Література

Перекази / Нардні пісні та думи/ Поезія

Ось та межа, коли падає небо

nebo

Ось та межа, коли падає небо - 
Вічний супутник бурхливих століть – 
Наче блискучі сріблясті монети, 
Сіє маленькими скельцями світ. 

Лиш залишилась самотня пригоршня 
Дикого болю в дрижачих руках, 
Вічна байдужість, розхристана осінь, 
Сіра печаль у сталевих очах. 

З тріском зірвалась остання надія 
Дзвоном крилатим луни кришталю, 
Сцена несправжня, нездійснена дія – 
Десь недомовлене слово «люблю». 

Небо розбите упустить краплини –  
Сльози вчорашніх забутих дощів… 
Далі немає прямої стежини – 
Далі лиш смерть – перехрестя шляхів. 

Хочеться жити, ще й так відчайдушно. 
Просто, без зайвих великих причин. 
Тільки, щоб осінь листочки в калюжах 
Не заміняла порожнім нічим.

Щоб у обійми туманного ранку 
Кинутись з ґвалтом німих запитань.
Крізь незалатану темну фіранку 
Бачити заклики справжніх повстань.

Небо збираючи мовчки по крихтам, 
Клаптик до клаптику тіні душі.
Біль і зневіра закручені в вітер, 
Сонячні краплі в бузку й спориші.

Подих за подихом, погляд безхмарний 
Крізь всі віки й роздоріжжя своє.
Інколи нам усе втратити варто, 
Щоб зрозуміти, що в нас іще є.


© Вітрова Доця

Українська поезія, Вірші, Вітрова Доця

Допомога проекту

На сайті 307 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені