Історія походження назви «Україна»

Проводячи реальну або уявну межу «нашої землі», люди вже тим самим створюють дві географічні суті - «своєї землі» і «чужої землі». Далеко не останню роль в навантаженні смислами «свого» життєвого простору грає його назва. Адже він перетворюється в священне ім'я батьківщини - успадкованої від предків землі, землі об'єднаної спільністю крові, інтересів, історії, звичаю і т.п. В українському випадку остаточне затвердження імені батьківщини припадає на кінець XIX - початок XX ст., коли було остаточно затверджено назву «Україна». Проте пошук цього імені почався декількома століттями раніше, що сигналізувало про зародження національної спільності, якій до того для позначення себе вистачало поняття Русь - одночасно і етноніма і назви території проживання русинів. 

Походження назви «Україна» здавна привертало увагу вчених. Московські "дослідники" пов'язують її зі словом «край» у значенні «найвіддаленіша від центру частина території, окраіна», в (=у) края, тобто «біля краю» -«погранична територія». Проте слід зауважити, що не можна пояснювати букву «у» як «близько, біля», що намагаються робити московські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також - білоруської, польської, чеської), в якій «у» пояснюється лише як «в», «в середині». До того ж ця версія (яка активно підтримується рядом сучасних московських "вчених і політиків") досить сумнівна ще й тому, що «витісняє» Київ (визнаний центр «руської землі») і його землі на якийсь уявний «кордон», «пограниччя». Інші дослідники пов'язують цю назву з іменниками «край, країна» у значенні «рідний край, рідна земля, своя країна, земля, населена своїм народом». І, нарешті, є припущення, що це слово є похідним від праслов'янського *krajь або *ukrajь, тобто «відділена частина території», «країна». Звісно значення слова «україна» в офіційній (московській, польській) політико-географічній номенклатурі XVI-XVII ст. дійсно збігається з поняттям «окраїна», що й зрозуміло - з точки зору литовської, польської і московської держав територія України сприймалася не інакше, як далека, прикордонна. Але кожен народ (і українці не виняток) відчуває себе центром Всесвіту і не позиціонує сам себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інші відносно себе. 

До того ж назва «Україна» в писемних джерелах з'являється набагато раніше - в останній чверті XII століття, коли ні Королівства Польського, ні Князівств Литовського і Московського ще і в планах не було. Вперше воно зустрічається в Іпатіївському списку «Повісті временних літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича в 1187 році:

«и плакашасѧ по немь вси Переӕславци … ѡ нем же Оукраина много постона» 

Як дослідив український учений В. Скляренко, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалим і мав декілька етапів.

Іменник край із значенням «відрізок, шматок; шматок землі» був ще в спільнослов'янській мові (*krajь) і відомий багатьом слов'янським мовам. Слов'янські племена споконвіку мали свої території, які в основному відділялися природними рубежами - річками, лісами, болотами, солончаками - а одже, ніякої мішанини племен не було. Давньослов'янське слово край [відрізок, шматок землі] набуло нового значення - «територія, що належить племені, роду». А згодом також і значення «крайня межа (кордон) території племені, початок (або кінець) території племені, берег». На визначення простору в праслов'янській мові вживався спеціальний суфікс -іна (dol + ina = dolina «долина», niz + ina = nizina «низина»). За цим же зразком ще в праслов'янський період утворилося і слово країна (kraj + ina) в значенні «територія, що належить племені, роду».

Разом з іменником край у праслов'янській мові було також іменник украй (*ukrajь), який означав «відрізок від шматка; відокремлений (виділений) шматок землі; відділена частина території племені, роду; крайня ступінь відокремленої частини території племені, роду».

Вже після розпаду праслов'янської етномовної спільності (можливо, в антський період) у східних слов'ян від слова украй за допомогою того самого суфікса -іна виникло слово україна (*ukraina) із значенням «відділений шматок землі (область); відділена частина території племені, роду (цілком можливо в значенні споконвічної, малої батьківщини, тієї, де народився)». Коли протягом VI-VIII ст. східнослов'янські племена або союзи племен переросли у феодальні держави, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася держава Русь, змінилося значення і слів країна та україна. Слово країна від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія родової (феодальної) держави», а потім - «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення і слова україна: замість первісного значення «відділена частина території (область) племені, роду» воно стало означати «відділена частина території держави», а потім - «відділена частина території Русі». Найбільш ймовірно, що принесене християнством староболгарське кнѧжество (від кнѧзь) і витіснило з пізнішої літературної (літописної) мови слово україна, що і призвело до сучасної плутанини в розумінні значення цього слова.

У період феодальної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), Коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слово україна набуло значення «князівство». Вперше згадану в Іпатіївському списку «Повісті временних літ» Україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як всю Переяславську землю, названу Україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі), як всю Київську Русь. Однак найімовірніше, що літописець назвав Україну саме Переяславською землею, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а тому, що була окремим самоврядним князівством.

Крім Переяславської України, була ще Галицька Україна, Волинська Україна, Чернігівська Україна, Київська Україна та інші України - самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 роком той же Іпатіївський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до України Галицької, і взяв два міста галицьких, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестя, і Угровськ і Верещин і Столпье, і Комов, і всю Україну». Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство (самостійну область), чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар ... хотів іти на царя і великого князя україни ..., а пішов на черкаси» (Львівський літопис, 1556 р.), «приходив на царя і великого князя україни на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис, 1563 р.).

Слід відзначити, що слово «оукраїна» відсутнє в церковнослов'янській мові, немає його також і в сучасній болгарській мові. Отже воно є місцевим: руським - українським.

Однією з найдавніших пам'яток староукраїнської мови є визначна рукописна пам'ятка мистецтва XVI століття - Пересо́пницьке Єва́нгеліє. Ця книга канонізувала українську мову. Роботу над Євангелієм розпочали 15 серпня 1556 р. у Свято-Троїцькому монастирі (Заслав на Волині, нині місто Ізяслав Хмельницької області), завершили 29 серпня 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер Рівненський район Рівненської обл.). Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа Михайло Василевич зі Сянока (Лемківщина) та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.). Як відомо, «пам'ятка містить унікальний матеріал для вивчення історії української мови на всіх її рівнях і взаємодії народнорозмовних та книжкових елементів в українській літературно-писемній мові XVI ст. У ній чітко проступають риси живої народної мови». 

Ще Іван Огієнко (церковне ім'я Іларіон - український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог) звернув увагу на те, що церковнослов'янське «прииде в предЂлъ иоудейскыѧ» перекладачі Пересопницького Євангелія переклали як «пришолъ въ оукрайны иоудейскыѧ» (треба нагадати, що лігатура «оу» читається як «у»). Тобто староболгарському «предЂл» відповідає староукраїнське «оукраїна».

Отже лишається дізнатися як в ті часи русини тлумачили болгарське слово «предЂл»!

В одному з перших тлумачних словників «Лексіконі славеноросском» (церковнослов'яно-руському перекладному словнику) Памво Беринда розтлумачує русинам болгарське слово «предЂл»: болгарським же словом «граница», польським словом «крис» (край) і руським словом «повЂт» (повіт) (в руській мові «Ђ» (ять) читається на український «манЂр» - як «і»). 

ПредЂл — граница, крисъ, повЂт

Автор церковнослов'яно-руського словника «Синонима славеноросская» перекладає читачам слово «повЂт» на болгарську мову:

ПовЂть — страна, прεдЂлъ

Краина — страна

Граница — прεдЂлъ

Сторона — страна

Тут ми стикаємось з іншим болгарським словом «страна», яке Памво Беринда розтлумачує русинам так:

Страна — повЂт, сторона, краина

Тобто можна стверджувати, що «редакційна колегія» Євангелія, вважала слово «оукраїна» синонімом, народнорозмовною відповідністю церковнослов'янському (тобто староболгарському) слову «предЂл», саме тому і використовувала його під час перекладу.

Докази саме такої семантики свого часу привів і Сергій Шелухін, зіставивши переклад Євангелія, зробленого в 1561 р., з євангельським текстом грецькою, латинською та чеською мовами. Відповідниками поняття «україна», які багаторазово вжив перекладач, виступали грецьке χώρα [країна, земля], латинське regio [країна, регіон], чеське krajina [земля, країна] (сюди ж можна додати не включене Шелухіним церковнослов'янське страна).

Поряд зі словом україна в східнослов'янських діалектах також існувало і слово окраїна [прикордонна територія племені, селища, області], утворене від окрай [обріз, край] за допомогою суфікса -іна (-ина, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна - це вся відділена частина території племені (згодом - уся територія держави), окраїна - лише погранична територія племені (згодом - погранична територія держави).

З другої половини XIV ст. більшість територій Русі (слід пам'ятати, що була тільки Київська Русь - ніякої іншої не було), на теренах яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. З цього часу назва Україна почала вживатися і щодо цих двох частин: землі, підкорені Литвою (Чернігово-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) - польської україною.

З середини XIV до середини XV ст., ділова ( «руська») мова канцелярії великих князів литовських, за спостереженнями дослідників, відчувала перехресний вплив як південноруських (українських), так і смоленсько-полоцьких зразків мови. Також не слід виключати і вплив псковсько-новгородської мови, де в XIII -XIV ст. зустрічаємо позначення пограниччя словом «оукраїна». Так чи інакше, але в тих що збереглися ранніх книгах канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом околиці «україна», а місцевих жителів - «украинниками» або «людьми українними». Разом з тим поняття «україна» могло поширюватися і на південь держави в цілому. Так, в листі 1500 р. до кримського хана Менглі-Герею великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську і Подільську землі, а привілей 1539 року на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто досить далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні».

Ще більш широкий зміст поняття бачимо в документі великокнязівської канцелярії 1567 р. де намісниками «українних замків» названі чиновники прикордонної смуги не тільки степового півдня, а й московського сходу - фортець Слуцька, Річиці та Рогачова, розташованих уздовж верхньої течії Дніпра.

На відміну від сказаного, в польській державі традиція називати прикордонні території «україна» не була поширена аж до Люблінської унії 1569 р, тобто до передачі «україн» Великого Князівства Литовського під юрисдикцію Польського королівства.

Разючим контрастом до цього є універсал короля Стефана Баторія 1580 р. з якого видно, наскільки польське сприйняття за десять по-унійних років просунулося в освоєнні «української» географічної номенклатури. Цей документ адресований «панам і лицарству, що мешкають на руській, київській, волинській, подільській і Брацлавській Україні» [panom i rycerstwu na Ukrainie ruskiej, kijowskiej, wołyńskiej, podolskiej i bracławskiej mieszkającym]. Як бачимо, слово «україна» виступає тут як синонім узагальненої назви всіх руських воєводств - не тільки приєднаних до Польського королівства актом Люблінської унії (Київського, Брацлавського та Волинського), але і польських Подільського і Руського. Ефект такої раптової «українізації» пояснити важко, адже назви «своїх» воєводств були для королівської канцелярії звичними і до тих пір не асоціювалися з прикордонними «Україна». Тому можна припустити, що «литовську» назву принесли з собою канцеляристи створеного в 1569 році руського відділу Коронної канцелярії, який мав обслуговувати потреби новоприєднаних територій, отримавши назву «Руська метрика».

Паралельно з таким розширеним сприйняттям «всієї України» остання могла дробитися на ряд «україн», які дійсно відзначали прикордонне розташування територій - Україну «подільську», «придніпровську», «київську», «Брацлавську», «задніпровську», «надбужанську» ( тобто, над р. Південний Буг). Іноді сюди потрапляло і прикордоння Галицької Русі: наприклад, в 1600 р Бєльський воєвода Станіслав Влодек називає «тутешньою Україною» південні околиці Руського воєводства - Синяву, Теребовлю і Галич. Схоже, не останню роль у згаданій пульсації поняття «україна»/«окраїна» грало місце проживання того хто писав: чим далі від територій він жив, тим більш невизначеною в його сприйнятті поставала «україна».

З появою козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні:

«Ой по горах, по долинах,
По козацьких українах
Сив голубонько літає,
Собі пароньки шукає».

На протяжении XV-XVI вв. в слове україна происходил процесс изменения ударения: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суффикс начал перетаскивать ударение на себя (ср. бáтько - бáтькивщина - батькивщúна , горóх - горóшина - горошúна , рúба - рúбина ​​- рибúна , хуртóвина - хуртовúна; так же Укрáїна - Україна). Этот процесс, который не завершился до сих пор, привел к параллельному употреблению обоих акцентологических вариантов – Укрáїна и Україна. Сравните, например, у Т. Шевченко: «Свою Укрáїну любіть»; «...а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну» и др. В современном украинском литературном языке прочно, закрепилась форма с более новым ударением - Україна.

На время освободительной войны украинского народа против шляхетской Польши под руководством Богдана Хмельницкого (1648-1654 гг.), как отмечает В. Скляренко, Украиной назывались не только запорожские, а уже все надднепрянские земли. Очевидно, с этого времени под Укрáїною стали понимать всю страну. Впоследствии это название распространилось и на другие восточноукраинские земли (в частности, на Слобожанщину, которая некоторое время имела официальное название «Слободская Украина»). Западноукраинские земли и дальше назывались Русью, но постепенно название Украина распространилось и на западный регион и стало общей для всей этнической территории украинцев.

После того, как казацкие войны середины – второй половины XVII в. превратили в нищих эмигрантов не только Киевскую, но и Брацлавскую и Черниговскую шляхту, объединенные общей бедой, изгнанники из всех трех воеводств начинают солидарно называть себя «украинцами», а свою потерянную родину «Украина». Вот характерные эпизоды из сейма дневников 1669 и 1670 гг.:

[...] пан Олізар, київський підсудок, промовляючи читав артикул українських воєводств... [...] а далі всі посли Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств піднялися з місця і вийшли з протестом.

Протягом XV-XVI ст. в слові україна відбувався процес зміни наголосу: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. бáтько - бáтьківщіна - батьківщúна, горóх - горóшіна - горошúна, рúба - рúбіна - рібúна, хуртóвіна - хуртовúна; так само Укрáїна - Україна). Цей процес, який не завершився досі, привів до паралельного вживання обох акцентологических варіантів - Укрáїна і Україна. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: «Свою Укрáїну любіть»; «... а я Тільки вмію плакать, Тільки сльози за Укрáйну...»; «В Україну Ідіть, діти, В нашу Україну»; «Це той Перший, что розпінав Нашу Україну» і ін. У сучасній українській літературній мові міцно, закріпилася форма з новішим наголосом - Україна.

На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, з цього часу під Україною стали розуміти всю країну. Згодом ця назва поширилася і на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слобідська Україна»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільна для всієї етнічної території українців.

Після того, як козацькі війни середини - другої половини XVII ст. перетворили на жебраків емігрантів не тільки Київську, а й Брацлавську і Чернігівську шляхту, об'єднані спільною бідою, вигнанці з усіх трьох воєводств починають солідарно називати себе «українцями», а свою втрачену батьківщину «Україна». Ось характерні епізоди з сейму щоденників 1669 і 1670 рр .:

[...] пан Олізар, київський підсудок, промовляючі читав артикул українських воєводств... [...] а далі всі посли Київського, Чернігівського и Брацлавського воєводств підняліся з місця и Вийшла з протестом.

[...] р. Olizar, podsędek kijowski, mówiąc czytał artykui wo[jewó]ctw ukraińskich... [...] A zatym wszyscy posłowie kijowskiego, czernichowskiego i bracławskiego wo[jewó]ctwa z miejsc ruszyli się i wyszli z protestacyją (Diariusz sejmu koronnego 1669 r., opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 34).

[...] скочили з обуренням брацлав’яни, кияни й чернігівці на пана черського хорунжого... Великий галас зчинився від мазовецьких послів і навзаєм від українців.

[...] porwali się Bracławianie, Kijowianie i Czerniechowianie cum insultu na p. chorążego czerskiego... [...] Hałas wielki od posłów mazowieckich powstał et vicissim od Ukraińców (Diariusz sejmu nadzwyczajnego 1670 roku, opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 49).

Паралельно з конкретизацією сприйняття «Україна» шляхтою, як території трьох східних воєводств Речі Посполитої виділяється в самодостатній простір ще одна «Україна» та, на якій було затверджено козацьку юрисдикцію. Спочатку на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, а остаточно - на лівому березі Дніпра, де козацький Гетьманат зайняв частину Київського і повністю Чернігівське воєводство. Поява в середині XVII ст. козацької держави на удільній, «наддніпрянській» Україні автоматично узаконила її ім'я в очах жителів Гетьманщини. Разом з тим, козацька «Україна» ще досить довго сприймалася як органічна частина Русі. Наприклад, панічні чутки, що ходили серед шляхти на початку війни 1648 р. ототожнювали появу козацького Гетьманату зі спробою створити «козацьке», або «Руське князівство». Нереалізована ідея Гадяцької угоди 1658 р., яка передбачала повернення Гетьманщини до складу Речі Посполитої, теж називає територію цієї автономної одиниці Князівством Руським, що підтверджує ототожнення - принаймні, з точки зору козацької верхівки - назви «Україна» з руським простором взагалі.

Втім, зусилля козацької старшини об'єднати під своєю владою «всю Русь», як відомо, не виправдалися. Козацький Гетьманат був скорочений до території на лівому березі Дніпра, і це позбавило сенсу ототожнення козацької України зі «усією Руссю», а успішна кар'єра нового іменування «Мала Росія» поступово і взагалі стерла з колективної пам'яті мешканців України спогади про Русь.

У такій подвійній іпостасі - як «Україна» південно-східних воєводств Речі Посполитої, розтягнута на правому березі Дніпра, і як «Україна» козацького Гетьманату під московською протекцією на лівому березі Дніпра - ці території входять в XVIII століття. Втім, в кожній з «Україн» було ще й запасне ім'я - в Речі Посполитій «Русь», в козацькому Гетьманаті «Мала Росія». Як ми тепер знаємо, обидва ці імені так і залишилися на лаві запасних, тому що в кінцевому підсумку змагання виграла «Україна».

Сама ж назва «Україна» - давня назва своєї рідної землі. Воно зустрічається у багатьох творах, що беруть свій початок в козацькій, а відтак і в українській традиції. Так, в літописі орієнтовно 17 століття «Про початок проіменованія козаків, откуду козаки названі і від якого племен і роду»:

«... І звертався до них: чию кров ідуть розливати - чи не братів своїх, або їх же Єдина породила мати Україна (мати Оукрайна - з великої літери), по кому воювати, по костьолах чи або по Церкві Божій; короні польській підсобити хочуть і за неволю мужністю заплатити, або Матері своїй України (і Мати, і Україна - з великої літери)...»

Ця назва не тільки часто використовується, але демонструє надзвичайно шанобливе ставлення козаків до неї.

Словосполучення "Мати-Україна" зустрічається і в інших козацьких джерелах досить часто.

Україна-Оукраіна - дифтонг "оу" завжди читався як "у": Скоуфь - Скуфь, Роус - Русь, Оукраїна - Україна.

У сучасній російській мові «україна», щодо землі, значить те ж саме, що по-українськи «окраїна». У значеннях «окраїни», як кордону землі, слово «україна» вживається наприклад, в Псковському літописі, в різних законах і актах (що й не дивно, оскільки церковнослов'янська ніколи не була рідною для фіноугорських народів). З офіційного використання слово «україна» в значенні «окраїни» Московська держава стала потроху виводити у себе, починаючи з 1654 року, з цього часу вона змушена була приймати його в українському розумінні. Його замінили словом «окраїна», щоб уникнути плутанини і непорозумінь щодо українського народу і його території.

Але сенс і значення українського слова «україна» ніяк не можна пояснювати змістом і значенням такого ж по звучанню російського слова, тільки через варіанти тлумачення старого написання цього слова «Оукраїна». Як це зробили проф. Грушевський, проф. Линниченко, Цеглинський, Барвінський, Свєнціцький, В. Шульгін, князь Волконський, Стороженко, Щеглов і багато інших, чим допомогли великій політичній і культурній недолугості і завдали шкоди національному, культурному, політичному і міжнародному життю українського народу.

Правдивим і науковим шляхом в цій справі пішов ще в 40-х роках XIX століття проф. Максимович, який за поясненням українського слова пішов не до польської чи російської мов, а до української мови, з якою українські народні слова пов'язані органічно.

Українською «окраїна» і «україна» - це різні поняття і походять від різних слів зовсім не одного, а різних за змістом. Вони походять від слів «окраяти» і «украяти».

Слово «україна» - це поняття про шматок землі, який відрізано (вкраяно, украяно) від цілого і який після цього сам стає окремим цілим і має самостійне значення, сам являє собою світ [ «Великий світ Україна, та нігде прожити... »], окрему землю, територію, зі своїми межами, окраїнами, границями. Це поняття відноситься тільки до землі.

На весіллях українського народу кладуть на стіл коровай (символ землі, поля, хліборобства), в який встромляють соснову гілочку з шаблею (символ оборони землі).

У певний момент дружки співають:

Дружба ножа не має,
Нам хліба не вкрає,
Дайте му колодача,
Най нам вкрає калача.

Після цього дружка надрізає коровай (хліб, калач) шаблею і крає його ножем на шматки, а дружки співають:

Дружко коровай крає,
Золотий ножик має...

/"Основа", 1862 г., Апр., Русинське весілля, С. 6/

Ніщо так довго не живе в народі, як звичаї, ще й ритуального характеру, і весь весільний ритуал - це величезна і надзвичайно поетична символіка, яка сповнена сенсу побутового та історичного життя українського народу. Описаний весільний звичай показує, що проф. Максимович виявив абсолютно вірний шлях, подаючи своє вище наведене пояснення слова «Україна».

Як же це слово розумів і розуміє сам український народ, що утворив його так образно, виразно, поетично і разом з тим відповідно до історичної реальності? Коли йому доводилося мечем «украювати» собі і захищати кожен шматок своєї землі, щоб з тих украяних шматків створити собі в певних межах територію - Україну, яка так добре символізується калачем на весіллі, на якій фігурують і князі, і бояри, і дружка з усіма аксесуарами сивої давнини. На це питання дає відповідь сам народ своїми давніми літописами, піснями, примовками і т.д.

У збірниках пісень Чубинського (5 т.), Максимовича, Костомарова та ін. можна знайти з цим словом такі пісні, які до сих пір співаються на Україні.

Наприклад, в думі "Вилинули Соколи с Чужої Сторони":

Дарую тобі, орле,
Всі области мої,
А сам я полину
На чужу вкраїну...

В іншому варіанті продовжується:

В чужу вкраіноньку,
В чужу сторононьку.

Тут ясно, що вкраїна це сторона, край, область. Або:

А старий сокіл з чужої украіни прибуває,
Сизокрилого орла на своїй україні стрічає...

У наведених прикладах ясно і виразно зазначено, що є україна своя і україна чужа, що україна - це своє або чуже володіння, край, область, земля в певних межах, територія, країна. Таких прикладів і цитат можна навести безліч. Наведеного матеріалу достатньо, щоб відкинути байки про те, що назва України показує, що це не окрема земля з окремим народом, а тільки «окраїна» іншої землі з народністю тієї землі. Байку цю всякі імперіалісти і асимілятори вже досить використовували для себе на шкоду українському відродженню і зростанню національного та політичного незалежного життя українського народу.

В такому народному розумінні назви окремої землі слово «Україна» вживали на своїх картах і давні географи.

Остаточно поглинувши територію Русі та оголосивши в 1721 році про привласнення її історичного імені Московія тим самим зробила Русь лише однією з багатьох своїх областей тобто україною. Зміна національного етноніма русин (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідною. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли  з причини експансіоністських мотивів Московська імперія привласнила собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і розповсюдила його і на жителів історичної Русі - України, перехід від самоназви русин до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народу от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку чисто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історично і географічно відмінні між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Придніпров'я, Причорномор'я і - Волинь, Поділля, Буковину, Прикарпаття та Закарпаття.

Присвоївши собі давню назву нашого народу - Русь, імперська Москва тим самим сподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності.
/Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. — С.117/

Наведені вище спостереження ясно показують яким чином «дилема вибору» ставала «органічною» рисою світосприйняття, частиною власного культурного ландшафту. Адже в ході «примірювання імен», яке перетворило аморфну ​​Русь на «територію з історією», нюанси «історичної пам'яті» перебудовувалися по-різному в залежності від індивідуального/групового вибору, проте інтеграційна функція самої «пам'яті» від цього не зменшувалася, так як опонентам вперше говорилося про одне й те ж - про «нашу землю» і «наше спільне» минуле.

Джерела:

Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95.

ПІВТОРАК Г.П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски».

ШЕЛУХІН С. Назва України у стародавніх географів.

Ізборник

Український центр

Історико-політичний блог Юрася Коновченко 

Топографічна карта України, Росії, Беларусі