Київ 1919 року: Червоний терор та знехтувана республіка
Від січня 1918-го до серпня 1919-го Київ побував під сьома різними владами, номінально залишаючись у складі української держави. На той час в Україні відбувалася активна збройна боротьба між трьома силами: російськими червоною та білогвардійською арміями та військами УНР.
«У ніч на 26 січня 1918 року (8 лютого за новим стилем) більшовики захопили центр міста. Комендант Києва Михайло Ковенко оголосив евакуацію. Відступали на захід Святошинським шосе – убік Житомира. За військом вирушили міністри УНР й кілька десятків членів Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. – писав Дмитро Дорошенко. – Вривались в помешкання, витягали звідти дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі». Подібну картину Києва після вступу туди військ Михайла Муравйова описує й єврейський діяч, юрист Олексій Ґольденвейзер у спогадах, виданих 1921 року в Берліні: «Ці перші дні були переповнені жахом і кров’ю. Більшовики систематично вбивали всіх, хто був дотичний до вкраїнської армії, особливо офіцерів». Число жертв терору сягало щонайменше 5-6 тисяч. Київ заплатив дорогу ціну за це перше знайомство з більшовиками.
У травні 1919 р. білогвардійські війська генерала Денікіна, які контролювали Донбас, Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшли в рішучий наступ в Україні. Подолавши опір Південного фронту Червоної армії, вони оволоділи майже всією Лівобережною Україною. Єдиний серйозний опір армії Денікіна чинили загони Н. Махна. Основною метою білогвардійців була Москва. Вони наступали з півдня на північ через Курськ і Орел до російської столиці. Але, щоб убезпечити свій лівий фланг, а також заради позитивного психологічного ефекту від захоплення «матері міст руських", здійснили похід на Київ. Рухалися вони лінією залізниці від Харкова й Полтави. Звідси назва групи військ: Полтавський загін Добровольчої армії. Командував загоном генерал Микола Брєдов, який у 1917-му був заступником начальника штабу Київського військового округу, а в 1918-му, за гетьмана Скоропадського, певний час служив у армії Української держави.
Одночасно на Правобережній Україні проти більшовиків розгорнули наступ частини армії УНР. Об’єднане українське військо, яке складалося з Дієвої армії УНР та Галицької армії, під загальним командуванням Симона Петлюри рухалося з південного заходу.
Життя київських мешканців, які перебували в той час під більшовицькою окупацією, стало схоже на кошмар: з травня по липень пройшли дві великі хвилі арештів і розстрілів представників київської інтелігенції. У проміжку між ними люди теж пропадали – в облавах, за доносами і просто з нагоди. Так радянське керівництво і його «караючий меч» – ВУЧК – відігравалося на «контрреволюційній буржуазії» Києва за поразки на зовнішніх фронтах.
«Портрети Шевченка зривали зі стін і топтали ногами, – писав в спогадах історик Микола Полетика, який у той час був студентом Київського університету. – Говорити на вулицях українською мовою стало небезпечно».
Подібне свідчив навіть голова ВУЦВК – «парламенту» радянської України – Микола Скрипник: «Розстрілювали тих, у кого знаходили посвідки, написані на «украинском языке». Мене якось хотіли розстріляти тому, що я показав посвідку українською мовою. Врятувало мене те, що один з солдатів знав мене особисто».
Мало не вбили й іншого українського більшовика – Володимира Затонського. «Страшне, кошмарне видовище, – писав він в журналі «Літопис революції». – … трупи, трупи й кров… Тоді розстрілювали всіх… Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я показав посвідку члена Українського уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Та й тут же таки були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча».
Є свідчення, що Києвом їздив броньовик із написом «Смерть украинцам!» Поплатитися життям можна було навіть за «малороссийские усы».
Також жертвами хвилі терору стали 68 киян – членів «Клубу русских националистов», заснованого В.В. Шульгіним. Списки цієї організації регулярно друкувалися в газеті «Киевлянин». Залишалося лише перегорнути газетні підшивки, щоб визначитись з тими, кого арештовувати.
Головним чином страчені були в глибокій старості віком за 70 років.
«Більшість була політично безбарвною і вступала в клуб націоналістів тільки тому, що того вимагало їх службове становище і правила пристойності і тону які панували в цих колах», – зазначав адвокат О. Гольденвейзер.
Тоді ж розстріляли колишнього київського губернатора Н.І. Суковкіна, публіциста С.Н. Щеголєва; колишнього директора Держбанку.
В кінці червня – початку липня карателі завдали наступний удар. Протягом декількох днів були заарештовані і страчені 17 чоловік з числа київської інтелігенції.
Але найбільший резонанс викликала смерть від рук більшовиків видатного вченого, педагога і державного діяча В.П. Науменко, який у свій час очолював Центральну Раду, а пізніше – посаду міністра народної освіти в уряді гетьмана П. Скоропадського.
Так гинули кращі кияни. Тим часом справжні вороги радянської влади продовжували свою роботу в підпіллі. Не вміючи їх зловити, ЧК продовжувала відіграватися на випадкових людях.
Отже літо 1919 року багатьом киянам запам'яталося своєю гнітючою страхітливою атмосферою в місті.
5 червня: «Життя все гірше. Уже майже місяць я сплю напіводягнена. Може бути, це дурні страхи, але щоночі заарештовують когось із знайомих. Багато ховаються, але хіба можна довго так жити?» – пише київська студентка.
Причиною панічних настроїв став запущений на повну міць маховик репресій.
«У місті було досить тривожно. На Київ йшов Григор'єв ... відбулися масові арешти. Розстріляли кілька десятків людей. Деяких звільнили, ймовірно, за великі гроші», – писала киянка.
Але арешти з метою викупу – півбіди. Гірше було те, що залякування громадян перетворилося в державну політику УРСР. Потрібні ресурси для цього знаходилися завжди – тільки в Києві працювали 16 різних підрозділів ЧК. У працях дослідника-емігранта С.П. Мельгунова київська надзвичайка названа однією з найжахливіших.
«Головою В.У.Ч.К. був Лацис, лютий латиш, який не знав пощади... Він був не простим катом, а теоретиком і ідеологом більшовицької інквізиції. За його підписом в київських совєтських «Известиях» друкувалися статті, що доводили право комуністів нещадно винищувати своїх ворогів», – з доповіді Центрального Комітету Російського Червоного Хреста в Женеві 14 лютого 1920 р., матеріали для якого збирав розстріляний більшовиками в квітні 1919-го А. В. Палібін.
До того ж до офіційного червоного терору М.І. Лацис видав декрет, що заохочував виявлення ворогів режиму і тотальне доносительство. Ідею підхопили штатні пропагандисти, активісти на місцях – і почалося.
Арешт в порядку терору перетворювався в справжню розправу. В'язні утримувалися в жахливих умовах:
«Скупченість, бруд, відсутність повітря і світла. Не було ліжок. Майже не було прогулянок. Їжа була убога, сувора, незвична, особливо для людей похилого віку та дітей ... Неосвічені, грубі, озвірілі співробітники ЧК один перед одним хизувалися своєю жорстокістю ...Образи Авдохіна, Терехова, Асмолова, Никифорова, – комендантів ВУЧК. Угарова, Абнавера і Гуща з Губчека, ... це все абсолютно ненормальні люди, садисти, кокаїністом, майже загубили вигляд людський», – згадували сестри милосердя.
А з приводу оргій, які вони влаштовували, в місті ходили легенди. Крики, знущання, побиття стали нормою київської надзвичайки.
в 1919 році тут розмістилася КГЧК. Будівля не збереглася
Серпень 1919 року став для киян серйозним випробуванням. Багато з числа інтелігенції були взяті в заручники і вивезені з Києва. Розстріли в ЧК стали справжнім конвеєром смерті – так більшовики відігравалися на беззахисних мешканцях за поразки на фронтах. Найчастіше лише втеча могла врятувати людину від неминучої загибелі.
Хвиля червоного терору в Києві влітку 1919 року викликала масу нарікань і скарг з боку потерпілих та інших зацікавлених осіб. Люди, які дивом вирвалися з катівень ЧК і мали сміливість хоча б спробувати закликати кривдників до відповідальності, буквально завалили скаргами всі інстанції в Києві та в Москві. Однак численні комісії не призвели до пом'якшення дій київського ЧК. Червоний терор продовжувався.
