Гайдамацькі повстання 1734-1768 рр.

Політичний катаклізм в Україні на початку вісімнадцятого століття надав полякам змогу знову захопити правобережну Україну, за виїмком Києва, що залишився під московською окупацією. 

І зараз же по новому захопленні Правобережжя польські окупанти зустрічаються тут із стихійним спротивом і явною ворожістю українського населення до польських панів і до Польщі взагалі. Цей спротив зі зброєю в руках охрещено назвою "Гайдамаччина".

Є думка, що в основі слова «гайдамака» лежить арабський дієслівний корінь: «гада» - бентежити, турбувати, який перейшов в турецьку мову у формі вигуку «гайда» і "маки" (франц.) - кущі, людина кущів, партизан, в цілому гайдамака, партизан, нападник з кущів, людина зі зброєю в тилу ворога. Але здається дуже сумнівним, що повстанці, більшість з яких все ж таки становила селянство, спромоглися б до такої самоназви. Скоріше за все назва «гайдамаки» походить від українського слова «гайда» - яке уживається як заклик, спонукання іти куди-небудь: ідіть, ходімо, вставай та пішли|| чи для означення швидкого руху.

Тобто «гайдамаки» – ті хто пішов (рушив), повстав, повстанці.

Хто вперше вжив тієї назви – невідомо. В документах назва "гайдамаки" зустрічається вперше в універсалі польського "регіментара партії української" Яна Галєцького, виданому у Львові 5 березня 1717 р., в якому він закликає польську шляхту до винищування "свавільного гайдамацького гультяйства", тобто українських повстанців, що діяли в тому часі в воєводствах київському, брацлавському і подільському. Факт, що регіментар Галєцький закликає в 1717 році польську шляхту винищувати гайдамаків по всій Україні свідчить виразно, що "гайдамацтво" було в тому часі вже широко поширене; значить, воно зродилося ще раніше.

Отже цілком можливо припустити, що "Гайдамаччина" починається масовою участю українського селянства в повстанні на Правобережжі в 1702-1704 роках під проводом Семена Палія і Самійла Самуся чи одразу після нього. Бо, хоч у ті часи назви "гайдамаки", мабуть, ще дійсно не вживалось, то форми збройних виступів українського селянства проти польських загарбників, їхні причини і ціль та зовнішні обставини того періоду зовсім подібні до всіх пізніших "гайдамацьких" виступів.

Діяльність фастівського полковника Семена Палія на переломі XVII і XVIII століть в цілому є перехідною ланкою від періоду Козаччини до періоду Гайдамаччини; в "Паліївщині" коріниться безпосередньо гайдамаччина під ідейно-політичним оглядом, через "Паліївщину" переходить до "Гайдамаччини" суть ідейно-політичних змагань Козаччини за відновлення української держави із справедливим соціальним ладом.

 

Народження Гайдамаччини 

Українська Козацька держава, відновлена гетьманом Богданом Хмельницьким, мала у своєму складі всі центральні та східні українські землі і лише західна Україна залишалася далі під польською окупацією. Але прийняття "протекторату" московського царя зробило Україну об'єктом політичної гри між Москвою, Польщею та Туреччиною і у наслідок того прийшло повторюване шматування України на Правобережну і Лівобережну. Тому й історія цих двох, насильно розірваних частин України почала творитися окремо.

Хвиля безперервних, менших і більших збройних виступів українського народу в обороні своєї волі, прозвана Гайдамаччиною, скеровувалася проти польських загарбників і захоплювала тільки правобережну Україну. На лівобережній Україні продовжувала в тому періоді існувати - під "протекторатом" Москви - Українська Козацька держава, із власним гетьманом у проводі. Правобережна Україна опинилася знову в польській неволі на підставі нової умови Москви з Польщею. На знелюдніли простори Правобережної України посунула із заходу Польща зі своїм ладом і своїми законами, чи, вірніше, із своїм беззаконням та із своєю шляхтою, магнатами і шляхецькою "голотою" на службі магнатів, яка стала заселяти Правобережжя своїми панщизняними "хлопами" - закріпаченими українськими селянами Волині й Галичини. Правобережна Україна стала частиною "Польської Речи посполитої". 

Правобережну Україну було поділено на чотири "воєводства": Київське (без самого Києва, що залишився під Московською окупацією), Брацлавське, Подільське й Волинське.

Історія Польщі ХVІІІ століття це історія послідовного, нестримного маршу Польщі як держави і як нації по похилій площі до повного розвалу. Головне вже в попередньому столітті окреслення "Польща держиться безладдям" ("Польска нежондем стої"), автором якого була сама польська шляхта, чванячись цим, набрало у ХVIII столітті ще більш актуального значення. Король, його уряд, державна влада і все правосуддя стали іграшкою в руках розгнузданої шляхти. Боротьба кількох родин шляхетських можновладців за впливи і маєтки, ведена всіма засобами, стала змістом тогочасної історії Польщі. Для зміцнення свого власного становища польські магнати почали спиратись на сусідні держави: Росію, Пруссію, Австрію, Швецію і Францію. У наслідок чого Польща, як каже польський історик, "сталася заїзною корчмою для сусідів". Московські, прусські, шведські війська приходили на територію Польщі й господарювали, як у своїй провінції. Від розвалу польської держави вже на початку ХVIII століття захищало Польщу на протязі трьох чверть століть тільки гостре суперництво між Московщиною, Пруссією й Австрією, з яких кожна планувала захопити якнайбільший шмат Польщі. В самій Польщі все вирішував Сейм, на якому кожному шляхтичу прислуговувало право "вето" і достатньо було, щоб один із членів Сейму спротивився й вигукнув "ліберум вето" і прийнята всіма іншими постанова ставала неважною.

У відповідь на рішення польського Сейму про ліквідацію козацтва Семен Палій і Самійло Самусь, як наказний гетьман правобережної України проголосили літом 1702 р. повстання проти Польщі. У виданому універсалі призивалося все українське населення до рішучої розправи з польськими загарбниками. Метою повстання поставлено знищення або вигнання польської шляхти зі всієї України раз та на завжди.

"В тих закликах, – каже польський історик Перденя, – як далекий відгомін відзивалися традиційні козацькі мрії про здобуття козацької держави".

На заклик відгукнулися не тільки козацтво, але й маси селянства. Селянські ватаги повстанців вирушили в бій з поляками. На польську шляхту впав переполох. Вона мобілізувала майже всі свої сили, що разом становили поверх 30 тисяч вояків і понад 50 гармат. Крім цього поляки спонукали кількатисячну татарську орду напасти на українські землі з півдня. І, врешті, звернулися вони і по допомогу до московського царя. Палій відкинув вимогу царя капітулювати перед Польщею і посилив свою боротьбу проти поляків.

Цар Пйотр Пєрвий: "Це той первий,  що розпинав нашу Україну".

Але зрада Мазепи, подальший арешт й заслання Палія на Сибір практично обумовили кінець повстання. Всі регулярні козацькі частини Правобережжя підкорилися Мазепі, як гетьманові цілої України. А оскільки Мазепу зобов'язував "вічний мир" між Польщею і Московією, то Мазепа примушував українське селянство до послуху перед польськими панами і не перешкоджав польській шляхті повертатися в ролі панів на правобережні українські землі. Тому продовження боротьби перейшло майже повністю на українське селянство. На місце планових воєнних дій регулярних козацьких військ прийшли некоординовані вже одним центральним проводом збройні розправи селянських повстанських загонів, що продовжували свої дії в наступних роках. Так, наприклад, у волинських актах XVIII ст. згадується, що в 1708 році на Волині діяв сильний повстанський загін, очолюваний Грицьком Пащенком.

Це власне був перехід Козаччини на правобережній Україні в Гайдамаччину; зміна форм боротьби при збереженні тієї самої ідейно-політичної настанови – змагання за здобуття й оборону вільної української держави, без пана і без холопа. Семен Палій оживив і закріпив традицію Хмельниччини, традицію боротьби за українську державу, і скріпив її переконливо ілюстрацією, що "наша Правда" – воля і справедливий соціальний лад – є не якоюсь нездійснимою мрією, але реальним, найкращим рішенням. Польський дослідник того періоду з признанням засвідчує, що на протязі 20 років на теренах заселених і опанованих полковником Палієм не було ні одного селянського бунту проти козацької адміністрації, ні одного внутрішньо українського збройного конфлікту на соціальному тлі. І то в часи, коли селянські бунти в інших околицях Правобережжя проти польських панів були щоденним явищем.

Польський історик Тадеуш Корзон писав про це:

«В душі руського люду... нагромаджувалось почуття щораз більшої ненависті до "ляхів", головно в Україні, де зберігалися спомини про Хмельницького, звичаї та дух козаччини. Підсичували цю нехіть: терпкість повсякденних відносин, несправедливість судів...

Гайдамацтво, або попросту розбої, вибрики свободи, а радше сваволі козацької переплутувались тут з темним релігійним фанатизмом і створювали дійсний хаос під кожним оглядом. При браку війська, при дуже слабій граничній сторожі, серед політичної анархії тільки влада дідичів, виконувана їхніми офіціалами, "губернаторами" і комісарами, втримує останні ланки суспільного ладу. Самі пани не мешкають в Україні із-за щоденного страху. На степовому пограниччі, поблизу "диких піль" шляхтич не спить вдома, але десь поза фільварком. Живеться тут як на вулкані в безупинній тривозі.

Хлоп (український) читати й писати не вмів, але приналежним до Польщі не почував себе ніяк». 

Це значить: свідомість національної окремішності в українського селянина не була наслідком якоїсь начитаності, а вроджена і незнищенна.

Те саме засвідчує й Микола Костомаров:

«Ім'я Богдана Хмельницького було відоме і старому, і малому, відоме не з книг, а з живого переказу, переданого батьками дітям, українські матері за панською пряжею співали дітям про те, як то колись їхні предки козаки панськими трупами греблі гатили. Таємна надія на визволення з лядської неволі не покидала український нарід».

 

Перші гайдамацькі виступи

Рухи збройного спротиву українських селян польським панам, що були безпосереднім продовженням боротьби Палія і Самуся, набрали таких розмірів, що зібрана на своєму "сеймику" в Лятичеві в травні 1705 р. польська шляхта присвятила всі свої наради проблемі боротьби з гайдамацькими загонами. Окремою постановою був заклик всій шляхті на окупованих поляками українських землях організувати військові відділи для винищування гайдамаків, а до польського коронного гетьмана Сєнявського вислано прохання прислати на поміч частини регулярної польської армії з "Корони", тобто з дійсно польських земель. Але, як признають поляки, і допомога військ Сєнявського виявилася безуспішною. Гайдамацькі загони існували й діяли далі.

Слідом за заселенням збезлюднілих просторів знову захопленого поляками Правобережжя поширювалася там й гайдамаччина.

Гайдамаки застосовували виключно партизанські методи боротьби. Вони діяли завжди малими загонами. З'являлися несподівано, проводили акт кривавої розправи з ворогом в одній або кількох місцевостях і зникали. Але бувало й так, що цілі села зривались проти пана і його гайдуків, ліквідували їх і зі зброєю в руках рубались з польським військом.

В наступних роках дії гайдамацьких загонів стають щоденним явищем на всіх просторах правобережної України, Поділля і Волині. Перелякана шляхта залишала свої маєтки й стала хоронитись до укріплених міст, як от у Смілі, де в ті часи було розташовано тритисячний загін польського регулярного війська з артилерією.

Але аж до 1734 року всі гайдамацькі загони створювались стихійно і діяли кожний сам по собі. Першу спробу об'єднати всю дію гайдамаків і перетворити її в планове всенародне повстання зробив в 1734 році сотник Верлан.

Загальна політична ситуація в Польщі в тому часі була особливо пригожа для проведення загального повстання в Україні. В 1733 році помер польський король Август ІІ і при виборі його наслідника польська шляхта розбилася на два табори: більшість вибрала королем Станіслава Лєщинського, але меншість не погодилася з тим, вийшла з сейму і проголосила королем Августа ІІІ. По всій Польщі настало безладдя. Одна частина шляхти стала по стороні одного короля, інша по стороні другого, противники поборювали себе збройно, нападали на маєтки членів противної партії і грабували їх. На допомогу Августові прийшли в Польщу московські війська. Їхній марш через правобережну Україну збільшив замішання. Московський комендант Полянський видав заклик до українців, щоб вони підтримали короля Агвгуста, поборюючи прихильників короля Станислава Лєщинського. В такій ситуації українці постановили виступити – проти всієї польської шляхти й вигнати її з українських земель. На чолі став Верлан, сотник надвірної міліції князя Любомирського у Шаргороді. Як "наказний полковник" Верлан звернувся до всього населення правобережної України, закликаючи його, до повстання:

"Прийшов наш час, громадяни, що живете в шляхетських, королівських, чи церковних маєтках: час визволення з шляхетського ярма і звільнення від тягарів, які накинули на вас ваші пани. Бог зглянувся з високого неба на вашу недолю. На ваші сльози й терпіння, вислухав ваших молитов, послав вам захисників, що помстяться за ваші кривди. Ставайте на допомогу тим, що взялись захищати вас і ваші права. Настала пора зажадати від ворогів розплати за ваші кривди, биття, муки, нечуване здирство, що їх ви зазнавали від них досі. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, жінок, ваших коханих дітей, а не пожалієте того, бо скоро вже переконаєтесь, що Бог призначив для вас перемогу і станете всі вільними людьми, як знищите те гадюче плем’я ваших панів, що досі ссуть вашу кров. Ми вже й давніше закликали вас, але ви не вірили в успіх; тепер можете повірити, коли ваші брати почали успішне звільнення з неволі і з цього ярма на Україні і Поділлі. Кличте Бога на рятунок і єднайтеся з нами, щоб помогти".

У відповідь на заклик вся правобережна Україна спалахнула полум'ям повстань. До гайдамаків приєдналися насамперед складені з українців надвірні міліції із своїми комендантами: уманська із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий, із їхніми частинами. В ряди гайдамацьких повстанців стали теж запорожці Грива, Медвідь, Моторний, Темко, які очолили зорганізовані ними селянські загони. Верлан став заводити козацький лад: всіх повстанців заводив у козацькі реєстри, призначив сотників, ротмістрів, поручників. Писаренка, Скорича і Чалого призначив полковниками. Про розміри повстання свідчить хоча б факт, що Писаренко, включаючи до своєї сотні надвірних козаків повстанців-селян, підніс швидко стан свого полку до 1,207 чоловік. Зросли й інші сотні. Сам Верлан, первісна сотня якого, подібно як сотня Писаренка, розрослась швидко в полк силою поверх тисячі чоловік, пройшов кілька разів Брацлавщину, винищуючи польську шляхту та жидів – а далі Поділля і південно-західну Волинь, зайняв Кременець, Жванець, Броди і Збараж, а його відділи появилися під Кам’янцем і Львовом. Грива зі своїм відділом здобув твердині Вінницю і Межибож. Добре організовані сотні повстанців захопили в київському воєводстві міста Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Кошовате, Ходорів, Рожів та інші. В Чуднові самі міщани розплатились з шляхтою.

Надвірний козак

З початку 1735 повстання охопило вже всю територію українських воєводств.

Намагання поляків, представляти всі українські державницькі змагання, звернені проти польської окупації, як чужу інтригу, надто відомі але абсолютно марні. Тому немає жодних підстав приймати серйозно твердження про московську ініціативу будь-якого гайдамацького повстання.

Інша справа, що гайдамацькі повстанці дійсно сподівались, що Росія поставиться прихильно, співчуваючи, до визвольних змагань українського народу. Адже релігійне питання грало в тій боротьбі важливу роль, а москалі ж - православні. До того, в частинах полковника Полянського було чимало лівобережних козаків, які дійсно щиро співчували своїм братам гайдамакам і не раз доказували це чином.

Дійсна постава Московського уряду, і москалів взагалі, до гайдамацьких повстань була наскрізь ворожа. З політичних мотивів і з огляду на соціальні кличі, в ім'я яких ішла боротьба гайдамаків. Ту свою крайню ворожість продемонстрували москалі одразу ж, як тільки поляки звернулися до них з проханням допомоги для ліквідування гайдамацького повстання.

Спроби поляків впоратися з гайдамаками власними силами не досягали цілі. Польський воєводський сейм в Брацлаві 22 березня 1735 р. створив спеціальні суди для судження учасників повстання та підозрілих в допомозі повстанцям. Все польське регулярне військо, що перебувало на Україні, було кинуто в бій з гайдамаками. Для допомоги йому було вислано частини Польського коронного війська з західної Польщі, яке однак довго маневрувало понад Вислою, лякаючись зустрічі з гайдамаками. Ті ж польські військові частини, що зустрілись з гайдамацькими відділами, були розгромлені. Тому поляки звернулися до московського уряду з проханням про допомогу.

Цариця Анна радо прихилилась до польського шляхетського прохання, щоб під час походу через Україну дати полякам бажану допомогу. Виконуючи те доручення, київський генерал-губернатор граф Вейсбах доручив московському генералові фон Гайне залишитися з його військами на Правобережжі до кінця весни 1735 року і помагати полякам ліквідувати гайдамацьких повстанців.

Спільні польсько-московські воєнні дії проти українських повстанців проводились від осені 1734 року. Головні повстанські сили були ліквідовані зимою 1734-35 років. Отаман загону Моторний попав в московські руки й переданий полякам, які після тортур покарали його смертю. Отамани Грива і Медвідь повернулися з недобитками своїх загонів на Запоріжжя. Полковники Верлан, Скорич і Писаренко перейшли з рештками повстанців до Молдавії.

Коли головний провідник повстання полковник Верлан залишив українські землі – невідомо. Тільки говориться про те, що польський уряд домагався від молдавського господаря видачі Верлана, Скорича і Писаренка, але їх не було видано.

Ось що про ті події каже Равіта-Гавронський:

"На протязі нецілого пів року ім'я Верлана стало морою (для польської шляхти), злим духом, що розпростер свої крила від Побережжя аж по Волинь і Руське воєводство (тобто від Дніпра по Галичину). Ніде не знаходимо, згадки, щоб він особисто брав в який-небудь спосіб участь в грабежах, хоч вина спадала на нього. Повстання Верлана було рухом одностайним, зорганізованим і пролетіло через Правобережжя і Волинь як вогняна куля".

Що сталося з полковниками Верланом, Писаренком і Скоричем, які відступили до Молдавії – невідомо. Але ті, що крились на Запоріжжі, не занехаяли початої боротьби.

Бандурист оспівує подвиги про козака Мамая

Найцікавішою є доля Сави Чалого, що затримався на окупованих поляками теренах найдовше і здобув собі серед своїх і чужих славу непереможного рубаки. В час повстання Верлана, Чалий, тоді сотник козаків, пристав відразу до повстанців і дався добре взнаки польській шляхті. Продовжуючи боротись до літа 1735 року, він зустрівся в боях з московськими частинами і, видно, під впливом того змінив свої політичні погляди: він визнав головним ворогом українського народу Москву. Тому, коли повстання під ударами, головно московських військ догоряло, він з ватагою 860 чоловік перейшов до Бендер, де був тоді славний гетьман Пилип Орлик. Гетьман Орлик готовився тоді до війни з Росією. Але з тих планів з вини Туреччини нічого не вийшло. Тому під кінець 1736 року Чалий, не маючи змоги залишатися при Орлику із-за браку засобів на життя, повернувся з частиною свого загону назад до Немирова, оскільки поляки, прихильники прогнаного короля Лєщинського, були союзниками Орлика. Потоцький – мабуть за попередньою домовленістю – дав Чалому і прибулому з ним Касіянові амністію за їхню участь у повстанні Верлана і призначив їх полковниками надвірних козаків: Саву Чалого в Немирові, а Касіяна у Смілій.

Але такий оборот справ поставив Саву Чалого в гострий конфлікт із колишніми його друзями, що продовжували боротись проти польської шляхти. Чалий почав боротися проти гайдамаків, б’ючись зі своїми недавніми друзями Гривою й Медведем, що повернулися із Запоріжжя і організували нові гайдамацькі загони для ліквідування панування польської шляхти. Через це Саву Чалого визнано нікчемним зрадником. Колишній його найкращий приятель Гнат Голий на Різдво 1741 року застукав Чалого зі своїм загоном в його селі Степашках і вбив його у поєдинку.

Дуже широких розмірів набрали дії гайдамацьких загонів в 1750 році. Вже на весні того року регіментар польських військ в Україні видав універсал, остерігаючи польських панів, що з запорозьких земель перейшло на терени Брацлавщини, Київщини і Поділля поверх тисячу гайдамацьких повстанців. Два тижні після того він знову звернувся до всієї польської шляхти з закликом організувати додаткові збройні загони для боротьби з гайдамаками, звертаючи їхню увагу на те, що українські селяни по всій Україні радо приєднуються до гайдамаків.

Українське село на Волині

Польські війська і цим разом виявились неспроможними впоратися з повстанцями, не дивлячись на свою велику чисельну перевагу над гайдамаками. Наприклад, в сутичці загону Михайла Сухого, що мав 320 чоловік, із багато сильнішим відділом польського війська загинуло понад 50 поляків, а близько 100 було ранених, решта втекла; по стороні ж гайдамаків було лише кілька вбитих. В Білій Церкві польська військова залога втекла разом із своїм комендантом і губернатором, як тільки гайдамаки загону Мартина Теслі почали наступ на міцну твердиню. Поляки вже за звичаєм звернулися до московського уряду по допомогу.

Московський уряд і без прохань польської шляхти дбав про те, щоб здавлювати кожний прояв боротьби українського народу проти польської шляхти, лякаючись, щоб полум'я повстань не перекинулось на лівобережну Україну під московською займанщиною. Центральні форпости під зарядом прем’єр-майорів були встановлені у Вишгороді, Кременчуку, Крилові, в Орловській та Архангело-городській фортецях.

Спільними силами польсько-московських загарбників України гайдамацькі повстання 1750 р. були остаточно придавлені.

Широкі хвилі повстанських дій в 1750 році завдали Польщі дошкульних ударів. Равіта-Гавронський подає, що самих матеріальних втрат в тому році мали польські пани на 3.141.747 злотих. Все ж, основною хибою, як і раніше, був брак єдиного керівного центру, що скеровував би всі змагання в одно русло з виразним підкресленням цілей народного зриву.

 

Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р.

Початок повстання.

Ідейно-політичне обличчя Гайдамаччини проявилося найвиразніше в повстанні 1768 року, яке ввійшло до історії під окремою назвою - Коліївщина. Коли і хто вжив вперше назву "Коліївщина" для визначення повстання українського народу проти польських окупантів у 1768 році й чому саме таку назву – невідомо.

 

Деякі історики стверджують, що назва Коліївщина бере свій початок від польських слів «kolej», «po kolej», «kolejno», що означав несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «sluzba kolejna». Тобто Коліївщина — це повстання надвірних козаків. Але це припущення є маловірогідним тому, що в повстанні приймали участь не тільки надвірні козаки та ще тому, що навряд чи українські повстанці вирішили б використовувати польське слово, як назву власного спротиву саме польським окупантам.

Найімовірніше назва «Коліївщина» походить від слова «колій», яким в українських селах і донині називають людей, відповідальних за забиття скотини (свиней, корів, кіз, коней та ін.), які вміють робити це найбільш професійно. Характерною особливістю роботи колія було освячення ножа перед забиттям тієї істоти, яку він збирався заколоти. Процедура освячення ножів гайдамаками згадується в багатьох джерелах. Це вказує на те, що гайдамаки обґрунтовували свої дії саме як малоприємну, але край необхідну роботу задля звільнення України від тих, кого вони вважали загарбниками і пригноблювачами, уособленням ворожої їм кріпосницької системи — великих землевласників, управителів маєтків і їхніх прибічників (більшість з яких в ті часи становили поляки і жиди).

 

Така назва для повстання була вжита вже у заклику до повстання, прочитаному в Мотронинському монастирі, а тому й поширилася вона по всій Україні з самого початку повстання.

Так у протоколах суду в Кодні зустрічається ця назва, й то не з польської сторони, а з уст допитуваних повстанців. Повстанець В. Лобуренко каже: "Коли почалася Коліївщина прийшли два колії..." А підсудний Підопригоренко признається, що він "ходив із гайдамаками під час Коліївщини". І в записках з уст народу багато пізніше П. Куліш нотує в розповіді Таранухи та Харка Цехмістера з Черкас назву "Коліївщина" для того повстання. Це означає, що назву "Коліївщина" створив сам український народ: він вживав тієї назви і в час самого повстання, й опісля.

Тому не має жодної потреби міняти назву "Коліївщина", яку встановили самі повстанці і прийняту вже в історіографії. Нічого принизливого в цій назві немає. Окрема ж, спеціальна назва вирізняє дане повстання з низки інших повстань і надає йому характер повноти сама собою. Слова "колоти" й "колій" такі ж самі нібито принизливі, як слова: "бити" й "бійці " або "стріляти" і "стрільці" виходило б, що вислів "бійці такої то армії" або "Січові Стрільці" є образливим для даного народу, даної армії, чи самих її членів. А ми ж знаємо, що так воно не є, і ніхто не збирається міняти назв "бійці" чи "стрільці".

Та найважливіше – в назві, як у прізвищі якоїсь особи, первісне значіння самого слова губиться, і слово перетворюється у звукову ідентифікацію даної події чи особи, викликаючи завжди пригадку суті події. І власне тому, краще вживати прийняту вже назву "Коліївщина" замість, наприклад, "Повстання Залізняка й Гонти", бо коли при назві "повстання Залізняка й Гонти" увага мимоволі звужується до цих двох провідників, то при назві "Коліївщина" перед нашими очима стають і повстання, і його провідники, й постава українського нараду, і зрадницький удар Росії, і жорстокість польської шляхти – весь зміст відчайдушної боротьби за повернення волі Україні.

 

Саме ж повстання почалося святочним проголошенням його в Мотронинському монастирі на Зелені Свята за старим стилем, 18-го травня, а за новим стилем 29-го травня 1768 року. Але підготовка до повстання тривала кілька років. Організатором і керівником повстання став запорожець Максим Залізняк. Ще хлоп'ям Максим мріяв потрапити до козацького товариства. Хлопчаки-підлітки на Січі вже давно перестали бути дивиною. Вони жили своїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамоту опановували, обов'язки джур виконували.

Чим живилася Січ між походами? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасік, випасала худобу... Запорізький козак Максим Залізняк пішов заробляти собі на харч до монастирів - Лебединського, Мотронинського.

Щоб замаскувати ціль свого побуту, Залізняк записався разом із його товаришами в послушники, які, нібито, готовились поступити в монахи. Спочатку на Січі так і подумали: Максим визнав за краще жити в монастирі, може, навіть постригся в ченці. Але незабаром з'ясувалося, що в Холодному Яру, в урочищі поблизу Мотронівського монастиря під Чигирином табориться ватага гайдамаків, а керує нею Залізняк. Під його проводом спершу було тільки 18 запорожців. Але незабаром усі навколишні ватаги почали йти під його руку.

 

До речі, гайдамаки здебільшого воліли називатися козаками. Але проти цього виступила козацька старшина. І не тому, що Москва була аж такою сильною в військовому плані, що виключала можливість нового, успішного повстання на Лівобережній Україні проти московських окупантів. Тим більше, що нова турецько-московська війна висіла на волоску, й Україна могла знайти союзника в Туреччині. Правобережна Україна, не діставши удару в спину від Москви, була б упоралася з польськими окупантами сама.

Гіршим, аніж Московська сила, було створене Москвою роз'єднання української спільноти на Лівобережній Україні. До 1764 року був гетьман, існувала українська адміністрація, керована козацькою старшиною. І коли в 1764 р. цариця змусила Розумовського зректися гетьманства й не дозволила вибрати нового, а замість того почала закріплювати московське ярмо, то почин до повстання проти Москви мусіла дати козацька старшина. Низи ждали наказів від свого проводу. Але заради особистої користі старшина пішла проти народних інтересів. Історик Д. Дорошенко пише з гіркістю про це:

 "Спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її упривілейованого суспільно-економічного становища; бачачи, що в цілій Росії іде скріплення упривілейованого стану шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно у правах із російським дворянством. І українські патріоти того часу мали слушність нарікати на козацьку старшину за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини та ще хотіла при тому здобути собі різні матеріальні користі".

