Ось та межа, коли падає небо

Ось та межа, коли падає небо -
Вічний супутник бурхливих століть –
Наче блискучі сріблясті монети,
Сіє маленькими скельцями світ.

Лиш залишилась самотня пригоршня
Дикого болю в дрижачих руках,
Вічна байдужість, розхристана осінь,
Сіра печаль у сталевих очах.

З тріском зірвалась остання надія
Дзвоном крилатим луни кришталю,
Сцена несправжня, нездійснена дія –
Десь недомовлене слово «люблю».

Небо розбите упустить краплини –
Сльози вчорашніх забутих дощів…
Далі немає прямої стежини –
Далі лиш смерть – перехрестя шляхів.

Хочеться жити, ще й так відчайдушно.
Просто, без зайвих великих причин.
Тільки, щоб осінь листочки в калюжах
Не заміняла порожнім нічим.

Щоб у обійми туманного ранку
Кинутись з ґвалтом німих запитань.
Крізь незалатану темну фіранку
Бачити заклики справжніх повстань.

Небо збираючи мовчки по крихтам,
Клаптик до клаптику тіні душі.
Біль і зневіра закручені в вітер,
Сонячні краплі в бузку й спориші.

Подих за подихом, погляд безхмарний
Крізь всі віки й роздоріжжя своє.
Інколи нам усе втратити варто,
Щоб зрозуміти, що в нас іще є.