В останні тижні і дні перебування більшовиків у Києві взяття заручників, яке і до цього часто практикувалося, набуло справді грандіозного масштабу. Київська студентка пише:
«Загроза страшніша, ніж обшуки, це арешти заручників. Вже ЧеКа сповнена заручників, яких розстріляють або, в кращому випадку, відвезуть до Москви».
В такий спосіб керівництво радянської Росії отримувало в своє розпорядження цінних фахівців. До того ж заручники слугували чудовим «обмінним фондом». Як говорилось в доповіді Червоного Хреста, «більшовики дивляться на заручників як на військову здобич, яку можна при нагоді обміняти на гроші або на заарештованих більшовиків. Якщо обмін не вдається, заручників вбивають».
«У місті поширювалися чутки про майбутній вивіз цілого ряду категорій інтелігенції – інженерів, професорів, адвокатів, лікарів… Приречені мали в два-три дні знятися з місць і їхати кудись у далечінь», – згадував А. Гольденвейзер.
Вивіз почався незадовго до здачі Києва.
«... Їм не дали навіть попрощатися з близькими. Увечері відбувся вирок, а вранці їх відправили на пароплав, оточили вартою, яка стріляла в кожного, хто намагався підійти, і відправили далі. Всього в першій партії заручників було відправлено 183 особи. Більшість було без засобів існування», – повідомляв Червоний Хрест.
Потім з міста вивезли ще дві партії людей.
«У другій було 27 чоловік, головним чином багатих людей, великих поміщиків ... Нарешті, в третій партії відвезли останніх 30 чоловік. Тут були інженери, до яких ставилися більш бережливо ... щадили також і заручників-німців, яких розраховували в подальшому обміняти».
Після відправки заручників у місті почалися хвилювання в єврейських колах, які мали певний вплив на комісарів.
Але і самі вони ризикували. Під кінець, коли почалася евакуація, коменданти відверто говорили їм:
«Ми заберемо вас із собою. Вас не можна залишити, ви занадто багато знаєте. Частина нас має лишитися в Києві, буде вести конспіративну роботу. Ви майже всіх знаєте в обличчя. Вас треба або вивезти, або відправити в Штаб Духоніна», – тобто розстріляти.
І це були не порожні погрози – надзвичайка в останні тижні немов зірвалася з ланцюга.
Серпень був найбільш кривавим місяцем 1919 року в Києві. Майже в кожному номері тодішніх газет друкувалися списки розстріляних за рішенням Революційного трибуналу. Формулювання вироків були дикими: «в порядку червоного терору», «у відповідь на розстріли робітників Денікіним і Петлюрою» тощо. В дійсності ж це була просто помста за невдачі Червоної армії на фронтах.
«Більшість заарештованих була винна просто в тому, що вони були освіченими людьми або належали до буржуазії. Офіцер, поміщик, священик, інженер, юрист, учитель ... Їх заарештовували, тягли в каземат, а там результат визначався не образом думок арештованого, не його активністю, а примхою співробітників ЧК. ... Бувало, що влаштовували повальні облави, полюючи на людей, як на зайців. Цілий квартал оточували міліцією, у всіх перехожих запитували документи, тих, у кого були радянські документи, тобто радянських службовців, відпускали. Решту забирали до в'язниць, іноді по кілька сотень людей в один день», – так оцінювала дії київських більшовиків комісія Червоного хреста в Женеві.
«Комуністи зазвичай цікавилися не стільки паперами, листами, ... скільки ... грошима, ложками, кільцями, шубами, чоботами тощо. Речі, таким чином відібрані, майже ніколи не поверталися власникам. Це була військова здобич, яку переможці часу від часу ділили між собою, хоча в декретах значилося, що все відібране від буржуїв належить народу. ... З особливим цинізмом проводився поділ речей розстріляних і вбитих людей ... Їх змушували роздягтися, щоб зберегти плаття і чоботи ... Тим, кого викликали на розстріли, завжди наказували: візьміть речі з собою», – зазначає Червоний Хрест.
вул. Катерининська, 16, нині Липська, 16, сучасний вигляд
Відібране відправлялося на спеціально створені при ЧК склади. Але далеко не все – частина відразу ж перекочовувала в кишені чекістів.
Населення заціпеніло від небувалого жаху.
У підвалах надзвичайки назбиралися сотні в'язнів. І над ними була вчинена кривава розправа. Одного ранку газети вийшли з нескінченно-довгим списком розстріляних. Їх було 127 чоловік. Колегія надзвичайки вирішила для остраху зробити масовий розстріл. Дійсне число розстріляних не обмежувалося опублікованими в газетах списками. У самий останній день перед відходом більшовиків в ЧК розстрілювали вже без всякого обліку та контролю.
Сестри милосердя свідчили, що хоча розстріли практикувалися мало не щодня – в останні тижні серпня почалася справжня бійня. Найбільше страт «було проведено у ВУкрЧК і в гаражі ГУБЧК. Окремо стояли Лук'янівська в'язниця і концентраційний табір.
У таборі з 13 серпня працювала комісія по розвантаженню в'язниць.
«Ніяких попередніх протоколів, ніякої судової справи ... революційні слідчі не мали перед собою. В їх руках була тільки особиста картка арештованого ... Близько 80 осіб було випущено на свободу ... Більшість була засуджена на смерть», – повідомляє Червоний Хрест.
Поступово ліквідовувалися і інші місця ув'язнення. Довше за всіх продовжував роботу Особливий відділ при ВУЧК. Але скоро і він був «очищений».
Свідки останніх розстрілів пізніше повідомили громадськості про трагедію на вул. Садовій, 15.
У 1919 р у дворі цього будинку чекісти виробляли масові розстріли
«Була вирита величезна загальна могила в саду будинку Бродського ... Заарештованих, абсолютно роздягнених, виводили по 10 чоловік, ставили на край ями і з гвинтівок розстрілювали ... Так як поспішали, нервували, то стріляли погано, безладно. Багато падали недобитими. Валилися прямо з краю в яму, живі і мертві ... Солдати вранці говорили, що всього застрелено в ту ніч 139 осіб».
Ще близько 70 осіб розстріляли в ЧК на вул. Єлизаветинській; стільки ж в «китайській надзвичайці»; більше 50 в залізничній ЧК. Скількох стратили в інших підрозділах – точних даних немає.
Раднарком УРСР, розуміючи неможливість оборони Києва влітку 1919 року, прийняв рішення про евакуацію матеріальних цінностей. З липня їх вилучення у киян йшло повним ходом – кампанії по здачі коштовностей, продуктів, білизни та іншого, величезні контрибуції, повальні обшуки захлиснули місто. Вилучене доставлялося до річкового вокзалу – обстановка на фронтах дозволяла евакуюватися лише водним транспортом. Туди ж потягнулися і радянські функціонери.
Настав «зоряний час» для радянських установ, що відали транспортом, в першу чергу губернського транспортно-матеріального відділу. Він був наділений надзвичайними повноваженнями з вивезення з Києва матеріальних цінностей.
«Нескінченна кількість возів ... спускалася по вулицях міста на Поділ, до гавані. Тут були і реквізовані швейні машини, і начиння евакуйованих установ, і шкіра, і мішки з сіллю ... Іноді траплялися вози з чепурними валізами, досить часто – вози з меблями».
Звичайно, для киян втрата майна була болюча. Але вервечки втікачів з міста червоних стали для мешканців і видимим знаком швидкого позбавлення, і просто незабутнім видовищем, схожим з театральною виставою. У натовпі «проводжаючих» була і київська студентка:
«Евакуація в повному розпалі. Сьогодні ми зійшли до гавані, так як все вивозиться по Дніпру, а ми хотіли насолодитися видовищем більшовицької втечі. Біля берега стоять десятки барж, їх вантажать київським добром: меблями, автомобілями, екіпажами, повними ящиками».
Вивіз тривав аж до останнього дня, під кінець, перетворившись в панічну втечу.
«Відділи особового складу» ретельно спалювали всілякі табелі і списки з іменами службовців. У цій справі «радянські панянки» і кавалери проявляли колосальне завзяття. Вони висиджували цілі ночі безперервно, переглядаючи купи паперів і вишукуючи прізвища співробітників, які підлягають знищенню.
Нарешті настав момент, коли останні представники радянської влади стали завантажуватися в автомобілі і виїжджати в бік Дніпра.
Здача Києва більшовиками обійшлася без вуличних боїв. Не було і того масованого нещадного бомбардування яке вчинив М.А. Муравйов, захоплюючи місто в січні 1918-го. Але артилерійський обстріл все ж потривожив мешканців. Відступаючі відкрили ар'єргардний вогонь по Києву.
«Ніч була погана. За своїм звичаєм, більшовики, йдучи, зірвали свою лють від невдачі на мирному населенні, і годин від 10 веч. до 1 год. ночі безжально обстрілювали Київ з Дніпра. Пошкоджено чимало будинків...
Коли обстріл припинився, ми прилягли, але о 7 год. нас розбудили нові постріли ... Ми побоювалися, що повторяться муравйовської дні ... Але страхи були марними. Стрілянина незабаром припинилася», – згадує киянка.
Із заходу і півдня на Київ наступала Середня (або Київська) група об'єднаних українських армій під командуванням генерала Антона Кравса (Антін Кравс) в складі І та ІІІ (без ІІ-ї бригади) корпусів Галицької армії і Запорізького корпусу армії УНР, загальним числом до 18 тисяч багнетів і шабель. Спільно з ними діяли партизанські загони отаманів Зеленого, Струка, Мордалевича, числом до 5 тисяч партизан.
Передбачаючи неминучість зустрічі з білогвардійцями Денікіна, військове командування видало наступний наказ:
У разі зустрічі з частинами російської Добрармії слід дотримуватися до подальшого розпорядження наступних норм:
- Утримуватися від будь-яких ворожих акцій.
- Запропонувати військам генерала Денікіна, щоб вони не займали тих місцевостей, які вже в наших руках або повинні бути зайняті.
- Запропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не зупиняти нашого руху.
- Докласти всіх зусиль, щоб досконально розвідати організацію і стан війська, чисельність і завдання, моральний стан, озброєння, одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі слід розвідати ставлення денікінських військ до Українській Державі і до наших військ. Негайно повідомити про те, які дані вже отримані з цих питань. Остаточні вказівки незабаром будуть дані.
– 23 серпня 1919 року. Штаб Головного Отамана. Начальник штабу генерал-полковник Микола Юнаків.
Ввечері 30 серпня війська УНР увійшли до Києва та закріпилися на західних окраїнах міста — в Жулянах, Святошино. Більшовики чинили їм не більше ніж номінальний опір, боячись повного оточення Києва. У Києві українським військам дісталися багаті трофеї, в тому числі шість бронепоїздів; в полон потрапило близько 5 тисяч червоноармійців. Зайнявши центр міста, галичани вивісили на будівлі Міської думи на Радянському майдані (таку назву у березні більшовики дали Думській площі, нині це Майдан Незалежності) український прапор.
Генерал Кравс, чий штаб все ще розташовувався в Фастові, призначив урочистий вступ своїх військ до Києва на наступний день, 31 серпня 1919 року, який мав завершитися парадом о 16:00 годині на Думській площі. На урочистий вхід українських військ до столиці України і парад мав прибути Петлюра. Так відбулася восьма, починаючи з лютого 1917-го, зміна влади у Києві.
Командуванням українських військ було віддано наказ про охорону мостів через р. Дніпро — частини Запорізького корпусу мали охороняти залізничний міст у Дарниці, а вояки отамана Зеленого повинні були вийти на лівий берег Дніпра і закріпитися в районі Бортничі—Бровари. Проте внаслідок безтурботності та «партизанського» образу дій накази командування Галицької армії про охорону мостів не були виконані.
В цей же час з лівого берега Дніпра до міста наближалися війська під командуванням білогвардійського генерала Миколи Брєдова. 30 серпня були зайняті Микільська та Передмостова слобідки на лівому березі Дніпра. Передові роз'їзди і патрулі російських добровольців, пройшовши по не зруйнованим червоними та залишеними без охорони українцями мостам, з'явилися на вулицях Києва вже ввечері 30 серпня. Першими до Києва увійшли три кавалерійських полки 5-го кавалерійського корпусу. За ними слідували піхотні частини полковника А.А. Стесселя і генерал-майора М. І. Штакельберга. Увійшовши до Києва, білогвардійці почали просування до центру міста, дорогою роззброюючи всі українські частини, які їм зустрічалися (так була роззброєна Коломийська бригада Галицької армії і кілька дрібніших загонів). Всього в Київ увійшло до 3 тисяч добровольців. У Києві вони могли знайти підтримку близько 1 тисячі бійців офіцерських загонів.
Для українських військ це стало повною несподіванкою, адже за даними розвідки, денікінці на 29 серпня вели бої у 80-ти кілометрах від Києва і могли бути у Києві не раніше 3 вересня. Тому коли з лівого берега на правий рушив панцерний потяг із російським прапором українські війська, маючи наказ командування уникати бойових зіткнень з білогвардійцями, не змогли перешкодити останнім захопити мости через річку та увійти до середмістя Києва.
31 серпня 1919 року, коли українські частини вранці урочисто рушили колоною на Думську площу (нині майдан Незалежності), в місто через Ланцюговий міст увійшли передові частини денікінців, під командуванням М.І. Штакельберга. Близько полудня українські частини розташувалися на Думській площі біля Київської міської думи, на балконі якої майорів український прапор. У Думі війська визволителів очікували члени міської управи на чолі з міським головою Рябцевим, які мали намір з'ясувати ставлення нових господарів міста до міської влади. З галичанами почалися переговори. Дізнавшись того ранку, що білогвардійці вже в Києві, Петлюра скасував своє прибуття в місто і передав наказ скасувати запланований парад. Приблизно так само вчинив і командувач Галицької армією Мирон Тарнавський – з тією лише різницею, що він дізнався про присутність добровольців в Києві тільки тоді, коли вже сам прибув поїздом в місто. Дізнавшись про це, він негайно на тому ж потязі покинув Київ.
Опівдні 31 серпня на Думський площі зібралась юрба народу. Із боку Бессарабки прихильники УНР чекали на українські війська, а від Софійської та Царської (нині Європейська) площ прямували прихильники «единой неделимой». Близько другої години дня війська добровольчої армії також вийшли до міської Думи. Населення з ентузіазмом зустрічало своїх визволителів від більшовиків – українців і денікінців. Ескадрон російських добровольців вишикувався поруч з кінною сотнею галичан. О п'ятій годині пополудні до Думи прибув генерал Кравс. Командир ескадрону добровольців, представившись генералу, попросив дозволу його підрозділу взяти участь в параді і встановити поруч з українським прапором, вже вивішеним на Думі, російський триколор. Дійшли того, що пізніше назвуть «п'ятикольоровим компромісом».
Київ. 31 серпня 1919 року.
Художник Юрій Нікітін
Генерал Кравс після промови дозволив причепити до поруччя балкону російський прапор поруч з українським, як символ спільної боротьби обох армій проти московського комунізму і тим цей інцидент здавався вичерпаним. Тим часом до площі підійшла колона кінного полку Чорних запорожців на чолі з командиром Запорізького корпусу полковником Володимиром Сальським. Сотник полку Чорних запорожців Федір Божко, під’їхавши до думи й побачивши імперський триколор, зайшов досередини, піднявся на балкон, зірвав російський прапор та під ноги коня Сальського. Кінні запорожці почали витісняти білих до Царської площі, де спалахнув бій. Почалася стрілянина, при цьому з дахів і балконів по українським воякам стріляло цивільне населення. Запорожці втратили 10 убитих козаків та 7 коней. Також несподівано згори, з боку Печерська, до білогвардійців надійшло підкріплення. Чорношличникам довелося відступати до думи. Сотник Божко, отримавши поранення, залишився на Царській площі й потрапив у полон до білих. Генерал Брєдов наказав розстріляти Божка, але караул, який складався з кубанських козаків, непомітно його відпустив. Дуже скоро з будівлі думи зірвали вже український прапор, а російський повісили назад.
По всьому Києву білогвардійці почали роззброювати і брати в полон українські частини. Всього було роззброєно або потрапило в полон до 3 тисяч бійців української армії, в тому числі в полон потрапив штаб III корпусу. Були захоплені гарматні батареї та багато більшовицьких трофеїв, які дісталися українцям. Ті ж частини, які не піддалися паніці і не покинули меж міста, сконцентрувалися в районі залізничного вокзалу, в якому розташувався штаб галичан, під командою полковника Микитки, числом до 4 тисяч, чекаючи наказів свого командування, але наказів не надійшло.
Оцінивши положення, в якому опинилися українські війська, Начальний вождь УГА генерал Мирон Тарнавський віддав наказ залишити Київ і негайно відступити до Фастова. Генерал Краус поїхав на Печерськ, до будівлі 5-ї гімназії (нині корпус транспортного університету на площі Слави), на переговори з Брєдовим. Той фактично посадив співрозмовника під арешт і повів переговори з позиції сили.
«Киев – мать русских городов, никогда не был украинским и не будет!»– заявив Брєдов. Генерал в ультимативній формі наполягав, що в разі, якщо до 5 години ранку 1 вересня 1919 року українські частини не залишать Київ, проти них буде застосовано силу. В таких умовах, відповідно до наказу Антіна Кравса, українські війська в ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 року відступили зі столиці… Білі фактично продиктували українцям умови угоди (хоч українських військ у Києві було приблизно втричі більше!), згідно з якими ті мали відійти від Києва на один денний перехід. Так закінчився дев'ятий київський переворот.
Населення Києва на той час симпатизувало білій армії більшою мірою, ніж українській. «Київ <...> був на три чверті чужий, не український», – згадував прем'єр-міністр УНР Ісаак Мазепа, якого важко запідозрити в спотворенні оцінок не на користь українців. Тож тріумф білогвардійців викликав радість більшості киян. Уже ранком 31 серпня ця радість висловилася в розправі з символами колишнього режиму. Як у березні 1917-го зривали портрети царя й зносили імперських орлів, так тепер збивали з будівель червоні зірки, рвали на шматки червоні прапори, ламали бюсти Леніна, Троцького, Свердлова... Під чиюсь гарячу руку потрапив і бюст Шевченка на нинішній Європейській площі.
Нова влада проголосила, по суті, повернення до старих порядків. За важливим винятком: не відновлювалась монархія – тому що одним із основних принципів внутрішньої політики Білого руху було «непредрешение», тобто відмова від фіксації будь-якого державного ладу до Установчих зборів. Разом із тим, ще одним основним принципом було «Россия единая, великая и неделимая» (отже, про незалежність України не могло бути й мови).
З перших же днів перебування у Києві білогвардійці почали його грабувати. 42-й Якутський полк обрав місцем своєї «діяльності» київський Латинський квартал – Паньківщину. Інші частини «попрацювали» на Подолі. Особливо відзначився на ниві грабежів Вовчанський партизанський загін. Генерал Брєдов, дізнавшись про це, наказав заарештувати командира загону капітана Яковлєва... після чого партизани вночі напали на штаб Брєдова (що розташовувався, між іншим, на Банковій, 11), поставивши проти свого командування кулемети й польові гармати (!). Як то кажуть, без коментарів.
14 жовтня Червона армія, раптовим ударом заволодівши Києвом, вигнала білих. Щоправда, через три дні вони повернулися, цього разу злі на киян, які буцімто стріляли їм у спину... влаштували єврейські погроми, що, зрозуміло, не сприяло їхній популярності... а в той же час білі армії під напором червоних вже котилися від Орла й Курська назад, на південь. Київська «російська осінь» закінчилася 16 грудня, коли містом знову заволоділи більшовики.
В результаті подій 30-31 серпня перемога українських військ над більшовиками під Києвом відразу обернулася поразкою. Українські війська відступили до Васильківа. Київські події засвідчили цілковиту неготовність вищого галицького командування в особі генералів Кравса й Тарнавського до конфронтації з російськими білогвардійцями. Є. Петрушевич призначив слідство над НКГА в справі відповідальності за здачу Києва. Слідча комісія у складі начальника опервідділу штабу підполковника К. Долежаля та генерал-інспектора УГА В. Гембачіва визнала командування Галицької армії винним. Серпневу спробу зайняти Київ Симон Петлюра назвав Київською катастрофою, надалі цю назву використовують в українській історіографії.
Джерела:
Перша Українська Революція 1914-1924 років
Війни, Історія, Україна, Козаки, УНР, Київ, Денікін, Божко, Київська катастрофа