Випадковості

Безмежний всесвіт. Пустка зусібіч. 
Деінде сяє зоряний серпанок. 
Я промінь сонця, що летить крізь ніч, 
Оголосити першим про світанок. 

Зеленим кленом стукну у вікно, 
Сорокою стрибну на підвіконня, 
Застрекочу, відкинувши рядно: 
"Вставай! Усе проспиш на світі, соню!" 

Сніданки. Збори. Знову кличе путь. 
Вперед. За двері. Втілювати долі. 
Назустріч дню новому люди йдуть: 
Хто квапиться, хто човгає поволі. 

Я сивий і досвідчений водій 
І говірлива дівчинка школярка. 
Я двійко друзів, сповнених надій, 
Які простують до зупинки парком. 

Я парубок десь років двадцяти.
Проспав. От-от спізнюся на роботу.
Живу один, бо не зумів знайти
З ким розділити радощі й турботи.

Я літня жінка та її онук.
Маленький неслух завжди бешкетує.
Стара ціпка не випускає з рук:
Їй важко йти, але вона пильнує.

Я контролер, тож мушу бути злим.
Даремні сподівання на удачу,
На те, що раптом виявлюсь сліпим,
Розчулюсь, пожалію і заплачу.

Я дівчина, ще не позбулась кіс.
Злякалася до смерті контролера,
Що ледь був не довів мене до сліз,
Накинувшись на діток, як химера.

Чого заклякла, маючи квиток?!
Ніхто не просить іншої оплати.
Не спромоглась зробити навіть крок,
А, отже, доведеться зачекати.

Так промайнуло декілька хвилин.
А потім ще... Мета не за горами.
Я світлофор і навіть не один.
Наразі саме бавлюсь кольорами.

Міняються за вікнами місця,
З’являються і пропадають люди.
Немає колообігу кінця –
Народ іде, здається, звідусюди.

Невдовзі дивним чином все зійшлось:
Події, люди і авто на розі…
Стара перечепилась через щось –
Малий сам опинився на дорозі.

Я час. Спиняюсь. Ледь помітний рух.
Юнацька постать, слідом і дівоча.
Спіймав! Спіймала! Раптом – дотик рук
Примусив подивитись очі в очі.

Я перший поцілунок на вустах
І незабутня заповітна мрія.
Допоки сяє полум’я в очах –
Для людства ще не втрачена надія.

Я неминуча випадковість стріч.
Я давній і нестримний голос крові.
Я промінь сонця, що летить крізь ніч,
Звістити про народження любові.

© Вітер