Історія Української мови
Загальні закономірності становлення національної мови.
Національна мова з'являється не відразу, не раптово. Її становлення триває сотні, а то й тисячі років. Численні покоління формують мову, розвивають її, збагачують, удосконалюють, наповнюють власним життєвим досвідом, пристосовують до свого менталітету, до природного оточення, до мінливих умов життя. Мова — продукт тривалого історичного розвитку народу.
У виникненні, формуванні й функціонуванні різних мов є певні закономірності.
За родоплемінного ладу майже кожне плем'я мало свою мову. Мови сусідніх племен були ще досить близькими, але що далі одне від одного жили племена, тим більше різнилися їхні мови.
Геродот (V ст. до н. е.), наприклад, пише, що скіфи, відвідуючи країну аргіппеїв (яка, ймовірно, лежала на південних відногах Уральського хребта), користувалися сьома мовами. Пліній Старший (І ст. н. е.), говорячи про Таврику, тобто про Кримський півострів, стверджує: «У цій землі живе 30 племен, із них 23 у внутрішніх областях». Помпоній Мела (І ст. н. е.) називає на території України 16 племен. Зрозуміло, далеко не всі. Клавдій Птолемей (ІІ ст. н.е.) уже більш поінформований про ці землі, підкреслює: «Заселяють Сарматію дуже численні племена», — і називає їх уже більше 60.
Насправді ж, у прадавній Україні, де люди почали селитися щонайменше мільйон років тому, повинно було бути набагато більше племен і мов. Якщо зіставити сучасну Україну з іншими країнами, де ще збереглося давнє мовне різноманіття, то можна припускати, що був такий час, коли на її просторах жило близько тисячі різних племен із різними мовами. Ще й тепер майже кожне село має свої діалектні особливості — то чи це не залишки прадавніх племінних мов?
Племінні мови були досить обмежені у своїх виражальних можливостях: синтаксис був бідний, морфологічні засоби — мало впорядковані, словниковий запас — невеликий, кількасот, від сили тисячу або трохи більше слів. Ці мови були нестійкими, особливо швидко могла змінюватися їхня лексика. Тому, коли виникало об'єднання племен (добровільне чи примусове), мова одного племені, сильнішого, розвиненішого, невдовзі витісняла з об'єднання інші мови й водночас сама збагачувалася за їхній рахунок. Її словник помітно збільшувався, з'являлися синоніми, розширювалися синтаксичні й морфологічні засоби. Мова ставала досконалішою й стійкішою вже хоч би тому, що нею розмовляло більше людей. Така мова могла довший час протистояти натискові іншої мови.
Коли приблизно три тисячі років тому на лівий берег Тибру, де пізніше виник Рим, прийшло плем'я латинян (близько кількасот осіб), племена, що там жили, говорили зовсім іншими мовами, іноді дуже далекими від латинської (зокрема, написів етруською мовою й досі не вдалося розшифрувати). Та з часом ці племена, підкорені латинянами, засвоїли їхню мову й самі стали її носіями та поширювачами. Коли вже в II ст. до н. е. Римська держава завоювала іберійські племена на Піренейському півострові, то через своїх чиновників і військо поширила тут латинську мову, яка схрестилася з іберійськими, і внаслідок їхньої тривалої взаємодії постали іспанська, галісійська, каталанська, португальська мови. Так само на початку II ст. н. е. римляни принесли латинську мову дакам, і вона, змішавшись тут із місцевою, перетворилася на румунську. Нині романськими мовами, в основу яких лягла латинська мова, розмовляє понад півмільярда людей різного етнічного походження.
Подібних прикладів історія знає чимало.
Отже, певна мова опановувала дедалі більший простір не стільки завдяки природному приростові населення, скільки внаслідок насильного або добровільного захоплення в її орбіту носіїв інших мов. Найчастіше це відбувалося внаслідок підкорення одним племенем чи народом інших племен чи народів. Ареал такої мови з бігом століть то розширювався в різні боки, то звужувався; вона зазнавала то сильнішого, то слабкішого впливу як із боку переможених мов, так і з боку мов інших завойовників, розгалужувалася, діставала різні назви. Окремі її відгалуження могли зникати або розростатися до нових мовооснов. Основну ж роль в утвердженні тієї чи іншої мови завжди відігравала держава, зокрема її адміністрація та військо. А причиною різких змін у мові, появи в ній цілком нових якостей були її зіткнення з іншими мовами.
Так виникли не лише романські мови (не внаслідок розпаду латинської мови, а внаслідок її взаємодії з іберійськими, кельтськими та іншими мовами), а й германські, іранські, тюркські і т. д. Так постали й мови слов'янські.
Є різні погляди на походження української мови. Проте навряд чи можна беззастережно погодитися з твердженням про те, що українська мова почала формуватися не раніше VI—VII ст. н. е. Звичайно, точної дати виникнення мови встановити неможливо, бо фонетичні, лексичні й граматичні особливості, які виокремлюють певну мову з якогось масиву, накопичуються протягом століть. Та й немає і не може бути відповіді на те, скільки і яких рис потрібно, щоб ту чи іншу говірку вважати вже окремою мовою, а не, скажімо, діалектом. І все-таки поява бодай однієї визначальної риси дає підстави вбачати в цьому явищі передумову і навіть початок формування окремої мови (хоч така мова не обов'язково може сформуватися). Отже, які риси і коли вони почали з'являтися, що їх можна вважати першими елементами української мови як окремої, самостійної? Якщо йдеться про українську мову, то ці риси повинні відрізняти її насамперед від найближчих до неї мов — російської, білоруської та інших слов'янських.
Передісторія української мови.
Як вважає більшість славістів, епіцентром поширення слов'янських мов була територія, яку в більшості своїй обіймає Україна. «Те, що слов'янська прабатьківщина була між Карпатами, Придніпров'ям (заходячи далеко на лівий берег Дніпра) і Пінськими болотами, на території, де з найдавніших часів панує чисто слов'янська топоніміка, є в наш час загальновизнаним», — стверджує російський мовознавець В. Кипарський. «Найвірогіднішою, на наш погляд, є гіпотеза про середньодніпровську-західнобузьку прабатьківщину слов'ян», — уточнює інший російський мовознавець Ф. Філій. Це дає підстави припускати, що сучасна українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою і в найбільш чистому вигляді успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов. Бо саме з території, де тепер живуть українці, йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших, неслов'янських племен, набувала відмінних рис і започатковувала нові слов'янські мови. Звичайно, на мову населення, яке жило на середньодніпровсько-західнобузькій смузі, впливали мови різних зайшлих племен. Але навіть у такому разі тут завжди залишалася значна частина автохтонного населення, яке втримувало в пам'яті й передавало наступним поколінням топоніми (цього не могли зробити чужинці). І це населення зберігало та передавало нащадкам ту мову, яка утвердилася тут у попередні часи.
Навряд чи коли-небудь ми дізнаємося, яке саме плем'я почало поширювати свою мову, яку пізніше назвуть слов'янською, об'єднуючи навколишні споріднені й неспоріднені племена (як це свого часу зробило нечисленне плем'я латинян, що, завойовуючи інші племена, започаткувало романські мови). Можна лише гадати, хто утверджував, поширював слов'янську, чи точніше — прото-українську мову (незалежно від того, як вона на той час називалася). Це могла бути і якась доскіфська або скіфська спільнота, чи об'єднання антських племен, очолюване князем Божем, якого 375 р. н.е. полонили й стратили готи, чи могутня гунська держава V ст. н. е. (до речі, плем'я гунів на території України було відоме ще давньогрецькому географові Клавдієві Птолемею — II ст. н.е.). Якусь давню державу на території України згадував арабський літописець X ст. н. е. Аль Масуді: «З поміж цих народів один за давніх часів мав владу, князь його звався Маджак, а сам народ валінана (волиняни?). Цьому народові за давніх часів корилися всі інші слов'янські народи, бо влада була його, а всі інші князі його слухалися».
Коли на теренах сучасної України постала відома держава Русь (нині знана як Київська Русь), то вона об'єднувала переважно племена чи союзи племен, які вже говорили слов'янською мовою. До того ж ця держава в цих межах проіснувала порівняно недовго: щойно Володимир Великий наприкінці X ст. зібрав докупи всі так звані руські землі, як уже в першій половині XII ст., незабаром після смерті Володимира Мономаха, вона розпалася на низку князівств. Після цього аж до недавнього часу не було держави, яка б поширювала й утверджувала українську мову на всій території України.
Україна близько 700 років була розчленована між різними державами, які всіляко викорінювали мову її автохтонного населення й насаджували свою. Закарпатська Русь від початку XI ст. до середини XX ст. входила до складу Угорщини. Галичину (або як писали книжники Червону Русь) й частину Волині в другій половині XIV ст. загарбала Польща, яка втримувалася тут аж до 1939 р. На решті українських земель до 1569 р. панувала Литва, яку нині ми знаємо як Білорусь. Потім ці землі перейшли під владу Польщі, а далі Росії.
І все-таки на початку XX ст., як констатує М. Грушевський у своїй «Історії України-Руси», українською мовою розмовляло понад 40 млн. осіб на площі близько 850 тис. кв. км. До речі, тоді ж французькою мовою, що мала статус світової, розмовляло не набагато більше людей: 40 млн. осіб у метрополії і 4 млн. осіб у колоніях. Але ж французьку мову протягом століть усіляко підтримувала французька держава, тимчасом як українська мова, навпаки, переслідувалася й заборонялася. І відмінності між діалектами української мови, незважаючи на її багато-столітню розчленованість, набагато менші, ніж, скажімо, німецької, італійської чи тієї самої французької мови. Та, зрештою, ці відмінності зумовлені скоріше пізнішими нашаруваннями на більш-менш однорідну мовну основу, ніж її первісним станом.
Отже, на території від Закарпаття до Дону і від Прип'яті до Причорномор'я українська мова могла поширитися ще до виникнення Київської Русі. Київська держава закріпила й зміцнила її становище, і то, очевидно, лише на початку свого існування — до прийняття християнства.
Українська мова в доісторичні часи.
Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, і є прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філій висновки багатьох мовознавців.
Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.
Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.
Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'явилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. Проте в латинській мові, як і в українській, була пара приголосних ж і г (латинські g і h): genus «рід» (споріднене з нашим жона, жінка) і hostis «чужинець, ворог» (споріднене з нашим гість). Можна говорити про чергування в обох мовах голосного у (латинський u) з приголосним в (латинський v): латинські nauta «моряк» і navis «корабель» (пор. українські учень і звичка); про наявність випадного голосного є: латинське ареr і арrі «вепр» (пор. українські вітер і вітру) тощо. Така подібність двох фонетичних систем, незважаючи на часову відстань між ними у дві з половиною—три тисячі років і на всі ті зміни, що відбулися за цей час у них, не може бути просто випадковістю. Це, безумовно, вияв якихось давніх спільних тривких мовних законів. І ця подібність може свідчити лише про те, що українська мова (фонетика) така само давня, як і латинська.
Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. Тут слід відзначити, шо збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.
В архаїчній латині (VII—II ст. до н. е.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н.е. — І ст. н.е., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і здебільшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі. Наприклад, однакове закінчення виступає в називному відмінку однини багатьох іменників жіночого роду: arena і арена, summa і сума; у називному відмінку множини іменників чоловічого роду: тип і мури, питеrі і номери, іменників середнього роду: таrіа і моря, потіпа і імена.
Ще більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови (у дужках наводяться форми класичної латині):
|
Однина |
Множина |
|
1-а ос. sedeo — сиджу |
sedemos (sedemus) — сидимо |
|
2-а ос. sedesi (sedes) — сидиш |
sedetes (sedetis) — сидите |
|
3-я ос. sedeti (sedet) — сидить |
sedenti (sedent) — сидять |
За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни. Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. Наявність же в різних мовах матеріально й функціонально тотожних форм і особливо засобів вираження граматичних значень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.
Щодо лексики, то вона дуже нестійка: слова можуть запозичуватися й замінюватись у великій кількості (наприклад, в англійській мові до 55 % слів запозичені з французької мови, у румунській — близько 40% слів слов'янського походження). Але певна група слів зберігається в мові тисячоліттями: мати, батько, брат, сестра, один, два, три, десять (латинською мовою mater, pater, frater, soror, unus, duo, tres, decem) тощо. До цієї групи належить також дитяча лексика. І саме життєво найважливіші дитячі слова української мови співвідносяться переважно з латинськими: тато і мама мають майже однозвучні латинські відповідники tata і mamma; слово nana «хліб» споріднене з латинським panis «хліб» (у ньому по-дитячому повторено перший склад); вава «ранка, болить» своїм звучанням і значенням близьке до латинського vapulare «бути побитим, забитися»; куку «дивися, шукай» має той самий склад, шо й у латинських словах occultare «ховатися», oculus «око»; українське дитяче кака «брудне, погане» одного походження з латинським сасаrе «випорожнюватися».
Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в VII—VI ст. до н. е., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.
Дуже близька фонетика української і сербської та хорватської мов (обидві останні — майже тотожні). Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан — іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.
З усіх слов'янських мов лише в українській і сербській (хорватській) мовах та ще в словенській (а також в іспанській та італійській, найближчих спадкоємицях латинської) дієслова в першій особі множини дійсного способу мають кінцівку -мо: чumajeмо, чуjемо, оремо, ходимо, cmojuмо. Майже однаково в обох мовах змінюються дієслова в наказовому способі, наприклад, у сербській (хорватській): пиши, пишимо, пишите; чекаj, чекаjмо, чекаіте. Однаково в них творяться дієприслівники, наприклад, у сербській мові: хвалепи, похваливши.
Наведені вище факти незаперечно свідчать, що вже в VI— VII ст. (коли серби й хорвати переселялися з України на Балкани) мова наших предків мала багато тих специфічних рис, які становлять визначальні особливості сучасної української мови. Це була вже українська мова, хоч так вона, зрозуміло, тоді ще не називалася.
Немає сумніву, що й записані візантійським істориком Пріском Панійським 448 р. в таборі гунського вождя Атіли такі слова як мед і страва — це вже українські слова.
На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровських порогів, які наводить візантійський імператор Константин Багрянородний (905—959) у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, що вони мало що дають для розуміння мови Київської Русі. У тому ж, що письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існували в Київській Русі ще до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика держава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо рахувати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Оскола (Аскольда), могла обходитися без письма.
Українська мова часів Київської Русі.
Зрозуміло , що коли 988 р. в Україні-Руси було прийнято християнство та Володимир Великий почав набирати дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків до шкіл, то навчали їх в цих школах не мови смердів, а церковнослов’янської (тодішньої староболгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. І перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші — гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою церковнослов'янською мовою, то церковнослов'янсько-українським суржиком (зразок такої мови подав І. Котляревський в образі возного в п'єсі «Наталка Полтавка»).
Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — французькою, в Україні (пізніше) — російською або польською, аби не «мужицькою».
На землях, завойованих київськими князями до прийняття християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді називали, руська мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литовське плем'я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чернігівський. Ще раніше русинами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип'яті, з яких згодом сформувалася білоруська народність (а в українській народній пам'яті вони так і залишилися литвинами — таку назву білорусів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лексики надзвичайно близька до української. І церковнослов'янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фонетика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-латвійські риси: дзекання, цекання, акання, м'яку вимову. Завоювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль — близько 1024 p., Ярославль — 1071 p., Рязань — 1095 p., Владимир на Клязьмі — 1108 p., Твер — 1135 p., Москва — 1147 р. Київські посадники, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побутовій — така велика кількість церковнослов'янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Церковнослов'янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.
З прийняттям християнства церковнослов'янська мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори. З часом церковнослов'янська мова видозмінюється — нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається церковнослов'янською (староболгарською), далекою від народної. Цією мовою написано і «Повість врем'яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської (давньоруської) літератури. Останній в Україні нею писав Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX—початку XX ст.
Як зазначав Л. Булаховський, «традиційне письмо, староболгарський склад словника, книжно-церковне коло понять та способів висловлювання думки — все це у великій мірі закриває від нас живу народну стихію південно-руської (тобто української) мови того часу, даючи їй виступити на поверхню лише більш-менш випадково».
Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. Взагалі, народна мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а що змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фонетиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1000 років? До речі, як стверджують спеціалісти, мова «Божественної комедії» А. Данте, хоч цей твір і написаний майже 700 років тому, дуже мало відрізняється від сучасної італійської, як і мова поеми Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», якій приблизно 800 років, мало чим відрізняється від сучасної грузинської.
Про те, що в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми болярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, що то тут, то там проскакують крізь церковнослов’янщину в тодішніх текстах.
Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, що зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є ізборник Святослава 1073 р. І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чимало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох словах замість закономірної в церковнослов'янській мові букви -ѣ ужито букву и (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє).
У складеному за болгарськими зразками невідомим українським автором Ізборнику Святослава 1076 p., оригінал якого теж зберігся до нашого часу, є чимало українських слів (крім тих, що спільні для української та церковнослов'янської мов): ворогъ (вжито один раз, а 21 раз написано врагъ), морокъ, полонъ, полонѣники (сучасне полоненики), вітрила, лука («ділянка, поросла травою»), краса, свита, въчинити, сваритися, дивися, лишися.
Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені С. Висоцьким у 60—70-х pp. XX ст. Походять вони з XI—XIV ст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Зрозуміло, що й лексика, використана в них, обмежена невеликим колом понять. Написані вони церковнослов'янською мовою, але важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли церковнослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів. Наприклад, вживання орудного відмінка имямъ (XII ст.) замість церковнослов'янської форми именъмъ. Поряд із помилуй мя (ХІІІ ст.) стоїть також помилуй мене. В XI—XII ст. використовували українські слова в цілком сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (тобто геть), порося, трясця (народна назва хвороби) тощо.
Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки.
Новгород заснували не раніше ІХ-Х ст.Дослідження проведені російськими науковцями під проводом керівника Новгородської експедиції академіка РАН В. Л. Яніна та відомого лінгвіста А. А. Залізняка свідчать, що мова берестяних грамот ближча до стародавньої польської (лехітської) мови та відрізняється від руської мови Київської Русі. Висновком з цього є те, що джерелом заселення Новгородських земель стала слов'янська південна Балтика. Деякий час Новгород входив до складу Київської держави, князями в ньому були Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Мономаховичі. Навіть після 1136 p., коли Великий Новгород став незалежною республікою, він підтримував тісні зв'язки з Києвом, а згодом і з Литовською державою, у якій важливу роль відігравала Русь-Україна й державною мовою була українська, яка тоді називалась руською мовою. Тільки повний розгром Новгородської республіки Москвою 1478 p., фізичне винищення й депортація новгородців та заселення міста вихідцями з Московії остаточно обірвали зв'язки Новгорода з Україною і змінили мовну ситуацію в ньому та навколо нього.
Новгородські берестяні грамоти писані церковнослов'янською мовою (оскільки в школах тут, як і в Києві, навчали тільки цієї мови і цією мовою), але крізь неї ще більшою мірою, ніж у графіті Київської Софії, пробиваються суто українські елементи.
Від початку XII ст. у новгородських берестяних грамотах спостерігається написання и замість ѣ: тихъ (замість тіхъ), тоби, съби, мни «мені», на Мовозери (замість на Мовозері), на Княжострови, дъви ногати, нимечкий (новгородці під впливом угро-фінського субстрату змішували звуки ц і м) , клить, подоклить, дижя, помитка, дидь, михь, сино, на рицици «на річці», на рики, не смиємь, єси велилъ, роздилилъ, диялось, приихавъ, ихаяы, поихалы, не набийся, сидити, ото всихъ селянъ, отъ всихъ сироть тощо. Навіть якщо й писалася буква ѣ, то вона читалася як і: Харітон, Григории, Мікіфора, Василеві, великі «великі», говорі: з німи самъ і т.п. (У селах біля Новгорода ще й тепер можна почути дід, сіно, ріка.)
У новгородських берестяних грамотах, як і в написах у Київській Софії, трапляються сплутування голосних и та ы: синоу «синові» (XII ст.), синови, сир, рибою, нине, ми тоби; перехід є після шиплячих в о: чого, чоловікъ, жона моя, чоломь; м'який звук ц: отъць «отець», куницю, сороцицю, пшеници; префікс роз-: роздилилъ, розумно.
Явно український характер мають багато дієслівних форм: буде война; а ми єго не хьтимо; а грамоту с тобою спишемо; молотимо да сыплемо; язь къ тоби берость написавъ; пришьлить; възмить. Дієслова в третій особі множини вживаються переважно з кінцевим м'яким -ть: а земля сама ся окупить, рожь продають, челомъ бьють.
Імена новгородців звучать здебільшого як сучасні українські (тут завчена книжна церковнослов'янська мова дає себе знати якнайменше): Олекса, Олексий, Олександр, Онисимъ, Олисей, Остафий, Олена, Микыта, Микыфор, Михайло, Марко, Василь, Василко, Юрко, Иванко, Пан[ь]ко, Рад[ь]ко, Степанець, Федорецъ, Данилецъ, Яковець, Костянтинъ, Хрьстина. То тут, то там у берестяних грамотах прохоплюються слова, характерні саме для української мови: господиня, господарь, батко, паробокъ, наимитъ, господа «домівка», година, кожухь, свита, сорочиця, глекъ, соромъ, досытъ, куды, абы, та (сполучник) тощо.
Чимало подібних українізмів трапляється також у Новгородській кормчій, Новгородському літописі, грамотах. Це не просто діалектні явища, а прояви тієї самої простонародної мови, якою розмовляли не лише в Києві та навколо нього, а й у Новгороді, зрозуміло, з певними особливостями, зумовленими місцевим мовним субстратом.
Безперечно українським є напис «коваль Людота» (XI ст.) на мечі, знайденому на Полтавщині, як і напис на келихові чернігівського князя Володимира Давидовича, зроблений не пізніше 1151 p.: «А се чара кня[зя] Володимерова Давидовча, кто из нее пь тому на здоровье а хваля Бога свого осподаря великого кня[зя]».
Тим часом такі визначні твори Київської Русі, як «Повість врем'яних літ», «Руська правда», «Слово о законі і благодаті» Іларіона, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» тощо, не завжди можуть бути цілком достовірними свідченнями про мову часів Київської Русі, оскільки вони дійшли до нас не в оригіналі, а в значно пізніших копіях. А про те, які мовні зміни могли вносити в них переписувачі, можна судити, зіставивши, наприклад, ту саму розповідь із «Повісті врем'яних літ» під роком 6505 (997) за найдавнішим Лаврентіївським списком 1377 р. та другим відомим Іпатським списком початку XV ст. Між першим і другим списками є такі розбіжності (першими подано слова за Лаврентіївським списком, другими — за Іпатським): из города — из града, гладъ — голодъ, єдинъ — одинъ, старець — старѣць, хотятъ — хотять, хочете — хощете, и я — и азъ, колодязь — кладезь, престояти — перестояти і под. І навіть у тому самому списку ті самі слова могли писатися по-різному. Наприклад, у розглядуваному уривку в Лаврентіївському списку поряд із формою городъ, вжитою 8 разів, 5 разів ужито форму градъ; поряд із формою гладъ стоїть форма голодъ, як і в Іпатському списку, де поряд із градъ виступає слово горожани, а поряд із голодъ вживається гладъ тощо. Отже, переписувачі не тільки копіювали оригінал, а й прилагоджували його якоюсь мірою до сучасної їм мовної ситуації. Оригінал же, якщо судити за його граматичним ладом та лексикою, був написаний таки церковнослов'янською мовою.
Інше враження справляє список «Слова о полку Ігоревім», опублікований 1800 р. Ця поема, як вважають учені, складена в 1185—1187 pp., а її відомий список зроблено, можливо, в XV—XVI ст. під час так званого другого південнослов'янського впливу, коли в текстах посилено виправлялися відхилення від церковнослов'янської мови. На таку думку наштовхують ті поодинокі, мабуть-таки, недогляди, пропуски «помилок», які тут трапляються. Наприклад, в усьому тексті послідовно вживається церковнослов'янська форма імені Владимиру але один раз — Володимиръ (до речі, і в «Повісті врем'яних літ», і в інших найдавніших пам'ятках виступає майже виключно форма Володимиръ, Володимеръ); дев'ятнадцять разів ужито в родовому відмінку однини прикметників закінчення -аго (старого, великаго), а двадцятий раз проскакує — ого: поганого Кощея; вісім разів префікс раз-, рас- написано через -а, а дев'ятий — через -о (не під наголосом): ростріляєві (перша особа двоїни); у двох третіх випадків (65 разів) у кінці дієслів третьої особи однини й множини стоїть -ть (кличеть, велить), але в решті (31 раз) — -ть: комони ржуть за Сулою; звенить слава в Києві; труби трубять в Новіграді; стоять стязи в Путивлі.
Зовсім не церковнослов'янські й такі вислови, слова та форми слів: лисици брешуть на щити; другого дни велми рано; діти бісови (треба мати на увазі, що буква ѣ читалася як і); уже бо братіє невеселая година въстала; уже княже туга умъ полонила; заступивъ королеви путь; подъ тии мечи харалужний; загородите полю ворота; оксамити; кожухи; стяг; звонячи в прадіднюю славу; гримають тощо.
Автор «Слова о полку Ігоревім» — якщо не воїн, то людина, що оберталася в середовищі воїнів, які стояли ближче до простолюддя, ніж князі, бояри або ченці. Тому в цій високомайстерній поемі народна мовна стихія мала б відбитися більшою мірою, ніж у будь-якому іншому творі тих часів. Так і сталося. І ті елементи, що виходять за межі церковнослов'янщини (цією мовою мусив користуватися, як і всі освічені люди того часу, також автор «Слова о полку Ігоревім»), мають безперечний український характер.
Найкраще відбили мову дохристиянської Русі українські народні пісні, яких записано, як стверджують вчені, понад 200 тис. (аби створити таку кількість, потрібно було не одне тисячоліття), а якщо співати по одній пісні на день потрібно витратити близько 550 років. Відразу слід зазначити, що народ як колективний автор пісень не перекладає, він може лише редагувати їх, доповнювати або скорочувати. Але ось ця щедрівка, яку й тепер співають із 13 на 14 січня в Доброгостові Львівської області, не редагувалася:
Чи спиш, чи чуєш,
Господаречку,
У своїм домочку
На Новий рік, на Новий рік ?
Підем орати, підем сіяти
Яру пшеницю
На Новий рік, на Новий рік.
На перший погляд незрозуміло, як це можна сіяти яру пшеницю в січні. Але наприклад Іван Білик (відомий письменник, історик та лінгвіст), спираючь на етнографічні матеріали, наводить в своїх творах наступну версію зустрічі слов’янами різдва (Нового Року – Коляди):
Яскравий сріблясто-золотий Плуг (сузір’я Оріона) з'являється на небі першого листопада, з'являється незадовго до опівночі й стоїть сторч. В кінці листопада Плуг виходить на небо відразу з кінцем дня, здіймається дуже високо й заходить аж над ранок, дедалі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а люди з завмиранням у серці чекають, коли він нарешті зовсім упаде. Зазвичай це має статися в двадцять і п'яте грудня.
Й ось нарешті цей день настає.
Волохи-колядники визначали, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево світу — Молочна Путь і в серці її — Мати-земля. До того в світі не було анічогісінько.
Цього ж дня всесилий Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями, — скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати землю й кувати залізо.
Споконвіку то був день святого різдва. Різдва Світу.
На святвечір Плуг з'являвся в небі разом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемещем, униз. Булгари, які першими прийняли християнство, жодної уяви не мали про справжнє Світове Різдво, бо церква вважала його «поганським» святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 2000-ми роками, а Різдво Світу людство відзначало багато тисячоріч до того.
Коли Золотий Плуг ось-ось мав упасти – кожен перебирався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками — славили Світове Різдво:
Ой, як же було ізпрежди віка
Ой, дай Бо[г].
Ой, як не було неба і землі
Ой, дай Бо'.
А тільки було синєє море
Ой, дай Бо'…
Волохи-колядники ще звечора поволошили і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.
Пане господарю!
На твоїм подвір'ї верба стояла
тонка, висока, листом широка...
Верба — це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.
На тій вербі трійця горіла,
три Іскри впало -
три морі стало...
Це про Сонце, Місяць і Зорю.
Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю — богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина - ясноокого юнака:
Слава тобі, Леле, —
син божий народився!..
Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос... Через це назавтра дні почнуть довшати.
Золотий Плуг уже торкався чепігами землі — тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. І раптом лунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.
На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.
Пане господарю!
Бери Плуга Золотого
за серебляні чепіги
та йди в поле орати,
орати, жито сіяти -
Золотим Плугом орати,
святий хліб сіяти,
діток годувати,
пане господарю-у!..
Півні галасували, а люди стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.
Такою ж давньою, дохристиянською є й ця купальська пісня, записана на Івано-Франківщині й відома в інших краях України:
Гей, око Лада, Леле Ладове,
Гей, око Ладове, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Дай дочекати Ладі Купала.
Усе тут — і особливий ритм, й імена дохристиянських божеств — старовинне.
Можливо, ще давніші погляди наших предків відбиває веснянка, записана на Волині:
Ой ти, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?
— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,
З правої ручейки й ключики видав,
З правої ручейки — літо відмикати,
З лівої ручейки — зиму замикати.
У цих піснях відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка — рі < рѣ < рай): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цих пісень, як і багатьох інших, не лише наведених тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім саме народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, що випадали на її долю.
Показово, що російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена – меря, мурома, мещеря, перм, печора, голядь, югра, весь та ін., які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов'янські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди церковнослов'янсько-руську (українську) мовну суміш, новою мовою створювали лише билини — імена їхніх персонажів (Ілля, Нікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.
Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену церковнослов'янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Руської феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» (руською) було перекладено Пересопницьку Євангелію (1556—1561). Але ця «проста мова» ще не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш церковнослов'янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.
Українська мова виникала тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше.
У VI—VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.
Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VII ст. до н. е.— ІІ ст. н. е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ—IV ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VI—VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами в продовж VIIІ-Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен, щось привнесли в неї церковнослов'янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало.
Українську мову протягом століть аж до недавнього часу принижували, переслідували, забороняли і румунські великодержавники, і польські завойовники, і російські шовіністи. Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її цілісності, стрункості.
Нині українська мова — одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові виробила чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну системи, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «Словнику української мови» (1970—1980) зареєстровано понад 134 тис. слів. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001) записано близько 170 тис. слів. Насправді ж уже тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем. Добре розвинені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон» Дж. Бокаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею складено понад 200 тис. народних пісень, створено багату оригінальну художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б висловити українською мовою.
Ще 1834 p. російський академік І. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» зазначав, що українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності. Що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича».
Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. В. Ключевського, що їх цитує Н. Полонська-Василенко у своїй «Історії України»: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка церковнослов'янської та фінської мов, а руська - слов’яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».
Перший запис пісні українською народною мовою було зроблено понад 430 років тому — 1571 р. («Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?»). В Яворові на Львівщині 1619 р. було опубліковано дві інтермедії як додатки до польської драми про смерть Іоанна Хрестителя. Мова в них — сучасна українська з певними діалектними особливостями, наприклад:
Що тут ти, побратиме, собі поробляєш?
Кажи мені — як живеш та і як ся маєш?
Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеїда» та п'єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народно розмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної церковнослов'янської мови.
Мова і держава.
Кожна сучасна держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше стикалася з мовним питанням. І, як правило, рано чи пізно надавала перевагу єдиній державній, інакше кажучи офіційній, мові. Ця необхідність випливає із самої природи держави, з її суті й призначення. Адже держава, принаймні сучасна цивілізована, покликана не тільки забезпечувати захист населення певної території від зовнішніх посягань і підтримувати внутрішній порядок у країні. Вона — і це, можливо, її найважливіша функція — з конгломерату людей, попри всі їхні, часом навіть протилежні особисті, групові, класові, етнічні інтереси, врешті-решт творить єдине суспільство, злагоджений діючий організм, здатний цілеспрямовано сконцентровувати свої фізичні й духовні ресурси і, отже, саморозвиватися, самореалізовуватися.
Найважливішу роль у консолідації суспільства відіграє мова. Як переконує світовий досвід, насамперед мова завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. «Найпримітивніші за своїм способом життя племена, яких могли вивчати етнографи, тобто племена австралійців, андаманців і бушменів, — свідчить один із дослідників, — не мають ніякої організації, являють собою всього лише групи людей, які мають свою особливу мову й усвідомлюють свою єдність». І далі: «Дуже істотною рисою, яка об'єднує плем'я, є передусім мова». І в сучасному світі, як стверджують соціологи, «спільна мова об'єднує людей», «спільна мова організовує досвід людей», «спільна мова також підтримує згуртованість суспільства».
Мова — найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова — явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, й усе суспільство. Основні її функції — оформлення думок (мислетворча функція) і міжлюдське спілкування (комунікативна функція). Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особистісні і суспільні функції.
Мовне питання в різних країнах розв'язувалось майже однаково — на державному рівні.
У Франції наприкінці XVІІI ст. «ще цілих шість мільйонів французів (із 25 мільйонів) не знали французької мови і приблизно стільки само не могли вести зв'язної розмови (до цього числа входили 4—5 мільйонів не-французів)», тобто половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг і особливо газет та журналів, зрозуміло, французькою мовою, державні чиновники, які мусили вживати мову держави, — французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне та економічне зростання Франції, її високі досягнення в науці, культурі й, врешті-решт, в економіці. І тепер французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови, прийнятому Національними зборами і Сенатом Франції 4 серпня 1994 p., не тільки проголошується, що «французька мова як державна, згідно з Конституцією, є важливою складовою частиною самобутності і національного надбання Франції», а й встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави.
Коли Італія 1861 р. здобула незалежність, італійська мова ледь животіла: з понад 25 млн. населення Італії тільки 600 тис. (приблизно 2,4 %) володіли італійською мовою. Причому з тих 600 тис. переважна більшість, 400 тис, була зосереджена в Тоскані й тільки 70 тис. — у столиці країни Римі. «Італію створено, тепер треба створити італійців», — робить висновок один із керівників національно-визвольної боротьби. І за дорученням італійського уряду відомий письменник Алессандро Мандзоні розробляє програму утвердження італійської мови серед населення Італії. «Услід за єдністю управління, збройних сил і законів єдність мови найбільшою мірою сприяє тому, щоб зробити єдність нації відчутною, міцною й благотворною», — писав А. Мандзоні. Втілення в життя цієї програми дало змогу консолідувати населення Італії в одне динамічне італійське суспільство, яке тепер відіграє не останню роль у світі.
Навіть там, де спільна для всього суспільства мова посідає міцні позиції, держава не забуває дбати про неї, справедливо вбачаючи в ній важливий чинник соціального поступу. «Мабуть, — пише сучасний дослідник, — у жодній з розвинутих капіталістичних країн уряд не приділяє мовним питанням такої великої уваги, як у Японії». Тут для забезпечення всебічного розвитку й функціонування японської мови створено цілу низку державних установ, найважливішими з яких є Державний інститут японської мови, підпорядкований міністерству освіти, й Інститут культури радіо і телепередач, що належить державній радіо і телекомпанії. Вони наділені законодавчими правами щодо визначення мовних норм у межах своєї сфери, постійно стежать за появою нових слів, видають реєстри їх. Складено списки «мовного існування» типового службовця, типової домогосподарки тощо. Питання мовної практики посідають помітне місце в японських засобах масової інформації, тут не дивина навіть телевізійні серіали на лінгвістичні теми. Великими тиражами виходять журнали «Мовне існування», «Мова», «Бібліографічний щомісячник». Велика увага приділяється науковим дослідженням із машинної лінгвістики — автоматичної обробки інформації, введення інформації в ЕОМ, машинного перекладу, упорядковуються термінологічні системи тощо.
Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 p., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писатися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська...» Але з втратою незалежності цей закон втратив силу.
1 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння розвиткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах ішлося про відкриття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кількості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів, українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на українську мову тощо. Але вже на початку 30-х pp. українізація помітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мови й витіснення її російською.
На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мови в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 p.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або російською». Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забезпечити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».
У Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 p., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».
Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 p., Рада Міністрів України ухвалила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 p., яку так і не було виконано навіть наполовину.
У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 червня 1996 p., записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Конституції України зобов'язують застосовувати державну — українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов'язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».
Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі міжнародні правові документи вимагають, щоб національні меншини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному обсязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: «Захист і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 p., наголошується: «Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов'язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови».
Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.
Використані матеріали:
Ющук І.П., підручник Українська мова. – Київ: Либідь, 2004.
Ющук І.П., Український правопис 2002 р.
Білик І.І., «Похорон богів»(роман, 1986)
Список літератури:
Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001.
Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Грищенко А. П. Граматика української мови. — К.: Рад. школа, 1982.
Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. — К.: Либідь, 1993.
Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. — К.: Вища шк, 1985.
Головащук С. І. Складні випадки наголошення: Словник-довідник. — К.: Либідь, 1995.
Жовтобрюх М. А. Українська літературна мова. — К.: Наук, думка, 1984.
Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Морфологія. — Донецьк, 1998.
Загнітко А. П. Український синтаксис: Науково-теоретичний і навчально-практичний комплекс: Навч. посібник. — Ч. 1, 2. — К., 1996.
Історія української мови: Хрестоматія / Упорядники С. Я. Єрмоленко, А. К. Мойсієнко. — К.: Либідь, 1996.
Козачук Г. О., Шкуратяна Н. Г. Практичний курс української мови: Посібник. — 2-е вид. — К.: Вища шк., 1994.
Кочерган М. П. Вступ до мовознавства: Підручник. — К.: ВІД «Академія», 2000.
Мацько Л. І., Сидоренко О. М. Українська мова: Посібник. — 2-е вид. - К.: Либідь, 1996.
