Історія виникнення російської мови

Досить поглянути на карту розселення етносів часів епохи великого переселення народів, щоб зрозуміти, що головною складовою "велікорусского" етносу є фінно-угорські народи Волзько-Окського басейну

Чому всі слов'яни розуміють інші слов'янські мови без перекладачів, в тому числі білоруси і українці, і тільки одні "русскіє" слов'янських мов не розуміють - і їм здаються незрозумілими навіть так звані «східно-слов'янські» мови Білорусі та України?

Чому в Росії зі зневагою ставляться до нібито братнього слов'янського української мови, чому його ніколи не викладали і не викладають сьогодні в російських школах?

Хоча українська мова це - мова Києва, Матері (при тому, що Київ - він) міст Руських, це сама СУТЬ РУСІ!

Звідки цей дивний для слов'ян сепаратизм росіян, небажання вважати загальними витоками Україну та Білорусь-ВКЛ?

Таке небажання викликане глибоко вкоріненою думкою про якусь простонародність або навіть меншовартість української мови в порівнянні з «великим і могутнім русскім язиком». І за часів Російської імперії, і в Радянському Союзі ця думка старанно і з однаковим успіхом нав'язувалася українцям (малоросам) великодержавними шовіністами і пролетарськими інтернаціоналістами.

«Другосортність» української мови пояснювалася тим, що вона є ніби «зіпсованим» варіантом (діалектом) російської мови. Великороси згідно з такою теорією зберегли чистоту стародавньої мови, на відміну від малоросів, які зазнали литовсько-польської експансії, і мова яких у зв'язку з цим зазнала сильного впливу польської мови.

Міф про «зіпсованість» української мови бере свій початок з гіпотези російського вченого М.П. Погодіна, який вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північний схід, а територію сучасної України заселили вихідці з польських земель. На теорії Погодіна вже давно не залишили каменя на камені як українські (М. А. Максимович, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський), так і російські (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, А. А. Шахматов) учені, які довели, що запустіння території України під час татарської навали не було, що населення її нікуди не йшло та ніякий інший народ на Русь не переселявся. Та й як такого нашестя Русь не зазнала, в залежність від ординських ханів потрапили Суздальські землі - майбутньої Московії.

Проте стосовно мови міф, як і раніше живий. То тут, то там з'являються книги, автори яких наполегливо продовжують виводити українську мову від польської. При цьому вони зовсім не соромляться у висловах. Ось характерна цитата: «Литературный язык Малороссии XVI—XVII веков — это какой-то ублюдок из языков южнорусского, церковнославянского и особенно польского». Та що говорити, якщо навіть такий видатний «письменник-демократ», як А. Солженіцин, у своїй гучній брошурі «Як нам облаштувати Росію» визначає українську мову не інакше, як «искаженный ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами».

Відповісти на ці та інші питання, напевно, допоможе сама історія становлення мови Московії-Росії, яку лише з величезною натяжкою можна називати «русскою» і тим більше «слов'янською»...

Мова Русі: домисли і факти

Щоб з'ясувати, де ж істина, необхідно, перш за все, чітко усвідомити, якою мовою говорив народ Русі. Тільки слід пам'ятати, що ніколи не було такої держави, як Київська Русь - була держава Русь, зі столицею в Києві. Ця держава розташовувалась на території сучасної України і частково Білорусі. Землі європейської частини сучасної Росії, які тоді іменувалися Заліссям, ніколи Руссю не були, та й слов'яни в ті часи там не жили.

Зробити це далеко не просто, оскільки література, що дійшла до наших днів створювалася церковнослов'янською мовою. Ця мова утворилася на основі староболгарської мови, як письмова мова церкви, і була принесена на Русь греками разом з богослужбовими книгами. Цією мовою написані всі збережені літописі і склепіння, а також світські літературні твори, включаючи знамените «Слово о полку Ігоревім».

І все ж, незважаючи на те, що стародавні християнські літописці писали церковнослов'янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова і навіть цілі фрази. Так ось, прискіпливе дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури XI-XIII століть, розпочате ще А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Ось тільки деякі зі слів, що зустрічаються там: парубок, окріп, глум, вежа, батіг, оксамит, бунчук, матиця, недбальство, віття, гілля, колода, cтpixa, жито, стегно, лiчбa, коло, яруга, кожух, оболонь, гай, полонина , веслування, рілля, джерело, глечик, багаття, криниця, збіжжя, лазня і багато інших. А в «Слові о полку Ігоревім» автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як «6icoвi діти», «туга розум полонила», «прадідня слава», «ничить трава жалощами».

Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього вжитку і т.д. Так, наприклад, поблизу села Хвощове Полтавської області був знайдений меч, датований X- XI століттями, на якому є напис «коваль Людота», Український вчений С. Висоцький відкрив у Софійському соборі стародавні написи на стінах - графіті. На одній з них вибита молитва князя Володимира (в хрещенні - Василя), де є слова «помозі рабу твоєму Василеві». По-українськи звучать і відомі нам літописні топоніми (Печерська Лавра, Довбичка, Либідь, Почайна, Стугна, урочище Угорське, гори Угорські і т.д.), і власні імена (Володимир, Володар, Василько, Михалко, Варяжко, Ляшко і т .д.).

Сучасні лінгвісти відзначають в мові Русі наявність багатьох особливостей, які є визначальними саме для української мови. Серед них найбільш виразними є дієслова на «-ти» (жити, нести і т.п.), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо і т.п.), кличний відмінок (брата, дружино, княже і т .п.), наявність м'якого «г», злиття звуків «и» та «i» в середнє «і», перехід «є» в «о» після шиплячих (чоловік, жона, пшоно тощо), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога-дорозі, жінка-жінці, кожух-кожусі і т.п.).

Але особливо показовим є вживання стародавніми русинами голосної «i» на місці старослов'янського «ять», де росіяни сьогодні вживають «е» (літо, сніг, сіно, віче, діло, ліс, діти і т.п.). Цей факт підтверджується сьогоднішньою вимовою «і» замість «ять» не тільки в українській мові, але і в новгородських говірках. Та й у самому російському (!) язьіку в коренях деяких слів, наприклад, в таких як «сИдеть» (від старослов'янського сЪдЪти), «ПовелИтель» (від повелЪти), «свИдетель» (від вЪдати) до сих пір збереглася споконвічна вимова.

Таким чином, можна стверджувати, що в Русі говорили мовою, яка була набагато ближча до сучасної української мови, ніж російської.

Слід також пам'ятати, що Залісся (Ростово-Суздальські землі - сьогоднішня Росія) - це з самого початку неслов'янська країна. До територій, населених стародавніми близько слов'янськими народностями, можна віднести лише Смоленськ, Курськ, Брянськ - території стародавніх кривичів (слов'янізованих західними слов'янами балтів). Решта земель - фінські, де ніяких слов'ян ніколи не жило: чудь, мурома, мордва, пермь, в'ятичі та інші. Навіть головні топоніми історичної Московії - всі фінські: Москва, Муром, Рязань (Ерзя), Вологда, Кострома, Суздаль, Тула і т.д. Ці території були за декілька століть завойовані колоністами-ободрітамі Рюрика, що припливли з Лаби (Ельби), проте число колоністів (що побудували біля Ладоги Новгород - як продовження існуючого тоді полабського Старогороду - нині Ольденбургу) було в цих краях дуже мало. У рідкісних городках-фортецях, заснованих ободрітамі і норманами (данцями і шведами), жила жменька колоніальних правителів з дружиною. Решта ж маса населення краю була неслов'янськими тубільцями, що підкорялись цим окупантам.

Мовою колоній був слов'янський койне - тобто мова, яка утворилася при спілкуванні між народами з різними діалектами і мовами. Поступово за довгі роки місцеве тубільне населення переймало цей койне; в Новгородській землі, як пише академік Янов, цей процес зайняв мінімум 250 років - судячи по мові берестяних грамот, яка з саамського поступово стає слов'янською аналітичною мовою (з винесеними за слово флексиями) і тільки потім нормальною слов'янською синтетичною. До речі, про це пише і Нестор в «Повісті временних літ»: що чудь Ладоги поступово вивчила слов'янську мову влади і стала після цього називатися «словенами» - тобто такими, що розуміють слово, в протилежність «німцям», німим - тобто ті, що мови не розуміють (за іншим варіантом «німці» - не ми це). Другими після ладозької чуді стали переймати слов'янське койне такі фінські племена, як мурома, весь (вепси), але у них процес зайняв значно більше часу, а у південніших фіннів безпосередньо мордовської Москви і її оточення прийняття слов'янського койне затягнулося до петрівських часів, а подекуди збереглися свої відвічні тубільні мови - як мова ерзя Рязані або фінський говір вятичів.

Під час Золотої Орди Залісся (пізніше Московія) на три століття йде до етнічно споріднених народів фінно-угрів, які збирали під свою владу ординські хани. У цей період на мову регіону робить величезний вплив тюркська мова (як частина взагалі величезного впливу Азії). Показова в цьому плані книга Афанасія Нікітіна (кінець XV століття) про «ходіння за три моря». Там автор запросто переходить зі слов'яно-фінського койне Московії на ординську мову, різниці в них не бачачи, та і закінчує свою книгу вдячною молитвою: «В ім'я Аллаха Милостивого і Милосердного і Ісуса Духа Божого. Аллах великий...» В оригіналі: «Бісмілля Рахман Рахім. Іса Рух Уалло. Аллах акбар. Аллах керім». У той час загальною для Московії і Орди була релігія, що була гібридом ісламу і християнства аріанського спрямування (однаково шанували Ісуса і Магомета), а поділ віри відбувся у 1589 році, коли Москва прийняла грецький канон, а Казань прийняла чистий іслам. У середньовічній Московії існувало одночасно декілька мов. Близько-слов'янський койне - як мова княжої знаті. Народні мови тубільців (фінські). Тюркські мови як релігійні в період перебування в Орді.

І, нарешті, староболгарська мова - як мова православних текстів і релігійних культів. Вся ця суміш у результаті і стала основою для нинішньої російського мови, що збігається в лексиці тільки на 30-40% з іншими слов'янськими мовами. Сьогодні російські лінгвісти в основному зводять витоки сучасної російської мови тільки до двох складових: це народна мова Росії (аж ніяк не слов'янська, а слов'яно-фінський койне з великим тюркським і монгольським впливом) - і староболгарська, воно ж «церковнослов'янська». В якості третьої мови Росії можна назвати сучасну літературну російську мову, яка є штучним кабінетним винаходом, таким собі «есперанто» на основі двох вказаних вище мов-джерел.

Підкорені народи сприймали мову завойовників, подібно до того, як стародавні галли сприйняли мову римлян, що їх завоювали. Але так само, як мова романізованих галлів відрізнялася від латини, так і мова слов'янізованих фінно-угорських племен відрізнялася від давньо-української мови (мови Древньої Русі).

Відмінності ці носили певні лінгвістичні закономірності та полягали, наприклад, у спрощенні слів (гаплологія), перестановки букв і складів (метатеза), випаданні початкових букв, редукування голосних і глухих приголосних, втраті або спотворенні граматичних форм і т.д. Про все в рамках статті розповісти складно, тому розглянемо лише найбільш характерні мовні явища в контексті словотворення, фонетики та граматики. 

Метаморфози, які давно не помічаються

Спрощення слів шляхом відкидання літер і складів в лінгвістиці називається гаплологією. І хоча в строгому сенсі під даним терміном зазвичай мається на увазі відкидання сусідніх однакових складів, в російській мові це явище отримало більш широке поширення, коли не тільки усувається повтор якогось «зайвого» складу, а будь-який склад (літера) просто відкидається без жодних на те причин. Порівняйте, наприклад, такі пари українських і російських слів: калюжа — лужа, горобина — рябина, каламутный — мутный, розум — ум, колода — лодья, частина — часть, година — год, звитяжець — витязь, обожнювать — обожать, супутник — спутник, крапля — капля. Цілком очевидно, що російські слова утворилися від відповідних українських шляхом відкидання складів і випадання літер. Приставка «су-» є досить давньою і досі використовується в таких російських словах, як сугроб, супруг, суглинок та ін., А ось в слові «спутник» буква «у» просто «загубилася», так само як і буква «р» в слові «крапля» (згадайте російські слова, де вона збереглася - «накрапывать», «крапать», «крапленый»).

Характерним для російської мови є також відкидання початкового звуку «в» в словах перед голосною. Мова йде про наступні українсько-російські відповідності: він — он, вікно — окно, вогонь — огонь, вістря — острие і т.п. Однак може бути, це не росіяни відкинули «в», а, навпаки, українці його «додали». Але як тоді пояснити наявність літери та звуку «в» в таких, наприклад, російських словах, як «восемь» (замість логічного «осемь»), «вобла» (замість «обла»), а також в такому діалектному слові, як «вострый», або цілком літературному «навострить»? Тільки тим, що в них воно збереглося, а в інших - загубилося. Цікаві тут і англійські паралелі. Згадайте, наприклад, слово «one» (один), яке хоча і пишеться без «в», але читається як «ван», або слово «window» (вікно), яке зберегло первинне «в». Сюди ж слід додати і литовське «wenas» (один).

Відкидання початкового звуку «в» в російській мові пов'язане з тим, що воно сприймається як прийменник. Саме так, наприклад, столиця Польщі - Варшава - в деяких російських діалектах перетворилася в Аршаву (порівняйте прізвище Аршавін).

До речі кажучи, для російської мови характерно відкидання звуку «в» не тільки на початку, але і в середині слів. Так, наприклад, він зник у словах «обязать», «обязательство», «оболочка». Слово «обязать» походить від слова «обвязать», а слово «оболочка» від «обволочь».

Ще один приклад - «випадання» звуку «ш» в порівняльному ступені прикметників і прислівників. Порівняйте, ширше — шире, сильніше — сильнее, сміліше — смелее і т.д. Але в російській мові «ш» (або «ж») в порівняльному ступені все ж збереглося, наприклад, в словах «лучше», «глубже».

Ще одне, не менш цікаве явище в мові отримало назву метатези, і означає воно перестановку складів усередині слова. Ось приклади українсько-російських пар слів з перестановкою складів: долонь — ладонь, ведмідь — медведь, скалозуб — зубоскал, сироватка — сыворотка, пелюсток — лепесток, суворий — суровый, кучерявий — курчавый. Які ж з цих слів є давнішими, а які утворилися в результаті перестановки, або просто кажучи, «спотворення» слів?

У російській літературній мові є застаріле слово так званого високого стилю - «длань». Крім того, сюди ж слід віднести і слова «долина», «дол». Подібні ж слова існують у всіх слов'янських мовах, а також найбільш близькій до них литовській - «delnas». Таким чином, форма «долонь» більш давня, ніж «ладонь». Слова «ведмідь» і «скалозуб» означають осіб, які отримали свої імена внаслідок певних дій, а саме «відає мед», «той, який скалить зуби». Спираючись на граматичне правило, що визначальне слово стоїть перед визначеною особою (красива жінка, тямущий фахівець і т.п.), первинною (і граматично більш правильною) потрібно визнати форму «ведмідь» і «скалозуб», а не «медведь» і «зубоскал». Слово «сироватка» перевіряється словом «сырой», від якого воно і походить. Що стосується слова «суворий», то згадайте хоча б знаменитого російського полководця Суворова або слово «север». Підтверджують первинність слова «суворий» і латинське «severus», і англійське «severe».

Метатеза являє собою хоч і нерегулярне, але все ж таки досить поширене фонетичне явище і, як стверджують лінгвісти, найчастіше зустрічається в запозичених (!) словах. Це і зрозуміло. Запозичене слово втрачає підтримку з боку однокореневих слів рідної мови, що спричиняє меншу стійкість слова, перенесеного до чужого мовного середовища.

Дуже цікавим є таке явище, як заміна одних слів іншими внаслідок зміщення понять. У лінгвістиці це явище називається міжмовною ономастикою. Фінно-угорські племена, переймаючи у християнських місіонерів давньо-українську мову, не завжди сприймали слов'янський спосіб мислення, тому часто вони додавали дещо інший відтінок багатьом давньо-українським словам, які в звуковому оформленні лишилися майже без змін. Так, наприклад, українське слово «лихий», тобто злий, поганий, стало означати «сміливий, відважний»; українське «лаяти», тобто «ругать», - «лаять»; українське «дитина», тобто «ребенок», перетворилося в «детина», тобто міцний, сильний чоловік; українське «вродливий», тобто «красивый», набуло протилежного значення, а саме «уродливый». Таких прикладів повного або часткового переосмислення слів можна було б навести безліч.

Але особливо чітко міжмовна ономастика виявилася в поняттях, пов'язаних із обрядовістю і, перш за все, похоронною і весільною. Відомо, що з переходом від обряду трупоспалення до обряду трупопокладення, стародавні слов'яни виробили відповідну систему термінів і визначень. Так, наприклад, дерев'яний ящик, в який клали труп, називався «труна» (від «трухла, трухлява»); невеликий горбок, який насипали на місці поховання - «гробом» (від «згрібати»), а великий пагорб - «могилою». Саме так іменується весь цей ритуальний ланцюжок у всіх слов'янських мовах. У російській ж мові відбулося зміщення: «труна» стала називатися «гробом», «гроб» - «могилою», а «могила» - «курганом». Про те, що «гроб» - це не дерев'яний ящик, а саме надмогильний горб, залишилася пам'ять тільки в таких російських словах, як «сугроб», «надгробие», а також в висловленні «гроб Господень», де під гробом розуміється склеп.

Таке ж зміщення понять є й у весільних обрядах. Саме свято скріплення шлюбних уз між чоловіком і жінкою росіяни називають «свадьбою», хоча «свадьба», тобто «сватание», «сватьба» (укр. «сватання») - це процес (що називається також заручинами), коли до майбутньої дружини ще лише засилають сватів для участі в переговорах. Таким чином, втратилася первинна назва свята оформлення шлюбу - «весілля», що походить від слова «веселитися». Підтвердженням первинності слова «весілля» може служити англійська мова, де слово «marriage» (весілля) походить від слова «merry» (веселий).

Своєрідно вживається в російській мові і слово «невеста» в значенні «наречена». Більшість філологів схиляються до думки, що слово це означає «невідома». Однак невідомою вона є не для самого нареченого, а для сім'ї нареченого. Тому практично у всіх слов'янських мовах слово «невеста» означає «невістка», тобто дружину сина. В українській мові «невістка» означає саме це поняття, а сама «невеста» називається «нареченою», що більш відповідає реаліям.

Ще одним прикладом неправильного вживання слів в результаті зсуву понять є слово «неделя». У російській мові воно означає період часу, що складається з семи днів. Однак називати цей період «неделей» більш ніж абсурдно, так як шість днів на тижні присвячені праці. Насправді «неделя» - це тільки один, сьомий день, який є вільним від праці, тобто вихідним. Саме так - «неділя», тобто «день в якому немає діл або вільний від діл» - і позначається цей день в українській мові, а вся семиднівка називається «тиждень».

Для російської мови характерно також перетворення або взагалі зникнення деяких граматичних форм. Так, наприклад, зовсім «загубили» росіяни кличний відмінок, який і понині існує як в українській, так і в більшості слов'янських мов. Прикладом спотворення граматичної форми можуть бути привітання. Так, росіяни кажуть «Добрый день», «Доброе утро», «Добрый вечер». Українці ж вітають з використанням родового відмінка, а саме «Доброго дня», «Доброго ранку» і т.д. Підтвердженням того, що саме така форма є більш давньою є російське побажання «Спокойной ночи» (а не «Спокойная ночь»).

Від словотворення і граматики перейдемо до фонетики. Однією з найбільш характерних ознак для російської мови є редукування. В результаті редукування кінцеве «-ти» в дієсловах перетворилося в «-ть» (дати — дать, знати — знать, стояти — стоять і т.п.). В результаті редукування відбулася й втрата м'якого знака в прикметників (крупьний — крупный, городьский — городской), а також твердого знака перед «я» (вязать, мясо, пять) і т.д.

Дуже наочно редукування виявляється в так званому «аканні». Так, фінно-угри в словах з ненаголошеним звуком «о» почали вимовляти його як «а». У сучасній російській, навіть літературній, мові «акання» стало нормою. У ній, незважаючи на написання, ніхто не вимовляє «молоко», «вода» - кажуть «малако», «вада» і т.д. Причина цього полягає в особливостях мовного апарату фіно-угорських племен - автохтонного населення Росії.

До інших фонетичних впливів фінно-угорської вимови потрібно віднести «цокання» (порівняйте: чапля — цапля, колодязь — колодец, танок — танец, квіти — цветы і т.д.), оглушення дзвінких приголосних, коли, наприклад, слова «зуб» , «народ» читаються як «зуп», «нарот» і т.д.

Наслідком оглушення є «втрата» деяких звуків, вимовляти які фінно-уграм було важко, а саме м'якого «г», злитих звуків «дж» і «дз», що є дзвінкими аналогами звуків «х», «ч» і «ц». У деяких словах змінилося навіть написання цих звуків, наприклад, бджола — пчела, джміль — шмель і т.д.

Очевидно під фіно-угорським впливом багато закінчень в давньоукраїнських прикметниках на «-ий» були замінені на «-ой». Порівняйте, наприклад, такі пари слів, як молодий - молодой, живий - живой і т.д. Це ж відбилося і в прізвищах: Толстой, Дикой, Руцкой і т.д. Цікаво, що навіть в суто українських прізвищах також замінювалося закінчення, наприклад, Швидкой.

На відміну від усіх слов'янських мов особливістю лише сучасної російської мови є також посилений розвиток так званого «йотування», що призвело до того, що переважна кількість слів із споконвічним, властивим всім слов'янським мовам «е» перетворилося в «є», тобто «й+е». З усіх слів, мабуть, лише слова «этот», «эта», «это», «эти» збереглися без йотування. Всі інші слова: этаж, электричество, экипаж і т.д. — іноземного походження. Виходить дивне явище: звук «е» в російській мові начебто не забутий, але в російських словах його вже немає.

Ще одним серйозним впливом, якого зазнала російська мова, був істотний вплив церковнослов'янської (староболгарської) мови. При цьому церковнослов'янський мовний вплив проявляється не тільки в старих пам'ятках писемності, але і в сучасній літературній російській мові. Сьогодні багато російських лінгвістів визнають, що цілий ряд особливостей сучасного російського літературного синтаксису, на відміну від розмовної російської мови (!), є спадщиною або подальшим розвитком синтаксичних рис церковнослов'янської мови. Староболгарськими за походженням або утвореними пізніше за церковнослов'янськими зразками є багато термінів і назв різноманітних понять в російській мові. Це проявляється як в фонетиці, так і в словотворенні і морфології сучасної російської літературної мови.

Чому нинішня російська мова більш схожа на болгарську і сербську мови, ніж на білоруську і українську? (При цьому в одну мовну групу з російською відносять чомусь саме ці дві мови, а не болгарську і сербську!!!) Це здається дивним, адже територіально Росія не межує з Балканами, а межує з білорусами і українцями, у яких в мовах майже немає ніякого болгарського впливу, а якщо воно і знаходиться, то це - привнесені вже через Росію балканські мовні реалії. Але справа в тому, що в Росії своїх корінних слов'ян не було (крім масових поневолень білорусів і українців в ході воєн Московії проти ВКЛ і Речі Посполитої: тільки у війні 1654-1667 рр. московити захопили в рабство кілька десятків тисяч білорусів). А тому вивчення тубільцями Московії слов'янської мови йшло через релігію, яка спиралася на староболгарські тексти. Ось чому мордва Рязані, Москви, Тули, Костроми, Вятки, Мурому і інших фінських земель пізнавала слов'янську мову від болгарської мови - не маючи своєї місцевої слов'янської. І з цієї причини навіть той невеликий слов'янський зміст нинішньої російської мови (близько 30-40% слов'янської лексики проти 60-70% лексики фінської і тюркської) - не спільний з білорусами і українцями, а спільний з болгарами, від болгарських книг. А ось в Білорусі і Україні ситуація була іншою: тут місцеве населення все-таки мало народні слов'янські говори, які і не дозволили упроваджуватися болгарській лексиці з православних книг, підміняючи свою споконвічну місцеву слов'янську лексику.

Так, наприклад, під впливом церковнослов'янської у російській мові склади — «оро-», — «ере-», — «оло-» були замінені на — «ра-», — «ре-», — «ла-», (огорожа — ограда, морок —мрак, дерево — древо, голова — глава і т.д.), звуки «щ», «ж», «дж» замінені поєднанням «жд» (дощ — дождь, кожний — каждый, одежа — одежда, збуджувати — возбуждать і т.д.). Суфікси — «ач», — «оч» замінилися на — «тель» (читач — читатель, слухач — слушатель і т.д.), суфікс - «ство» на суфікс - «ствие» (дійство — действие, слідство — следствие і т.д.). До словотворчих ознак церковнослов'янізмів відносяться також неповноголосні префікси на зразок «пре-», «пред-», «чрез-», а також приставки «из-» ( «ис-»), «воз-» ( «вос-») та інші.

Очевидно, наведеного матеріалу цілком достатньо, щоб переконатися у величезному впливі на російську мову (набагато більш значному, ніж на українську мову) церковнослов'янської мови. У російській мові церковнослов'янізми є найважливішим компонентом її структури, визначають певною мірою її характер і історичний розвиток, в той час як в українській вони представляють всього лише додатковий елемент. 

Чи слов'янська мова Росії?

Є три моменти, які посилено ховають всі російські лінгвісти (хоча, як в народі кажуть, шила в мішку не сховаєш).

1) До XVIII століття мова Московії не вважалася ніким у світі «русским языком», а називалася конкретно мовою московитів, московитською.

2) Руською мовою до цього часу називалася саме і лише українська мова.

3) Мова Московії - московитська мова - не визнавалася до цього часу європейськими лінгвістами (в тому числі слов'янських країн) навіть слов'янською мовою, а відносилась до фінських говорів.

Звичайно, сьогодні все не так: заради імперських інтересів завоювання слов'янських країн Росія зробила величезний вплив на свою лінгвістичну науку, ставлячи їй завдання надання мові Росії «слов'янського статусу». Причому, якби на захід від Росії жили німецькі народи, то точно так вона б доводила, що російська мова - з сім'ї німецьких мов: бо то було б замовлення Імперії. І мовні реформи російської мови, початі ще Ломоносовим, були якраз направлені на акцентування її слабких слов'янських рис. Однак, як писав ще 150 років тому польський славіст Єжі Лещинський про споріднених слов'янам західних балтів, «прусська мова має набагато більше підстав вважатися слов'янською, ніж великоруська, у якої з польською мовою і іншими слов'янськими значно менше спільного, ніж навіть у західно-балтської прусської мови». Нагадаю, що Росія стала називатися «Росією» вперше офіційно тільки в 1721 році за Петра I, який вважав колишню назву - Московія - темною і мракобісною. Петро не тільки став насильно голити бороди, заборонив носіння всіма жінками Московії чадри на азіатський лад, але і в поїздках по Європі добивався від картографів, щоб відтепер на картах його країну називали не Московією або Московитієй, як раніше, а Росією. І щоб самих московитів стали вперше в історії вважати слов'янами, що було загальною стратегією по «прорубуванню вікна в Європу» - укупі з проханням Петра перенести східну межу Європи від межі між Московією та ВКЛ тепер уже до Уралу, включаючи тим самим вперше в історії географічно Московію до складу Європи. До цього польські і чеські лінгвісти, і творці слов'янських граматик чітко розмежовували руську мову (українська мова) і московитську, а саму цю московитську мову не зараховували до сім'ї слов'янських мов. Бо мова Московії була мізерною на слов'янську лексику. Як пише російський лінгвіст І.С. Улуханов в роботі «Разговорная речь Древней Руси» ( «Русская речь», №5, 1972), коло слов'янізмів, які регулярно повторювалися в живій мові народу Московії, розширювалося дуже повільно. Записи живої усної мови, проведені іноземцями в Московії в XVI-XVII століттях, включають тільки деякі слов'янізми на тлі основної маси місцевої фінської і тюркської лексики. У «Паризькому словнику московитів» (+1586) серед ВСЬОГО СЛОВНИКА народу московитів знаходимо, як пише І.С. Улуханов, лише слова «владыка» і «злат». У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618-1619) їх вже більше - цілих 16 слів («благо», «блажить», «бранить», «воскресенье», «воскреснуть», «враг», «время», «ладья», «немощь», «пещера», «помощь», «праздникъ», «прапоръ», «разробление», «сладкий», «храмъ»). У книзі «Граматика мови московитів» німецького вченого і мандрівника В. Лудольфа (1696) - їх вже 41 (причому, деякі з величезним фінським «оканням» в приставках). Решта усна лексика московитів в цих розмовниках - фінська і тюркська.

У лінгвістів тієї епохи не було ніяких підстав відносити мову московитів до «слов'янських мов», так як самих слов'янізмів в усній мові не було (а саме усна мова народу є критерієм). А тому і розмовна мова Московії не вважалася ні слов'янською, ні навіть близько слов'янською: крестьяне (від «христиане», а не як в Русі «селяни») Московії говорили на своїх фінських говірках. Характерний приклад: державної мови не знав і мордвин Іван Сусанін Костромського повіту, а його рідня, подаючи чолобитну цариці, платила товмачеві за переклад з фінської костромської на «государев язык». Забавно, що сьогодні абсолютно мордовська Кострома вважається в Росії «еталоном» «русскости» і «славянства» (навіть рок-група є така, що співає мордовські пісні Костроми російською мовою, видаючи їх за нібито «слов'янські»), хоча ще два століття тому ніхто в Костромі слов'янською не говорив. І той факт, що Московська церква вела мовлення староболгарською мовою (на якій писалися і державні папери Московії), - нічого не значив, так як вся Європа тоді в церквах говорила латиною і вела діловодство латинською мовою, і це ніяк не було пов'язано з тим, що за народи тут проживають. Нагадаю, що після Люблінської унії 1569 року, коли білоруси створили з поляками союзну державу - Республіку (по-польськи - Річ Посполита), ВКЛ зберігала своєю державною мовою русинську, а Польща ввела державною латинську мову. Але це зовсім не говорить про те, що народна мова поляків - це латинська мова. Точно так і російська мова не була тоді народною в Московії-Росії - поки російські села її не вивчили. Ось ще приклад: сьогодні (і здавна) в селах Смоленської, Курської і Брянської областей (що входили колись до складу ВКЛ) говорять зовсім не на російській, а на білоруській мові. На літературній російській там не говорять, як і ніхто не «окає» - відображаючи фінський акцент, а говорять абсолютно тією мовою, якою розмовляють селяни Вітебської або Мінської областей. Будь-який лінгвіст повинен робити один висновок: в цих російських областях живе білоруське населення, бо говорить білоруською мовою. Але це населення відносять етнічно чомусь до «окаючих» східних сусідів, які за часів Лудольфа там знали тільки 41 слов'янське слово. І.С. Улуханов пише, що кажучи про існування у московитів двох мов - слов'янської (церковної староболгарської) і своєї московитської, В. Лудольф повідомляв в «Граматиці мови московитів»: «Чим більш ученим хто-небудь хоче здаватися, тим більше домішує він слов'янських виразів до своєї мови або в своїх писаннях, хоча деякі і сміються над тими, хто зловживає слов'янською мовою в звичайній мові». Дивно! Що ж це за така «слов'янська мова» Москви, над якою сміються за вживання слов'янських слів замість своїх слів фінських і тюркських?

Такого не було в Білорусі-ВКЛ - там ніхто не сміявся над людьми, які використовують у мові слов'янські слова. Навпаки - ніхто не зрозуміє того, хто будує фрази, використовуючи замість слов'янської лексики фінську або тюркську. Цієї «двомовності» не існувало ніде у слов'ян, окрім як в одній Московії. (До речі, Статути ВКЛ були написані найчистішою слов'янською мовою - русинською - державною у Великому Князівстві Литовському і Руському, суто слов'янській державі, де литвинами були - нинішні білоруси, а русинами - нинішні українці.) Ця проблема «двомовності» через відсутність в Росії народної слов'янської основи переслідувала завжди і творців літературної російської мови. Вона пройшла «стадії розвитку терміну», називаючись спочатку московитською, потім російською при Ломоносова - до 1795 р потім при окупації Росією в 1794 році (закріпленою формально в 1795 р) Білорусі, Західної і Центральної України довелося його міняти на «великорусское наречие русского языка». Саме так сучасна російська мова фігурувала в 1840 році в назві словника Даля («ТОЛКОВЫЙ СЛОВАРЬ ВЕЛІКОРУССКОГО НАРЕЧІЯ РУССКОГО ЯЗЫКА», де під самою руською мовою взагалі розумілася білоруська, українська і російська). Сьогодні всі російські лінгвісти ненауково спотворили назву словника Даля до «Толковый словарь живого русского языка».

У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Федора Григоровича Каріна «Письмо о преобразителях российского языка». Він писав: «Ужасная разность между нашим языком [усюди в роботі він називає його московським наріччям] и славянским часто пресекает у нас способы изъясняться на нем с тою вольностию, которая одна оживляет красноречие и которая приобретается не иным чем, как ежедневным разговором. …Как искусный садовник молодым прививком обновляет старое дерево, очищая засохлые на нем лозы и тернии, при корени его растущие, так великие писатели поступили в преображении нашего языка, который сам по себе был беден, а подделанный к славянскому сделался уже безобразен».

«Беден» і «безобразен» - це, звичайно, розходиться з майбутньою його оцінкою як «великий и могучий». Виправданням тут служить той факт, що Пушкін ще не народився для молодої зеленої мови, щойно створеної експериментами Ломоносова. Знову звертаю увагу: цієї проблеми ніколи не було у білорусів, поляків, чехів, українців, сербів та інших слов'ян - де мова селян органічно стає мовою країни і народу. Це чисто російська унікальна проблема - як поєднати фінську мову селян із слов'янською мовою держави? Наприклад, в Білорусі це безглуздо: сперечатися про можливе «засилля слов'янізмів в письмовій мові», маючи на увазі, як в Росії, засилля болгарської лексики, коли сама білоруська лексика є такою ж абсолютно слов'янською лексикою і такими ж словя'нізмами - тобто немає самого предмету для такого спору, бо слов'янізми болгарської мови ніяк не можуть «зіпсувати» і без того заснованій винятково на слов'янізмах білоруській мові - маслом масло не зіпсуєш.

У результаті російські лінгвісти героїчно поривають «пуповину» багатовікового зв'язку культури Москви з болгарською мовою (тобто языком), який дружно знаходять «чуждым», «вычурным в условиях России», «тормозящим становление литературного русского языка». І відкидають болгарську мову, сміливо падаючи в лоно народної мови («московского наречия»), яке на 60-70% відсотків складається з неслов'янської лексики. Великими діячами, які здійснюють цю мовну революцію в Росії, Ф.Г. Карін в своїй роботі називає Феофана Прокоповича, М.В. Ломоносова і А.П. Сумарокова. Так в самому кінці XVIII століття Росія відмовилася від слідування болгарській мові, яка її століттями, як мотузочок, утримувала в слов'янському полі і навертала «во славянство», - і стала лінгвістично себе вважати вільною і суверенною, визнаючи своєю мовою тепер не болгарську, а ту народну мову слов'янізованих фінів, яка аж ніяк не мала, як болгарська, явних слов'янських рис. Патріотизм переміг слов'янську єдність. 

Справжня руська мова (руський язик)

Мелетій Смотрицький, білоруський просвітник, який працював у Вільно і Києві, автор виданої в 1619 році в Єв'є «Граматiки словенскiя правильное синтагма», задовго до «революціонера» московитської лінгвістики Ломоносова, творця граматики російської мови, видавав наукові основи мови русинів. Як і в Граматиці Л. Зизанія, він чітко відрізняв староболгарську церковну мову від нашої:

«Словенски переводимъ: Удержи языкъ свой от зла и устнъ своъ же не глати лсти».

«Руски истолковуемъ: Гамуй языкъ свой от злого и уста твои нехай не мовятъ здрады».

Абсолютно ясно (як і далі по його книзі), що руською мовою автор вважає нинішню українську мову (точніше - ту русинську мову, яка в його час була загальною для білорусів і українців). А зовсім не мову Московії. «Нехай», «мовять», «здради» - це чисто білорусько-українські слова, які Мелетій Смотрицький називає «переводом на руски». Ясно, що це всім кидається відразу в очі, тому автор статті в журналі «Русская речь» «Московское издание Грамматики М. Смотрицкого» доктор філологічних наук В.В. Аніченко з Гомельського державного університету наділяє мову, на яку Смотрицький переводить церковно-болгарську мову, в таку формулу: «так называемый «русский»». Так званий Мелетием Смотрицьким? І так званий у народі ВКЛ і Русі тієї епохи? Тут явно бажання доктора наук не розбурхувати російських колег: мовляв, все нормально - то, що у нас народ називав здавна руською мовою, - це тільки «так называемый «русский»». А «не так званий», справжній - був тільки у Росії. Староболгарський за змістом. А Мелетій Смотрицький помилявся в термінах. Ненауково перебріхувати середньовічних авторів. Якщо вони чітко пишуть, що руська мова (руський язик) - це за своїм змістом саме українська мова, а не московська, то навіщо викручуватися? Навіщо переписувати історію? Тим більше що в такому ненауковому підході сама нинішня українська мова стає аномалією - з Місяця впала на Київ, чужа, тому що «так называемый». Але ж книги Мелетія Смотрицького показові: руське - це наше народне споконвічне, що само собою і сьогодні є в реаліях української та білоруської мов, а російське - це не «русское», а засноване на староболгарській. І переклади, які робить в книзі Мелетій Смотрицький зі староболгарської «на руски» - це фактично переклади з російської на руську - на українську і білоруську. Тут немає нічого етнічно російського, що нині іменується «русским», а є тільки староболгарське, яке потребує перекладу на руську мову - для білорусів і українців, які тоді іменувалися литвинами і русинами. 

Алфавіт

Загальна помилка: в Росії всі вважають, що пишуть на «кирилиці», хоча на ній ніхто в Росії не пише. Там пишуть на абсолютно іншому алфавіті, вельми мало пов'язаному з кирилицею - це введений Петром I «цивільний алфавіт». Він кирилицею не є, так як Кирилом і Мефодієм не створювався. Це імперський російський алфавіт, який Росія в царський і радянський період прагнула розповсюдити у всіх сусідів, навіть тюрок і фіннів. Намагається це робити і сьогодні: не так давно Дума заборонила Карелії і Татарстану повернутися до латиниці, називаючи це «сепаратистскими происками», хоча саме латиниця вдаліше відображає мовні реалії мов фіннів і татар. Взагалі ж це виглядає повним абсурдом: виходить, що Кирило і Мефодій створювали писемність зовсім не болгарам і чехам для можливості їм читати візантійські біблії, а для татар, які сповідують іслам. Але навіщо мусульманам православний алфавіт? Друга помилка в тому, що кирилиця вважається «слов'янським алфавітом». Це насправді лише злегка змінений грецький алфавіт, а греки - це не слов'яни. Та й більше половини слов'янських народів пишуть на латиниці, а не на кирилиці. Нарешті, це - алфавіт церковнослов'янських - тобто староболгарських - книг, це болгарський алфавіт, а зовсім не свій руський, білоруський або український. Посилатися на релігійні православні традиції тут просто безглуздо, тому що в середні століття вся католицька Європа в релігії використовувала латинь - чи є це підставою, щоб всі країни ці відмовилися від своїх національних мов і повернулися до латини? Ні звичайно. До речі, білоруський алфавіт сьогодні повинен бути латиницею, а не кирилицею (точніше - алфавітом Петра I), так як білоруську літературну письмову мову протягом століть формувалася як мова на основі латиниці, а всі засновники білоруської літератури писали на латиниці. Нагадаю, що після російської окупації ВКЛ 1795 цар заборонив своїм указом білоруську мову в 1839 році (в 1863 заборонив релігійну літературу вже українською мовою, в 1876 - всі види літератури українською мовою, крім белетристики). В Україні літературна мова формувалася на основі кирилиці, а ось в Білорусі - на основі латиниці, і в XIX столітті і на початку XX століття білоруська періодика виходила на латиниці - «Bielarus», «Bielaruskaja krynica», «Nasza Niwa» і т.д . (Хоча під шовіністичним тиском царату стали з'являтися видання і на кирилиці). В СРСР білоруська латиниця була взагалі заборонена як «західництво» і як нагадування про інший вибір білорусів-литвинів - про багатовікове життя в Речі Посполитій, разом з поляками і русинами, чехами і словаками, а не в складі Росії.

Після розпаду СРСР в 1991 році на латиницю повернулися 4 республіки - Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан. П'ятою в їх числі повинна бути обов'язково і Білорусь, тому що сьогодні мусимо перекладати на нинішню, створену реформами Сталіна, штучну і понівечену «білоруську» мову творіння засновників білоруської літератури. Це, звичайно, абсурдно. І яке відношення до світської Білорусі має нинішній грецький алфавіт? Та ніякого. Але ж поляки - це і слов'яни, і сусіди, а з неслов'янської Грецією білоруси не межують і нічого спільного з ними взагалі не мають. Коли більшовики захопили владу в Росії, то їх комісари здійснили реформу мови великороса. По-перше, його перейменували в просто «русский» - щоб вичленувати «великодержавное имперское» «велико-», одночасно змінюючи національність великоросів на «русских». Що безграмотно, бо немає в слов'янських мовах такого, щоб назва національності раптом було прикметником, а не іменником (але що ви хочете від авторів нововведення Троцького і Свердлова - євреїв, які мало розбиралися в нюансах слов'янських мов). І це одночасно неправильно науково і політично, оскільки раніше єдиний (хай і штучно) в царській Росії «русский» народ Білорусі, України та Росії тепер зводився тільки до народу одного РРФСР, а Білорусь і Україна тепер уже не зважали Руссю і «русскими» , бо «русскими» тепер стали великороси - тільки частина існуючого за царату «русского» народу. По-друге, Троцький і Свердлов провели глибоку реформу мови великороса, створивши «новий цивільний алфавіт». А по-третє, Троцький наполягав на переході мови великороса на латиницю - «в цілях світової революції», і якби його точка зору перемогла, то алфавітом РРФСР і потім СРСР стала б латиниця.

А в 1991 році Єльцин урочисто повертав би Росію на свою кирилицю. Ідея Троцького була тому не прийнята, що російська література створювалася саме на кирилиці, а Пушкін на латиниці не писав. Все сказане дозволяє зрозуміти, чому в Росії таке значення відводиться культу Кирила і Мефодія, які, власне кажучи, ніколи до Росії ніякого відношення не мали, бо вимерли ті, задовго до прийняття Руссю-Україною (Києвом) християнства, а ніякої Московії або тим більше Росії в їх часи не існувало на просторах Великої Мордовії Ерзя-Рязані (її столиці) і Великої Пермії - держав, що існували за Кирила та Мефодія на місці нинішньої Росії. Бо вони створили в Моравії квазігреческій алфавіт для чехів раніше висадки в районі саамського Нево-моря (Ладоги) колоністів-ободритів Рюрика і ніяких слов'ян там просто тоді НЕ БУЛО. І нікому було давати «слов'янський алфавіт на основі грецького». РПЦ Москви, російські історики та ідеологи так активно роздмухують культ Кирила і Мефодія, щоб цим приховати величезні суперечності в їх уявленнях про себе як про нібито «слов'ян» - і приховати «небажані» факти, що цього міфу суперечать (тобто - це взагалі вся історична , етнографічна і лінгвістична фактура). Найцікавіше в тому, що самі чехи, заради створення алфавіту яких приїхав араб Кирило, його взагалі ніяк не шанують - взагалі про нього не пам'ятають, хоча його звели в культ в Росії, куди він не приїжджав. Як то кажуть, ось вже не знаєш - з ким знайдеш, а з ким втратиш... 

Хто «старший брат»?

Як же сталося, що споконвічно слов'янська, давньо-українська мова опинилася в положенні «молодшого брата»?

В кінці XVIII століття царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив за мету повністю нівелювати й український народ, злити його з «великорусской» нацією. Література, освіта українською мовою не тільки не розвивалися, але і переслідувалися. Якщо в другій половині XVII - на початку XVIII століть українська культура, представлена ​​такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славинецький та інші, значно впливала на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII століття починається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, простонародною і якщо і використовується освіченими українцями, то в більшості випадків для жарту, анекдоту. З тих пір серйозні праці, в тому числі історичні та по суті своїй патріотичні (наприклад, знаменита «Історія Русів»), писалися російською мовою.

Іван Котляревський і його послідовники, серед яких і великий Кобзар, відродили українську народну мову, зробивши її літературною. І хоча в царській Росії для розвитку української мови були зовсім не тепличні умови, все ж вирішальний удар по ній завдали більшовики. Погравши в «українізацію», радянський уряд почав проводити послідовну політику витіснення української мови практично з усіх сфер суспільного життя. У сталінську, як втім, і в наступну епоху процес ідеологізації і міфологізації торкнувся не тільки історії, а й такий, здавалося б, далекої від політики сфери, як мова. Незважаючи на декларовану рівність народів, лише одна мова оголошувалася мовою «міжнаціонального спілкування» (читай державною), інші ж чекала доля провінційних або, якщо хочете, місцевих мов.

Тривале застосування заборонних заходів відносно української мови і культури російським царизмом, «інтернаціоналістична» політика радянського режиму призвели до того, що ментальність багатьох українців трансформувалася в бік пасивного прийняття наявного порядку речей, конформізму з більш агресивним і настирливим «братом». Як зазначав М. Грушевський, відбулося «самозречення малоросів». Це, зокрема, можна спостерігати і на ставленні до своєї мови багатьох українців, які не хочуть вчитися розмовляти українською, соромляться мови своїх предків.

Тим часом ще Г.Ф. Квітка-Основ'яненко в грудні 1841 року в листі до відомого російського видавця А.А. Краєвського, дискутуючи про необхідність розвитку української літератури, писав, що «о малороссийском языке нельзя спорить, не знавши обеим сторонам его в совершенстве». І далі, нарікаючи на те, що молодим українським літераторам не дають можливості друкуватися в російських журналах, письменник зазначав: «Дайте нашим юношам возмужать, опериться, т.е. познакомиться с пером, — они докажут и утвердят, что великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского».

На давність української мови, її першість серед братських слов'янських мов вказували також багато зарубіжних і вітчизняних учених, таких як К. Абель, П. Шафарика, М. Красуський, А. Шахматов, М. Максимович, П. Лукашевич, М. Драгоманов, А . Кримський, О. Потебня, С. Смаль-Стоцький та інші.

Однак неправомірно вважати якусь мову кращою, а якусь гіршою. Вульгарна аксіологія (теорія оцінок) не в змозі об'єктивно оцінити мову, а лише виділяє неістотні ознаки тієї чи іншої мови, часто гіпертрофуючи їх.

Разом з тим, необхідно пам'ятати, що в світі існує безліч різних мов (за даними ЮНЕСКО, їх налічується понад дві тисячі), і всі вони різні, тобто чимось відрізняються одна від одної. Відрізняються за кількістю носіїв, за рівнем розвитку суспільних функцій, типу морфології та синтаксису, наявності та характеру писемності і, нарешті, по часу походження.

Існуючі на сьогоднішній день дані лінгвістичної науки дозволяють з усією впевненістю вважати, що українська мова не тільки давніша за свого «побратима» російську мову, а й до сих пір залишається більш безпосередньою й свіжою, яка зберегла незайманими безліч споконвічних слов'янських слів і понять. Очевидно, тому в пошуках влучного, «самовитого» слова в різні часи до неї щоразу зверталося багато відомих російських письменників і поетів.

За матеріалами:

Володимир СЕЛЕЗНЬОВ, журналист, м. Дніпро День kiev.ua

Вадим Ростов Независимый финно-угорский портал