 

Мотронинський Монастир  (Тарас Шевченко, акварель, 1845 р.)

Мотронинський монастир, закладений серед Чорного Лісу на віддалі приблизно 8 кілометрів від Медведівки, видався особливо привабливим для використання його як центру підготовчої праці для повстання: сюди приходили за прощенням з усіх сторін України й із ними могли непомітно приходити і зв’язкові з різних сторін. На відстані коло двох верст від монастиря, над глибоким Холодним Яром, де низом плив потічок із здоровою, чистою водою, був збудований табір, обкопаний ровом та обведений валом і забезпечений на дорогах від монастиря та від млинів дубовими рогачками. Тут була квартира підготовчого штабу повстання.

Виправданням для побудови оборонного табору біля монастиря перед польською владою була сама історія монастиря. Закладений на переломі ХVІІ і ХVIII століть заходами родини Шумлянських монастир був зруйнований ватагою польського шляхетського війська. На початку XVIII століття переяславський архірей Кирило Шумлянський відновив монастир, але в 1726 р. відділ польського війська, нібито шукаючи грабіжників, знову, як каже Гавронський, "дав волю своїй жовнірській сваволі" і по-варварськи пограбував та понищив монастир. Такі акти шляхетської сваволі повторялися теж пізніше, й тому побудову укріпленого табору представлено як конечність оборони монастиря перед евентуальним новим нападом шляхетського свавілля. Цей укріплений табір було прозвано "Мотронинською Січчю".

При створенні плану збройного виступу було взято до уваги тогочасний стан збройних сил Польщі на окупованих нею українських землях, який був зовсім іншим, ніж у час повстання Богдана Хмельницького. Скупчення польських військ в одній місцевості тепер не було. Тритисячна "українська партія", тобто частина регулярної польської армії, розташована в Україні, була розміщена по кілька, а то й по одній сотні, званих "хоругвами", по різних містах. Незалежно від регулярної армії, кожний польський магнат мав свої власні "надвірні міліції", складені за звичай з козаків, які мали охороняти замки й маєтки даного пана, а у випадку особливої небезпеки пани організували зі своїх селян під командою польських шляхтичів "зелені міліції". При такому стані й українські повстанські сили мусіли бути розділені на окремі загони й діяти одночасно на всьому просторі, охопленому повстанням, здобуваючи кожне місто окремо й винищуючи поляків по всій Україні. А тому Залізняк поділив терен Правобережної України на чотири частини й призначив полковниками на ті частини чотирьох отаманів, що прибули з ним із Січі: Семена Неживого для південної частини Київського воєводства, Якова Швачку й Андрія Журбу для середньої частини Київського воєводства й Волині, Івана Бондаренка для північної частини Київщини, Полісся й північної Волині. Для себе залишив Залізняк Брацлавське та Подільське воєводства.

 

На Зелені Свята, 29-го травня (а за старим стилем 18-го травня) 1768 року зібралася в Мотронинському монастирі велика кількість прочан. Після Богослужіння перед церквою виїхало кілька возів із зброєю, - переважно з ножами, - і кількадесят кінних козаків. Максим Залізняк відчитав спеціальну промову, відому в переданні під назвою "Золота Грамота", із закликом до всенародного повстання проти польських окупантів України з метою винищення їх, або вигнання з України й відновлення Гетьманщини. Після цього один із монахів-священиків відправив молебень і посвятив ножі, що їх по освяченні розібрали між себе перші учасники повстання для того, щоб ними колоти ворогів України. Немає ніякого сумніву, що, проголошуючи повстання, Максим Залізняк був козацьким полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом.

З Мотронинського монастиря вирушило, мабуть, триста повстанців. Курінні отамани Неживий, Бондаренко, Швачка й Журба подались із невеличкими загонами, як зав'язком їхніх частин, на призначені їм терени. Полковник Максим Залізняк із головною частиною подався до Лебедина, а звідси його похід ішов через міста: Медведівку, Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Шайки, Камінний Брід, Межин, Лисянку. В усіх тих містах, по здобутті їх, Залізняк винищував поляків і жидів, роздавав залишене панське майно міщанам і селянам, установлював українську управу й доручав зберігати лад та порядок. Коли загін Залізняка проходив через села, назустріч йому виходили селяни із хлібом-сіллю: це значило, що вони на вістку про повстання вже самі впоралися зі своїми панами. Коли цього не було, то це означало, що в селі є ще польські пани. Тоді загін Залізняка, або його частина, заходили до того села, здобували панський двір і ліквідували польських панів та їхню шляхетську челядь. Від головного загону відлучувалися малі загони із призначеним їм отаманом, щоб вичистити від поляків подальші від шляху села. Ті загони поповнювалися новими повстанцями, що приставали до них з-поміж селян.

У Лисянці поляки спробували поставити сильніший спротив загону Залізняка, що начисляв кругло 300 повстанців. У місті укрилося багато польської шляхти й жидів з околиці. Місто було добре укріплене й мало військову залогу. Губернатор міста Кучевський спробував мобілізувати до оборони всіх міщан, що були в більшості українцями. Але вони відмовились і вимагали здачі міста. "Все одно, - казали вони губернаторові, - Гетьманщина буде, не встоїшся!" Повстанці здобули місто й винищили поляків.

Із Лисянки вирушив Залізняк, з'єднавшись із кількома іншими загонами повстанців, на найсильнішу в той час твердиню Умань.

 

Здобуття Умані

Іван Гонта

Місто Умань було центром величезних посілостей родини Потоцьких в Україні. 8-го квітня 1760 року тут з особливими урочистостями було проголошено закладення фортеці. Місто обведено валом і ровами та збудовано укріплені брами. Власник посілостей, Франчішек Салєзи Потоцькі, що був київським воєводою, призначив адміністратором цілої Уманщини з осідком в Умані з титулом "генерального губернатора" Рафаїла Младановича, який прибув до Умані із 32 гарматами. В час Коліївщини в Умані були розташовані частини польської регулярної армії, три сотні драгунів і триста вояків артилерії й технічних відділів під командою Ленарта, біля тисячі надвірних козаків під командою польських полковників Обуха, Магнушевського й Лаща та козацьких сотників Івана Гонти, Дашка і Яреми, 800 озброєних конфедератів, 200 вояків "зеленої міліції", організованої спеціально, з огляду на небезпеку, із селян. Коли колії почали наближатися до Умані, комісар Бендзіньський, привів до Умані ще 500 своїх надвірних козаків під командою сотника Уласенка.

Іван Гонта був тільки одним із сотників двотисячної козацької міліції Потоцьких в Умані, якою формально командували три польські полковники, але, не дивлячись на те, всі, від київського воєводи Салєзія Потоцького починаючи, вважали його, сотника Гонту, дійсним комендантом всієї козацької міліції.

Але, коли ранньою весною 1768 р. рознеслись вістки про нове гайдамацьке повстання, поляки почали підозрівати Гонту у зв'язках із гайдамаками: жиди донесли були уповноваженому Потоцького, Цєсєльському, що Гонта в часі побуту з міліцією в коші над Синюхою напередодні початку коліївського повстання вів таємні переговори із Залізняком і намовляв другого сотника козацької міліції Дашка приєднатися до українського повстання. Але доказів того поляки не мали, тим більше, що викликаний до Умані Дашко в дорозі загинув.

На вимогу Младановича сотник Гонта склав на ринку в Умані прилюдно присягу "на вірність вітчизні" і замість запланованого повішення Гонти, поляки справили гучний бенкет у честь Гонти, під час якого губернатор Младанович зі сльозами в очах благав Гонту про поміч, передаючи в його руки не тільки долю Умані, але й усю шляхту і "всю Україну". Делегація жидів принесла Гонті полумисок золотих червінців й інші подарунки і просила рятувати їх перед гайдамаками. Після цього, Гонта вирушив із козацькою міліцією проти коліївських повстанців і отаборився під містом. Тим часом на вістку про переможний похід коліїв, особливо ж після здобуття ними Лисянки, до Умані стали напливати з усіх сторін хвилі польських і жидівських утікачів. Коли в місті не стало вже місця, нові втікачі отаборилися в укріпленому таборі біля Грекового Лісу. За дорученням Младановича закуплено в турків великі запаси стрільного пороху для гармат і пушок. Младанович пробував найняти сотника німецького війська, що переїжджало тоді через Умань, скуповуючи коні і пропонуючи заплатити у висоті ста тисяч золотих готівкою, але ті відмовились.

На вістку про те, що Залізняк вирушив із головними повстанськими силами з Лисянки на Умань, Младанович зі старшиною доручили міліції йти проти коліїв, а польському війську – отаборитися перед містом. Міліція повинна була пропустити коліїв і перейти непомітно в запілля повстанців. План був такий, що коли повстанці підійдуть під місто їх привітає з мурів міста артилерія, після чого польські частини атакують їх спереду, а міліція ззаду. Залізняк надходив із північного сходу, здобувши міста Звенигородку, Буки й Соколівку.

По виїзді війська з міста від міліції не було три дні ніяких вісток. У місті росла паніка. Повно власник Потоцького Цєсєльський втік до Києва, брат Младановича на Волощину, а разом із ними втекло теж багато значних панів та старшин польської армії.

А тим часом Гонта, вирушивши ранком з постою в селі Попужинцях, здержав усіх і сказав полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони негайно поверталися до міста, якщо не хочуть загинути від повстанської шаблі. А всім козакам заявив, що він із сотниками Уласенком і Яремою переходить до Залізняка, щоб спільними силами визволити Україну з польського ярма, тож хай кожний рішається: або, йти з ним, або повертатися з польськими полковниками до Умані. Козаки всі до одного пішли за Гонтою. На особисте доручення Гонти окрема козацька сторожа відпровадила обох польських полковників під місто й повернулись. Але полковники не пішли до Умані, а втекли манівцями закордон, рятуючи власне життя й залишаючи Умань на ласку долі.

Захоплення Умані

14-го (3-го за ст. ст.) червня 1768 року Гонта з усією козацькою міліцією приєднався до повстання. З'єднані сили повстанців ліквідували польський табір у Грековому Лісі, в якому мало бути від 5 до 8 тисяч польських панів із челяддю та жидами, і підійшли під Умань.

17-го (6-го за ст. ст.) червня 1768 р. вранці з мурів Умані поляки побачили наближення військ. Вони були певні, що це повертається Гонта з міліцією по розгромленні коліїв. В місті вибухнув шал радості. Але інженер Шафранський, який пильно дивився в підзорну трубу, спостеріг, що воно щось не так, бо за козаками Гонти маршували лави коліїв, і попередив польську старшину. Зчинився переполох. Всі брами були зачинені, а польські частини перед містом поставлені у стан бойової готовності.

Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову; команду міста перебрав Ленарт. Польські частини з-перед міста були спішно стягнені до міста. Ленарт казав узброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: всіх шляхтичів, жидів і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхались були на вакації. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени "зеленої міліції", гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й жиди. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх жидів казав їм навантажити фури сукном та дорогими подарунками й відіслати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і жидам буде запевнена змога безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум. Почався наступ. Селяни з околиці підрубували сокирами палісади валів, повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії пробували наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже неефективно, обстрілювала наступаючі лави повстанців, але запаси амуніції скоро вичерпалися. Переполох у місті зріс, тим більше, що вичерпалися теж запаси води. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Зав'язалась боротьба, під час якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській літературі під назвою "уманська різня", в якій загинуло від п'яти до вісімнадцяти тисяч осіб польської шляхти й жидів. Багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.

 

Відновлення Гетьманщини

Максим Залізняк

22-го червня 1768 року в Умані під гарматні і крісові постріли проголошено святочно відновлення Гетьманщини. У проголошенні було подано, що панщину і шляхетство зноситься, всі українці будуть вільними козаками і вся українська земля буде зватися по-давньому "Гетьманщина" щодо свого політичного стану. Гетьманом відновленої української держави було обрано Максима Залізняка, а головним комендантом збройних сил уманського полковника Івана Гонту. Комендантом міста Умані призначено сотника Пантелеймона Уласенка. Окремі постанови регулювали податкові і військові повинності громадян супроти української держави; всякі самовільні накладені контрибуції були заборонені. В державі мав панувати лад і порядок, встановлені на принципах справедливості й рівності всіх громадян. Країну поділено адміністративно на полки й сотні.

Ядро української армії силою двох тисяч вояків розташовано у спеціальному таборі біля Умані. Тут вівся регулярний військовий вишкіл та прищеплювалися принципи суворої військової дисципліни. З решти повстанців, що були тоді в Умані, створено повстанські загони, які вирушили в дальший похід на захід і північ для звільнення українських земель від польських окупантів. Ті загони очистили всю Уманщину від поляків та жидів.

Так само успішно проходили повстанські дії полковника Семена Неживого в південній частині Київщини. З Холодного Яру біля Мотронинського монастиря подався Неживий у Чигиринщину та Черкащину, де появилися сильні частини польських конфедератів, що грабували і знущалися над українським населенням. Скрізь там він винищив поляків і жидів і, як засвідчує Рум'янцев у своєму рапорті московській цариці з датою 19-го (30-то за н. ст.) червня 1768 р., отаман Неживий "завів там новий економічний лад, для чого визначений економ із місцевого (українського) населення і писар грецького віровизнання".

Середня частина Київського воєводства стала тереном дії полковника Якова Швачки, колишнього курінного отамана Журилівського куреня на Січі. Тесленко-Журба, мабуть піднесений Залізняком до ранги полковника, почав проводити повстанські акції в районі Житомира. Північну частину Київщини прочистив від поляків, згідно із планом, полковник Іван Бондаренко.

Так у наслідок двомісячних боїв увесь терен Київського і Брацлавського воєводств були зовсім очищені від поляків. Хто з них не втік завчасно на захід, той був знищений повстанцями. Правобережна Україна ставала знову вільною, самостійною державою із гетьманом Максимом Залізняком у проводі. На звільнених теренах запроваджено козацький лад, встановлено українську адміністрацію. У військовому таборі біля Умані під керуванням полковника Івана Гонти сформовано нові повстанські загони, які вирушили на захід і північ, щоб звільнити від поляків Поділля, Галичину, Волинь і Полісся. Хвилі повстання докотилися навіть до Закарпаття.

 

Польські збройні сили в період Гайдамаччини

Польській крилатий гусар

Регулярна польська армія в період Гайдамаччини становила від 17 до 20 тисяч жовнірів. Вона складалася із двох частин: польської - 12 тисяч і литовської - від 5 до 8 тисяч. "Польське" військо, або "коронне", ділилося на чотири "партії" по 3 тисячі жовнірів: велико-польську, малопольську, сандомирську й українську; назви тих частин походили від території, на якій дана частина була розташована яку та "партія", тобто частина регулярної польської армії, повинна була обороняти. Комендант "партії" звався "регіментар". Військова "партія" ділилася на приблизно 30 сотень, званих "хоругв", якими командували "ротмістри".

Правильного військового вишколу не знала тодішня польська армія зовсім. Боєздатність вояків польського війська була дуже сумнівної вартості. Вони виявляли розбишацьку відвагу в нападах на безборонних селян, щоб пограбувати їх; але при зустрічі з гайдамаками вони звичайно тікали до замку, якщо їх не було хоч уп'ятеро більше від гайдамаків. Очевидець Кітович свідчить, що "треба було виставляти 200, 300 або й більше вояків нашого (т. зн. польського) війська, щоб перемогти 50 гайдамаків". Тому регулярне польське військо було придатним тільки для переслідування маленьких гуртів гайдамаків.

Підтвердження оцінки відваги коліїв і польських жовнірів, поданої Кітовичем, зустрічаємо в судових протоколах справи Тарана: коли отаманові загону коліїв Павлові Таранові (запорожцеві, що передше звався по батькові Сагадаш) донесено про напад 30-ох польських жовнірів на Тетіїв, Таран бере дев'ять коліїв і їде з ними проти поляків. Їх він наздогнав у селі Стадниці. Побачивши коліїв, польські жовніри замкнулись у винокурні. Але колії розбили двері й в бою закололи дванадцять польських жовнірів; решта поляків втекла.

Сумнівна бойова вартість і розбишацько-грабіжницькі практики жовнірів регулярного польського війська спонукали польських магнатів створити свою власну, приватну міліцію, особливо ж після того, як кілька кратні спроби організувати на допомогу регулярному війську крайову міліцію закінчилися невдачею. До приватної міліції наймали пани або зубожілу польську шляхту, або українців, що їх звали "надвірними козаками". В тогочасних документах та мемуарах зустрічається не раз згадка про міліції, зложені з "волохів" і багато українських істориків вважає, що це були дійсно волохи, які, ставши членами панської міліції, на диво скоро єдналися з українськими гайдамаками. Але польські історики пояснюють, що "волохами" названі в тих випадках українських селяни ("русини"), які поселились були по волоській стороні польського кордону. Величина міліції була дуже різна: менші магнати мали сотню-дві; міліція пана Потоцького в Умані нараховувала в половині ХVIII століття 2.600 козаків. Козацька міліція мала право вибирати свою команду з-поміж себе, до сотника включно; комендантом кількох сотень із назвою "полковник" міг бути тільки польський шляхтич. Родина надвірного козака була вільна від усіх панщизняних повинностей, але за те надвірний козак мусів сам придбати коня і приписану військову уніформу. Кошти вдержання міліції покривало населення даної місцевості.

Козацька міліція виявила себе знаменитою в переслідуванні дійсних грабіжників та у збройних порахунках пана з іншими шляхтичами, але небезпечною для панів, коли йшлося про дійсних гайдамаків. При кожному ширшому повстанні надвірні козаки масово переходили до гайдамацьких повстанців.

 

Московська збройна інтервенція

Після проголошення в Умані відновлення Гетьманщини пройшло ще три тижні. Здавалося, що так само швидко й західноукраїнські землі будуть очищені від польських загарбників, бо сили повстанців кріпшали, а поляки ні в одному випадку не виявилися спроможними успішно протистояти збройним повстанським загонам.

Але, сталось не так. Нищівний удар для повстання прийшов звідти, звідки ні повстанці, ні їхні провідники ніяк не сподівалися: з боку Москви. Бачачи свою неспроможність протистояти переможним ударам коліївського повстання, як засвідчує польський сучасник, "польський уряд удався, отже, із просьбою про поміч до московського уряду і її одержав". "Усмирення, - признає відверто польський історик, - проводилося московською зброєю". З доручення московського уряду, що не менше був наляканий відновленням самостійної гетьманської України на Правобережжі, як поляки, під кінець червня 1768 року на зайняту українськими повстанцями територію ввійшли великі частини московської армії: ген. Кречетніков із Поділля, де та московська армія перебувала в той час як московська допомога польському королеві Станиславові Августові у війні проти його політичних противників, барських конфедератів; ген. Воєйков з Новоросійської губернії і ген. Рум'янцев з Лівобережжя. Це були великі частини добре зорганізованої московської армії; однак москалі не виступили проти українських повстанців відверто, а застосували методу підступу і зради.

Перший удар був скерований на центр повстання - на Умань. За дорученням ген. Кречетнікова під Умань підійшли полки полк. Кологрівова і полк. Гурьєва. Це занепокоїло командування українського військового табору біля Умані, яке зарядило стан готовності, готуючись до збройної розправи. Але висланці ген. Кречетнікова заявили Залізнякові й Гонті, що Москва ставиться прихильно до українських змагань і що московська армія переходить тільки через Україну до Польщі на допомогу польському королеві проти його польських противників - "барських конфедератів". Сам ген. Кречетніков відвідав український військовий табір, хвалив дисципліну й порядок і запропонував співпрацю в боротьбі проти поляків. 6-го липня (н. ст.) московське командування повідомило, що московські війська відходять у Польщу й запропонувало відгуляти прощання на знак приязні українського й московського народів.

Колії повірили в щирість та приязнь москалів. Було влаштовано бенкет. На ранок 7-го липня, коли полк. Гурьєва повідомлено, що підпоєні колії заснули, а їх табір щільно оточений московськими військами, московський полковник Гурьєв несподівано вдарив в лице полковника Гонту на знак московським солдатам, щоб вони закували в кайдани Гонту, Залізняка й інших українських старшин. Захоплені таким підступом і зрадою, Гонта й Залізняк не встигли вхопити зброю, як московські солдати накинулись на них і закували в кайдани. Одночасно вся маса московської солдатні, що оточила табір коліїв, кинулась на сплячих коліїв, щоб їх кувати в кайдани. Протистояння було нищівне. Бій тривав до обіду. Більшість повстанців або прорвалася боєм з оточення, або лягла в бою.

Але ядро збройних сил і керівництво відновленої української держави було знищене: Залізняка, Гонту й більшість головних старшин захопили москалі таким способом у полон. Разом із ними захоплено тоді в полон живими 780 козаків з колишньої міліції і 65 запорожців, та 14 гармат. Під датою 27-го червня ст. ст. (8-го липня 1768 р. за н. ст.) ген. Кречетніков записав у своєму щоденнику "рапорт от полк. Гурьєва" про повну "перемогу" московських військ у їхньому намаганні ліквідувати по наказу цариці Катерини ІІ українське повстання проти Польщі. Закутих у кайдани Залізняка й Гонту наказав ген. Кречетніков важко збити нагаями. На наказ того московського генерала арештовано теж дружину й малолітні дочки Гонти та прилюдно важко збито їх нагаями.

Про кількість полеглих у тому бою з обох сторін не збереглося ніяких відомостей.

Це була та сама техніка московської боротьби, чужа культурному світові й через те повністю раптова, яку з таким самим успіхом застосували москалі двісті літ пізніше при ліквідації мадярського повстання в 1956 році, і при арешті голови чеського уряду Дубчека та окупації Чехословаччини в 1968 р.

Ту саму методу підступу і зради застосували московські командири до інших отаманів коліївських повстанців, хоч не все вже з таким певним успіхом. Полковника Неживого ліквідував командир гусарського полка Фйодор Чорба. Коли в районі Неживого появилися московські війська, Неживий вислав до московського генерал-губернатора Лівобережжя гр. Рум'янцева спеціального посланця, Василя Шелеста, із запитом про ціль маршу московських військ в Україну і про відношення московського уряду до українського повстання проти поляків. Рум'янцев відповів, що цариця до повстання не закликає, але москалі співчувають українцям, а московське військо переходить через Україну в Польщу. Після того полк. Чорба викликав полк. Неживого на розмову "для вияснення ситуації". Коли Неживий прибув до квартири Чорби в селі Галаганівці, мабуть 13-го липня, Чорба арештував його та запропонував, щоб увесь загін Неживого склав зброю і здався москалям. Неживий і його частина відмовились. Командування повстанськими загонами на місце заарештованого Неживого переобрали Савка Майборода. Між українськими повстанцями й гусарськими, компанійними та пікінерськими частинами армії ген. Воєйкова, які оточили в лісі загін Неживого, відбувся дуже запеклий бій; у ньому 38 коліїв загинуло, 14 ранених попало в полон, решта прорвалася з оточення. В одному з чергових боїв із москалями попав раненим у полон Майборода. Багато ранених, які потрапили в московський полон, москалі потопили в річці Мошні.

Проти Швачки й Журби були вислані з доручення "генерал-губернатора Малоросії" Рум'янцева московські військові частини під командою полк. Протасьєва. Обидва ці повстанські отамани на ніякі розмови з московським полковником не пішли й відкинули московські вимоги капітуляції. 20-го липня (9-го за ст. ст.) Протасьєв напав на загін Журби, що мав 300 повстанців, біля села Блощинці. В запеклому бою загинуло 30 повстанців, 64 попало в полон; решта повстанців з полк. Журбою відступила в ліси. Після цього Протасьєв спішним маршем подався до Богуслава й напав на загін Швачки поблизу Богуслава. В першому бою з москалями біля села Трипілля над Дніпром Швачка вийшов переможцем. У черговому бою, під Богуславом, він був важко ранений і попав у полон. В руки москалів попало тоді теж 68 інших ранених повстанців; кількадесят упало в бою, решта відступила в ліси. В районі Богуслава москалі звели кривавий бій теж із загоном отамана Шевченка; кількадесят ранених повстанців з отаманом Шевченком попали в полон.

У запеклому бою з московським військом під командою сотн. Щерби між Димиром і Макаровом був ранений і взятий в полон полк. Іван Бондаренко.

Так Москва при помочі своєї армії, використовуючи хитро методи підступу і зради, завдала в першій половині липня 1768 р. нищівні удари українському повстанню проти Польщі.

На вістку про те, що московські війська розгромили ядро української армії біля Умані й захопили в полон гетьмана Залізняка та полковника Гонту, у Брацлавщину й Київщину прийшли частини польської армії та спеціальний каральний загін Стемпковського для тортур й екзекуцій зловлених повстанців. Суддею призначив польський король Ксаверія Браницького. Серед поляків і жидів запанувала величезна радість. У листі до короля призначений суддею Браницький писав:

"Як гайдамаків розбито під Уманню, а перший транспорт полонених привезено до табору під Сербами, (між поляками й жидами) запанувала загальна радість. Всі тутешні шляхтичі й жиди прибігають до мене. Один радить, щоб усіх четвертувати, другий палити, вбивати на паль, вішати без милосердя, прибивати на хрест".

 

На два фронти

Але, хоч ліквідування москалями головного проводу повстання та ядра повстанських військових сил було дійсно смертельним ударом, до дійсної повної ліквідації Коліївщини було ще далеко. Місце повстанських отаманів, що впали в бою, або попали в полон, зайняли нові отамани. Неживого заступив Майборода, а по нім Станкевич. Отаман Заяць не лише перебрав становище Швачки після того, як ранений у бою Швачка попав у московський полон, але і прийняв на себе ім'я "Швачка", щоб підкреслити запеклість боротьби. Наступником Бондаренка став Саченко. Командирами інших загонів стали: Губа, Тимченко, Панченко, Шостак. Важкі й надзвичайно запеклі бої проходили далі по всій Правобережній Україні. Так, 19-го липня 1768 р. повстанські загони здобули місто Тетіїв і Ставище та панські замки в околиці Ставищ і винищили польську шляхту, що на вістку про московську інтервенцію під Уманю почала повертатися в Україну, а здобуте панське майно роздали навколишнім селянам та біднішим міщанам. У селі Білий Камінь біля Могилева над Дністром загін коліїв силою біля 150 бійців, який відступав після важкого бою з московським військом, зустрів панцерну сотню регулярного польського війська під командою капітана Камінського й розгромив її так, що лише кільканадцять шляхтичів урятувалось від смерті втечею, або вкрившись у бур'янах. Така доля зустріла й інші частини польської регулярної армії, що прийшли із заходу на охоплений повстанням терен Правобережної України. В листі з Поділля, висланого до Львова 12-го серпня 1768 р., інформовано: "Обивателі подільські й українські (т. зн. польська шляхта Подільського, Брацлавського й Київського воєводств), забезпечені універсалом ясновельможного Браницького, повернулися до своїх маєтків, й одні були вирізані бунтівниками, а другі втечею ледве врятували своє життя". В іншому листі з датою 23-го серпня 1768 р. засвідчено: "На Україні все більше посилюються бунти і вже до Волині й Полісся наближаються. Паволоч зовсім вирізали, а самі засіли тепер в коростівських лісах". А в донесенні від 31-го серпня: "Хлопські бунти, кажуть, котяться все ближче до Львова і придушені, очевидно, бути не можуть".

Гайдамаки

Поляки усвідомили собі, що важкий московський удар по повстанню під Уманню не означає ще повної ліквідації повстання, як вони зразу думали, та що Польща й далі неспроможна сама успішно протистояти коліївському повстанню. Тому польський уряд поновив свої прохання до московського уряду, щоб Москва дала Польщі військову допомогу для придушення українського повстання спільними силами Польщі й Росії. Російський генерал Кречетніков, виконавець підступного нападу на коліїв під Уманню, подає у своєму щоденнику, що 15-го липня (4-го липня за ст. ст.) 1768 р. він відбув спеціальну конференцію з польським представником графом Браницьким і передав йому запевнення цариці, що Росія виконає польське прохання про військову допомогу якнайшвидше і якнайповніше. Вслід за цим нотує ген. Кречетніков видані ним накази про вислання московських військ у район Винниці, в райони Межибожа і Староконстантинова та через Бар до Тернополя.

Збройна інтервенція Росії на стороні Польщі проти Коліївщини стала вже явною.

Підступний маневр російських військ проти коліїв під Уманню захопив зненацька українських повстанців, як низи, так і керівників повстання. Але, разом із цим, він вніс ясність щодо того, як справді ставиться Росія до українського повстання коліїв. Виданий 20-го липня (9-го липня за ст. ст.) 1768 року "маніфест" цариці Катерини ІІ, в якому вона проголосила, що українські повстанці це "разбойнікі, вори" й закликала їх негайно скласти зброю та добровільно повернутися в панщизняне ярмо польських панів, розвіяв до решти будь-які сподівання не то на якусь допомогу, але й на якесь співчуття православної Московщини - однаково її уряду, як і її народу - до повстання українського народу проти католицької Польщі. Тому, починаючи із другої половини липня 1768 року, в відозвах керівників коліївського повстання до українського народу, як от у відозвах "козака Івана", отамана Савченка та інших, доводилося, що москалі такі самі вороги українського народу і його визвольної боротьби, як поляки. У наслідок цього, визвольна боротьба коліїв, яка до 6-го липня 1768 р. скеровувалася тільки проти польських загарбників і їхніх вислужників-жидів, перетворюється у боротьбу проти польських й одночасно проти московських інтервентів. На запропоновані розмови з московськими командирами не йшов уже ніхто з коліївських отаманів, московським військам не здавався добровільно ніхто з учасників коліївського повстання.

Головнокомандуючий московськими військами на охоплених українським повстанням просторах Правобережної України ген. Кречетніков нотує у своїх записках бої московського війська під командою пор. Тербуховича з коліями в останніх днях липня в районі міст Вербки і Крути над Дністром, бої відділу пор. Кологрівова на початку серпня в районі Умань-Саврань-Балта-Могилів, висилку відділу силою тисячі солдатів у район Житомира, а в половині серпня висилку московських військових частин проти коліїв у район Межибожа і Староконстантинова та в район Вінниці. В кінці серпня 1768 р. князь Прозоровський просив губернатора Рум'янцева прислати з Лівобережжя ще кілька батальйонів московської піхоти для посилення боротьби з коліями. Місяць пізніше Прозоровський, побоюючись, що українські повстанські загони коліїв відріжуть його від Києва, звернувся знову до Рум'янцева за новою військовою допомогою.

Вже й із таких фрагментарних звідомлень, які збереглися в якійсь формі до наших днів, ми бачимо, що незважаючи на московську збройну інтервенцію на стороні поляків проти українського повстання, дії коліїв поширювалися. В рапорті кн. Мєщерського ген. Кречетнікову з датою 13-го липня 1768 р. говориться про те, що сотня коліїв звела важкий бій з московським військом, в якому 13 запорожців і 15 "місцевих" попало в полон, і після бою подалася на Полісся. В меморіалі уніатських священиків до польської влади з датою 22-го грудня 1768 р. говориться, що вогонь коліївського повстання "На Волині ще й досі не погашений".

Повстанська група Станкевича на Смілянщині числила ще осінню 1768 р. біля тисячі бійців. У збереженому в архіві журналі польського війська, яке брало участь у боротьбі проти коліївських повстанців, згадується про запеклий бій польських і московських частин із коліями під Жаботином, у якому впало 40 коліїв, а сімдесят попало в полон; решта прорвалася з оточення й відступила в ліси. Під датою 9-го грудня описуються в тому журналі криваві бої польських і московських військ в районі Сміла-Жаботин із загоном коліїв групи Станкевича силою біля трьохсот коліїв. У тому ж журналі згадується і другий бій з іншим загоном коліїв силою теж біля трьохсот бійців у районі Сміли. Поляки звітували, що у цьому бою загинуло біля сотні коліїв, 99 попало в полон, а решта відступила в ліси. 15-го грудня загін коліїв із групи Станкевича напав на відділ пор. Вепрейського, що охороняв транспорт полонених до Києва, розгромив москалів і звільнив усіх полонених.

Запеклі бої тривали й усю зиму 1768-69 рр. Польський історик А. Й. Роллє пише про це: "Зима 1768-1769 року: Журба на чолі 700 осіб в лісі під Ольхівцем, Панченко, 200 осіб, в летновецькім замку коло Лисянки, Тимченко під Звенигородкою, 200 осіб. Між народом поширювались заклики, підписані "Козак Іван", в яких проголошено, що не лише ляхи, але й москалі є ворогами українського народу, тому треба боротися проти обох, бо тільки звільнившись від них, Україна стане вільною. Ліквідовано шляхту, що поверталася, й малі російські загони. Особливо давався москалям взнаки Шостак, якого ні москалі, ні поляки довго не могли зловити. На алярми москалів і поляків князь Голіцин вислав генерала Вуїча з 2.000 донцями, 60 стрільцями й гарматами. Вони злучилися з (польським) військом Стемпковського. Під Ротмистрівкою розбито Шостака, три дні пізніше Журбу; обидва вони полягли в бою. Розбито Тимченка. Панченко замкнувся в замку й боронився дві доби. Гайдамаки стріляли прицільно й багато з тих, що облягали, загинули, а між ними й донський полковник Туровєров. По двох днях нападники увірвалися до міста. Колії загинули в бою всі до одного".

В документах, що їх обговорює Гермайзе, згадується загін коліїв, яких сформував у Києві в грудні 1768 р. запорожець Василь. Ця група розділилася на два загони і зимою 1768-1769 р. вела бої проти поляків і москалів в районі Канева й на Смілянщині.

27 (16) березня 1769 р. невідомий автор збереженого в архіві листа з Варшави писав: "На Русі щораз більше поширюється пожар. Повстало селянство України, Брацлавського, Київського і частини Волинського воєвідств".

15 квітня 1769 р. цариця Катерина вислала "Генерал-Губернаторові Малоросії" Рум'янцеву новий указ розправитися з учасниками повстання на Правобережжі на випадок їх переходу на Лівобережжя "как с прямыми разбойниками". Це свідчить, що розміри дій коліївських повстанців ще й у половині квітня 1769 р. тривожили Москву.

У травні 1769 року коліївське повстання згасло, залляте ріками повстанської крови, хоч окремі, невеличкі загони коліївських повстанців діяли ще в деяких районах і в другій половині 1769 року та в наступних роках.

Важкі бої коліївських повстанців проти польських загарбників і проти московських інтервентів тривали повний рік.

 

При розгляді Гайдамаччини дивує кожного відсутність Запорозької Січі як ініціатора, організатора й керівника тих збройних повстань. Бо ж це власне Запорозька Січ проводила усі повстання проти Польщі до Хмельниччини і вона ж була ініціатором та організатором успішного повстання під проводом Богдана Хмельницького, ставши опісля ядром і хребтом військової сили української козацької держави. Доказуючи раз-по-раз свою непримиримість супроти кожного наїзника, Запорозька Січ стала символом безкомпромісної боротьби за волю України. Вона, Запорозька Січ, була теж завжди школою воєнного ремесла, військового вишколу.

А тим часом, основною прикметою Гайдамаччини є те, що це була низка стихійних збройних виступів самого українського населення Правобережжя, закутого польськими наїзниками в кайдани панщини.

Московський уряд видав гостру заборону Запорозькій Січі давати підтримку гайдамацьким повстанцям, вимагаючи, щоб запорозька старшина дбала про виловлювання гайдамаків, які появилися на території Вольностей Запорозьких, і передавали їх московській владі. Саме це викликало розкол серед січового братства. Одні вважали, що Січ заслаба, щоб ризикувати відкритими сутичками із дуже сильною тоді Московщиною. Для збереження самої Січі, на їхню думку, треба було коритися Москві. Очевидно, сюди належали насамперед багатії, які боялися втратити власне майно й особистий добробут, а згодом теж утратою надій дорватися до дворянства. Але сюди належала і старшина Січі, відповідальна за долю всієї Запорозької Січі. Вона боялася спровокувати нове зруйнування Січі. Тому кошовий отаман урядово передавав заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків, а коли ставало відомим, що гурт гайдамаків появився на території Вольностей Запорозьких, кошова старшина висилала загін запорожців для ловлення й арешту гайдамаків, та доставляння зловлених до тюрми на Січі.

Загал запоріжців обурювався цим, щиро і глибоко співчуваючи гайдамацьким повстанцям та часто приєднуючись до них. Тому то у збережених в архівах звідомленнях звичайно подано, що висланому для ловлення гайдамаків загонові запорожців не вдалося зловити нікого з гайдамаків, а якщо часом траплялося, що гайдамаків таки зловлено й доставлено до тюрми на Січі, то ті майже все "умудрувались якось" втекти з тюрми і зникнути безслідно. Багато було між запорожцями таких, які одверто обурювалися будь-яким протиставленням запорожців гайдамакам. Для них гайдамаки були одвертими борцями за визволення українського народу з-під польського ярма, тому обов'язком кожного запорожця мусіло бути ставати поруч гайдамаків до боротьби. Вони бунтували проти покірності й підлеглості Москві. Зрозуміло, що сюди належали насамперед "бідняки", яким ніякі маєтки, ні почесті не в'язали рук.

От тому то не з рядів кошової старшини, а з запорізької "бідноти" вийшли й ініціатори та керівники коліївського повстання 1768 року з Максимом Залізняком на чолі, і сотні тих запорожців, що приєдналися до коліївського повстання.

Невдоволення "сіроми" дійшло до вершка, коли після московської інтервенції проти коліївських повстанців багато учасників повстання були змушені відступити на Запоріжжя, де частина з них була заарештована й посаджена в тюрму на Січі. Арешт учасників українського повстання запорозькими козаками, які повинні були самі стати в передових лавах повстанців і держання їх у тюрмі на Січі, центрі борців за волю України, було надто обурливим. На роз'яснювання старшин, що це край необхідне для рятування самої Січі перед московським ударом, сірома відповідала вимогою зірвати підлеглість Москві і прийняти ще раз протекторат Туреччини.

В час Різдвяних Свят 1768 року прийшло врешті до відвертого бунту "сіроми" проти кошової старшини.

Але попереджене московське військо з гарматами оточило Січ і почало обстрілювати її з гармат. Речник московського уряду, осавул артилерії Кологривий і кошовий Кальнишевський, що повернувся з московським військом, закликали козаків здатися. Заскочені таким розвитком подій, козаки розгубилися. Деякі покинули Січ, прокрадаючись чи прориваючись одинцем, або невеличким гуртом. Інші погодились відбути нараду з участю Кальнишевського. На нараду прибув теж Кологривий як представник московської влади.

Намови Кальнишевського й Кологривого мали успіх. Московське військо ввійшло на Січ, керівників бунту заарештовано й посаджено в січову тюрму, з якої вони попереднього дня звільнили учасників коліївського повстання.

Бунт на Січі в час Різдвяних Свят 1768 року яскраво віддзеркалює трагічне тогочасне положення Запорозької Січі: з однієї сторони - щире співчуття всіх запорожців коліївським повстанцям і бажанням дати їм належну підтримку, а із другої - намагання кошової старшини зберегти саму Запорозьку Січ від зруйнування ціною підлеглості Москві й бодай удаваної відмови підтримки коліївського повстання.

 

У загальному, в повстанні 1768-69 р., прозваному Коліївщиною, можна розрізнити три періоди. Перший період охоплює шість тижнів від початку повстання до 7-го липня 1768 р. В тому періоді повстання, спалахнувши в Холодному Яру, переможно котилося на північ і на захід, очищуючи простори Правобережної України від польських зайд. У здобутій Умані було проголошено 22-го червня 1768 року відновлення Гетьманщини, - самостійної української держави з гетьманом Максимом Залізняком на чолі. На звільнених просторах встановлювався козацький лад волі, рівності усіх і народоправства, без холопа та без пана.

Другий період починається зрадницьким ударом московських військ на керівний центр повстання під Уманню на світанку 7-го липня 1768 р. Але після короткого замішання повстанці продовжують свою боротьбу, тепер уже не лише проти поляків, але і проти московських інтервентів. Особливо завзята партизанська боротьба триває до весни 1769 року.

Третій етап - квітень-травень 1769 р.: Під ударами переважаючих польсько-московських військ повстання українського народу гасне.

 

Кривава розправа

Супроти полонених українських повстанців виявили як поляки, так і москалі неймовірну жорстокість. Зараз же після розгрому військової бази повстанців під Уманню 7-го липня 1768 р. полковник російської армії Гурьєв наказав привести захоплених підступно в полон Залізняка, Гонту та інших старшин і в присутності російських старшин дати кожному із коліївських провідників і командирів по 300 ударів нагаями. Після того москалі перевели допити й поділ полонених за принципом "підданства": всіх запорожців визнано російськими підданими, а козаків надвірних міліцій та селян, що пристали до повстання, визнано польськими підданими. Згідно з цим, Залізняка і 68 запорожців відправлено до київської тюрми до диспозиції московського суду, а 846 полонених як "польських підданих" передали москалі на покарання полякам.

Між переданими полякам був і полковник Іван Гонта.

Перед його видачею, російські старшини виводили Гонту тричі кожного дня перед гурт запрошених спеціально польських панів і давали йому прилюдно по 300 ударів нагаєм так, що скоро все тіло Гонти, якого москалі держали під сильною сторожею у викопаній ямі, вкрилося страшними ранами. Москалі заарештували теж дружину й чотири малолітні доні Гонти та наказали теж їх бити прилюдно нагаями. Тільки кількалітнього сина Гонти врятував сотник Уласенко, перевізши його щасливо на Волощину.

По кількох днях таких варварських знущань і наруг москалі передали Гонту полякам, які на вістку про розгром військ Залізняка й Гонти під Уманню москалями почали повертатися в Україну. Під охороною московських військових частин поляки доставили Гонту до головної квартири польських військ в містечку Серби біля Могилева над Дністром. Тут, після проведення інквізиційних тортур, йому було прочитано вирок польського військового суду в Кодні, згідно з яким смертна кара повинна була бути виконувана на протязі 14 днів: перших десять днів із Гонти мали дерти кожного дня пояс шкіри, 11-го відтяти обидві ноги, 12-го обидві руки, 13-го вирізати із живого серце, 14-го відтяти голову; тоді поставити в різних містах України 14 шибениць і на кожній повісити шматок тіла Гонти, а під Могилевом настромити на паль його голову. Але Браницький скоротив диявольський присуд при виконуванні його: бо сам не міг винести виду тортур, він наказав третього дня стяти Гонті голову й решту присуду переводити вже на трупі. Всі мемуаристи підкреслюють, що Гонта вів себе під час тих звірських тортур надзвичайно мужньо: він ані не стогнав, ані не прохав помилування, але ще й посміхався, коли з нього дерли шкіру. На допиті при інквізиційних тортурах заявив:

"Знаю, за що гину, й не жалію!"

Український селянин Василь Чорний з сином, із с. Сотники

Московський генерал Кречетніков передав полякам на суд трьома групами 1954 захоплених ним в полон українських повстанців. Браницький думав заслати частину з них, здорових, на тяжкі роботи по різних містах Польщі. Але всі поляки, з королем включно, вимагали найжорстокішого покарання всіх учасників повстання, щоб жахом наповнити всіх українців і відстрашити їх від нових повстань. Тому Браницький зміг тільки 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова. 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полк. Неживого, - посаджено на паль.

Особливою жорстокістю вславився регіментар Стемпковський. Польський мемуарист Ліпоман засвідчує: "Регіментар Стемпковський, прийшовши зі своїм загоном в Лисянку, приказав повісити шістдесят селян без будь-яких судових форм. Розіслані далі по селах і містечках загони московського та польського війська розпитували скрізь за причасними до повстання селянами, арештували підозрілих і висилали до різних міст, а найбільше до Кодни й Житомира, де стояла військова команда. Там же над викопаною глибокою ямою кожному з ув'язнених, прив'язаному до колоди, кат відрубував голову і кидав тіло й голову в яму. По наповненні одної ями, викопували другу. Таким способом було позбавлено життя велику кількість селян. Могли там впасти й невинні жертви. Загибель невинних була зовсім можлива, бо вистачало найменшої підозри про співучасть у повстанні в такій чи іншій формі". "Вбивали й карали тоді гайдамаків - каже інший сучасник - різними способами: то рубали голови, то вішали, то позбавляли одної руки й одної ноги. Свідками тих кар були Кам'янець, Львів - там повішено 200 гультяїв - Крем'янець, Вінниця, Житомир, Летичів й інші міста". "Декого катовано більш рафіновано, у спосіб, гідний індіанських дикунів. Нещасним обмотували обидві руки клоччям, просякнутим дьогтем, підпалювали клоччя й так водили їх палаючими з села до села".

В самій Кодні загинуло тоді біля трьох тисяч українців; у цілому загинуло з рук польських катів біля 30 тисяч українських селян, дійових учасників, або підозрілих в участі в українському всенародному повстанні 1768 року, прозваному "Коліївщина". Кровожерливі оргії польського "правосуддя" проходили ще й кілька років після остаточного придушення повстання, в 1769, 1770 і в пізніших роках.

Не меншу кровожерливість і жорстокість у винищуванні українських повстанців виявили й москалі. Так, наприклад, князь Баратов, комендант одної із московських військових частин, наказав держати всіх полонених повстанців, переважно важко ранених в бою, у викопаній ямі, скликав довколишніх селян, і на їх очах москалі, виволікали полонених з ями, ставили пов'язаних в ряд над ямою й засипали їх градом куль, а тоді згорнули всіх постріляних в яму і хоч з ями неслися зойки живих іще жертв, засипали всіх землею. Багатьом отаманам, що попали раненими в полон, москалі без суду стинали голови. Так загинув отаман Бондаренко, попавши раненим у полон в бою з москалями коло Чорнобиля.

В основному захоплених в полон під Уманню запорожців відправлено до Києва до диспозиції московських слідчих і суддів. Тортуровані під час слідства, вони сиділи в Київській фортеці голі, босі й голодні. 24-26 серпня 1768 р. відбулися засідання київської губернської канцелярії, на яких розглядані справи полонених москалями коліїв і винесено присуд. Залізняка було засуджено на кару смерті колесуванням з одночасним "уласкавленням" і заміною тієї кари на 150 ударів нагаєм, виривання ніздря, випалення тавра на чолі й щоках і заслання на до смертну каторгу в Сибір. На таку саму кару засуджено й полковника Неживого. Інших старшин засуджено на кару смерті через відрубання голови із заміною на 70-80 ударів нагаєм, виривання ніздря, випалення тавра й заслання на до смертну каторгу в Сибір, а всіх інших учасників повстання засуджено на кару смерті через повішення із заміною кари смерті на 50 ударів нагаєм, виривання ніздря, випалення тавра на чолі і щоках та заслання на до смертну каторгу в Сибір. Так було засуджено 69 запорожців, захоплених москалями під Уманню і 141 запорожця, та 4 лівобережних українців, захоплених москалями в полон в липні-серпні 1768 р. в інших боях. У мотивації присуду сказано, що така жорстокість викликана тим, що засуджені збройно протистояли московському війську. Для виконання присуджених тілесних тортур відправлено 70 запорожців із Максимом Залізняком на чолі 12-го вересня до Орловського форпосту в Новоросії, 49 запорожців із Семеном Неживим вислано 16-го вересня до Глинського шанця напроти Мотронинського монастиря, 28 запорожців із Швачкою вислано 24-го вересня у Васильківський форпост і 68 запорожців із отаманом Лепехою 18-го вересня в Кременчук. При транспортуванні жертв було вжито найповніших засобів безпеки: ескортували особливо сильні військові загони, руки й ноги кожного в'язня були закуті в тяжкі кайдани, при кожному в'язневі стояв московський солдат із шаблею в руці, відстежуючи ввесь час кожний рух в'язня. Всі екзекуції були виконані у присутності визначених московських старшин та спеціально для цього запрошених представників Польщі й татарської орди. Після виконання тих тортур, усіх катованих доставлено на каторгу в Сибір, переважно до місцевості Нерчинськ.

Історик О. Гермайзе, вивчивши всі урядові російські документи в цій справі стверджує, що кару для суджених запорожців, учасників коліївського повстання, призначила особисто сама цариця Катерина.

1-го листопада 1768 р., коли транспорт засуджених запорожців із Залізняком затримався в слободі Котельня біля Охтирки, Залізняк організував втечу: в'язні розбили тюрму, роззброїли ескорт і 51 в'язнів утекло. Але лише 16-ом пощастило дійсно втекти; решту вдалося московським гончим вишукати і зловити. Між зловленими був, мабуть, і Максим Залізняк, але ані якогось офіційного потвердження цього, ані ніякого іншого доказу цього досі не знайдено.

Всі учасники Коліївщини, захоплені москалями й заслані після катувань на Сибір, загинули там на каторжних роботах.

 

Роль Московщини у безоглядному, кривавому придушенні коліївського повстання шляхом збройної інтервенції в допомогу шляхетській Польщі відома й достатньо документована. Але поляки завжди твердили, що Коліївщина була московською інтригою: Москва - кажуть поляки - організувала збройний виступ українських "православних хлопів" із метою послабити Польщу й примусити польську шляхту шукати в Москви допомоги і, тим самим, переходити під московську опіку. Свої твердження спирали поляки насамперед на частих виступах московського царського уряду в обороні православ'я на українських і білоруських землях, окупованих Польщею. А ще як доказ, що це Москва організувала Коліївщину, ставлять поляки "факт", що в Мотронинському монастирі під час свячення ножів для виступу проти польських окупантів, було зачитано "Золоту Грамоту" ", якою, нібито, цариця Катерина ІІ закликала українців до повстання проти польських панів.

Цю "Золоту Грамоту" мав привезти з Петербурга, отримавши її з рук самої цариці, тодішній ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Про зачитування перед свяченням ножів "Золотої Грамоти" - заклику до всіх українців, щоб ставали в ряди повстанців проти польських зайд, - є так багато свідчень сучасників, що це дійсно, треба прийняти за факт. Одначе оригіналу "Золотої Грамоти" ніхто ніколи не бачив з-поза українських повстанців. Або, - бачив і знищив.

Але для кожного, хто бодай загально познайомлений з датами Коліївщини, стає відразу очевидним, що "документ" дуже наївно сфальшований, коли тільки подивитися на дату "документу". Два рази подана дата, на початку й на кінці "документу", каже, що його видано царицею в Петербурзі 20-го червня 1768 р., а на початку ще й додано дату за старим стилем для підкреслення, що йдеться про 20-те червня за новим, або 9-те червня 1768 року за старим стилем. Виходить, що цариця писала в Петербурзі доручення запорозькому полковникові Залізняку починати повстання проти Польщі того самого дня, коли українські повстанці під проводом полковника Залізняка, звільнивши в декілька місячних боях від поляків і жидів повністю Київське і Брацлавське воєводства, здобули Умань, а двома днями пізніше проголосили відновлення Гетьманщини із гетьманом Максимом Залізняком у проводі!

Після цього, коли сам автор фальсифікату дав такий переконливий доказ фальшування, немає потреби аналізувати текст "документу", складений, зрештою, аж надто примітивно.

Немає найменшого сумніву, що коли на самому початку Коліївщини, при посвяченні ножів, організаторам повстання було важливо, щоб в усіх було переконання, що Московщина й особливо сама цариця сприяють українському повстанню, то для цього не було вже потреби 20-го червня 1768 року. Інша справа, що майже всі українці дійсно сподівалися на співчуття і прихильність зі сторони московського уряду й московського народу до боротьби українського народу проти Польщі. Колії вірили, що Московщина, московський нарід і його уряд, - якщо ніякої дійсної допомоги українським повстанцям і не дадуть, то в політично-моральній площині стануть повністю по українській стороні.

Але тут ми мусимо внести повну ясність. Це сподівання, що Москва поставиться прихильно і співчутливо до визвольної боротьби українського народу проти Польщі не мало абсолютно нічого спільного з якимсь бажанням об'єднатися з Москвою. Постійно підкреслюване в усіх працях про Коліївщину московськими й українськими совєтськими істориками "змагання коліїв до возз'єднання Правобережної України з Московщиною" чи до "возз'єднання правобережних українців із братнім московським народом" є свідомим фальшуванням історичної правди. Ніхто з коліїв ніколи ніякого "возз'єднання" українського народу з московським, ні Правобережжя з Московщиною не хотів, бо усі знали, що це була б тільки заміна польських політичних і соціальних кайданів на московські. Ніде ні одним словом у зізнаннях суджених коліїв про якісь змагання українських повстанців до "возз'єднання" з московським народом чи з Московщиною не згадується. Навіть натяку на бажання Залізняка як ініціатора повстання, а тим більше згодом як гетьмана України "возз'єднати" Україну праворуч Дніпра з Московщиною в його дії і в усіх свідченнях сучасників про нього немає. Ціллю Коліївщини було відновлення Гетьманщини як повністю суверенної й незалежної української держави.

Катерина ІІ, Цариця Єкатерина:  "А другая доконала нашу Україну"

Існувала тільки на самому початку повстання віра у прихильність Московщини до визвольної боротьби українського народу проти поляків.

В дійсності Московщина поставилася до визвольної боротьби українського народу проти Польщі з такою самою крайньою ворожістю, як і сама Польща. Вона не без підстав боялася, що перемога українського ідеалу соціального ладу без холопа та без пана на Правобережжі перекинеться швидко на Лівобережжя і скерується проти московських "байстручат Єкатерини", а відновлення Гетьманщини на Правобережжі викличе невідхильно такий самий зрив українського народу проти московських окупантів, щоб прогнати всіх москалів з Лівобережжя так, як поляків із Правобережжя.

Коли хитрий підступ і маневр московських військ ген. Кречетнікова під командою полк. Гурьєва увінчалися успіхом, і коліївському повстанню був завданий під Уманню смертельний удар, цариця виступила відверто проти Коліївщини, видавши 9-го липня (ст. ст., 20-го липня н. ст.) 1768 р. спеціальний "Указ" проти коліївських повстанців. Ця дійсна, оригінальна, не "Золота", але "Чорна Грамота" московської цариці Катерини, яка виявляє дійсне ставлення московського уряду й московського народу до Коліївщини.

Для московської цариці українські повстанці, борці за ідеали національної свободи й соціальної справедливості, були ніщо інше, як тільки розбійники і грабіжники ("разбойнікі, вори"); а ввесь український нарід на Правобережній Україні - польськими кріпаками, які повинні покірно коритися волі польської окупаційної влади й польських панів, як "Богом даної власти". Вона, цариця "всієї Росії", неспроможна була зрозуміти, що українські селяни також люди, які мають таке саме Богом дане право бути вільними й мати свою власну, від нікого незалежну Україну. Навпаки, та цариця чваниться тим, що вона пообіцяла католицькій Польщі помагати держати український нарід на Правобережжі довіку в національному й соціальному ярмі.

Таку ж саму ненависть і звірську жорстокість супроти українських повстанців, як московська цариця і її уряд, виявив й увесь московський народ, усі кому доводилось зустрічатися з коліями. Мемуаристи й дослідники Коліївщини відмічують, що і ген. Кречетніков, і полк. Гурьєв й інші московські старшини з насолодою катували закутих у кайдани Гонту, Залізняка й інших старшин коліївського повстання та одночасно проявляли щире співчуття й ніжність польській шляхті, "жертві українського хлопства". Не було випадку, щоб котрийсь із московських старшин або солдатів спротивився катуванню полонених українських повстанців, топленню ранених у ріці, чи закопуванню живих іще, ранених коліїв. Така ворожість і звірська жорстокість супроти українських повстанців, коліїв, була притаманна всім москалям: цариці, її урядові, старшинам і рядовим московської армії.

Для російської влади український "народній рух у кордонах Польщі був дуже грізною небезпекою для спокою на Лівобережній Україні.

"Росія, - пише польський історик, - повстання (українського) селянства з ножем у руках проти шляхти і проти Польщі не бажала... бо те, що сталося, могло бути однаково грізне для Польщі, як і для Росії".

Повну ясність в питанні відношення Московщини до визвольної боротьби українського народу проти Польщі в часі Коліївщини дає пригадка про поставу і роль Москви супроти такої ж боротьби українського народу в двох інших періодах Гайдамаччини: в роках 1734-1735 і 1750. Не дивлячись на різний час і на те, що на тронах московських сиділи різні особи - цариця Анна в 1734-5; цариця Єлизавета, яка зробила була козака Розума своїм мужем, в 1750 і Катерина ІІ в 1768 - постава й політика Московщини в цьому відношенню така послідовна, що при розгляді документів потрібно перевіряти завжди дату, щоб упевнитися, до котрого із тих трьох гайдамацьких повстань це відноситься: в кожному із них - "Польща, не маючи сил впоратися із українськими повстанцями сама, звернулася до цариці, прохаючи військової допомоги" і "цариця радо прихилилася до прохання поляків і вислала на допомогу полякам московське військо", яке до спілки з поляками топило дане гайдамацьке повстання у морі української крові, бо "Москва не без причини лякалася, що повстання українців проти поляків на Правобережжю перекинеться на Лівобережжя проти Московщини".

Так було в 1734 році, так було в 1750, так було й уже при народженню Гайдамаччини на початку вісімнадцятого століття, коли московський цар Пйотр Первий на прохання Польщі за допомогою Мазепи ліквідував полковника Палія, і так точно було й у періоді Коліївщини, в 1768 році: Незмінна, непримирима ворожість Московщини до самостійницьких змагань українського народу і щира співпраця московського уряду й московських солдатів з Польщею у кривавому знищенні українських повстань та в жорстокому винищуванні борців за волю України.

 

Післямова

Ні одна сторінка історії українського народу не зазнала такого пристрасного, нагального й послідовного принижування й плюгавлення зі сторони наших національних ворогів, поляків і москалів, і з таким недооцінюванням, а то й знецінюванням, зі сторони деяких українських істориків, а під впливом цього й загалу українців, як та, що їй дано назву Коліївщина, тобто повстання гайдамаків 1768 р.

Реакція окупантів України на те повстання зрозуміла: Московщина, як і Польща були певні, що окупована ними частина України стане вже назавжди невід'ємною частиною їхньої держави, з покірною "русинською", чи "малоруською" людністю, яка буде слухняно коритися своїм польським чи московським панам. Добре зорганізоване й успішно проводжуване повстання 1768 року з виразним кличем ліквідації польського панування на всій українській території праворуч Дніпра й повернення гетьманщини, тобто повної державної самостійності України із соціальним ладом «без холопа і без пана», було громом з ясного неба по тих сподіваннях ворогів України. В обличчі тієї дуже серйозної загрози обидва окупанти українських земель негайно об'єдналися в спільному змаганні жорстоко подавити вибух українського народу. Спільними силами Московщини і Польщі, а перш за все завдяки Московській підступній зраді, їм вдалося втопити повстання коліїв у морі крови українських повстанців.

Але лишалася велична ідея, що плекала в душах українського народу, могла при найближчій нагоді знову запалити всю Україну вогнем повстання за волю і справедливість. А тому й треба було ворогам цієї ідеї нанести їй моральну смерть - шляхом плюгавлення її, принижування й повного знецінювання. До виконання цього гидкого завдання й узялись з запалом польські й московські історики, мемуаристи й автори всього, що було ними писане на тему Коліївщини й Гайдамаччини.

В польських мемуаристів долічувалося до цього ще й особисте почуття "кривди", заподіяної їм українськими повстанцями та бажанням бодай у моральній площині помститися шляхом відповідного препарування споминів. Польські історики й дослідники Коліївщини пішли майже без виїмку шляхом польських мемуаристів в оцінці й освітлюванні коліївського повстання особливо ж у визначенні причин збройного вибуху і його характеру.

Московській оцінці Коліївщини надала тон сама цариця Катерина, заплямувавши українських повстанців у своїй "Чорній грамоті" ("Указі") від 9-го липня 1768 року розбійниками й злодіями ("Разбойнікі, вори"). Таку оцінку старалися уважливо зберігати всі московські історики, дослідники Коліївщини і до такої апріорної оцінки, тобто повного знецінювання й плюгавлення, допасовували вони не лише всі свої висновки, але й самі джерела.

Московський погляд на Коліївщину мав дуже сильний вплив на українських істориків і дослідників Гайдамаччини. Не тільки тому, що це був "науковий" погляд представників "старшого брата", на яких українським історикам належало оглядатися, але перш за все тому, що це було становище московського уряду, задеклароване офіційно самою царицею Катериною і виступати проти нього тим українським історикам, що жили й працювали на землях України, окупованих Московщиною, було небезпечно.

Тільки В 1839 році український вчений М. Максимович, підняв протест проти такого знецінювання й плюгавлення визвольного руху українського народу, написавши оригінальну розвідку "Сказание о Колиивщине", що мала бути надрукована в першому номері альманаху "Киевлянин". Але цензура заборонила друкувати її і вона появилася тільки в 1875 році. В своїй праці Максимович рішуче захищає Коліївщину й дає високу оцінку повстанню коліїв.

«Про нього, – каже Максимович, – збереглось в народі багато переказів і оповідань... Є ще в Україні і старі люди, які знали Залізняка і розповідають про Коліївщину, як близькі очевидці. Послухайте їх оповідань і українських пісень, порівняйте тодішнє становище України і Польщі з подіями попередніми і ви побачите, що кривавий подвиг Залізняка був не просто гайдамацьким розбоєм, і не випадковим нападом запорожців на польські володіння для грабунку і наживи. Ні, то було вогнедишне виверження народної помсти і ворожнечі, що цілий вік накопичувалась під гнітом Унії, то була передсмертна, гарячкова сутичка двох ворожих стихій у державному тілі, яке вже наближалося до кінця».

Я. Шульгин у своїй обширній праці про Коліївщину, в якій він вперше використав документи т. зв. "Коденськоі Книги", тобто ту частину протоколів польського суду над учасниками повстання в Кодні, які збереглися в архівах, виправдує гайдамацькі повстання як зрозумілий вияв протесту українського селянства, вбраного в панщизняні шори, проти гніту й сваволі польської шляхти, а зокрема виправдує жорстокості розправи коліїв.

«Народні повстання, - каже Шульгин, - викликані безперервним гнітом зі сторони тих, у кого власть і сила, бувають завжди жорстокі. Логічно, що з тієї причини не могла не бути жорстокою й Коліївщина, коли польський гніт у знову захопленій правобережній Україні і в релігійному, і в економічному відношенні впроваджено з явною брутальністю та безоглядною впертістю на протязі всього ХVІІІ століття».

Рішучий протест проти знецінювання й плюгавлення Коліївщини і її учасників ворогами і навіть своїми підняв - хоч не в формі наукової праці, а в формі політичної поеми - Тарас Шевченко в творі "Гайдамаки".

Цитуючи фрази цариці Катерини, Скальковського і Куліша, нібито гайдамаки не лицарі, а "разбойнікі, вори", "пятно в нашій історії", Шевченко відповідає їм:

"…Брешеш, людоморе! 

За святую правду, волю, разбойнік не стане, 

Не розкує закований у ваші кайдани 

Народ темний; не розіб'є живе серце 

За свою Вкраїну!"

Коліївщина, в оцінці Шевченка, - всенародне повстання українців проти національного, соціального і релігійного гніту, а колії - герої, що не лякаючись тортур зриваються до бою за волю України і за свій народ життя своє віддають.

Прихильну і наскрізь позитивну оцінку Коліївщини подають, згадуючи її у своїх працях, історики: Михайло Грушевський, Олександра Ефименкова, Іван Крипякевич.

Совєтські історики присвятили відносно багато уваги Коліївщині, особливо у зв'язку з 200-літтям того повстання. Крім окремих монографічних видань Гуслистого, Лоли, Голобуцького, появилася низка статей на тему окремих питань Коліївщини. Але всі вони, хоч і подають багато нового матеріалу, писані з яскравою тенденцією: представити Коліївщину і всю Гайдамаччину як соціальну революцію тогочасного "пролетаріату", тобто селян, в якій брали участь члени різних національностей, та що бажанням, коліїв було якнайшвидше "воз'єднатися з русскім народом".

Здавалось би, що найповніші і найпевніші відомості і про події 1768-69 років, і про учасників Коліївщини та про мотив їхньої боротьби повинні бути збережені в протоколах слідчих і судових допитів польськими та московськими властями суджених коліїв. На жаль, такі сподівання марні. Не тільки тому, що і одні, і другі матеріали є тільки часткові, неповні, але насамперед тому, що всі ті документи є надто далекими від того, що ми сьогодні розуміємо під судовими протоколами. Адже ці «спогади» (тобто зізнання захоплених в полон коліїв на допитах) записувалися слідчими, запеклими ворогами повсталого народу, при застосуванні жорстоких тортур. Записи робилися формою й змістом, потрібними для суду. Слідчий міг теж неправильно зрозуміти, чи неправильно викласти зізнання, навіть не маючи упередження до допитуваного.

Тому хоч обидві ті збірки судових документів дають багато цікавого матеріалу, їхня вартість дуже умовна.

 

Коліївщина була наперед запланованим народним повстанням з виразною програмою віднови української гетьмансько-козацької держави на зразок держави гетьмана Богдана Хмельницького.  Сучасне суспільство взагалі тепер вражає факт, що Коліївщина у своїй війні проти польської окупаційної влади і проти носіїв її суспільного ладу застосовувала повне знищення польської шляхти і всіх, хто разом з нею боронив це польське свавілля на Правобережжі України. Сьогодні офіційно такі методи війни відкидаються, як суперечні моральному розумінню визвольної чи оборонної війни. Зокрема сьогодні рішуче осуджується всяке навмисне вбивство безборонного цивільного населення ворожої національності, навіть у часі війни. Але треба визнати той факт, що таке ставлення до таких подій використовують насамперед представники постраждалої сторони.

Тобто, ту бійню, яка згадується в тодішніх польських урядових джерелах та в спогадах сучасників Коліївщини, треба розглядати з історичного становища, на тлі тієї доби, про яку мова. А перш за все, прикладати ту саму мірку в оцінці до обох сторін, що беруть участь у війні.

Відомий жидівський історик, проф. Др. Йоель Тамітаї, в наукових дискусіях у Єрусалимі про методи війни Богдана Хмельницького, коли загинули не лише десятки тисяч польської шляхти, але також маси жидів, підкреслював саме цей момент:

«Тодішня доба не знала сучасних законів війни з принципами Гаазької конвенції. Тоді кожна сторона однаково застосовувала знищення населення противної сторони. Такі неймовірно жорстокі методи масових вбивств застосовувала супроти українського населення в час Хмельниччини польська армія Яреми Вишневецького, а потім армія польського гетьмана коронного С. Чарнецького, який безжалісно винищував не лише християн-українців, але й маси жидів. Масові погроми жидів перед їх приходом до Польщі й на українські землі відбувались в Іспанії, Франції, Німеччині й Англії.

Якщо йдеться про удари українських повстань проти жидів, а не лише проти польської шляхти, то треба мати на увазі, що соціально-політичну і моральну вину за це поносять польські магнати, які забирали землю українського народу так, начебто вона була нічиєю, тобто присвоювали її собі шляхом протизаконного грабежу і використовували жидів до праці на себе в ролі колекторів і екзекуторів данини із закріпачених українських селян із оплатами за Богослужіння включно. Жиди були примушені до такої служби, бо їм невільно було осідати на землі як хліборобам, або бути незалежними промисловцями. Як жид, я болію і плачу над жертвами вбивств в часі Хмельниччини і Коліївщини в Україні, але як історик я об'єктивно стверджую, що це були наслідки політично-суспільного ладу тогодення в Україні, а не спеціальний український антисемітизм».

Але й у наші часи застосовують масові вбивства цивільного населення навіть демократичні країни: це мало місце в час другої світової війни, наприклад, коли американцями було скинуто атомну бомбу і цим знищено все цивільне населення цілого міста в Японії. Бо ж війна сама по собі є жорстокістю, пересиченою кривавими насиллями, навіть при найповнішому зберіганню постанов Гаазької та Женевської конвенцій.

Навіть Тарас Шевченко, як Пророк національного відродження українського народу, що закликав земляків:

«…вставайте,
кайдани порвіте,
і вражою злою кров’ю
волю окропіте», –

в  одній із своїх найкращих поем "Гайдамаки" дав власне опис Коліївщини. Призадумуючись над жорстокостями кривавої розправи, він у своїй післямові заявляє: «Серце болить, а розказувать треба». Будучи певним, що цю його поему читатимуть усі свідомі відповідальності за долю мільйонів і в його часи, і пізніше. З пізнання минулих помилок, відкритих історією, може вирости світліша майбутність, коли переможе ідея волі кожного народу на його землі і щезне бажання панувати над іншими народами.

---

Джерела та література

За основу статті покладено визначну роботу Українського історика Петра Мірчука «Коліївщина: гайдамацьке повстання 1768 р.» але з власними висновками автора статті.

 

1. Джерела

"Акты о гайдамаках". Архів Юго-Западной России, т. 3. Київ, 1876.

"Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст. Збірник документів". Київ, 1970.

"Коденська Книга". Академія Наук УССР, "Історичний Архів", т. 2. Київ, 1931.

М. Коялович - "Документы объясняющие историю Западно-русского края и его отношения к России и Польше". Спб., 1865.

Манифест Императрицы Екатерины ІІ, 9 іюля 1768 г. "Киевская Старина", 1882, кн. 8.

"Матеріали для історії Гайдамаччини". "Киевская Старина", 1888, кн. 2.

"Матеріали для исторіи Коліивщини или резни 1768". (Н. Костомаров). "Киевская Старина", 1882, кн. 8.

"Матеріяли до історії Коліївщини", (М. Грушевський). Записки НТШ, Львів, 1906.

"Матеріяли до історії Коліївщини". (С. Грущенко). ЗНТШ, Львів, 1904, т. LХІІ.

"Матеріяли до історії Коліївщини". (І. Франко). ЗНТШ, Львів, 1904, т. LХІІ.

"Матеріяли до історії Коліївщини". (І. Шпитковський). ЗНТШ, Львів, 1908, т. ХСVІ.

"Матеріяли до історії Коліївщини": "Василіянські Записки й листи про Коліївщину". ЗНТШ, Львів, 1904, т. LVІІ.

"Несколько документов в исторіи Гайдамаччини". (А. Скальковскій). "К. С.", 1885, кн. 10.

Переписка графа П. А. Румянцева о восстании на Украине 1768 г. "Киевская Старина", 1882, кн. 9.

Реляции киевского генерал-губернатора за 1767-1769 гг. "Чтения в историческом обществе Нестора-летописца", кн. VІІ.

АРХІВИ, де зберігаються непубліковані досі документи:

Центральний Державний Історичний Архів УССР у Києві та філіал у Львові.

Центральний Державний Військовий Історичний Архів СССР у Москві.

Державна публічна бібліотека Академії Наук УССР у Києві (колекція Лазаревського і ін.) та у Львові (колекції: кол. Інституту Оссолінських, Потоцьких, Браницьких, Радзівілів, Сапіг і ін.).

Архів Ленінградського відділення Інституту Історії АН СССР.

2. Мемуарна література

1. Weronika Krebsowa. "Opis autenticzny rzezi humanskej". Poznań, 1840.

2. S. Kruszelnicki - "Opisanie rzezi umańskiej. Z dziejów Hajdamaczyzny", cz. II. Warszawa, 1905.

3. "Krotkie opisanie wierszem polskim nieszczęsliwej klęski w całej Ukraine a najszczególniej tyranskiej rzezi w miescie Umaniu przez Maksyma Żelezniaka Zaporozca najpierwszego hersza za poduszczeniem Melchisedeka Jaworskiego ihumena Motrenins, naprzód zbuntowanego a potym przyłączeniem sie Gąty sotnika umanskiego zmocnionego na polskim i żidowskim narodzie roku 1768 dopelnionej j spraktykowanej, przez studenta szkoł umanskich dla wiecznopomnej całemu swiatu pamięci zebrane j zlożone wierszem."

4. Lippoman - "Bunt hajdamaków na Ukrainie 1768", Poznań, 1854.

5. Paveł Mladanowicz - Rzeż Humańska. Warszawa, 1862.

6. Adam Moszczeński - Pamiętnik do historiji Polskiej. Poznań, 1854.

7. "Opisanie klęski humańskiej". Переклад: "Описание бедствія, постигшаго Умань и всю "україну". "Кіевская Старина", 1882, кн. 3.

8. Отривок из записок Анонима (1768 г.) "К. С.", 1882, кн. 11.

9. Edward Raczyński - "Bunt hajdamaków na Ukrainie r. 1768, opisany przez Lippomana i dwoch bezimiennych, wydane z rękopisu". Poznań, 1854.

10. Tuczapski - "Opis krotki rzezi w mieście Humaniu". Poznań, 1842.

11. М. Кречетников. Дневник. "Чтенія в Обществе Ист. и Др. России", кн. Х. Санкт-Петерсбург, 1863. Окреме видання: "Журнал о движеніи и военных действіях в Польше в 1767-8 г." Москва, 1863.

Збірники:

1. H. Mościcki - "Z dziejów Hajdamaczyzny". Warszawa, 1905. t. I і II.

2. E. Raczyński - "Obraz polaków i Polski w XVIII wieku, czyli zbiór pamiętników". Poznań, 1842.

3. Наукова література: монографії

А. А. Андриевский - "Материалы для истории Южнорусского края". Одесса, 1886.

В. Б. Антонович - "Исследование о крестьянах Юго-Западной России по актам 1700-1798 г.". Київ, 1870.

В. Антонович - "Розвідка про Гайдамаччину". "Руська Історична Бібліотека", т. ХІХ, Львів, 1897.

В. Антонович - "Уманський сотник Іван Гонта". "Р. І. Б." т. ХІХ, Львів, 1897.

И. Галант - "К истории Уманской резни 1768 года". Київ, 1908.

О. Гермайзе - "Коліївщина у світлі новознайдених матеріялів". "Україна" т. 1-2. Київ, 1924.

В. О. Голобуцький - "Запорізька січ в останні часи свого існування". Київ, 1961.

В. А. Голобуцький - "Максим Железняк". Москва, 1960.

К. Гуслистий - "Коліївщина". Київ, 1947.

А. Дмитриев - "Гайдамаччина". Москва, 1939.

В. Дядиченко - "Антифевдальні повстання в Росії і на Україні в ХVІІ-ХVIІІ ст.". Київ, 1954.

О. Я. Єфіменко - "Южная Русь; очерки, исследования і записки", т. ІІ. СПб., 1905.

Н. И. Костомаров - "Последние годы Речи Посполитой". СПб., 1905.

Н. И. Костомаров - "Собрание сочинений", кн. І і VІ. СПб., 1905.

В. М. Куликовський - "Полум'я гніву народнього". Київ, 1968.

П. Кулиш - "Записки о Южной Руси", т. І. СПб., 1856.

О. П. Лола "Гайдамацький рух на Україні 20-60 рр. XVIII ст.". Київ, 1965.

Г. Лужницький - "Українська Церква між Сходом і Заходом". Філаделфія, 1954.

М. Максимович - "Собрание сочинений", т. І. Київ, 1876.

М. А. Маркевич - "История Малороссии", т. 2. Москва, 1842.

В. А. Маркина - "Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины ХVIII в." Київ, 1961.

Д. Л. Мордовцев - "Гайдамаччина или Колиивщина". СПб., 1884.

А. Петрушевич - "Сводная Галическо-русская летопись с 1712 до конці авг. 1778 г." ч. ІІІ. Львів, 1837.

Н. Полонська-Василенко - "Заселення південної України в половині ХVІІІ ст." Мюнхен, 1960.

Н. Полонська-Василенко - "Запоріжжя ХVIII століття та його спадщина". Мюнхен, 1965 (т. 1),1967 (т. 2).

Г. Я. Сергієнко - "Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст.". Київ, 1963.

А. Скальковскій - "Істория Новой Сечи или последного коша запорожского", І-ІІІ. Одесса, 1840.

А. Скальковскій - "Наезды гайдамаков на Западну Украину в ХVІІІ ст., 1733-1768". Одесса, 1845.

М. Соловьев - "История падения Польши". Москва, 1863.

К. Широцький - "Коліївщина". Київ, 1918.

Я. Шульгин - "Начерк Коліївщини". "Руська Історична Бібліотека" т. ХХ. Львів, 1898.

E. Heleniusz - "Wspomnienia narodowe". Pariz, 1861.

T. Korzon - "Wewnętrzne dzieje Polski za Stanisława Augusta", t. 2. Kraków, 1887.

T. Kitowicz - "Opis obyczajów i zwyczajów za panowania Augusta III". Wrocław, 1950.

T. Morawski - "Dzieje narodu polskiego", t. V. Poznań, 1877.

J. Perdenia - "Stanowisko Rzeczypospolitej szlacheckiej wobec sprawy Ukrainy na przełlomie ХVІІ і ХVIII wieku." Warszawa, 1963.

F. Rawita-Gawroński - "Historya ruchów hajdamackich", t. I-II. Lwow, 1901.

W. Serczyk - "Gospodarstwo magnackie w wojewodztwie w 2-iej polowie ХVIII w.", Kraków, 1965.

W. Serczyk - "Koliszczyzna". Warszawa, 1968.

A. I. Brawer - "Galizien wie es an Osterreich kam", Leipzig, 1910.

Bibliotheque de Archives diplomatiques. Pologne Recueil des traites et conventions concernant la Pologne, 1762-1862 par la Comte d'Angeberg, Paris, 1862.

4. Статті

І. Антоній - "Сава Чаленко". (Из исторіи Гайдамаччини прошлого века. Перевод с польского). "Киевская Старина", 1887, кн. 2.

М. Білоус - "Що то були гайдамаки". "Гайдамаки, поема Т. Шевченка". Коломия, 1898.

І. Л. Бутич - "Архівні джерела про Коліївщину". "Коліївщина", Київ, 1970.

"Гайдамацкие движения, монахи и киев. монастіри". "Киевская Старина" 1893, кн. 3.

В. А. Голобуцкий. Гайдамацкое движение на Запорожье. "Исторические записки", т. 55, 1956.

В. В. Грабовецький - "Відгук гайдамацького руху на західньоукраїнських землях". "Український історичний журнал", ч. 6, 1968.

В. В. Грабовецький - "Гадамацькі рухи й опришківство". "Коліївщина", Київ, 1970.

К. Гуслистий - "Коліївщина й повстання Пугачова". "Українська Література", ч. 1-2, Київ, 1941.

О. І. Дей - "Коліївщина в народній творчості". "Коліївщина", Київ, 1970.

И.Д. Еварницький - "Гайдамацкое движение и Уманская резня". "Русская Мысль", ч. 12. Москва, 1901.

А. Є. Жукова - "Коліївщина в українському кіномистецтві". "Коліївщина", Київ, 1970.

С. Ф. Иваницкий - "Польские мемуары о крестьянском восстании 1768 г." "Ученые записки Ленинградского пединститута", т. І. 1938.

І. М. Каманин - "О новых матеріалах по истории Коліивщини". "Чтенія", кн. 5, СПб., 1891.

Коліївщина в піснях. "Киевская старина", 1882, кн. 9.

Н. І. Колюжко - "Коліївщина та її відображення в творчості Т. Г. Шевченка".

"Праці Одеського Університету", т. 152. Одесса, 1962.

О. С. Компан - "Вплив Коліївщини на антифевдальну боротьбу в Росії, Польщі і Білорусії", "Коліївщина", Київ, 1970.

Т. Г. Лазаренко - "Про термін "Коліївщина". "Укр. Іст. Журнал", 1961, ч. 2.

Ф. Лебединцев - "Архимандрит М. З. Яворський. "Архів Юго-Западной Руси", 1864, ч. 1, т. 2.

М. Левченко - "Гайдамацький кут". "Киевская Старина", 1882, кн. 5.

Ф. Лось - "Іван Гонта". "Українська Література", Київ, 1943, ч. 12.

М. О. Максимович - "Вісті про гайдамаків". "Москвятянин", Москва, 1845. ч. ІІІ.

В. О. Маркіна - "Соціяльно-економічні передумови Коліївщини". "Коліївщина", Київ, 1970.

Г. П. Махнова - "Чисельність і склад українського населення Росії в 60-их рр. ХVIII ст." - Укр. Іст. Журнал", 1965, ч. 2.

Вл. П-ко "Был-ли игумен Мелхиседек Значко-Яворский організатором украинскаго восстания 1768?" "К. С.", 1905.

А. Л. Перковський - "Українське населення в 60-70 роках XVIII ст." - "Укр. Іст Журнал", 1968, ч. 1.

А. Полницкій - "Нападение гайдамаков на карантин в Ягодной долие в 1750 г." - "Киевская Старина" 1889, ч. 5-6.

Н. Полонська-Василенко - "До історії повстання на Запоріжжі в 1768 р." - "Науковий Збірник УВАН" т. 1, Нью-Йорк, 1952.

І. В. Пуха - "Про школи в Запорізькій Січі". "Укр. Іст. Журнал" 1969, ч. 3.

І. М. Рева - "Передмова до "Уманская резня; Записки Вероніки Кребс". Київ, 1879.

Г. Я. Сергієнко - "Історіографія Коліївщини". - "Коліївщина", Київ, 1970.

Сказание о Бондаренке по народным преданиям. "Киевская Старина" 1882, кн. 5.

К. І. Стецюк - "Коліївщина - велике народньо-визвольне антифевдальне повстання на Україні XVIII ст." - "Коліївщина", Київ, 1970.

Г. Ю. Храбан - "Два документи про Коліївщину". - "Укр. Іст. Журнал" 1966, ч. 2.

Г. Ю. Храбан - "З історії Гайдамаччини". - "Укр. Іст. Журнал" 1968, ч. 6.

Г. Ю. Храбан - "Мемуари як історіографічне джерело вивчення народньо-визвольного повстання 1768 р." - "Коліївщина", Київ, 1970.

Г. Ю. Храбан - "Про спогади Павла Младановича". - "Історичні джерела та іх використвння" вип. 4. Київ, 1969.

Г. Ю. Храбан - "Чи слід користуватись терміном "Коліївщина" - "Укр. Іст. Журнал" 1967, ч. 8.

В. К. Чернецький - "Звідки родом М. Залізняк?" - "Укр. Іст. Журнал" 1969, ч. 4.

Ф. П. Шевченко - "Про міжнароднє значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні". - "Укр. Іст. Журнал" 1968, ч. 9.

І. Г. Шульга - "Відгомін Коліївщини в Карпатах". - "Коліївщина", Київ, 1970.

Я. Шульгин - "Правда о колиивщине польского историка г. Корзона". - "Киевская Старина" 1893, кн. 1.

В. І. Щербина - "Сава Чаленко і Гнат Голий". - "Киевская Старина" 1891.

В. І. Щербина - "Три Шелеста (из истории Колиивщини"). "Киевская Старина" 1893, кн. 11.

В. Щурат - "Гайдамаки у Львові". Літературний додаток до газети "Неділя" ч. 6, Львів, 1911.

S. Goszczyński - "O Ukrainie i rzezi Umańskiej". (Вступна стаття) "Zamek kaniowski". Warszawa, 1905.

T. Korzon - "Nowa ksiązka o koliszczyznie". - "Kwartalnik Historyczny", No. 3, 1892.

A. J. Rolle - "Straszny Józef". - "Gawędy historyczne". Krakow, 1966.

W. Serczyk - "Materiały do historii Koliszczyzny w kijowskich zbiorach archiwalnych". - "Kwartalnik Historyczny", No. 3, 1966.

W. Serczyk - "M. Znaczko-Jaworski i monaster Motroniński przed wybuchem Koliszczyzny". "Studia Historyczne", No. 3, 1968.

Збірник статтей:

"Коліївщина 1768 р." - Матеріяли ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю повстання. Київ, 1970.