Найкоротший бій

У тих, хто іде воювати за гроші, погана карма, 
а погана карма — це як залп батареї САУ. 
Дмитро Мороз, воєнкор 

Тигр обходив корпус Інтернату, який обороняв, але в цей момент не був схожий на хижака. Скоріш на господаря, що оглядає своє обійстя. Він йшов повз вибиті вікна, зупиняючись у кожній кімнаті, вітався із солдатами. Зайшовши до кімнати, де стояла «дашка», виглянув у бійницю, провів рукою по стволу кулемета.

На зворотному шляху зупинився навпроти вікна, за яким було видно ялинку, та довго стояв у глибині кімнати, дивлячись, як сідає сонце.

Вдома, в Іваничах, він теж любив дивитись, як сідає Ярило. Стояв отак само… Хоча ні. Не так само. У своєму рідному містечку Тигр стояв, опершись на підвіконня. Тут так не можна було. Зупинись більше, ніж на кілька секунд, — зловиш кулю.

Тигр підставив руку під рожевий промінь і дивився, як посланець сонця сповзає з його руки, втрачає силу, тоншає. Сонце спустилося нижче, і кімната почала заростати павутинням нічних тіней.

Ця ніч мала відрізнятись від інших, бо сьогодні Тигр отримав неймовірну силу та владу над життям та смертю людей…

Вчора на «Больнічку» зайшов третій бат. Перший день в АТО. Збентежені, без знання ворожих позицій і з дуже приблизним знанням свого розташування. Взагалі без тепліків та приборів нічного бачення, які терміново збирали для них, знімаючи з інших позицій. Сєпари теж знають про новеньких і сьогодні підуть в атаку. Неодмінно підуть. Павлович розумів, що найкращі перспективи для ворога давало захоплення Інтернату, оскільки створився б хороший плацдарм для розвитку атаки на позицію «Больнічка» та Мар’їнку, а також в оточенні опинились би українські позиції «Басейн» та «Волга».

Вороги не будуть ризикувати, намагаючись захопити Інтернат, доки тут тримає оборону його добре оснащений взвод. От якби в Інтернат зайшли новачки… І Тигр дав ворожій розвідці те, про що сєпари мріяли. Домовившись із керівництвом третього бату, він зробив вигляд, що залишає позиції, а потім тишком-нишком повернувся…

«Вони підуть десь під ранок. Годині о четвертій. Ці теж нові — батальйон найманців «Пятнашка». Місцевості теж добре не знають, але для такої справи їм виділять супровід. Підуть, напевно, з розвідниками десантури, яка стояла тут до них. А як ходила їхня розвідка? До четвертого орієнтиру у повний зріст, потім повзком. Нові будуть наслідувати провідників у своїх діях. От і все…» — думав Петро Павлович.

Тигр був господарем і до всього підходив по-господарськи. Він знав: щоб пережити зиму, треба готуватись до неї ще влітку. На війні він теж користувався цими принципами. Ще місяць тому покликав до себе командира саперів Дмитра Окшу і показав, де треба поставити протипіхотні міни спрямованої дії — МОН-100. Ротному потрібно було мати можливість підірвати їх дистанційно.

Завдання було не з легких, бо мінувати треба було у сірій зоні, буквально за кількасот метрів від ворожих позицій. Там у лісі були галявинки, через які прикриті деревами сєпари йшли, не ховаючись. Окша погодився. Щоправда, його здивувало прохання ставити міни на дерева на висоті понад метр.

«Павлович, маскувати буде важко. Навіщо так високо?» — запитав тоді Окша.

«Щоб вище снігу було», — відповів Тигр.

«Який сніг? Кінець вересня!» — сказав Дмитро, але сперечатись не став.

Кілька разів російські сапери перевіряли ці місця, але шукали на землі, і міни залишились непоміченими. Тигр мав багато нагод підірвати монки, знищівши розвідувальну групу чи снайпера, зупинивши чергову спробу атакувати Інтернат, але не спішив, чекав особливого, такого, як сьогодні, дня.

Він був певен, що сьогодні вони підуть. «Пятнашка» — інтернаціональний батальйон… Фанатики та садисти, що зібрались зі всього світу, отримавши можливість вдовольнити своє бажання вбивати. Була тут і сербська рота, яка різала мирних хорватів під Вуковарами, і просто джентльмени удачі зі всього світу, що приїхали підзаробити на чужому горі.

Тигр зайшов на кухню і зробив собі кави.

«Вони прийшли на чужу землю, де їх не чекали, куди їх не запрошували, сьогодні вони стануть частиною цієї землі, коли ляжуть у неї», — думав він, розмішуючи цукор повільними рухами ложечки.

Дозволити жити чи забрати життя десятків людей одним натиском кнопки… Містична, неймовірна сила… Що відчувають люди, отримуючи таку силу? Можливо, страх, муки сумління, надзвичайне піднесення?

Петро Павлович подзвонив до сина, потім набрав дружину: «Привіт, Маєчка, привіт, дорога моя. Як ти себе почуваєш?»

У дружини Маї, хворої на важку невиліковну хворобу, знову боліла голова, але вона щодуху робила вигляд, що почувається добре. Кохана розповідала про знайомих та рідних, про погоду та новини, про чергове подорожчання комунальних…

Тигр слухав та сумно посміхався. Йому хотілось до дружини, хотілось зробити неможливе і знайти для неї ліки, обійняти внучку, полагодити кран на кухні.

Закінчивши розмову, Павлович взяв до рук книжку, автор якої розповідав про козаків-характерників, і заглибився у читання. Він читав, доки у кухню не влетів Паша Куля.

— Що там, Паша? Ідуть?

— Ідуть…

Тигр неквапно піднявся на третій поверх і поклав палець на кнопку дистанційного підриву мін.

— Скоро… скоро… — попереджав снайпер Сем, слідкуючи за ворогом у свій новий приціл, — скоро… Зараз!

Петро Павлович натиснув кнопку, і ліс спалахнув, ніби освічений величезним спалахом для фотоапарату.

Що він відчув у цей момент? Владу та силу Бога? Павлович прислухався до себе і зрозумів, що не відчуває нічого. Він був господарем і натиснув кнопку із таким самим відчуттям, як і оприскував город, захищаючи його від шкідників.

— Не стріляти, — наказав він. — Хай заберуть своїх, винесуть у безпечне місце, поскладають рядами і подумають, чи воно їм треба.

Цієї ночі на позиціях навпроти Мар’їнки було тихо, а на світанку з вершечку терикону на ворожій стороні зник прапор Сербії.

Джерело:

Влад Якушев. "Карателі" — вид. ДІПА, ISBN: ‎‎978-617-7606-09-2

Карателі — ярлик, що російська пропаганда упродовж років намагається навісити українським солдатам, які захищають свою землю. Це книга про них — «карателів», звичайних людей, які взяли в руки зброю і пішли захищати свій дім. Опинившись на фронті, вони з вчителів та слюсарів, програмістів та офіціантів перетворюються на воїнів, перед якими пасують елітні війська РФ. У вогні війни вони міцніють, але не втрачають людяності.