Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ I. ЧАСТИНА V

 

ЧАСТИНА П'ЯТА

РОЗДІЛ II

Про те, як Твардовський ганить козаків; про ганення навзаєм козаками поляків, а це поляки робили через непостійність і через причини їхньої війни з Хмельницьким; про битви й велике кровопролиття ляхів та Хмельницького, які були в різних місцях і в різні роки; про руїну Польщі й Малої Русі, що через те сталася.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

180 Білоцерківський трактат підписано 28 вересня 1651 р.

181 У межах Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. За Білоцерківським договором козакам віддавали тільки Київське воєводство.

182 Битва під Берестечком почалася 28 червня, кінчилася 10 липня 1651 р.

183 Бої під Білою Церквою були 23— 25 вересня 1651 р.; бої під Києвом вели козаки з литовським військом, очолюваним Радивилом. Наступ почався 4 серпня 1651 р., 16—17 серпня Київ було спалено. Під Лоєвом змагався полковник Небаба з литовським військом, битва закінчилася розгромом козаків. Це було 6 липня 1651 р.

184 Люблін було взято козаками на чолі з Д. Виговським у жовтні 1655 р., Броди взяли козаки на початку жовтня 1648 р. В кінці 1656 р. козаки встановили над Слуцьким князівством протекторат. Олику козаки нещасливо облягали 1651 р. Сама Олика розташована на Волині.

Описуючи польськими віршами війну Хмельницького з поляками, яка була на Батозі 1653 року (згідно з козацькими літописами — 1652 року), Твардовський прикрасив її початок у третій частині своєї книги, на 66-му листі, панегіричною, хитрословесною, радше навіть суєслівною, мовою до короля Яна-Казимира. Він не виклав жодних причин і приводів тої Батозької війни, тільки зголосив на ганьбу козакам, що почалася ця війна й страшна пожежа через саму злість козаків та Хмельницького на поляків, озлобу і їхню схильну зраджувати натуру. Козацькі ж літописці так само приписують полякам, що початком і виною того кількарічного зла й різанини була їхня високоумна гординя, злість, гнівна озлоба до православних русів та козаків, їхнє прагнення панувати, невситима хіть до накопичення багатства і їхня заздрість на людське добро — вони-бо хочуть бачити розумним і добрим лише те, що вклалося і встановилося в їхніх мізківнях. Адже почалася війна Хмельницького з поляками з їхньої власної причини, через Чаплинського та інших подібних до нього легкодумців, які були на Україні старостами й лядськими дозорцями,— це дається ясно побачити на початку цієї історії. Бо й іншим, які були згодом, війнам і битвам початок так само поклали поляки — нехай посвідчить тому Зборовський трактат, постановлений самим найяснішим королем Яном-Казимиром і всією, яка була при тому, Річчю Посполитою. А хто бажав та кричав, щоб порушити й розірвати його на великому різдвяному Варшавському сеймі в 1650 році, чи не поляки? Про це свідчить (на сьомому листі в другій частині своєї книги) навіть їхній автор — Твардовський.

Нехай заговорять і Білоцерківські пакти 180, постановлені й затверджені взаємною присягою між Хмельницьким та поляками,— хто хотів їх скасувати і знищити, чи не поляки? Не мовчить зі мною про це й Твардовський, адже згадав короткими й хованими слівцями у третій частині названої тут книги про встановлений з козаками кордон 181 і про гніт, який чинили тоді польські жовніри на Україні. Це вони, пани поляки, були винуватці великої людської різанини спершу під Жовтою Водою і під Корсунем, тоді під Махновичами, Константиновом, Пилявою, Львовом і Замостям, а ще потім під Збаражем і Зборовом. Нарешті — під Берестечком третього літа 182, коли було густо услано берестецькі поля багатьма трупами звитяжних воїнів п’яти народів, тобто козацькими, татарськими, лядськими, литовськими й німецькими. А яку було виточено там і в інших місцях, особливо під Білою Церквою, Києвом і Лоєвом 183, більшу за Дунай, річку дорогої людської крові! Вони через непогамовану завзятість і ненависть свою до козаків не тільки довели до остаточної руїни малоросійську Україну, але й розруйнували мало не до самої Вісли й свою Польську державу. Тоді не лише близькі до України міцні під Польщею міста були поруйновані й занепали, як то Константинів, Бердичів, Збараж і Львів, але від козацької зброї, яка обороняла при своїй правді й істині благочестиву греко-руську віру й стародавні права та вольності козацькі і всенародні українські, мусили тремтіти і терпіти чималий ущербок навіть найміцніші фортеці та замки під Польщею, як Кам’янець-Подільський, Бар, Нестервар, Замостя, Люблін, Броди, Слуцько, Олика 184 та багато інших зі своїми уїздами та повітами. Придивися отож пильніше сам, цікавий читальнику, до польських та козацьких літописців і побачиш там напевне, що козаки тут не повинні, а почали й хотіли війни поляки. Я ж більше про те не поширюватимуся і почну оповідати тобі про змагання Хмельницького з поляками на Батозі.

РОЗДІЛ III

Про війну Хмельницького, яка була на Батозі й у його околицях; про те, що почали цю війну поляки, і про скасування Білоцерківського трактату й амністії; про хитрість Хмельницького, коли він вибирався на ту війну; про Калиновського, який став на Батозі з військом і через своїх поляків не послухався листа Хмельницького; про заманний похід Хмельницького з сином і Карач-мурзою до Ладижина й Батога; про вістки, які дійшли до Калиновського, що Хмельниченко має мало людей, і про легковаження його сили; про переправу Хмельницького з Карач-мурзою через Буг; про вторгнення їх під Батогом у лядські війська; про захоплення татарами лядського обозу і про страшну поразку розбитого там ущент усього коронного війська з їхнім гетьманом Калиновським; про татарську та козацьку здобич і про польську артилерію, яку відібрав Хмельницький; про те, як Хмельницький викупив від татар найкращих лядських невільників і відіслав до Чигрина; про те, як ганить Хмельницького Твардовський; про лядські трупи й подальше поступування Хмельницького.

185 Автентичний текст Білоцерківського трактату не зберігся. Маємо тільки кілька копій. За трактатом козакам відступалося тільки Київське воєводство, Чернігівське — ні.

186 Білоцерківський трактат не було затверджено сеймом через незгоду серед поляків.

187 На голову Хмельницького тоді посягали, але не поляки, а самі козаки, невдоволені Білоцерківським договором і жорстокими розправами Хмельницького над непокірними. Невдоволені згрупувалися навколо «нового гетьмана» Вдовиченка (хто той Вдовиченко, точно невідомо), з яким був, між іншим, і полтавський полковник Пушкар. Цікаво, що польський історик XVII ст. Я. Рудавський називає Пушкаря Вдовиченком.

 

 

 

 

188 На чолі татар стояв царевич Нурадін. Був і Карач-мурза.

189 Калиновський перепиняв шлях орді й Тимошеві з власної ініціативи.

190 Калиновський мав не більше 15 тисяч війська.

191 М. Потоцький помер 20 листопада 1651 р.

 

 

 

 

 

 

192 Інші дані: поляки не знали нічого про кількість війська, що йшло проти

193 У Хмельницького було війська всього кільканадцять тисяч і 30 тисяч татар.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

194 Волоський господар Лупул був на й час польським союзником.

 

 

 

 

 

 

 

195 Битва почалася (1 червня) з того, що польська кіннота напала на татарський полк. Потім надійшла більша татарська сила і відтіснила поляків до їхніх позицій.

196 Цифри завищені.

197 Татари стріляли з луків.

198 Цифри завищені.

199 Там загинули: син Калиновського, комендант піхоти Пшіемський, староста красноставський М. Собеський, староста теребовельський Ю. Балабан, староста вінницький Одживольський та інші.

200 Оповідали, що Калиновському було відрубано голову, прибито на жердці й ношено напоказ.

201 Число гармат, певно, завищене, джерел, щоб перевірити його, нема.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

202 Звістка неточна. Частина польських полонених лишилася при козацькому війську, принаймні є дані про польських невільників, що втекли від козаків з-під Кам’янця.

 

 

 

203 Пляшівка, чи Пляшова — річка біля Берестечка. Тут під час битви під Берестечком загинула більша частина козацького війська.

Криваве змагання Хмельницького з поляками на Батозі сотворило численні сльози польським мешканцям. Воно постало з вини поляків і через такі причини. Хмельницький, гетьман Запорозького війська і всієї, що лежить обіруч Дніпра, малоросійської України, після багатьох раніше описаних військових трудів і постановлення під взаємною присягою Білоцерківських пактів, бажав собі й усьому потерпілому від прийшлих військ малоросійському народові тиші й спокою. Для цього він виконував і був готовий виконати зі свого боку все, що було постановлене Білоцерківськими пактами. На доказ того звелів він козакам, за лядським домаганням, хоч про це в пактах і не було обмовлено, відступити в королівські добра Київ і Чернігів 185. Але швидко по певних і явних знаках він побачив, що поляки геть скасували Білоцерківського пакта 186 і, незважаючи на свою амністію, почали жорстоко й по-тиранському ставитися до малоросійського народу, переходячи межі, встановлені своїми дозорцями, більше того — вони намагалися здобути й самого його, Хмельницького, голову 187. Поляки замислили не допустити й заборонити йому сватівство з волоським господарем, та й сам коронний гетьман не виконав і не хотів виконати поставленого пункту про замирення хана з королем — він прагнув тільки відторгнути його, Хмельницького, від союзу й дружби з ханом.

Отож Хмельницький мусив знову почати військові дії, поновив свій союз із кримським ханом і взявся до зброї, щоб захистити себе й цілість Малої Росії. Але перш ніж почати військову діяльність він вирішив ужити для одуру поляків такої хитрості.

