Оста́фій Дашке́вич

(1455 — †1535) — київський шляхтич , був спочатку ротмістром, a до 1504 воєводою Олександра Ягелончика, староста канівський (1508) і черкаський (1514) , Трокський воєвода (1522), чечерський, кричевський (1534), пропойський староста, учасник повстання Михайла Глинського (1507). 

Цей славетний воїн походив з давнього роду української шляхти, що посідала маєтності на Брацлавщині та Поліссі. Народився в Овручі, на Житомирщині. Був родичем або знайомим з багатьма впливовими родинами Речі Посполитої і Східної Європи, родичем князів Глинських, Вишневецьких і Острожських, троюрідним небожем Яна Ходкевича — засновника роду Ходкевичів гербу «Кошцієша». Був родичем більшості відомих нині козацьких отаманів того часу. Сестра Богдана була одружена спочатку з Борисом Тишкевичом і пізніше з київським воєводою Андрієм Немировичем.

Богдан Залеський в приписах до думи " З могили Савур " розповідає, що в дитинстві чув переказ про Дашка Вишневецького, який жив на острові Княгині нижче Кудаку. За народними переказами князь загинув замолоду, а після нього на острові жила його дружина (за походженням полька) з сином, який пізніше став славним козацьким гетьманом. Залеський припускає, що Остафій Дашкевич був сином Дашка Вишневецького. Його думку про походження Остафія Дашкевича від князів Вишневецьких можна підтвердити тим, що Остафій Дашкевич має той самий родовий герб, що і Вишневецькі.

Іменем Дашкевича та Претвіча татарки лякали своїх дітей.

Готуючись до військової та політичної кар'єри, Дашкевич ще замолоду побував у Німеччині та Франції, де вдосконалював освіту й набував військового досвіду. Згодом це дістало гідне поцінування при дворі Великого князя Литовського Олександра І, який 1502 року наділив молодого завзятця Кричевським староством.

Землі цього староства межували з Московією. Оскільки її воєводам увесь час кортіло розширювати свої території коштом українських, то будення староства минали здебільшого в сутичках залоги та ополчення з московітськими загонами та в готуваннях до нових боїв. Отже, спокою цей край майже ніколи не знав. У боях і гартувався Дашкевич як воїн. Під час однієї з сутичок фортуна повернулась до нього не тим боком, і староста потрапив у полон. Проте московіти поставились до бранця не дуже суворо. Навпаки, знаючи його добрі військові вміння, покликали навіть на службу до Великого князя Московського Василя III.

Вибір перед Дашкевичем постав невеликий: або погодитись, або вмерти. І він погодився. Але тільки для того, щоб визволитися з полону і при першій-ліпшій змозі втекти додому. Так, власне, він і вчинив. 1507 року ми знову зустрічаємо майбутнього полководця в Любліні, при дворі польського короля, де він, чоловік освічений і бувалий, загартований у боях, дуже скоро здобув собі визнання. І не лише серед придворних дам. Як же повівся в цій ситуації король? Розумно. Вимушену службу Дашкевича в царя московітів за зраду не взяв, визнав, що воїн такого рівня має право здобувати лицарську славу в будь-якій армії світу. І призначив Дашкевича старостою черкаським і канівським. Знову-таки на кордоні, але ще небезпечнішому.

Тоді Остафію Дашкевичу й довелось уперше зіткнутись із силою, що звалася козацтвом. Ідея створення з нього суто українського війська заполонила войовничого старосту, захопила так, що землі своїх повітів він, по суті, почав перетворювати на своєрідні козацькі бази, де по-справжньому гуртувались і проходили добрий вишкіл загони, що повели згодом у звитяжні походи тисячі українських воїнів. І вдавався Дашкевич до цього, не маючи ні дозволу Великого князя Литовського, ні підтримки польського короля, - отак собі, за покликом власного серця та на відчай душі.

Задля цього він на початку 16 ст. зібрав з Дніпровських островів, розпорошених людей, які переховувалися там від татарських набігів та невеликими групами давали відсіч татарам,так як вони могли, організував їх у єдину військову силу, установив однакову для всіх єдину зброю: вогнепальну та шаблю, поділив усіх на полки, полки на сотні і призначив старшину і підстаршину. Острів Хортиця, відразу перший острів за порогами. Саме його він призначив, як основне місце для складу зброї, щоб перекрити татарам вхід на українські землі, тому що там вони мали найкращу переправу через Дніпро.

Запорожці на літо виходили на острови, коли татари починали свої грабіжницькі напади на українські землі і на зиму розходилися по домівках. Вони називали себе черкаси. Їх озброєння було (шабля, стріли з луком, ніж за поясом). Татари мали таку саму зброю, тому Дашкевич вирішив озброїти своїх козаків вогнепельною зброєю, крім того використовувалася до 17 ст. і стара зброя (стріли з луком та ніж (кинджал) за поясом).

Це були початки "прикордоної служби", яка діяла на найнебезпечнішому кордоні з татарською ордою і була для Польщі дуже важливою, так як Польша отримала підтримку своїм військам малими коштами.

Дашкевич, для того щоб мати навесні своїх людей "під рукою" і могти їх швидко організувати в разі необхідності, назначив Чигирин як основне місце збереження зброї та зимівник. Крім Чигирина він розселив козаків у наданих королем "пустих землях", а також в Черкасах, Каневі. Так за короткий час вони поширилися по всьому Дніпрі.

Щоб озброювати та й взагалі утримувати козацькі загони, він як староста навіть самочинно збільшив податки. Дехто з цього приводу ремствував, збереглися, зокрема, скарги на Дашкевича з боку дрібної шляхти. Зате серед простих українців заходи його особливого невдоволення не викликали. Кожен розумів: якщо козаки не захистять, татари одберуть увесь набуток разом із життям.

В 1511 р. на сеймі в Петрикові Дашкевич, бачачи, що Польське королівство платило тоді данину татарським ханам, посли яких також знаходилися на сеймі, сказав, що стидно християнському королівству давати данину невірним. Їх напади можна припинити тим, що поставити на Дністровських островах постійну варту з 2000 людей, які плавали би між островами і порогами і зупиняли татарів на їх переправах через Дністер, для цього потрібно на островах поставити укріплення і дати 500 кіних людей, які би забезпечували цим людям необхідні для життя запаси.

Татари, коли вони робили грабіжницькі напади на українські землі, використовували 7 перевозів або бродів через Дніпро, між Черкасами і Очаковим (Дашів): Кременчиськ, Упськ, Гербедейов ріг, Мішурин, Кучкос, Тавань, Баргів, Тегиня, Очаків.

Дашкевич, не отримавши офіційної підтримки від Сигізмунда, набирав за власної ініціативи, з охочих все більше війська для укріплення кордонів на Дніпрі, улітку вони перебували на островах, а взимку частина йшла по домівках, а іншим потрібно було житло. Так Канів і Черкаси для цієї цілі не підходили, Дашкевич залишає козаків на зиму в Чечерську та Кричеві. У цей час заснований Чигирин, який стає основним місцем зимівки козаків. Від короля Сигізмунда в нагороду за захист від татарів козаки отримують в довічне користування землі над порогами і нижче ,по обидві сторони Дніпра і називають свої нові колонії Мала Русь.Займали козаки також території Бугу та Дністра.Козаки мали на островах свої січі,з яких вони робили напади на татарів.

1511 було постановлено для охорони кордонів утримувати кінну варту в кількості 4000, і на їх утримання зібрати перший рік 18 грошей з "десятка землі ", а на другий рік 12 грошей. Дашкевич був вибраний Кошовим. Сигізмунд I Старий дозволив козакам закладати слободи вище порогів і надав козакам землі по обидві сторони Дніпра між ріками Кінська вода, Самара,Кальміус, Ташлик, Бог.

Дашкевич запровадив у війську жорстку римську дисципліну, яка полягала в витримці, а також в легковажному ставленні до життя та житєвих небезпек, сліпому підкоренню козацькій старшині, але з ін. сторони в однаковому розподілу трофеїв, які здобувалися в військових походах та в рівноправному і вільному виборі всієї козацької старшини. Дрібні провини козаків залишалися ненаказаними, але дезертирство і непідкорення старшині каралося без винятку. З часом все більше охочих з Подолян, Волинян, Українців, Поляків збільшувало його військо. Таким чином безчесним пограбуванням татар він протиставив сильну військову силу.

Час від часу Дашкевич полишає свої адміністративні клопоти і сам бере участь у боях з татарами. 1523 року в одному з таких боїв він, можливо, пораненим, потрапив у полон. Та пробув у ньому недовго: козаки викупили.

Втім, татари вже добре знали Дашкевича і як союзника. За два роки до його полону сталася досить неординарна подія. Річ у тім, що, як би не ворогували козаки з татарами, але Московію і ті, й ті завжди мали за ще дужчого спільного ворога, якого треба було всіляко ослаблювати. Тож не дивно, що коли 1521 року хан Мехмет-Гірей вирушав у похід проти Московії, він звернувся до польського короля з проханням дозволити Дашкевичу разом з козаками піти з ним. Король дозволив. Бо коли одні його вороги - татари - бралися бити других - московітів, йому це чомусь дуже подобалося. А Дашкевич мав свої порахунки з тими ж таки московітами, і похід виявився вдалим. Татарсько-українське військо дійшло аж до Москви і захопило силу-силенну бранців.

Радянські історики подарувати цього Дашкевичеві не могли. Де ж бо таки: в похід на "старшого брата" На кого, мовляв, шаблюку наважився зняти? А про те, скільки разів війська "старшого брата" плюндрували українські землі, історики чомусь намагались не згадувати. Втім, облишмо полеміку. Хоч би ще й тому, що на зворотному шляху козацька душа Дашкевича таки повстала проти хана.

Достеменно невідомо, що там між ними сталося, але хан підступом полонив Дашкевича - вирішив, мабуть, одним заходом і Московії допекти, і ненависному старості вчинити припін. Проте Дашкевичу пощастило втекти, і вже за кілька місяців татари дорого заплатили йому за свою підступність: зібравши великий козацький загін, він пішов... на Очаків.

Татарська розвідка дізналася про підготовку цього походу, і поблизу фортеці на козаків чекало чимале турецько-татарське військо. Та українці розгромили його, а потім удерлися в Крим і спустошили не один десяток улусів. Що вдієш: миротворчих сил, які й нині не дають сподіваного ефекту, тоді зовсім не існувало, а "дипломатія шаблі" показувала себе набагато зрозумілішою та переконливішою, аніж посольське красномовство і "дипломатія завірянь" та договорів про "вічний мир". Як бачимо, засиджуватися по домівках і таборах козакам не доводилося.

Повернувшись до Черкас - вже з усталеною славою полководця - Остафій Дашкевич ще активніше заходився формувати лицарські козацькі загони. Він повірив у козацтво як незбориму силу, і на польські гарнізони та війська більше не покладався. Щоб унеможливити орді її несподівані напади, гетьман Дашкевич створює передові прикордонні загони козаків, які рейдують поблизу татарських улусів, тримаючи кримчаків у постійній напрузі, а подеколи й нападають на стійбища, захоплюють здобич і полонених.

А тепер уявимо собі стан польського короля Сигізмунда І, коли одного ранку йому до ліжка, замість кави, якої в Польщі тоді ще не знали, подають... скаргу кримського хана! Ні, королеві, певна річ, не вперше таким способом підносили скарги. Але завжди прикордонні старости скаржилися на татар: рятуйте, ваша величність! Нападають, грабують! Надішліть війська! А вільних військ у короля не було. І скарбниця королівська давно спорожніла. Одне слово, не до скарг...

А тут раптом світ перевернувся: не прикордонний староста на хана скаржиться, а хан - на старосту Дашкевича. "Приборкай його! - просить короля. - Світлої години через Дашкевича та його козаків не бачимо. Мало, що ні України, ні Московії грабувати не можемо, він ще й наші улуси спустошує".

Це ж до якого стану треба було довести хана Гірея та як принизити його, щоб він, "повелитель повелителів", почав скаржитися на козаків своєму найлютішому ворогові - польському королю! До речі, він не тільки кипів гнівом на козаків, а й повідомляв: "Черкаські й канівські володарі пускають разом з козаками й неприятеля твого та мого - московського князя по Дніпру під наші улуси, і, що лише в нашому панстві дізнаються, дають звістку в Москву". Щодо московітів і розвідданих для них, то для хана це була тільки зачіпка. Московіти потикались до нього нечасто. Але ж не будеш скаржитися на самих козаків, якось незручно.

Проте король не розсердився б на козаків, навіть якби мав такі скарги щоранку. Кожна з них - єлей на душу. Ні, перед татарськими послами Сигізмунд, звичайно, насупився, навіть зопалу поцікавивсь у радників, хто воно є, отой Дашкевич та як посмів?! Розібратися і!.. А послів спровадити, щоб і духу їхнього... Тож чи варто дивуватися, що вже наступного року загони Дашкевича разом із загонами Предслава Лянцкоронського знову рушили в похід. Та все туди ж таки... під Очаків. Де, як ми вже знаємо з оповіді про П. Лянцкоронського, здобули три перемоги в трьох битвах і повернулися з великою здобиччю.

Тим часом до влади в Криму став новий хан – Саадат-Гірей, якому ще тільки потрібно було утвердитися на троні та здобути славу воїна. "Оце довоювалися! - зневажливо присоромив він своїх мурз-полководців, почувши про ще один напад козаків. - Якимось зайдам ради дати не можемо! Показати вам, як це треба робити?". Й сам повів орду. Та просто на Черкаси. Щоб раз і назавжди...

Але козаки теж не без гонору. *Чули, сам хан веде свою орду?!" - "Ег то вже й ханові не сидиться?! Нехай собі, зустрінемо". Сили були нерівними. Орда неабияк потіснила козаків і кілька разів штурмувала замок, що його боронила залога під орудою Дашкевича.

Саме тоді, під час облоги, дослухуючись, як попід стінами й вежами татари життєрадісно гукають: "Алла! Алла!", - Дашкевич по-справжньому почав думати про те, щоб отакий замок, отаку фортецю поставити на одному з островів Дніпра… По-перше, це одразу б наблизило козацькі землі до моря, відчинило б таке собі "вікно в Азію". По-друге, виставивши в фортеці залогу (Дашкевич мріяв про постійний 2-тисячний гарнізон), козаки могли б створити і флотилію кораблів. Вона б уже не дала татарам дороги на правий берег Дніпра, та й турецькі галери можна було б попоганяти. Татари б не важились наскакувати розбоєм в Україну, маючи в себе за плечима великий загін козаків, що може в цей час напасти на улуси чи перестріти орду, як вона йтиме назад. Тоді їм стане зась до українських сіл - хай спершу попокричать своє "Алла!" під стінами острівної твердині.

На жаль, королі не завжди здогадуються, про що там мріється їхнім старостам. Далеко не завжди вони й хочуть знати про це...

Здолати татарам козаків того разу не вдалося. Як не вдалося й надалі. А Дашкевичу за два роки трапилась нагода поділитися своїми мріями із сеймом та королем. Виступаючи на засіданні сейму, він, як староста і сенатор, розгорнув цілий план захисту південних кордонів держави. Як запевняє польський хроніст Мартин Бєльський, - йому вірити можна, - план припав до вподоби всім. Навіть королеві. Лишень утілювати його у фортечні стіни та вежі ніхто не поквапився. "Знаєш, старий, - казали Дашкевичу впливові сенатори, - ти вже якось там без фортеці тримайся. Сам бачиш, не до неї зараз. І так бюджет латаємо, як можемо" А король - він у Польщі був виборним і майже цілком залежав од сенату - сам пустив перед Дашкевичем сльозу. Бач, мовляв, що то за сейм. У нього не те що на фортецю - на зайву шаблю злотого не випросиш. Та й до чого нам оті фортеці, як татари й самого духу козацького бояться? Одне слово, ситуація знайома.

Одначе ідея могутньої, неприступної твердині на пониззі Дніпра виникла, набула розголосу і зажила самостійним життям. Мало не за двоє десятиліть, вона все ж таки набула здійснення. Тільки досяг цього інший староста - заможніший і впливовіший. Це був князь Дмитро Вишневецький. Він, не чекаючи участі в справі короля та сейму, силами своїх козаків та селян, спорудив на Хортиці дерев'яно-земляне укріплення - Січ. Воно й поклало основу традиції Запорізької Січі. Але то вже інша історія.

Джерела: