Світосприйняття: Звичай

«Всякому місту - звичай і права» 
Г. Сковорода 

Народний звичай спирається не на уявну мітологію чи різноманітні релігійні вигадки, а на повсякденність – побут народу. Це усталений, звичний спосіб поведінки, який призвів до позитивного результату. Первісна людина широкими очима дивилася на все своє довкілля, на все те, що її оточувало, від чого залежало її життя, і що було сильнішим від неї. І легко поставали думки, як зробити так, щоб це сильніше не було на шкоду, як жити з ним у повній згоді. Це все з часом стало сприйматися, як сила вища, як божество, з яким треба було скласти відповідні дружні стосунки. 

Початкові вірування були найтісніше зв'язані з життям, — з природою свого довкілля, бо це вимагалося господарським побутом, — це були вірування натуралістичні. Людина хотіла бути з природою в найкращих стосунках, бо ясно бачила, що в усьому залежить від неї, і все її світосприйняття було засновано на боротьбі за своє існування, власне на певному ставленні до цього довкілля, — до сонця, води, землі, дерев, і т.ін.. Адже першим і найголовнішим завданням будь якої живої істоти є виживання: особисте та видове. Саме досвід виживання і поклав початок звичаєвості. 

Давня людина знала, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного світогляду і був одухотворенням усього довкілля.

Пізніше людина стала все своє довкільне уосіблювати, очоловічувати. Оці три елементи: оживлення, одухотворення й очоловічення, — становлять основу давнішнього світосприйняття, це бачимо в усьому житті і в усіх віруваннях давньої людини, бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін., — усе це живе. Подібний світогляд був основою всіх давніх вірувань, глибоко просяк в нашу мову, в якій залишився аж до сьогодні. Ми говоримо: сонце сходить, заходить, сідає, ударив грім, буря виє, вітер свище, несе його, небесне світило, і сотні інших, — усе це вирази давнього світогляду, хоч ми тепер зміст цих висловів сприймаємо тільки як фразеологічний трафарет.

Впродовж віків із вуст у вуста передавали одне одному те, що народ здобув в той чи інший час, те, що заповідали батьки. Прислів’я та приказки, прикмети, казки, пісні та думи, перекази, що дійшли до наших часів, надають нам змогу доторкнутися до світосприйняття наших пращурів.

Уважно спостерігаючи за довкіллям, люди накопичували власний досвід, збагачуючи тим самим скарбничку народного звичаю. В давні часи життя людини було не тільки небезпечним, але і досить важким. Кожна пара працьовитих рук була на вагу золота. Всім молодим та здоровим завжди знаходилось якесь заняття – не було коли бити байдики та гаяти час. Отже вільними залишались старі або нездатні до важкої праці люди. Тобто та людина, яка могла собі дозволити спостерігати не тільки за внутрішнім світом (дітьми, онуками, хазяйством тощо), але і намагалася зрозуміти все навколишнє – була старою або хворою. А чим їй ще було займатися?

То як же вона вчилась? Як просувалась у розумінні всього сущого?

Життя та Смерть... Добро і Зло...

Все дуже просто. Кожен день починається зі сходу Сонця. Людина та Сонце зустрічались завжди. Спостерігаючи за Сонцем, людина дійшла певних висновків:

Світліше – тепліше, ще світліше – ще тепліше... Чим світліше, тим тепліше!

Менше світла, менше тепла...

Темно – не тепло...

Людина зрозуміла залежність самого життя від Сонця. Таким чином, виходило, що світло – це і є життя. Людина на досвіді опанувала, що таке Добро і Зло по суті:

Світло – то є Добро, Темрява – то є Зло.

У явному світі все явно. Але і в неявному теж все явно, бо не буває не яви. Навіть нава явна, тому що вона це минуле. А минуле більш ніж очевидне – сучасністю. Сучасність – це підсумок минулого.

Отже світло і тепло, світло і життя взаємопов’язані. Як і все навколо. Все живе народжується, розвивається, народжує нащадків та помирає. Все подібне одне одному. Якщо Сонце заходить і знову сходить, а все подібно – то так і з людьми. Дитинство, юність, зрілість, старість... і знову. Наші предки, не довіряючи, а відаючи положення людини відносно Сонця, а Сонця відносно людини, положення всього живого відносно Сонця і Сонця відносно всього, зрозуміли Життя і Смерть. І зрозуміли, що все безсмертне.

Щодня, зустрічаючи світанок, людина стояла і очікувала повного освітлення Сонцем. Адже Сонце джерело світла. І коли Сонце повністю огортало її світлом і теплом, тобто Життям – людина ставала річкою Життя, яка розтікалась по всьому навколо. І ставала вона в цю мить світлою, святою людиною, набуваючи святості від Святині. Не просто ж так Сонце називають світилом? Людина усвідомила та відчула святість безпосередньо, на досвіді власного життя.

Загальновідомо, що саме Сонце – причина життя на землі. Тобто Сонце – це батько. А батько – це Бог. Тому що значення слова «бог» і є батько. Звісно спосіб – це мати – Земля. А все живе на Землі – наслідки цієї взаємодії – діти. Незмінною залишається народна традиція, не дивлячись на нав’язані релігійні забобони, святкувати головні свята року в дні Сонця, дні світла – сонцестояння та рівнодення. Та й саме по собі слово «свято» походить від «світ». Пригадаємо, що Світ – це все що нас оточує, все що становить нашу реальність. Все є світ – всесвіт. Розуміючи, що не тільки Сонце, а все навколо є Бог, людина дійшла висновку, що весь Світ – це Бог (Світ це одне з імен Бога українською мовою). Тобто все є Бог.

Сонце, перебуваючи у вічній темряві і мерзлоті, кожну мить дарує всьому, що його оточує світло і тепло, тобто життя, та являє собою яскравий приклад справжньої божої поведінки. Саме тому людина здавна молилась Сонцю, як першопричині всього живого і найбільш зосередженій частці Бога в доступному, оточуючому її просторі.

Звісно ж Бог один і Бог то є все навколо. Цікаво, що сучасна історична наука, яка звинувачує наших пращурів в багатобожжі, посилається на літописця-християнина, який народився майже через сто років по хрещенню Русі та по суті своїй представляв чужий ворожій табір. Літописця, який відрікся від усього рідного, багатотисячолітнього народного досвіду-звичаю, проміняв свого Бога на чужинського. Навіть не бога – господаря (староболгарською «господа»). Навряд чи свідчення такої людини можна вважати об’єктивними. Між іншим, в юдейський мітології, у їхнього пана також багато різних імен, але ніхто не нарікає їм за багатобожжя.

На відміну від багатьох інших народів, ми не вигадували Богу його образів – ми сприймали його у величі сонця, подиху вітру та у всіх інших його численних проявах – землі, рослинах, тваринах і людях… Богу не потрібна наша віра в нього – він від цього не перестане існувати. Йому потрібна наша віра в себе, бо він воліє бачити нас сильними та здоровими. Ні нас, ні світ навколо ніхто і ніколи не створював – все, що є, було народжене. Саме про це співається в одній з найдавніших колядок нашого народу:

Ой як то ще було із нащада світа.
Радуйтесь! Ой, радуйтесь, люде, що вже Світ народився!

Ой як ще не було ні Землі ні Неба
Радуйтесь! Ой, радуйтесь, люде, що вже Світ народився!

Народився! Саме так. Ми народжені, щоб бути щасливими. Ми, може, і не діти Божі (тому що у кожного з нас є власні батько та матір), але, принаймні, ми його онуки. Всіх старших за дідусів та бабусь, навіть пра-пра- все рівно називають дідусями та бабусями. От і називав наш народ себе в давні часи – Сварога онуками – сварожичами. Де Сварог – це ще одне ім’я або чин Божий нашою мовою.

Чи сталий та досконалий звичай будь якого народу? Звісно ж ні. Природній відбір не припиняється ні на мить. А отже все розвивається, змінюється, удосконалюється – живе. І хоча звичаї часто оголошують пережитками минулого, посилаючись на те, що звичай, мовляв,  не дає рухатися далі – він також змінюється. Набуває нових рис, приказок, прикмет тощо. Не буває зайвого, чи тим більше, негативного досвіду. Будь-який досвід корисний за умови, якщо він не призвів до зникнення людства. Бо навіть чиясь смерть завжди стане в нагоді, тому що наступні будуть знати як робити не можна. Головне вчасно та правильно робити висновки.

Український звичай завдяки мові доніс до нас неймовірне світосприйняття нашого народу. Дозволяючи чужинцям панувати у своїх серцях та головах, ми забуваємо власне минуле тим самим позбавляючи себе майбутнього. Нам нав’язують чужі поняття, замінюючи рідні або перекручуючи їх значення, а часом глузуючи з них. Сумно, що ми самі потураємо цьому, тим самим применшуючи свою гідність та часто навіть втрачаючи або не розуміючи сенс деяких понять.

Так мудрі, відаючи люди зображуються страшними злодіями і прислужниками темних сил, бо їм не вдавалося вбити в голови полову. Бовдурами легше керувати. Як сьогодні люди, обплутані християнством, сприймають відьом або відьмаків? Відьмою зараз називають жінку з надприродними силами, які вона використовує на шкоду людям. Хоча слово «відьма» походить від «відати» – знати напевне. Людина яка відає – мудра людина. Хіба мудра людина відрізняється тим, що завдає шкоди людям? Отак підміняючи, перекручуючи поняття нам вбивають в голови чужу «правду».

Не існувало у нашого народу ніяких традицій (від лат. traditio — переказ) – був тільки звичай. Світу не потрібні однакові народи. Вся велич Бога у його різноманітті. У дрібницях, що нас відрізняють один від одного. Тож не цураймося свого. Пам’ятаємо своїх пращурів. Нам є ким і чим пишатися. Доказом цьому є сам факт нашого існування. Бо дідусі і бабусі наші змогли вижити нами. І наше завдання не дати всохнути дереву нашого народу, нашого Роду, накопичуючи досвід та додаючи його в скарбницю народного звичаю, де кожна краплина – це перлина для майбутніх поколінь.

© Сергій Вітер

Література:

1. Словник української мови: Редкол. І. К. Білодід та ін., редактори: Г.М. Гнатюк, Т.К. Черторизька — К.:"Наукова думка", 1972
2. Огієнко І.І. Дохристиянські вірування українського народу, 1965
3. ЗВИ́ЧАЙ ЕСУ
4. Кучін, Я. Г. Трудові традиції та ментальні особливості українського народу у філософському контексті. / ТЕЗИ XXXIV науково-практичної міжвузівської конференції, присвяченої Дню університету. — Т.1, 16-18 березня 2009 р., Житомир: ЖДТУ.
5. Звичай Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. — 416с. ISBN 978-966-485-156-2
6. Н. Хамітов. «Звичай» //Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — С. 222. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
7. „УКРАЇНСЬКІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ” Івано-Франківська обласна універсальна наукова бібліотека ім. І.Франка
8. Толкачова Н.Є. Правовий звичай, узвичаєність, звичай ділового обороту – форми права сучасної України: проблеми застосування / Н.Є. Толкачова // Соціологія права. – 2011. – № 2. – Доступ:http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/soc_gum/socpr/2011_2/Tolkachova.pdf
9. Афанасьев А. Н. Ведун и ведьма / Афанасьев А. Н.  — М. : Типография Александра Семена, 1851. — 78 с. 
10. Чик Д. Ч. Відьма у місті, в селі, на горі та в небі: типологія відьомства в українській і англійській літературі першої половини ХІХ ст. // Кременецькі компаративні студії : [науковий часопис / ред.: Чик Д. Ч., Пасічник О. В.]. — Хмельницький : ФОП Цюпак А. А., 2015. — Вип. V. — Т. 1. — С. 230—243.
11. Мишовський Микола (2014-03-12). Що означає титул «Господь»?
12. Вікіпедія. Вільна енциклопедія.