Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

Петро Калнишевський

KalnyshПетро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Небагато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, здавалося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випробувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку дужим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. 

Доля П. Калнишевського - повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Московії за допомогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності.

 

Брат Петра Калнишевського, Семен, у 1771 р. був священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому, що за 15 кілометрів північніше Пустовійтівки. Ще один родич, слобідський козак Панас Калнишевський, згадується в реєстрах смілянської сотні. Численні родичі П. Калнишевського мешкали в сотенних містечках Ромнах і Смілому та в околицях: Пустовійтівці, Процівцях, Плавнищах, Оксютинцях і Хоружівці. 

Походив Петро Калнишевський з козацької родини села Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області). Цей факт міцно закорінився в історичній пам'яті мешканців Роменщини. Тутешні старожили ще в 30-х роках XX ст. охоче розповідали, що Калнишевський володів будинками в селах Пустовійтівці та Оксютинцях. 

Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з'явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов'язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців.

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті Калнишевського, а також лист архангельського цивільного губернатора і. Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його бік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в'язня. У надпису зазначено, що П. Калнишевський помер у 1803 р. у віці 112 років. Натомість більше певності маємо стосовно дня народження. П. Калнишевський народився на св. Петра - 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського монастиря Феодорит надіслав йому поздоровлення.

Згідно з легендою, записаною в 1970 р. від старожилів с. Пустовійтівки, восьмирічний Петрик пас худобу за селом і зустрів запорожців; ті дали хлопцю покурити козацької люльки, і він, відчувши дух козацької вольниці, подався з ними на Запорожжя. Насправді П. Калнишевський міг з'явитися на Січі лише після закінчення російсько-турецької війни 1735-1739 рр. На його рішення, очевидно, вплинули родичі Андрій і Давид. Бо ж на Січі П. Калнишевського записали до Кущівського куреня, до якого належали саме його старші родичі. У реєстрі даного куреня за 1755 р. серед 460 козаків Петро згадується під 10-м номером.

Перша документальна згадка про перебування Калнишевського на Січі датована 1754 роком, коли він уже був на посаді військового осавула. 23 лютого 1754 р. ім'я військового осавула Петра Калниша згадується в листі кошового отамана Данила Гладкого з приводу розслідування зловживань кодацького паланкового отамана, який недбало збирав податки до січової скарбниці.

Головним напрямком діяльності П.Калнишевського на посаді військового осавула була боротьба з гайдамаками. У травні 1754 р. він вирушив до Бугогардівської паланки, щоб наказати козакам не ходити "в гайдамаки". Але ті мало зважали на застереження, навіть ледве не застрелили військового Довбиша та писаря, а самого осавула "багато лаяли й прямо говорили, що від злодійства ... пока слави не здобуть не відстануть". У червні 1754 р. П. Калнишевський схопив гайдамаків Павла Шерстка, Василя Табанця та Остапа Кожуха. Полонених П. Калнишевським гайдамаків Кіш відрядив під конвоєм до Генеральної військової канцелярії Гетьманщини в Глухів.

П. Калнишевському доводилося також опікуватися організацією комісії з розгляду запорізько-кримських прикордонних суперечок, яка відбувалася в містечку Микитиному (сучасне м. Нікополь) у 1754 р. Він мусив знайти помешкання для російського комісара І.Рославлєва, постачати провіант і фураж та забезпечити охорону запорізьких депутатів під час роботи комісії. Наступного року військовим осавулом на Січі стає земляк і близький товариш П. Калнишевського Парфен Чорний.

Калнишевський ПетроУ 1757 р. П. Калнишевський ще раз обійняв посаду осавула, а в 1758 р. став уже військовим суддею. Того самого року він знову увійшов до складу депутації, яка вирушила до Петербурга і яку очолював колишній військовий суддя Павло Козелецький. Депутатів супроводжували 3 козаки, які на восьми підводах везли екзотичний подарунок царським вельможам - верблюдів. Спорядити цю депутацію коштувало настільки дорого, що в 1759 р. Кіш оподаткував селян, які мешкали на території Запорізьких Вольностей, головним чином у густозаселеній Самарській паланці.

Повернувшись з Петербурга, П. Калнишевський у 1761 році знову став військовим суддею. Відтепер він був уже не просто запорізьким старшиною, а другою за впливовістю особою на Січі. Чимало тодішніх документів підписані власне ним.

П. Калнишевський, безперечно, належав до нового покоління козацької старшини, призвичаєного до товарно-грошо вих відносин і схильного до господарських занять. Опорою П. Калнишевського були заможні козаки, які прагнули стабільних політичних умов та адміністративних гарантій для розвитку свого, орієнтованого на зовнішні ринки господарства. Конкурентів П. Калнишевського підтримувала запорізька сірома, яка трималася традиційного здобичницького життя на степовому порубіжжі.

Сірома активно підтримувала Григорія Лантуха, заслуженого козака, до того ж вихідця з середовища простих козаків-сіромах.

За часів кошівства П. Калнишевського активно створювалися проекти реформ на Запорожжі, що мали на меті скасування виборності кошового і старшини та призначення козацьких урядовців російським урядом, їх розробкою займався військовий писар Павло Чернявський.

Справжнім конкурентом П. Калнишевського й лідером партії сіроми був Василь Кишенський.

У 1756 році спільно з отаманом Менського куреня Федором Шкурою вчинив заколот проти кошового отамана Григорія Лантуха, який намагався скасувати щорічні вибори на Січі. 

У подіях 1763-1764 років також проглядається тінь Василя Кишенського. Звісно, зважаючи на свій строкатий список заслуг, він не сподівався на те, що російський уряд не перечитиме його обранню кошовим отаманом. Тому єдиний вихід Для нього був у тому, щоб підтримати підстаркуватих Григорія Лантуха та Пилипа Федорова.

Зрештою, на військовій раді в Січі, яка відбулася 1 січня 1765 р., Пилип Федоров подякував військовому товариству "за панство" та пішов на спочинок до Пустинно-Самарського монастиря. Кошовим отаманом обрано П. Калиишевського. Цього разу вже надовго.

Остаточно закріпивши за собою булаву, П. Калнишевський почав призначати на головні посади на Запорожжі лише тих козаків, які у своїх господарських справах, кар'єрному зростанні й добробуті завдячували тільки йому особисто.

Управління Кодацькою паланкою П. Калнишевський доручив своєму племіннику Йосипу Підгайному. Ще будучи військовим суддею, Петро Калнишевський у 1761 р. запросив до себе на Січ Йосипа, який служив у Смілянській сотні під командою сотника Григорія Єременка.

Рідний для колишнього військового старшини Петра Калнишевського Кущівський курінь вже відрізнявся від решти своїм привілейованим становищем. Не випадково, що навіть Григорій Потьомкін називав його "головним в Січі куренем" і був його почесним членом. Саме з Кущівського куреня кошовий добирав собі вірних служителів, будуючи свою "кадрову політику".

Призначивши небожа на важливу посаду полковника Кодацької паланки, землі якої простягалися від Кодака (сучасного Дніпропетровська) до Нової Січі, П. Калнишевський надійно зміцнив свої позиції як кошового отамана.

Стихійна українська колонізація в середині XVIII ст. виплескувалася на запорізькі землі. Поруч із запорізькими зимівниками з'являлися слободи й хутори селян-переселенців, стрімко змінюючи повсякденний побут Запорожжя.

Запорізькі козаки швидко розпізнали в цьому переселенні "гречкосіїв" загрозу своєму традиційному ладу, адже, як вони говорили, "селянський плуг притягне за собою й пана". Тому часто траплялося, що запорожці нищили новозасновані слободи й хутори, шмагали поселенців батогами й примушували їх повертати назад. Петро Калнишевський після обрання кошовим отаманом змінив ставлення Коша до "нашестя гречкосіїв". Головну увагу він зосередив не на боротьбі із заснуванням слобід, а на встановленні контролю над стихійною селянською колонізацією.

В останнє десятиліття існування Запорізької Січі багато старих козацьких зимівників та хуторів перетворилися на багатолюдні села й містечка.

П. Калнишевський мав потужне власне господарство. Зокрема, в 1775 р. в його зимівниках нараховувалося 639 коней, 9 буйволів, 1076 голів великої рогатої худоби, 14045 овець і кіз, 106 свиней, 5 віслюків. Навесні 1775 р. П. Калнишевський продав у Крим 14 тисяч голів овець ціною два рублі за штуку, а двом орловським купцям - 250 коней.

Зимівники кошового отамана були розкидані по запорізьких займищах, здебільшого на залюднених землях Кодацької, Самарської та Протовчанської паланок.

Окремі зимівницькі господарства вели значну торгівлю хлібом та худобою з кримськими татарами та кочовими ногайцями, вивозили багато збіжжя до кримських портів.

Сам же П. Калнишевський підтримував ділові контакти не лише з українським та російським купецтвом, а й торговими людьми Криму та Речі Посполитої. За його сприяння у 1772 р. єврейські купці з Умані заснували на Січі єврейську торговельну компанію. Господарське освоєння краю, стрімке зростання чисельності населення потребувало від Запорізького Коша особливої уваги до природоохоронних заходів і раціонального використання природних ресурсів. П. Калнишевський докладав зусиль, аби запобігти вирубуванню дерев на запорізьких землях, до чого часто вдавалися південні сусіди запорожців - кочові ногайці та кримські татари.

Під особливою опікою кошового перебували ліси та Монастирський острів (нині в м. Дніпропетровську). У 1765 р. острів, за наказом П. Калнишевського, Кіш узяв під охорону, бо тамтешні "обивателі... вирубали там не тільки просте, а навіть і родюче дерево – грушу та яблуню, чим зовсім спустошили острів".

Пам'ятник Калнишевському, 1991 р., Адреса: с. Пустовойтівка Роменського р-ну УкраїнаСтрижнем політичної стратегії кошового отамана з одного боку став захист автономії Війська Запорізького, а з іншого боротьба з гайдамацтвом Російська підтримка допомагала йому безстроково тримати булаву, це стало визначальним у повстанні 1768р.

Гайдамацький рух на той мав власний кіш, гармати, військову субординацію, подібну до Війська Запорізького, а ватажки гайдамаків упевнено називали себе кошовими отаманами, не визнаючи влади кошового й старшини Запорізької Січі.

Та озброєна юрба козаків-сіромах, не чекаючи традиційного покладання піску на голови П. Калнишевського та його прибічників, розігнала раду, звільнила з пушкарні гайдамаків та з сокирами в руках кинулася трощити будинки старшини й заможних козаків. 

26 грудня 1768 р. на військовій раді , відбувалась церемонія формального підтвердження старої старшини на новий строк.

П.Калнишевський перевдягнувся в чернечу рясу і, ховаючись у темряві ночі, пробирався до Новосіченського ретраншементу під захист російського гарнізону.

Повстання розгорялося стихійно, у повсталих не було спільної мети, єдиного керівництва та чіткого плану дій. Серед сіромах було досить чисельне угруповання, яке воліло повернути булаву Пилипу Федорову й щорічно обирати старшину, залишаючись при цьому в російському підданстві.

27 грудня за допомогою російських загонів сірому вибили з передмістя Січі й змусили відійти до січової фортеці. Під гарматним вогнем повстанці залишили фортецю, відійшли за річку Підпільну та поховалися у плавнях. У цій кривавій сутичці загинув Василь Кишенський. 

Причетних до повстання вилучили з козацького реєстру, а тих, кого схопили під час збройних сутичок, жорстоко тортурували.

Після придушення повстання сіроми П. Калнишевський цілком усвідомлював свою залежність від російської прикордонної адміністрації та ймовірність нових кривавих сутичок між козацькими угрупованнями.

У березні 1770 р. П. Калнишевський розкрив нову змову проти себе. Запорожжя й надалі лихоманило нескінченними повстаннями й змовами сіроми проти кошового отамана й старшини. 

Та слід віддати належне П. Калнишевському як мудрому політику. Він спромігся запобігти розколу в старшинському середовищі, вчасно викривав змови та усував від справ небезпечних конкурентів. Вузький соціальний прошарок, що його підтримував, був внутрішньо монолітним. Завдяки цьому П. Калнишевський мав значні переваги над іншими претендентами на булаву.

П.Калнишевський постійно шукав спосіб вивести запорізьке козацтво з-під задушливої опіки російської прикордонної адміністрації.

Він підтримував тісні особисті контакти з впливовими російськими вельможами та старшиною Гетьманщини. Кошовий надсилав їм щедрі дарунки та виконував різні доручення з торговельних та конфіденційних справ. Царські вельможі були дуже ласі до цінних сортів дніпровської риби, як-то - осетер, вирозуб, а тому кошовому доводилося часто слати з Січі хабарі рибою. П. Калнишевського просили також постачати в столицю й екзотичні товари, зокрема білих верблюдів. Щоб їх купити, з Січі до Криму їздили спеціальні команди козаків.

Попри зовнішній лиск лояльності і ввічливих запевнень у вірнопідданстві російському престолу останній кошовий отаман послідовно обстоював економічні інтереси Запорожжя, піклувався про збереження його політичних прав та автономії.

Відряджаючи запорізькі депутації до російської столиці, П.Калнишевський уже не переймався метою збільшити хлібне та грошове жалування для Війська Запорізького, як це було за його попередників. Головна увага депутацій зосереджувалася на політичних та економічних завданнях, як-то: захист запорізьких територій від зазіхань російських поміщиків, скасування мита в торгівлі Запорожжя з Гетьманщиною та російськими губерніями, територіальні та майнові претензії до Війська Донського та Кримського ханату.

Запорізькі представники закріпили за собою право вирішувати свої питання безпосередньо в російській столиці.

Тривалий час кошовий клопотався, щоб вивести Запорожжя з підпорядкування Малоросійської колегії, запровадженої на Лівобережній Україні після ліквідації Гетьманщини.

П. Калиишевський доклав чимало зусиль, аби залишитися під опікою винятково Колегії іноземних справ. Тоді б Запорізькі Вольності зберегли за собою статус своєрідної "іноземної" стосовно Росії території.

П. Калнишевський рішуче виступив на захист земель Війська Запорізького від зазіхань Росії, яка тихою сапою вела наступ на запорізьку територію.

У листі генерал-губернатору Новоросійської губернії Ф. Воєйкову 6 липня 1773 р. він протестував проти того, що російські офіцери зі своїми підрозділами загарбали понад 200 верст запорізької землі. Проти непроханих прибульців з Єлисаветградської провінції за наказом П. Калнишевського виступила спеціальна військова команда на чолі з полковником Гараджею та писарем Роменським. Між запорожцями й російським військовим загоном відбулася збройна сутичка.

Козаки руйнували засновані приходьками слободи, якщо поява цих слобід загрожувала територіальній цілісності Запоріжжя. На місці зруйнованих будували свої власні.

Сенат і навіть сама Катерина II вимагали від П. Калнишевського негайно ув'язнити Гараджу та його товаришів. Та кошовий не поспішав з відповіддю, надавши цьому діяльному полковникові повну свободу дій.

У часи П. Калнишевського Запорожжя не втратило значення впливового чинника міжнародних відносин. Воно підтримувало стосунки з Кримським ханством, ногайськими мурзами, причорноморською турецькою адміністрацією та польськими магнатами.

Саме Кіш був найкраще інформований про кримські справи. Кошовий отаман міг вдало маніпулювати своєю інформацією, граючи на суперечностях між військовим відомством та дипломатичною службою. Багато справ, які виникали у запорізько-татарських взаєминах, Кіш не поспішав виносити на розгляд російських та гетьманських урядовців.

Переможна для Росії війна з Туреччиною закінчилася підписанням мирного договору в Кючук-Кайнарджі 10 липня 1774 р.

Участь Війська Запорізького у бойових діях 1769-1770 років забезпечила тактичні переваги російській армії над турецько-татарською. Запорожці неабияк посприяли блискучим перемогам Росії, які відкривали їй шлях до завоювання Північного Причорномор'я.

Головнокомандувач Другої армії князь Василь Долгорукий за указом Катерини II надіслав у Кіш грамоту про нагородження кошового отамана П. Калнишевського оздобленою діамантами золотою медаллю з портретом монаршої особи. Цю медаль слід було носити на шиї на андріївській стрічці. Ще 16 запорізьких старшин отримали золоті медалі вартістю ЗО червінців без діамантів на андріївській стрічці. Медалі було урочисто вручено в Січовій Покровській церкві.

Виснаженому війною запорізькому війську, яке стільки зробило для цієї перемоги, тільки 15 серпня було дозволено повернутися додому. 9 вересня кошовий П. Калнишевський під гарматні постріли урочисто в'їхав до Січі. Однак удома на козаків чекала найстрашніша небезпека - в Петербурзі визрівав план ліквідації Січі та запорізького козацтва. Поки ж остаточного рішення ще не було, між запорожцями та російськими військовими, які перебували на запорізьких землях, не вщухали гострі сварки.

Водночас ще у травні 1774 р. найвпливовіші російські вельможі М. Панін, П. Рум'янцев та Г. Потьомкін на засіданнях Ради при Височайшому дворі переконували Катерину II ліквідувати Запорізьку Січ.

27 квітня 1775 р. На раді було поставлено питання про ліквідацію Січі. Вирішили запросити П. Калнишевського до Петербурга, з невідомої причини кошовий до Петербурга не поїхав. І вже 7 травня 1775 р. на черговому засіданні ради було остаточно ухвалено рішення ліквідувати Військо Запорізьке й заарештувати його старшину.

Гостро питання постало після звістки про нібито змову П.Калнишевського з Туреччиною.

Однак на початку червня 1775 року ніхто на Запорожжі, навіть добрий знавець придворних справ Петро Калнишевський не зміг передбачити згубного для себе повороту подій. Тривало приязне листування і обмін подарунками між кошовим отаманом Г. Потьомкіним.

Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня армійський корпус регулярної армії під командою П. Текелія вирушив з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей..

Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад З тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші.

Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П. Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові.

Згодом вся запорізька старшина вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована.

Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.

Наступного дня П. Текелій зібрав на січовому майдані всіх запорожців і оголосив їм про арешт кошового та старшини, а також про те, що Військо Запорізьке скасовано за наказом імператриці.

Свято-Преображенський собор, біля алтаря якого був похований КалнишевськийТекелій пропонував усім козакам, хто не бажав далі залишатися на Запорожжі, повертатися до рідних домівок, а хто хотів залишитися тут, той міг розраховувати на землю. Їм пропонували службу але вже на іншому боці. Вислухавши все це, курінні отамани та козаки склали зброю й усно підтвердили свою вірність.

Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Клопотання П. Калнишевського не допомогли, ні постійні докази вірності імператриці, ні особисті контакти з петербурзькими вельможами. Усе це виявилося несуттєвими дрібницями порівняно зі стратегічним курсом Росії на знищення будь-яких ознак української державності.

Після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г. Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська. 

Зрештою тільки 30 липня 1776 року архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття "государевого злочинця".

Зазвичай в'язнів на Соловках утримували в одиночних камерах, розташованих головним чином у Головленківській тюрмі, у вежах кремля та в будівлях на монастирському подвір'ї. На доволі високому рівні були санітарно-гігієнічні умови, приміщення добре опалювалися, а харчування в'язнів було цілком задовільним. Теоретично в'язні вважалися різновидом ченців, котрі в усамітненні та молитві досягають духовного спасіння.

За деякими свідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематів Головленківської в'язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляла до нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів.

Лише в жовтні 1779 році йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. №15, потім Кошового утримували як знатного в'язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Для порівняння: річне утримання ченця коштувало 9 рублів, простого в'язня - від 10 до ЗО рублів. Видачу цих грошей засвідчено в документах Соловецького монастиря підписами солдатів Василя Сохановата Луки Зубкова.

В соловецькому казематіЛише тричі на рік, на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній.

Незабаром після того, як у 1801 р. новим російським царем став Олександр І, було оголошено загальну амністію. 2 квітня ухвалили звільнити двох соловецьких в'язнів - поляка Єлєнського й запорізького кошового Калнишевського.

4 травня архімандрит Іона оголосив Калпишевському про монаршу волю. Однак він відмовився залишати монастир.

У 1856 р. за наказом настоятеля монастиря на могилі П. Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового.

Помер П.Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 р. Чернецька братія поховала його на почесному місці - на південному подвір'ї Спасо-Преображенського собору.

Петро Калнишевський, як і більшість історичних постатей українського XVIII ст., демонструє складне поєднання прагматичності, меркантильності, боротьби за старшинські посади, прибутки та привілеї, з одного боку, й високої релігійності, щедрого меценатства на побудову храмів та оздоблення церков - з другого. Крутий на розправу з бунтівною сіромою,

П. Калнишевський не зміг вийти за межі суперечностей, що роз'єднували запорізьке козацтво на два ворожих угруповання. Однак головна заслуга останнього кошового - всіляке сприяння українській колонізації причорноморських степів переважує всі прорахунки. Широко відкривши клапан для освоєння українцями причорноморських степів, він остаточно і невідворотно визначив історичну долю регіону, спричинивши інтеграцію Північного Причорномор'я до етнокультурного простору України.


Список літератури

1 ) Історія України-Руси. Грушевский Михаил. Иллюстрированная история Украины. — К. : МП «Левада», 1995. — 687 с.

2 ) Грабовський Владислав. Петро Калнишевський. – Київ, 2007. – 72с.

3 ) Історія українського козацтва: Нариси: У 2т. / Редкол.: В.А. Смолій ( відп. ред. ) та ін. – 2-ге вид.  К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2009 . – Т.1. – 800с.

4 ) Кулиняк Д.І. Останній кошовий Петро Калнишевський. - К.,1991. – 49с.

5 ) Останній кошовий / А.Федорина// Україна молода. -2001 . – 4 липня, середа . – с. 7.

Сторінка присвячена Петру Калнишевському

Історія, Україна, Козаки, Запорожці, Петро Калнишевський, Кошовий отаман, Історичні особистості

Допомога проекту

На сайті 40 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені