Сувид

Ми  завжди  проїжджаєм  це  село. 
Ім'я  у  нього  праслов'янське  -  Сувид. 
Тут  навіть  хмари  особливо  сунуть  - 
сутемна  синь  на  бронзове  чоло. 

І  хоч  Стрибог  на  поїзд  пересів, 
і  вже  дахи  струсились  од  соломи,  - 
тут,  за  щитом  смарагдових  лісів, 
моїх  жар-птиць  блакитні  космодроми. 

Я  забуваю  сумніви  і  сум. 
Я  воду  п'ю  у  Сувиді  з  криниці. 
В  країні  сосен,  сувидських  красунь, 
зі  мною  грають  в  піжмурки  суниці. 

Тут  Сувид  скрізь.  Він  ходить  по  росі. 
Учора  він  прокинувся  сосною. 
То  коней  напуває  у  Десні, 
а  то  як  грім  гуркоче  за  Десною. 

І  хто  він  -  Сувид?  Може,  бог  лісів, 
що  десь  пішов  у  нетрі  й  буреломи? 
Він,  може,  чує  луни  голосів 
і  хоче  теж  вгадати  собі,  хто  ми?

Спасибі  вам,  двори  і  явори,
що  ви  лице  дали  його  розгледіть  -
у  тиші  вод,  у  борознах  кори,
у  хмарі,  що  як  профіль  і  як  лебідь.

Здригнувся  лось.  Регоче  браконьєр.
-  Який  там  Сувид?  -  каже.  -  Все  нормально.
Він  міф.  Він  мох.  Він  сутінь  цих  озер.
Його  ніде  на  світі  вже  немає.

Неправда,  є!  Бо  хто  у  небесах
на  дощ  поверне  місяця  рогами?
Хто  після  тебе  пройде  по  лісах,
вогонь  притопче  босими  ногами?

Не  можна  бути,  щоб  його  -  ніде.
Без  нього  людям  суєта  і  сумно.
І  я  гукаю:  -  Су-ви-де!..  -  ви  де?
-  Ви  де?..  Ви  де?..  -  відгукується  Сувид.

© Ліна Костенко