Польсько-московська війна 1617—1618 рр.

Польсько-московська війна 1617–1618 — військовий конфлікт між Річчю Посполитою та Московським царством, який тривав з 1617 по 1618 рік. Під час цього конфлікту польсько-литовські війська, а також запорозькі козаки воювали за здобуття польським королевичем Владиславом Ваза корони московського царя. Війна завершилась підписанням Деулінського перемир'я. Розглядається як завершальний етап Польсько-московської війни 1609—1618.

Передумови

Після смерті Івана Грозного (1584) його спадкоємець Федір I Іоаннович був не здатний до справ правління, а молодший син, царевич Дмитро, перебував у дитинстві. Зі смертю Дмитра (1591) і Федора (1598) правляча династія обірвалася, на сцену висунулися інші боярські роди - Юр'єви, Годунови. У 1598 році на трон був зведений Борис Годунов.

Три роки, з 1601 по 1603, були неврожайними, навіть у літні місяці не припинялися заморозки, а у вересні випадав сніг. Вибухнув страшний голод, жертвами якого стало до півмільйона людей. Маси народу стікалися до Москви, де уряд роздавав гроші й хліб нужденним. Однак ці заходи лише посилили господарську дезорганізацію. Поміщики не могли прогодувати своїх холопів і слуг і виганяли їх з садиб. Люди, що залишилися без засобів до існування,зверталися до грабежу і розбою, посилюючи загальний хаос. Окремі банди розросталися до декількох сотень людей.

Смутний час розпочався з виступу Лжедмитрія I — самозванця. Він, удаючи з себе сина Івана Грозного, який чудом уникнув замаху, підготовленого регентом Борисом Годуновим, з'явився на польсько-московському кордоні з військом донських козаків та польських добровольців, хоч Сигізмунд III і не надав йому підтримки, загрожуючи руйнуванням у Московії всіх надбань нащадків Івана Калити.

Спершу Борис Годунов успішно тримався й намагався викрити самозванця в очах народу як ченця-розстригу, що переметнувся до латинян і пообіцяв придушити православ'я. Але самозванець знайшов підтримку серед народу, а коли Борис нагло помер, навіть знать на чолі з Василієм Шуйським залишила Борисового сина Федора і перейшла на бік Лжедимитрія (1605 р.). Федора вбили, і Лжедмитрій утвердився в Москві.

Невдоволена польськими манерами нового царя й заздрісна до впливовості його польського оточення вища знать виступила проти Лжедмитрія і вбила його. Змова спричинила різанину, в якій полягли тисячі козаків та польських прибічників убитого царя. Заколот являв собою спробу вищої знаті повернути собі владу, а її ватажок, Василій Шуйський, став царем (1606—1610).

Але Смутна доба ще не скінчилася. На Заході з'явився новий Лжедмитрій II, таємнича постать, відома в російській історії як «вор», який зумів згуртувати навколо себе чимало ницих елементів — козаків, литовців та поляків. До нього пристали всі вороги Шуйського.

Підтримка Лжедмитрія II частиною московських бояр призвела до того, що значна частина Московського Царства опинилася під владою самозванця, а в обложеній Москві почався голод. У такій ситуації, Василь Шуйський закликав на допомогу шведів — 28 лютого 1609 року його племінник Михайло Васильович Скопин-Шуйський уклав договір в Виборзі, за яким шведи зобов'язалися виставити армію проти Самозванця, а Шуйський — віддати шведам Корельський повіт, укласти з ними союз проти Польщі і допомогти у відвоюванні у поляків Лівонії. Таким чином в результаті внутрішньо-московських проблем виникала загроза формування московсько-шведського антипольського військового союзу, тому король Польщі Сигізмунд III сприйняв факт підписання договору як Casus belli.

4 липня 1610 року в Клушинській битві московське військо та союзні їм шведські сили Якоба Делаґарді загальним числом біля 48 тис. чоловік були розгромлені 12.4 тис. військом гетьмана польного коронного Станіслава Жолкевського і шлях на Москву виявився відкритим. Цим скористався і Лжедмитрій і зі своїм військом також став під Москвою. Московити, опинившись у безвихідному становищі, запропонували покликати на царство сина Сигізмунда, польського королевича Владислава, якому на той час було 15 років — за умови його хрещення в православну віру, про що і було досягнуто угоди з Сигізмундом під Смоленськом.

Жолкевський підійшов до Москви на початку серпня і встав табором на захід від міста. 17 серпня 1610 року між боярами і гетьманом Жолкевським був підписаний договір, і Москва присягла Владиславу, теж саме зробили і інші міста, а з Москви до короля під Смоленськ було направлено посольство на чолі з князем Василем Голіциним для вироблення умов воцаріння Владислава і мирного договору з Польщею. Московські бояри, побоюючись Самозванця, в ніч на 21 вересня впустили поляків у Кремль. Шуйського було заарештовано. Московський уряд визнав Владислава царем та навіть приступив до карбування монет від імені «Владислава Жігімонтовіча». Проте Владислав православ'я не приймав, до Москви не прибув і не був вінчаний на царство.

В жовтні 1612 року в Москві було скинуто боярський уряд королевича Владислава. 21 лютого 1613 року Земським Собором Московським царем був обраний Михайло Романов. При цьому, Владислав не відмовився від своїх прав на московський престол. На новий московський похід Владислава надихнув глибокий рейд всередину Московії пана Лісовського 1615 року, який з нечисленним загоном лісовчиків легко пройшов кільцем навколо Москви від Брянська та Орла до Костроми та Мурома і повернувся назад до Польщі. Влітку 1616 року Вальний сейм підтримав рішення про проведення дворічної воєнної кампанії проти Московського царства силами 10-тисячного найманого війська. Військовим керівником походу був призначений Карл Ходкевич.

Початок походу

6 квітня 1617 року королевич Владислав вирушив із Варшави в похід до Москви з метою отримати вінець московського царя. Наприкінці вересня під Смоленськом військо королевича об'єдналось з армією Яна Ходкевича. 11 жовтня об’єднана польсько-литовська армія чисельністю близько 8 тисяч чоловік без бою здобула Дорогобуж. Незабаром так само легко була здобута Вязьма. До кінця 1617 року польським підрозділам вдалось завоювати ще Мещовськ, Козельськ, Серпейськ, Рославль. В грудні 1617 року бойові дії припинилися, більша частина польсько-литовського війська розмістилась в таборі поблизу м. Вязьми, очікуючи підходу підкріплень. Проте, ані вояків, ані грошей не надійшло. Тому навесні значна частина жовнірів залишила табір і чисельність армії скоротилась до п'яти тисяч чоловік.

Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. В березні 1618 року дванадцять запорозьких полковників зустрілись із королевичем Владиславом і пообіцяли привести йому 20-тисячне військо.

Розуміючи складність становища Владислава, який залишився на ворожій території майже без грошей і продовольства, Сагайдачний вирішив скористатися цим збігом обставин. Підготовку до московського походу обговорювали на двох загальних радах в червні 1618 року. Петро Сагайдачний діяв вишукано. Спочатку принцу дали зрозуміти, що не все так просто. При посланці Владислава на козацькій раді в Черкасах було прийнято рішення «в землю Московської держави не ходити».

Пізніше П. Сагайдачний розкрив карти: участь у поході в обмін на поступки короля:
1) розширення козацької території в Речі Посполитій;
2) свобода православної віри в Україні;
3) збільшення реєстрового козацького війська;
4) визнання Річчю Посполитою судової та адміністративної автономії України.

Сигізмунд був не в тій ситуації, щоб торгуватися. Тому обіцяв їх виконати. У ставку Сагайдачного було надіслано клейноди - булаву, бунчук, печатку і прапор. Отримавши незабаром королівський універсал і частину плати на похід, козаки почали мобілізацію.

Після переговорів Козацьке командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу.

Петро Сагайдачний. Гравюра 1622 р.

Підготовку до московського походу обговорювали на двох загальних радах в червні 1618 року. На цих переговорах козаки, зокрема, вимагали припинити утиски православного населення. Після переговорів Козацьке командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки, за донесеннями козацької розвідки, більшість московських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону.

У другій половині червня 6 полків 20-тисячного козацького війська під проводом Сагайдачного вирушили до Москви. З собою запорожці взяли 17 гармат невеликого калібру, решту артилерії, аби не уповільнювати рух, залишили у Києві. Після переправи через Дніпро, військо Сагайдачного вийшло на Муравський шлях, що вів від Криму правобережжям Дніпра у напрямку Тули.

7 липня козаки підійшли під одне з найбільш укріплених міст на півдні Московщини — Лівни. В результаті несподіваної атаки запорожці взяли місто ще до першої години дня. В полон потрапив воєвода Микита Черкаський, а інший воєвода, Петро Данилов, вбитий під час бою. Захопивши лівенську фортецю, запорожці знищили всіх оборонців. Після оволодінням містом запорожці розмістились у його посаді, а 10 липня продовжили шлях.

16 липня запорожці підійшли під Єлець — добре укріплену прикордонну фортецю, що розташовувалась на відстані декількох десятків кілометрів в північно-східному напрямку. Обороною міста керував воєвода Андрій Полєв, що мав у своєму розпорядженні до семи тисяч ратників (близько 2000 власного гарнізону та військо мценського воєводи). Розуміючи, що облога міста може тривати доволі довго, Сагайдачний використав хитрість. Більшу частину свого війська він заховав у лісі, а з невеликою частиною підійшов під місто. Єлецькі воєводи Іван Хрущов і Андрій Полєв, побачивши це, наказали своєму війську вийти за мури й розпочали переслідування козаків. Тим часом основні козацькі війська виступили із укриття і вщент розбили московське військо. Протягом наступної ночі козаки штурмували фортецю із залишками гарнізону, і після трьох атак увірвались за мури та захопили фортецю. Після цього вийшли єлецькі священики і попросили запорожців не руйнувати місто, натомість вони віддадуть царського посланника С. Хрущова разом із «казною» — 30000 рублів царської казни, що призначалась як посула кримському ханові. Козаки прийняли капітуляцію і відправили невеликий загін для проведення арештів та реквізиції.

Наприкінці липня — початку серпня Сагайдачний відправив полковника Михайла Дорошенка на чолі 10-тисячного загону у рейд по Рязанщині. Його військам вдалося захопити міста Лебедян, Скопин, Данков, Ряжськ. На початку серпня цей загін спалив посад Переяславля-Рязанського. При поверненні до військ Сагайдачного були захоплені Песочня, Сапожок та Шацьк.

Об'єднавши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі козацького та польського військ у Тушині, козацький гетьман продовжив похід. Загін на чолі з полковником Милосним, у складі 1000 вершників, було направлено до добре укріпленої фортеці — Михайлова. Однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорожці мали в ніч з 21 на 22 серпня захопити місто, проте через погану погоду дісталися міста лише 22 серпня. За цей час до міста підійшло підкріплення, і план раптової атаки зірвався. Сагайдачний з головним військом прибув під фортецю 26 серпня і був змушений перейти до звичної облоги. Після двох спроб захопити місто штурмом 7 вересня Сагайдачний вимушений був полишити облогу, аби встигнути на з'єднання із королевичем Владиславом біля Москви.

Після невдалої облоги Михайлова Петро Сагайдачний направив близько 2000 козаків під проводом Федора Бориспільця на близькі підступи Москви з півдня — у Мещерські краї. Одним із завдань цього маневру було відвернути увагу противника від запланованого форсування Оки на північ від Михайлова основним козацьким військом. Загони Федора Бориспільця захопили міста Касимов, Казар, Романов.

На переріз козакам цар Михайло Романов направив 7-тисячне військо під керівництвом Дмитра Пожарського та князя Григорія Волконського. Це військо мусило завадити переправитись запорожцям через р. Оку і зупинити його просування до Москви. Проте під час походу захворів Дмитро Пожарський, і все керівництво царським військом взяв на себе воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни.

9 вересня Сагайдачний переправив через Оку розвідувальний загін козаків чисельністю близько 400 осіб. Переправу було здійснено в районі сучасного Перевицького Торжка, за 30 км на південний схід від Коломни. Отримавши цю інформацію, гетьман прийняв рішення йти основними силами під добре укріплену фортецю Зарайськ, а деяких полковників направив здобувати Каширу. Перші бойові сутички поблизу Зарайська відбулись 11 вересня, коли авангард запорожців розбив загін московських вояків і козаки навіть змогли увірватись до міського острогу. Проте цих сил не вистачило, аби закріпити успіх, і Зарайськ встояв. 12 вересня Петро Сагайдачний отримав листа від королевича Владислава, в котрому той вказував, що вирушає з-під Можайська під Москву, і наказував гетьману негайно виступати, аби прибути в район Симонового монастиря. Наступного дня було скликано козацьку раду, де було прийнято рішення розпочати 14 вересня виступ до Москви, не чекаючи повернення Федора Бориспольця. Також козаки вирішили відмовитись від штурму Кашири та зосередитись на підготовці переправи поблизу Зарайська. Протягом 15—16 вересня запорожці проводили облогу Зарайська, одночасно концентруючи війська поблизу впадіння р. Осетер у р. Оку та готуючись до переправи.

15 вересня цар Михайло Романов наказав Г. Волконському у жодному разі не дати війську Сагайдачного переправитись через р. Оку, а при спробі переправи — відкинути їх. 16 вересня перші 400 козаків-піхотинців сіли на човни для переправи. Тим часом, для завади переправі, до місця висадки вирушив Г. Волконський разом із своїм військом. Проте вже до кінця дня близько тисячі запорожців висадились вище та нижче того місця, де стояло військо московського воєводи. Довідавшись про це, Волконський почав поспішно відступати до Коломни. Його військо вразило дезертирство, від нього втекли загони московських стрільців та астраханські татари. Зважаючи на це, Волконський прийняв рішення — разом із військом покинути Коломну, після чого спішно вирушив до с. Гжель на відстані 65 км від Коломни. Протягом наступних декількох днів, не зустрічаючи опору від деморалізованого московського війська, Сагайдачний із мінімальними втратами здійснив переправу через р. Оку.

Невдовзі після здійснення переправи козацькі війська стали табором поблизу Черкізово, звідтам 24 вересня Сагайдачний пише листа Владиславу, в якому повідомляє, що відправляє своїх послів — полковників Михайла Дорошенка та Богдана Коншу із завданням точно визначити час та місце приходу під Москву. 28 вересня посли прибули у Звенигород і під час переговорів із польсько-литовським командуванням домовились, що з'єднання військ відбудеться 3 жовтня у селищі Тушино. Проте в Сагайдачного були свої плани: аби убезпечити свої тили, він організовує ряд атак на московські війська, що розташовувались поблизу Коломни, при цьому 3 жовтня полк Ф. Пирського атакував саме місто і козаки навіть увірвались на територію посаду.

6 жовтня військо на чолі з П. Сагайдачним вирушило Каширським шляхом у бік Москви. В районі Донського монастиря їм заступило дорогу московське військо на чолі з Василем Бутурліним. Цар вислав проти Сагайдачного 6 000 вершників, всі наявні московські резерви.

Битви як такої не було. Але козаки не відмовили собі в задоволенні позмагатися з московитами в герцях - індивідуальних поєдинках, які практикувалися перед основним боєм. Наслідки для московського війська були невтішними. Козаки втратили лише одного побратима, московити ж - 100. А сам П. Сагайдачний поглумився над М. Бутурліним. Козацький гетьман вирвав з його рук списа і шарахнув супротивника булавою по голові. Удар виявився настільки потужний, що воєвода під глузливий регіт козаків звалився з коня, як лантух. Під час же самого бою запорожці знищили передні загони супротивника, і решта московської кінноти почала рятуватися втечею. 

Облога Москви

Карта Москви з атласу Віллема Блау, 1613 р.

8 жовтня поблизу Тушино запорожці об'єдналися з силами королевича Владислава. Як подарунок козаки вручили королевичу лівенських та єлецьких воєвод, царських послів та полонених татар. Напередодні прибуття Сагайдачного литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич розробив план штурму Москви. Цей план полягав у одночасному штурмі столиці з декількох сторін, з головними ударами біля Арбатських та Тверських воріт. Основною атакуючою силою виступали польські війська та найманці. Військо запорожців було розділено на декілька частин, частина з них направлялись на штурм острогу за Москвою-рікою, решта мусила виконувати роль резерву та відволікати царські війська від головних напрямків.

11 жовтня військо королевича Владислава та козаки Петра Сагайдачного розпочали наступ на Москву. Штурм тривав протягом декількох годин з третьої ночі і до світанку. Нападникам вдалося увірватись до міста зі сторони Арбатських воріт, проте, не отримавши належну підтримку, атака зупинилася. Не бачачи можливості продовження атаки, польські підрозділи із невеликими втратами відступили від міста.

Важка воєнна обстановка змусила московську владу піти на переговори, що вперше відбулися 31 жовтня поблизу Тверських воріт. Протягом листопада велись тривалі переговори між польськими та московськими послами. Кожна із сторін очікувала скорішого виснаження свого супротивника. Тим часом окремі загони запорожців продовжували атакувати московські міста на північ та північний-захід від Москви, розорюючи Ярославський та Вологодський уїзди, тим самим підриваючи економічні ресурси Московщини. 

Завершення війни. Деулінське перемир'я

Наприкінці жовтня П. Сагайдачний направляє 8-тисячне військо на південь від Москви, на прилеглі до лівого берегу р. Оки землі. Основною метою цього рейду було здобуття м. Калуги — стратегічно важливого міста із добре укріпленою фортецею. Першим помітним населеним пунктом на шляху цього рейду став Серпухов. 3 листопада козацькі полки під керівництвом полковників Ємця, Ф. Пирського, Милосного та Б. Конши розпочали штурм міста. Протягом декількох годин козаки взяли міський посад, проте не стали штурмувати кам'яний міський кремль, що був розташований у важкодоступному місці, оскільки шансів на його швидке здобуття було небагато. Далі ці полки рушили на з'єднання із полком П. Сагайдачного під м. Калугу. В ніч з 3 на 4 грудня 1618 року військо під командуванням П. Сагайдачного розпочало штурм міста. Запорожці, внаслідок блискавичної атаки, захопили міський посад, змусивши гарнізон міста під керівництвом воєводи М. Гагаріна замкнутись у міській цитаделі. Облога Калузького кремля тривала аж до підписання польсько-московського перемир'я. 

Рейд Конашевича-Сагайдачного до Калуги став шоком для московської влади. Оцінюючи ці події, Ян III Собеський вказував, що саме через цей рейд московитів охопив жах і що запорожці «якнайшвидше схилили їхніх комісарів до переговорів». Відновлення переговорів відбулося 3 грудня в селі Деуліні неподалік Троїце-Сергіївої лаври. Переговори проводились протягом трьох раундів перемовин, сторони прийшли до спільного рішення і 11 грудня 1618 року було укладене так зване Деулінське перемир'я. Деулінське перемир'я стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на московський престол. З іншого боку, це перемир'я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.

Наприкінці грудня на козацькій раді було прийнято рішення про припинення бойових дій та повернення на Україну. Військо розділялось на дві частини, що йшли паралельним шляхом. Більша частина, під керівництвом Сагайдачного, рухалась по лівому березі р. Оки за напрямком: Перемишль, Бельов, Болхов, а далі на Київ. Менша частина, під командуванням Ф. Пирського, вирушила правим берегом р. Оки у напрямку: Овдоєв, Курськ, а далі на Київ. За декілька тижнів військо Сагайдачного вже було в Україні, при цьому йому сприяла московська влада, забезпечуючи підводами та провіантом.

Після повернення до України, військо Сагайдачного розмістилось на постій у Київському воєводстві, а гетьманський полк у самому Києві. За свою участь у московському поході запорожці отримали грошову винагороду в розмірі 20 000 золотих та 7000 штук сукна. За словами Д. І. Яворницького, по прибутті до Києва Петро Сагайдачний прийняв титул «гетьмана Київської України» й став управляти тією її частиною, яка визнавала себе козацькою.

Джерела:

- Сас, Кіркене. Битва за Центральну Європу, 2011

- Пиріг Петро. Петро Конашевич-Сагайдачний: історичні нариси життя та діяльності.

- Сас П.М. Польсько-московська війна 1617—1618 // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2011. — Т. 8: Па - Прик.

- Сас П. М. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617–1618 рр. — Біла Церква: О. В. Пшонківський, 2010. — ISBN 978-966-2083-73-6

- Матеріали з Вікіпедії — вільної енциклопедії.