірного нападу Туреччини, за його підрахунками, російське військо мало б налічувати 9 гусарських, 6 пікінерських, 2 козацьких полки та мати флот на морі. А цього всього не було.

Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі вимагало від Росії організації якоїсь протидії. Адже існування «Січі за Дунаєм» викликало все більші симпатії в українського населення, зміцнювала військову потужність Порти й паралізувала участь у війні українців на стороні Росії.

Сидір Білий попрямував на рідну Херсонщину. Але спокійне життя в сільських умовах було не до душі загартованому в боях запорожцеві, і разом із Захарієм Чепігою, Антоном Головатим і Карпом Легкоступом він вирішив відродити українське козацтво.

Про цей період життя Сидора Білого історики пишуть по-різному. Одні за те, що не пішов з більшістю козаків на Задунайську Січ, звинувачують його мало не у зраді. Він, як ніхто інший, розумів, що зберегти Січ в імперії в її історичному вигляді вже стало неможливим, тому вважав, що національне козацьке військо і флот необхідно відроджувати на рідній землі, яка буде постійно поповнювати їх свіжими силами. Тому не пішов за Дунай, тому при першій нагоді почав створювати «Військо вірних козаків» і козацький флот, хоч і під імператорським орлом.

Під керівництвом Сидора Білого, кінноту організовував в Чилеклеї Захар Чепіга, а Лиманську флотилію будував Антон Головатий. У Херсоні Сидір Білий отримав спорядження і боєприпаси. У Кременчуці та на Херсонській верфі будувались козацькі човни, озброєні гарматами.

Лиманську флотилію деякі сучасні дослідники інколи плутають з азовською флотилією, хоча насправді це були різні бойові одиниці. Щоб зрозуміти, чому виникали подібні неточності, зацитуємо ось такий епізод:

«Здійснити перший похід Дніпровської флотилії «великого моря» було доручено козацькому отаману (й майору царської армії одночасно) Сидору Білому.

Вранці 1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів Дніпровської флотилії увійшли в Ахтіарську гавань і стали на якорях у теперішній Севастопольській головній бухті. Наступного дня, 2 травня, в бухту ввійшла Азовська флотилія Ф. Клокачова. За козацьким звичаєм Сидір Білий вітав побратимів з Дону гарматним салютом, а потім бенкетом на своєму флагманському кораблі.

Протягом тижня Сидір Білий знайомив Клокачова з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтіарською бухтою та Кримом взагалі. Таким чином, російська (Азовська) флотилія з'єдналась у Севастопольської бухті з українською (Дніпровською) флотилією, яку привів із Херсона Сидір Білий. У травні 1783 року - передавши, на вимогу князя Потьомкіна, Дніпровську флотилію віце-адміралу Ф. Клокачову, Сидір Білий повернувся до Херсона, де очолив Лиманську гребну флотилію «малого моря», яку ще треба було збудувати. На відміну від севастопольської ескадри, гребна флотилія мала складатися з вітрильно-гребних суден, призначених для висадки десанту і тарану важких лінійних кораблів». ("Чорноморська козача флотилія" - передумови створення. С. Чорний. В. М.) Отже крім Лиманської та Азовської флотилії була ще й третя - Дніпровська флотилія, котра будувалася лише у Херсоні.

Державний канцлер імперії Олександр Безбородько описував: «чтобы встретить турецкую эскадру из 25 кораблей, выставленных Портой на Черное море, имеется только 10 судов, наполовину сгнивших: они были построены из плохого материала; флот из весельных галер, на который рассчитывали, совсем не существует: Мордвинов, которому было поручено это дело, думал только о том, чтобы набить свои карманы,.. на восстановление флота требуется девять миллионов, но не знают, откуда взять эти деньги...» Кошти знайшли, грабуючи Україну і нові, «приобретенные», землі.

Лиманська гребна флотилія до 1787 року була збудована. Складалася флотилія з двох ескадр — традиційних козацьких чайок та скампавеїв (бригантин), що призначалися для тарану великих кораблів і висадки десанту. Потьомкін радів — флот будується, і у 1787 році, під час подорожі Катерини II до Криму, звелів Сидору Білому з загоном козаків супроводжувати царський почет, демонструючи при цьому цариці козацьку виправку.

В Кременчуці Сидору Білому вдалося пробитися до цариці й особисто вручити їй «прошеніє» про відновлення українського козацького війська. Катерина була в настрої і задоволена козаками, пообіцяла прохання «вірних» їй козаків задовольнити. І задовольнила. Наказала Потьомкіну призначити командиром Лиманської флотилії німця, французького моряка принца Нассау-Зігена, якого взяла на російську службу і який надзвичайно сподобався їй під час подорожі Україною.

Сидір Білий в чині підполковника став командувати лише ескадрою запорозьких чайок, котрі базувались у Вітовці. На військовій раді кошовим отаманом обрали Сидора Білого, а ще обрали старшину і 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорозькому Військові».

Імператриця затвердила Сидора Білого кошовим Війська вірних козаків, дозвіл на формування якого був підписаний 27 лютого 1787 року. У війську налічувалося 7 тис. колишніх запорожців, причому половина була під командою Захарія Чепіги, складаючи козацьку кінноту, а морськими козаками керував генеральний суддя Антон Головатий.

Козацький флот з п'ятдесяти чайок отримав назву Чорноморської козацької флотилії, яка перейшла в оперативне підпорядкування начальника Лиманської веслової флотилії контр-адмірала Карла-Генріха-Отто принца Нассау фон Зігена.

Mало кому з наших сучасників відома правда про велику битву, яка понад два тижні тривала в гирлі Дніпра біля турецької фортеці Очаків і визначила перебіг російсько-турецької війни 1787-1791 років.

Російська імператриця Катерина II, захопивши за допомогою запорожців Крим, в 1777 році затвердила на престолі Кримського ханства хана Шагі-Гірея. Висока Порта з втратою Криму змиритися не могла, і султан Абдул Гамід I, скориставшись воєнною перевагою на Чорному морі, вирішив без оголошення війни напасти на російські війська, висадити десанти та, повернувши Крим і Кінбурнську косу (довга смуга, котра відділяє Дніпровський лиман від Чорного моря), відновити панування Високої Порти.

Крім того, султан вирішив залучити до бойових операцій і колишніх запорожців, які після розгрому Запорізької Січі знайшли притулок у дунайських володіннях Порти, заснувавши там Задунайську Січ. У серпні 1787 року Абдул Гамід I вирішив реалізувати свої плани.

7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. В цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями — задунайцями, які входили до складу турецьких військ.

І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров'ю. 1 жовтня на допомогу корпусу яничар турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської флотилії.

Ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але, побачивши в чайках своїх братів-запорожців, домовилися з ними не воювати і, пострілявши для вигляду з гармат, козацькі ескадри повернулися кожна до своїх берегів: Сидір Білий — до Суворова, а задунайці — до Очакова (українська назва Очакова - Дашів відома ще з часів князя Вітовта В.М.) Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничар в лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна.

На честь перемоги імператриця повеліла викарбувати 190 медалей із написом "Кінбурн 1 жовтня 1787".

Проте через помилку чиновників Монетного двору було виготовлено лише... 19 медалей, і Потьомкін, отримавши їх, написав Олександру Суворову такий розклад: шість медалей піхоті, шість - кінноті, шість - козакам і одну - артилеристу, котрий підпалив бомбою турецький флагман.

Солдати й козаки мусили самі вирішити, хто з них гідний нагороди. Хто з козаків Сидора Білого одержав медаль за Кінбурн, поки що встановити не вдалося.

У грудні 1787 року за наказом Г. Потьомкіна українські козаки перейшли з Прогноїв (Прогноївська паланка) до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ).

Російський Чорноморський флот був слабший за турецький. Катерина і Потьомкін, який командував військами на півдні України і в Криму, про це знали. Вихід був один: на російському боці, у Чорному морі, мали воювати капери, що могли б, пошкодивши морські комунікації Високої Порти в Чорному морі, відрізати турецькі фортеці на Дунаї й у гирлі Дніпра від постачання військами, зброєю та боєприпасами.

Катерина своїм указом дозволила Потьомкіну видавати ліцензії на каперство, а сама написала посольствам у Західну Європу: шукати знаменитих корсарів і негайно запрошувати їх на російську державну службу на Чорне море.

Хто ж такі були капери, корсари, аматори, приватори, як їх називали тоді в Європі й Америці?

Це були приватні особи, які з дозволу воюючої держави споряджали за свій рахунок судна й кораблі, наймали команду й нападали на торгові й військові судна противника, діючи як справжні пірати: грабували, брали здобич, захоплювали судна. Третину захопленого залишали собі, а дві третини передавали державі, яка найняла їх для каперства.

Першим російським капером на Чорному морі став грецький "морський вовк", капітан Спірос Рицардопуло, який оснастив і озброїв яхту "Бджола". Після нього були й інші, зокрема й російський капітан I рангу, майбутній флотоводець і адмірал Олексій Сенявін.

Таким чином, перш ніж турецький флот розпочав воєнні дії, російські корсари запанували на Чорному морі. Проте в них не було координатора, корсара зі стажем. Ним мала стати людина, яку не безпідставно вважають засновником ВМФ США, яка так доречно залишилася без роботи, бо 1785 року Франклін оголосив про заборону каперства. Людина, яка ввійшла у світову військово-морську історію як Поль Джонс - Чорний Корсар. Лишившись без роботи він оселився у власному будинку в Парижі під охороною чорношкірих слуг.

Слава Поля Джонса докотилася й до засніженого Петербурга. Катерина II зрозуміла, що на Чорному морі адмірал-корсар потрібен як повітря, і російський посол при Людовіку XVI, Іван Смолін (Сімолін) отримав термінову вказівку запросити його на російську імператорську військово-морську службу.

Чорний Корсар дав принципову згоду, але поставив єдину умову: імператриця особисто повинна була звернутися до нього з усіма своїми пропозиціями. Отримавши лист від Смоліна, Катерина з полегшенням зітхнула: координатора каперів на Чорному морі було визначено, й сіла писати листа до Поля Джонса.

Чорний Корсар приїхав у російську столицю 23 квітня 1787 року. Катерина II одразу ж удостоїла аудієнції шотландського "морського вовка", якого їй відрекомендував французький посол граф Сегюр.

З рук Катерини Поль Джонс отримав патент на чин контр-адмірала з її власноручним підписом, але на ім'я француза Павла де Жовеса. Під цим ім'ям він і прибув невдовзі в розпорядження Григорія Потьомкіна - командувати вітрильною ескадрою в Дніпровсько-Бузькому лимані.

Після невдалого штурму Кінбурна бій за Крим, за розрахунками султана Абдул Гаміда I, мала виграти Чорноморська ескадра Великої Порти, яку він почав готувати з залученням іноземних фахівців. Ескадра вийшла з Босфору 23 квітня 1788 року під командуванням капудан-паші (адмірала) Есскі-Гуссейна на прізвисько Крокодил морських битв.

До неї входило: 12 лінійних кораблів, 13 фрегатів, дві бомбардирські барки, дві галери, 10 бомбардирських шлюпів і канонерських морехідних човнів та шість брандерів, а також 20 флейтів із десантом морської піхоти та 20 тис. солдатів і офіцерів, лише третина яких були турецькими піхотинцями, решта - найманцями, завербованими на підвладних Порті територіях (лише греків було близько 4 тис.).

На вітрильних кораблях і суднах було кілька сотень англійських матросів і офіцерів, артилеристів, радником капудан-паші був британський контр-адмірал.

Ескадра вийшла в Чорне море з дотриманням щонайсуворішої таємниці, але вихід її викрили. 1 травня того ж року російські корсари атакували й узяли на абордаж два турецькі торгові судна. Одне з них відвели в Севастополь, і бранці-купці повідали про вихід у море капудан-паші.

Тим часом капудан-паша продовжував рухатися до Очакова. Але приблизно за 60 миль від Босфору ескадру наздогнав пізній весняний шторм і пошкодив кілька лінкорів. Есскі-паша мусив повернутися назад.

10 травня ескадра знову залишила Босфор, а 20 травня 1788 року кинула якір у зоні видимості стін Очакова. Дозором у напрямку лиману відправили веслові судна.

Турецький флотоводець знав, що негода в морі фактично вивела з ладу російський флот «великого моря» — севастопольську ескадру контр-адмірала М. Войновича. Тому вирішив основний удар направити на Лиманську флотилію і, таким чином знищити Чорноморський флот. Севастопольський флот був слабкий, і Потьомкін наказав привести в бойову готовність Лиманську веслову й вітрильну ескадри, а також Чорноморську флотилію Антона Головатого, яким довелось зустрітися віч-на-віч з цілим турецьким флотом.

Фрегат - основна ударна сила турецького флоту в Чорному морі. Величезний, швидкісний, з потужною артилерією... але Дніпровський лиман занадто мілкий для таких суден

Прихід турецької ескадри до гавані Очакова спостерігали дві дозорні дупельшлюпки російської Лиманської ескадри. Однією з них командував капітан II рангу, німецький моряк на російській службі Христофор Остен-Сакен. Коли він спробував прорватися через фронт турецьких галер, перехопити його вийшли ще чотири турецьких судна.

Христофор Остен-Сакен, зрозумівши, що його хочуть узяти в полон, наказав команді йти на шлюпках до берега, а сам спустився в крюйт-камеру, щоб підірвати бочки з порохом у той момент, коли турки підійдуть впритул і ступлять на палубу його корабля. Через кілька хвилин прогримів страшний вибух.

Подвиг капітана Остен-Сакена увічнили лише через 120 років, коли до складу флоту увійшов ескадрений "Капітан Остен-Сакен", побудований на верфях Миколаївського заводу, а 29 квітня 1918 року міноносець одним із перших підняв військово-морський український прапор за наказом контр-адмірала Михайла Сабліна.

Вибух шлюпа сповістив про прихід турецької ескадри у гавань Очакова. Це означало, що невдовзі слід чекати атаки капудан-паші Есскі-Гуссейна.

Приблизно тоді ж колишні запорожці святкували прибуття в Кіш клейнодів Війська вірних козаків. До ставки Потьомкіна вони надійшли зі столиці 13 травня, і він надіслав їх Суворову, якого щойно було призначено командиром корпусу в армію Потьомкіна. Суворов, розуміючи важливість отримання клейнодів перед боєм, надіслав їх із генералом Михайлом Кутузовим і ескортом гусарів у Кіш. 21 травня 1788 року генерал-майор Михайло Кутузов в урочистій обстановці і на очах усього козацтва вручив «вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому» пожалувані царицею військові клейноди: велику білу з синім хрестом корогву, кілька менших корогв куреням, булаву, бунчук і перначі. 13 травня було надіслано Білому ще й печатку, але написаного на ній слова «Запорозького» не було. Катерина II заборонила вживати це слово, щоб, бува, в Україні не подумали, що відроджується історичне Запорозьке Військо Низове. Проте Суворов на застереження цариці не зважав і всюди називав запорожців «Запорозьким військом вірних козаків».

Головним у цій ситуації було те, що в Сидора Білого тепер була військова печатка, а це означало, що Військо стало окремою військовою частиною. Йому було повернуто всі права, вольності й привілеї запорожців - і саме це означало перемогу Сидора Білого та його побратимів.

Сидір Білий на коші зустрічав клейноди дуже урочисто. На урочистому засіданні військової ради клейноди освятили, провели молебень зі всім кошем, салютували з гармат. Як колись Петро Калнишевський, що в цей час, закований в кайдани, сидів ув'язнений у сирій ямі Соловецького монастиря, так тепер Сидір Білий щиро вірив, що вірною службою і пролитою в боях козацькою кров'ю можна заслужити в колонізаторів право вільного життя на рідній землі. Та кінця цього імперського шоу «з вірними козаками» Сидору Білому бачити не судилося.

Коли наступного дня козаки пішли в Січову церкву Покрови до заутрені, на кіш в Олешках напали турецькі фрегати. Це було вдосвіта: туман сховав ворога, і той пройшов повз дозори Нассау-Зігена. Проте турецькі каноніри також не бачили, куди стріляють, і били з гармат у білястий туман, який сховав Олешки.

Козаки, не звертаючи уваги на пальбу, відстояли службу. Потім кинулися до чайок і вирішили провчити фрегати. Але тут перемінився вітер, погнав воду з лиману в море, турецькі фрегати швидко відпливли, боючись сісти на мілину.

Поль Джонс, він же французький контр-адмірал Павел де Жовес, прибув на Лиманську каперську флотилію ще 19 травня. Про запорожців він багато чув ще у Франції й горів бажанням ближче з ними познайомитися, бо воювати проти капудан-паші їм належало разом.

Перша зустріч Чорного Корсара й Сидора Білого розпочалася ввечері 6 червня 1788 року, а закінчилася опівночі. Серед запорожців знайшовся козак на ймення Іван, який сяк-так володів французькою, він і став перекладачем.

Кошовий і адмірал швидко пройнялися взаємною повагою, яка згодом переросла в дружбу, а Іван став побратимом Павла Жовеса. Під час веселого запорізького застілля адміралу відрекомендували козацького адмірала, командира Чорноморської веслової флотилії Антона Головатого. Друзі розпрощалися після опівночі, і адмірал пішов на гичці до свого флагмана - "Святого Володимира".

Ранок був тихим і мирним, вітер із моря гнав воду в лиман, із вітром йшов туман, у тумані - авангард ескадри Крокодила морських битв капудан-паші Есскі-Гуссейна. За скампвеями контр-адмірала Нассау-Зігена - великими парусно-весловими суднами з морською піхотою на борту й дуже слабкою артилерією - у глибині лиману розмістилися чайки Антона Головатого, далі - капери Чорного Корсара.

В авангарді Есскі-Гуссейна під вітрилами йшла його веслова флотилія, яка мала забезпечити прорив основного, ударного ядра ескадри Крокодила морських битв у лиман. Вітер не давав скампвеям вирушити на зустріч із турецькими галерами. Принц наважився на відхід за вітром.

Проте для відходу всередину лиману скампвеям потрібно було розвернутися; і цей дуже складний в умовах бою "поворот всі враз" потребував не лише синхронно-чітких дій, а й часу, якого в Нассау-Зігена не було. Ситуація стала критичною з того самого моменту, коли лінійні кораблі та фрегати Есскі-паші відкрили звислий артилерійський вогонь, метаючи зі своїх гармат бомби через свою веслову флотилію на російські скампвеї. Поразка стала очевидною.

Скампвея - велике і повільне десантне судно,
з мінімальною артилерією і добрячою осадкою

Те, що сталося через лічені секунди в лимані, не передбачалося жодними військово-морськими інструкціями того часу.

Це було як грім серед ясного неба і, мабуть, капудан-паша, стоячи на капітанському містку свого флагмана, проковтнув язика: на його ескадру на веслах мчали лиманом п'ять десятків запорізьких чайок і на довгих фалах тягли за собою скампвеї принца Нассау-Зігена.

Вони вже проскочили загороджувальний вогонь турецького головного калібру, прорвали стрій турецьких галер і входили в зону, де турецькі гармати були безсилі. Обізвалася козацька малокаліберна артилерія. Ситуація різко змінилася на користь противника, і капудан-паша віддав команду підготуватися відбивати абордажну атаку.

Коли Антон Головатий, командувач козацької веслової флотилії, оцінив ситуацію, він зрозумів: єдиний вихід уникнути поразки - йти вперед і тягти за собою скампвеї. Він віддав команду, чайки вискочили за лінію скампвей, зачепили їх і потягли до турецьких головних сил, мушкетним і фальконетним вогнем продираючись через веслову турецьку флотилію авангарду Есскі-паші. Прикрив цей маневр дим від пострілів турецької ескадри, що його вітер відносив у бік козаків.

Запорізький адмірал знав: ось-ось вітер зміниться, надме вітрила скампвей і каперів Чорного Корсара, пожене воду з лиману в Чорне море, турецька ескадра сяде на мілину лиману і стане легкою здобиччю російської морської піхоти, козацьких мушкетів, шабель і гармат флотилії Чорного Корсара.

Капудан-паша дав наказ відходити, але спізнився - вітер гнав воду з лиману, і три турецьких фрегати, вдарившись мідними днищами об каміння, міцно сіли на мілину. На їхні борти полетіли абордажні гаки та драбини, на палубах з'явилася російська морська піхота й козаки, і зав'язався рукопашний бій.

З неймовірними зусиллями капудан-паші вдалося вивести свою ескадру з бою. Капери Поль Джонса довершили розгром, із флангу вдарили по противнику скампвеї та шлюпи бригадира Алексіано.

Справу було виграно остаточно. Поль Джонс наказав спустити шлюпки й підібрати з води турецьких моряків. Сміючись над "жалісливим корсаром", принц Нассау-Зіген скерував на турецькі фрегати, які сіли на мілину, палаючі брандери: фрегати згоріли, що викликало велике невдоволення каперів і козаків, бо кораблі можна було з мілини зняти, відремонтувати й зарахувати до флотилії Поля Джонса.

Есскі-Гуссейн, окрім трьох фрегатів, втратив канонерський човен, шебеку, 500 чоловік убитими й затонулими, 1000 чоловік узятих у полон. Козаки втратили лише флагманську чайку. Загинув весь її екіпаж, дивом уникнув смерті сам адмірал Антон Головатий.

Козацька чайка, реконструйована за зразком XVIII сторіччя. Невеличке (важко влучити), високоманеврене судно з обмаллю артилерії, зате з відчайдушними десантниками і мілин не боїться.

Фото: chaykaspas.org.ua

Реляцію про перемогу 7 червня 1788 року писав Потьомкіну принц Нассау-Зіген, і це був єдиний документ, на який згодом спиралися всі російські (й не лише) історики. Природно, правду принц написати не міг, бо в такому випадку його слід було б зняти з посади й віддати під суд. Принц зазначив серед тих, хто відзначився в бою, тільки себе й бригадира Алексіано.

Справжні переможці залишилися "за кадром", і ця несправедливість досі панує в російській історіографії. Правду відновив у 30-х роках XIX століття український історик Андріан Кащенко, але його книга вийшла малим накладом, а брехня переходила з однієї книги російських істориків до іншої.

Увечері в каюті Поля Джонса точилася гаряча дискусія: принц звинувачував адмірала в тому, що той не переслідував ворога, який відходив до Очакова. Незворушний шотландець вказував: якщо турецькі судна сідали на мілину, то з таким самим успіхом сісти на мілину міг і він. І, своєю чергою, запитував Нассау-Зігена, у скільки він оцінює спалені за його наказом турецькі фрегати й коли віддасть ці гроші каперам. Співрозмовники розійшлися, незадоволені одне одним, пізніше принц звів наклеп на корсара в листі до Потьомкіна.

У ніч із 15 на 16 червня Поль Джонс відвідав запорожців, був у захопленні від їхнього маневру, щиро хвалив. Торжество досягло апогею, коли Сидір Білий підніс корсару запорізький подарунок: шапку зі шликом, кунтуш червоного сукна, такі самі шаровари, козацькі чоботи, пояс із пістолетами, люльку й дорогу турецьку шаблю.

Чималенько почастувавшись горілкою, запорожці перевдягли Поля в козацький одяг, бентежило їх лише те, що той не мав чуба і вусів. Потім розмовляли про справи, і корсар попросив свого побратима Івана показати йому мілини на лимані.

Очаківська фортеця (праворуч) наприкінці XVIII сторіччя. Ліворуч - укріплення острова Березань, розташованого в усті Дніпровського лиману, між Очаковим і Кінбурном

(сама Кінбурнська коса лівіше, і на малюнок не помістилася).

Восени 1788 року чорноморські козаки під командуванням Антона Головатого навальним штурмом візьмуть важливі для оборони Очакова укріплення Березані. Турецький гарнізон здасться в полон

Одягнувши темний одяг і взявши з собою квач і смолу в малій діжці, обидва сіли в човни і, обгорнувши кочети мокрими ганчірками, тихо пішли на двох веслах до Очаківської гавані. Турки їх не помітили.

Іван підгріб впритул до борта флагмана, подав адміралові діжку зі смолою й квач і той на борту написав: "Спалити, Поль Джонс". Потім запорожець показав адміралові мілини, на які слід було заманити турецькі кораблі під час відпливу.

16 червня о 12.00 флагман турецької ескадри ввійшов у лиман. Чи читав він напис, зроблений на борту його корабля рукою Поль Джонса, історія замовчує. Мабуть, читав з допомогою своїх британських радників, бо Поль Джонс писав англійською мовою. Досить ймовірно, що Есскі-Гуссейн розізлився, і лише тому пішов у лиман попереду всієї своєї ескадри.

Турецький адмірал напоровся на ті самі граблі - на цей час почався відплив, і 64-гарматний флагман сів на мілину. Його оточили фрегати, розпочалася артилерійська дуель між каперами Поля Джонса й Есскі-пашою.

Запорожці рвонули на чайках до турецького флагмана, який сів на мілину, але фрегати поставили заслін із бомб і ядер. Так тривало, аж доки змінився вітер, флагман знявся з мілини, і турки пішли з лиману.

Увечері гичка принца знову доставила його на "Святий Володимир". Нассау-Зіген знову атакував Поля Джонса своїми звинуваченнями - чому той не вдарив по турецькому флагману, який сів на мілину?

Холоднокровний шотландець відкрив принцу свій план бою на наступний день, попросивши його атакувати турецьку ескадру весловою флотилією в час припливу й заманити турецькі судна на мілини. Нассау-Зіген зрозумів: якщо він зреалізує план шотландця, то лаври переможця будуть у нього, нащадка принца Оранського.

Настав ранок 17 червня. Есскі-Гуссейн знову ввійшов у лиман, все повторилося: уперед на веслах пішли скампвеї Нассау-Зігена, потім він зробив "поворот усі враз". Капудан-паша збільшив парусність, ескадра летіла на зустріч із Чорним Корсаром.

Медаль "За хоробрість на водах Очаківських", яка вручалася нижнім чинам веслової флотилії Нассау-Зігена.
Носилася на Георгіївській стрічці

Коли вітер змінився, капери розвернулися бортами, і страшний залп із трьохсот гармат ударив по рангоуту та щоглах кораблів капудан-паші. Били з каронад, гладкоствольних гармат, ядра яких були з'єднані ланцюгом. Щогли й рангоут, вітрила і снасті турецьких суден обрушилися в лиман.

Почався відплив, і турецький флагман сів на мілину без щогл і вітрил. Налетіли чайки запорожців, на передній ішов 72-річний Сидір Білий. Вони швидко досягли бортів турецьких суден, нагору полетіли абордажні драбини й гаки, пішла в атаку запорізька морська піхота. Першим на палубі флагмана був Сидір Білий.

Розпочався рукопашний бій. Течія гнала "Святий Володимир" прямо на турецький флагман, але Поль Джонс зумів розвернутися бортом і всадити картеччю по палубі. Капудан-паша вирішив здатися, і його прапор на грот-щоглі повільно поповз униз.

Тепер усе залежало від морської піхоти Нассау-Зігена: турецьку ескадру можна було брати на абордаж. Але захмелілий від перемоги принц послав знову вперед брандерів, і два турецьких лінкори спалахнули.

Есскі-Гуссейн помчав у лиман, за ним пішли його британські радники, їх підібрала турецька галера. Один із британців, який зустрічався раніше з Поль Джонсом, побачивши його на містку "Святого Володимира" у запорізькій уніформі, коли повернувся в Європу, усіх запевняв, що Поль Джонс став мусульманином і перейшов до росіян.

Символічна могила Сидора Білого на місці Кінбурнської фортеці.

Фото: Павло Солодько

Тим часом вітер нагнав хвилю, вода пішла в лиман, турецькі судна зійшли з мілини і пішли на Очаків, і запорожці - 218 козаків і старшин - на їхніх палубах потрапили в полон. На превелику силу зняли тяжко пораненого Сидора Білого. Пізніше Антон Головатий, захопивши укріплення на острові Березань того ж року, визволив декого з полону.

Сидір Білий був весь порубаний ятаганами. Генерал-майор Михайло Кутузов надіслав йому свого лікаря, але запорізький козак був уже старий, і 20 червня його серце зупинилося. Того самого дня Антон Головатий привіз тіло на Кінбурнську косу.

Під час похорону попереду російських офіцерів стояв простоволосий Олександр Суворов, а серед запорожців, поруч з Антоном Головатим, був Поль Джонс. Могилу викопали в самій церкві у фортеці Кінбурн, зверху поклали чавунну плиту.

Напис на пам'ятнику Білому на Кінбурні

5 жовтня 1855 року, під час Кримської війни, могилу Сидора Білого потривожили: у Кінбурні висадилися англійці, забрали гармати і плиту.

1856 року королева Великобританії заснувала "Хрест Вікторії" - вищу нагороду імперії за подвиг видатної хоробрості. Хрест відливали з металу російських гармат, захоплених у кримській кампанії. Дуже ймовірно, що плита з могили Сидора Білого також пішла на британські нагородні хрести.

Нащадки-запорожці не забули Сидора Білого, і 26 серпня 1904 року він посмертно став вічним шефом Полтавського Кошового Сидора Білого кінного полку Кубанського козачого війська.

Захар Чепіга

Останній акорд у бою в Очаківських водах пролунав 18 червня. Тут Есскі-паша зазнав цілковитої поразки під час спроби прорватися з Очаківської гавані до Босфору.

Нассау-Зіген став офіційним переможцем, був нагороджений Георгієм II ступеня й віце-адміральським чином. Але Григорій Потьомкін швидко розкусив чванливого принца і попросив забрати від нього "німця".

Імператриця забрала принца до себе, він став її таємним агентом, був посланий до Франції й Іспанії, але там осоромився.

Тоді його призначили командувати Балтійською весловою флотилією, але й тут у бою на Роченсальмському рейді 9 червня 1790 року він зазнав нищівної поразки від шведів під командуванням принца Карла Зюдерманландського і з ганьбою залишив Російську імперію. 1808 року помер у своєму родовому маєтку.

Поль Джонс відмовився служити імперії. 1789 року він знову оселився в Парижі. Під кінець року в Единбурзі вийшли його мемуари, які послужили Фенімору Куперу й Александру Дюма матеріалом для написання пригодницьких романів. У березні 1792-го у віці 45 років він помер від ран.

За підсумками козацьких перемог радісний Потьомкін доповідав 19 червня 1788 року в Петербург: «Флот капудан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 піддалися... 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капудан-пашинський та віце-адміральський, у полон узято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами.... з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців.... Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим».

Натхненний перемогою Потьомкін (нагороджений імператрицею зіркою Святого Георгія та інкрустованою алмазами шпагою ціною у 60 тис. рублів ) інспектував флот в Херсоні, оглядав нові верфі у Вітовці і прийняв рішення заснувати місто Миколаїв.

Геополітичні наслідки перемоги 1788 р. важко переоцінити. Усунувши присутність Туреччини на півдні України, російська імперія розв'язала собі руки для війни з Річчю Посполитою у 1792р, що в результаті привело до другого поділу Польщі.

Не секрет, що за часів Російської імперії та й за часів радянської влади роль українського козацтва у розбудові імперії замовчувалась або перекручувалась. Військові перемоги Чорноморського козацтва, як правило, формулювали безлико: "пабєда русскава аружія". Підсумовуючи життєпис славного отамана Сидора Білого, які ж висновки можемо зробити з вищевикладених фактів? Білий Сидір Гнатович — запорозький старшина, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, командувач Чорноморської козачої флотилії.

Після смерті Сидора Білого кошовим став Захарій Чепіга. Він, як і Антон Головатий, брав участь у штурмі Очакова й Ізмаїла.

У віці 68 років Чепіга брав участь у боях, через два роки одержав чин генерал-майора, ордени Святого Георгія 3-го та 4-го ступенів, золотий іменний хрест за Ізмаїл, шаблю, оздоблену діамантами.

На 71-му році життя, у 1797-му році помер, а 26 серпня 1904 року став посмертним шефом Єкатеринодарського кінного кубанського полку Кубанського козацького війська.

Антон Головатий до кінця своїх днів був козацьким "морським вовком" і виконував обов'язки генерального військового судді.

Він допоміг Війську «вірних козаків» одержати землю на Кубані, був героєм Очакова й Ізмаїла, здобув чин бригадира, був посланий із чорноморськими козаками проти перського шаха, одержав посмертно кошового Чорноморського війська, а помер від хвороби 29 січня 1797 року.

Вдалий штурм Потьомкіним Очакова у грудні 1788 року забезпечив Ясську мирну угоду, згідно з якою до імперії відійшли колишні турецькі території між Південним Бугом і Дністром.

Нові землі для України допоміг отримати не тільки військовий натиск Чорноморського козачого війська, але й дипломат-українець Олександр Безбородько, який потім стане імперським канцлером

З 26 серпня 1904 року він посмертний і вічний шеф Уманського, бригадира Антона Головатого, кінного полку Кубанського козачого війська.

Показово, що У Одесі є чудовий пам'ятник Антону Головатому, та його іменем названа одна з вулиць м. Одеси.

Пам'ятник А. Головатому у Одесі.

У Кіровограді є пам'ятник Захарові Чепізі та Сидору Білому, одна з вулиць м. Кіровограда названа іменем З. Чепіги.

Пам'ятник С. Білому, Антону Головатому, та Захарові Чепізі у Кіровограді.

Дуже жаль, що імена всіх цих справжніх героїв битви у водах Очаківських не знайшли гідного їхнього подвигу місця ні в російській, ні в українській історіографії.

Джерела:

1). "Сидір Білий- кошовий отаман" – Мирослав Мамчак (Флотоводці України)

2). "ЧОРНИЙ КОРСАР І СИДІР БІЛИЙ"- Володимир Кравцевич-Рожнецький, –(Дзеркало Тижня №43. 3 листопада 2001р).

3). "Козацький флот України"- 4 гл . (Україна ;шлях до моря.), розділ1-Становлення українського флоту.-М. Мамчак.

4). "ЧОРНОМОРСЬКІ КОЗАКИ В БИТВАХ НА ВОДІ ПРОТИ ТУРКІВ ПІД ЧАС ВІЙНИ 1787-1791 рр".-Сергій Чорний ."Флот України" . м. Очаків.

5). "МОРСЬКІ ПЕРЕМОГИ ЧОРНОМОРСЬКОЇ КОЗАЧОЇ ФЛОТИЛІЇ" – Електронна енциклопедія (Вікіпедія)

6). В. Нікольський, О.Раскіна, "Великолепный князь Тавриды".

7). Zbignew Anusik. Rrzeczpospolita wobec wojny wschódniej (1787-1792); Polska wobec wielkich konfliktów w Europie nowoźytnej,z dziejów dyplomacji i stosunków iędzynarodowych w 15-17 wieku.Kraków 2009. s.158.

Історія, Козаки, Кошовий отаман, Історичні особистості, Сидір Білий, Антон Головатий, Поль Джонс, Козацька слава