Основа мов сучасної цивілізації

Загальновідомо, що мова і звичаєвість - це знакові вияви свідомих людських прагнень, в основі яких природний потяг до самовідтворення. В них зосереджена пам’ять про історію виникнення і становлення людини суспільної та її відповідний досвід, що переходить від покоління к поколінню.

В окремих знаках мови (звуках та у їх писемних відповідниках), у мовних зворотах та в обрядових дійствах протягом багатьох тисячоліть відбулось зосередження виражальних засобів культури. Таким чином виник її своєрідний геном, який живе за своїми особливими законами. В сукупності проявів це – своєрідний пароль (франц. parole – “мова, таємний знак”) і ознака причетності до тієї чи іншої спільноти. На її основі сформувався спосіб мислення людини, її спосіб висловлювання думок та відповідний спосіб їх втілення. Але у розвитку це однорідне і водночас багатозначне явище породило ефект мовно-культурної відносності. Різнобічність взаємодії її складових, навіть в межах діалектів однієї й тієї ж мови, приводить до різного сприйняття і відображення загальної картини світу.

Про її єдину природу існує велика кількість досліджень. Одним із перших її побачив данець     Х. Педерсен. Методом зіставлення основ і коренів слів що належать до різних мовних сімей світу, в основному Євразії і Африки, була встановлена їх спільна ностратична природа. (лат. nostrum – “те, що має відношення, наше”). Про расово-антропоморфні ознаки творців мови залишив свої міркування і російський академік М. Марр: “... в 1924 г. вскрылось, что индоевропейские языки вовсе не представляют собой языков особой расы … они выработались в особый новый тип в результате коренной экономически-общественной перестройки … языки того же очерченного района Африки, Азии и целиком Арийской Европы … оказались членами одной и той же семьи ... при том из них дошедшие в живом виде до наших дней в общем оказались носителями ярких переживаний различных епох”. Історія цього явища у різних дослідників означена то як бореальна, то як ностратична, то як яфетична надсімейна прамова. М. Марр виводив її від Яфета - одного із синів біблійного Ноя. А інші означені мови від Сима і Хама. За легендою – вони започаткували сучасне людство. Між тим її більш природна назва мова Ноя – “неня” тобто мова прабатька.

Недостатня визначеність відносно питання про походження прамови або мови-основи й досі створює ґрунт для навколонаукових спекуляцій. Відомо, що пошук місця і часу зародження спільного мовно-культурного геному є питанням досить заплутаним. Для цього існує багато причин. Серед найважливіших – розмаїття расово-антропоморфних особливостей народів, що представляють ті чи інші регіони та присутність, або відсутність зв’язку лексики пам’яток давньої писемності із мовами сучасних народів. Цьому сприяє й перебільшене значення яке надається цим пам’яткам і те, що первісна класифікація мовних сімей відбувалась без врахування їх спорідненості. Але досвід життя сучасних поколінь спростовує досі незаперечні критерії, якими керується історична антропологія. Вони мають відносну ідентифікаційну цінність і не розкривають загальну картину утворення етнічних спільнот від їх початку. Наприклад, залишається не проясненим чому тюркомовні азербайджанці і якути належать до різних расових типів, але пов’язані спільними мовно-культурними ознаками.

Цілком закономірно, що внаслідок мовно-культурної асиміляції різних родоплемінних утворень змінювались не тільки зовнішні параметри представників новоутворених спільнот, але й парадигма їх розвитку. Упокорення завойованого етносу здебільшого полягало у його об’єднанні довкола цінностей, які привносив завойовник. Останній не завжди представляв більш розвинену культуру. Ще мало досліджено, чому у стосунку до українства це загальне правило, не зважаючи на його неоднозначність, часто не діяло, або давало протилежні наслідки. Та найбільш виразно про асиміляційну стійкість як давнього так і сучасного українства у своїй праці “Давність малоросійської мови” висловився Михайло Красуський: ”Говори диких людей змінюються протягом декількох поколінь, мова ж українців, хоча також не в первісній формі (враховуючи її розвиток. – Авт.), стоїть до нашого часу твердо, як непорушна скеля”. Ціною такої непорушності, як відомо, стали незчисленні людські втрати та знеславлення пам’яті про своє минуле. Це привело до забуття і втрати первісного міфорелігійного світогляду. Ще й сьогодні його залишки знаходимо у багатьох віруваннях світу навіть за межами Євразійського континенту. Деякі із них були віднайдені навіть у сюжетах первісної міфології індіанських племен Південноамериканського континенту.

Отже один із головних персонажів у давніх українців – Перун (у давніх індійців – Парджанія, у литовців і прусів – Перкунас, давніх греків – Пірос) – “небесний вогонь, блискавка”. У індіанців-аракен це – Пуру. Відповідником нашої Марени (Мари, Марини) у цих племен була Мармарена (де Мара це – “смерть” і Марена – “марення”). У більш конкретному значенні всі варіанти – “змія Маринка, гадина”. Перед нами ознаки первісного тотемізму наших далеких предків, що вочевидь потрапили у інші світи можливо у наслідок катастрофи пов’язаної із останнім потопом. Отже цілком закономірно, що початок міфу племені аракенів, яке досі мешкає на території між Аргентиною і Чилі, можна абсолютно точно передати рядками з української купальської пісні: “…Ой Марена, чорна гадино, з’їла місяць, з’їла сонце … їсть зірки й дрібненькі дітки”. Далі за легендою аракенів їх первісний культурний герой Пуру, як і наш Перун, розрубав черево змії Мармарени, звільнив від мороку місяць і зорі та створив перших людей.

Таким чином в українській мові маємо концентроване свідчення історії давніх епох, які за греко-римською традицією вважаються доісторичними. Вона доносить пасіонарний дух частини наших безпосередніх предків, спрямований на освоєння і завоювання нового життєвого простору, де вони вступили у взаємодію з тубільними племенами що стояли на докультурній стадії розвитку людства. Навіть можна сказати що останні не володіли засобами перетворення довкілля задля самовідтворення. Якщо у мові ацтеків ми знаходимо лише одне слово що споріднює її з українською, то в нашій мові зберігається весь процес творення конкретної парадигми від початку поєднання кількох слів:

од + вчити(ся) = звичити(ся) > звичайно > робити по + звичаю = освоювати > своїти > присвоїти > з войовувати > завойовувати > воювати > йти війною > війна > ацтек. - йойоватль – “те саме”. Полісемантичні властивості нашої мови дозволяють і такий вираз: завоювати серце коханої. Також від укр. товкти > потовкмачити > розтлумачити > тлумачити > товмач > ацтек. тламатіні – “те саме”. У мові майя з товкувати (толкувати) > товт – те саме: “товт, купець”. З основи тлумачити > давньоєвр. - талмуд – “тлумачник до Тори”. Цікаво, що в англійській варіант цієї давньоукраїнської основи важче упізнати ніж його ацтекський відповідник – war – “війна”.

Як зазначає український науковець В. Паїк: “У 20-му столітті англійські археологи С. Пігот і Г. Кларк у книзі “Предісторичні суспільства” називають український степ “безперервною ланкою поміж Азією і Європою”... “Розкопки підтверджують, що тип осель, включно з системою ради старійшин і своєрідним парламентом усіх вільних громадян, які послуговувались ще кам’яними виробами, був уже устійнений у Східній Європі 5000 літ до Р. Х.”. Г. Кларк і С. Пігот категорично заявляють, що Середній Схід, Індія, Пакистан, Месопотамія, Близький Схід колонізовані людьми з України”. Про це свідчить українська лексика в мовах різних етнокультурних регіонів. Її українськість, в даному випадку, полягає у тому, що саме в українській мові й донині зосереджений той базовий рівень мови-основи, який і сьогодні дозволяє відтворювати архетипи лексики, які ми віднаходимо у мовах «доісторичного» світу.

Виявляється, що духовна основа генотипу як давніх етнічних, так і новітніх поліетнічних утворень, які так чи інакше визначають основи однаковості сучасних націй, є їх найбільш стійкою і домінуючою ознакою, незважаючи на неоднаковість їх антропоморфних виявів. Таким чином фізична неоднорідність лише підкреслює силу інтегруючої мовно-культурної складової, що оберігає духовну єдність існуючих націй. Досить порівняти укр. - руки репані, полінез. (маорі) - ringa ripa і рос. - руки растрескавшиєся –“те саме” та укр. – питаю, питання і полінез. - piteo і рос. – спрашиваю – “те саме”, щоб побачити первісну спорідненість української і далекої полінезійської мов. Як бачимо російська, що бере початок від часів утворення московського князівства, яке обрало за взірець матрицю церковнослов’янської мови, не збігається з історією мов, які мають цілковито українську лексику незалежно від їх мовно-сімейних ознак. І хоч церковнослов’янська і походить від ранньої стадії розвитку української мови та має від неї відмінну історію і відповідну світоглядну природу. Навіть спорідненість континентального підґрунтя не стає ознакою духовної спорідненості народів, що займають суміжний простір.

Лінія постійного, майже безперервного, розвитку наших предків була позначена як стадіями  розквіту, так і згасання, так і нового відродження. Це знайшло свій найбільший прояв у написах Кам’яної Могили (р. Молочна під м. Мелітополем) - найдавнішому із нині відомих архівів світу. Дослідження московського шумеролога А. Кифішина, свідчить про те, що в них представлений найдавніший із міфів в якому описане створення світу. Вчений прослідкував його продовження у дієписах Шумеро-Акаду, Єгипту, Давнього Китаю, цивілізацій Малої Азії, Іранського нагір’я та ін. Враховуючи, що за системою запису це - скорописи, і що значна частина слів має виразно українські ознаки, які на письмі представлені лише короткими формами первісних мовно-лексичних словосполучень що не відображають повнозвучність тогочасної української мови, - вони й сьогодні ще досить важко підлягають розшифруванню. Між тим їх українська природа незаперечна. Порівняймо повнозвучне сучасне українське – шуйця – “ліва рука” з китайським і шумерським - шу – “рука”. Укр. – людина і шум. – лу, укр. -. кожа і шум. – куш. Між тим і сучасні укр. човен або човник і кит. чуань; укр. - донка і кит. - джонко – “те саме, човен з пласким дном”, укр. - наймення, ймення, мення, м’я, шум. - му і кит. мін – “те саме”, укр. – знати і шум. - зу – “те саме” свідчать про одне і теж: поширення нашої мови є фактом, що має підтвердження з різних джерел.

Про первісно-стадіальну словотвірну природу українських лексичних основ у стосунку до інших мов світу можемо судити проаналізувавши її прозорі парадигматичні зразки у їх розвитку. Порівняємо укр. - рів і лат. - river – «ріка» – слова, утворені українською мовою на кількох стадіях її розвитку: час, вода плине > нахлинула > хлинуло і линуло (ллється, ллє) > линути > поринути > ринути > проривати > вода прориває (землю, насип, греблю) > утворює прірву. Звідси: рвати > виривати ями > розвируватись (вода вирує, утворює вир) та вирувати (вирити) > урвисько > урвище > ровище > рівчак > рів (пор. з лат. river ). Та виривати > урочище > річище > річка та річище річки. Отже, в українській мові повністю зберігаються всі стадії розвитку мови. Від словосполучень за + яр = каїр – назва міста Каїр в сучасному Єгипті. Від слова яр назва шумерського міста Ура та Іраку - країни, що постала натомість. Відомо, що саме такий рельєф, характерний для Межиріччя (Месопотамія). З цієї ж основи - враз + плеснути = розхлюпати > хлюпати > хлипке місце > халепа - утворені назви українського села Халеп’я та сирійського міста Халеб. На це першим звернув увагу український сходознавець С. Наливайко. Між тим від композиту від + линути = відринуло > рине > по + рине + те = поринати і поринути. З перетвореного кореня линути > ринути утворені нові композити і основи: виринути і виринати > розвируватися > вирувати > вирити > вир. Отже: вир + дно = річка Йордан (Близький Схід) і річка Йордань, вир + піна = річка Ірпінь. Між тим маємо пересвідчитись у тому, що все що стосується розвитку мови-основи та мов, що постали на її основі відбувалось не за історичними схемами. В конкретному середовищі. Для прикладу повторити вище означену парадигму за правилами російського, в основі своїй церковнослов’янського, словоскладання неможливо взагалі. Так із укр. - річище > річка утворене рос. – река. Але вже неможливо простежити процес компонування і змінювання наведених слів і в латині, яка є давнім відгалуженням української мови. Цією штучною мовою вже ніхто не спілкується у побуті.

Отже ви + вернути (горнути) пласт землі = виорювати землю > виорюю > орю і виорати > орати, оранка, земля під оранку, орна земля, рало, рілля і т.д. Пор. укр. - оранка, орати з шумер. - уру і лат. - оrare – “те саме” Таким чином, українськість наведеної термінології не викликає сумнівів: перед нами – священна мова нашої цивілізації, що досі у повному обсязі живе в сучасній українській мові!

Моногенетична концепція Х. Педерсена та деякі ідеї М. Марра знайшли своє підтвердження в пошуках їх московського послідовника В. Ілліч-Світича. Він віднайшов значну кількість споріднених коренів і основ слів у багатьох мовах Євразії. Але питомо українські слова він відразу відніс до арсеналу ностратичної прамови. Оминаючи індоєвропейську мовну класифікацію він віддав їх мовам семіто-хамідської макросім’ї. Віддавши пріоритет живої української мови мовам, що дійшли до нас в літературі Близького Сходу у вигляді писемних знаків. Його теорію з метою відлучення українства від трипільського мовно-культурного спадку підтримав український археолог Л. Залізняк. Завдяки зусиллям В. Ілліч-Світича - Л. Залізняка офіційна наука України поставила під сумнів факт безпосередньої причетності сучасного українства до початків первісного культурно-цивілізаційного руху. З їх подачі українська культура це - лише відлуння культуртрегерської місії предків афразійських (протосемітських) народів. Пізніше Л. Залізняк замінив їх на малоазійців невідомого мовно-етнічного походження та об’явив хліборобську культуру України – відповідним культурним спадком. Він відніс цю археологічну культуру (9 тис. до н. е.) до проявів культури “євразійців” або “свідерців” - наших далеких предків, що розпочали приручення тварин. У той же час пріоритет хліборобства віддав лише “натуфійцям” – раннім нащадкам тих же “євразійців”. Таким чином проігноровані свідчення культурної революції яку здійснило протоукраїнське (воно ж - протоіндоєвропейське) населення Трипілля-Кукутені – представники культури Дунайсько-Дніпровського межиріччя, що поширилась і на сучасний семітський світ і далеко за його межі. І сьогодні воно є продовжувачем лінії культури відтворювального типу, в якому і скотарство і рільництво перебували в органічному поєднанні. Пізніше ці тенденції були підсиленні використанням металів у процесі господарювання та освоєння нових земель і підкоренні чужих територій. Але Трипілля для Залізняка так і не стало материзною українства та тих державно-племінних утворень, що відомі як індоєвропейці. Це лише місце де, за думкою науковця, вони отримали естафету культури. В одному із інтерв’ю Л. Залізняк переконував довірливого читача, що вже навіть знайшов те конкретне місце де здійснилась ця естафета на території нинішньої Черкащини. Постає питання: чому не навпаки? Чому предки українців та інших індоєвропейських народів не могли передати цю естафету у далекі світи?.. Звісно, що із таких однозначних питань-відповідей істина не відкриється сама собою. Мозаїка культури та етногенезу народів складалась не за однолінійною логікою і не за історіософськими схемами. Між тим із тендеційних міркувань, що практично не пов’язані логічно, нам до цього часу так і не відкрилось як, де і коли почався український етногенез, і чому саме українське середовице й досі зберігає світову мовно-культурну тяглість від її початку.

Знову ж таки звернемось до процесу утворення так званої спільної ностратичної лексики щоб побачити її українську природу. Розглянемо такі українські вирази як людина іної + віри = іновірець та в іне + вірити = невірний > проявити   невірність > невірна людина та утворені на їх основі композити із похідними від них основами і окремими словами, що знаходимо в мовах, що з позицій традиційного мовознавства належать до різних сімей і порівняємо їх. І араб. – кафір і тур. - gaur – “невірні” та іран. - гебр – “невірний Аллахові, віруючий в зороастризм” і вочевидь грец. - hebraio - “еврей або іновірець”. Різниця між означеними словами полягає в тому, що в представленому ряді іномовних слів, на відміну від українського оригіналу, вже неможливо віднайти їх складові. Розглянемо інший показовий прозорий приклад. Порівняємо укр. чоло схиляю, перс.-араб.-тюрк. - салям алейкем та євр. - шолом алейхем - “те саме”. У неукраїнських варіантах слова схиляти бачимо як у процесі метатезису помінялись місцями два склади. Між тим у спрощеному варіанті виразу залишилось закінчення, що характеризують мову-основу: укр. – Чолом!.. перс.-араб.-тюрк. - Салям!.. євр. - Шолом! Бачимо залишки питомо української фразеології в якій збереглись лише деякі відмінки, зокрема орудний, що дає відповідь на питання: кивати чим? Чолом. У називному - схиляють що? Чоло.   

За теорією В. Ілліч-Світича – Л. Залізняка: «... певну частку своєї аграрної, тваринницької та побутової лексики індоєвропейці запозичили з таких близькосхідних мов як шумерська, прасемітська, еламська». Як приклад запозичень із прасемітської мови дослідник наводить такі слова: taoro – бик,   gait – коза , agno – ягня, bar – зерно, dehno – хліб, kern – жернов,   sekur – сокира, nahu – посудина, aster – зоря, sempt – сім. Його висновок: ”Українська мова та культура принципово різняться від культури та мови стародавніх народів Близького Сходу та їхніх родичів трипільців... Як і інші стародавні народи України (скіфи, сармати, готи, фракійці, балти, тощо), трипільці не були українцям, але певною мірою були їхніми пращурами. Адже елементи культур згаданих етносів стали органічними складовими неповторного українського етнокультурного комплексу, який склався в 5 – 7 ст., тобто у ранньому середньовіччі”. Таким чином у Л. Залізняка українська - це суміш (суржик) мов перелічених народів. Ось так і не інакше. За його теорією вище наведені слова мають представляти так звану ностратичну або яфетичну прамову. Між тим зігноровано той факт, що семітські слова з українськими мають спільні відповідники що розвинулись з одного коріня: bar – збір зерна, збіжжя (зерно), taoro – товарина, рогата тварина, dehno – зерно, sekur – сокира. Їх українське походження не викликає сумніву: знаряддя для скорування (знімання кори з дерева) > сокирянка > сокирка (пор. з рос.- кирка) > сокира > давньоcемітське - sekur. Більш того в арабській мові є і окреме слово хуб - “хліб”. Розглянемо як воно утворене в українській мові, адже в арабській (семітській) його не можливо відтворити сучасними засобами. На відміну від української їй не дістає необхідних мово-твірних лексичних, парадигматичних і синтагматичних можливостей. Тож розглянемо його український родовід: тісто підпливає > плине > нахлинуло > розхлюпалось > хлюпнуло > хляпатись > ляпнутись > ляпати > поляпати > обляпати(cя) > пообліплювати > обліпити > ліпити (формувати) хлібину > хлібина > хлібець > хліб. Хліб - як їжа і хліба у полі (жито, пшениця і всяка пашниця) та хлібороб. Таким чином араб. хуб – лише вислід укр. хліб. Подібна акомодація або скомшення (скупчення) основи - явище, що знаходимо і в нашій мові. Пор. плутати і путати - “те саме”. Цікаво, що від основи - ліпити - вірм. слово лаваш – і рос. - лепёшка – “все - корж”.

Одже найбільша концентрація світових мовно-історичних ознак зберігається в живій українській мові. Як концентрована історія нації вона має стати інструментом екстраполяції розумових зусиль задля вирішення питань, що пов’язують минуле із майбутнім. Сучасна Україна постає у часи, коли відбувається механістичне подолання протиріч, викликаних урбанізацією багатьох районів світу що веде до поглинання їх традиційних укладів. Вони поступово втрачають свою культурну самобутність, що зводить все культурне розмаїття світу до інтегралу невизначеного походження. Цілком очевидно, що вся нинішня глобальна напруженість є природною реакцією на уніфікацію і зведення до механістичного знаменника геному культур, що постали з початкової. На різних стадіях розвитку у своїх окремих сегментах, колись розсіяна первісна спільнота, яка нині утворює всесвітнє співтовариство, потребує свідомої синхронізації і узгодження своїх внутрішніх і зовнішніх дій задля самозбереження та збереження світу. Українство має всі необхідні підстави для усвідомлення свого особливого становища у світі і водночас своєї особливої відповідальності за його долю. Україна є геостратегічним простором оволодіння яким утворює плацдарм для поширення своєї експансії культурно-інформаційними, фінансово-економічними та військово-політичними засобами. Вона потребує відновлення історичної пам’яті спотвореної довгим перебуванням у складі різних імперських утворень, що сповідують протилежні духовні й культурно-цивілізаційні цінності. Суспільна свідомість має повернутись обличчям до своєї природи. Адже без вирішення питання національної ідентичності не можливий правильний вибір своєї цивілізаційної належності. Відновлення і усвідомлення своєї ідентичності буде основою розвитку всього суспільства. Вже в недалекому майбутньому в ньому має дозріти основа рекреаційного сценарію розвитку нинішнього світу, починаючи від його пуповини – України.

Оприлюднення даних про парадигматичну природу мови-основи, на відміну від нині домінуючих уявлень про її “доісторичну” архетипічну природу – шлях до подолання міфологічних аберацій. Постала потреба в організації фундаментальних досліджень мовно-генетичних процесів, що характеризують мову-основу та мови похідні від неї. Це має знайти своє продовження в комплексній експертній оцінці представлених даних, що лише в мінімізованому вигляді оприлюднені вище.

Очевидно, що в умовах уніфікації і глобалізації світу знання українських мовно-культурних особливостей є одним із найважливіших чинників, що спроможний об’єднати всіх новітніх українців незалежно від складових їх етнічного походження: єдина мова – єдина нація. Із втратою цього об’єднавчого чинника, який становить основу її соціокультурного коду, українство вочевидь може завершити своє існування на догоду процесам уніфікації. Лише інтенсивне поширення даних про світове значення української мови має покінчити із спекуляціями довкола вторинного статусу української мови і культури. Усвідомлення глибини своїх мовних і культурних джерел має стати вирішальним чинником у процесі ідентифікації сучасної української нації. Адже сучасна українська нація можлива лише з усвідомлення своєї окремішності і водночас своєї причетності до фундаментальних підвалин культури сучасної цивілізації. Саме цей фактор є свідченням невичерпного креативного потенціалу українства.

Олександр Назаренко

Джерело: http://www.personal-plus.net