Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ I. ЧАСТИНА Х

 

ЧАСТИНА ДЕСЯТА

І РІК ДЕСЯТИЙ

У ній викладається про численні успіхи й неуспіхи поляків у військовій боротьбі зі шведами та венграми, а шведів у боротьбі з поляками та дунчиками 548; про відторгнення Пруссів завдяки шведам від Польщі і про те, як шведи подарували Пруссам великопольські провінції; про татарську зраду; про побит польського короля у Гданську і про полонення бремського коменданта; про Віленські пакти між Москвою й поляками, в яких російському государеві обіцяно й корону польську; про союз венгерського князя Ракочого зі шведами; про польське прохання в цісаря допомогти військом і про прислання того війська; про розор Польщі венграми й шведами; про втечу венгрів із Польщі і про нещасливий їхній пакт із поляками; про смерть митрополита Косова і гетьмана Хмельницького і про вибрання на митрополію Балабана; про Барановичеве доглядництво; про погреб Хмельницького і про його заслуги; про Чигринський і Терехтемирівський повіти; вивід про полки й полковників, які були за Хмельницького; про трактат Брандебуржця з поляками; про початок гетьманування Виговського; про його листування з запорожцями та іншими прикордонними державами, особливо з російським государем; про пораду щодо Польської Корони; про присягу Виговського на вірність російському цареві; про початок незгоди із полтавським полковником Пушкарем; про новий союз із ханом і про замисел Виговського зрадити.

РОЗДІЛ І

Про перемогу Чернецького над шведами під Стремешним; про прибуття шведського короля в Прусси, про ствердження міцного союзу з пруссаками; про подарунок їм великопольських провінцій; про знесення з них шведських гарнізонів і встановлення прусських та про розіслання на те облудних універсалів; про щасливе воєнне змагання підляського й калішського воєвод зі шведським генералом Врешовцем; про шкоду від нього полякам і про забиття поляками того Врешовця; про генерала Дерфілінга зі шведами і польського короля, який знову зібрався з військом після розгрому і розділив це військо на три частини; про сумні для шведського короля звістки; про щасливе змагання польського короля у Великій Польщі, а гетьмана литовського Гонсевського в Пруссак; про татар, які з гнівом відійшли від Гонсевського до Криму і які на винагороду свого труду згорнули до своїх рук два підляські повіти 549.

548 Дунчик — данець, мешканець Данії.

549 У цьому розділі Величко описує події, які відбулися в кінці 1656 р., а не 1657 р. Так само до 1656 р. слід віднести події, описані в розділах II і III.

550 Під селом Липи. Впало тут дві тисячі шведів.

551 Через трактат у Любаві 20 листопада 1656 р. Цей трактат визнавав суверенітет Пруссів, до яких долучилася Вармія, а потім і Велика Польща.

552 Тобто Велика Польща. Самого Карла-Густава цікавила не так польська територія, як побережжя Балтійського моря.

553 Це було в останні дні серпня 1656 р.

554 Інші дані: його зашмагали батогами.

555 Інакше написання цього прізвища Денфілінг.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

556 У вересні 1656 р.

557 Король рушив з Любліна до обложеного поляками Каліша, було це в кінці серпня.

558 Тут були донські козаки. 559 Інфлянти — Ліфляндія.

560 Війну Росії з Швецією було оголошено 17 травня 1656 р. Ригу цар взяв в облогу І вересня, але потерпів тут поразку.

561 8 жовтня 1656 р. Тут розгромлено 6 шведських і кілька брандербурзьких полків.

562 Генерал-майор Ізраель.

563 Прізвища поплутано. Тут воювали Петер, Тауберг Аммерштейн, брати Енгелі, Валдек, Вісмар, Блунель, Каннаберг. Кого з них мав на увазі Величко, встановити важко, хіба що БранерБлунеля.

564 Ізраель не був забитий, а потрапив у полон (див. приміт. 562).

565 Татари брали ясир у Пруссах, але, може, захопили й Підляшшя — це було поруч.

 

Року від створення світу 7165-го, а від світу істинного сина божого Христа, що прийшов на землю, 1657-го, шведський король Густав після військових (з минулого літа) трудів з поляками розмістився на згаданих угорі зимових кватирях. Але Чернецький зараз-но, маючи неоспале старання перемогти ворогів вітчизни, прочув про шведів, що йшли до свого короля з польських гарнізонів, а було їх три тисячі кавалерії, і несподівано напав на них під Стремешним 550 зі своїм, татарським і волоським військом і зніс до ноги, захопивши в полон і віддавши татарам більше вісімдесяти офіцерів і одержавши й для себе дорогі здобичі й користі,— взятий там був і Форгель, який трактував про мир з польським комісаром від Вітембергового імені. Довідавшись про це, шведський король одразу рушив із тих місць, де розклався був на зимові кватирі, до Пруссів, а прибувши туди, міцно затвердив свій союз із прусським князем 551, подарувавши йому навічно всі тамтешні краї, що були під Польською державою, починаючи звідтіля, де витікають зі своїх джерел річки Просна та Варта, і аж до Познані 552, дозволяючи поставити там свої гарнізони. Сам же він, прибувши назад із Пруссів до Торуня, розіслав свої універсали, щоб його шведські гарнізони переходили з Великої Польщі в Малу Польщу, поступившись місцем брандебурзьким гарнізонам, і те він начебто чинить для оборони краю від військових поляків, що не хочуть миру розорюваній Короні Польській. Він наказує великополякам, щоб той гонор і послушенство, які повинні були віддавати йому, віддавали слухняно брандебурзькому князеві, при якому мають жити спокійно в своїх будинках, а коли хто того не послухався б, той, як противник панської волі, буде покараний.

Дивися, читальнику, як обдурював поляків хитрий швед, кажучи, що ставив у них брандебурзькі гарнізони начебто для їхнього захисту, а насправді ж віддавав їх у підданство й послушенство Брандебуржцю!

Підляський воєвода Петро Опалінський, хоч був уже в сивих літах, одначе вболівав серцем про занепалу вітчизну і про її вольності. Він знов у Великій Польщі закликав до себе шляхту, щоб почати проти ворога воєнний чин, а провідавши про брандебурзьке військо під Познанню, пішов на нього. По дорозі під Осічною він зайняв партію шведського війська і зніс його до ноги, а довідавшись від узятих там «язиків», що шведський генерал Врешовець із тисячею брандебурзької кавалерії перебуває неподалець, відійшов до Каліша, де була шведська залога. Врешовець, прочувши про те, пішов услід за підляським воєводою допомогти шведам, які були в Каліші. По дорозі він дощенту розграбував Горку, Гостин, Понець і Кобилин зі стародавнім його кляштором і численними шляхетськими скарбами. Від Кобилина він рушив до села Любра, де безпечно заночував. Там напав на нього калішський воєвода з військом 553, зняв сторожу і, запаливши село, одних вибив зброєю, а других потопив у тамтешній річці Варті, так що з тисячі пруссаків вийшла назад заледве сотня. У тім розрусі був забитий києм і сам генерал Врешовець 554, а майора полонили. Про цей розгром Врешовця почуло згадане брандебурзьке військо, яке на чолі з генералом Дерфілінгом 555 тяглося від Познані до Каліша. Це їх настрашило й відвернуло на Гнєзно до Торуня.

Польський король Ян-Казимир після свого описаного вгорі розгрому знову прийшов до тями і з’єднав у Малій Польщі чимало війська. Він попростував до Вісли, переправився через неї і поділив своє військо на три частини. Одну послав під Краків вибити звідти шведський гарнізон, другу, литву й татарів, на чолі з гетьманом Гонсевським — до Пруссів 556, а з третьою, визначнішою частиною, при гарматах і обох гетьманах, залишився сам 557. Тим часом шведському королеві Густаву донесли неприємні новини. Перша, що московські й козацькі війська 558 відірвали від шведської влади Інфлянти 559 і наближаються до інфлянтської столиці Риги 560; друга, що розірвав із ними мир дунчик; третя, що шведська Річ Посполита прислала до нього своїх послів з вимогою кінчати свою війну з поляками і швидко прибути до них, а коли буде інакше, то вони постановлять собі в Швеції іншого короля.

Польський король, розділивши свої війська, сам рушив під Ленчицю, де лишався шведський гарнізон. Ленчиця була одностайна зі шведом і на пропозицію свого пана, польського короля, не схилилася, отож була взята штурмом з великим для себе ущербком і без милосердя до її мешканців. Шведи ж замкнулися в Ленчицькому замкові і схилилися до трактату, що, згідно минулої Варшавської трансакції, старшини мають присягнути і будуть відпроваджені під польським конвоєм зі своїм військом від Ленчиці до Торуня. Це прочули й інші шведські гарнізони, перестрашилися і самохітно повтікали зі своїх місць. Оперся королеві лише один Злотов зі шведами, але й той відразу був узятий штурмом. Серед таких гараздів прийшли королеві втішні для нього звістки з Пруссів, що й там після відходу шведського короля проти московських та козацьких військ у Інфлянти литовським і татарським військом на чолі з Гонсевським була знесена під Простками над Пішою значна частина шведського й прусського війська зі своїм обозом 561, яке було при найвищих своїх генералах. Тут було забито три тисячі шведів і пруссів, а взято живцем з їхнім генерал-майором 562 та іншими трьома вождями — Горном, Пурдком і Бранером 563 — ще більше того радник шведського короля Езрагел 564 був там татарами зарубаний. Тим часом схилився полякам і був відпроваджений до Торуня шведський гарнізон у Каліші, а під Вармією гетьман литовський Гонсевський з татарами розігнав прусське військо, яке поспішало від Познані й Торуня до Пруссів на чолі з генералом Дерфілінгом. Після цих перемог татари почали упоминатись у гетьмана Гонсевського, щоб їм віддали найзначніших, названих вище, шведських в’язнів, але коли їм цього не дали, то розгнівалися і, зараз-таки відлучившись від Литви, повернули назад із Пруссів, а в нагороду своїх витрат і труду загорнули собі до рук два повіти підляської шляхти 565 та й від’їхали до Криму.

РОЗДІЛ II

Про шведського короля, який повернувся з дороги в Інфлянти, і про розсіяного Штеїмбоком Гонсевського; про вигнання через пострах ангальського князя з Хойниць; про прибуття польського короля із військом від Хойниць до Гданська і про надану йому там допомогу; про шведський намір іти на Гданськ і про зміну його; про бремського коменданта, який дістався польському королеві під Гданськом; про нововведення в польському війську і про військові успіхи над шведами підляського воєводи; про тодішніх посередників щодо замирення і торг навколо Пруссів; про здобуття миру з Москвою із найменуванням великого государя електом 566 Корони Польської.

566 Елекція — вибрання на трон, елект — кандидат до вибрання на трон.

567 Очевидно, мається на увазі бій під Филиповом. Після цього Гонсевський (Госевський) відступив з Польщі у Жмудь, у Великому Князівстві Литовському.

568 Князь Ангальт мав 600 шведів.

569 Назад, тобто в Померанію (Помор’я).

570 Тріумфальний в’їзд короля до Гданська був 15 листопада 1656 р.

571 Кьонігсмарк. Особа це була справді поважна, якийсь свояк Карла-Густава.

572 На п’яти кораблях. Він їхав до Пруссів. Шкоцький — шотландський.

573 Мир хотіли постановити поляки через посередництво французького посла Лямбре.

574 Поляки з росіянами остаточно погодилися вступити в переговори в жовтні 1656 р.

575 Ян-Казимир був бездітний.

 

Шведський король не міг уже через московські й козацькі війська ввійти до Інфлянтів, через це вчинив над річкою Двіною на оборону Риги міцний шанець і, осадивши його військом, повернувся до Пруссів.

Із цієї дороги він відпровадив набік генерала Штеїмбока проти гетьмана литовського Гонсевського 567, якого він, Штеїмбок, несподівано настрашив і розсіяв його військо. А польський король із військом притягнув до Хойниць і, застрахавши татарськими темруками ангальського князя 568 з військом, який там був, виправив його в цілості назад із Хойниць під конвоєм 5б9. Сам він у Хойницях довго не барився і пішов на Гданськ, де був сердечно прийнятии 570 — йому допомогли тут гарматами й іншою артилерією, а військо його було розміщене довкола Гданська по кватирях. Король же шведський з’єднався із генералом Дугласом і почав був робити через Віслу міст, прагнучи перейти її зі всіма своїми військами та обозами і потягти до Гданська, де й увійти з польським королем у генеральну баталію. Але той ще не завершений міст докінчила зимова вісляна крига, бо розбила його, і завернула таким чином шведську інтервенцію назад до Малборка. Тим часом був загнаний до гданської пристані морською фортуною і легко дістався до рук польському королеві бремський губернатор Кенігсмарек 571, який рівнявся славою до Вітемберга і був страшний полякам,— він віз у двох шкоцьких кораблях 572 гармати шведському королеві та значну суму грошей.

У польському війську тоді ж було вчинене нововведення — замість посполитого рушення зазвано було до війська охітних слуг. Підляський воєвода виправився з ними, маючи вісімнадцять хоругов, на військовий чин, а діставши звістку, що до Познані простує п’ятсот курфюрстових рейтарів з новим провіантом, напав на них під селом Сільною і розгромив дощенту, взявши в неволю їхнього оберштера, від чого в маркграфстві посіялася велика тривога, а до підляського воєводи були послані комісари із запитом, чому так чиниться. Він відповів, що через шведські гарнізони, які лишаються у великопольських містах. На те комісари сказали, що вони без відома свого прусського князя не можуть постановляти миру, однак із Косцян та і з інших, менших, міст зведуть прусські гарнізони під польським конвоєм.

Шведський король, лишаючись у Пруссах і побачивши супротивні до його намірів дії, почав через олендерське та французьке посередництво перемовлятися з поляками про мир з тією, проте, умовою, щоб Прусське князівство належало відтоді не до Польщі, а до Швеції 573. Але поляки на ту умову не зважили, принаймні виявляли бажання воювати та вмирати й за те Прусське князівство. Роздумували вони однак, із ким першим — зі шведом чи з Москвою — постановити пакта, уже частково у Вільні й визначеного, бо коли цього не вчинити, то Литва напевне відгорнулася б назавжди від Корони Польської. Отож було ухвалено спершу постановити мир з московським государем і назвати його електом своєї Корони з корисними для себе умовами 574 — цього не захоче заборонити Річі Посполитій при своєму нещасливому наслідництві 575 й сам польський король. Це лишає полякам надію, що коли великий государ московський буде вибраний на електорство Корони Польської, то з часом Царство Російське може дійти з Польщею до такої унії й віри, в яких перебуває з ними Литовське князівство. Крім того, можна буде цілком помиритися і з Хмельницьким і повернути через те не лише міста й провінції зі Смоленськом, але й привернути до Польщі й Інфлянти.

РОЗДІЛ III

Про збунтування польського кварціального війська і про те, як воно покинуло свого короля у Гданську; про рушення шведів із Пруссів до Гданська і про розгром Штеїмбоком поляків у Хойницях; про польську королеву, яка простувала з Чернецьким до Гданська і яка радою та проханням завернула знову до свого короля кварціальне військо; про те, як вона повернулася в Каліш; про Чернецького, який розгромив шведів; про шведського короля, який повернувся від Гданська ні з чим, і про здобуття ним Хойниць; про шведський намір атакувати Гданськ і про таємний вивіз звідтіля у Каліш завдяки Чернецькому польського короля; про повернення шведів у Прусси, про докінчення в Литві польських пактів із Москвою і про сусідні держави, які криво на те подивилися.

576 Міста у Великій Польщі.

577 Штеєнбок мав намір перехопити польську королеву.

578 Королева вела переговори з військом через Чернецького. Крім того, це було восени 1656 р., і тоді ще рано було остерігатися Ракочія, та ще в союзі з козаками.

579 Виплачено 30 тисяч гульденів і виділено б тисяч чоловік.

580 Шведський король збирав військо під Малбургом, стеріг проходи до Гданська Штеєнбок.

581 Посли московські — князь М. Одоєвський, князь І. Лобанов-Ростовський, окольничий В. Чохтов, дяк Ю. Юр’єв і Г. Дохторович. Посли польські — Я. Красінський, воєвода полоцький, X. Завіша, маршалок Великого Князівства Литовського, Я. Завіша, біскуп віденський, та ін. Наради відбувалися до 24 жовтня 1656 р.

582 Текст договору звіряємо за кн. Rudawski J. Historia Polski od śmierci Władisława IV do pokoju Oliwskiego. — Могилів, 1855.—СПБ.—Т. II.— С. 163—165. Постановлено договір 1 листопада 1656 р.

583 Неточно: «Ухвалили обрання великого князя московського на трон польський і Великого Князівства Литовського ще за життя щасливо пануючого ЯнаКазимира», але з умовою, що це має вирішити сейм, а доти має бути мир та союз.

584 У договорі такого нема. Йшлося хіба про те, щоб цар, у випадку обрання його польським королем, прийняв католицьку віру, але російські посли від того відмовилися.

585 Пункти 2—5 у договорі відсутні. Взагалі цей договір у такому варіанті невідомо звідки взято. Знаємо, однак, що козацьких послів на з’їзд не допущено, і тоді ходили чутки, які викладено в пункті 5. Можливо, було домовлено про дещо й таємно, принаймні офіційний текст договору робить незрозумілим факт недопуску на переговори українських послів.

586 Останній (8-й) пункт відсутній у договорі. Домовлялися ще про мирне співробітництво, щоб не чинити ніяких капостей на території один одного (включалося сюди й військо Запорозьке), вільно було переходити через союзні території військам тощо.

 

Кварціальне польське військо, яке служило без плати три роки і не було задоволене в своїх потребах на кватирях довкола Гданська, свавільно зібралося з кватир в обоз під Гданськ (а в місто їх не пустили навіть хліба купити) і, виговоривши, що було треба, королеві і своїй старшині, що зоставалася в Гданську, залишило їх. Вони пішли від Гданська зі своїми начальниками до своїх домівок, а віддалившись до Брзди й Нотеси 576, розташувалися, щоб спочити, на кватирях. Чуткий шведський король провідав про це достеменно, а побачивши, що Віслу покрив міцний лід, одразу рушив із Пруссів удруге до Гданська на польського короля, а генерала Штеїмбока послав до Хойниць 577. Той, швидко й несподівано прибувши туди на світанні, розтрощив і розгромив полк Вишневецького і гетьманський полк. Тим часом Чернецький зі своїм полком супроводив до Гданська королеву. Вони перестріли військо, що залишило у Гданську короля, і королева з плачем почала дорікати воякам, що кинули на явну небезпеку свого пана, й запевнила, що коли вони не повернуться, то не тільки не зможуть відсидітися з матерями, жінками й дітками в своїх домівках, які розорені і мають розоритися до решти, але й на Поділлі не сховаються, оскільки, сказала вона, сприсягнувся на нас зі шведом і наближається до Кракова Ракочій, та й козаки підіймають на вас свою зброю, а татари звісно який мають норов, і навряд чи постануть за вас . Вимовивши це все, вона ретельно просила все військо, щоб повернуло у Гданськ до короля, обіцяючи їм заплатити. Військо послухало її і зараз-но пересортувалося: краще пристало під команду Чернецького, а гірше під гетьманову команду 579. Королева ж, побачивши, що шведи заступили шлях до Гданська, з жалем повернула від Хойниць до Каліша, а Чернецький, полишивши своє конвойство, вдався на військовий чин і щасливо розгромив невзабарі шведський роз’їзд на кількасот коней, який був здибав, а самого вождя увігнав до Шлухова.

Король шведський, нічого не досягши під Гданськом і повернувши назад, здобув за одну годину штурму Хойниці через зраду найзначніших тамтешніх міщан, а звідти подався собі під Тухолу, прагнучи здобути її, однак, провідавши, що близько від нього Чернецький, майнув за ним 580. Чернецький однак тулячися по різних місцях і весь час гублячи за собою шлях, щасливо пробрався у Гданськ до свого короля, де вже через довге королівське замешкання починалася дорожнеча на харчі,— гданичанам було це прикро. А король шведський зважився-таки обложити у Гданську польського короля, тому як на морі, так і на землі заступив усі шляхи, що вели до Гданська. Але Чернецький, який прибув туди кіньми, вивів тихо свого короля з Гданська і відпровадив його до Каліша, де вже була й королева. Шведський король, прочувши, що польський король виїхав із Гданська, а також, що литовське військо вирубало в Тикоцині п’ятсот його фінляндчиків, позадкував назад у Прусси до Дзядлова. У Литві тим часом польські посли домовлялися про мир з послами Царства Російського 581. І це робилося найбільше для того, щоб Литва не відпала взагалі від Корони Польської в Московську державу. Було там поставлено такі умови 582:

1. Що польський король на першому ж сеймі справить згідно своєї обіцянки; вся Річ Посполита прийме великого московського государя за електа Корони Польської, але цілком на королівство він зможе бути коронований аж після смерті теперішнього короля 583, разом з яким він має старатися про з’єднання своєї греко-руської православної церкви з римським костелом і, не терплячи над ту інших релігій, не боронити мати всюди вільне набожество 584.

2. Має заховати цілими шляхетські свободи й права.

3. А коли прийме з божої волі на свою голову польську корону, то повинен сам королювати в Польській державі, а не правити нею через якихось посланців.

4. Має обновити трактат із татарами і непорушно дотримуватися постановленого з ними пакта.

5. Відразу ж управить козаків і віддасть їх у послушенство Короні Польській, і щоб бунтів уже вони не починали .

6. А доки відбудеться коронування, має своєю силою разом із королем і коронним військом відбивати й не допускати будь-якого ворога Корони Польської.

7. Не будуть ні воювати, ні постановляти миру без згоди поміж себе ні зі Шведом щодо Пруссів, ні з Брандебуржцем.

8. А коли великий государ цар московський опанує всі Інфлянти і через щасливу після того фортуну заволодіє вже пошкодженою і знесиленою всією Шведською Короною, то має вручити її, як власному її дідичеві, королеві польському 586.

Постановивши ці пакти, було відкладено їх до першого сейму. Сусідні ж держави, довідавшись про ці пакти, за якими мають з’єднатися й бути страшними для них такі значні дві монархії, як московська й польська, а надто швед, зирнули на те кривими очима.

РОЗДІЛ IV

Про шведський захід, за допомогою якого вони намовили Ракочого до союзу з собою; про безсоромне розірвання Ракочим союзу з поляками і про шкоди, завдані їм; про вдалий польський роз’їзд на венгрів і про відступ з-під Кракова польського війська, яке здобувало місто у шведів, і про вхід до Кракова Ракочого.

587 Внаслідок трактатів у Радноті в Уграх у грудні 1656 р. В перших числах січня 1657 р. був з’їзд у Шамос-Уйварі, тут були шведські, семигородські, українські (Богданович (Зарудний) С. та Ковалевський І.) посли, де поставлено договір про розподіл Польщі. Цим планам протистояла Росія, австрійський цісар, Данія і Голландія. Військові дії почав Ракочій на початку 1657 р.

588 Власне, побережжя Балтійського моря, щоб стати паном у цьому морі.

589 Ракочій мав претензії на польський престол, через що виступав як протектор Польщі.

590 При облозі Сучави (див. приміт. 241, 271).

591 Ракочій мав з’єднані угорські, українські (під проводом А. Ждановича), волоські та молдавські війська.

592 Тобто пішов на Стрий, тоді на Перемишль та Ярослав.

593 Полковник Шемберг. Битва відбулася під Ярославом. Впало тоді 3 тисячі семи городців.

594 Після того Ракочій здобув Перемишль і пішов, оминувши Львів, услід за Шембергом до Кракова. Це було в лютому 1657 р.

595 Ракочій вступивше Кракова 29 березня. Він лишив тут залогу в 2,5 тисячі чоловік.

596 Прізвище коменданта було Віртз.

Шведський король побачив, що з вищеозначеного союзу Москви й Польщі не лише виросте велика перешкода його інтересам та намірам, але це може принести і йому самому несподіване зло й небезпеку. Отож він удався до своїх звичних заходів і намовив собі в спільники Ракочого 587, щоб той, з’єднавши своє військо з його, шведським, військом, починав воєнний чин і розривав польську силу. Шведський король обіцяв йому за це Краків із Малою Польщею, а прусському князеві віддавав у володіння Велику Польщу, собі ж він мав залишити лише Мазовію й Прусси 588. Венгерський князь Ракочій пристав на шведську раду і, заохотившись обітницею, яка була йому здавна до смаку 589, натягнув на себе машкару безсоромності й переступництва і, платячи невдячністю за вчинене йому поляками в боротьбі з Хмельницьким 590 добро, розірвав із ними свій, потверджений присягою, союз. Він постав на поляків і, з’єднавши свої війська 591 зі шведськими, почав воювати Польщу від Покуття до річки Сяну 592, плюндруючи й палячи міста й села, ґвалтуючи й нещадно вибиваючи шляхту й людей, аж доки не дійшов і самого Кракова. У цій його дорозі Шембек, виправлений коронним маршалком Любомирським з-під Кракова здобути «язика», розбив був партію венгерського війська 593, забивши там і значного вождя, гетьманського брата Ференса Киміна, але, не маючи сили учинити щось більше, відступив назад 594. А коли він прибув до Кракова, то Любомирський, який добував шведський гарнізон і вже ось-ось мав перемогти, змушений був відступити від міста ні з чим. А Ракочій, прибувши до Кракова 595, був за королівським указом упущений шведським комендантом Тверзом до міста 596; сам же комендант зі шведським гарнізоном замкнувся в Краківському замку.

РОЗДІЛ V

Про четверте у Польщі лихо від Ракочого і про королівське заохочення проти нього своїх вождів новими гонорами; про розіслання універсалів від нового гетьмана, які закликали до себе для воєнного чину над ворогом кварціальне військо; про з’єднання під Опатовом шведів та венгрів; про виправу Лещинського до християнського цісаря з проханням допомогти полякам військами і про втолення того прохання; про Яскольського, іншого посла, якого виправили до Порти; про затримання його матір’ю Ракочого і про звільнення завдяки сілістрійському паші; про розорення Малої Польщі шведами та венграми; про рушення їх до Замостя; про Немиричевий лист, писаний до замойського воєводи, і про тверду на те відповідь; про зміну шведського маршу на Замостя; про здобуття Любліна і Бристя Литовського і про розпущення звідтіля в різні боки чат.

597 Король був тоді в Ченстохові. Скликав раду, і там вручали нові чини.

598 Воєводство Київське.

599 Шведський король зустрівся з Ракочім в селі Модлішеве під Опатовом 4 квітня — це на півдорозі між Краковом і Варшавою.

600 Спершу виправили (вкінці 1656р.) А. М’ясковського, а за ним (в березні 1657 р.) і Лещинського.

601 Фердинанд III помер 2 квітня 1657 р.

602 Леопольда І. Леопольд прийняв посла, але відповіді остаточної не дав. Умову з Польщею постановлено аж у червні, польський посол виїхав з Відня лише 12 червня.

603 Інші дані — 17 тисяч, але за польську оплату 100 тисяч золотих. Це було небагато (один польський полк коштував більше), і поляки лишилися задоволені. Зате віддавалися австрійцям соляні копальні Велички і Бохни.

604 Фельдмаршал Hatzfeld.

605 Це було 26 квітня.

606 До Яна Замойського.

607Лист писав не Немирич, а Ракочій, датувався той 23 квітня 1657 р.

608 Лист переказано дуже приблизно. Висловлювалися тут всілякі ґречності, подавалася звістка, що Ян-Казимир утік з Ченстохова у Шльонськ і шукає допомоги в цісаря, але то, мовляв, даремна сподіванка, висловлювалася пропозиція з’єднатися зі шведським королем і намовлялося видати шведських генералів, що лишилися «супроти права війни і права всіх народів затримані в неволі».

609 Відповідь від 25 квітня адресувалася семигородському князеві.

610 У відповіді Замойський засуджував похід Ракочого, висловлював вірність своєму королю, сподівався, що воля Марса буде на боці правого, з’являв певність на союз з цісарем, виправдовувався за затримку шведських генералів, кладучи вину за порушення Варшавської трансакції на шведів, відмовлявся їх видати.

611 Тут була залога в литовців (600 чоловік), але тільки вони побачили шведів, здалися 7 травня.

Польський король Ян-Казимир, побачивши від Ракочого четверте вже лихо й наступ, заохотив своїх заслужених вождів, щоб дали ворогові відсіч, нагородивши їх новими урядами та гонорами 597. Чернецькому він дав після Лянскоронського воєводство 598, а польним гетьманством наділив коронного маршалка Любомирського, який розіслав свої універсали, закликаючи до себе кварціальні війська, щоб в останніх числах березня з’єднатися й порятувати від ворога підупалу вітчизну. Але він бачив, що ворожа сила далеко більша за його, тому вирішив не давати відкритої баталії, а набігати партіями, уриваючи ворога й перешкоджаючи йому в його намірах. Шведський король, діставши звістку, що Ракочій уже в Польщі, сам зі своїм військом рушив, дуже поспішаючи, з Пруссів на Закрочин і Радом, а під Опатовом з’єднався з Ракочим . Бачачи таке ущемлення і крайній свій занепад, поляки виправили свого посла Богуслава Лещинського 600, коронного підскарбія, дуже гарного на вроду і солодкоплинного в мові, до християнського цісаря, просячи в нього війська для порятунку в своєму занепаді, яке цісар обіцяв дати й раніше, але не дав через постановлений зі шведами мир і Оснабрудські німецькі трактати. Той-бо польський посол, прибувши до цісаря, либонь, застав (Бог так звелів) його при смерті 601, однак лагідною своєю мовою випросив те, що треба було, в цісарського сина, венгерського короля і наслідника батькової цісарської корони 602. Зараз-таки було наказано готуватися йти до Польщі шістнадцяти тисячам кавалерії й піхоти 603 на чолі з маршалком Гатсфельдом 604, додавши до нього й інших генералів — Суса, Монтекукулі та Шпорка — і призначивши їм належний провіант та плату.

Інший посол, Яскольський, коронний стражник, був виправлений із Польщі до турецького царя, аби поновити бутній тоді з ним мир і довідатися, чи Ракочій із венграми не за султанським відомом вторгнувся у їхню Польську державу. Також він мав просити швидкого султанського указу до Ракочого з наказом йому відступити назад із Польщі. Але Цариграда посол не досяг, бо люди Ракочової матері наздогнали його в Деліормані й ув’язнили, хоч він і мав у себе на посвідчення королівський лист до візиря, де писалося про його посольство, але цей лист нічим йому не допоміг. Однак сілістрійський паша визволив його з неволі старої Ракочої і відпустив до Цариграда.

А тим часом венгри і шведи без жодного милосердя плюндрували й пустошили вогнем і мечем Малу Польщу. Учинивши цій Малій Польщі таку шкоду, венгри і шведи повернули своєю силою на Замостя 605, де перебував в ув’язненні Вітемберг з іншими шведськими начальниками. З тієї дороги писав свій лист до дідича й воєводи Замойського і сендомирського, коронного підчашого 606, за вказівкою шведського короля, Немирич 607, який був при шведові з польським військом. Він ознаймовував воєводу, що шведський король ласкавий до нього за доброчинність і шанобу, які воєвода виказує Вітембергові з товаришами в Замості, і готовий заплатити йому ласкою навзаєм. Тільки хай би він, воєвода замойський, знаючи шведського короля, який іде на нього з венграми, мултянами, волохами і подністерськими козаками у великій силі, запобіг тому своєю схильністю до шведа, щоб його добра не пішли, як інші, в руїну й попіл від війська, яке важко втримати в дисципліні, і щоб він змилувався над людьми своєї держави, які мають безневинно пропадати, і вчасно запобіг тому покірністю шведському королеві, просячи його залоги своїм добрам і знісшись із королем щодо в’язнів, а не сподівався, після програної тодішньої війни, жодної вже допомоги й порятунку від свого короля, що ніби ошалів у Шленську 608.

На це замойський воєвода учинив Немиричеві 609 сувору відповідь, ганячи його за затятість у гріху його, що зовсім забув вітчизну і пана свого, польського короля. А щодо руїни добр своїх учинив таку відповідь, що коли б їх це й спіткало, то він певен, що за це шведський король винагородить його, бо має він у закладі Вітемберга та інших. Сам же, бувши постійним і вірним, він готовий покласти за вітчизну й пана свого власне здоров’я 610.

Після такої твердої відповіді замойського воєводи швед з венграми не пішов на Замостя, а повернув під Люблін і, посадивши в ньому (а Люблін був уже звойований без жодних зусиль козаками) своїх людей, потягнув звідтіля з усім військом до Бристя Литовського 611. Він узяв його через трактат і розпустив звідтіля врізнобіч свої розвідувальні чати.

РОЗДІЛ VI

Про несподівані й печальні звістки шведам і венграм; про прикрості шведам від Чернецького; про наступ на нього шведів і про втечу його, переслідуваного шведами, за Віслу; про незадоволення у шведському війську, що люди їхні марно пропадають від свого ж війська; про шведське й венгерське рушення від Бристя до Варшави і про взяття через угоду Варшави; про вирубання в ній люду і про спалення її Ракочим; про невтішні звістки шведам та Ракочому і про їхнє роз’єднання під Варшавою; про вирубання Гримултовським у маркграфстві шведів; про прибуття у Польщу цісарського війська і про з’єднання його з польським королем у Данкові; про королівський марш від Данкова до Ченстохова, а від Ченстохова на Ракочого і про втечу від нього Ракочого; про погоню за ним Чернецького.

612 Тут мається на увазі Фрідріх III, король данський та норвезький. Він готувався напасти на Бременське князівство. Крім того, татари наскочили тоді на Семигород. Данія ж оголосила шведам війну в червні 1657 р.

613 Шведи покинули Ракочого 22 червня. Після того Ракочій намагався ввійти в переговори з Яном-Казимиром, але даремно.

 

614 Корнет — хоругва.

 

615 Це було 20 травня. Почали переправлятися козаки Ждановича, і це змусило до переправи й Ракочого. Козаки в цей час були єдиним добрим військом у Ракочого.

 

При такій шведській та венгерській диспозиції доходять до них несподівані звістки. Перша, що на шведа вибираються з литовської сторони московські та литовські війська; друга, що мають прибути на допомогу полякам проти нього цісарські війська; третя, що відбирає з-під його держави свою землю і взяв на морі чотири його кораблі дунчик 612; четверта, що Чернецький з партією свого війська не давав їм просвітку, звідусіль нападаючи в усіх їхніх переходах і рвучи їх. Шведи були від цього дуже розгнівані на Чернецького і рушили налегці на нього всією своєю потугою, аж Чернецький змушений був у тій оказії перебиратися плавцем через Віслу і лише так урятувався від тієї біди. Потім у шведському обозі почався шум і незадоволення, що шведські війська на боці марно пропадають і змалюються від волохів та інших людей, які з ними були. Тому-бо швед уже не йшов через Литву відбирати в Москви Інфлянти, а рушив від Бристя до Вісли і в гирло Бугу і став під Закроціним. Там був зведений невзабарі міст, і швед зараз-но перейшов через нього з обома військами та прибув до Варшави, яка аж ніяк не була рада на ті гості і відбила по змозі три їхні штурми, але потім, засумнівавшись, що втримається, здалася на умови. Але Ракочій не дотримав умов, знехтував ними й, увійшовши до Варшави, вирубав у ній всю шляхту, духовенство та міщан, лишивши тільки дрібну голоту, жіноцтво і варшавську піхоту, яку змішав зі своєю піхотою; а Варшаву разом із замком та королівським палацом віддав на поталу вогню. Тим часом шведам і Ракочому була принесена звістка, що в Седмигродській державі Ракочого плюндрує, палить і руйнує коронний маршалок і польний гетьман Любомирський із шістьма тисячами польського війська; що з Гданська виправляється до польського короля зброя, і що безпечно плюндрує шведську землю дунчик.

Через ті звістки довелося Ракочому розлучитися зі шведом біля Варшави б13; Ракочій рушив угору по Віслі до Варни, а шведи — униз до Торуня. Від них було виправлено в маркграфство значну партію шведів, щоб вербувати нове військо, але їх вирубав, узявши живцем тридцять офіцерів, Гримултовський.

Цісарське військо, ввійшовши в польські кордони, зараз-таки відібрало у шведів Зупи і Величку і розстрашило чотири корнети 614 шведського війська. Один із шведських вождів, замкнувшись в одній тамтешній фортеці, спитав був через трубача, що це за військо, а коли цісарське, то навіщо прийшло сюди, на віддану шведові землю, і чому розриває трактат та Оснабрудський німецький мир? На це цісарець відповів, що хай-но швед виїде в поле і звідомиться про це в нього. Рушивши від Зупів, оті цісарці на чолі з маршалком Гатсфельдом та іншими генералами прибули в Данків до польського короля, від чого король був дуже радий і, маючи з самого тільки цісаревського вибору п’ятнадцять тисяч війська з гарматами, рушив від Данкова до Ченстохова, а прибувши туди, віддав подяку пресвятій діві Богородиці, що там чудодіяла, і, вручивши їй в опіку своє королівство, з поспіхом рушив із військами на Ракочого, що плюндрував його землю біля Вісли й Сану. Але Ракочій прочув про те і, не чекаючи, доки кінчать зводити його міст через Віслу, запалив обоз та всі обозові завади, а важкі гармати затопив. Сам же налегці з військом, якого було тридцять тисяч, перебрався біля Завихоста через Віслу б15 і з великим поспіхом подався до Замостя й далі, скеровуючи свій марш у свою Седмигродську землю. За ним рушив слідцем з охоченабраним військом Чернецький.

РОЗДІЛ VII

Про відібрання поляками у шведів Пінчова і про їхній марш до Кракова; про шведського короля, який зняв у Великій Польщі свої гарнізони зі шкодою для країни; про прибуття шведів у свою Померанію і про неприємну звістку, яку вони дістали від Бреми; про несталу фортуну цього світу і про успіх поляків біля Познані; про успіхи Чернецького й гетьманів у війні з венграми; про велике венгерське нещастя, яке спіткало венгрів від поляків та орди, та про їхній марш до своєї землі; про схилення Ракочого до трактату з поляками під важкими і дуже шкідливими для нього умовами; нарешті про шкоду у венгерському війську від татар.

 

 

 

 

 

610 Бременського князівства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

617 Під Мегеровом передовий роз’їзд Чернецького наїхав на обоз Ракочого. Це було 11 липня. Мегерів лежить на річці Білій.

618 Під Куликовом козацьке й угорське військо людських утрат мало небагато, зате втратило майже дві тисячі возів, переходячи через болото.

619 Ждановичем. Це Жданович зробив під тиском незадоволених війною козаків. Козаки покинули Ракочого перед вирішальною битвою з поляками. Ракочій пояснював свою поразку саме цим. Козаки ж, побачивши, що справа програна, остерігалися, що Ракочій видасть їх полякам.

620 Орди не було, вона наспіла після договору.

621 Потоцький та Любомирський.

622 Біля Межибожа.

623 Трактат постановлено 22 липня.

624 І Оттоманську Порту.

625 Така умова була, але її в договорі промовчано. Я. Рудавський, однак, подає і її (див. приміт. 582).

626 Контрибуція була 1200 тисяч золотих.

627 Татари не брали участі в перетрактації. Вони поривалися взяти свою частину здобичі.

628 Це було під Скалатом. Я. Кемень поїхав на переговори до хана, але його затримали. 31 липня угорське військо кинулося тікати, але потрапило здебільшого в полон.

Король Казимир із цісарським та своїм військом і з гарматами йшов на Ракочого, але дістав у дорозі певну звістку, що той, не чекаючи його навали, утік з військом за Віслу й далі, тож змінив свій марш, потягнувши до Пінчова, а коли відібрав його у шведів, рушив звідтіля до Кракова. А швед, звівши з Варшави та інших великопольських міст свої гарнізони, поспішив із ними через Куяви до Поморії, а по дорозі зносив і руйнував вогнем та залізом усе, що наверталося йому в Польській державі на очі,— розорив він порохами Лович і Крушвицю, вирубав Злотов і дійшов нарешті в Померанії свого Щетіна. Тут його застали неприємні звістки з Бреми 616, що місто тісно затаковане і схиляється (через те, що вже взятий Бремефорд) до угоди з дунчиком.

Отак змінлива й непостійна фортуна цього світу увіч ошукує, як сліпих, своїх коханців і світодержців, кидаючи їх з нещастя в гаразди, а з гараздів у зло та біди — вона звикла звертати й топити. Вона і в описаній війні шведів з поляками фаворизувала то одному, то другому і, нарешті, після повного польського розорення і спустошення з ганьбою відіслала шведа, що гостював у Польщі, в Померанію з величезною стратою коштів та ущербком війська. Король же польський з цісарським та своїм військом викурював шведів із Кракова, а під Познанню постійно забивав у полі виїжджаючих за пашою брандебурзців і зменшував їхнє число підляський воєвода. А коли від Гданська прибув із піхотою Гродецький, то він, підляський воєвода, тісно обложив Познань, від чого брандебурзький гарнізон швидко схилився до угоди, обіцяючи відразу ж покинути Косцяни, а в Познані затриматися до указу свого пана, відступивши тільки познанську фортецю Міцельському і взявши за це в заклад познанського воєводича.

Невдовзі по тому дійшли до поляків радісні чутки, що Чернецький зі своєю командою наздогнав Ракочого з його військами й учинив йому спершу під Магеровим 617, а потім під Куликовим 618 значну шкоду, поклавши венгрів трупом на три тисячі і відгромивши безліч польських полонян, а також велике число багатих костьольних та шляхетських скарбів. Уздрівши, що йому непереливки, Ракочій рушив поспіхом на Зборов до Чорного Острова, прямуючи просто в свою Седмигродську землю. Побачивши це і не маючи ніякої потреби йти в Седмигродську землю, відстали від нього козаки, що були при ньому зі своїм полковником Антоном 619. І хоч з одного нещастя Ракочій виплутався, друге його наздогнало, бо почали густо падати й гинути в його війську коні, знуджені і вимордовані довгими переходами в Польщі. А не минуло ще й це лихо, коли впало на них величезне й найбільше зло, погибельно їх скрутивши,— пішла на них просто в очі несподівана орда 620, Чернецький ударив іззаду, а обидва гетьмани 621 з литовським Сапігою — з боків. Це сталося десь за Чорним Островом 622, а ще перед тим урвав був більшу частину табору Ракочого і віддав на користь своєму війську Дмитро Вишневецький із польним писарем. Потрапивши у цю крайню погибельну скруту й такі умови, Ракочій зрозумів своє нещастя і схилився до трактату з поляками 623, який постановляв таке:

1. Щоб Ракочій без жодних своїх викрутів перепросив насамперед польського короля з сенатом 624 за те, що почав з ним війну, несправедливо розірвавши стверджений з ним присягою союз.

2. Аби відразу розірвав свою спілку зі шведським королем, а коли має потребу в спілці, то вільно учинити і ствердити йому з дунчиком і польським королем.

3. Щоб дав значні подарунки ханові і щоб винагородив татар за їхню дорогу й працю 625.

4. А що здер був коштовну шату з корони польської і обернув її в попіл та прах, причинивши їй нічим не покривані шкоди, то хай за це він, Ракочій, відлічить дванадцять бочок червонних 626 на польське військо.

5. Гармати всі мусить лишити полякам і відійти додому без них.

6. Костельні освячені речі, забрані в Польщі, має повернути назад.

7. Невільників обох статей, забраних у Польщі, хай усіх відпустить на волю.

8. Щоб зараз-таки позносив свої залоги з польських, забраних ним, фортець.

9. Має він завше ставати зі своїм військом на кожну королівську й Корони Польської потребу.

Ракочій змушений був підписатися на всіх тих умовах, запропонованих поляками, хоч і не хотів, і дати до остаточного виконання всіх постановлених пунктів значний від себе заклад, оскільки над ним нависали усі названі вище війська. Докінчивши цей трактат, Ракочій відійшов під конвоєм польського війська з Сапігою додому, але татари, не дотримуючись трактату 627, де було сказано, що їм мала бути від Ракочого винагорода за їхній труд, пішли слідцем за ним і, нагнавши знужденіле, яке ледве волоклося, венгерське військо 628, несподівано вдарили на нього і, поклавши там трупом з п’ять тисяч, вчетверо від того більше зайняли в полон, як худобу, з їхнім гетьманом Янушем Киминем, тут дісталося й польському військові, яке було при венграх на чолі з Сапігою. Лише сам Ракочій, пішовши налегці вперед, умкнув цілий за кордон.

РОЗДІЛ VIII

Про поблажливіше ставлення до поляків і схилення до трактату з ними брандебурзького курфюрста і про уступлення з Познані його гарнізону; про вихід із Кракова до Венгрів венгерського гарнізону і про схилення до трактату з польським королем шведського гарнізону, що був у Краківському замкові.

 

 

 

 

 

629 Курфюрсту грозив посол Леопольда Ф. де Лісоля, а з іншого боку підступав з 12-тисячним військом Гонсевський (Госевський).

630 Януша Бетглема. Це розпорядження привіз посол Ракочого П. Фішер 4 серпня.

631 Семигородці вийшли з Кракова 18 серпня.

632 Трактат постановлено 24 серпня 1657 р.

633 Фуяра — велика флейта.

634 Ціла — вогнепальна зброя (гармата) великого калібру.

635 Інші дані— 13.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

636 На цю тему між поляками й австрійцями була суперечка. Поляки не хотіли пускати їх у місто, приписуючи перемогу собі. Все-таки Краків, за винятком замку, віддано було австрійцям.

637 Віртз покинув Краків 31 серпня.

Курфюрст брандебурзький, достеменно звідомившись про становище шведів та венгрів, либонь, міцно дотіль тримався шведського боку, однак, побачивши явну відміну його фортуни, пом’якшив своє ставлення до поляків і почав схилятися до трактату з ними 629, наказавши своєму гарнізонові в Познані зовсім виступити з міста. Цей гарнізон поляки випустили при бубнах, розвинених знаках і запалених на жовнірський триб запалках при мушкетах. Вони придали йому свій конвой до Дрезна і віддали амністії його збродні та шкоди, заподіяні довкола Познані і в самій Познані, особливо почин у зіпсутті трьох знаменитих костелів.

А Ракочій у свою чергу заслав у Краків, вже після постановлення свого трактату з поляками, розпорядження до свого коменданта Бетглема 630, щоб той, тільки відбере це розпорядження, більше не слухав шведського коменданта в Кракові Вертза і зараз рушив зі своїм військом із Кракова до Венгрів, що Бетглем і справив 631. Після цього шведський комендант Вертз, побачивши свою малочисельність і те, що після відходу венгрів ні з ким повставати проти польського короля і цісарського війська й боронити Краків, бо самі гармати стріляти не вміють, схилився до трактату, який постановляв таке 632:

1. Шведи мають вільно вийти з краківського гарнізону в Померанію до свого Щетіна під розпростертими хоругвами, при бубнах та своїх фуярах 633, зі всією ручною зброєю; їм мають давати по дорозі в Польщі належні харчі, ніхто не буде в дорозі важитися на них і перешкоджати їм. А коли хтось із них провиниться в дорозі, то з тих має спитувати сам їхній генерал Вертз, а перевіряти й трусити їхні речі ніхто не буде.

2. Діла 634 й усі великі гармати з іншим їхнім справиллям мають залишитися в Кракові, шведи можуть узяти з собою лише десять менших гармат 635.

3. Статки свої разом із худобою, які хто має, кожен може вільно спродати, не кажучи вже про те, що належить самому Вертзу.

4. Всі свої борги краків’янам шведи мають перед своїм відходом заплатити.

5. Хворі й поранені, тільки вилікуються й видужають, будуть відіслані річкою Одрою до Померанії, а померлі й поховані в костелах не мають бути рушені зі своїх місць.

6. Генерал і краківський комендант Вертз має зі своїм військом якнайшвидше досягти своїх кордонів, через що мусить йти щодня по три милі.

7. В’язні всі мають бути звільнені.

8. Той із польської шляхти, хто й досі лишався при шведах, дістає таку королівську ласку, що може лишатися в Польщі рік, тоді спродати своє добро, а потім вільно вийти, куди хоче, на життя з Корони Польської.

9. Конвоювати шведів, що вийдуть з Кракова, буде тисяча цісарської Гатсфельдової кінноти з двома польськими хоругвами і з двома комісарами.

10. Костели і все освячене їхнє начиння забере собі без порушення тамтешнє краківське духовенство.

11. Речі й оздоби королівського палацу, скарбові метрики, канцелярські записи, міські земські книги мають залишитися на своїх місцях без найменшого рушення.

На все те шведи мають надійно зобов’язатися й уступити з Творіанської краківської брами, щоб могла ввійти нею до Кракова цісарська Гатсфельдова піхота 636, але інше польське військо не може зближуватися під краківські мури доти, доки шведи не вийдуть з Кракова усі, а це має статися щонайдалі за тиждень 637.

РОЗДІЛ IX

Про смерть київського митрополита Косова; про доглядання Барановичем його престолу і про вибрання на Київську митрополію Балабана; про виправу Хмельницьким на Ташлик козацького війська і про хворобу Хмельницького; про смерть Хмельницького і про поховання його в Суботові.

638 Є ще інша, але менш певна дата — 13 квітня.

639 Листвичникова неділя — тиждень, на який припадало свято Івана Листвичника, після 30 березня (за ст. ст.).

640 Л. Баранович був тоді ректором Братської колегії. Висвятився в єпископи в Яссах 8 березня 1657 р. Святив його сучавський митрополит.

641 Д. Балабан був вибраний митрополитом 6 грудня 1657 р., інші дані — в двадцятих числах січня 1658 р. У Величка щодо цього суперечність (див. ч. XI, р. III).

642 Послав корпус козаків на чолі зі Ждановичем на поміч Ракочію (див. приміт. 587). Поляки скаржилися на це царю.

643 Тут суперечність. Хан таки рушив з військом із Криму, про це свідчить і сам Величко в описі розгрому Ракочого.

644 Богуна Хмельницький не посилав на Ташлик, той ходив зі Ждановичем у Польщу на підмогу Ракочому. Очолював військо, про яке йдеться, Юрій Хмельницький.

640 Хмельницького розбив апоплексичний удар, коли він узнав, що козацьке військо відступило від Ракочого. Непокоїлося і бунтувало й інше військо, що було під проводом Ю. Хмельницького. До цього моменту Хмельницький був уже хворий.

646 П’ять днів.

647 Хмельницький помер 27 липня (за ст. ст.) 1657 р. о 5 год. дня.

648 Велика Пречиста випадає на 15 серпня (за ст. ст.), похорон же призначено на 25 серпня. Величко тут, певне, сплутав стилі, взявши дату 25 серпня за новий стиль.

649 Народні перекази зберегли легенду, що Хмельницький похований в дерев’яній церкві поруч з Тимошем, але документи цього не підтверджують.

630 Йдеться про Станіслава Казимира Беневського, королівського секретаря, волинського каштеляна. Вперше приїхав у двір Хмельницького в березні 1657 р. Це його другий візит. Посол уже не застав гетьмана живим.

651 Промова Зорки має два варіанти, один за оригіналом, другий за списком Судієнка. Обидва вони писані польською мовою, але перший — кирилицею, а другий — латиницею. Відхилення текстів незначне. Ми подаємо переклад за оригіналом. Цю промову частина істориків приймає, інші вважають її зразком риторичного мистецтва самого Величка.

662 Евксінопонт — грецька назва Чорного моря.

653 Див. приміт. 14.

654 Так могла сказати людина, що бачила загибель тих вольностей.

655 Сцитги, цимбри, хозари — назви стародавніх племен. Сцитги — це скіфи, скити; цимбри — кимбри, давньогерманський народ, що довго був пострахом римлянам, розбитий римськими військами в 101 р. до н. е.; хозари — напівкочові тюркські племена, що жили в 1 тис. н. е. в степах Південно-Східної Європи, в середині VII ст. утворили державу — Хазарський каганат, після X ст. про них згадок нема.

656 Вертепи — пустелі, хащі, відлюдні місця.

657 Див. приміт. 131.

658 Руський — тут і далі у Літописі С. Величка термін «руський» подається у значенні український.

659 Ордонатер — див. приміт. 141. Шкаденберг (Скаденберг) — власне, Георг Кастріот (1404—1467), національний герой албанців, який у 1443 р. підняв повстання проти турків і переміг їх.

660 Гарпократ — грецька транскрипція назви єгипетського бога Гора. Він утілював ідею сонця, зображували його з пальцем правої руки в роті. Греки не зрозуміли цього символу і зробили його богом мовчання.

661 Атгіс (Атіс) — грецьке божество, син Нани, дочки річкового бога Сангарія. Нібито трагічно загинув; влаштовувалися свята в його честь.

663 Ми не маємо фактів, що виказували б про польські симпатії І. Виговського за життя Хмельницького. Прихильником польсько-козацької згоди вважали тоді П. Тетерю (до нього звертався С. Беневський, коли вибирався до Хмельницького, а ще раніше — посланець Беневського К. Перетяткович). Можливо, лист, що його подає Величко, адресувався Тетері, хоч Беневський добре знався і з Виговським.

664 Про такі намови Виговського поки що не знаємо нічого. Величко повторює тут слова Твардовського.

665 Виговський за життя Хмельницького не мав воєнної слави, це пізніше закидала йому опозиція.

666 Підпис подано латиницею, тоді як весь лист перекладено.

 

Того ж року навесні, після Великодня, на Седмицю мироносиць, із вівторка на середу, п’ятнадцятого квітня 638, преставився преосвященний і боговгодний муж Сильвестр Косов, київський митрополит. Він пробув на своїй митрополії десять з лишком років, від 1647 року по нинішній 1657 рік, коли й помер. А після його святобливої смерті, доки мав бути вибраний інший митрополит, доглядав деякий час митрополичий престол у Києві преосвященний Лазар Баранович, що був того ж 1657 року, в минулий Великий піст, у четверту листвичникову неділю 639, висвячений у Волоській землі на Чернігівську архієпископію 640 — він приїхав до Києва перед Великоднем. Потім того ж року вибраний на Київську митрополію після Косова Дионисій Балабан 641.

Гетьман Запорозького війська Хмельницький, утомлений численними минулими військовими трудами, сидів у той 1657 рік спокійно і не давав ніякої оказії полякам до війни 642. Однак поляки не погамували своєї злоби, вони поки що розправлялися в Польщі зі шведом, а кримського хана вблагали й підкупили, щоб пішов зі своїми ордами на Україну воювати Хмельницького. Сам хан на це прохання поляків, либонь, не рушав із Криму 643, але виправив був на Хмельницького шістдесят із лишком тисяч кримської та білогородської орди. Але Хмельницький провідав про те завчасу і виправив проти того нашестя для зустрічі на Ташлик 644 тридцять тисяч свого козацького війська з гарматами на чолі з брацлавським полковником Богуном, наказавши йому, щоб того ворога до України не допустив. Кримські й білогородські орди, прочувши про таку козацьку готовність до стрічі, не дійшли Ташлика на десять миль, повернули ні з чим назад додому і в те місто більше вже виходити на Україну не посміли.

Сам Богдан Хмельницький, після того як виправив на Ташлик військо на чолі з Богуном та іншими полковниками, упав у недугу 645 і, протягши іще невеликий час у хворобі 646, докінчив у Чигрині, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне й великопечальне життя 647, лишивши махину війни своїм спадкоємцям, козацьким гетьманам, а всій осиротілій по собі Україні немалий жаль. Коли повернулося з Ташлика згадане військо, саме на Велику Пречисту б48, при зібранні всіх полковників та старшин Запорозького війська в Чигрині згаданий вище доглядач митрополичого престолу преосвященний Лазар Баранович, прибувши з Києва, взяв з Чигрина при великій публіці і з церемоніями тіло Хмельницького і, перенісши в його маєтність Суботів, поховав його в камінній церкві 649, поставленій його ж, Хмельницького, коштом. При цьому погребі були й польські посли, яких прислано до нього, Хмельницького, в інтересах цілої Корони Польської, тобто генерал Пнемевський з товариством650.

 

Промова на погребі гетьмана військ Запорозьких, виголошена його старим секретарем Самоїлом Зоркою в Суботові у серпні 1657 року 651.

Жити й умирати — либонь, постановлено так від початку світу всесильним божим декретом, висловленим до наших предків,— живіте і множтеся, бо землею ви є і до землі підете. Однак смерть людська звикла наповнювати серця живих непохибним і непогамованим жалем, панове полковники і вся старшино з усім товариством Запорозького війська! Прийшлося нині й нам після веселих минулих часів слухати смутні плачі і рясними сльозами заливати обличчя наше, коли мусимо оце оглядати на смертнім катафалку і віддавати останню шану нашому гетьманові Богданові Хмельницькому, справдешньому, даному нам від Бога вождеві, якого забрала від нас невблаганна смерть.

Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Русі Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всю ди допомагала всемогутня рука божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом із тим ворогів наших — польських савроматів.

Помер той, від чийого гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитних вандалів Сармація і обидва береги бурливого Евскінопонту 652 зі своїми міцними замками й фортецями (особливо в 1621 році 653, коли точилася під Хотином не без участі братів наших, козаків, щаслива для Корони Польської війна з імператором оттоманським Османом), але й дрижали, й тряслися огорнені мушкетним козацьким порохом і самі царгородські стіни. Помер, зрештою, той, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати 654 оживлені старожитні права й вольності українські та цілого Запорозького війська. Не стає мені часу, щоб висловити й вичислити цноти й вашу лицарську діяльність, яку ви хвалебно виказали при даному собі від бога вождеві й гетьманові Хмельницькому за пошкоджені й потоптані поляками старожитні права й вольності братів своїх на багатьох місцях з великою перевагою й відвагою, наслідуючи в тому старовічних предків слов’ян, які давали воєнну допомогу й великому Александрові Македонському, а також сцитгів, цимбрів і козарів 665. Нехай виповідять людською мовою про лицарьську діяльність вашу поля й долини, вертепи 656 й гори, мури й гарматні рури, коли ви ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, з лицарською й богатирською відвагою проти ворогів і братів своїх сарматопольських 657, і це ви доказували при всемогутній божій помочі на Жовтій Воді, під Корсунем, Пилявою, під Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом і Замостям, під Нестерваром і Баром, Кам’янець-Подільським і Жванцем, Батогом і Охматовом та і в інших багатьох місцях, яких не вилічую.

До тебе звертаюся з доброю мовою, милий наш вождю, державний руський 658 Одонацерю, славний Шкандербеку 659, гетьмане славного всього Запорозького війська і цілої козако-руської України Хмельницький Богдане, до тебе мова, скутого зараз поміж чотирма дошками і мовчазного, вимови й розпоряджень якого незадовго перед цим слухало нас сто тисяч, і ми ставали готові на всякий твій кивок!

Чому так швидко став ти мовчазним Гарпократом 660, принаймні наслідуєш німого Атгіса 661, промов до нас, братів своїх і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями й ворогами! Адже це той німородний Атгіс застеріг ретельною вимовою батька свого, короля, що його має забити власний жовнір! Ти ж, уміючи доброї мови, вимов і дай нам пересторогу, щоб не були ми звойовані й переможені ворогами нашими. Одволічи хоч на малу хвилю теперішнє право твоєї смертоносиці і промов до нас ласкаво й по-доброму, як нам далі жити, ласкавий і добрий наш гетьмане, а коли такий пильний вже декрет смертоносиці і того ти над змогу живих не здатен учинити, то принаймні вмоли там, у божім маєстаті, куди посилають тебе, надпотужного пана, щоб по відході твоїм ударував нас щасливим життям і зберіг у цілості та мирі від усіляких ворогів нашу вітчизну. А ми навзаєм за тебе, живучи тут, на землі, прирікаємо й зобов’язуємося благати божий маєстат, щоб наділив хвалою своєю своїх вибранців. Амінь!

За два місяці до смерті Хмельницького король Ян-Казимир послав приватний універсал про виправу в посольстві вдруге чи вже втретє 662 до козаків генерала Пнемевського з товариством, щоб знову примирити з собою Хмельницького та Запорозьке військо і приєднати до Корони Польської, а від московського союзу відірвати. Писаний цей універсал був до писаря Хмельницького Виговського 663, але без визначення його імені, тільки з бажанням, щоб він допоміг названому послові своїм розумом у тому вельми потрібному коронному ділі. При цьому послові Хмельницький докінчив і життя своє і був похований, так і не схилившись до хитрих лядських і Виговського намов б64 та оман, і таким чином не змінив своєї вірності великому російському государеві. Але чого поляки не взяли в Хмельницького, те невзабарі взяли у згаданого Виговського, звабивши його на свій бік, і довели його до зради російському государеві на крайнє розорення України,— про це буде оповіджено далі.

Звідсіля можна пізнати їхню, поляків, гординю, хитрість і злобу до православних; вони завжди не розбиралися в теперішніх і минулих подіях, бо аж ніяк не годилися з Хмельницьким і хотіли з ним прощатися, коли він багаторазово, як було показано попереду, шукав у них ласки й примирення. Але коли він, збридивши їхню гординю, прихилився до православного російського монарха, навічно відкинувшись від них, вони вже самі почали шукати в Хмельницького доброхотства до себе й мирного схилення. Хай би поляки запам’ятали приказки: «Первого не кидайте торгу» і «тоді дери лика, коли деруться» — оскільки все на світі з часом спливає і людські наміри не приходять до сподіваного свого завершення.

 

«Ян-Казимир, з божої ласки король польський,

великий князь литовський, руський, прусський,

мазовецький, жмудський, інфлянтський, смоленський,

чернігівський, шведський, готський,

вандальський дідичний король.

Уроджений і прихильний до нас, ми не втомлюємось у нашому старанні, яке взяли від початку нашого панування на себе, щоб заспокоювати держави, довірені нам від Бога, і пригашувати внутрішню пожежу, бо взагалі ми хочемо довести ту нашу ціль до пожаданого кінця й тепер. Отож висилаємо знову уродженого Пнемевського, генерала й посла нашого та Річі Посполитої, до уродженого Хмельницького, Запорозького гетьмана, щиро нам милого. Але достатньо ми поінформовані, що твоя ясна милість користується великою повагою, яку заслужив в уродженого гетьмана і всього війська Запорозького відвагою і своєю спритністю, а також вправністю у лицарському ділі 665, і багато що можеш. Через це жадаємо, щоб твоя вельми ясна милість схилився до такого святобливого і потрібного всьому християнству діла і допоміг тут нам, маючи ту від нас неодмінну королівську декларацію, що ми все те, що сталося, спільні гріхи, офіруємо справедливому Богові і нічого іншого та пожаданішого не маємо в серці над спільне добро, цілісність та безпеку як Річі Посполитої, так і Запорозького війська. І коли велика, ясна твоя милість виявить свою зичливість у тій оказії, щоб заспокоїти розрух у спільній вітчизні, то будемо віддячувати те вельми ясній твоїй милості всілякою нашою ласкою і щедротливістю. При цьому зичимо твоїй милості від пана Бога здоров’я.

Даний у Данкові, дня ІЗ червня, року панського 1657-го, а нашого польського й шведського панування десятого року.

Ян-Казимир, король» 666

(М.П.К.)

РОЗДІЛ X

Про те, чому Хмельницький звелів поховати себе не в Чигрині, а у Суботові, і про суботівські його грунти, як вони йому досталися; про Чигринський і Терехтемирівський уїзди, здавна віддані козакам, а потім неслушно відняті поляками; нарешті, короткий спогад про Хотинську війну.

667 Див. приміт. 15, 50. Хутір осадив батько Хмельницького.

668 Див. приміт. 14.

669 Прогалина. Має бути: Жигмунда III.

670 Див. приміт. 14.

671 Число не проставлено.

672 Див. приміт. 33.

673 Див. приміт. 95.

674 Тут маємо цікавий анахронізм, який широко використовували козаки. Вони вважали свій стан предковічним. Величкове ж пояснення причин похорону Хмельницького в Суботові химерне, але побудовано його на певній сумі козацьких протиріч і на їхній непевності в посіданні свого права.

675 Див. приміт. 51.

676 Цікаво, що посідання Конецпольського вважається законним, а Чаплинського, який діяв тими ж методами,— ні. Очевидно, справа тут у санкції короля.

677 Число не проставлене.

678 Дані про полки неточні. З 1650 по 1654 р. на Україні було 17 територіальних полків і три військові. Ще М. Максимович помітив, що в цьому місці Величко начислює не 20, а 21 полк, тобто перечисляє полки свого часу, додавши до того полк Подільський, якого при ньому вже не було. Богуславський полк утворився за Мазепиного гетьманування. Стародубський полк було виділено з Ніжинського в 1663 р. Лубенського полку не було ще в 1657 р.— ця територія входила до Миргородського полку. Утворено Лубенський полк за Виговського. Взагалі складається враження, що перед нами чернетка до таблиці полків, старшини і полковників.

679 На тому боці Дніпра — Правобережжя, на цьому боці — Лівобережжя.

680 Генеральна старшина не перечислена. Заповнюємо цю прогалину. За Хмельницького були генеральні обозні: І. Чернята — в1648—1649 рр.; Ф. Коробка — в 1650 р., Т. Носач — у 1648— 1650 рр.— прилуцький полковник, з 1655 р.— обозний. Генеральні осавули: М. Лучченко (Мисько), був осавулом у 1649 р. і за Виговського також; Д. Лисовець (Демко Чигиринський), був осавулом у 1649 р., у листопаді 1654 р. згадується вже як покійник; І. Ковалевський — з 1655 р. до серпня 1658 р. Генеральні судді: Матіаш, ближче невідомий,— 1649 р.; С. Богданович-Зарудний — з 1652 р. Генеральним" писарем був весь час, від червня 1648 р. до кінця гетьманування Хмельницького,— І. Виговський.

681 Богун Іван — був полковником кальницьким з лютого 1649 р., мав ще титул подільського полковника; Жданович Антон — був полковником київським з жовтня 1649 р. до липня 1653 р., коли був затриманий поляками як посол (див. приміт. 249, 251—254); Гоголь Остап (див. приміт. 147); Кривоніс Максим тоді вже не жив, був нетериторіальним полковником (див. приміт. 147); Полкожух, Півторакожух— місце урядування визначити годі; Тиша Михайло — короткотривале очолював Звягельський полк у квітні 1649 р.; Головацький Петро — очолював, як і Кривоніс, чернь, на той час уже не жив; Немирич Юрій — щодо нього звістки розходяться, деякі дослідники кажуть, що він був полковником за життя Хмельницького, але певніше, що прийшов до Хмельницького перед його смертю і полковником за його життя не був; Федоренко — деякі дослідники вважають, що ця особа ідентична з Богуном, хоч є підстави припускати, що Величко мав рацію, розрізняючи їх; Тетеря Павло — був переяславським полковником з липня 1653 р.; Демко — хто такий — неясно, знаємо Лисовця Демка, генерального осавула (див. приміт. 680), який помер за життя Хмельницького. Грабянка та «Історія Русів» ототожнюють цього Демка з Многогрішним, і дехто з істориків це прийняв. Вірогідніше, проте, що тут йдеться про Д. Лисовця; Глухий — може, це Остап Глух, що був уманським полковником з жовтня 1649 р. по квітень 1654 р.; Криса Михайло — місце урядування визначити нема змоги; Переяславець Іван — військовий писар, пізніше полковник, був послом Хмельницького в переговорах з поляками в 1650 р. і після битви під Берестечком в 1651 р.; Горкуша Филон — був полковником полісським, брав участь у боях на Прип’ятському фронті влітку 1651 р.

682 Ганджа Іван — був полковником уманським у червні — липні 1648 р.; Кречовський Михайло — полковник київський з 1648 р. по серпень 1649 р., поліг при обороні української землі від Литви (див. приміт. 52); Золотаренко Іван — полковник ніжинський, наказний гетьман з серпня 1654 р., поліг при здобутті Старого Бихова в 1655 р.; Пободапло Степан — чернігівський полковник, наказний з 1649 р., з липня 1651 р.— чинний, поліг у жовтні 1654 р. в Білорусії; Гладкий Матвій — полковник миргородський з квітня 1649 р., розстріляний Хмельницьким за непокору 1652 р.; Голота Ілля — наказний канівський полковник з червня 1649 р., поліг у боях з литовським військом; Каневський — прізвище ніде не трапляється, але чи це прізвище? Завважимо чернетковість списку, можливо, Величко хотів назвати канівського полковника, та не взнав прізвища, канівськими полковниками були за життя Хмельницького в різний час С. Савич, Ф. Стародуб, А. Бутенко і наказні — І. Голота, І. Шешерей та Заблоцький; Небаба Мартин — чернігівський полковник з листопада 1648 р., поліг у липні 1651 р. в боях з литовським находом; Нечай Данило — полковник брацлавський з березня 1649 р., загинув у лютому 1651 р.; Донець тут вписаний як покійник, мабуть, помилково, хоч лишається сумнів, чи полковник Донець, що діяв в часи Виговського, ідентичний з названим Величком; Полуян — був сотником, його захопили в полон поляки влітку 1648 р. під час боїв Кривоноса з Вишневецьким. Список полковників неповний, немає тут Джалалія, Пушкаря, Гуляницького, Лісницького та ін.— це теж ознака чернетковості списку, тим більше, що в самому Літописі згадується, що Пушкар був полковником за Хмельницького.

Коли хто з цікавості захотів би знати, чого Хмельницький, бувши шляхетської руської породи, велів поховати себе після своєї смерті не в столичнім і предковічнім козацькім місті Чигрині, але в Суботові, то хай знає, що він як за життя свого не волів бути лядським підданим, так і після смерті не хотів починати до судного дня на загальній козацькій землі у Чигрині, яка вже тоді була у підданстві коронного хоружого Конецпольського, а на своїй, істій, заслуженій власною кров’ю суботівській землі і в камінній церкві, зведеній його старанням і коштом.

Бо Суботів осадив собі Хмельницький 667 на грунтах і землях, які він здобув кров’ю й воєнними потами на загальне добро Корони Польської в численних воєнних оказіях, а надто в 1621 році 668 (що підтверджує на п’ятому листі в своїй книзі й Твардовський) на Чорному морі за указом короля Жигмунда [...] бб9 і сина його Владислава. Бо коли король Жигмунд хотів помститися за свою образу від турчина й розгром завдяки зраді польського й козацького війська з генералом Жолкевським на Цецорі, чи Церорі 670, і щасливо відправляв багатоденну війну під Хотином з турецьким царем Османом через свого сина принца Владислава і генерала Хоткевича (про це дивися попереду лист [...] 671, то за Жигмундовим і принца Владислава указом Хмельницький усе-таки працював щасливо на Чорному морі з десятьма тисячами козацького війська, де переміг багато турецьких суден із гарматами. І за ту ж бо вірну службу Хмельницького були йому навічно надані спершу від короля Жигмунда, потім від сина його, короля Владислава, який сів на Польському королівстві після свого батька Жигмунда в 1636 році 672, і були стверджені обома королівськими привілеями згадані суботівські грунти й землі. Ці привілеї, відібравши Суботів, захопив був оманою в Хмельницького Чаплинський, а потім почав шукати і його голови, однак загубив від Хмельницького свою 673, не доп’явши того, з чого міг би завести свою лядську душу в ще більшу проказу гріха.

Не хотів тому-бо Хмельницький бути похований у тій чигринській землі, яка вже тоді, як казав вище, відійшла була через неправильне і ґвалтовне право, зі зламанням давніх прав Запорозького війська з-під козацької влади в державу й підданство згаданому Конецпольському, через що довгий час точилася між Хмельницьким і поляками війна, яка принесла превелике й пребагате зобопіль пролиття людської крові. Адже вся, що лежить обіруч Дніпра, Мала Росія була від давніх і старовічних часів вітчизною козаків, і ляхи лише через заздрісність заволоділи нею і відняли давні її свободи 674. А Чигринський і Терехтемирівський повіти доти (як Хмельницький почав війну) завжди лишалися козацькими пристаниськами та житлом — про це свідчить і Твардовський у першій частині своєї книги, названої «Війна домова», на п’ятому листі,— і до держави лядських панів (окрім самого короля) принаймні не належали. Коли ж те старожитнє козацьке право над правду і християнське сумління було поляками змінене і Чигринський повіт віддано від королівського імені у підданство коронному хоружому Конецпольському за його заздрісливим проханням і неситим бажанням, тоді Чаплинський (про нього досить було написано на початку війни Хмельницького), Чигринський староста Конецпольського, перебравши міру в нанесенні кривд та образ людям і козакам, спробував у той-таки спосіб утиснути й образити його, Хмельницького, віднявши в нього (як раніш уже про це писалося) не лише його Суботівську слободу зі всіма заслуженими грунтами, але й, гидко збезчестивши його самого чотириденним ув’язненням поміж злодіїв 675, а також потиличниками, загнав його за Запорожжя та до Криму, запаливши тим самим вогонь козацької війни проти поляків 676.

 

ВИВІД ПРО ГОРОДОВІ КОЗАЦЬКІ ПОЛКИ, ЩО БУЛИ І Є НИНІ В МАЛІЙ РОСІЇ ОБІРУЧ ДНІПРА.

Під час лядської комісії з козаками, яка була після війни з козацькими гетьманами Острянином та Гунею на Масловому Ставу у 1638 році, коли постановили над козаками замість гетьманів лядських комісарів, про що дивися лист попереду [...] 677, найменовано й постановлено було шестеро козацьких полків з їхньою старшиною.

А саме:

Черкаський, Корсунський, Каневський, Чигринський, Білоцерківський та Переяславський.

На початку війни Хмельницького з поляками у 1648 році учинилося обіруч Дніпра 20 козацьких полків б78.

А саме: на тому боці 679 Дніпра 10 — Чигринський, Каневський, Черкаський, Корсунський, Богуславський, Білоцерківський, Паволоцький, Брацлавський, Кальницький і Уманський, Подільський.

І на цьому боці Дніпра 10 — Київський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький і Полтавський. Вважаю за потрібне перечислити тут, при кінці життя Хмельницького, його старшину і полковників, як живих, так і тих, що були побиті поляками на різних місцях і у різні роки.

 

СТАРШИНА ГЕНЕРАЛЬНА 680

 

ПОЛКОВНИКИ ЖИВІ:

Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко, Павло Тетеря, Демко, Глухий, Криса, Переяславець, Горкуша 681.

 

ЗАБИТІ ПОЛКОВНИКИ:

Ганжа, Кречовський, Золотаренко, Пободайло, Гладкий, Голота, Каневський, Небаба, Нечай, Донець, Полуян 682.

РОЗДІЛ XI

Про вихід шведів із Кракова і про вступ до міста польського короля; про королівський похід на Шведа із Кракова до Мазовїі та Пруссів і про успіхи Чернецького в Пруссах; про примус через трактат брандебуржців до Корони Польської, як було колись; про смерть Хмельницького і про неузгоду серед козаків щодо гетьманства; про вибрання в гетьмани Виговського і про його неправедну увагу до поляків.

683 Число не проставлено.

684 Це було на початку вересня 1657 р.

685 Три дні.

686 До Варшави..

687 Див. приміт. 629. Це сталося в жовтні — листопаді, коли король з’їхався з брандербурзьким князем. Остаточно договір оформлено 6 листопада.

688 Цього пункту про гроші не було, більше того, король польський обіцяв заплатити 200 тисяч золотих, а поки що віддавав Ельбльонг (який був, однак, під шведами), давали князеві на денному (форма феодальної залежності) праві Битов і Ленборк (див. пункт 2) — це робилося у винагороду князеві за участь у війні зі шведами.

689 Польське написання Lębork, Bytów, Elblag. До речі, коли прийшлося до діла, поляки Ельбльонг не віддали.

690 3 умовою, що Польщі допомагатиме Леопольд І.

691 Тут ідуть лайки на Хмельницького.

692 Ці незгода і розладдя почалися ще за життя Хмельницького, оскільки Хмельницький хотів передати булаву синові Юрію і застерігався від противників (відомо, як покарав він Виговського). Знаємо і про заколоти у війську (див. приміт. 645).

693 Див. приміт. 663.

694 Факт узято у Твардовського.

695 Неясно, про яке відправлення послів йдеться. Коли перше, то тоді був ще живий Хмельницький, і це міг бути дипломатичний маневр, коли ж друге, то Виговський був тоді вже гетьманом, і про якусь згоду ще не було мови (див. приміт. 701). Погодився з поляками Виговський значно пізніше.

696 У рукописі 190-а сторінка біла, тільки на колонці надпис: «Третій рік шведської війни з поляками, 1657 року». На цій-таки сторінці портрет Виговського, під яким подано: «Вивід про Виговського».

697 Виговський був православний шляхтич з Овруцької околичної шляхти герба Абданк.

698 Виговський почав свою кар’єру в 30-х рр. на Волині у міськім (гродськім) суді. 1635 р. він був намісником Луцького староства. 1638 р. їздив до козаків з польськими комісарами як писар робити згоду.

699 Число не проставлене.

700 Дата хибна. Виговського обрали гетьманом 26 серпня (за ст. ст.) у Чигирині, дехто називає і Суботів; 11 жовтня на раді в Корсуні цей вибір підтверджено. Вибрано його гетьманом, бо Юрій був неповнолітній.

Тільки-но шведський генерал Вертз виступив із трьома тисячами своїх шведів із Кракова, як свідчиться на листку [...] 683, в розділі 8, польський король Ян-Казимир вступив на їхнє місце і, з веселим серцем оволодівши столицею, віддав хвалу й подяку Господові Богу, що приподобив його тою своєю благодаттю б84. У Кракові, однак, він бавився недовго 685, а, осадивши місто німецькою піхотою й уміцнивши Краківський замок своїми польськими людьми, сам із іншим польським та цісарським військом рушив з Кракова для воєнного чину над шведами до Мазовші й Пруссів 686. А Чернецький зі своїм полком і великопольськими хоругвами пішов із поспіхом за королівським розпорядженням до шведської Поморії, де ледь не вперся в самі морські береги, і вогнем та мечем наніс Старограду, Щетінові і всім тамтешнім обивателям превелику тривогу. Від Поморії він ухилився в Прусси, прагнучи випередити згаданого генерала Вертза, що простував туди, і прихилити, як було раніше, до Корони Польської брандебурзького князя, який був тоді вже нейтральний до обох сторін, одначе допомагав шведові й обтяжував війною Гданськ. Він, Чернецький, це й справив не без значної шкоди для себе, за допомогою литовського гетьмана Гонсевського та інших польських військ на чолі з Лещинським, так що брандебурзький князь, бувши ущемлений тими польськими військами, схилився до трактату 687 з Чернецьким на таких умовах:

1. Що він, Брандебуржець, не має належати до двірної юрисдикції і старого канону польських королів, лише даватиме щороку Короні Польській шістдесят тисяч злотих, не більше 688.

2. Що Лембург з Бітомом і Елбліомг 689 до часу виторгував у поляків.

3. Виторгував також Брандебуржець у польського короля амністію, прощення й ласку як щодо своєї вини, так і до вини всіх тих, що разом із ним трималися до того часу шведського боку.

4. Шведові Брандебуржець відмовляє в приязні навіки і сам обіцяється піти на нього війною разом із польським королем 690.

 

Отаким миром з Брандебуржцем Велика Польща заслонилася від свого ворога і звеселилася. Аж тут прийшла друга, втішна для польського короля, звістка з України про вищеописану смерть Хмельницького. Якими словами згадує про цю кончину Хмельницького автор Твардовський, подивися, читальнику, в його книзі на 238 листі 691.

Після смерті Хмельницького, що сталася на превелику втіху ворогам-полякам, почалася поміж козацтвом і старшиною їхня велика незгода й розладдя щодо гетьманства 692, оскільки одні давали свої голоси за Юрася Хмельниченка — молодшого, а інші — за генерального писаря при Хмельницькому Виговського. Отой Виговський ще за життя Хмельницького схилявся до приязні з Короною Польською і бажав із нею згоди 693, надто ж після його, Хмельницького, смерті, бо в своєму листі, писаному до польської королеви при відправленні лядських послів 694, озивався з доброю увагою на згоду з Короною Польською. А тільки-но він, Виговський, був вибраний згодними голосами старшини й усього козацтва в гетьмани, тоді відразу ж змінив ту приязливу свою увагу до Польщі і, добре вивідавши про тодішні події в ній, постановив обов’язково махину війни з поляками докінчити війною, як це почав був Хмельницький, і ніколи не бути приятелем лядському іменеві. Але чинив то, знати, поверхово, пригоджуючи козацькому війську, що було при обранні його, Виговського, і виявляючи свою неприязнь до поляків на словах, а в серці тримав він інше й бажав полякам усього, чого шукали вони собі в небіжчика Хмельницького і в нього, Виговського, через кількаразових своїх послів 695.

 

Вивід про Виговського 696.

Іван Виговський був за походженням із руської, що перебуває під Польською державою, шляхти 697, а, вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах, однак завдяки тимчасовій марності і з огляду на цьогосвітні гаразди був єдиного духу з поляками. Через це він слугував перед війною Хмельницького писарем при польському комісарі 698, поставленому поляками над козаками замість гетьмана, згідно постанови комісії, яка відбулася після Острянинової війни біля Маслового Ставу (дивися про це лист [...] 699); і, бувши ото писарем при польському комісарові, він познайомився з Хмельницьким. Коли ж після втечі Хмельницького з Чигрина до Запорожжя комісар із гетьмановим сином був виправлений коронними гетьманами до Запорожжя проти Хмельницького, тоді Хмельницький зустрів був їх, поляків, на Жовтій Воді і розгромив при всесильній божій помочі, вибивши їх усіх до ноги.

У цій поразці одні впали трупом, а інші з цим Виговським досталися живцем в ординські руки. Побачивши себе в смертельній небезпеці, Виговський упав до ніг Хмельницького зі слізним проханням, аби той визволив його з тієї татарської неволі, зобов’язуючись щиро йому теє відслугувати. Хмельницький тоді, задля свого знайомства, через обов’язок і слізне прохання, а найбільше з християнської любові, викупив його, Виговського, в татарина за невелику ціну чи, як оповідають старі люди, виміняв за одну шкапу і, відібравши потім у нього, Виговського, тверду присягу на вірну і щиру до себе приязнь та зичливість, поставив його генеральним військовим писарем. На тому писарстві він, Виговський, вірно служив Хмельницькому ледве не десять років, добув і до смерті його, а коли Хмельницький, лишившись при непорушній вірності своєму російському государеві, помер, був вибраний старшиною і Запорозьким військом гетьманом. Але на тому гетьманському уряді він мало прожив, зберігаючи вірність своєму государю (про що з’явить подальша оповідь), відійшов од нього і перекинувся до поляків, навівши на малоросійську Україну велике лихо, розрух, кровопролиття і крайній розор. А поставлений був Виговський гетьманом у Чигрині року тоді сущого 1657-го, 12 вересня 700.

РОЗДІЛ XII

Про вибрання Виговського на гетьманство після Хмельницького; про листи його до запорожців, послані через нарочних послів, із висловленням своєї вірності; про вислання їм, запорожцям, грошей і про відповідь йому на те запорожців.

701 Виговський затримав польських послів і не робив перед Москвою секретів з місії Беневського. Умова з Беневським теж нейтральна. Обидві сторони зобов’язувалися дотримуватися кордону, для козаків — по Случ, для поляків — по Горинь, територія між ріками нейтральна. Більшого польські посли не досягли. Беневський виїхав з України на початку жовтня. В час обрання Виговського були в Чигирині російські посли (Кікін, Роколов), які вели вивідчу роботу, але про польські затівки Виговського в цей час мовчали.

702 Пушкар був полтавським полковником від жовтня 1649 р. Він був присутній при обранні Виговського також і на Корсунській раді, на якій підтверджено Виговського на гетьмана. Його опозиція виявилася пізніше: в листопаді — грудні.

703 Вибрання Виговського не тяглося кілька тижнів, це сталося протягом одного дня і без ніяких незгод під час обрання.

704 Про це переконливих фактів не збереглося.

705 Див. приміт. 702.

706 Див. приміт. 701. Треба сказати, що в цей час Виговський приймав багатьох послів. Тут були шведські посли (Г. Лілієкрон), відпоручники Туреччини, Криму, Волоської та Мунтянської земель і Австрії. Австрійські посли намагались поєднати Польщу з Україною, але успіху не мали. На початку жовтня зі Швецією було постановлено офіційний договір. Величко цих фактів не знає, взагалі дані його про цей час ідуть тільки від Твардовського.

707 Частина істориків бере під сумнів ці листи щодо їх автентичності. Ми знаємо, однак, факт, що Виговський у цей час таки листувався з Запорозькою Січчю — він казав про це московському послу Кікіну ще 31 серпня. Крім того, листи впадають у тон тої ідеології, з якою справді виступає в цей момент Січ у своїй опозиції до городового війська. Але Величкова стилізація листів відчутна.

708 Див. приміт. 703.

709 Виговський справді це скрізь підкреслював, хоч невідомо, чи було то щиро.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

710 Дата сумнівна, вона підведена під Величкову дату обрання Виговського (12 вересня).

711 Термін у часи Виговського не вживався.

712 Лист вважається неавтентичним, повторює помилки Величка, хоч тогочасну ситуацію змальовує досить правильно (див. приміт. 707).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

713 Є дані, що запорожці не визнали вибрання Виговського на гетьмана. Я. Барабаш, що був тоді кошовим, оголосив цей вибір недійсним, оскільки стався без участі Запорозької Січі.

714 Посли, що були від Січі в Москві, засвідчили 23 листопада, що Виговський із старшиною зрадили царя, бо поновили таємний союз з Ракочієм, шведами, волоським та молдавським господарями, а також відновлюють приязнь із татарами. Про прихилення до Корони не йшлося, хіба така загальна фраза: «Беруть собі за панів інших царів, королів і князів невірних» (див. приміт. 706).

715 Мається на увазі похід російського війська на Литву в 1654 р. і в Інфлянти (Ліфляндію) в 1656 р. (див. приміт. 558).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

716 Датування сумнівне (див. приміт. 710). Треба сказати, що напружені стосунки з Січчю почалися вже за Хмельницького. З початку вересня запорожці перехопили листи Виговського до хана і послали ці листи в Москву. Виговський поставив перед Січчю вимогу видати непокірних, перш за все Я. Барабаша, а з середини вересня почав блокаду Запорожжя, не пускаючи туди купців з порохом та припасами. Запорожці впокорилися в середині листопада.

717 Листи від запорожців підписував тоді Я. Барабаш.

 

Після смерті і знаменитих похоронів у Суботові гетьмана Запорозьких військ Богдана Хмельницького, ще не відправляючи й лядських послів, генерала Пнемевського з товаришами, було вчинено між старшиною й черню городового Запорозького війська раду, кого вибрати на місце Хмельницького новим гетьманом. Здобути цей гонор таємно старався Виговський, отож найбільше він і радив учинити постановлення гетьмана (до чого штовхала його і власна на той час потреба), щоб підупала Україна не була сиротою без свого власного господаря. Допомагали Виговському у тому вибранні на гетьманство і згадані вже лядські посли 701, які надихнули своїм духом Виговського на відступництво від російського союзу і щедро його обнадіяли як словесними й письмовими пропозиціями, так і листовними королівськими упевненнями в його, королівській, ласці. А що при погребі Хмельницького не було кількох полковників, у тому числі й Мартина Пушкаря 702, через це була щодо обрання гетьмана незгода і те вибрання протяглося кілька тижнів 703. Відсутніх полковників було запрошено в Чигрин на ту гетьманську елекцію через особливі листи. Полковник полтавський Пушкар завчасу провідав, що багато хто хоче вибрати на гетьманство Виговського, і, маючи до нього свою особливу антипатію та недоброхітство, не лише не поїхав на те вибрання з Полтави, але й відпровадив і листоподавця із лайливими й ущипливими словами на Виговського, сказавши, що вважає Виговського не достойним гетьманського уряду і знає на ту достойність кращих та заслуженіших товаришів у Запорозькому війську.

Сонм старшин і черні Запорозького війська, що зібрався в Чигрині на гетьманську елекцію, був тоді частково скорумпований Виговським 704, а частково був обнадіяний його ласкою та увагою і визнав Пушкаря за противника своєї волі і загального добра 705; отож рада, вже не чекаючи його голосів, учинила одноголосно гетьманом Виговського.

Він тоді, вступивши на той гетьманський уряд і прийнявши до своїх рук належні гетьманському гонорові клейноди, розпустив додому задоволену постановою старшину і городове Запорозьке військо і чесно відправив з невідмінною своєю пошаною й доброзичливістю до Корони Польської і згаданих польських послів 706. А до Запорозької Січі він зараз-но виправив своїх посланців і написав до запорожців отакий свій лист 707:

 

Пане отамане кошовий війська низового Запорозького

з усім старшим і меншим товариством, до нас вельми зичливі панове й брати!

Оце нині обійняла нас велика скорбота й печаль, адже невблаганна смерть відняла від нас і від вас, усього війська Запорозького, любого й доброго вождя й гетьмана нашого Богдана Хмельницького і постановила віддати його від нас до земних надр. Це було вчинено в минулому серпні після Великої Пречистої, коли згідно його передсмертного бажання ми перенесли його з Чигрина в Суботів і поховали в кам’яній церкві, поставленій на його, небіжчика, кошти. Але ми загаялися звідомити про ту небіжчикову кончину вас, наших братів, і це сталося від того, що зараз-таки після похорону небіжчика генеральна старшина й полковники, як і вся чернь Запорозького війська, що була тут, на похоронах небіжчика, старалися постановити над собою нового гетьмана. Це вибрання через їхні незгоди й неузгоди протяглося аж кілька тижнів 708. Нині ж, за божим благословенням і своїм позгодним та єдинодушним словом, вони, панове старшина і чернь Запорозького війська, вибрали й постановили собі за вождя й гетьмана мене, Виговського, вручивши вже мені й клейноди військові, які належать до гетьманського уряду, їх я, над моє хотіння 709, хоч і прийняв до своїх рук, однак без волі і згоди вас, наших братів, усього війська низового Запорозького, зовсім затверджуватися на тому гетьманському уряді не хочу, оскільки ви, військо низове Запорозьке, складаєте корінь і утвердження честі та вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам, правдешньої братії своєї; отак хай і влада ваша верховодить і має силу у вибранні й постановленні собі гетьмана. Вільно вам, братам нашим, мене від того уряду відмінити, а поставити й затвердити за своїм бажанням на ту достойність іншого. Як і попередник мій, славної пам’яті Богдан Хмельницький, який у різних випадках за свого уряду чинив усе лише з відома й поради вашої, своїх братів, війська Запорозького, так і я, коли залишуся без зміни на своєму нинішньому уряді, ходитиму його, мого попередника, шляхом, не принижуючи честі й сили вашої, війська Запорозького, і буду все погоджувати з вашою волею. І коли ваша, братів наших, одноголосна згода неодмінно дозволить мені лишатися на цьому гетьманському уряді, то, виписуючи вам свій низький уклін, дуже прошу вашої милості панства, щоб і до мене заховали таку свою братерську приязнь, любов і старання, які мали до попередника мого пана Богдана Хмельницького, і в чому не прикличе воєнна потреба, щоб допомагали мені задля оборони своєї малоросійської вітчизни мужньою й великодушною своєю силою,— труд оцей ваш буде винагороджений коли не мною, то напевне богом і матір’ю вашою Малою Росією.

Згідно небіжчикового, пана Хмельницького, заповіту, щоб поминали душу його в тамтешній січовій церкві у ваших братерських серцях, посилаємо вашій милості панству через цих нарочних посланців дві тисячі наших битих талярів, а третю тисячу з нашої власної шкатули. їх, ваша милість панство, звольте ласкаво прийняти і розподілити поміж себе, винагородивши слушно й тамтешніх церковних служителів і наказавши їм відправляти цілорічні сорокоусні молитви за небіжчикову душу і за наше спасіння. Це все виклавши і просячи про швидку до нас відповідь, зичимо щирим серцем вашій милості панству, любим братам нашим, доброго здоров’я від пана Бога і щасливо заживати на довгі літа життя-буття.

 

З Чигрина, 16 вересня 1657 року 710.

Іоанн Виговський,

новопостановлений його царської пресвітлої величності Запорозького війська і всієї Малої, що лежить обіруч Дніпра 711, Росії гетьман.

 

На той лист Виговського учинена була від запорожців та Січі така відповідь 712:

 

Ясновельможний малоросійський обох берегів Дніпра і всього війська Запорозького новопостановлений гетьмане Виговський, до нас вельми милостивий пане-брате і ласкавий добродійнику!

Ми відібрали у вашому панському до нас, низового Запорозького війська, листі, посланому через нарочних посланців, два звідомлення: сумне й радісне. Перше наповнило вщерть наші серця печаллю й обтяжило, адже через невідворотну смерть за декретом вишнього Бога, що володіє людським життям, позбулися ми свого гетьмана, доброго вождя і старатливого оборонця від ворогів вітчизни нашої пана Богдана Хмельницького, якому, після численних тутешніх подвигів та трудів, хай подасть Господь Бог на лоні Авраамовому, в райських поселеннях вічне заспокоєння, щиро того зичимо. Однак інше, тобто вибрання на гетьманський уряд вашої панської милості, нас частково звеселило і зменшило теперішню печаль, бо осиротіла вітчизна наша, одержавши собі нового господаря — вас, може бути під вашим проводом певна своєї оборони від ворожих відступів і обмов.

Тільки ж те вибрання і постановлення ваше не повинно було зачинатися й вершитися без волі й ради нашої, всього низового Запорозького війська, а лише через панів генеральну старшину, полковників і все городове українське військо, оскільки небіжчик Богдан Хмельницький прийняв начало свого гетьманства не в Чигрині, але в нашому Січовому коші, і не від городового, але від нас, низового війська Запорозького; і при нашій погодженості, а найбільше при всесильній божій помочі, щасливо переміг у перше літо своєї війни ворога. Але оскільки це вже сталося, то й ми для загального добра нашої малоросійської вітчизни того постановлення порушувати і знімати не хочемо, кладучи те на премудрий божий нагляд, як кажуть ото в приказці: «Голос людський голос побиває божий»,— і приєднуємося до голосу й волі людських, братів наших малоросійських, які вибрали й постановили на ту гетьманську достойність вашу милість пана 713. Тим більше, що ми прочитали в листі вашім панськім, який написали оце до нас, таку обітницю й убезпечення, що, лишаючися на тому гетьманському уряді, йтимеш шляхом свого попередника, славної пам’яті Богдана Хмельницького, заховуючи в своїй ласці нас, військо низове Запорозьке, і без нашої волі та військової ради не зачинаючи ніяких затівок та новинок, не кажучи вже про те, коли йтиметься про загальне добро чи занепад нашої вітчизни. Коли це ваша милість пан виконуватимеш дійово, то й від нас, всього низового Запорозького війська, можеш бути певний у щирій до себе приязні та зичливості і матимеш в усіх своїх бажаннях невідмовну прихильність та військову запомогу.

Тільки ж турбує нас у тих ваших панських убезпеченнях та зобов’язаннях якась непевність, бо після смерті небіжчика пана Хмельницького писав ваша милість пан від себе одного (як звідомилися ми з певного донесення) до найяснішої польської Яна-Казимирової королеви, шукаючи в неї собі ласки і просячи в неї клопотання до його королівської величності, бо хочеш відкинутися від держави й сильної протекції пресвітлого і самодержавного Олексія Михайловича, всеросійського монарха, а присвоїти і підхилити по-колишньому до Корони Польської 714 вітчизну малоросійську, яка завдяки військовій зброї відсіклася і звільнилася від неї під керівництвом покійного гетьмана нашого Богдана Хмельницького з великим пролиттям крові наших братів. Коли маєш учинити таке непремінно, то завчасу знай, що ми, військо низове Запорозьке, не будемо в тому слідувати вашій волі і не хочемо накладати зрадницького титулу на наше славне ім’я. Та й хай сама ваша милість пан зволить лишень роздивитися і цілком уважити, під яким монархом ми можемо сподіватися собі ліпшого життя і без сумніву визначати свій майбутній добробут, а тоді робить висновки, чи бути нам під єдиновірним православним государем, царем московським, якого ми ще нічим не образили, чи під чужовірною, що перебуває в римській відступницькій релігії та блуді, Короною Польською, яка дуже на нас роздразнена й ображена. Товариство наше низове самохітне, що було на його, монаршій, військовій службі у Литві й Інфлянтах 710, хвалиться, повернувшися звідтіля до Січі, великою ласкою й любов’ю, що була явлена до них від великоросіян. Цієї ласки ми від них сподіваємося і безсумнівно маємо надію на неї й надалі, а особливо від добронравного й добросердого отця й добродія нашого, його царської пресвітлої величності; через те ми готові й самі стати, не шкодуючи свого здоров’я, за його превисоку монаршу честь і православну державу проти всякого його ворога. Коли б ваша милість пан побачив некорисне щось до себе і для нашої вітчизни з боку його величності, то можеш, не міняючи своєї вірності, писати й просити про те до його пресвітлої величності через своїх послів,— ми сподіваємося, що не лише у великому, але й у найменшому бажанні й проханні вашому його царська величність не зволить відмовити своєї монаршої благодаті, зважаючи тим більше на те, що має від нас міцний, здавна бажаний для його богохранимої православної держави захист і охорону від ворогів хреста господнього — турків та татар. І не зможе відтак той спільний християнський ворог безпечно вступати своєю багаточисленною силою (як бувало перед оцім) у його царську державу і розвивати свої бусурманські хоругви під самою столицею.

Це все уваживши й роздивившись, зволи, ваша милість пане, згідно свого листовного, писаного до нас, убезпечення, йти шляхом Хмельницького і не змінюй вірності його пресвітлій царській величності, а при всесильній божій помочі застановляйся разом з його монаршою силою проти своїх ворогів — поляків — за наші давні вольності, щоб їхнє ярмо навіки відсікти від нашої малоросійської вітчизни. А коли було б інакше, то, напевне, ваша милість пан привів би й так уже пошкоджену численними лядськими нападами малоросійську вітчизну до останнього знищення й розору, чого ми не бажаємо, а бажаємо щиро при цьому доброго від Господа Бога здоров’я вашій вельможності й доброфортунного в гарних і корисних вітчизні замислах життя-буття. Дуже також при цьому дякуємо вашій вельможності за грошовий гостинець, яким зволив обдарувати нас через свою ласку, і зголошуємо та зобов’язуємося відслугувати те по змозі нашій.

З Січі, 25 вересня 1657 року 716.

Павло Гомон 717,

кошовий отаман зі всім старшим і меншим товариством війська його царської пресвітлої величності низового Запорозького.

РОЗДІЛ XIII

Про те, що Виговський на певний час утримався від своєї зради; про зносини його з іншими державами проти поляків, а особливо про пораду його великому московському государеві щодо Польської Корони; про гінця, посланого через те з Москви до короля; про скарби Хмельницького, які забрав із землі Виговський; про скромну королівську відповідь через гінця російському государеві; про приємну полякам звістку — поразку шведів від дунчика на морі; про успішні дії Чернецького в Померанії і про повернення його назад; про королівський відступ від Торуня через тодішню осінню негоду і про розташування там військ на зимових кватирях; про королівську зустріч у Бигдоші з брандебурзьким князем; про прощення навзаєм колишніх своїх ураз і пр.о потвердження постановлених із брандебуржцями через Чернецького пактів.

718 Див. приміт. 706, 714.

719 При Віденській угоді. Приблизно таке говорив Виговський російському послу Кікіну на початку вересня у Чигирині, коли той питав, чому приїхали шведські посли. Тоді Виговський радив росіянам помиритися зі шведами, бо поляки, мовляв, народ віроломний, і посилався на прецедент з вибором царя королем.

720 Хмельниченко був відісланий вчитися до Києва. Виговський свідчив, що Хмельницький наказав йому тримати сина в опіці.

721 Джерела підтверджують дані про великі скарби Хмельницького. Маємо звістку Беневського, що в лютому 1658 р. Виговський поїхав у Гадяч з кількома тисячами війська викопувати скарби Хмельницького. Польський хроніст Єрлич нотує звістку, що у вересні 1657 р. цар зажадав від Виговського відіслати до Москви Юрася з батьківськими скарбами. Сам Хмельниченко свідчив, що має батьківські скарби в землі (1668 р.). Можливо, Виговський узяв ті гроші на державні потреби — їхав за скарбом із військом, і то була тільки частина скарбу.

722 Це робив цар і без порад Виговського. Гонець (стряпчий Ієвлев) приїжджав ще в .квітні 1657 р. до короля в Данков і вимагав іменем царя скликати сейм. У вересні послано стольника Алфімова, який вимагав того самого. Вимога покарати канцлера, певне, приписана.

723 В лютому справді відбулася нарада, де розглядали це питання. Звісно, обіцянка корони російському царю була тільки дипломатичним маневром.

724 Так у тексті, треба, мабуть, розуміти: шведської поразки або ж поразки у Данії.

725 Король польський був зв’язаний з данцями договором, постановленим у Копенгагені 18 липня 1657 р.

726 Опалінським. Це було в кінці вересня.

727 Термін «україна» в цьому випадку вживається у значенні край, країна.

728 Повернулися-таки зі здобиччю. Це було 23 листопада. Далі Щеціна Чернецький іти побоявся.

729 Це було у вересні. Торунь був в облозі до 23 грудня 1658 р., коли й здався.

Відібравши таку несподівану від запорожців відповідь, гетьман Виговський посоромився зразу ж змінити своє, висловлене в листі до них, убезпечення. Він на довгий час відсунув свої замисли і почав змовлятися й узгоджуватися з іншими державами, особливо з Ракочим 718, що був тоді в свіжій опалі проти поляків, закликаючи його до союзу з собою проти поляків. Він старанно радив також і своєму московському государеві, його царській величності, щоб не відкладав одержання обіцяної собі польської корони 719, а домагався того в поляків зброєю. Бо коли б він те відкладав, то польський король тим часом вбився б у військову силу або згодився зі шведом і тим самим міг би звільнитися від обіцянки на його, государя, елекцію.

Ще перед тим як стати гетьманом, він, Виговський, бувши зичливим захожим у дім Хмельницького, а тим більше хитрим, відіслав був десь набік Юрася Хмельниченка 720, начебто для науки, а сам без нього вийняв із землі скарби Хмельницького, про які він знав і яких начислювалося більше ніж на мільйон, і отак хитро ними заволодів 721.

По згаданій його, Виговського, пораді пресвітлий государ, цар російський Олексій Михайлович одразу послав гінця 722 зі своєю грамотою до польського короля Яна-Казимира, дивуючись, чому це він зволікає з вальним сеймом, на якому його величність мав, згідно минулорічних Віленських угод з поляками, утвердитися електором і наслідником Польської Корони. А коли й надалі він відтягуватиме виконання своєї обіцянки і не пришле йому в тій справі своїх послів у Москву, то зараз піде сам з військами воювати Польську державу, тим більше, що має нині у своїй Російській державі бажаний мир від навколишніх ворогів. А канцлер, винуватий у тому, що цьому ділові сталася перепона, хай буде королем належно покараний.

Король польський був немало вражений такою відозвою російського монарха, однак, маючи незавершені свої справи зі шведами, скромно й уважно учинив до російського государя відповідь, висловлюючи в ній, що все літо минуло для Корони Польської в неспокої та військових завірюхах, через що всі стани Корони Польської не могли зібратися на вальний сейм, і хіба що зима, яка надходить, покаже щасливі для того сейму умови 723. А на це не польські посли в Москву, а московські до Польщі мають прибути згідно вищепостановлених пактів, і доки прийде той час, хай його величність ласкаво почекає і зволить угамуватись у своєму військовому замірі.

Відправивши з такою декларацією й проханням московського гінця назад, король сам з усім генеральним обозом рушив під Торунь, який був іще зайнятий шведами. По дорозі він дістав звістку про шведа, що дунський король, відступаючи перед ним і відводячи його далеко, аж у Голсацію, розбив на морі шведський флот і забрав собі чотири кораблі з гарматами, а також значну суму грошей, яку послали шведові з Франції. Там пропав Горн, генерал Вертз ледве врятувався, а сам шведський король зволив тоді спочивати з військом після тої дунської поразки 724 в своєму Ісмані. Після такої звістки польський король, згідно своїх прагнень 725, виправив Чернецького з підляським воєводою 726 в шведську державу Померанію, і вони, перепливши річку Одер та ввійшовши в Померанію, скурили порохом тамтешні міста, тобто Щетін, Пазвальд, Мекелбург і Гарц, сплюндрували без жодного спротиву зі шведського боку всю тамтешню україну 727 й цілими, але без великої, однак, здобичі, повернули назад до Польщі 728.

Польський король тим часом став із помічним цісарським військом під Торунем 729, але через торунську фортецю, значну в місті шведську залогу і через те, що тамтешній край був голодний (стояла вже тоді негода пізньої осені, яка могла зашкодити війську), не міг більше триматися обозом під Торунем та щось заподіяти фортеці і відправив військо по зимових кватирях, дозволивши їм збирати там з повітів новопостановлені ланові гроші — це чинилося не без утяження тамтешньої шляхти. Потім польський король з’їхався за листовною згодою з брандебурзьким князем у Бигдоші для усної конференції щодо справ, які мали вирішити, і вони, вибачивши один одному навзаєм колишні свої урази, апробували й підтвердили своїми власними особами пакт , постановлений поміж ними раніше Чернецьким. Виїхавши звідтіля, польський король прибув із сенаторами й деякими послами до Познані, щоб краще звідтіля тих послів повиправляти.

РОЗДІЛ XIV

Про посла Виговського до Москви з проханням військових клейнодів і потвердження себе на гетьманство; про царського посла до Виговського; про виконання ним присяги в Переяславлі на вірність і про прийняття потвердження та булави від того посла; про виправу того посла в Москву і про прибуття Виговського в Чигрин; про Пушкареве бажання від Запорозького війська; про задовольнення ними того його бажання і про погорду Виговського; про замисел Виговського піти на Пушкаря і про новий союз його з кримським ханом; про заклик Виговського до Пушкаря на згоду і про Пушкареву відмову.

730 Див. приміт. 687.

731 Див. приміт. 695, 701.

732 Перша аудієнція послів з боярами відбулася 8 листопада.

733 Переяславська рада з Хитровим відбулася не в 1657 р., а в 1658 р., 25 січня, бо Хитров виїхав з Москви тільки 29 листопада. Повернувся він до Москви, побувавши і в Пушкаря в Лубнах, в кінці березня 1658 р.

734 Виговський прийняв булаву не на колишніх правах та вольностях, а поступився в питанні про воєвод на Україні, обіцяв розірвати зі шведським королем, виступити проти Криму, вивести з Бихова та Чаусів козаків, не приймати московських утікачів тощо. Однак все це Виговський прийняв з обмовкою, що порозуміється з цих питань, коли поїде до Москви. До Москви він, однак, не поїхав.

735 Дата непевна, це мало б бути в кінці січня — на початку лютого (див. приміт. 733).

736 Причин невдоволення у Пушкаря було кілька. Він не хотів приставати на мир із Кримом, бо одне, людність його полку, як прикордонного, ходила до татар за здобиччю, друге, як звідомляють сучасники, він мав у себе багато татарських полонених, яких треба було б відпустити. В листах до Виговського він, однак, дав згоду на мир з Кримом. Полтавці були невдоволені поверненням Ю. Немирича, що був одним із більших магнатів, а Виговський повертав йому майно. Немирич наклав на полтавців побори, яких вони давно не знали. Нарешті, Пушкареві треба було жити в мирі з Запорожжям, бо це були його сусіди, а тут саме розгорнулася агітація проти Виговського. Через це на території Полтавського полку стояли залоги з інших полків, і це теж не подобалося Пушкареві.

737 Конфлікти у Виговського з запорожцями почалися значно раніше (диа приміт. 713, 716).

738 Про цю особу дані розходяться. В. Герасимчук припускає, що це був син того Барабаша, що загинув на початку Хмельниччини. Але ще М. Максимович, досліджуючи рід Барабаша, вказав, що сини Барабаша звалися Грицько та Степан. С. Соловйов називає Якова Барабаша Федоровичем, а Барабаш, що діяв на початку Хмельниччини, звався Іваном.

739 Полтавський полк був тоді одним із найчисленніших.

740 На початку 1658 р. прибув у Чигирин Карач-бей, склав тут договір, і його закріплено присягою. З Карач-беєм прибуло 600 татар.

741 Хан пообіцяв, що прийде з ордою навесні, що й сталося.

Лишившись гетьманом і прийнявши до своїх рук військові клейноди, Виговський сховав перед великим російським государем, що мав йому зрадити 731, і виправив у середніх числах жовтня свого нарочного посла, полкового корсунського осавула Юрія Миневського з товариством, у царське велике місто Москву з донесенням про своє обрання на гетьманство і проханням потвердити себе на той уряд та прислати військові клейноди 732. Пресвітлий государ цар Олексій Михайлович, самодержець усієї Росії, повірив цьому проханню Виговського і зараз виправив із Москви до Виговського зі згаданим його послом, корсунським осавулом, нарочного свого государського посла, ближнього околичного й оружейничого, ржевського намісника Богдана Матвійовича Хитрова з товариством. Той прибув у Переяславль 733, прибув туди й новий гетьман Виговський зі старшиною, і при тому монаршому послі там-таки, в Переяславлі, в соборній Апостольській церкві виконав на вірність присягу і прийняв від його, Хитрова, рук прислану собі від царської величності булаву і ствердну монаршу грамоту на гетьманство з колишніми правами та військовими вольностями 734. А після цієї церемонії Виговський, не затримуючи довго того монаршого посла біля себе, відпустив його чесно з Переяславля в Москву, обдарувавши його знаменитими подарунками, а сам також, у перших числах грудня 735, повернувся до Чигрина.

Полковник полтавський Мартин Пушкар, роз’ятрившись цілком проти Виговського, не зволив бути і при його елекції, і при виконанні в Переялавлі ним присяги, отож сподівався за те противенство погрому собі від Виговського і подався до запорожців, оскаржуючи їм Виговського різними доносами 736 і просячи від них собі війська на оборону від Виговського 737. Запорожці повірили всім Пушкаревим доносам, бо самі ще раніше взнали були частково, що Виговсьський хоче відійти від московського государя, а хилиться до приязні з поляками. Вони ласкаво втолили Пушкареве бажання і, відкинувши Виговського від своєї любові, зараз прислали в Полтаву на допомогу Пушкареві проти Виговського своє військо числом до шістсот доброго товариства на чолі з їхнім полковником Яковом Барабашем 738.

Пушкар зміцнився цією запорозькою посилкою і, маючи до того ще найрадше свій Полтавський полк, люд військовий, добрий і достатній 739, ще більше возвеличився і підніс свої роги проти Виговського на згубу собі й Полтаві. Виговський, готуючись до зради й маючи намір присмирити полтавського полковника Пушкаря, а також не сподіваючись приязні й від запорожців з огляду на їхню листовну відповідь, написав зараз-таки через свого нарочного посла до кримського хана, прагнучи вступити з ним по-колишньому в такий союз та приязнь, який був у того з покійним гетьманом Хмельницьким 740. Хан дуже зрадів на це бажання Виговського і відразу, без жодної затримки, відпустив назад посланця Виговського з такою декларацією та відповіддю, що на всі бажання його, Виговського, і на будь-які воєнні випадки йтиме з усіма ордами 741 та завжди готовий допомагати в усьому, чого від нього Виговський вимагатиме. Бувши впевнений такою ханською відповіддю, Виговський почав розмислювати, яким робом присмирити свого супротивника Пушкаря і прихилити його до себе. Він кількаразово писав до нього, лагідно й ласкаво закликаючи до себе в приязнь та згоду, вибачаючи йому перший переступ і застерігаючи його, яка буває шкідлива й погибельна загальному добру чварна неузгода та ворожнеча. Але що не міг тими листовними переконуваннями та побажаннями нічого корисного собі справити в Пушкаря, то удався до іншого способу, але про те буде оповіджено далі.

Допомога проекту

На сайті 55 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені