Режим абсолютної тиші

Хто стріляв в сєпарів? Ніхто не стріляв. Самі застрелились. 
У Новоросії розчарувались. 

Петро Нагайовський, позивний Тигр, командир 2-ї роти 
1-го батальйону «Нічні тіні» 14-ї ОМБр 

Тигр поклав бінокль поміж двох наповнених піском ящиків з-під снарядів і спостерігав за російським снайпером. Уже третій день, якраз з моменту оголошення повного припинення вогню, рота Павловича пересувалась позиціями тільки у позі «зю». Спроба висунути голову над бруствером окопу відразу закінчувалась пострілом ворожих снайперів. Один боєць вже був поранений, і те, що у підрозділі жодного двохсотого, Тигр вважав цілковитою заслугою Всевишнього.

От він, один зі снайперів, у камуфляжі «горка», без будь-якого маскування. Іде по окопу, не пригинаючись.

Режим тиші. Для українців. Українці не стріляють. І снайпер про це знає. Перший день його ще не вдавалося засікти. Другий він уже розслабився. Сам постріляв, потім давав іншим постріляти по живих мішенях. А сьогодні не поспішаючи йшов на позицію, гонорово несучи гвинтівку на плечі.

Сєпар докурив, розклав каремат і заліг поміж двома мішками з піском.

— Увага, всім постам, — сказав ротний, — ворожий «носик» на позиції.

Куля вдарила у ящик, правіше від голови Тигра. Щепа від ящика намалювала на щоці Павловича червону лінію.

Тигр був мисливцем з багаторічним стажем. Зір він мав не настільки гострий, як колись у 25–30 років, але все ще бив звіра однією кулею, без промаху. Рука потягнулась до автомату. Пальці звично натиснули, опускаючи вниз запобіжник. Борзого снайпера з автомата він міг зрізати, але окрім цього — дурнуватого, десь ховався ще один. Якщо загине цей дурень, другий буде обережнішим.

Тигр повернув запобіжник у попереднє положення і присів на ящик, який стояв на дні окопу.

Почувся один постріл зі снайперської гвинтівки. Потім другий, сухий, як удар батога, — звук, який людина, що побувала під снайперським вогнем, ніколи не забуде і ніколи не сплутає з пострілом з іншої зброї.

Край окопу вибухнув фонтанчиком пилу, а на спостережний пункт влетів Паша.

— Петро Павлович, можете помитись. Доробили.

Новина про відновлення польового душу взамін того, що згорів під час позавчорашнього обстрілу, дещо розрадила ротного.

— Дякую, Паша. Піду, освіжуся.

— А він мене мало не щьолкнув, — сказав Паша, махаючи рукою у напрямку ворожих окопів. — Павлович, що ж це робиться? У 14-му році виїхав би танчик, гахнув і було б тихо. Вони ж нас як в тирі луплять.

Паша воював у складі 51-ї бригади, від самого початку війни, і на власному досвіді знав, що ніякі домовленості з сєпарами ні до чого хорошого не доводять. Мінські домовленості, переговори у Нормандському форматі були для нього абстрактними поняттями, а ворожий снайпер, який мало його не «щьолкнув», — реальністю.

— Не стріляємо, спостерігаємо. На провокації не піддаємось… військова прокуратура затягає. Паш, а мило там якесь є? Зайду до Смаги, по мило…

— Так я вам дам, — запропонував Паша.

— Дякую, Пашко, дякую, але я до Ігоря. В нього мило краще…

По пояс голий Ігор Смага сидів перед своїм бліндажем. Перед ним на картоні лежала розібрана снайперська гвинтівка. Побачивши ротного снайпер простягнув руку, зовнішньою стороною долоні вперед. Пальці були вимащені змазкою.

Тигр присів навпроти. Він хитро примружив одне око:

— Ігор, а скільки по нам «носиків» працює?

— Один, — не задумуючись відповів снайпер.

— А по моїм підрахункам два.

— Один снайпер — спєц і один дебіл з ополчення зі снайперською гвинтівкою. Дебіла я не рахую.

— А того, справжнього снайпера, ти знаєш, де шукати?

Ігор покрутив в руках ствольну накладку і мовчки кивнув.

— Слухай, Ігоре, а сєпари-то Мінські угоди порушують. Стріляють. Кажуть, такі домовленості порушувати — це погана прикмета.

У цей момент з бліндажа вийшов другий снайпер — Малюк. Малюк був високим чоловіком років сорока, із черевом та дуже гострим зором. На бритій голові кільцем склався козацький оселедець.

— Дуже погана прикмета. Кажуть, можна сильно захворіти і навіть вмерти, — пробасив Малюк.

— Щось я за них переживаю, — сказав Тигр і, закинувши рушник на плече, не поспішаючи пішов до відновленого душа.

Зранку сухий звук сєпарських пострілів отримав луну. Кожен постріл ніби подвоювався.

Наслідком цієї слухової аномалії став мінометний обстріл і виклик у штаб батальйону.

Коли Тигр прибув до штабу, окрім комбата з позивним Граніт, на нього чекав замполіт бригади Курочкін та якась поважна шишка з якогось штабу.

Той, незнайомий, точно був зі штабу. Помилитись Тигр не міг. На офіцерів ворог полював з особливим завзяттям, тому на передовій погони не носили взагалі. Не хотіли полегшувати ворожим снайперам та диверсантам завдання. Ні в Тигра, ні в комбата Михайла Михайловича зірочок на формі не було. Бригадний замполіт носив маленький погончик на грудях, а от в приїжджого погонів було аж три — один на грудях і два на плечах.

— Скаржаться на тебе, Павлович, — сказав комбат, потиснувши ротному руку.

— Хто скаржиться?

Тигр зробив великі здивовані очі, але, схоже, трохи переграв, бо комбат не зміг стримати посмішки.

— Сєпари скаржаться, — повідомив Граніт.

Кошлаті брови Тигра поповзли ще вище.

— Дзвонили зі штабу сєктору, — грізно заявив Курочкін.

Замполіт мав звичку вимовляти «е» як «є».

— А їм дзвонили з контактної групи по припиненню вогню. Незаконні збройні формування подали протест з приводу порушення Мінських домовленостей у смузі відповідальності вашої роти. Кажуть, ви ведете по них вогонь.

— Ми? — Якщо б невинність мала людське обличчя, то воно б виглядало саме так, як обличчя Тигра у цей момент. — У мене ніхто не стріляв.

— І я кажу, не може такого бути, — підтримав Міхалич ротного.

— Значить, не стріляли? — недовірливо вимовив замполіт, свердлячи підполковника та капітана поглядом. — А противник каже, в них два двохсотих. Вони в ОБСЄ звертаються. От, товариш з прокуратури розбиратись приїхав.

Прокурорський був повним, нарядженим у форму по всіх правилах. Прокурорському було жарко.

— Наявність втрат двосторонньою контактною групою підтверджена, — сказав працівник військової прокуратури, дістаючи з папки якісь папери. — Як ви можете це пояснити?

— Застрелились!

— Застрелились!

Цю версію комбат і ротний вигукнули одночасно, не змовляючись.

— Зі снайперської гвинтівки? — замполіт звузив очі до вигляду амбразур.

— Може, і із снайперської гвинтівки, — сказав Тигр. — Це можливо.

Павлович сів на табурет витягнув одну ногу вперед, а кулаки склав перед обличчям, так ніби щось тримав.

— Якщо от так от тримати гвинтівку за ствол і ногою натискати на курок… — Тигр кілька разів дригнув ногою, а потім заходився розшнуровувати кросівок — для більшої натуральності.

— Ви що, іздєваєтесь над нами? — прошипів замполіт.

— Ні, серйозно, — відповів Тигр. — У вас снайперської гвинтівки немає? — запитав він в працівника прокуратури.

Той ошелешено потряс головою.

— Я скажу, щоб принесли, — схопився за рацію Граніт.

— Ви мені тут цирки не розігруйте, — авторитетно заявив Курочкін. — Прокуратура проведе розслідування, і, якщо докажуть, що це ваші стріляли, той, хто стріляв, сяде в тюрму, а ви вилетите з посад. Я доступно пояснюю?

— Так я ж не проти, — погодився Тигр і звернувся до працівника прокуратури: — Товаришу майор, у вас бронежилет і каска є? А то в нас стріляють. Тільки що мінометний обстріл закінчився. Ви ж до нас поїдете розслідування робити? Я вам заодно покажу, де їхні снайпери мого хлопця поранили. Але їхати треба вже, щоб до вечора повернутись, а то розвідка передавала, що на дорогах диверсійна група почала працювати…

Прокурорський зблід та проковтнув слину:

— Ми з вами люди військові… Ми на війні… Повинні розуміти одні одних. Я от розумію, що на війні всяке буває. Якщо кажете, що не стріляли, просто напишіть мені пояснювальну, що вогонь особовий склад роти не відкривав. Прямо тут напишіть. Для цього без потреби до вас їхати. А я вже там оформлю. В мене ж теж наказ… Мушу виконувати…

— Напишеш? — запитав Граніт.

— Напишу, — погодився Тигр.

На свої позиції Тигр повертався вже у темноті, але збитись з дороги він не боявся. Треба було просто їхати на багрові спалахи. Туди, де горіло і вибухало.

Павлович їхав і пошепки рахував прильоти: «25, 26…29. Образились сєпари. 41, 42, 43… Сильно образились»

Джерело:

Влад Якушев. "Карателі" — вид. ДІПА, ISBN: ‎‎978-617-7606-09-2

Карателі — ярлик, що російська пропаганда упродовж років намагається навісити українським солдатам, які захищають свою землю. Це книга про них — «карателів», звичайних людей, які взяли в руки зброю і пішли захищати свій дім. Опинившись на фронті, вони з вчителів та слюсарів, програмістів та офіціантів перетворюються на воїнів, перед якими пасують елітні війська РФ. У вогні війни вони міцніють, але не втрачають людяності.