Історія архіву Берлінської співочої академії

Як Берлін "бахнув" український архів Баха 
або чому потрібен мораторій на вивезення культурних цінностей України. 

Київський «сувенірчик» … на сотні мільярдів євро. 

В 2001 році Україна зробила Німеччині найбільший у світовій історії подарунок. Безоплатно передавши архів Берлінської співочої академії (більше відомий як «архів Баха»).

За найскромнішими підрахунками, вже тоді його вартість складала не менше 20 мільярдів євро.

А якщо брати до уваги сучасні ціни на твори музичного мистецтва такого ексклюзивного ґатунку на міжнародних аукціонах, то мова вже йде про СОТНІ (!) мільярдів євро.

Втім, вражає не лише астральний грошовий еквівалент цього безпрецедентного жесту нечуваної щедрості Києва, який, до речі, є співмірним із ВВП України. І лише від цього просто волосся стає дибки.

Справа у тому, що «Архів Баха» є найбагатшою на земній кулі колекцією рукописних творів західноєвропейських композиторів 16-19 ст. А це – тисячі оригіналів партитур Баха, Бетховена, Вівальді, Гайдна, Генделя, Глюка, Мендельсона, Моцарта, Телеманна та інших геніїв.

Іншими словами, ця унікальна колекція насправді є безцінною. Ніде у світі навіть і близько немає чогось подібного.

Тож саме Київ міг - і повинен був! - стати одним із глобальних центрів музичного мистецтва, меккою для фанатів Баха і інших зірок класики, магнітом для музикознавців і поціновувачів класики з усіх куточків земної кулі.

Міг би, але так і не став. Не судилося. А все тому, що Україну у черговий раз обвели навколо пальця, пошили в дурні немов якихось туземців, скориставшись наївністю та недолугістю.

Як відомо, співоча академія в Берліні була заснована в 1791 році Карлом Фрідріхом Крістіаном Фашем. При бомбардуванні Берліну в 1943 році її архів був перенесений у Верхню Сілезію. Звідти після Другої світової війни «архів Баха» потрапив до Києва. Він став частинкою справедливої компенсації за колосальні втрати національної культурної спадщини під час гітлерівської окупації. Це було підтверджено рішенням кримської конференції глав-держав переможців у Другій світовій війні. 

Після 1945 р. ця колекція - на абсолютно законних підставах - зберігалася спочатку у Київській консерваторії, а в 1973 р. була передана до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України.

Будівля архіву

Але рокового 2001 р., «архів Баха» - із грубим порушенням національних законів – взяли і передали Німеччині, зробивши воістину королівський дар ціною у сотні мільярдів євро.

Ти нам - «архів Баха», а ми тобі – «Північний потік»

Ця майже детективна історія із подарунком тисячоліття на початку 2000-х рр. серйозно збурила вітчизняну культурну громадськість.

19 січня 2001 р., перебуваючи в епіцентрі касетного скандалу після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, Президент Л. Кучма прилітає до Берліна.

Кучма-геть протест

Як саркастично зауважив журнал Spiegel, «заради такого гостя, у компанії якого не дуже то і хочеться красуватися, у робочому графіку канцлера Г.Шрьодера знайшлося близько 35 хв.»^[1]

Тож по суті єдиною причиною, чому попри «Кучмагейт» ця зустріч взагалі відбулася, було лише те, що саме у цей день глава української держави публічно анонсував безоплатну передачу в дар Німеччині «архіву Баха».

І на доказ серйозності своїх слів Л.Кучма вручив Г.Шрьодеру один із найбільших шедеврів із славетної нотної колекції - рукописну збірку партитур хоральних піснеспівів, перекладених для органу самим Й.С. Бахом.

Щасливий Шрьодер, окрилений такою широтою душі, назвав цей крок «проривом».

Очевидно, що у такий недолугий спосіб оточення Л.Кучми намагалося заручитися підтримкою ФРН і особисто канцлера, аби вирулити з наростаючої політичної кризи і не допустити міжнародної ізоляції.

Ще день візиту про реальну причину цього безпрецедентного дару з барського плеча так прямо і написала газета Tagespiegel: «намагання підкупити симпатії німців».^[2]

Про те, як пан Шрьодер «віддячився» Україні за цей «жест доброї волі», краще і не згадувати.

Достатньо вказати на цинічну роль екс-канцлера як топ-лобіста Путіна у ФРН задля відбілювання московської агресії та просування обох «північних потоків», які в корені підривають національну безпеку нашої держави.

Schroeder Nord Stream 2 (фото © AFP)

Хоча, якщо чесно, то за «архів Баха» Україна могла – і повинна була – вимагати від Берліна членства і в ЄС, і в НАТО. Як мінімум. 

 «Кому я винен – всім прощаю»

Втім, не лише політ-істеблішмент ФРН, але і німецьке суспільство та, зрештою, й сама Співоча академія, на яку з українського неба неждано звалилося таке щастя, поспішили забути про цей історичний крок України.

На її веб-сторінці нема ані слова про цей унікальний подарунок з Києва - лише куца згадка про «повернення [архіву] з України, куди [він] був вивезений Червоною армією після 1945 р. як награбоване (!) мистецтво».

То що ж виходить: спочатку злі українці розграбували німецьку культурну спадщину, ну а вже потім сам «архів Баха» взяв собі, сів на літак та й гайнув до Берліна. При цьому - ані натяку на елементарну вдячність Києву за найбільший дар в історії людства!

Хоча на цьому ж веб-сайті з гордістю наголошується: «йдеться про найбільш сенсаційну реституцію у післявоєнній історії».^[3] Ось така вона коротка пам’ять у наших німецьких, з дозволу сказати, «партнерів».

Сама ж втрата Україною «архіву Баха» відбулася із космічною швидкістю. 18 вересня 2001 р. урядом ухвалено Постанову № 1202 про вилучення з Національного архівного фонду документів "Матеріали діячів західноєвропейського  мистецтва і літератури XVI-XIX століть", обсягом 5119 справ), «які є трофейними матеріалами (?) Другої світової війни», та їх передачу Уряду ФРН.  29 листопада у Києві підписано відповідний двосторонній протокол (його юридичний статус абсолютно незрозумілий, а сам текст, до речі, закритий для громадськості).  

А вже 1 грудня 241 картонна коробка з безцінними шедеврами мистецтва прибула до Берліна і перемістилася у супер-сейф Державної бібліотеки. 

Цим одіозним рішенням української влади, законність яких видається дуже сумнівною, передували як бурхливі політичні дебати в парламенті, так і гострі експертні дискусії та медійні баталії, зокрема і на шпальтах газети «День».^[4]

На жаль, тоді - попри широкий резонанс і шалений суспільний спротив - цьому ганебному кроку так і не вдалося запобігти.^[5]

Україна мабуть безповоротно втратила найбільшу у світі спадщину музичного мистецтва, яка становила невід’ємну частину наших культурних цінностей.

Аукціон небаченої щедрості: роздаєм мільярди наліво і направо

Дехто сумнівається, чи дійсно вартість переданих Києвом шедеврів складає сотні мільярдів євро: мовляв, та бути такого не може, це просто-напросто якесь перебільшення.

Судіть самі: у 241 коробці містилися 5119 справ. Це - бл. 10 тисяч окремих творів або понад 280 тисяч (!) нотних сторінок - оригіналів автографів, рідкісних першодруків з рукописними посвятами (напр., Бетховена чи Гете).

Щоб осягнути колосальну цінність цього культурного скарбу, достатньо навести кілька прикладів.

Так, у 2016 р. німецька держава придбала для Лейпцігського музею манускрипт партитури кантати Й.С.Баха „O Ewigkeit, O Donnerwort“, заплативши за ці ноти 1,98 млн. євро (!).^[6] Лише вдумайтеся у цю цифру.

кантата Баха (фото © Bach-Archiv Leipzig/ Jens Schlüter)

Згадані кошти на це історичне придбання кілька років збирали всім скопом і уряд ФРН, і уряд Саксонії, і місто Ляйпциг, і великі німецькі компанії, і численні меценати.

Україна ж віддала 280 тисяч таких нотних аркушів, кожен із яких за своєю мистецькою та історичною цінністю ні на йоту не поступається згаданій кантаті Баха, а величезна кількість із них навіть перевищує її вартість.

І подібних шокуючих аналогій можна навести безліч.

Достатньо заглянути на веб-сайт лондонського аукціону Sotheby’s. Подібний манускрипт кантати Баха „Herr Gott wir dich loben alle wir“ (це «аж» дві сторіночки) був проданий у 2017 р. за 464 тис. (!) фунтів,^[7] а рукопис 9-ої симфонії Бетховена у 2003 р. пішов з-під молотка за 2,1 млн. (!) фунтів.^[8] І цей список можна продовжити.

Хто винен?

Хочеться вірити, що наші правоохоронні органи, насамперед, Державне бюро розслідувань, все ж таки займуться скандальною втратою «архіву Баха», через яку Українська держава зазнала либонь найбільших матеріальних збитків за всю повоєнну історію.

Але йдеться не лише про всебічне розслідування цієї скандальної афери та покарання винних.

Очевидно, що передача цих культурних цінностей відбувалася під шаленим політичним тиском з боку офіційного Берліна, який вдало скористався унікальним «вікном можливостей» касетного скандалу.

Проте найгірше, це те, що подібного роду системна і не менш зухвала політика Німеччини у сфері реституції культурних цінностей не припиняється й до сьогодні.   

Німеччина не визнає вину перед Україною за нацистську окупацію

А вся річ у тому, що уряд ФРН досі - де юре і де факто - ігнорує те, що саме Україна була однією з найбільших жертв німецької агресії, зазнавши неймовірних людських і культурних втрат під час Другої світової війни.

Адже нацисти не лише замордували понад 8 мільйонів мешканців України, але й ущент розграбували 151 музей, викравши понад 300 тис. експонатів, бл. 52 млн. книг, 46 млн. архівних справ. Весь цей скарб і досі пропав без сліду.

Саме наша держава зазнала під час нацистської окупації найчисельніших збитків мистецького і духовного надбання серед усіх постраждалих націй, переживши справжній культурний геноцид.

І найстрашніше у цій історії те, що Берлін і досі відмовляється визнавати свою історичну та міжнародно-правову відповідальність за злодіяння Третього рейху на українській землі, насамперед за воєнні злочини проти нашої культурно-мистецької спадщини. А вони, як відомо, не мають строків давності.

Натомість, німецькі дипломати, науковці та інші заслані шерлокхолмси вдень і вночі нишпорять по вітчизняних музеях та архівах у пошуках цінностей, котрі були вивезені у повоєнний час з метою бодай часткової компенсації завданих Україні непоправних втрат від гітлерівського грабежу.

При цьому Берлін відверто нехтує статусом України як найбільш постраждалої нації і докладає колосальних зусиль задля їх повернення. Усіма правдами і неправдами.

Формальна позиція ФРН є більш ніж цинічною: ми готові віддати втрачені українцями мистецькі твори, але ж нам невідоме їх місцезнаходження. Бо все, що до нас потрапило після війни, ми давним-давно вернули до СРСР. Тож нехай Київ звертається до Москви. А якщо раптом щось таки і знайдеться на німецькій землі, ну тоді ми це уважно розглянемо.

За майже 30 років незалежності Україні дійсно були повернуті окремі експонати, але все це - «сльози» у порівнянні з нашими багатомільйонними втратами.

Можна хіба згадати про передачу до Харківського художнього музею картини С.Васильківського «Етюд з будинком» (20.12.2018 р.) – до речі, сам музей втратив під час німецької окупації бл. 70 тис. (!) творів, із них – сотні робіт лише цього яскравого пейзажиста.

Також Берлін вернув церковну грамоту Петра Першого (14.3.2019 р.). Все це хоча й важливі, проте не більш ніж символічні жести.

Шалений політичний тиск з Берліна наростає

Сам же німецький уряд активно продовжує тиснути на Київ.

Він усіма силами домагається дозволу на вивезення 25 графічних творів всесвітньо відомих майстрів 15-19 ст., зокрема Рембрандта, А.Дюрера, Й.Овербека, Г.Альдегревера, Ф.Грімальді, Ф.Фонтебасса та інших європейських художників сукупною вартістю у мільйони євро.

Наразі ці мистецькі шедеври перебувають «під замком» у приміщенні посольства ФРН у Києві. За легендою німецької сторони, вони належали Бременській картинній галереї і нібито були незаконно переміщені радянським військовослужбовцем, чий син вирішив їх передати німецькій стороні.

Німеччина - на найвищому урядовому рівні - жорстко вимагає видати свідоцтво на вивезення цих художніх творів, вдаючись при цьому до відвертого політичного тиску. Приємно, що керівництву Міністерства культури все ж вдавалося тримати цей удар, за що – особливий респект.

Водночас, хочеться закликати українську громадськість активно підключитися і стати на оборону культурних цінностей, щоб не допустити нових втрат.

Що робити?

Уже давно вже прийшов час перейти до рішучих кроків задля системного захисту вітчизняної культурно-мистецької спадщини від будь-яких зазіхань ззовні.

Ключову роль тут мала б відіграти саме Верховна Рада, яка, до речі, попри вимоги законодавства про обов’язкову ратифікацію міжнародних договорів України «про передачу історичних та культурних цінностей Українського народу», всі ці роки була свідомо виключена з цього процесу.

По-перше, парламент має негайно ухвалити мораторій на вивезення за кордон культурних цінностей, насамперед тих, які потрапили до України після Другої світової війни у якості компенсації за завдані втрати під час німецької окупації. Крім того, парламенту слід якнайшвидше прийняти новий прогресивний закон про захист національної культурної спадщини.  

По-друге, необхідно переглянути законність всіх рішень української влади про переміщення мистецьких цінностей, зокрема постанов уряду та інших нормативних актів про передачу Німеччині «архіву Баха», при потребі оскарживши їх у судовому порядку.

По-третє, уряд має порушити перед офіційним Берліном питання про повернення «архіву Баха», а в разі очікуваної відмови – вимагати надання Києву справедливої компенсації.

І останнє: під егідою Міністерства культури та МЗС має бути створена потужна task force з мистецтвознавців і дипломатів – таких собі сучасних Monuments Men – для проактивного системного пошуку втрачених Україною мистецьких цінностей на території ФРН та в інших країнах. Краще пізно ніж ніколи.

Віктор АКУЛЕНКО, 
доктор юридичних наук, професор, лауреат премії НАН України імені академіка В.П.Василенка

Володимир ДЕНИСОВ, 
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії України

Світлана МЕЛЬНИК, 
кандидатка юридичних наук, юристка-міжнародниця

Джерела та посилання:

Газета ДЕНЬ

^[1] https://www.spiegel.de/politik/deutschland/staatsbesuch-aus-der-ukraine-mordvorwurf-gegen-kanzleramtsgast-a-113051.html

^[2] https://www.tagesspiegel.de/kultur/archiv-der-sing-akademie-zu-berlin-berliner-musikleben-auf-einer-million-manuskriptseiten/195650.html

^[3] https://www.stiftung-sing-akademie.de/48-0-Geschichte.html

^[4] https://day.kyiv.ua/uk/article/panorama-dnya/komu-distanutsya-prava-na-kolekciyu-siniv-baha, https://day.kyiv.ua/uk/article/den-planeti/anatoliy-ponomarenko-nimci-gotovi-spivpracyuvati-z-nami

^[5] https://old.archives.gov.ua/NB/Archiv-Bach.php#NaukProekty

^[6] https://www.leipzig.de/news/news/bach-archiv-erwirbt-wertvolle-bach-handschrift/

^[7] https://www.sothebys.com/en/auctions/ecatalogue/2017/music-sale-l17402/lot.201.html

^[8] https://www.sothebys.com/en/auctions/ecatalogue/2003/music-including-the-paul-wittgenstein-archive-l03410/lot.16.html