Те діялося року (як позначено на початку п’ятої частини цієї історії) від Різдва господнього, за козацькими літописами, 1652-го. Хмельницький, маючи вже готове, зібране тихцем козацьке військо і поблизу Чигрина орду на чолі з Карач-мурзою 188, розголосив серед народу українського, що має з невеликим почтом козацького війська виправити на весілля до волоського господаря свого сина Тимоша,— так воно було й насправді. Ян-Казимир з сенаторами, зневолений господаревим проханням, хотів перешкодити тому весіллю Хмельниченка і захопити таким чином у свої руки і його самого. Отож він виправив заступити Хмельниченкові прохід гетьмана польського коронного Калиновского 189, який невдовзі перед тим відкупився з кримської неволі. Король дав йому під начало п’ятдесят тисяч доброго кінного й пішого кварціяльного війська 190. Це військо, тільки-но вийшло з Польщі і наблизилося до українських кордонів, прийшло у незгоду й до непослуху своєму гетьманові, бо не мало до нього такого страху й підвільності, як мали до покійного великого коронного гетьмана Потоцького 191. Військо радило гетьманові не йти на шлях, що лежав Хмельниченкові з України до Волох (через Ладижин), а затриматися зі своїм військом збоку біля Брацлавля й Райгорода і краще вивідатися про той Хмельниченків виїзд на відвідання Волох. Гетьман Калиновський не послухав тої ради й, прагнучи найретельніше віддати й відомстити на Хмельниченкові свою колишню кривду від Хмельницького, рушив просто й поспіхом до Ладижина.

Прибувши сюди, він став обозом у неміцному й голодному місці поміж Ладижином і горою Батогом, яка прилягала від поля до річки Бугу — біля неї на одну чи дві милі вище Батога лежить і місто Ладижин. Там Калиновський з військом і зупинився, а діставши від шпигунів звістку, що Хмельниченко вже пішов з нечисленним козацтвом з Чигрина й рухається, йдучи поволі, просто на Ладижин, виправив проти нього малий і хований свій роз’їзд, який десь зобачив у полі Хмельниченка і приніс гетьманові певну звістку про мале число людей при Хмельниченкові 192. Гетьман, одержавши таку, до мислі собі, звістку, був радий і певний у своїх ловах і сподівався, що відомститься на Хмельниченкові за свою кривду. Отож він не уміцнював окопами свого обозу, бо не мав про самого Хмельницького й орду ані найменшого знаття і аж ніяк не міг сподіватися їх на себе вслід за Хмельниченком. Але Хмельницький з Карач-мурзою пильно стежили за поляками, які скасували Білоцерківського пакта, сотворивши на Україні численні біди, розор та різанину, і бажали взяти не лише синову, але й його самого, Хмельницького, голову. Хмельницький послав сина Тимоша на Ладижин до Волох, де той мав пойняти собі в жінку волоську господарівну Домну, лише з п’ятьма чи шістьма тисячами козаків. Він наказав синові йти поволі, в день по милі чи півтори, а тим часом прикликав до себе в поле на певне місце близько двадцяти шести тисяч готового легкого, не обтяженого обозом козацького війська на чолі зі своїми полковниками 193. Він побачився з Карач-мурзою, порадився й призначив день, коли вони мали повітати на Батозі поляків,— а від Чигрина до Ладижина й Батога заледве буде двадцять — двадцять п’ять козацьких миль. Отак порозмовлявши й порадившись із Карач-мурзою, вони розлучилися: Хмельницький звелів Карачмурзі з ордами йти до Батога лівим берегом Бугу, оскільки по дорозі від Чигрина до Ладижина й Батога пролягає річка Буг, тоді наказав перебратися через неї нижче Батога, а сам слідцем за сином подався просто на Ладижин. Дорогою він наготував листа до гетьмана Калиновського, датованого й писаного начебто з Чигрина, і послав його зі своїми нарочними посланцями до поляків. Сам же з усім козацьким військом став у захищених місцях, оскільки він був, як вище згадувалося, за військовою потребою налегці, без обозових тяжарів, ледве за три чи чотири милі від Ладижина. Тоді він наказав своєму синові Тимошеві, який був перед ним за милю, повернутися назад і залишатися при ньому.

А в листі своєму, писаному до Калиновського, він сповіщав, що виправляє з козаками й татарами на весілля до Волох свого сина Тимоша і дивується, що він, Калиновський, став невідомо для чого з численними польськими військами між Батогом та Ладижином і заступив шлях його синові, якому він, Хмельницький, начебто наказав оминути Ладижинський шлях, оскільки там стояли польські війська, іншим трактом. Однак він застерігав, аби свавільна орда і син його з козаками, а син його ще дуже молодий, не зачепили легковажно польських військ і не вчинили їм якихось турбот та шкоди. Через це він, Хмельницький, радив йому, Калиновському, відступити вбік із Ладижинського, що лежить до Волохів, шляху. Гетьман Калиновський, отримавши того листа, датованого в Чигрині, мав надію, що Хмельницький достеменно залишився в Чигрині і не сподівався на себе ані його, ані татар, адже й хований роз’їзд Калиновського, про який згадувалося раніше, доніс йому, що Хмельниченко не лише не має біля себе татар, але простує до Ладижина з малим числом козаків. Гетьман відіслав тих посланців до Хмельницького з листом, повним компліментів та хитрувань, і затвердився в своєму намірі не вступатися зі свого місця біля Батога — це він мав би за сором для себе й усього коронного війська, а виконання перестороги Хмельницького він уважав за зраду, бо коли б за тою листовною порадою уступив би вбік з Ладижинського шляху, то піддав би волоського господаря небезпеці від Хмельницького 194,— це порушувало б королівське запевнення, тим паче, що зараз він, як уже згадувалося, не сподівався на себе ні Хмельницького, ні орд, а лише одного, та й то з малим числом козаків, Хмельниченка.

Хмельницький зрозумів намір Калиновського не так з його листовної відповіді, як зі словесного донесення своїх посланців. Він переконався, що гетьман стоятиме нерухомо на своєму місці під Батогом, а воно не було укріплене окопами і для оборони не годилося. Отож Хмельницький дуже цьому зрадів: він мав перебратися з козацьким військом, як тільки настане ніч, через Буг вище Ладижина і вдарити удосвіта на лядські війська, що стояли під згаданою горою Батогом. Водночас він послав до Карач-мурзи, щоб він у ту ніч, згідно до їхньої словесної домови, перебрався через Буг нижче Батога і, почувши битву Хмельницького з поляками, вдарив зі своїми ордами від Батога на лядські обози. Так воно й сталося — війська козацькі й татарські переправилися через Буг, а тільки-но світло прогнало нічний морок і розвиднілося, Хмельницький з усією своєю силою, вирубавши першу семитисячну, що стояла вище Ладижина, польську сторожу 195, вдарив неждано від Ладижина на все коронне військо, що безпечно спочивало собі в обозі.

Це військо, перш ніж змогло виладнатися й дати відсіч, мусило пощербитися від козацької зброї на кільканадцять тисяч 196. Але поляки зуміли отямитися й вигнали Хмельницького зі свого обозу, а тоді почали на нього міцно налягати, віддалившись від свого обозу на верству й більше. Тоді, ніби сильний дощ із хмари чи вихор у пустелі, несподівано сипнув з-за Батога сорокатисячними своїми ордами Карач-мурза. Він поглинув увесь лядський обоз за винятком восьми піхотних підрозділів, які замкнулися в одному обозовому куті понад самим Бугом, та й то без гармат. Карач-мурза тих піхотних підрозділів сам не чіпав, лише підвів кільканадцять тисяч орди, щоб не дати їм змоги вислизнути й добитися до гармат, а рушив прудко від лядського обозу за поляками. Поляки, озирнувшись, побачили, що на них швидко котиться несподівана ординська сила. Вони впали від того у відчай і розпач і, показавши плечі Хмельницькому, кинулися назустріч Карач-мурзі, прагнучи пробитися крізь татар до свого пропалого і вже опанованого татарами обозу. Але відбити його не змогли, тільки дісталися до згаданих піхотних підрозділів і, не маючи сили більше стерпіти густий мушкетний вогонь Хмельницького й ординської гостроти 197, почали кидатися в Буг; чинило так не тільки посполите товариство, але й найбільш чиновні — полковники та ротмістри. Гетьман Калиновський метався туди-сюди з голою шаблею як шалений, він круто кричав, спиняючи своє військо, щоб не тікало й не стрибало в Буг, прохав та пропонував зостановитись у ході своїй проти ворога. Однак нічого вже не міг порадити і вдіяти перестрашеному своєму військові, яке без душі кидалося в Буг, і грізно наказав через те згаданим піхотним підрозділам, що врятувалися від ординської шаблі, замкнувшись в єдиному обозовому куті над самим Бугом, без жодного пошанівку й без озирок густо стріляти й палити на військо, що тікає в Буг. Це було вчинено, і тоді впало на березі Бугу від власних згаданих піхотних підрозділів до десяти тисяч 198 польського кінного війська. Це тим більше було на руку Хмельницькому й Карач-мурзі, вони якнайпотужніше всією своєю силою вдарили на поляків, які, бувши роздягнутими, ніяк не могли вилаштуватися по-військовому, і відразу при всесильній божій допомозі, розірвавши їх на багато частин, погнали порізно, добиваючи голими шаблюками. В цю лиху їхню годину численні коронні сини, полковники, ротмістри та інші знамениті особи 199 і кінні та піші офіцери одні впали трупом, другі потопилися в Бугові, а треті дісталися кримському ременю. Не минув тієї біди, на вічну ганьбу собі й Короні Польській, і сам польський гетьман Калиновський. Але про це літописці пишуть неоднаково. Твардовський глухо згадує, що гетьмана не стало, а козацькі літописці одні твердять, що Калиновського там піймано, а інші — що Калиновського там піймано і за наказом Хмельницького йому стято голову 200. Але як воно не є, певне те, що в тодішній боротьбі не вислизнув Калиновський вдруге з козацьких рук. Багато тоді лягло трупом від козацької зброї на тому Батоговому бойовищі польського люду, чимало поляків потрапило в татарську неволю. Пожитки та іншу обозову здобич віддав Хмельницький татарам, а собі залишив тільки артилерію з усіма належними до неї численними припасами,— було там більших і менших гармат п’ятдесят вісім штук 201. Козакам у здобич дісталося те, що було на лядських трупах і на поляках, що їх половлено в полі.

Побачивши, що татарам дісталося багато значного й рядового польського товариства і жалуючи його, щоб не пішли вони всі в подальшу найтяжчу кримську неволю, Хмельницький попросив Карачмурзу й татар, щоб відступили йому за гроші частину полонян. На це вони легко згодилися, учинили з Хмельницьким торг і за певну ціну відступили й віддали Хмельницькому двісті п’ятдесят шість найвиборніших полонян.

Хмельницький тут-таки поклав за них належну, згідно торгу, суму (бо його просили зробити таке благодійство деякі польські пійманці, обіцяючи за це особливих грошей) і, вдовольнивши їх таким чином, зараз відіслав при добрій своїй охороні до Чигрина 202. Карач-мурзу він просив не обтяжуватися здобутим добром і ясиром, а відіслати його в Крим, а самому налегці допомогти йому, Хмельницькому, в подальшій військовій виправі на Поділля і Побужжя; це бажання Хмельницького було вдоволене.

Твардовський пише, що татари видали Хмельницькому триста лядських невільників, яких він таки порубав. Але це на правду не скидається, бо де це бачено, щоб рубати викуплених невільників, на страту заплачених за них орді грошей?!

Можна думати, що орда могла дати лядських невільників на вирубання задурно, але це вже зовсім неймовірна річ. Що залишив Хмельницький на Батозі непоховані лядські трупи, то це правда, бо, надумуючись іти на Поділля, наказав ті трупи поховати ладижинцям. Ті, скільки могли, стільки їх і поховали, залишивши інші гнити під небом. Доречно тут згадати, що король, перемігши Хмельницького й хана під Берестечком, а особливо в окопах козацьких на Пляшівці 203, не лише не зволив через чисельність ховати козацьких та ординських трупів (так само, як і тут), але не ховав і своїх лядських, бо мав на оці намір, хоч той і не здійснився, йти в похід на Україну далі.

РОЗДІЛ IV

Про щасливу перемогу Хмельницького над поляками біля Батога; про рушення його звідтіля з доброю надією під Кам’янець; про те, що надія його там не збулася, і про страх у Польщі після поразки польських військ під Батогом; про лист Хмельницького в Кам’янець і про відповідь на нього, про незадоволення татар Хмельницьким і про утолення його; про збирання нових польських військ на Хмельницького; про відступ його від Кам’янця додому і про розпущення своїх військ по домівках; про лист Хмельницького до волоського господаря щодо сватання і весілля; про виправу на весілля до Ясс сина Хмельницького Тимоша; про зустріч і прийняття його в Яссах; про докінчення там весільного акту; про прибуття його в Чигрин із новопошлюбленою жінкою, господарівною Домною; про радість Хмельницького від того родичання; про тодішній спокій на Украіні після вигнання ляхів у Польщу і про Домарацького; про козаків, які поверталися на місця свого першопочаткового мешкання, і про тодішню моровицю.

 

 

 

 

 

 

204 Про цей намір Хмельницького даних нема. Це була радше поголоска в поляків.

205 Хмельницький стояв під Кам’янцем два тижні. Обстрілював місто з гармат, але не зробив жодного штурму. Облога почалася 8, а кінчилася 23 червня.

206 Лист писано 17 червня.

 

 

 

 

 

207 Є дані, що татарські загони ходили від Кам’янця аж під Львів.

208 Король видав наказ про збір шляхти — посполите рушення, але воно не зібралося. Хмельницький відступив від Кам’янця, бо його покинули татари. Військо було втомлене, і почавсь у ньому мор.

209 Гінця було виправлено раніше, під час Батозької кампанії. Це був грек Ілля, тоді ж і визначено день весілля — 31 липня 1652 р. Весілля, однак, відбулося на місяць пізніше.

210 Тиміш виїхав близько 10 серпня і мав при собі три тисячі війська.

 

 

 

 

 

 

211 Тут виразно відчутна польська редакція, хоч зміст справжнього листа в основному передається.

 

 

 

 

 

212 Весілля відбулося 31 серпня, в неділю.

213 Виїхав Тиміш із Ясс 6 вересня.

 

 

214 Про прилуцьке полковництво Сомка даних немає. Немає змоги перевірити і звістку про погром поляків під Підлипним, хоч така подія могла бути: є чимало фактів, які засвідчують повстання проти поляків у цей час.

 

215 Мається на увазі моровиця, що охопила тоді Польщу й Україну.

Отаку одержав Хмельницький веселу й щасливу для себе і срамотну, шкідливу та жалісну для поляків перемогу під Батогом. Він і далі попустив віжки своєї військової охоти і, знаючи через утікачів, що в Кам’янці-Подільському зібралася численна шляхта з великими багатствами, намірився завітати туди, не гаючись, зі всім козацьким та ординським, яке мав тоді Карач-мурза, військом. Він сподівався, що Кам’янець-Подільський через нужду і голод, які там панували, швидко й без воєнної відсічі здасться йому, і, якби з тим пощастило, мав намір відпровадити звідтіля до Ясс свого сина Тимоша, а кам’янецькою здобиччю добре винагородити орду.

Коли в Польщі дізналися, що польські війська розгромлено під Батогом ущент, заволодів поляками страх і жах і відновилося та повторилося все те, що діялося там після Корсунської поразки. Хмельницький, подумавши і відклавши кам’янецький похід, рушив був на Львів і далі на Польщу 204, маючи всюди перед собою розчинений і безборонний край, однак через якісь причини чи за особливим божим бажанням його від того наміру відвело, і він спинив цей похід, а, завернувши біля Вінниці, потяг до Кам’янця-Подільського. Досягши його, він міцно й тісно обклав з ордою фортецю, був-бо спершу певен з облоги і мав надію добути з того користь. Однак після кількатижневої загайки 205 побачив марнотність своєї надії і написав у Кам’янець листа 206. В ньому він засвідчив, що на Батозі розніс ущент польські війська, які були з гетьманом Калиновським, іще більше, ніж під Корсунем, та й гетьман не минув йоко рук; що йому дісталася коронна артилерія, і через це шляхта, яка залишилася жива, вдалася навтьоки до міцних своїх фортець та замків, а інші повернули очі до річкових суден на Віслі й до морських берегів. Навіть сам король хутко покинув свою столицю і втік у німецькі країни, а Польща лишилася таким чином порожня, без військових людей, і вже не має надії зберегти свою цілість. Хмельницький ознаймував все це кам’янецьким обложенцям і запропонував, щоб ті не мордували себе цією тісною облогою, здалися йому, Хмельницькому, самохітно і віддали йому воєнну кам’янецьку амуніцію. Обложенці вчинили йому на це прикру відповідь, тоді він, обклавши Кам’янець тісніше, почав сильно бити по ньому з гармат. Одначе важко було щось вдіяти уфундованому всесильною божою правицею Кам’янцю, хіба що голодом його виморити. Але орда, побачивши, яка то марна справа здобувати Кам’янець, зважила, що Хмельницький даремно марнує тут силу, і збурилася, бо завів їх і затримав під Кам’янцем стільки часу, за який вони могли б аж із Вісли повернутися зі здобиччю й полонянами 207.

Хмельницький зрозумів таку свою провину й таємно обдарував певними подарунками Карач-мурзу, а інших ординських начальників задовольнив їжею й напоями і так загасив ординське невдоволення.

Тим часом Хмельницький дістав звістку, що польські війська на Україні біля Ніжина, Ромен, Гадячого й інших міст, які були там на дозорстві, зібралися й дійшли Фастова, і що до них збирається рушати також від Вісли і сам король із військами 208. Отож він і собі пішов від Кам’янця, нічим йому не зашкодивши, а коли прибув до Київської Білгородки, розпустив звідтіля своє й ординське військо по домівках, оскільки ніде в дорозі не зустрів згаданого польського війська, що вийшло було з України і подалося до короля через Полісся й Волинь.

Хмельницький прибув у Чигрин і невзабарі після того виправив до волоського господаря гінця з листом 209, щоб той обов’язково готувався до весілля. За ним послав він із Виговським на весілля й сина свого Тимоша разом із десятком тисяч добрих козацьких лицарів 21°. Твардовський свідчить, що в своєму, посланому через гінця, листі Хмельницький пише начебто таке:

«Ваша вельможність не зволить відміняти нашого приятельського зв’язку, отож не відмовляй видати заміж моєму синові своєї дочки. Не хвалися своєю родовитістю й титулом, знаючи, що великим можна бути лише завдяки собі самому, а не тільки з уродження. Адже ясно бачиш, що переді мною світ тремтить, я кількаразово розбивав ущент ляхів і відвагу їхню так розтлив, що вже проти мене вперед виступати ніколи не відважаться і не лише будуть раді такому мирові, який захочу я дати їм сам, але ще й жебратимуть Зборовський пакт, який вони кількаразово знищували і скасовували. А коли б ваша вельможність не зволив би вчинити того приятельства по волі, то муситимеш учинити те неволею» 211.

Цим листом Хмельницького господар був перестрашений і затурбований і, знаючи, що не одержить оборони й захисту від поляків, не міг прибрати іншої собі ради, як схилитися до невідворотної дружби з Хмельницьким. Отож, коли Хмельниченко наближався до Ясс, хутенько, аж на милю, виїхав йому назустріч зі значним супроводом великий господарський управитель двору, а вслід за ним, за чверть милі від Ясс, зі значним і ясно убраним гроном своїх бояр вибрався назустріч і сам господар. Хмельниченко, зіскочивши з коня, привітав його низьким уклоном, у той час, як Виговський проголосив коротке слово. Господар же привітав його навзаєм батьківським привітом і поцілував його в голову. Затим Хмельниченко, у супроводі урочистої музики своїх трубачів і військових бубнів, гучно й бучно в’їхав до Ясс. Його з супроводом ласкаво прийняли і впродовж першого, другого, третього та інших днів гуляли весілля при безрозсудній сербській і турецькій музиці 212. Після того його відпустили з новошлюбною невісткою Хмельницького до Чигрина 213. Цих гостей Хмельницький прийняв із радістю і був задоволений, що здобув собі добрих приятелів та союзників — з одного боку хана з ордами, а з другого — свата господаря з Волохами.

Після тієї, що була на Батозі, війни люди на Україні прожили літо тихо, без польських дозорців. Польські-бо війська та інша шляхта, зачувши про перемогу Хмельницького під Батогом над своїм військом, вийшли поспіхом і з великим страхом до польських кордонів, а пан Домарацький з іншими панами, сподіваючись урятуватися від тодішньої біди, не побіг у Польщу, а лише з Прилук до Конотопа. Біля села Підлипного його наздогнав із козаками колишній прилуцький полковник Воронко і за наказом прилуцького полковника Сомка порубав панам голови 214.

Того ж літа, караючи грішні людські дії, завдяки недовідомій своїй волі, впав на малоросійську Україну, що лежить обіруч річки Дніпра, гнів божий 215 і вдарив на неї смертоносною правицею так, що в Києві та в інших малоросійських містах і селах багато хто позбувся свого тимчасового життя і мусив оселитись у вічності. Інші ж, яких було вигнано зі своїх жител у Королівщину, знову повернулися і почали жити в своїх колишніх мешканнях.

РОЗДІЛ V

Про перепросини Хмельницьким короля через лист і нарочних послів за завдану при Батозі поразку Калиновському; про віддання королеві своєї зичливості до Корони; про підозру його (Хмельницького) в підступності й облудності; про те, що король відпровадив посланців Хмельницького ні з чим; про сейми і сеймики в Польщі, які радили королю збирати на війну проти Хмельницького платні війська і гроші на них.

216 Йдеться про посольство через полонених шляхтичів Корицького й Войни. Але Хмельницький писав не до короля, а до канцлера, і не після синового одруження, а відразу після битви під Батогом, точніше, з-під Могильова, 24 червня.

 

 

 

 

 

217 Чамбули — татарські роз’їзди.

 

 

 

 

218 Посланці і гадки не мали вертатися, бо ціною цього посольства випросили собі волю (див. приміт. 216).

Завершивши щасливо, як і бажав того, свій воєнний чин під Батогом і відбувши синове весілля, Хмельницький зважився одурити своїми писаннями через нарочних посланців і самого короля Яна-Казимира 216, перепрошуючи й за поразку біля Батога, вчинену Калиновському. Він писав, що то сталося попри його (Хмельницького) волю, що він попереджував своїм листом Калиновського, ознаймовуючи його, що випровадив з козаками й татарами на весілля до Волох свого сина і, бажаючи, щоб він, Калиновський, звільнив для нього заступлений до Волох шлях. Хмельницький дивується, що він, Калиновський, цієї його перестороги й прохання не послухав і не виконав, але дочекався на тому місці, під Батогом, його сина, який ішов із свавільною ордою, приданою для охорони його особи. Калиновський не тільки не хотів дати йому вільного шляху, але хотів заборонити йому води й повітря. Це образило сина Хмельницького, і він зі згаданою ордою й козаками напав на польські війська і завдав їм, без відома його, Хмельницького, турботи й шкоди, за що королівська величність хай зволить не ображатися на нього,— Хмельницький просить про це принижено. Він доклав при цьому, що коли б він, Хмельницький, у всі минулі літа не гамував і не спиняв своїми ретельними стараннями розстервенену й заюшену свавільну орду, завжди жаліючи державу Корону Польську, то вона достеменно могла б плюндрувати й спустошувати своїми чамбулами 217 Корону й поза Віслою. Тому-то він певний королівської ласки й милосердя, що вчинок сина його на Батозі йому подарується, а коли б мало бути інакше, то він, Хмельницький, муситиме удатися під оборону й протекцію до когось іншого зі сторонніх монархів. Однак з тим не квапитиметься, доки не одержить відповіді від його королівської величності й запевнення про незмінну до себе його панську ласку.

На цей лист король і сенатори Хмельницькому не відповіли, оскільки побачили там облуду й блюзнірство до королівського престолу. Тим часом почали в Польщі відправлятися сейми й сеймики, на яких постановляли не що інше, а тільки те, щоб знову почати війну з Хмельницьким і щоб на нього не посилати посполитого рушення, тільки зібрати п’ятдесят тисяч квартального війська. Для цього пропонувалося встановити і збирати в повітах на те військо грошові побори.

Посланці Хмельницького отож повернулися ні з чим 218.

РОЗДІЛ VI

Про повторне вислання посланців від Хмельницького до короля, але вже не з перепросинами, а з повинною за Батозький розгром Калиновського і з проханням прислати комісарів, щоб обміркувати Зборовські та Білоцерківські пакти на кращу користь Малій Росії і з обіцянкою від себе припинити війну й порвати з татарами; про виправу від короля до Хмельницького двох осіб для переговорів про умови миру; про зустріч їхню й прийняття; про жорстку розмову з ними Хмельницького і про недоброзичливу відправу їх до короля; про польські війська, які прибули за королівським розпорядженням до Ковеля; про їхнє невдоволення на гетьмана за нестатки і про їхню зимівлю біля Ковеля; про їхній намір пробиратися на Україну проти Хмельницького і про перепин того зимового походу на Україну.

219 Козацькі посли прибули в серпні. Вимагали ще й повернення Зборовського трактату.

 

 

 

 

220 Півторакожуха Карпа — козацький ватажок, герой боротьби з поляками після повстання Остряниці та Гуні, вів партизанську війну в степах.

221 Опис прийому послів Величко взяв у Твардовського, який вийняв його з правдивої реляції С. Потоцького і прикрасив низкою белетристичних деталей.

222 Хмельницький вважав, що комісія не потрібна, бо він згоден пристати на Зборовські умови. Від Білоцерківського трактату він відрікався, бо його й сейм не потвердив.

223 Про короля на чолі комісії реляція Потоцького не говорить. Хмельницький ставив вимогу відправляти комісію без війська, було вимовлено й термін — 1 січня, місцем визначено Чуднів. Переговори ці лишилися без наслідків.

224 Станіславу Потоцькому.

225 Війська було на папері 30 тисяч, а насправді ледве 20 тисяч.

 

Через кілька тижнів після цього Хмельницький знову виправив до короля своїх послів із листом, де вже не перепрошував за Батозьку поразку, але впокорювався в своєму переступі його королівській величності 219. Він просив прислати комісарів, які б, роздивившись і слушно обваживши два попередні пакти, тобто Зборовський та Білоцерківський, виміряли б і розміркували, що можна вчинити для кращого задоволення та життя Запорозького війська й усього україно-малоросійського народу. Сам же Хмельницький, бридячись уже багатолітньою і багатокровною війною, не тільки готовий її припинити, але й зовсім порвати, на бажання Корони Польської, союз із ханом.

На цей лист його королівська величність спершу мало зважив, не вірячи йому, але потім роздивився і не послав до Хмельницького відразу комісарів, щоб не спіткало їх те, що спіткало колишніх у Білій Церкві, а виправив до нього двох значних руських шляхтичів Зацвілховського й Чорного, які спізналися були і заприятелювалися з Хмельницьким ще 1645 року на Мерлі, коли ляхи з козаками ходили проти Півторакожуха 220. Король наказав їм, аби звістили Хмельницького, що коли той відпустить до короля в заставу для більшої певності одного з двох своїх синів, а з татарами розбратається якнайдалі за місяць, то король пришле йому під Київ комісарів. Ще він сказав, щоб посли з обличчя й розмови Хмельницького зрозуміли, чи щиро він шукає королівської ласки. Ті особи, яких виправив король, наблизилися до Чигрина й звістили про себе Хмельницького 221. Хмельницький послав їм назустріч на чолі загону в півтораста коней свого сина Тимоша. Тиміш зустрів їх і, ласкаво привітавши, припровадив у дім свого батька, який вийшов до них на ґанок і з прихильним та веселим видом привітав їх. Після того вони обідали, багато разів випиваючи за королівське здоров’я і за Запорозьке військо, та палили за здравницю з гармат. Коли ж посли переночували й прийшли до Хмельницького для справування свого посольства, то Хмельницький спочатку сказав їм, що він здивувався, як це вони, такі поважні особи, зважилися їхати до нього в чисте пекло, адже повсюди лютує мор і лише Чигрин та Суботів ним не зачеплені. Коли ж після всіляких розмов посли запропонували Хмельницькому те, для чого були послані, тобто, щоб він послав у заклад королю свого сина й розбратався з татарами, Хмельницький дуже роз’ярився і, вхопившись за шаблю, що висіла при боці, відповів їм: «Коли б хто інший, а не ви, мої знайомці й друзі, були прислані до мене з тим посольством, то я міг би напевне вчинити щось інше». Він сказав їм ще й таке: «Чи не бачите моєї до вас, поляків, прихильності й пошани, адже, знісши вас нині на Батозі, не тільки міг вас укінець знищити й розорити, але й, пославши численні козацькі й татарські полки, міг би вас загнати й за самий Рим». Після того королівські посли, впокоривши гнів Хмельницького поміркованими й ладними словами, попросили в нього відповіді на викладені в листі Хмельницького до короля постулати, а також і на сказане ними, послами. Хмельницький відповів їм, що розходитися йому з татарами нічого, а комісію й тоді не буде пізно вчинити, коли війна закінчиться 222. Сказав він, що хоче бачити на чолі цієї комісії самого короля, а коли й де її відправити, хай його королівська воля визначить сама 223. Сина в заставу послати він аж ніяк не може, бо один іще дитина, а другого не годиться посилати з такою функцією, бо він тільки-но оженився. Але він може, сказав Хмельницький послам, зібратися на іншу заставу, лише за умови, що король присягне не порушувати Зборовські пакти.

Коли названі вище посли повернулися з цим звіщенням і розповіли королеві весь хід свого посольства, король відразу ж послав розпорядження подільському воєводі, новому польному після Калиновського гетьманові 224, рушати із військом, якого на той час було зібрано небагато, до України і стати обозом під Ковелем. Там гетьман зупинився і чекав, доки набереться до нього більше війська, терплячи від свого вояцтва незадоволення; воно на лихе замірялося, бо не було забезпечене харчем та грішми.

Там поляки стояли аж до Пилипівського посту, і гетьман набрав безліч війська 225, але серед нього з’явився голод, і вояки почали вже ремствувати на гетьмана. Тому він мусив розпустити їх на три милі довкола Ковеля на зимові кватирі, бо вже настала тоді й зима. Зима видалась у той рік з відлигами, постійними сльотами й приморозками, і це перешкодило польському намірові, учиненому на розорення України, тягтися туди з військом та обозами.

Допомога проекту

На сайті 86 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені