Ой ти, соловейку

Українська народна пісня 
(давньоукраїнська веснянка) 

З давніх-давен, як тільки перше Сонце пригрівало по-весняному після морозної зими і з вершечків пагорбів сходив сніг (приблизно в кінці січня — на початку лютого), дівчата в супроводі «пані-матки» (хороводниці) виходили з вечорничних теплих хат гукати Весну. За давнім українським звичаєм, на «гуканки» бігли швидше від усіх інших дівчата-підлітки, яким вже виповнилося або виповниться цього літа шістнадцять років; кожна поспішала повідомити свою Долю і Богів про свою зрілість, про своє повноліття — готовність до парування та одруження. Тому у давніх веснянках дівчата порівнювалися із стиглим маком чи грушкою (грушею)... 

На початку XIX століття в народі добре знали: якщо дівчина спізнилася на зустріч до Богині Любові — Лади, то Доля може обминути, обійти, не помітити її цього року, а її суджений може так і не зустрітися з нею. Про живучість і силу цього повір’я свідчить і давній звичай — на Великдень бити у дзвони. Дівчата, які бажали в новому році обов’язково знайти нареченого й одружитися, в різний спосіб добивалися у місцевого попа дозволу вилізти на дзвіницю і якомога сильніше вдарити у дзвони, сповіщаючи увесь світ, що вони готові до одруження. 

Але переслідування християнською церквою усіх народних свят, звичаїв і обрядів, які суперечили християнському умертвляючому аскетизму і безшлюбності, дуже часто завершувалися забуттям або повним їх зникненням. На час буяння веснянкових хороводів християнська церква запровадила передпасхальний піст із суворою забороною співати, танцювати, музикам грати, а також залицятися і цілуватися.

Щоб врятувати веснянки від повного зникнення, в народі придумали для них назву «постові пісні», але й це не врятувало їх від поступового зникання і забуття; врешті, незначна їх кількість перетворилася у дитячі забави... І лише деякі з них ще заховують в собі рештки давнього українського минулого, давньої української дохристиянської духовності і віри, яка й створила могутню і міцну основу для існування і життя цим дивовижним зразкам українського національного світогляду, мистецтва ікультури.

Невпинна і непримиренна боротьба християнських церковнослужителів з народними святами та українською духовністю призвела до того, що нині веснянки прийнято співати лише на великі християнські свята весняного часу і, зокрема, на християнську Пасху, тоді як в дохристиянській Україні веснянки і хороводи молодь водила від Стрітення і до Зелених Свят, Русалій.

Але, як би суворо не забороняли християнські церковники українські духовні пісні і обряди, веселощі і свята (зокрема, веснянки), до нас все-таки дійшли пісенні «перлинки», в яких згадуються імена і призначення давніх українських Богів і Богинь: Лади, Лелі й Полеля, Ярила-Чурила, Дажбога та інших. Яскравим зразком таких пісень є веснянка, записана неупередженим, визнаним і шанованим етнографом-мовознавцем Олексою Ошуркевичем на Волині в 1965 році.

Зірочкою і нахилом позначені рядочки веснянки, які були невдало змінені після редакторської літературної правки, тобто під час підготовки до видання збірника.

Варто зазначити, що ця давня веснянка була внесена у збірник «Пісні з Волині», який побачив світ у 1970 році, але без нот (з «руйнівними» редакційними правками). Під час редакційного втручання, спрямованого (ймовірно) на поетизацію і римування тексту пісні, було невдало змінено справжній музичний ритм цього давнього зразка веснянки.

Ще у листі до Івана Франка від 11 жовтня 1893 року Леся Українка зауважила: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива» [2], бо музичну частину фольклорних зразків письменниця цінувала більше, ніж словесний матеріал. Вона, на відміну від інших збирачів фольклору, добре усвідомила, «що записати пісню без мотиву — значить зробити тільки половину справи, тим більше, що по мотивах обрядових пісень можна уважати часом, наскільки є стародавня яка пісня» [1].

Наприкінці 90-х років ХХ ст., а це через понад 30 років, етнограф Олекса Ошуркевич, оснащений вже диктофоном, повторно поїхав в села Камінь-Каширського р-ну в надії записати знову веснянку, в якій згадувалося ім’я «Дажбог» — ім’я давнього Бога дохристиянської духовності і віри українців (і загалом слов’ян). Але нікого з колишніх виконавців цієї веснянки він уже не застав. Тому довелося просити переспівати чи, бодай, згадати слова і спів (мотив) цієї веснянки молодших жінок (молодше покоління жінок). Та, на превелике здивування фольклориста, замість слів «Дажбог мене вислав», молодші виконавиці вже співали «Господь мене вислав», «Сам Бог мене вислав», «Пан-Біг мене вислав». Стародавнє релігійне слово «Дажбог» (власне ім’я праслов’янського Бога) зникло назавжди зі слів веснянки і також з мислення сучасних жителів сіл Волині. Бо вже в деяких схожих зразках цієї веснянки прибрано навіть рядок про Дажбога — Бога — Пан-Бога — Господа.

Але пісню було врятовано. Бо записані пісні дали змогу ще раз пересвідчитись у правильності тверджень відомої української письменниці Лесі Українки про «смерть» пісні без пісенного звучання. До того ж стало відомо, що в кожному селі однієї місцевості (району і навіть області) схожі за звучанням і змістом пісні все ж звучать по-різному, відмінно одна від одної. Слова пісень також відчутно різняться, але ритм музичного супроводу в усіх піснях майже однаковий.

Ось тексти в первинному звучанні й у дещо правленому, відповідно до сучасних правил звучання і вимови: 

Словесний запис і текстологічна правка: А. Богород
Аудіозапис 4-х зразків веснянки: О. Ошуркевич
Нотне розшифрування: В. Шапошніков

Подаємо також відновлений зразок веснянки, складений на основі наймилозвучніших рядків, взятих з усіх вищенаведених веснянкових зразків. Насправді ж, цей зразок не може вважатися найправильнішим чи найповнішим, найточнішим чи найдосконалішим, бо у кожному селі свої пісенно-словесні, звуково-ладові вподобання і звичаї. Цей пісенний зразок легко і зручно співається на мотив будь-якої з наведених веснянок.