ЧАСТИНА ДВАНАДЦЯТА

І РІК ДВАНАДЦЯТИЙ

ВІД ПОЧАТКУ ВІЙНИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО З ПОЛЯКАМИ

У ній розповідається про український заколот і розор, що сталися через зраду Виговського; про поразку шведів у різних місцях; про війну Виговського з росіянами під Конотопом, а його брата Данила під Києвом, та інші дії; тут же подається государева грамота, яка ганить зраду Виговського, а Запорозькому війську і всьому малоросійському народові зичить добра. Описується також про Немиричеве посольство до поляків для ствердження Гадяцької комісії й пактів, які постановляли на Україні третю Річ Посполиту, і про відозву до Рима через небажання уші; про зміну щастя Виговського, втечу його до Хмельника і погром його там від Сомка; про вибрання на гетьманство Юрія Хмельницького (за козацьким літописцем) і потвердження його в Переяславлі на статтях, які викладаються тут же; про змагання подальші воєнні згідно Твардовського, лядські зі шведами і Виговського з козаками та росіянами, також про Юрія Хмельниченка; нарешті, про смерть шведського короля і постановлення в Оливі з поляками вічного миру; про Твардовського.

РОЗДІЛ І

Про ущемлення Лохвиці від зимових постояльців; про полтавця Іскру, якого відпустили з Москви з гетьманським нареченням і який поспішав до Лохвиці; про розгром його під Пісками виговцями; про те, що з Лохвиці йому не допомогли; про рушення Виговського до Зінькова на запорожців; про виправу від нього Немирича під Лохвицю і про битву, яку той там учинив; про марнотний прихід та відхід Виговського від Зінькова; про спалення ним Веприка, Рашавки, Лютенки й Миргорода і про прибуття його в Чигрин; про Скоробагатька, якого Виговський лишив супроти запорожців, і про розгром його; про прибуття запорожців із Зінькова до Лохвиці; про раду Виговського зі старшиною, що чинити далі в своєму становищі, і про розіслання після тієї ради облудних універсалів до народу з висловленням причин своєї зради.

⁸⁷¹ Іскра був прихильником Пушкаря, який і послав його в Москву зі скаргою на Виговського. Шляхетноуроджений він, певне, тому, що у Величка всі козаки шляхетноуроджені. Факти свідчать, що Іскра був навіть неписьменний.

⁸⁷² Іскра поїхав у Москву перед полтавськими подіями. Принаймні у травні 1658 р. він був у Москві.

⁸⁷³ Джерела не підтверджують цього факту. М. Костомаров, правда, каже, що Іскрі дали надію на гетьманство, натякнувши про це в розмові.

⁸⁷⁴ Повернувшись на Україну, Іскра збирав довкола себе прихильників, лаштуючись скинути і Виговського, і Безпалого. В Лохвицю його закликав Ромодановський; правда, на початку січня вже Ф. Куракін очолював російське військо на Україні.

⁸⁷⁵ Для боротьби з повстанцями.

⁸⁷⁶ Вірш перекладено з давньоукраїнської мови. Очевидно, це уривок більшого твору. Цікаво, що мораль вірша відповідає поглядам самого Величка.

⁸⁷⁷ Куракін, Пожарський та Львов.

⁸⁷⁸ Виговський, крім козацького війська, зібрав затяжне з сербів, волохів, німців та поляків. Поляків прибуло 3 тисячі на чолі з Потоцьким та Яблоновським і 2 полки драгунів на чолі з Лапчияським.

⁸⁷⁹ 29 січня.

⁸⁸⁰ Немирич тримав в облозі Лохвицю і далі.

⁸⁸¹ Щодо цього факту — є розходження. Самовидець пише: населення цих міст було виселене на правий берег, а міста спалено. Є й інші дані: ніби міста спалили татари. Відомий, однак, факт, що Миргород здався на початку лютого і був помилуваний.

⁸⁸² Безпалий був тоді в Ромнах, у Лохвиці — Куракін.

⁸⁸³ Справа в тому, що козаки не були допущені до Віденських переговорів. Це викликало в козацьких послів велике обурення і розпач. Але змісту самих пактів вони не знали. Було це ще за життя Хмельницького. Власне, про закулісний бік цих переговорів ми також знаємо мало.

⁸⁸⁴ Див. ч. X, р. 3.

⁸⁸⁵ Мається на увазі такий факт. У серпні місяці Виговський полонив російських поштарів, що пливли Дніпром з листами й указами для Шереметьєва зловити Виговського і відіслати до Москви. На окремому папері було вказано імена полковників, котрих треба було заарештувати. Поштар підтвердив, що ці доручення йдуть від царя. Виговського мали заманити в Київ під приводом видачі йому Барабаша. М. Костомаров однак вважає це містифікацією Виговського.

Року від створення Адама 7167-го, року також, відколи луна долини світової видала передвічне слово, 1659-го, Лохвиця, місто Лубенського полку, прийняла під свій захист від Гуляницького та інших прихильників Виговського князя Ромодановського й нового гетьмана Безпалого — це сталося другого грудня. Місто мало, либонь, від них превелике ущемлення і прикрість, однак сподівалося, що йому вже не буде більших тягот від інших військ. Але та надія її, Лохвицю, швидко одурила, коли за указом царської пресвітлої величності Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, прибули до тої ж Лохвиці, на більше її знищення, 12 січня, в допомогу згаданому князю Ромодановському три князя — Симеон Пожарський, Семион Львов і Федір Федорович Куракін, стольник, з численним великоросійським військом. З іншого боку, від Гадячого, простував до Лохвиці Іван Іскра ⁸⁷¹, який, бувши шляхетного уродження, а також значним товаришем Запорозького війська в Полтаві, поїхав був після спалення Виговським Полтави з Обідом та іншими кількома значними військовими товаришами з Полтави у царське велике місто Москву ⁸⁷², ствердив там свою й свого товариства вірність пресвітлому своєму російському монархові, щиро та статечно зобов’язався лишатися на його, монаршому, боці і воювати проти його ворогів. За це Іскру похвалили й одержав він велику монаршу милість, бо був найменований сьогобічним українським гетьманом і без затримки відпущений із Москви у Лохвицю до князя Ромодановського з таким указом царської величності, щоб він, Ромодановський, знайшов поміж двома, згаданим Безпалим і цим Іскрою, кращого й гіднішого гетьманського гонору і потвердив того обранця, та й щоб другого не упослідив знаменитим старшинством, нагороджуючи за гетьманство. З такою ото надією Іскра виїхав із Москви зі своїм товариством і поспішив веселими ногами на Україну до Лохвиці ⁸⁷⁴. Прибувши тоді в Малу Росію й оголосивши себе в Гадяцькому полку нареченим гетьманом, він залучив до себе веприцьких, гадяцьких та інших городових та сільських козаків і, належно прибравшись до воєнного походу, рушив 11 січня із ними та зі своїм табірцем з Гадячого до Ромодановського в Лохвицю, навіть незважаючи на те, що через орду й тогобічних козаків, яких прислав проти Ромодановського на цей бік Виговський, від Гадячого до Лохвиці небезпечно й страшно було йти з такою невеликою кількістю війська. Бо той сподіваний гетьманський гонор, що мав його, Іскру, заспіти в Лохвиці, вибив йому з голови страх і небезпеку, і він, на ніколи не поправний свій та тих, що були при ньому, упадок, рушив у передній для нього шлях на Лохвицю, і цей шлях як нещасливо був започаткований, так нещасливо мав і закінчитися. Бо коли Іскра наблизився до села Пісок — це було за милю до Лохвиці, він був забачений і заскочений ордою й чигринськими козаками під командою старого заслуженого чигринського козака Івана Скоробагатька. Їх заслав на цей бік для воєнного чину ⁸⁷⁵ Виговський, і вони 12 січня ополудні, не маючи сили йти далі, отаборилися під Пісками. Іскра сильно опирався й мужньо боронився, вчинивши значну шкоду козакам і татарам, що добували його від полудня аж цілу ніч, однак не міг більше витримати немірної проти своєї козацької й татарської сили і був тринадцятого січня на світанку добутий зі своїм табірцем, розгромлений і вибитий до ноги, де поклав разом з іншими добрими молодцями й свою голову.

Згаснув там Іскра, який мав світити

Не захотів він прийдешнє уздріти

Шкоду лишила даремна відвага,

Бо вороженьків численну ватагу

Не переміг він, хоч дужо боровся —

Там не один і на смерть напоровся.

Ліг і Обід там, козак знаменитий,

Червам на їжу, в пісок, неприкритий.

Інші лежали так само побиті —

Матимуть їжу ворони неситі.

Ось що незгода лиха витворяє:

Братові брата вбивать дозволяє.

Де не зважають на божі закони,

Гине любов там і зла є притоки.

Незгода у державі — багато пропалих!

З землею вони й мури міцні порівняли!⁸⁷⁶

І хоч з тієї облоги був виправлений від нього, Іскри, один молодець до згаданих князів, який пробився через орду й козаків і прибув до Лохвиці, де гаряче й слізно просив допомогти й порятувати Іскру з товариством, що було при ньому, однак ті князі ⁸⁷⁷ вимовилися нічною порою, що була настала, а коли на світанку названого вже 13 січня виправили від себе з Лохвиці на допомогу Іскрі війська, то застали тільки мертві трупи й розорений до решти таборець.

Після таких нещасливих подій на Україні, що були протягом усього літа й осені, починаючи від полтавської Пушкаревої експедиції, Марс, який прагне людської крові, ще не задовольнившись першим пролиттям, знову збудив до війни людські серця, які не люблять миру. Принципалом таких був заколотник гетьман Виговський, який, зібравши в Чигрині велику силу козацького й ординського війська , рушив із Чигрина до Зінькова на запорожців. По дорозі, в Неділю блудного сина, на Три святителя, він відправив під Лохвицю свого полковника Немирича зі значною партією козацького й ординського війська. Коли це військо прибуло туди, то за Лохвицю вийшли з кінним і пішим своїм великоросійським військом і згадані князі разом з гетьманом Безпалим. Була вчинена тут превелика битва ⁸⁷⁹, яка тяглася з ранку до полудня, і Немирич зламав через невправність вождів кінне військо, яке саме потрутило свою піхоту і подушило своїх стрільців.

Після цього першого бою під Лохвицею московські й козацькі з гетьманом Безпалим війська знову поправилися, прогнали Немирича геть ⁸⁸⁰, а самі вступили в Лохвицю. Немирич пішов зі своєю партією до свого принципала Виговського, з яким з’єднався в котромусь місці, на третій тиждень Великого посту вдарив на Зіньків, місто Гадяцького полку, прагнучи добути там запорожців, цілий полк яких із полковником Силкою був виправлений в допомогу князю Ромодановському до Лохвиці на Виговського. Але Виговський, хоч чимало тут попрацював з козацьким та ординським, а також і з лядським, присланим від короля військом, зазнав чимало ущербку й, нічого бажаного над запорожцями не досягши, відступив від Зінькова дуже роздратований, а побачивши, що Веприк, Рашавка, Лютенка й Миргород не погоджуються з його неслужністю і не хочуть триматися його зрадницького боку, вчинив безбожну сваволю й випалив їх ⁸⁸¹. Після цього він повернув на Великодні свята до Чигрина й до Лохвиці вже не вертався.

А названого раніше чигринця Івана Скоробагатка, який розгромив Іскру, Виговський лишив був з козаками й невеликою частиною орди на заставі, щоб не допустив запорожцям пройти із Зінькова до Лохвиці. Однак запорожці, прибравшись, так само, як прогнали з ганьбою від Зінькова Виговського, так несподівано заскочили на його заставі й Скоробагатка, погромили його військо, поранивши й самого Скоробагатка, та й увійшли в Лохвицю до гетьмана Безпалого й князя Ромодановського ⁸⁸². А той Скоробагатко повернувся поранений з усім своїм військом у Чигрин також на Великодні свята.

У великоднє міжсвяття, на звичайному святковому з’їзді у Чигрині до гетьмана Виговського полковників і всієї тогобічної старшини, Виговський радився, що має чинити далі, оскільки побачив запевне, що українська Річ Посполита розділилася навпіл: одна лишається на його боці, а друга — при Безпалому. На тій раді вирішили розіслати гетьманські універсали, в яких висловити причини вчиненої зміни, а інше — привести до з’єднання й однодумства неслухняну сьогобічну Україну військовою зброєю. До цього однодумства були готові, надійно тримаючися боку Виговського, й деякі сьогобічні полковники, а саме: переяславський, прилуцький, ніжинський та інші. Вчинено було так, що Виговський, написавши свої універсали, розіслав їх по всій тогобічній Україні, почавши від Чигрина, а на цей бік Дніпра писав приватними листами до своїх прихильників-полковників, стверджуючи їх у неодмінній до них зичливості й запевнюючи їх швидкою посилкою від себе війська. В розісланих своїх універсалах він посіяв у народ таку подвійну привабу:

Перша, що начебто посли й комісари його царської величності, трактуючи у Вільні в минулому 1657 році з польськими комісарами про мир Корони Польської з Російським царством, приговорили й постановили відпустити й по-колишньому схилити в неволю й піддати козаків із усією Україною у польське підданство ⁸⁸³. Цього він, Виговський, стерігся і розсудив за краще схилитися під Польську державу самохітно, але під корисними Україні умовами, постановленими Гадяцькими пактами в минулому 1658 році, а не бути в невільничий спосіб відданим російським монархом у лядське ярмо. Але цей пункт Виговського був оманний і фальшивий, оскільки у Віленських договорах (як вище показано) ⁸⁸⁴ було, либонь, тільки польське бажання, щоб віддали їм козаків із Хмельницьким та Україну, однак з боку царської величності цілком того не обіцяли, і ті Віленські пакти не були докінчені, а завішені до майбутнього лядського сейму.

Друга, начебто перекинчики з московського війська до Виговського сказали йому, Виговському, те, що його царська пресвітла величність прислав через свою поважну грамоту свій монарший указ князеві Григорію Григоровичу Ромодановському позабивати його, Виговського, зі старшиною ⁸⁸⁵, права й зольності їхні поламати, козаків залишити тільки десять тисяч, а всіх інших малоросіян перетворити в невільничий спосіб у своїх вічних селян, чого він, Виговський, опасується й застерігається та вимушений через те завчасу відкластися від Російської держави, а прихилитися до Польської. Ті дві значніші причини й інші неправедні вигадані речі Виговський висловив і розіслав на оману простодушному люду в своїх універсалах, але тих універсалів не посилав на сьогобічну Україну, знаючи, що тут ними нічого корисного собі не зиськав би, отож писав сюди (як вище подавалося), до своїх прихильників, згаданих полковників, лише приватні листи.

РОЗДІЛ II

Про успіхи поляків над шведами з немилосердним узяттям ‘їхнього міста Голдінга; про інше щастя поляків і Брандебуржця над шведом на острові Алсен; про голендерське щастя з руїною шведського флоту під Кронебургом; про тісну облогу поляками шведського генерала Дугласа в курляндській Нітаві; про упір шведського короля і про втрачену його надію на сторонню поміч; про поразку поляків від шведів із Фрідризода; про дії шведського генерала Вертза і визвіл Дугласа з Нітави з пострашенням пруссів та інше; про шведську шкоду під Копенгагом.

⁸⁸⁶ Можливо, Коллінг.

⁸⁸⁷ Протокою, що відділяє Ютландію від острова Альс. Біля Сеннерборга вона дуже вузька.

⁸⁸⁸ Острів Альс.

⁸⁸⁹ Мабуть, Лунда, що знаходиться на острові у протоці Зунт.

⁸⁹⁰ Кемеровський і Полюбінський. Пізніше туди пішов з литовським військом і Сапіга. Це було вже в червні — липні 1659 р.

⁸⁹¹ Військові дії між Росією та Швецією припинилися ще в травні 1658 р., у Нарві (червень 1658 р.) було постановлено перемир’я, а 20 грудня у Велієсарі підписано мир на три роки.

⁸⁹² Англія, Франція і Голландія постановили були т. зв. Гаазьку умову, щоб учинити мир між Швецією та Данією. Англійський флот швидко відійшов додому (див. приміт. 1063).

⁸⁹³ Яна Адольфа. їх з Вертзом було послано в Прусси. Це відбувалося в січні 1659 р. Здобули вони Хойниці і Старогород.

⁸⁹⁴ У північній Польщі. Польське написання Szluchów.

⁸⁹⁵ Хелмно розташоване на південний схід від Шлухова.

⁸⁹⁶ Столиця князівства Прусси.

⁸⁹⁷ Tczew — місто між Малбургом і Гданськом.

⁸⁹⁸ Це було 10—11 лютого 1659 р.

При таких нещасливих подіях і шкідливих неузгодах на Україні світодержці в європейських країнах мали нестале і непостійне щастя, та після польських невдач, про які писалося раніше, зійшла до них божа благодать, яка допомогла їм у їхньому хотінні. Тоді вони, як вище казав, відібрали від шведів до своєї держави свій Торунь і в той же час одержали з Данії радісні звістки про великі негаразди свого противенця шведа. А воєвода руський Чернецький з підляським воєводою вторглись у Шведську державу і, всюди зносячи їхні залоги, здобули шведське місто Голдінг ⁸⁸⁶, прилегле до Ютландії, і, залишивши в ньому живим лише самого коменданта, всіх інших тамтешніх мешканців піддали смерті від нещадної волоської зброї. З другого боку, брандебурзький курфюрст зі своїм і цісарським військом переправився через море кораблями, лишивши у тилу собі на землі польське військо, яке зі своїм вождем з нечуваною відвагою пустилося на море вбрід ⁸⁸⁷, перепливло його кіньми (коли це правду каже Твардовський) і, досягши острова, названого Алсен ⁸⁸⁸, опанувало його з Сандебурзькою фортецею, вирубавши в ній усіх шведів, що там лишалися. Олендри при своєму керівникові зруйнували під Кронебургом шведський флот, добралися до дунського міста Зунда ⁸⁸⁹, яке було тоді дуже ущемлене шведами, і відборонили його. А в Курляндії поляки, втративши тамтешнього, взятого шведом,князя, обклали кріпко (на чолі їх стояв Коморовський) ⁸⁹⁰ шведського генерала Дугласа і значно ущемили його голодом. При всіх цих нещастях швед аж ніяк не схилявся до миру з ворожими собі країнами і не хотів повернути те, що в кого видер, а, либонь, сподівався собі допомоги від Москви ⁸⁹¹ й Англії ⁸⁹², однак і ті, маючи власні труднощі і воєнну зненависть, не змогли учинити йому обіцяної допомоги.

Після щасливих успіхів польських військ над шведом спіткала їх, розкладених біля Фрідризода, не менша поразка від шведів, які несподівано випали з Фрідризода і які, окрім заподіяної шкоди у військових людях, відібрали в поляків усі вози. А Вертз, шведський генерал, рушив від Щетіна і, визволивши з Малборка королівського брата , вдався на Шлухов ⁸⁹⁴, де хотів дістати коронного польського підканцлера Лещинського, але той двічі учинив йому сильну відсіч і примусив відступити до Хелмна ⁸⁹⁵. Від Хелмна Вертз подався до Жмуді, визволив там із тісної нітавської облоги шведського генерала Дугласа і разом з ним рушив від Нітави до Пруссів, сповнивши Кролевець ⁸⁹⁶ і всі Прусси великим страхом — він хотів, щоб з Данії відійшли від союзних військ, цісарських та польських, і завернули до Пруссів брандебуржці, бо ті війська значно шкодили шведові.

Але і в Пруссах він, Вертз, довго не барився й подався з гарматами під польський Тчов, близько Гданська ⁸⁹⁷, і, взявши його штурмом, наповнив немалим страхом Гданськ. Але напав на нього з польським військом Гродзіцький і вибив у Лібштаді шістсот його, Вертзових, кіннотників, які були там у заставі, до того ж значно погромив і баденського графа, напавши на нього своєю чатою в Морунзі. А в Данії шведський король після того, як звідти пішли олендри, знову обложив Копенгаг ⁸⁹⁸, де зачинився дунський король, і кріпко його добував, але, стративши у штурмі разом три тисячі свого війська, відступив від Копенгага на Крунебурк, а дунчик тим часом сподівався собі нової олендерської допомоги кораблями.

РОЗДІЛ III

Про царських послів із нагадуваннями Виговському, щоб відкинувся від своєї зради, і про несхильність до того Виговського; про розпорядження Виговського, послане до цьогобічних полковників; про погром Дорошенка в місті Срібнім; про зруйнування того Срібного Пожарським; про здобування Конотопа, де був Гуляницький, князем Трубецьким; про прибуття туди ж з-під Лохвиці князя Ромодановського; про їхнє бездіяльне гайнування під Конотопом і про прибуття туди, до них, Виговського з ордами; про нерозважну відвагу Пожарського проти Виговського й хана і про те, як втратив він за Соснівкою своє військо; про нього самого, який, пійманий, плюнув ханові у вічі; про марнотне вторгнення до Конотопа Виговського й хана і про подальше їхнє налягання на російські війська; про уступлення без шкоди собі тих військ з-під Конотопа до Путивля; про розлучення хана з Виговським; про відпущення Гуляницького з Конотопа до Ніжина і про намір Виговського добувати в Гадячому Павла Апостола; про розпущення Виговським військ і про прибуття його самого в Чигрин; про виділення татарам постоїв і про виправу під Київ Данила Виговського; про розгром його там великоросійськими військами.

⁸⁹⁹ Інші дані: піддячий Старков. Він прибув у кінці лютого в табір під Зіньків.

⁹⁰⁰ Це було в інструкціях Трубецькому. Цар згоджувався навіть підтвердити ті пункти, які було внесено в Гадяцький пакт, з умовою, однак, щоб там не було «високих и затейливих статей, что не к чести государева имени». Московський уряд добре не знав змісту статей, але згодився упривілеювати самого Виговського і старшину.

⁹⁰¹ Конотоп тоді був майже на російсько-українському кордоні.

⁹⁰² На чолі того війська стояв Куракін.

⁹⁰³ 10 квітня Трубецькой рушив на Конотоп. 13 квітня пристав до нього Безпалий. 16 квітня вони були під Конотопом.

⁹⁰⁴ Війська Куракіна, Пожарського та Львова прибули під Конотоп 21 квітня. В Конотопі зачинилися Ніжинський та Чернігівський полки, разом 4 тисячі чоловік.

⁹⁰⁵ Облога тяглася з 21 квітня до 29 червня.

⁹⁰⁶ Це був роз’їзд, що вийшов за «язиками».

⁹⁰⁷ Не Соснівка, а Куколка.

⁹⁰⁸ Документи не підтверджують цього наступу Виговського. Відповідно не підтверджується і контрудар Пожарського. Були тільки дрібні сутички.

⁹⁰⁹ Пожарський мав 30 тисяч кінноти.

⁹¹⁰ Це сталося 28 червня 1659 р. Козаки розбили міст через річку і загатили її, затопивши долину і відрізавши тим самим Пожарському шлях до відступу.

⁹¹’ Крім Пожарського, потрапив у полон і князь Львов.

⁹¹² Інші джерела свідчать, що хан скарав Пожарського за його напади на Азов, на кримських царевичів. Це посвідчив російський тлумач Фролов, що був при страті Пожарського.

⁹¹³ У кінці червня (див. приміт. 905).

⁹¹⁴ Це було 2 липня.

⁹¹⁵ Так вони йшли до р. Сейм, а за 10 км від Путивля кинулися тікати в Путивль.

⁹¹⁶ Литовський повернувся на Україну, стережучись нового заколоту. Це було близько 7 липня.

⁹¹⁷ Ходив Д. Виговський на Київ двічі: в 1658 р. і в 1659 р. Але другий похід був близько 30 серпня і разом з поляками. Це сталося після Конотопської битви. Опис, який подає Величко, збігається з подіями 1658 р. Величко сплутав дані про цей похід завдяки царській грамоті в Полтавський полк (див. приміт. 941).

⁹¹⁸ Інші дані: 23 серпня (за ст. ст.) (див. приміт. 932).

Його пресвітла царська величність, бачачи протягом усього минулого літнього й зимового часу відверту й безповоротну зраду Виговського й не бажаючи знати й чути поміж православними християнами кровопролиття, посилав кількаразово зі своїми монаршими грамотами значних своїх людей і, нарешті, дяка Василя Михайлова ⁸⁹⁹, з упоминками йому, Виговському, змінити свою непостійність і хиткість, а, будучи безсумнівно надійним на неодмінну до себе монаршу приязнь, залишитися з усім малоросійським народом під його рукою. Однак ті монарші упоминки ⁹⁰⁰ не могли нічого корисного вчинити в затверділому і надихнутому лядським духом серці Виговського, оскільки він зарозумівся від численних польських обітниць собі і, покладаючись на кримську силу, й гадки не мав схилятися на те, до чого приводила на кращу йому тимчасову й вічну користь благостиня його царської величності. І взагалі він ішов проти неї і збирався на війну, бо стягував до себе на тому боці козацьке й ординське військо, прагнучи йти з ним до Лохвиці на Ромодановського. Він і на цей бік розіслав свої розпорядження до прилуцького полковника Дорошенка, щоб той став зі своїм полком у місті Срібнім, а ніжинському полковникові Гуляницькому наказав стати зі своїм полком у місті Конотопі ⁹⁰¹ для спротиву російській силі, коли б вона знову потягла з Москви від Путивля на Лохвицю до Ромодановського.

Після цього розпорядження Виговського, коли згадані полки стали на вказаних місцях, князь Ромодановський ⁹⁰² з іншими князями й гетьманом Безпалим та зі всіма своїми військами вийшов у згадане вже Великоднє міжсвяття з Лохвиці в поле і виправив від себе князя Пожарського зі значною партією московського війська до Срібного на Дорошенка, полковника прилуцького.

Цей князь, прибувши туди, без великої праці дістав місто Срібне, а тамтешніх жителів одних вирубав, а інших забрав у полон з усіма їхніми набутками. Козаків же Прилуцького полку, що там були, так розлякав, що сам їхній полковник Дорошенко, як заєць, гонений по тамтешніх болотах, заледве врятувався втечею від тодішньої своєї біди. Князь же Пожарський, справивши успішно своє діло над Срібним, повернув звідтіля до генерального обозу Ромодановського під Лохвицю. Після того діяння Марс розвинув свою хоругву з іншого боку, від Путивля, звідкіля притягнув із численними великоросійськими військами князь Трубецький ⁹⁰³. Він пішов на Конотоп, порубіжне від Путивля з Московською державою місто Ніжинського полку, й обложив тут ніжинського полковника Гуляницького з його полком, а до князя Ромодановського написав звідомлення про те, що бажає з’єднатися з його військами під Конотопом для спільної воєнної боротьби з Гуляницьким, який міцно замкнувся в Конотопі.

На таке бажання князя Трубецького князь Ромодановський рушив 16 квітня зі всіма своїми військами і з гетьманом Безпалим від Лохвиці і, прибувши до Конотопа, обгорнув його найщільнішою облогою ⁹⁰⁴. Тут князі бавилися дев’ять тижнів ⁹⁰⁵, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурми на місто не без значної своєї втрати, і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекалися там гетьмана Виговського, який, над сподіванки великоросіян, простував з численними козацькими та ординськими військами до Конотопа і вже розгромив, натрапивши під Шаповалівкою, значну партію московського війська ⁹⁰⁶. Потім він наблизився до Конотопа, лишив у певному захисті за річкою Соснівкою ⁹⁰⁷ всіх татар і з ними половину козаків, а сам з другою половиною козаків несподівано вдарив на світанку ⁹⁰⁸ на російські й козацькі війська, що були при гетьмані Безпалому. Цим розбійницьким нападом учинив він превелику шкоду військовим людям, що здобували Конотоп, і відігнав кінські табуни. Однак це було менше лихо від іншого, що мало їх спіткати. Бо згадані російські князі, Трубецький і Ромодановський,з товариством, побачивши, що військо Виговського, яке напало на них, у десятькрат менше від їхнього великоросійського війська і, справившись після несподіваного нападу та не сподіваючись більше з Виговським війська, а також підступності від нього, виправили зараз же на нього згаданого князя Симеона Пожарського, давши йому під команду кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська ⁹⁰⁹. Він тоді, Пожарський, мавши мужнє серце і звіряючись на свою фортуну, яка добре йому послужила під Срібним, вибрався з наданим військом до Конотопа і зараз же, давши поблизу бій Виговському, зломив його не без ущерблення і кріпко став на нього наступати, віддаляючись від Конотопа. В цій виправі були взяті козацькі «язики», які на допиті застерігали Пожарського, щоб він не гнався далі за Виговським; вони правдиво сказали, що попереду стоять іще численні, навмисне залишені Виговським війська з ханом і султанами Калгою та Нурадином, а також з великими мурзами Ширин-беєм і Дзяман-Сайдаком. Однак він, князь Пожарський, зневажив правдиву розповідь і пересторогу собі козацьких пійманців, а, бувши запалений Марсовою охотою, ані гадки не маючи про зміну своєї фортуни, перед усіма своїми воєначальниками вимовив на козацьку розповідь такі слова, повні зайвої пихи й високої про себе гадки: «Давай, ханишка, давай Калгу і Нурадина, давай Дзяман-Сайдака і Ширин-бея, всіх їх [...] вирубаємо й полонимо!» А вирікши те, зараз же рушив і міцно почав налягати на Виговського. Коли ж перегнав Виговського через згадану болотну й грузьку річку Соснівку, яка була від Конотопа з милю чи з півтори, то перебрався слідцем зі всім військом і сам. Він мало від неї віддалився, коли (о жалю невиносний!), наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусібіч розгромили їх до решти ⁹¹⁰, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Соснівку людськими трупами; нарешті спіймали живцем і самого князя Пожарського ⁹¹¹ і поставили його перед ханом. Тоді хан через свого тлумача вирік до нього кілька слів, ганячи його за безрозсудну і збиткову хоробрість та легковаження його ординською силою, бо через це легковаження не лише загубив себе, але й стратив безліч невинного государевого війська, тоді як багато хто його про це попереджав. Але він, Пожарський, не зважав принаймні на те, що вже перебуває у крайній невільницькій небезпеці, і, розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм матом і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився навзаєм і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову ⁹¹². Отак винагороджено було, бог так зволив, розором і кров’ю війська і його власною невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба що хто мав крилаті коні. Хан із Виговським після такого успіху спочив на місці бою з годину і купно з усім військом рушив до Конотопа, але згадані князі Трубецький та Ромодановський з товариством, одержавши звістку про нещасливу участь Пожарського, лишили Конотоп ⁹¹³ і стали коло нього зі своїм обозом для військового чину, оточившись гарматами ⁹¹⁴. Виговський з ханом прибув сюди невзабарі і сильно бив та натискав, однак нічого не міг учинити, бо його густо й міцно відбивали від обозу з гармат. Отак, обороняючись, всі московські й козацькі, з гетьманом Безпалим, війська рушили від Конотопа й, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, увійшли до Путивля без жодного великого ущербку ⁹¹⁵. Хан із Виговським покинули їх, тоді хан з усіма ордами, лишивши при Виговському тисяч з п’ятнадцять орди, рушив звідтіля до Криму. Виговський же, покинувши з козаками й ордою, яку очолював хан, московський обоз, повернувся до звільненого від облоги Конотопа і відправив Гуляницького з його полком до Ніжина, а сам із іншими полками, а найбільше з тогобічними та ордою, рушив від Конотопа до Гадячого ⁹¹⁶, прагнучи здобути в ньому супротивного собі наказного гетьмана Павла Апостола, який замкнувся там зі своїм військом. Прибувши сюди, він нічого не міг тут удіяти, повернувся звідтіль і став обозом неподалік під селом Крутками. Там він дав війську невеликий спочинок, відпустив переяславського полковника Тимоша Цецюру з його полком до Переяславля й повідпускав інші полки до їхніх домівок, а сам з рештою, тогобічними полками й ордою, рушив до Чигрина, куди прибув перед Спасовими запустами й розпустив по домівках останнє козацьке військо, а татарам відвів на час місце постою.

Потім, коли війська відпочили тижнів з півтора, Виговський знову зібрав до кільканадцяти тисяч, тогобічних полків і, прилучивши до них орду, виправив їх усіх на чолі зі своїм братом Данилом Виговським під Київ ⁹¹⁷, прагнучи вигнати з нього російські, його царської величності війська, які стояли там на чолі з боярином і білозерським намісником та воєводою Василем Борисовичем Шереметом. Ці війська прийшли до Києва зараз же після уступлення звідтіля ляхів, як тільки Хмельницький піддався під державу царської величності,— Виговський знову хотів відібрати Київ під свою й лядську державу. Але той намір Виговського не знайшов під Києвом бажаного завершення, бо Данило Виговський, прибувши під Київ, мав мало щастя — розгромив-бо лише якусь незначну частку військових людей і зайняв біля Києва табуни. Однак невзабарі, 22 серпня ⁹¹⁸, давши під Києвом відкритий генеральний бій, Данило Виговський зі своїм військом був зломлений, розгромлений і до решти розігнаний великоросіянами, що вийшли з Києва,— він покинув там з гарматами та з усіма іншими військовими припасами весь свій обоз.

РОЗДІЛ IV

У ньому наводиться список печатної монаршої грамоти пресвітлого Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, з зависною печаткою, присланої в Полтавський полк, у якій спершу мовиться про піддання Хмельницького з усім військом під Російську державу і про смерть його, Хмельницького; потім ідеться про вибрання на гетьманство після Хмельницького Виговського і про його зраду; про братання його з кримськими татарами; потім мовиться про полтавського полковника Пушкаря і запорозького полковника Барабаша, яких Виговський з татарами розгромив з їхнім полтавським військом як противенців, а самого Пушкаря забив; далі згадується воєнна акція з ляхами і жаль православних церков, пограбованих і розорених поляками; нарешті, його царська величність бажає Запорозькому війську і всьому малоросійському народові примноження тиші та всіляких гараздів і обіцяє неодмінно тримати, як це було колись, у своїй монаршій милості, при їхніх давніх правах та вольностях.

⁹¹⁹ Райця — радник у магістраті чи ратуші.

⁹²⁰ Лавник — один із колишніх магістратських чиновників, лавниками ще називали присяжних засідателів у гласному суді, тут вжито в першому значенні.

⁹²¹ Див. приміт. 257. Цікаво, що Величко не використав цього факту,— певне, не знав, куди його прилучити.

⁹²² Тобто в 1654 р.

⁹²³ Тобто в 1657 р.

⁹²⁴ Черкаси, черкаський — тодішня російська назва українців.

⁹²⁵ Див. приміт. 769.

⁹²⁶ Див. приміт. 780.

⁹²⁷ Це той Портемонов, що у серпні 1658 р. відмовляв Виговського від походу на Пушкаря. Тиляб’єв (Тулюбаєв) був з Портемоновим. Виговський пояснював у листі до царя від 18 жовтня 1658 р., що затримав послів Ф. Тулюбаєва і Я. Портемонова, ідучи проти Пушкаря й боячись за здоров’я послів. Але послів тримали під наглядом, а якийсь час і в кайданах.

⁹²⁸ Тобто в 1659 р.

⁹²⁹ Під Києвом були полковник білоцерківський І. Кравченко, брацлавський І. Сербин, подільський О. Гоголь. Потім надійшли, як пише Шереметьєв, «полковники паволоцький і саблинський (?)».

⁹³⁰ Мається на увазі напад на робітників, що 16 серпня рубали ліс для київських укріплень.

⁹³¹ Гаврило Свищов, Михайло Свищов — різночитання оригіналу.

⁹³² Див. приміт. 918. Цікаво, що Величко поправляє цю дату.

⁹³³ Так оповідає реляція самого Шереметьєва, але тут може бути перебільшення. Знаємо, що козаки верталися ще раз, але безуспішно. Взагалі втрати були невеликі, бо й змагання було мляве.

⁹³⁴ Полонених було 152 чоловіка, їх відпущено з агітаційними листами проти Виговського.

⁹³⁵ Тут маємо трохи затуманене пояснення розходжень з козаками, які були в основному через намагання царського уряду впровадити в українські міста воєвод. Грамота ніби й заперечує цей факт, і виправдовує його.

⁹³⁶ Тобто в 1659 р.

⁹³⁷ Агарянський — татарський; взагалі агарянин — нащадок Агарі: половчанин, татарин, сарацин.

⁹³⁸ Тобто в 1659 р.

⁹³⁹ Див. приміт. 885.

⁹⁴⁰ Тут у розумінні прикордонні.

⁹⁴¹ Величко датував цю грамоту 1659 р. помилково, бо в росіян рік тоді починався з 1 вересня (до 1700 р.), відповідно велося й літочислення, тож правильно було б вказати 1658 р. Це повело у Величка й плутанину з нападом Д. Виговського на Київ, бо Величко вичитав дату нападу Виговського з грамоти (див. приміт. 932). В грамоті використано реляції Шереметьєва, які він писав в кінці серпня (за ст. ст.), відтак можемо подивуватися оперативності грамоти.

Божою милістю від великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, численних держав і земель східних, західних та північних отчича й дідича, наступника, государя й володаря милостиве наше, царської величності, слово полковникові нашої царської величності запорозького Полтавського полку, сотникам, осавулам і всяким керівним людям та козакам, також війтам, бурмістрам, райцям ⁹¹⁹, лавникам ⁹²⁰ і всьому загалові та всій черні.

У минулі літа гетьман Богдан Хмельницький і ви, все Запорозьке військо, присилали до нас, великого государя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, до нашої царської величності бити багаторазово чолом, що польський король Ян-Казимир, і пани рада, і вся Річ Посполита повстали на православну християнську віру грецького закону та на святі божі церкви й учинили велике гоніння істинній православній християнській вірі, в якій жили ви віддавна й живете нині, почали відлучати вас і неволити до своєї польської віри й чинити над вами всіляку наругу й нехристиянське зло. А потім вони не дотримали своєї правди після Зборовського та Білоцерківського мирів із вами, зібрали свої війська на вас і осквернили, вчинили наругу та розорили численні городи і міста, а в тих городах і містах святі божі церкви, а також невинно замучили численних православних християн духовного й мирського звання. І ви, не бажаючи бути відбитими від благочестивої християнської віри і бачити розор святих божих церков, просили у нас, великого государя, милості, щоб ми, великий государ, наша царська величність, не допустили й не дали вашим і нашим гонителям викорінювати православну християнську віру й розорювати святі божі церкви, умилосердилися над вами й веліли прийняти під нашу, царської величності, високу руку з городами й землями вас, усе Запорозьке військо. І ви, все Запорозьке військо, почнете тоді служити нам, великому государеві, нашій царській величності, і стоятимете навіки невідступно проти всілякого нашого ворога і за наше царське здоров’я. А коли ми, великий государ, наша царська величність, не зволимо прийняти вас під нашу государеву високу руку, то хай би ми, великий государ, наша царська величність, ударували і заступилися за православну християнську віру й веліли помирити через наших великих государських послів вас з польським королем та з панами радою. І ми, великий государ, наша царська величність, послали на ваше чолобиття наших, царської величності, великих і повноважних послів до польського короля Яна-Казимира — боярина й великопермського намісника князя Бориса Олександровича Рєпніна з товариством ⁹²¹ — і веліли твердо говорити королеві й панам раді про той мир через наше посередництво. І нашої царської величності посли сказали королю й панам раді, щоб король і пани ради не гонили православної християнської віри грецького закону і не забирали божих церков та й не чинили вам, Запорозькому війську, неволі, а учинили б вам мир за Зборовським трактатом.

І польський король Ян-Казимир та пани ради відмовили послам нашої царської величності і сказали, що вони помиряться з вами, Запорозьким військом, тоді, коли ви, Запорозьке військо, покладете на свої шиї шаблі. І в минулому 162 році ⁹²² ми, великий государ, наша царська величність, бачачи велике гоніння на православну християнську віру й на святі божі церкви і не бажаючи того чути, що ви, єдиновірні православні християни, перебуваєте в доконечному розорі, а божі церкви в запустінні та в нарузі від латинян, зволили прийняти, за вашим чолобиттям, гетьмана Богдана Хмельницького й вас, усе Запорозьке військо, з містами й землями, під нашу, царської величності, високу руку і звеліли допомогти вам нашими, царської величності, ратними людьми проти ваших ворогів. І гетьман Богдан Хмельницький, і ви, полковники та всілякі керівні люди, й козаки, й міщани, і вся чернь Запорозького війська, всі, хто був на раді в Переяславлі, бачачи нашу, царської величності, турботу про благочестя і про вас, православних християн, велике дбання, учинили при наближеному нашому боярині й тверському намісникові Василеві Васильовичу Бутурліну з товариством, у соборній Апостольській церкві присягу по святій непорочній євангельській Христовій заповіді нам, великому государеві, нашій царській величності. А які керівні люди, й козаки, й міщани, й чернь Запорозького війська не були в Переяславлі з гетьманом на раді, то ті всі учинили присягу в усіх городах і містах, по полках усього Запорозького війська, у святих божих церквах, при святому Євангелії і при наших стольниках та дворянах на тому, що служитимете ви, усе Запорозьке військо, й міщани, й уся чернь, нам, великому государю, і синові нашому, царської величності, добровірному царевичу й великому князю Олексію Олексійовичу всієї Великої, Малої та Білої Росії, і нашим государським наслідникам. І не приставатимете до інших государів — до польського й німецького короля, до турецького султана і кримського хана й до якихось інших царів та королів, і ніколи не хотітимете й не мислитимете іншого государя, окрім нас, великого государя, і сина нашої царської величності, добровірного царевича й великого князя Олексія Олексійовича всієї Великої, Малої та Білої Росії, і наших государських наслідників на Московську й Володимирську державу, і на всі великі держави Російського царства, і на велике Київське та Чернігівське князівство, і на всю Малу та Білу Русь, і бути всьому Запорозькому війську під нашою, царської величності, високою рукою невідступно навіки. А коли гетьман Богдан Хмельницький і ви, все Запорозьке військо, пішли у підданство до нас, великого государя, нашої царської величності, то король Ян-Казимир, і пани рада, і вся Річ Посполита почали ще гірше, як перед тим, умислювати на православну християнську віру і на нас, православних християн, всіляке зло. І ми, великий государ, наша царська величність, зволили йти на порятунок православної християнської віри і за вас, православних християн, своєю государською особою на польського короля Яна-Казимира і ходили на нього з численними військами. А до вас, нашої царської величності Запорозького війська, посилали на оборону проти ворога наших, царської величності, бояр та воєвод із численними військами. І гетьман Богдан Хмельницький служив до своєї смерті нам, великому государеві, вірно за своєю обітницею. Та й ви, нашої царської величності Запорозьке військо, донині служили нам, великому государеві, нашій царській величності, вірно без усяких хитань. А коли в минулому 165 році ⁹²³ не стало гетьмана Богдана Хмельницького, і ви, нашої царської величності Запорозького війська обозний, і судді військові, полковники, й осавули, і старшина Запорозького війська прислали до нас, великого государя, до нашої царської величності, чолобиття з осавулом Корсунського полку Юрієм Миневським і товариством, що ви після смерті гетьмана Богдана Хмельницького обрали поміж себе радою та одноголоссям всього, нашої царської величності Запорозького війська, на гетьманство Запорозьке Івана Виговського, і щоб ми, великий государ, наша царська величність, ударували того новопостановленого гетьмана Виговського й веліли дати йому нашу, царської величності, жалувану грамоту й булаву, а ви, все Запорозьке військо з новопостановленим нашим гетьманом, служитимете і бажатимете всякого добра нам, великому государеві, нашій царській величності, і синові нашої царської величності добровірному царевичу та великому князю Олексієві Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і нашим государським наслідникам, про що зобов’язується, як раніше, перед святим Євангелієм. І ми, великий государ, посилали за вашим чолобиттям до вас, нашої царської величності, наближеного окольничого й оружейничого ржевського намісника Богдана Матвійовича Хитрова з товариством. І новопоставлений ваш гетьман Іван Виговський присягнув у Переяславлі в соборній Апостольській церкві на підданську по-колишньому службу нам, великому государеві, нашій царській величності, по святій непорочній євангельській Христовій заповіді і цілував Спасів образ при ближньому нашому окольничому й оружейничому ржевському наміснику Богданові Матвійовичу Хитрову з товариством. Присягнув він при вас усіх на те, що служитиме нам, великому государеві, нашій царській величності, і синові нашої царської величності, добровірному царевичеві та великому князю Олексієві Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, та іншим государським наслідникам з вами, усім Запорозьким військом, і буде під нашою, царської величності, високою рукою по-колишньому на всьому тому, на чому присягав нам колишній гетьман Богдан Хмельницький, і він, Іван, і все Запорозьке військо перед святим Євангелієм. При цьому наш окольничий і оружейничий ржевський намісник Богдан Матвійович дав йому, гетьманові, при вас усіх на раді наше, царської величності, ударування — булаву. І після того гетьман Іван Виговський прислав до нас, великого государя, нашої царської величності, миргородського полковника Григорія Лісницького з товариством, б’ючи чолом нам на полтавського полковника Мартина Пушкаря та на Якова Барабаша з товариством. І ми, великий государ, наша царська величність, повіривши його обіцянці, посилали до Мартина Пушкаря та Якова Барабаша нашої царської величності стольника Івана Олфімова та дворянина Никифора Волкова з нашими, царської величності, грамотами, щоб вони не зачинали бунтів, а були в послушенстві у гетьмана Івана Виговського та у згоді й любові з вами, з усім Запорозьким військом. І для того заспокоєння, а не для війни, указали ми, великий государ, по його, Івановому, чолобиттю іти в наші черкаські міста ⁹²⁴ окольничому нашої царської величності, князеві Григорію Григоровичу Ромодановському з товариством і нашими ратними людьми. І окольничий наш воєвода збирався з нашими ратними людьми, але Виговський не дочекався окольничого нашої царської величності ⁹²⁵, а прикликав до себе велике число кримських татар, і, вбивши полковника Пушкаря, попалив і розорив наші, царської величності, черкаські городи й міста, божі церкви й численні домівки, побив багатьох православних одновірних християн і віддав їх у полон татарам ⁹²⁶. А як наш окольничий і воєвода князь Григорій Григорович прийшов у наші, царської величності, черкаські міста, то гетьман Іван Виговський писав до нас, великого государя, що він присмирив свавільників, а татар відпустив і, щоб не утруждати наших, царської величності, військ, звеліли нашому окольничому князю Григорію Григоровичу з ратними людьми вийти з наших черкаських міст. Але після того гетьман Виговський звелів усім полковникам Запорозького війська з полками бути готовими до незвідь-якого наміру. І ми, великий государ, посилали до нього, гетьмана, у різні місяці й числа з нашими, царської величності, грамотами боярського сина Путивльця, піддячого Федора Тиляблева, Якова Портемонова ⁹²⁷, і він, гетьман Іван Виговський, затримав їх у себе. А в нинішньому 167 році ⁹²⁸ писали із Києва до нас, великого государя, нашої царської величності, боярин, білозерський намісник та воєвода Василь Борисович Шереметов з товариством, що їм стало відомо — йдуть під нашу, царської величності, вотчину, під Київ, п’ять полковників із полками , з кримськими татарами й силою люду і б’ють, грабують та чинять усіляке зло над нашими, царської величності, людьми ⁹³⁰. І вони, боярин наш та воєвода Василь Борисович Шереметов з товариством, не бажаючи розлиття крові православних християн, послали до них полковників, дворян Гаврила Свищова з товариством, щоб переговорити, для чого вони з полками, з численними людьми та татарами йдуть під Київ. І полковники переказали через Михайла Свищова ⁹³¹ до боярина нашого й до воєвод, що вони прийшли під Київ з численними людьми за розпорядженням гетьмана Івана Виговського і що татар із ними нема, а це йде до них під Київ, щоб переговорити про всілякі діла, Данило Виговський. І 23 серпня ⁹³² Данило Виговський прийшов під Київ та в Черкаси з татарами і з численними людьми, вони відігнали в наших ратних людей кінські табуни і почали гнатися за сторожовими сотнями і на торгу в передмісті бити наших людей та палити це передмістя. Потім стали в обоз, покопали шанці й почали приступати до міста. Тоді боярин і воєвода Василь Борисович, бачачи відверту зраду нам, великому государю, від Данила Виговського і боронячи себе та просячи в Бога милосердя, послав своїх товаришів воєвод з нашими, царської величності, ратними людьми. І наші, царської величності, воєводи й ратні люди побили їх, вибили із шанців, взяли обоз і наряд, гармати й пищалі, прапор і литаври, барабани, бунчук і печатку військову, а також полонили багатьох «язиків» . Тих полонених християн боярин наш і воєвода Василь Борисович з товариством відпустили до вас у полки ⁹³⁴, а інші православні християни потопилися у великому числі в Дніпрі й Почайні. І ми, великий государ, поборник благочестя, чуючи про такі чвари серед православних християн та невинне кровопролиття, яке учинилося від того зрадника нашого і гонителя всіх православних християн Івана Виговського, дуже повболівали душею і поклали сподіванку на всещедрого Бога, і на силу животворящого хреста, й на пресвяту Богородицю. І віруємо в Бога нашого, що й надалі воздасть йому Бог помстою за його кривоприсяжництво, що він, забувши страх божий і свою колишню й теперішню обіцянку, якою обіцявся нам, великому государеві, перед святим Євангелієм, сказав у тому неправду і посунув войовників на божу церкву, з’єднавшись із кримськими татарами. Він воює й січе одновірних православних християн і хоче віддати їх у полон і розкрадання, прагнучи розорити до краю божі церкви і відігнати вас, одновірних православних християн, із-під нашої, царської величності, високої руки та віддати у вічне рабство до ляхів і татар, звинувачуючи нас, великого государя, нашу царську величність, перед вами, нашими вірними підданими, начебто ми, великий государ, порушуємо ваші права й вольності і не чинимо вам оборони від наших ворогів. А вам те достеменно відомо, що як гетьман Богдан Хмельницький і ви, все Запорозьке військо, стали під нашою, царської величності, високою рукою у вічнім підданстві, то ми, великий государ, наша царська величність, посилали для оборони вас, одновірних православних християн, від ворога наших, царської величності, бояр та воєвод з численними військами, і не раз ⁹³⁰. І наші, царської величності, бояри, воєводи й ратні люди билися кріпко і мужньо разом із вами супроти коронних гетьманів та кримських татар і взяли численні городи й міста в Короні Польській, на Волині й Поділлі. І від наших, царської величності, бояр та воєвод не було в правах ваших і вольностях ніяких образ; а ми, царська величність, слали до вас перед тим численні грамоти з нашим государським милостивим словом. Однак нам, великому государю, нашій царській величності, стало відомо, що гетьмани затримали ті наші государські грамоти в себе і не віддали вам, а ми, великий государ, неодмінно тримаємо і триматимемо вас під нашою, царської величності, високою рукою із нашим государським милостивим ударуванням і з наглядом за вашими правами й вольностями.

І вам би нашого, царської величності, Запорозького війська полковнику, й осавулам, і сотникам, і всіляким керівним людям, і козакам, а також війтам, бурмістрам, райцям, лавникам і всьому загалу та черні показати нині свою службу й доброхіття до нас, великого государя, пам’ятаючи Бога й православну християнську віру, і свою кріпку обіцянку перед Євангелієм по святій і непорочній євангельській Христовій заповіді, і нашу государську превелику до себе милість і ударування, і відстати від зрадника нашої царської пресвітлої величності та кривоприсяжця й розорителя християнської віри Івана Виговського та від татар. Ви можете погоджувати наші государські справи з нашими, царської величності, боярами та воєводами й обрати собі всім Запорозьким військом одноголосно іншого гетьмана, якого вподобаєте поміж себе, і будьте під нашою, царської величності, високою рукою у вічному підданстві за своєю обіцянкою, як і колись, і не схиляйтеся ні на які заваби, а, зійшовшись із нашими боярами й воєводами, станьте й почніть боротьбу за святі божі церкви й за православну християнську віру проти нашого, царської величності, і вашого, усіх православних, зрадника й кривоприсяжця Івана Виговського, а також проти татар і ляхів, скільки дасть вам допомоги милосердний Бог, щоб до решти не були розорені святі божі церкви і щоб ляхи та бусурмани не зневолили вас, православних християн, навічно в полон і грабунок. А ми, великий государ, наша царська величність, почнемо вас ударовувати і тримати під нашою кріпкою високою рукою в нашому государському милостивому утриманні за вашими правами й вольностями, і будьте в тому всьому надійні без жодного сумніву. А те хай не ронить сумніву поміж вас, що раніше, в минулому 166 році ⁹³⁶, не було учинено захисту й оборони старанним до нас, великого государя, нашої царської величності, вірним підданим козакам Полтавського полку. Всякий може те розсудити, маючи чистий розум, що так учинено не через недогляд і не тому, що ви були залишені без усякої уваги та захисту, а тому, що ми вважали за вірного собі гетьмана як першого наглядача й оборонця малоросійської України, не маючи щодо цього жодних підозр, що він не пастир, а наємник, і бажав не кращого звільнення, а таємно замислював у своїй душі пагубу через підступність свою щодо наших, царської величності, вірних підданих Запорозького війська, по-іудському зраджуючи своїх братів і покладаючи надію на марнотну бусурманську силу. Своїх же одновірних братів, синів східної церкви, визволених найдорожчою кров’ю спасителя Христа, він обіцявся продати дешевою ціною тим агрянським ⁹³⁷ синам. І ми, великий государ, бачачи тих, які вірно служать нам, великому государеві, нашій царській величності, обнадіюємо їх милостиво нашою, царської величності, державою і зволюємо стояти й захищати вас нашим, царської величності, воєводам, скільки дасть допомоги милосердний Бог. Та й до гетьмана Івана Виговського посланий був дяк нашої царської величності Василь Михайлов, і оце в нинішньому 167 році той дяк Василь Михайлов приїхав до нас, великого государя, нашої царської величності, та й звістив, що він казав за нашим, великого государя, указом гетьманові Івану Виговському, аби він, гетьман, пам’ятав Бога і свою істинну обіцянку перед святим Євангелієм на вічну службу і підданство і вірно служив нам, великому государеві, нашій царській величності, і був би надійний на нашу, великого государя, милість, залишивши всілякі сумніви й непостійність, і ні на які б не зваблювався лядські омани, а татар усіх відпустив через те, що від татар чиниться вам, усім православним християнам, велике насильство й утиски. Та гетьман Іван Виговський відкинувся від нашої государської милості і виявив непослух нашому государському повелінню, татар від себе не відпустив і, забувши Бога й істинну свою обіцянку, казав, що він хоче з’єднатися з ними, ворогами Христового хреста, бусурманами, на православних християн. Він же, гетьман, казав, що начебто є в нього перекинчики з наших, великого государя, полків російські люди, і ті перекинчики начебто кажуть, що чули буцімто — прислане до нашого окольничого й воєводи князя Григорія Григоровича Ромодановського наша, великого государя, грамота, яка велити побити гетьмана й усю старшину, зламати права й вольності, а козакам бути лишень у десяти тисячах ⁹³⁹. Це гетьман Іван Виговський вселяє, не злякавшись праведного й страшного божого суду, поміж вас, православних одновірних християн, для сварки, прагнучи відлучити вас від нашої государської милості, щоб учинити поміж православними християнами відщепенство та чварну війну і привести всіх вас, православних християн, до лядської й латинської віри. А у нас, великого государя, того й у гадці немає, щоб чинити якесь зло старшині чи щоб бути такому малому числу козаків. Ми, великий государ, наша царська величність, бажаємо бачити в усіх православних християн усяке добро й мир і хочемо, щоб козаків того Запорозького війська були численні тисячі. А які побори й образи були вчинені у Запорозькім війську від ратних людей нашої царської величності, то йому, гетьманові, після такого великого потвердження його і після присяги не годилося б іти війною на окольничого нашої царської величності і воєводу князя Григорія Григоровича Ромодановського, на ратних людей і на наші, царської величності, українські міста ⁹⁴⁰, а треба було для управи прислати чолобиття до нас, великого государя, нашої царської величності. А ми, великий государ, наша царська величність, як тримали перед цим вас, вірних підданих Запорозького війська, у нашій государській милості, так і триматимемо неодмінно й надалі.

Печатано цю нашу, царської величності, грамоту в нашому великому царському місті Москві, в літо від створення світу 7167-го, у вересні місяці 23-го, а від Різдва Христового 1659-го⁹⁴¹.

РОЗДІЛ V

Про виправу Немирича від Виговського з Чигрина до Варшави на сейм для потвердження Гадяцької комісії й пактів; про прибуття Немирича до Варшави і про його промову перед королем та сенатом; про сеймову неузгоду напочатку щодо тих пактів з козаками та щодо унії; про потвердження потім тих пактів сеймовою згодою і королівською присягою з постановленням на Україні третьої Річі Посполитої, подібно до Коронної й Литовської; про відозву всього українського духовенства до римської столиці у зв’язку з опором поляків щодо унії; про знищення унії й польського опору.

⁹⁴² Носач таки був посланий у Варшаву і присягав там на Гадяцьких пактах. Але підписався серед тих, що присягали, й Немирич — підкоморій київський. Це було 10 червня 1659 р.

⁹⁴³ Ян Гнінський — підкоморій поморський, маршал Посольської ізби.

⁹⁴⁴ Ліска — булава, бунчук. Інфула — католицька митра.

⁹⁴⁶ Тут, мабуть, ідеться про суперечки щодо місця, яке мав посідати київський митрополит. Він бажав собі місця після архібіскупа львівського, але запротестував біскуп краківський, і тут була пересварка. Загалом сейм пройшов над звичай спокійно.

⁹⁴⁷ Звірено за текстом: «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России».—СПБ, 1863.—Т. IV.—С. 211. (Далі, посилаючись на це видання, подаємо скорочено: Акти).

⁹⁴⁸ Пропущено: прусський.

⁹⁴⁹ Пропущено: київський.

Тільки Виговський прибув до Чигрина після описаної вище конотопської й соснівської війни,— це було, як казав уже, перед Спасовими запустами,— і розпустив на певний час свої війська, то відразу ж виправив до польського короля Яна-Казимира й цілої Річі Посполитої від свого імені й усього Запорозького війська, просячи апробувати й потвердити Гадяцьку комісію й пакти, складені в минулому 1658 році, не генерального обозного Носача, як спершу мав намір, але свого полковника Немирича зі значним козацьким товариством ⁹⁴². Саме в цей час у Варшаві зачинався вальний сейм, керував яким, як свідчить Твардовський, гнєзненський староста Гнінський ⁹⁴³. Отой козацький посол Немирич, прибувши з товариством у Варшаву, виступив у сеймовій палаті з просторою мовою перед королем і всім сенатом. Він згадав марнотравного сина, за прикладом якого повертається, як марнотравний син до батька свого, Запорозьке військо і вся Україна, і просив у короля, як у батька, уваги й помилування. Король тоді, оскільки часто посилав через своїх неодноразових послів свої при великій королівській ласці й увазі обітниці, старався примиритися з козаками, знаючи, що вогонь тодішньої війни загорівся і вельми розширився з козацького боку, був дуже протяжний і призвів польську монархію до великого розору, отож треба гасити його на тому ж боці, належно задовольнивши козаків у їхніх бажаннях.

На тому сеймі пропонувалися до уваги й апробувалися згодою обох сеймових палат згадані Гадяцькі пакти, та й не могло бути інакше, бо ті козацькі Гадяцькі трансакції треба було апробувати сеймовою увагою передусім, адже трансакції ті містили в собі великі справи і потребували великого розгляду. А коли поляки, що було в них основним, постановляючи, окрім двох Посполитих, Коронної й Литовської, ще й третю Річ Посполиту — на Україні, хотіли в додаток до того козацького задовольнення, щоб була прийнята на Україні й унія, а разом з лісками ⁹⁴⁴ й печатками були зрівняні грецькі митри з римськими інфулами ⁹⁴⁵, що теж значило не що інше, як ту ж, власне, унію, то українські єпископи і все духовенство, бувши в тому обережні й не благословлячи до такої унії, написали про те своє небажання через свого преосвященного архієпископа Дионисія Балабана, на той час київського митрополита, до римської столиці. Після тої митрополичої відозви до Рима було відкинено і знищено вищезгаданий лядський намір і бажання до унії, а ті Річі Корони Польської нарешті були постановлені з неодмінним задовольненням на вищеописаних Гадяцьких пактах ⁹⁴⁶, і ті пакти були затверджені зобидвабіч присягами. Присяга, яку виконав тоді король, подається тут від слова до слова, і має вона в собі таке ⁹⁴⁷:

Королівська присяга козакам і великому Руському князівству на постановлених Гадяцькою комісією пактах.

Виконана 1659 року.

Я, Ян-Казимир, божою милістю польський король, великий князь литовський, руський ⁹⁴⁸, мазовецькии, жмудський ⁹⁴⁹, волинський, інфлянтський, смоленський, чернігівський, а шведський, готський, вандальський дідичний король, присягаю всемогутньому господові Богу, єдиному в святій трійці, перед цим святим Ісус Христовим Євангелієм, що приймаю і стверджую нашим і всієї Річі Посполитої іменем комісію, відправлену під Гадячим шостого вересня 1658 року із Запорозьким військом, у всіх тієї комісії параграфах та умовах і обіцяю ту комісію в усьому достатньо дотримувати та діяти згідно неї, виконувати її й охороняти, нітрохи не зменшувати, але боронити її цілком. Тій комісії і всім її пунктам, правам, прерогативам, вольностям грецької релігії великого князівства Руського і загальним вольностям не буде ушкоди від жодних вигадливих людських спритів. Також не порушуватимуть на вічні часи і не ‘ шкодитимуть ні в чому їй ні давні, ні свіжі привілеї, ні жодні статути, ні колишні, ні теперішні сеймові конституції. Взагалі я сам обіцяю під своєю королівською присягою стерегти й тримати її непорушну ні в чому, і зобов’язаний буду і наслідники мої, польські королі, триматимуть її непорушну ні в чому, оберігатимуть її на вічні часи і присягатимуть на неї. Справедливість при цьому чинитимуть для обивателів великого князівства Руського без жодних відволік і важень на особи, згідно їхніх прав та звичаїв. А коли, боронь боже, порушив би в чому ту мою присягу, то руський народ не повинен буде віддавати жодного мені підданства, і взагалі звільняю їх тим самим з послушенства й належної віри королеві, не потребуючи ні від кого жодного розрішення тієї моєї присяги і не приймаючи його. В цьому мені допоможи, господи боже і ця свята Євангелія господа Христа.

Амінь.

РОЗДІЛ VI

Про розмисли Виговського щодо своїх намірів і про зміну його фортуни через дії його ворогів; про Цецюрине тиранство в Переяславлі; про схилення на російський бік і про прибуття за його листом у Переяславль від Путивля князя Трубецького з військами і гетьманом Безпалим; про складення там гетьманства Безпалим; про вибиття поляків з українських кватир, які відвів їм Виговький; про запорожців, які йшли на нього; про сумніви Виговського і про рушення його з Чигрина до Хмельника; про прибуття до нього під Хмельник з Варшави Немирича з потвердженими Гадяцькими пактами; про радість його (Виговського) від того і про наміри щодо України; про учинення Сомка наказним гетьманом після Безпалого; про виправу його з Переяславля до Хмельника на Виговського і про розгром там Виговського; про розграблення в Чигрині й Суботові запорожцями скарбів та достатків Виговського і його брата; про Сомкову раду на вибрання цілковитого гетьмана і про вибрання біля Жердеви в гетьмани Юрія Хмельниченка на Сомковий жаль; про Сомкове прибуття до Переяславля з-під Хмельника і про призвання з Чигрина в Переяславль для вручення йому там гетьманства Хмельниченка; про вручення йому гетьманства з вичитанням тодішніх Переяславльських пактів, з виконанням присяги, а потім про тодішнє кількаденне бенкетування; про його (Хмельниченкову) молодість.

⁹⁵⁰ Див. приміт. ⁹¹⁷.

⁹⁵¹ Що чоловік собі задумує, те бог йому нищить.

⁹⁵² Власне, рушив спершу Трубецькой. Ромодановський та інші російські війська надійшли в Переяслав пізніше.

⁹⁵³ Покрова припадає на 1 жовтня. Трубецькой прибув у Переяслав 27 вересня.

⁹⁵⁴ Неузгода: Безпалий склав гетьманство, далі Величко пише, що Сомко розгромив Виговського, ставши наказним гетьманом після Безпалого, і це сталося буцімто в середині вересня (див. приміт. 967). Однак Безпалий не відмовлявся від гетьманства, принаймні 17 жовтня документи називають його ще наказним гетьманом.

⁹⁵⁵ Виговський, як уже вказувалося, не був розгромлений під Києвом у цьому році (див. приміт. ⁹¹⁷). Він стояв під Києвом з великим козацьким та польським військом (поляків очолював А. Потоцький), не входячи в сутички з росіянами. Взагалі про цей похід відомо мало.

⁹⁵⁶ Не тільки Цецюра, а й інші полковники: В. Золотаренко, Я. Сомко, П. Єфремов.

⁹⁵⁷ Запорожці йшли на чолі з І. Сірком. Проти них було вислано військо, і вони завернули до Січі.

⁹⁵⁸ Не самі поляки, а затяжне військо Виговського на чолі з Немиричем (див. приміт. 878). Полягло їх понад З тисячі. А. Потоцький був під Києвом (див. приміт. ⁹⁵⁵).

⁹⁵⁹ На той час у Чигирині Виговський не мав орди, принаймні джерела того не підтверджують. Мав він близько 500 чоловік німців та поляків.

⁹⁶⁰ Не під Хмельник, а під Корсунь. Перед тим хотів піти в Черкаси, але його туди не пустили.

⁹⁶¹ Виговському допомагав А. Потоцький, який, проте, війська мав небагато (див. приміт. 878). Всі інші прохання допомоги в Польщі були даремні, бо Польща була тоді у важкому стані.

⁹⁶² Дружина Виговського не з козацького, а з шляхетського роду — роду Стеткевичів. Вона таки лишилася в Чигирині, і її захоплено пізніше, після Переяславської ради 1659 р. Потім відпущено, вона померла невзабарі після чоловіка і була похована у Скиті Манявськім поруч з Виговським.

⁹⁶³ До цього часу посли вже повернулися (див. приміт. ⁹⁵⁸ і ⁹⁷⁵).

⁹⁶⁴ Див. приміт. ⁹⁷⁵.

⁹⁶⁵ Мабуть, мається на увазі спроба Виговського зачитати і витлумачити Гадяцькі пакти на козацькій раді, що відбулася у вересні (див. приміт. ⁹⁷⁰).

⁹⁶⁶ Бій під Хмельником не підтверджується іншими документами. Про Сомка в цей час відомо мало, хіба що повернувся з Жердева, де була рада, в Переяслав. Однак бій під Хмельником з Виговським був, але пізніше, вже після Переяславської ради, в кінці листопада. Воював там Шереметьєв (див. приміт. ¹⁰⁸⁹), а не Сомко. Результат битви невідомий. Під Хмельником стояв Виговський вже 2 листопада, звідти відступив до Дубна, де розклався на зимові квартири.

⁹⁶⁷ Див. приміт. ⁹⁵⁴.

⁹⁶⁸ Неузгода з текстом Переяславських статей, які йдуть далі. Там Гуляницький згадується живим. І справді, Гуляницький не загинув у 1659 р., його в 1664 р. поляки заслали до тюрми в Марієнбурзі, згадується він і в 1675 р.

⁹⁶⁹ Виговський лишився у прикордонній з Польщею смузі України і провадив жваві військові акції. Данило потрапив у руки росіян у цьому ж році і загинув (див. приміт. ¹⁰³⁰).

⁹⁷⁰ Виговський підійшов під Котельню, де стояв з польським військом А. Потоцький. Він скликав козацьку раду, яка відбулася 11 вересня під Германівкою. На неї прибув Ю. Хмельницький. Тут Виговський намагався витлумачити Гадяцьку умову, але його вже не слухали (див. приміт. ⁹⁶⁵), Виговський вернувся під захист польського війська. Клейноди вислав Ю. Хмельницькому з умовою лишитись у підданстві короля,відпустити дружину, дати вийти чигиринській залозі.

^{971 Див. приміт. 969} і ¹⁰³⁰.

⁹⁷² До Чигирина підійшли не запорожці (див. приміт. ⁹⁵⁷), а сам Ю. Хмельницький. Це було також пізніше, в листопаді.

⁹⁷³ Чигирин обороняв німецький гарнізон в 400 чоловік (інші дані — кілька тисяч). Облога велася з труднощами і без успіху. Чигирин взято через підступ, залогу частково вибили, частково вона приєдналася до російського війська. Скарби, звісно, дісталися переможцям.

⁹⁷⁴ Гадяцькі пакти переховувалися в Чигиринському замку, і їх захопили вже згодом козаки Ю. Хмельницького.

⁹⁷⁵ Це була друга рада без І. Виговського, вже в жовтні. Перша була ще у вересні, коли козацьке військо перестріло посланців Виговського, що везли клейноди. Тоді ж було проголошено гетьманом Ю. Хмельницького. На Жердинській раді було прийнято 14 статей для погодження з московським урядом.

⁹⁷⁶ Ю. Хмельницький приїхав у Переяслав не відразу, а після дипломатичних пересправ з Трубецьким. Сім полковників не пішли на раду (К. Андрієнко, І. Кравченко, В. Бугрин, М. Ханенко, І. Богун, М. Зеленський, О. Гоголь). Поїхали з Юрієм 5 полковників і троє з генеральної старшини. Не приїхали і представники церковної ієрархії, зокрема митрополит.

⁹⁷⁷ Російського війська було 40 тисяч.

⁹⁷⁸ Ю. Хмельницький не міг застати Шереметьєва та Ромодановського в Переяславі, бо прибув туди 9 жовтня; Шереметьєв прибув 13 жовтня, а Ромодановський 14 жовтня.

⁹⁷⁹ Юрій Хмельницький мав 18 років.

⁹⁸⁰ Тут у рукопис! подано портрет Ю. Хмельницького, наступна сторінка біла.

Після тієї вищеописаної Немиричевої виправи з товариством до короля Яна-Казимира на Варшавський вальний сейм для потвердження Гадяцьких пактів Виговський зараз же був послав з військами під Київ свого рідного брата Данила, щоб вигнати звідтіля великоросійські війська ⁹⁵⁰. А сам він, як уже про те писалося, залишався в Чигрині і розмірковував, як би довести до сподіваного кінця свої наміри й задуми. Але що чоловік обіцує, теє бог йому ницує ⁹⁵¹, тож після минулих гараздів почали наступати на нього, Виговського, безталання й занепад. Одне те, що брата його розгромили під Києвом, а друге, що почали сторонитися його і схилятися по-колишньому під руку пресвітлої царської величності його цьогобічні прихильники. Перший учинив це переяславльський полковник Тиміш Цюцюра, який, прибувши з-під Конотопа і бувши відпущений Виговським у Переяславль, побачив його неміцні, та й не могли вони бути міцні, зачини, почав схилятися під руку російського монарха та й інших став закликати до того доброго замислу. Але коли значний військовий товариш Стефан Северин, переяславльський сотник, а також Сулима й інше переяславльське товариство на ту його раду не схилилися, а зволили лишатися на боці Виговського, тоді він, Цюцюра, по-тиранському помордував і позабивав за те противенство своїй волі як їхній начальник згаданих тих своїх товаришів і зараз же дав знати через свій лист у Путивль про таку свою схильність і богоненависну братовбивчу службу князеві Трубецькому. Князь Трубецький на це дуже зрадів і рушив разом із князем Ромодановським ⁹⁵² та зі всіма російськими військами, що були під Конотопом, від Путивля і перед Покровою пресвятої діви Богородиці став із гетьманом Безпалим у Переяславлі ⁹⁵³. Тут Безпалий, який був у похилих та сивих літах свого життя, склав із себе гетьманський уряд і дозволив війську обрати іншого гетьмана ⁹⁵⁴.

Гетьман Виговський побачив, що не на добре йому складається: з одного боку — брат його, як було показано, був розгромлений під Києвом ⁹⁵⁵ і козацьке військо почало за це невдоволитися на нього; з другого — що відкинувся від нього з усім полком переяславльський полковник Цюцюра ⁹⁵⁶; з третього — що простувало на нього з Січі до Чигрина п’ять тисяч запорожців ⁹⁵⁷; з четвертого — що поляки, які були під Конотопом із Виговським, їх очолював коронний обозний Потоцький, були вибиті й вигнані зі своїх кватир, які відвів їм Виговський ⁹⁵⁸. Через те, засумнівавшись, що збереже свою цілість, він узяв з собою орду ⁹⁵⁹, яку залишив йому хан після Конотопського бою, і, притягнувши до себе скільки міг козаків, рушив із ними всіма і з братом своїм Данилом від Чигрина до Хмельника ⁹⁶⁰ в Браславський полк, сподіваючись одержати собі в допомогу лядських військ ⁹⁶¹, у чому не помилився. Дружину ж свою, була вона козацького роду ⁹⁶², й братову, Олену Хмельницьківну, залишив з усіма багатствами у Чигрині.

Там, під Хмельником, Виговський стояв зі своїм військом і, чекаючи до себе польського війська, дождався з Варшави свого посла, полковника Немирича з товариством ⁹⁶³, із потвердженими та закріпленими королівською присягою вищеописаними Гадяцькими пактами ⁹⁶⁴. Цьому він дуже порадів, маючи сподіванку поправити свої справи, і хотів невзабарі рушати з усім козацьким, польським і татарським військом на Україну до Чигрина, а тими Гадяцькими пактами прагнув посіяти в українському народі велике сум’яття й непуття . Але всевидець Бог, не бажаючи здійснити той його, Виговського, замисел і бачачи через це в малоросійському народі ще більше чварне кровопролиття, вклав у серце князеві Трубецькому й іншим князям та боярам, що були з московським військом у Переяславлі, виправити на Виговського під місто Браславського полку Хмельник, що стоїть над Бугом, козацьке військо й перепинити його підступні наміри ^9б6. Після складення гетьманства з Безпалого наказним гетьманом поставили значного й багатого козака, переяславльського купця, швагра Богдана Хмельницького Якима Сомка ⁹⁶⁷, який був дядьком по матері Юрієві Хмельниченку, оскільки Богдан Хмельницький мав собі за першу жінку Анну Сомківну, рідну Якимову Сомкову сестру. Цього Сомка, який став наказним гетьманом, було виправлено з новим ніжинським полковником Васютою (бо ніжинський полковник Гуляницький залишався тоді при Виговському) з Переяславля на чолі кільканадцятитисячного козацького війська, зібраного з різних сьогобічних полків і посланого під Хмельник на Виговського. Прибувши сюди, Сомко дав бій Виговському, зламав і розгромив його до решти, так що війська його одні впали разом з ніжинським полковником Гуляницьким трупом ⁹⁶⁸, а інші розсипалися: татари до Криму, козаки з прилуцьким полковником Петром Дорошенком до Сомкового війська, а поляки з гетьманом Виговським та братом його Данилом пішли назавжди до Польщі ⁹⁶⁹. Від того погрому гетьман Виговський більше на Україні не бував ⁹⁷⁰. Брат його Данило невзабарі помер у Польщі ⁹⁷¹, а всіх своїх маєтків та скарбів, легковажним способом вийнятих зі скарбів Хмельницького (як про це казав вище), він позбувся. Бо згадані запорожці, прибувши з Січі до Чигрина ⁹⁷² і не заставши Виговського, либонь, мали невеликий спротив від козацького піхотного полку ⁹⁷³, який лишався під командою Стефана Гуляницького, брата ніжинського полковника; полк його заразтаки зломили та, забивши того полковника, втислися в Чигрин і Суботів і пограбували всі скарби й добра Виговського та його брата, лишивши їхніх дружин без нічого.

Сомко ж після розгрому Виговського під Хмельником, а це сталося в середніх числах вересня, добув у якийсь спосіб стверджені королем Гадяцькі пакти ⁹⁷⁴, що їх привіз до Виговського Немирич, і ховав, як розказували багато хто, їх у себе в таємниці, а вертаючи від Хмельника до Переяславля і маючи при собі двадцять тисяч козацького війська з їхньою старшиною, зібраного зобидвабіч Дніпра, намовляв і радив, щоб воно постановило собі цілковитого гетьмана, маючи надію, що за ту його службу під Хмельником над Виговським не омине гетьманський гонор самого його, Сомка. Але долі господні інакше все полаштували, бо, поставивши Сомка наказним гетьманом, цілковитим поставили сина Хмельницького Юрася, який не був під Хмельником, але вдома, з огляду на свої юні літа.

Оте військо прибуло від Хмельника під Жердеву ⁹⁷⁵ (це невелика долина, оточена просторим полем, нижче Терехтемирова) в останніх числах вересня і, учинивши раду щодо обрання гетьмана, оминули тим урядом Сомка, а дали одностайні свої голоси за Юрася Хмельниченка й нарекли його собі новим, після Виговського, гетьманом, сподіваючись від нього порядку, і, подібно до батька, вірності й зичливості до його царської пресвітлої величності і своїй малоросійській вітчизні, що лежить обіруч Дніпра. Це вибрання на гетьманство Хмельниченка було, либонь, Сомкові не до смаку, однак важко було суперечити й не допустити тієї військової ухвали, тож він мусив із жалем у серці погодитися на цей людський голос і мати до часу собі за гетьмана Хмельниченка. З Жердеви Сомко з усім військом прибув до Переяславля й ознаймував князів та бояр, які були там із військами, що військо вибрало на гетьманство Юрася Хмельниченка. Тоді від тих князів і бояр був посланий у Чигрин до Хмельниченка указ, щоб той прибув, не відкладаючи, для прийняття цілковитого гетьманства в Переяславль. Він, Хмельниченко, з великим гроном старшини, тогобічних полковників і значного військового товариства прибув на цей указ з Чигрина в Переяславль у неділю 9 жовтня пополудні ⁹⁷⁶, де застав із численними великоросійськими військами ⁹⁷⁷ ближнього боярина й казанського намісника князя Олексія Микитовича Трубецького і боярина та білозерського намісника Василя Борисовича Шереметова, що прибув із Києва. Також застав він тут окольничого й намісника білогородського князя Григорія Григоровича Ромодановського і двох думних дяків — Іларіона Дмитрієва Лопухіна і Федора Грибоїдова ⁹⁷⁸. Від дев’ятого до шістнадцятого жовтня пробавили тоді у Переяславлі бездіяльно, чекаючи прибуття з обох боків Дніпра полковників та іншої старшини й військового товариства, яке ще було тоді у домівках. А в день 17 жовтня, тільки на світ благословилося, зібралася й стала в Переяславлі вальна рада всього Запорозького городового війська малоросійської України, що лежить обіруч Дніпра, на якій, як і раніше в Жердеві, неодмінно й одноголосно все Запорозьке військо дало вотум, щоб Юрій Хмельниченко був йому по обох боках Дніпра гетьманом. Після цього військового бажання згадані великоросійські князі й бояри вручили Юрію Хмельниченку булаву з іншими військовими клейнодами і звеліли вичитати статті, які тут докладаються; потім у божественній церкві вислухали від нього, Хмельниченка, з військом присягу, виконану на вірність великому государеві. А після божественної літургії і тієї присяги було в тих князів та бояр, а потім у нового гетьмана Хмельниченка велике бенкетування; військовій черні, що була там, дане було від гетьмана горілчане пригощений. Гетьман той, Хмельниченко, був малолітній і благий, і мав він від роду всього сімнадцять чи вісімнадцять ⁹⁷⁹ років ⁹⁸⁰.

РОЗДІЛ VII

У ньому викладаються дані при постановленні й потвердженні в Переяславлі на гетьманство Юрася Хмельниченка, а потім видрукувані в Києво-Печерському монастирі і переписані тут цілком, від слова до слова, його царської пресвітлої величності.

⁹⁸¹ Звірено за текстом: «Акты, относящиеся к истории Юго-Западной России», СПБ.— Т. IV.— С. 263—274. Далі подається скорочено: Акти.

⁹⁸² Невідомо, чому Величко поставив цю дату, коли в самих статтях сказано, що їх дано 18 жовтня 1659 р. (за російським літочисленням, 1660 р.).

⁹⁸³ Має бути 7168 р., тобто 1660 р. В українців тоді був 1659 р.

⁹⁸⁴ Тобто в 1654 р.

⁹⁸⁵ Див. приміт. 680. ⁹⁸⁶ Акти: Титко Степанов. Маємо тут російське написання.

⁹⁸⁷ Див. приміт. 811.

⁹⁸⁸ Акти: Заюнчковський. Оскільки вищого духовенства на раді не було, прикликали для прийняття присяги цього архімандрита.

⁹⁸⁹ Див. приміт. 680. В останні роки був у неласці у Виговського.

⁹⁹⁰ Акти: Данило. Написання прізвища російське.

⁹⁹¹ Акти: «...печерського монастиря чорний піп».

⁹⁹² Семен Остапенко.

⁹⁹³ Акти: Андрій Одинець, таке його прізвище насправді.

⁹⁹⁴ Акти: Андрій Суличич, таке написання правильне.

⁹⁹⁵ Лизогуб Іван відігравав активну роль пізніше за Брюховецького і особливо — за Дорошенка, в якого був генеральним осавулом. Потім перейшов на бік Самойловича.

⁹⁹⁶ Акти: Остап Іванов. Написання прізвища російське.

⁹⁹⁷ Акти: Цепура. Його прізвище писалося: Цецюра, Цюцюра, Цицюра. Полковником був з 1658 р. Повстав проти Виговського, під Чудновом перейшов до поляків, засланий у Сибір, помер після 1667 р.

⁹⁹⁸ Сірко Іван — знаменитий запорозький кошовий. Був полковником з 1658 р. по 1660 р.

⁹⁹⁹ Жученко Федір— полтавський полковник від 1659 р. по 1661 р. (з перервами), прихильник Ю. Хмельницького, брав участь у чигиринському поході 1678 р. і в кримських походах. Помер 1709 р.

¹⁰⁰⁰ апостол Павло — родом з молдавських бояр. Поселився на Україні за Хмельницького. Помер 1667 р.

¹⁰⁰¹ Акти: «...бувший прилуцький полковник, та й на своє місце він, Петро, руку приклав також». Дорошенко Петро (1627—1698) — гетьман України в 1665—1676 рр. Про нього розповідатиме т. II Літопису.

¹⁰⁰² Засядько Яків.

¹⁰⁰³ Золотаренко Василь — наказний ніжинський полковник з серпня 1654 р., чинний — з 1655 р., шурин Б. Хмельницького, суперник на гетьманство Сомка та Брюховецького. Скараний за наказом Брюховецького в 1663 р.

¹⁰⁰⁴ Филимонович Максим — ніжинський протопоп за Б. Хмельницького і І. Виговського. За І. Брюховецького висвячений у мстиславського єпископа, правив Київською митрополією, не визнаючи Й. Тукальського. Підтримав І. Брюховецького в час його заколоту. Висланий до Сибіру. Про нього оповість т. II Літопису.

¹⁰⁰⁶ Акти: помилково — Аникей Силин. Правильно — Силич, інакше — Силичич, Силенко.

¹⁰⁰⁶ Див. приміт. 976.

¹⁰⁰⁷ Андрієнко Кирило.

¹⁰⁰⁸ Акти: Кровченко, помилково.

¹⁰⁰⁹ Бугрин Василь.

^|оіо Акти: Хоненко, помилково. Був полковником і за Б. Хмельницького. Від 1671 р.— гетьман на Правобережжі, підтримував Суховія. Від 1674 р. перейшов до Самойловича. Про нього розповідатиме т. II Літопису.

¹⁰¹¹ Акти: Зеленской, помилково. Був полковником брацлавським з 1654 р.

¹⁰¹² Див. приміт. 681.

¹⁰¹³ Акти: Остафей Гоголь. Відомий як полковник ще з початків Хмельниччини. В 1674—1679 рр. був наказним гетьманом.

¹⁰¹⁴ Автентичні статті Б. Хмельницького не збереглися, хіба їхні чернеткові редакції, які поміщено в IV і X тт. «Актов, относящихся к истории Юго-Западной России». Статті, що йдуть далі, подекуди сфальшовані царським урядом, принаймні частково розходяться з чернетковими списками справжніх статей. Треба сказати, що за життя Хмельницького ці статті не були відомі ширшому колу старшини і козаків. Вперше їх прочитано перед старшиною в час настановлення гетьманом Виговського.

¹⁰¹⁵ Суддів було два, через те в документі й повторення.

¹⁰¹⁶ Евхимок—назва монети, таляр.

¹⁰¹⁷ Акти: «І по цій статті бути за їхнім чолобиттям».

¹⁰¹⁸ Шипош — музичний інструмент, ріг.

¹⁰¹⁹ Цього права довго добивався царський уряд, але зустрічав перепони. При Виговському обирали митрополита без благословення московського патріарха, і царський уряд не ставив йому цього за порушення договору. В 23-пунктній козацькій петиції до царя 1654 р., за якою і складався договір, сказано: «Про митрополита мають згадати, як будуть на переговорах, про це дали послам словесний наказ». В 11 пунктах, які мають уже царське ствердження, цей пункт тільки пояснено: цар має видати митрополиту грамоти на його маєтки, і не більше. Це погоджується з 14 статтею, яка подається тут.

¹⁰²⁰ Пункт сфальшовано повністю. Приводимо його за редакцією в 11 пунктів, де він іде як пункт 5: «Послів, котрі здавна приходять з чужих країв до війська Запорозького, аби було вільно приймати, а коли було б щось супротивне царській величності (в цих посольствах), мусять вони (козаки) сповіщати царську величність. До цієї статті царська величність звелів: послів з добрими ділами приймати, і відправляти, і писати до царської величності правильно і швидко, за чим вони приходили і з чим їх відправлено. А котрі посли посилатимуться зі справами ворожими царській величності, тих послів і посланників затримувати у війську та зараз-таки писати про них, а без дозволу царського їх не відправляти. А з турецьким султаном і польським королем без волі царської величності не мати зносин».

¹⁰²¹ Стаття додана. В 11 пунктах є про Крим така стаття, теж десята: «Коли б мала нападати кримська орда, тоді треба наступати на неї від Астрахані і Казані, також і донським козакам бути готовими. А тепер вона (орда) ще в братстві (з козаками), треба дати час і її не зачіпати. Наказ і повеління на Дін до козаків послано: коли кримські люди не будуть зачіпати, то й на них іти не велено. А коли кримці зачеплять, то царська величність звелить іти на них походом». Про дипломатичні зносини не говориться тут нічого, очевидно, вони регламентувалися пунктом 5 (див. приміт. 1020).

¹⁰²² Ця стаття ідентична з пунктом 17 двадцятитрьохпунктної петиції козаків 1654 р. Тут тільки додаток: «Один на вольності козацькі, а другий на вольності шляхетські», що було здійснено (див. царські грамоти козакам та шляхетству, ч. VII, р. 5).

¹⁰²³ Стаття постала (як і 2) через виразну непогодженість дій царських та козацьких військ у кампанії 1654 р.

¹⁰²⁴ Стаття постала в зв’язку з акціями семигородсько-польської війни (див. ч. X), коли Хмельницький послав до Ракочія без відома царського уряду корпус Ждановича. Враховувала вона й козацьку традицію ходити в «затяги», тобто найматися на ту чи іншу війну до котрогось із володарів.

¹⁰²⁵ Стаття формулює постійне тодішнє домагання царського уряду. За Хмельницького воєводи були впроваджені тільки в Київ. Виговський згодився на впровадження воєвод, але з обмовкою (диа приміт. 734).

¹⁰²⁶ У Переяслав визначено воєводою А. Бутурліна, в Ніжин — С. Шаховського, в Чернігів — В. Новосильцева, в Брацлав та Умань воєвод не визначено.

¹⁰²⁷ Гарц, гарнець — одиниця міри на горілку, мед, пиво: 4 кварти (3,768 л).

¹⁰²⁸ Постійний пункт незгод. Царський уряд вважав білоруські землі своїми, бо відібрав їх від Литви. Козаки вважали їх своїми, бо воювали за них. У згаданий час козацьким військом у Білорусії командували І. Нечай та С. Виговський. їх завоював був пізніше князь І. Лобанов-Ростовський і відіслав обох до Москви.

¹⁰²⁹ Мається на увазі Ю. Немирич, який був протестантом. Царський уряд вважав його одним із головних винуватців повстання Виговського. Немирич присяги цареві не складав.

¹⁰³⁰ Разом з Трубецьким поїхала в Москву і рідня Виговського: Данило, Василь, Юрій, Ілля. Данила забито в дорозі. Самійла пізніше взяли в Бихові (див. приміт. ¹⁰²⁸). Всіх їх заслано в Сибір. Дружина Виговського врятувалася (див. приміт. ⁹⁶²).

¹⁰³¹ Гуляницький Григорій (див. приміт. ⁹⁶⁸).

¹⁰³² Богданович-Зарудний Самійло — генеральний суддя ще з часів Хмельницького (див. приміт. ⁶⁸⁰). Перейшов на бік Ю. Хмельницького. Дальша його доля невідома.

¹⁰³³ Жданович Антон (див. приміт. 681). Після падіння Виговського його доля невідома.

¹⁰³⁴ Гапонович Герман — генеральний військовий суддя за Виговського.

¹⁰³⁵ Лобода Федір — спершу переяславський полковник, потім генеральний військовий суддя за Хмельницького та Виговського. Був полонений росіянами в 1659 р.

¹⁰³⁶ Силич Оникій (див. приміт. ¹⁰⁰⁵).

¹⁰³⁷ Акти: «І гетьман, і полковники сказали, що зрадник Івашко Виговський прапори, барабани й полкові гармати послав польському королю, а верхову гармату віддадуть вони в Київ незабаром».

¹⁰³⁸ Див. приміт. 1028.

¹⁰³⁹ Акти: «государю».

¹⁰⁴⁰ Цієї статті добивалися російські дворяни. Виговський, між іншим, домовлявся з царським урядом, щоб видавалися навзаєм і українські втікачі.

¹⁰⁴¹ Тобто 1654, 1655 і 1656 рр.

¹⁰⁴² Мається на увазі духовенство.

¹⁰⁴³ Тобто в 1657 р.

Статті, або Переяславльські конституції ⁹⁸¹, дані при обранні на гетьманство Юрія Хмельницького всьому Запорозькому війську від великого государя царя всеросійського.

В літо 7167-го, січня 13-го, а від Різдва Христового — 1659-го ⁹⁸².

Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, самодержець всієї Великої, Малої та Білої Росії, указав ближньому бояринові, казанському намісникові князю Олексію Микитовичу Трубецькому та бояринові й білозерському князю Григорію Григоровичу Ромодановському, думному дяку Іларіону Дмитрієву сину Лопухіну та дяку Федору Грибоїдову їхати в свої, великого государя, черкаські міста Малої Росії, в Запорозьке військо, щоб заспокоїти їхні чвари і невинне розлиття крові. А як ті чвари й невинне розлиття християнської крові заспокоять, то великий государ, його царська пресвітла величність, ударував велінням учинити в Запорозькому війську в Переяславлі раду, а на раді звелів бувати обозному, суддям, осавулам, полковникам і всій старшині й черні за їхнім правом і звелів їм обрати гетьмана, якого вони собі облюбують. А як гетьмана виберуть, то великий государ, його царська пресвітла величність, звелів прочитати на раді статті, які були дані за указом його царської пресвітлої величності колишньому гетьманові Богдану Хмельницькому і всьому Запорозькому війську, ті статті, на яких колишній гетьман Богдан Хмельницький і все військо Запорозьке були під високою рукою його царської пресвітлої величності, а інші статті указав великий государ, його царська пресвітла величність, учинити зараз, знову для потвердження у війську, щоб не було більше таких зрад, чвар і невинного розлиття християнської крові, як то вчинилося від зрадника Івашки Виговського та його радців. А як вони виберуть гетьмана, то їм з новопостановленим гетьманом учинити присягу по непорочній євангельській заповіді й цілувати хреста йому, великому государю царю і великому князеві Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і сину його, государевому, великому государю добровірному царевичу і великому князю Олексію Олексійовичу всієї Великої, Малої та Білої Росії і їхнім государським наслідникам на вічне і вірне підданство, і бути їм у нього, великого государя, у його царської пресвітлої величності, під його, великого государя, самодержавною пресвітлою рукою у вічному підданстві на колишніх правах і вольностях за колишніми його, великого государя, його царської пресвітлої величності, жалуваними грамотами, які були дані колишньому гетьманові Богдану Хмельницькому й усьому Запорозькому війську. Ці статті постановити знову. І в нинішньому восьмитисячному 168 році ⁹⁸³, вісімнадцятого жовтня за указом великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, ближній боярин та казанський намісник князь Олексій Микитович Трубецький, боярин та білозерський намісник Василь Борисович Шереметов, окольничий та білогородський намісник князь Григорій Григорович Ромодановський, думні дяки Іларіон Лопухін, Федір Грибоїдов учинили в Переяславлі раду і виголосили на раді перед усіма указ великого государя, його царської пресвітлої величності, щоб вони вибрали за своїми правами й вольностями гетьмана, якого облюбують. І наказний гетьман Іван Безпалий, і обозний, і судді, і полковники, і вся старшина та чернь вибрали за своїми правами й вольностями гетьманом Юрія Хмельницького. А як обрали гетьмана, то ближній боярин і казанський намісник князь Олексій Микитович Трубецький, боярин та білозерський намісник Василь Борисович Шереметов, окольничий та білогородський намісник князь Григорій Григорович Ромодановський і думні дяки Іларіон Лопухін та Федір Грибоїдов звеліли прочитати на раді колишні статті, які дані в проминулому 7162 році ⁹⁸⁴ колишньому гетьману, його батькові, Богданові Хмельницькому і всьому Запорозькому війську, а, окрім старих, ще й нові статті, які нині знову додані за указом великого государя. І на тих статтях гетьман Юрій Хмельницький і обозний, військові осавули і судді, полковники і вся старшина, козаки та чернь присягнули по святій непорочній євангельській заповіді великому государеві царю і великому князеві Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і государевому синові, великому государю, добровірному царевичу й великому князю Олексієві Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і їхнім государським наслідникам про те, що будуть вони всі під государською самодержавною високою рукою у вічнім підданстві невідступно навіки на тих статтях, які постановлені на раді. І до тих статей гетьман Юрій Хмельницький, і обозний, і судді, й полковники, і вся старшина, й козаки з усіх полків приклали свої руки. А після того запису гетьман, і обозний, і осавули, і полковники приведені до присяги, і це записано під статтями.

А на раді були та приклали підписи до статей:

Гетьман Юрій Хмельницький, який приклав руку сам.

Обозний Тимофій Носач ⁹⁸⁵, на його місце приклав руку писар його Тимко Стефанов ⁹⁸⁶.

Судді військові: Іван Безпалий ⁹⁸⁷, Іван Кравченко: на їхнє місце приклав руку Кобринський архімандрит, каневський ігумен Йов Заюнчковський ⁹⁸⁸.

Осавули військові: Іван Ковалевський ⁹⁸⁹, Анисим Чеботков ⁹⁹⁰; на їхнє місце приклав руку ієромонах Йосафат Куцевський, старший Печерської печатарн ⁹⁹¹.

Писар Семен Остапов ⁹⁹² приклав руку сам.

Полковники:

Черкаський Андрій Овинев ⁹⁹³, замість нього приклав руку писар Андрій Суличин ⁹⁹⁴;

Каневський Іван Лизогуб ⁹⁹⁵, замість нього приклав руку писар Остапій Ігнатов ⁹⁹⁶;

Корсунський Яків Петренко, замість нього приклав руку його писар Василій Ігнатов;

Переяславльський Тимофій Цецюра ⁹⁹⁷, замість нього приклав руку переяславльський успенський протопоп Григорій Бутович;

Кальницький Іван Сірков ⁹⁹⁸, замість нього приклав руку гетьман Юрій Хмельницький;

Полтавський Федір Жученко ⁹⁹⁹, який приклав руку сам;

Миргородський Павло Апостол ¹⁰⁰⁰, замість нього приклав руку Петро Дорошенко ¹⁰⁰¹;

Лубенський Яків Засадка ¹⁰⁰², замість нього приклав руку писар Прилуцького полку Василій Севастіянов;

Прилуцький Федір Терещенко, замість нього приклав руку його писар Василій Севастіянов;

Ніжинський Василь Золотаренков ¹⁰⁰³, замість нього приклав руку ніжинський протопоп Максим Филимонов ¹⁰⁰⁴;

Чернігівський Іоаникій Силич ¹⁰⁰⁵ приклав руку сам.

Протопопи, які були на раді і приклали руки до статей:

Переяславльський Григорій Бутович;

Ніжинський Максим Филимонов.

На тій раді були переяславльські сотники, осавули, отамани й уся старшина, а на їхнє місце приклав руку їхній полковий писар Василій Євстихієвий син Василевський.

Про полковників, які не були на раді.

Не були на тій раді ті полковники, які були залишені на кордонах проти ляхів і татар ¹⁰⁰⁶, замість них приклав руку гетьман Юрій Хмельницький.

А це були — чигринський Кирило Андрієв ¹⁰⁰⁷, білоцерківський Іван Кравченко ¹⁰⁰⁸, київський Василій Бутримов ¹⁰⁰⁹, уманський Михайло Ханенко ¹⁰¹⁰, брацлавський Михайло Зеленський ¹⁰¹¹, паволоцький Іван Богун ¹⁰¹², подільський Євстафій Гоголь ¹⁰¹³.

Статті, постановлені з Богданом Хмельницьким ¹⁰¹⁴

ПЕРША

Про вольності, згідно давніх прав Запорозького війська.

Щоб його царська величність ударував і зволив потвердити військові права й вольності, як то було віддавна в Запорозькому війську, щоб користуватися своїми правами і мати вольності в добрах і судах. Щоб у ті військові суди не вступався ні боярин, ні воєвода, ні стольник, а щоб судилися від старших своїх, товариства; там, де три козаки, то два повинні судити третього.

І по цій статті його царська величність ударував гетьмана Богдана Хмельницького і все Запорозьке військо, і звелів бути так за їхнім чолобиттям.

ДРУГА

Про магістрати й міських урядників.

У містах урядники мають обиратися з їхніх людей, аби лише обиралися на те достойні, які будуть підданими його царської величності при справлянні й урядуванні і віддаватимуть належний прихід у казну його царської величності насправді.

По цій статті його царська величність ударував і звелів бути так за їхнім чолобиттям. А бути урядникам у містах таким: війтам, бурмістрам, райцям, лавникам. І прибутки всякі, грошові й хлібні, збирати на його царську величність і віддавати в його, государеву, казну тим людям, яких визначить і пришле на те його царська величність у Київ і Переяславль. А над тими присланими людьми, кого пришле його царська величність для такого зібрання в казну, наглядати, аби чинили правду.

ТРЕТЯ

Данина гетьманові на булаву.

На гетьманську булаву дане Чигринське староство з усім, що до нього належить, а також щоб і нині воно слугувало до всілякого урядування; та йому ж іще й тисяча золотих червонних.

І по цій статті царська величність ударував, велів бути так за їхнім чолобиттям.

ЧЕТВЕРТА

Про смерть гетьмана і про його вибрання.

А коли трапиться, що з божої волі гетьман, бува, помре, то його царська величність звелить Запорозькому війську обирати гетьмана поміж себе самим, а обравши, звіщати про те його царську величність; і це робити тому, що то давній військовий звичай.

І по цій статті його царська величність ударував, звелів бути так за їхнім чолобиттям. А після обрання їздити гетьманові до великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії до Москви на його государеві пресвітлі очі. І великий государ, його царська пресвітла величність, ударує гетьмана за чином булавою й прапором і звелить дати йому на гетьманство свою государеву жалувану грамоту.

П’ЯТА

Про козацькі маєтки.

Козацьких маєтків щоб ніхто не забирав у тих, котрі землю мають; і щоб пожитки з тих маєтків за доброю волею могли вибиратися також, щоб діти вдів, які залишилися після козаків, мали такі ж вольності, як предки й батьки їхні.

І по цій статті царська величність ударував, звелів бути так за їхнім чолобиттям.

ШОСТА

Про заплату всьому війську.

Писареві військовому й обозному по тисячі польських золотих на чоловіка. На суддівського писаря по сто золотих. На суддівського писаря по сто золотих ¹⁰¹⁵. На писаря і хоружого полкового по п’ятдесят золотих. На сотницького хоружого тридцять золотих. На гетьманського бунчучного сто польських золотих. На полковників по сто євхимків¹⁰¹⁶.  На полкових осавулів по чотириста золотих. На сотників по сто золотих. Обозному, й писарю, і на двох чоловік суддів, і на всякого полковника, й осавулам військовим та полковим, які завсігди бувають на військових послугах, щоб було ще й по млину.

А на реєстрових козаків по тридцять польських золотих на чоловіка. І бути реєстровим козакам шістдесяти тисячам, і давати їм государеву платню, збираючи щороку з різних прибутків міст Запорозького війська Малої Росії ¹⁰¹⁷.

СЬОМА

Про військову артилерію.

Гармати військові мають бути в Корсуні, а весь повіт має давати кошти на поживу і справлення гармат. А на послузі при гарматах лишатися обозному, осавулу, хоружому, писарю; пушкарів має бути вісімдесят чоловік, гармашів також, шипошників ¹⁰¹⁸ чотири чоловіки, ремісників дванадцять чоловік, стадників шість чоловік, цирульник один чоловік, довбишів два чоловіки, коновалів два чоловіки.

І по цій статті бояри постановили бути так за їхнім чолобиттям.

ВОСЬМА

Про духовні й мирські права.

Щоб його царська величність ударував тим, що велів ні в чому не порушувати прав, наданих з віків від князів та королів, як духовним, так і мирським людям.

Царська величність ударував: права як духовні, так і мирські ні в чому не порушуватимуться. А київському митрополитові, також іншим духовним Малої Росії бути під благословенням найсвятішого патріарха московського і всієї Великої, Малої та Білої Росії ¹⁰¹⁹. А духовних прав найсвятіший патріарх не змінюватиме.

ДЕВ’ЯТА

Про послів і посланників ¹⁰²⁰.

Гетьманові не приймати в себе послів та посланників і гінців із навколишніх чи якихось інших держав і не посилати від себе у відповідь на ті посилки своїх послів, посланців та гінців у навколишні й будь-які інші держави, щоб не збавляти грошових та всіляких інших витрат Запорозького війська. Хіба що звелить йому, гетьманові, послати в якусь державу по певній справі великий государ, його царська величність; а коли посли, посланці й гінці приїжджатимуть до нього, гетьмана, з навколишніх держав, то їм відмовляти, коли матимуть якісь справи, і хай вони їдуть до великого государя, до його царської величності в Москву.

ДЕСЯТА

Про мир із татарами ¹⁰²¹.

Ні про що не погоджуватися, окрім встановлення миру з кримським ханом, а мир мати з ним за указом великого государя, його царської величності, через те, щоб татари не йшли війною на жителів Запорозького війська, не розоряли їх і не брали в полон; також щоб якісь гуляки з Криму чи ногайські не розоряли і в полон не брали їх же, черкас.

ОДИНАДЦЯТА

Про данину й про вибирання їі.

Воліли б вони, щоб давати данину відомою ціною, як дається данина і в інших землях, і щоб платили її ті люди, які належать його царській величності. А щоб інакше бути не могло, не дозволяти збирати ні на жодного воєводу, і про те домовлятися; хіба що вибрали б воєводою достойну людину з тутешніх, і він насправді має віддавати ті прибутки його царській величності.

І цій статті його царська величність указав бути так, як вище написано, щоб збирати казну війту, бурмістру, райцям і лавникам та віддавати в казну його царської величності тим людям, яких його царська величність пришле, а над тими збирачами наглядати, щоб чинили по правді.

ДВАНАДЦЯТА

Про воєвод.

Коли б воєвода, наїхавши, почав ламати їхні права та чинити якісь ущемлення, і то було б з великою докукою, оскільки вони до іншого права не швидко можуть звикнути й ущемлення такого не можуть зносити, то хай у такому разі старші з тутешніх людей справляються щодо тутешніх прав і установлень.

І по цій статті його царська величність дав милостивий указ, щоб були урядники, які наглядали б за правами й вольностями того війська.

ТРИНАДЦЯТА

Про привілеї.

Раніше від польських королів не було ніякого гоніння на віру та їхні вольності, завжди вони, люди всякого чину, мали свої вольності і через те вільно служили. А нині через наступи на їхні вольності піддалися вони під високу руку його царської величності та б’ють чолом, щоб його царська величність звелів дати їм привілеї з вислими печатками ¹⁰²², аби було це нерушно на вічні часи. А коли те отримають, то вони самі роздивляться поміж себе: хто козак, той матиме козацьку вольність, а хто хлібороб-селянин, той віддаватиме звичні повинності його царській величності, як це бувало й раніше. Також визначать і для всяких людей, підданих його царській величності, на яких вони мають бути правах та вольностях.

І царська величність ударував, звелів постановити цю статтю за їхнім чолобиттям.

ЧОТИРНАДЦЯТА

Про київського митрополита.

Про київського митрополита було дано наказ сказати усно. І в мові своїй посланці били чолом, щоб його царська величність ударував, звелів дати на його маєтності свою царську жалувану грамоту.

І царська величність ударував митрополита на ті його маєтності, що він нині ними володіє, і велів дати свою жалувану государську грамоту.

Нові статті, які за указом великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії постановлені бути над колишні статті.

СТАТТЯ ПЕРША

Про готовність усього війська до війни ¹⁰²³.

За указом і повелінням великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, його царської величності, завжди бути готовими до государської служби гетьманові з усім військом, куди лишень буде його царське зволення.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ДРУГА

Про полки, як багато їх має йти на війну.

Також, де укаже великий государ, послати на його, государеву, службу кілька полків, і йому, гетьманові, посилати ті полки без жодної відволоки.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ТРЕТЯ

Про гетьманську вірність щодо його царської величності.

Гетьманові бути вірним і навіки невідступним і не зваблюватися ніякими лядськими оманками. Також не вірити ніяким вимовам про Московську державу, а хто почне заводити посвари, то таких людей карати смертю, а про всілякі посварні справи писати до великого государя, його царської величності. Також коли ті посварні справи йтимуть від людей Московської держави, то воєводи государевих порубіжних міст донесуть тим людям государевий указ після розгляду з певним присудом.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ЧЕТВЕРТА

Про государевий указ щодо війни ¹⁰²⁴.

Без указу й повеління великого государя, його царської величності, самому гетьманові з усім Запорозьким військом нікуди не ходити на війну й нікому з навколишніх держав не допомагати, і не посилати на допомогу великими й малими полками людей Запорозького війська, щоб через ті запомоги Запорозьке військо не змалялося, а коли хто піде на ту війну самоправно, без гетьманського відома, то тих карати смертю.

І гетьман, і полковники, і старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

П’ЯТА

Про воєвод по містах з військами задля оборони ¹⁰²⁵.

Великий государ, його царська пресвітла величність, звелів бути у своїх, царської величності, черкаських містах, у Переяславлі, в Ніжині, в Чернігові, в Браславлі, в Умані ¹⁰²⁶, своїм, його царської величності, воєводам з ратними людьми для оборони від ворога.

Тим воєводам не втручатися у військові права й вольності, а які воєводи будуть у Переялавлі й Ніжині, то тим бути на своїх припасах. У Києві, в Чернігові і в Браславлі воєводам володіти тими маєтностями, які належали до воєводств раніше. А в полковничі побори воєводам не втручатися. Хто ж учинить якесь насильство, то тих карати; які ратні люди великого господаря будуть у тих государських черкаських містах, то тим государевим ратним людям не ставити на дворах реєстрових козаків, а ставити тим государевим ратним людям у всяких жителів, опріч реєстрових козаків. Також не брати у реєстрових козаків і підвод під посланців чи гінців, а брати те у міських та сільських жителів. Реєстровим козакам тримати вино, пиво, мед, а продавати вино можна бочками на оренду і куди хто захоче, а пиво й мед продавати вільно гарцем ¹⁰²⁷. А хто продаватиме вино в кварти, то тих карати.

І гетьман, і все Запорозьке військо, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ШОСТА

Щоб черкасцям не бути в залогах у Білій Росії ¹⁰²⁸.

У городах, містах і містечках у Білій Росії нині й надалі не бути черкаським залогам, щоб не чинилося тим самим сварок поміж великоруських та білоруських ратних людей.

Гетьман, і все Запорозьке військо, і чернь постановили віднині не бути черкаським залогам у Білій Росії. Полковникам, сотникам і козакам у Білій Росії не називатися запорозькими козаками, а поки що належати до Ніжинського, Чернігівського і Київського полків. А хто називатиметься Запорозьким військом Білоруським, Старобихівським та Чаусовським, то тих висилати з їхніми пожитками в государеві черкаські міста. А хто не захоче йти в черкаські городи, то жити тим у тих місцях, але запорозькими козаками не називатися. А коли б хто почав називатися запорозькими козаками і піде до польського короля, то тих ловити й карати на горло.

СЬОМА

Про вибрання гетьмана й полковників.

Коли гетьман буде встановлений на гетьманування за указом його царської величності і за вибранням усього війська, а тоді вчинить якийсь переступ, то війську без указу його царської величності самим гетьмана не змінювати. Захоче новопостановлений гетьман учинити якийсь переступ, опріч зради, то великий государ, його царська величність, звелить дійти права в тому всім військом, а після того звелить учинити указ, як здавна повелося у війську. А самим самовільно, без указу його царської величності гетьмана не міняти, також і гетьман не може без ради й поради усієї черні вибирати когось у полковники й інші керівні люди, і щоб вибирали у військо полковників на раді, кого вподобають поміж себе зі своїх полків, а з інших полків у полковники не вибирати. Так само гетьман не повинен відставляти тих полковників без ради.

ВОСЬМА

Про чужовірців, щоб не було у військовому начальстві неправославних ¹⁰²⁹.

У Запорозькому війську надалі не можна бути в начальниках людям деяких інших вір, крім православних християн, аби не було від того ніяких сварок і оман. Не можуть бути в керівних людях і новохрещені іноземці, тому що від новохрещених іноземців починається у війську великий розрух та чвари і їм, козакам Запорозького війська, чиняться налоги й ущемлення. А кого оберуть з нових полковників, то тих новопостановлених полковників привести до присяги на вірне підданство і на вічну службу.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути їй так, як вона написана.

ДЕВ’ЯТА

Про зрадників Виговських.

Щоб жінку й дітей зрадника Івашка Виговського гетьман та військо віддали за його зраду царській величності; також і брата його Данила, й інших Виговських, які є лише в Запорозькому війську. А надалі не бути Виговським не лише при гетьмані і в урядниках, але й у Запорозькому війську.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, й чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили віддати невзабарі його царській величності жінку й дітей Івашкових, а також його брата Данила ¹⁰³⁰.

ДЕСЯТА

Про інших зрадників його царської величності.

Тих, що були у змові зі зрадником Івашком Виговським,— Гришко Гуленицький ¹⁰³¹, Самошка Богданов ¹⁰³², Антошка Жданов ¹⁰³³, Герман ¹⁰³⁴ і Лобода ¹⁰³⁵,— то тим навіки, на все життя не бути у військовій і таємній раді і ні в якому уряді. А коли хто вчинить супротивне до цієї статті: прикличе їх у раду і покладе на них якийсь уряд, то ті каратимуться смертю.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ОДИНАДЦЯТА

Про те, хто з керівних має бути при гетьмані.

При гетьмані має бути зобіруч Дніпра по судді, по осавулу і по писарю.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили їй бути так, як написано.

ДВАНАДЦЯТА

Про тих, хто заслужить смертну кару. Без указу його царської величності їх не каратимуть.

Щодо наказного гетьмана Івана Безпалого і керівних людей його полку полковників — переяславського Тимофія Цецюри, ніжинського Василя Золотаренка, чернігівського Аникія Силина ¹⁰³⁶, і керівних людей їхніх полків. Коли хто буде з тих людей винуватий у якихось справах так, що його треба буде скарати смертю, то їх гетьманові й керівним людям не карати без указу великого государя, його царської величності, доти, доки його царська величність укаже прислати когось до того суду на справлення, а до того щоб їм не було даремного гоніння й ущемлення, тому що вони служили його царській величності. Також і всіх полковників та інших керівних людей пообіруч Дніпра гетьман не може карати на горло без висланого на суд посланця його царської величності. А ця стаття постановлена через те, що зрадник Іван Виговський даремно карав смертю численних полковників, керівних людей та козаків, які вірно служили його царській величності.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ТРИНАДЦЯТА

Про невільників.

Щоб полонені обох боків були вільні. Хто де захоче бути, то тих не неволити на обидва боки.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ЧОТИРНАДЦЯТА

Про забрані прапори й гармати.

Щоб без найменшої затримки були віддані в Київ узяті під Конотопом прапори, гармати й велика верхова гармата.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано¹⁰³⁷.

П’ЯТНАДЦЯТА

Про Старий Бихів.

Гетьманові звеліти очистити для великого государя місто Старий Бихів і звеліти вивести з того міста черкас та служивих людей інших чинів, тому що місто віддавен належало польському королеві, а не черкасам. Бо в нинішні проминулі часи чинилися від зрадників, від Самошки Виговського та від Івашки Нечая ¹⁰³⁸, і від їхніх радників всілякі злі розрухи, й бунти, і велике кровопролиття ратним людям великого государя. Багатьох вони, взявши під присягою чи таємно, били до смерті, отож надалі тим зрадникам годі бути в Бихові керівними людьми і годі від них бути такому злу. А в Бихові, окрім государевих людей московського народу, нікому більше бути не можна через те, що будуть усілякі сварки, адже ляхи живуть близько — вони безперервно колотили та й надалі почнуть колотити. А можна тим людям бути в Ніжинському чи Чернігівському полку чи де хто захотів би.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді указ великого государя, сказали, що вони пошлють у Бихів до Івана Нечая лист, аби той очистив місто Бихів великому господареві ¹⁰³⁹, його царській пресвітлій величності, а козаків, які звалися запорозькими козаками, вислав у Ніжинський та Чернігівський полки. Але щоб його царська величність звелів ударувати і за їхнім проханням відпустити його провини. А коли він не учинить того за їхнім листом, то вони за указом його царської величності підуть на нього війною.

ШІСТНАДЦЯТА

Про збіглих людей із міст як з боярських, так і християнських у черкаські міста ¹⁰⁴⁰.

У минулі 7162-й, 7163-й і 7164 роки ¹⁰⁴¹ і після них численні люди й селяни дворян та боярських дітей розбіглися з Брянського, Карачевського, Рильського та Путивльського уїздів у черкаські міста: в Новгородок Сіверський, в Почеп і Стародуб. Вони, приходячи з тих міст до своїх поміщиків та вотчинників, чинять нестерпні всілякі злості й розори. То щоб гетьман і Запорозьке військо звеліли, розшукавши їх, віддати тих злодіїв та втікачів їхнім поміщикам та вотчинникам і надалі учинити міцний заказ, щоб у черкаських містах нікого не приймали з тих боярських людей та селян, які й надалі втікатимуть у черкаські міста, щоб не було ніяких розрухів у тих порубіжних містах, а служивим людям щоб не було ніякого розору. А про кого із тих збіглих, про чиїх людей чи селян, почнуть писати воєводи з міст, то тих віддавати назад. А коли хто прийматиме тих збіглих людей і селян, то тих карати на смерть. Також буде: хто з Запорозького війська учинив над ким смертне вбивство, чи якийсь розрух у людях, чи якесь інше зло та втече в государеві околичні міста, а гетьман і полковники почнуть про них писати до воєвод околичних міст великого государя, то тих утікачів розшуковувати після того і віддавати в Запорозьке військо.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як вона написана.

СІМНАДЦЯТА

Про підводи й харч посланцям.

Щоб в усіх містах брати з війтів, бурмістрів та міщан харч і підводи для тих людей, які будуть послані від великого государя до гетьмана Запорозького війська і його, царської величності, бояр, воєвод та наказних людей, чи послів і посланців в інші держави, чи в які городи й міста Малої Росії для якихось государських справ з грамотами. Також стосується це й тих, які послані будуть з гетьманськими листами до великого государя, а також з відповідями від його, царської величності, бояр, воєвод і наказних людей, чи посли й посланці з грамотами від навколишніх государів, чи хто з грецьких властей ¹⁰⁴² піде до великого государя для милостини чи якихось інших государських справ, і коли ті люди підуть від нього, великого государя, назад, віддавати кожному з них за достойністю. І силою у них не брати харчу й підвід іншим людям, які підуть до його царської величності московських і Малої Росії міст, окрім вищеописаних справ. А всілякі угіддя, якими вони володіли за королівськими правами досі, хай належать їм по-колишньому.

І великий государ ударував, указав бути так за їхнім чолобиттям.

ВІСІМНАДЦЯТА

Про тих, які не вчинять присяги його царській величності.

А коли хто із старших чи будь-якого іншого чину, чи з козаків і міщан у Запорозькому, війську не вчинить присяги по святій непорочній євангельській заповіді його царській величності і буде розкрито це достеменно, то таких людей за військовим правом карати смертю.

ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА

Про тих, хто захоче порушувати ці статті.

А коли хто ці статті, постановлені військом, порушить і не виконуватиме, то керівна людина, чи козак, чи міщанин, усі вони будуть карані на горло.

І гетьман, і полковники, і вся старшина, і чернь, вислухавши на раді цю статтю, постановили бути цій статті так, як написано.

ЗАПИС

За цим записом учинили присягу по святій непорочній євангельській заповіді гетьман Георгій Хмельницький, і обозний, і судді, й осавули, і полковники, і вся старшина, і чернь.

Я, гетьман Георгій Хмельницький, обіцяю перед святим Євангелієм те, на що в минулих літах посилали своїх посланців багато разів бити чолом до великого государя царя і великого князя Олексія

Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, мій батько гетьман Богдан Хмельницький і все Запорозьке військо. Йшлося тоді, щоб великий государ ударував, велів прийняти його, гетьмана, з усім Запорозьким військом, і всю Малу Росію, і всяких чинів людей з містами й землями своїми під свою високу государську руку у вічне підданство. І великий государ цар та великий князь Олексій Михайлович, самодержець усієї Великої, Малої та Білої Росії, його царська пресвітла величність, ударував, зволив прийняти його, гетьмана, мого батька Богдана Хмельницького, і все Запорозьке військо з усією Малою Росією під свою государеву високу руку. А в минулому 7165 році ¹⁰⁴³ божою волею мій батько, гетьман Богдан Хмельницький, помер, і після того за указом його царської величності і за військовим обранням постановлений був у Запорозькому війську гетьманом писар Іван Виговський; і нині він, Іван, військом же Запорозьким відставлений від гетьманства за своє кривоприсяжництво. І за указом великого государя та після обрання всього Запорозького війська постановлений нині гетьманом на раді Запорозького війська я, Георгій Хмельницький. І мені, гетьманові Георгію, з полковниками, сотниками і зі всякими чиновними людьми та всяких чинів людьми усього Запорозького війська бути невідступно навіки під царської величності високою рукою і служити вірно йому, великому государеві, і государевому його синові, нашому государю, добровірному царевичу Олексію Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і їхнім наслідникам та стояти на всякого його, государевого, ворога за його господарським повелінням без усякої зради; а до польського, турецького, кримського та інших государів не приставати. І на тому всьому я, гетьман Георгій, і всякого чину люди Запорозького війська обіцяємося нині перед святим Христовим Євангелієм при його, царської величності, боярах, при ближньому бояринові і казанському намісникові князі Олексію Микитовичу Трубецькому, при білозерському боярині й наміснику Василю Борисовичу Шереметові, при окольничому й білогородському наміснику князі Григорію Григоровичу Ромодановському, при дяках, думному Іларіону Лопухіну і при Федору Грибоїдові, яких нині прислав для того його царська величність.

І на правдешнє запевнення обіцяюся у тому всьому своєму господареві царю і великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і його добровірній цариці, государині нашій, і великій княгині Марії Іллівні, і добровірному государеві царевичу й великому князю Олексію Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і їхнім государським наслідникам за непорочною заповіддю господа бога і спаса нашого Ісуса Христа, як указано в святому Євангелії, що їй-їй служити мені на тому, як і всьому Запорозькому війську, людям усяких чинів, йому, великому своєму государю царю й великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і його добровірній цариці, государині нашій великій княгині Марії Іллівні, і добровірному государю царевичу і великому князю Олексію Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і їхнім государським наслідникам на Московську й Володимирську держави і на всі великі держави Російського царства, й на Велике Князівство Литовське, і князівства Київське та Чернігівське, і на всю Малу та Білу Росію, і не хотіти іншого государя з інших держав, Польської й Німецької, королів і королевичів, царів і царевичів різних земель з руських та іноземних родів, і не шукати ніякими мірами і ніякою хитрістю шляху піти під держави, на яких вони, государі, сидять. А де побачу чи почую якихось ворогів, польських, турецьких чи кримських, або якихось інших держав спілку, злий замисел чи зраду його царської величності у його підданих, чи якийсь умисел на государя свого царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, і на сина його государевого добровірного государя царевича і великого князя Олексія Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і на його, царської величності, наслідників, і на всі великі держави, на Велику, Малу та Білу Росію, і на Велике Князівство Литовське, то мені, гетьманові Георгію, якнайшвидше звістити про те своєму государеві царю і великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, а самому стояти за свого государя і за його держави, і давати по змозі якнайкращу допомогу, й битися, не берігши своєї голови, а зрадника зловити й прислати до його царської величності. А де звелить мені його царська величність бути на своїй, великого государя, службі з Запорозьким військом і ратними людьми, і зі своїми, його царської величності, московськими ратними людьми, і хто буде боярами й воєводами над військами його царської величності, то мені, бувши на государевій службі, радитися з тими боярами й воєводами, а також мати раду і спільно діяти ратним людям Запорозького війська з ратними людьми його царської величності і битися заодно з його, царевими, недругами. А піддані його царської величності, ратні люди Запорозького війська, які будуть зі мною і яких я утверджуватиму, хай тримають раду і мають дружбу з ратними людьми його царської величності і б’ються заодно з ворогами його царської величності, не хоронячи свого життя, і хай їхня обіцянка й клятва буде в усіх несхитно постійна. А з полків його царської величності мені до ворога не відходити і не чинити ніякими мірами зради.

А коли мені лучиться бути з підданими його царської величності, з московськими ратними людьми та іншими, які є піддані його царської величності в місті, то мені того міста ворогові не здавати, і не підводити ворога через кого іншого до міста на слабке й незахищене місце, і зла ніякого не чинити, і ні в яку іншу державу, зрадячи, не від’їжджати, а бувши в полках, воєвод не покидати і з його государевими ворогами та зрадниками не погоджуватися; також ні в чому не зраджувати ні в яких справах і ніяким лукавством мені, своєму государю царю і великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і синові його государевому государю царевичу і великому князю Олексію Олексійовичу, і їхнім государським наслідникам. А хто не стане служити й прямити государю царю і великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої та Білої Росії, і сину його государевому государю царевичу і великому князю Олексію Олексійовичу, і їхнім государським наслідникам чи хто почне погоджуватися з їхніми государськими ворогами, то мені битися до смерті з тими людьми за них, своїх государів, і за їхню державу. А мені самому, гетьманові, за моєю обітницею, обіцяюся перед цією святою Євангелією, не приставати ні до якої зради, ні до якого злодійства і ні до яких оманок. А що був я відлучений зрадою кривоприсяжця Івашки Виговського від великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, від його царської пресвітлої величності, то надалі мені не приставати до того зрадника і кривоприсяжця Івашка Виговського та його радників, таких же зрадників і кривоприсяжців, і не оманюватися ні на які їхні, злочинців, приваби; а статті, які були дані раніше колишньому гетьманові, батьку моєму Богданові Хмельницькому, і які нині знову були постановлені й закріплені на раді, додержувати мені навічно. І за цією обітницею бути мені в государя свого царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Великої, Малої та Білої Росії, і в його государського сина у великого государя, добровірного царевича і великого князя Олексія Олексійовича, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і в їхніх государських наслідників у підданстві навіки й невідступно, і в усьому мені служити та прямити й хотіти добра насправді, без жодного лукавства своєму государю царю і великому князю Олексію Михайловичу, самодержцю всієї Великої, Малої та Білої Росії, і сину його государському, великому государю, благовірному царевичу і великому князю Олексію Олексійовичу, всієї Великої, Малої та Білої Росії, і їхнім государським наслідникам так, як оце обіцяюся.

Після цих церемоній і гулянь у Переяславлі частина старшини й козацької черні була розпущена по домівках, а інша, більша частина, від’їхала з гетьманом Хмельниченком до Чигрина і там при бенкетуванні, як перед гетьманом, так і поміж себе, генеральний обозний, судді, осавули, писар та інша старшина немало буркотіли й невдоволилися на ті, дані Хмельниченкові в Переяславлі, статті, бо побачили в них дещо новододане, якого не було в старих статтях Хмельницького. Особливо невдоволилися полковники Богун, Ханенко, Гоголь та інші, які не були при постановленні в Переяславлі Хмельниченка гетьманом, але лишалися з військами на кордоні проти поляків. Вони, прибувши в Чигрин, були вельми незадоволені з тих даних Хмельниченкові статей і кріпко нарікали за несправність на старшину, що була в Переяславлі при Хмельниченкові.

РОЗДІЛ VIII

Про ущемлення пруссів від шведів; про непослух польського війська, бо йому не оплачено його заслуги; про вичерпання коронного скарбу; про малу надію в поляків помиритися зі шведом; про несамовитість їхніх, поляків, союзників; про виправу від поляків послом до цісаря Ольшевського; про неприязну його відправу назад від цісаря; про схильність поляків до миру з ким тільки можна; про прохання Виговським польського війська, щоб відібрати Україну, і про схильність поляків до того прохання; про їхній намір миритися зі шведом; про шведські невдачі, а польське щастя в Данїі; про хвороби, що примножилися там у польському війську; про прибуття у Данію Оленярського й Ангельського флотів примирити шведського й дунського королів; про грізне їхнє переконування і про схилення дунців до трактату; про шведські змагання з Польською державою; про польський сейм, що тривав, і про ухвалу на ньому поділити польські війська на три дивізії; про козаків із Хмельниченком; про мідну польську монету; про щастя дунчика і його помічників у Данїі над шведом; про шведські кватирі коло Копенгага, дунської столиці; про прибуття знову на допомогу дунчикові олендерів, про наближення до Пруссів коронного маршалка і про успіх над шведами під Грудзьодзем Гродзіцького; про війну Виговського під Конотопом із росіянами; про розгром шведського Дугласа поляками у Жмуді; про успіхи й неуспіхи шведів та дунчиків у Фіонїі; про виправку цісарських військ під шведський Щетін; про маршалкову раду, як зачинати війну зі шведами у Пруссах; про вибиття шведів із Грудзьодзі і про міцну облогу шведів у Малборку; про признання Оливи місцем до чинення трактатів; про гнів польського війська у Львові щодо невизнання своїх заслуг і про гетьманське їм у тому погамування; про козацький заколот проти Виговського; про гетьманство Хмельниченка і втечу Виговського до Бара; про Хмельниченкову начебто відозву до короля і про перебування у Хмельниченка від короля волинського каштеляна; про повернення з Данії Чернецького на зимівлю до Польщі; про зраду начебто Хмельниченка полякам і про його тодішній воєнний чин на поляків із росіянами; про страх начебто від того в Польщі.

¹⁰⁴⁴ Це сталося на початку року в Любліні.

¹⁰⁴⁵ На наступному сеймі було призначено 600 тисяч золотих податку.

¹⁰⁴⁶ Цісар коронувався 18 липня.

¹⁰⁴⁷ Цісар сказав російським послам, що йому приємно було б бачити великого російського князя на польському троні, але з волі поляків. Коли б поляки того не захотіли, цісар визнав би великому князю титул Литовського князівства.

¹⁰⁴⁸ Ольшевський Анджей — краківський канонік, прибув до Відня у липні.

¹⁰⁴⁹ Трохи неточно. Ольшевський вимагав, крім першої, поданої тут, вимоги, ще вивести залогу із Кракова, вивести допоміжне військо з Польщі, винагородити шкоди, які вчинили австрійські жовніри. Скаржився на генерала Суса (Зуза), що повільно здобував Торунь.

¹⁰⁵⁰ Власне, Ольшевського посилали для того, щоб цісар не перешкоджав полякам миритися зі шведами.

¹⁰⁵¹ Тут плутанина. Витовський втратив Україну в вересні, коли сейм було вже розпущено. На сеймі 1659 р. приймали послів Виговського, апробовуючи Гадяцький пакт. Тоді поляки й думати не могли, що Виговський впаде.

¹⁰⁵² Виговському було послано розпорядження вдарити на російське порубіжжя.

¹⁰⁵³ Сеннерборг на о. Альс.

¹⁰⁵⁴ Острів Самеє.

¹⁰⁵⁵ Йдеться про Гаазьку угоду (див. приміт. ⁸⁹²).

¹⁰⁵⁶ Інші дані: не хотіли миритися ні один, ні другий.

¹⁰⁵⁷ Інші дані: 12 тижнів.

¹⁰⁵⁸ Див. приміт. ⁹⁷⁰.

¹⁰⁵⁹ Див. приміт. ⁹⁶⁶.

¹⁰⁶⁰ Коронним гетьманом був С. Потоцький, перебував із військом коло Глинян.

¹⁰⁶¹ Острів Фюн.

¹⁰⁶² Мабуть, у Зондській затоці.

¹⁰⁶³ Англійський флот повернув до Лондона. Син короля — це Карл II, син того Карла І, що йому відрубали голову в час революції Кромвеля. Карл II повернувся із Франції, де був у вигнанні, і почав воювати за свій трон.

¹⁰⁶⁴ Вандали — східногерманське плем’я 1 тис. н. е. Величко, як видно, приписує шведам походження від них. Предками ж шведів були північногерманські племена свеони, герули та ін.

¹⁰⁶⁵ Юрія Любомирського.

¹⁰⁶⁶ Царськии уряд таки намагався розірвати цей союз (див. приміт. ⁷⁶⁹). Крім того, було організовано напад на Крим запорожців, після чого хан залишив Виговського.

¹⁰⁶⁷ 30 тисяч.

¹⁰⁶⁸ Скарби і полонених дістав хан, трофеї відіслано в Польщу (див. приміт. ¹⁰³⁷).

¹⁰⁶⁹ Виговський дійшов-таки до Путивля, а звідтіля повернув назад.

¹⁰⁷⁰ Кемеровський, Полюбінський і Сапіга. Тоді впало 5 тисяч шведської піхоти.

¹⁰⁷¹ Тепер Фредерисія.

¹⁰⁷² У Малому Бельті.

¹⁰⁷³ Прізвище не проставлене. В Твардовського також, очевидно, Величко, лишаючи прогалину, хотів заповнити її з іншого джерела, але не зробив цього. Ми не мали такої можливості також.

¹⁰⁷⁴ Це не так (див. приміт.⁸³⁶).

¹⁰⁷⁵ 20 серпня. Місто взяли при допомозі австрійського війська.

¹⁰⁷⁶ Місто на південь від Малбурга.

¹⁰⁷⁷ Посередником і натхненником цього миру був французький посол Лямбре.

¹⁰⁷⁸ Маршалком конфедерації був М. Яскульський.

¹⁰⁷⁹ С. Потоцький.

¹⁰⁸⁰ Див. приміт. ⁹⁶¹.

¹⁰⁸¹ Див. приміт. ⁹⁷⁰.

¹⁰⁸² Див. приміт. ⁹⁷⁰, ⁹⁷⁵.

¹⁰⁸³ Немирич загинув на північному Лівобережжі (див. приміт. ⁹⁵⁸), Верещаку та Сулиму було вбито на козацькій раді в Германівці (див. приміт. ⁹⁷⁰).

¹⁰⁸⁴ Не до Бара, а до Фастова, де стояв А. Потоцький. Власне, Бар ще підтримував Виговського. В грудні — січні здобував його Ханенко, але поніс великі втрати. Барська залога після того сама покинула фортецю.

¹⁰⁸⁵ Хоч Величко бере ці дані під сумнів, але Хмельниченко і справді при постановленні гетьманом прийняв умову Виговського піддатися королю (див. приміт. ⁹⁷⁰).

¹⁰⁸⁶ Беневського. Але Беневський почав зносини із Хмельниченком значно пізніше — в кінці грудня, коли той уже був гетьманом,— через своїх посланців Селецького та сотника Василя. Посли звідомили про прихильність Юрія до короля. Величкова поправка тут цілком доречна. Між іншим, офіційний лист Хмельниченка був стриманий і мало прихильний до поляків.

¹⁰⁸⁷ Чернецький повернувся в Польщу в вересні 1659 р.

¹⁰⁸⁸ Маються на увазі Переяславські трактати.

¹⁰⁸⁹ Під кінець року і справді знаємо енергійну акцію московського та козацького війська проти міст, що тримали бік Виговського (Чигирин, Бар). Тоді ж, у кінці листопада, були бої під Хмельником (див. приміт.⁹⁶⁶). Після того козацькі ватаги ходили на Волинь, Покуття, Поділля. Тут ідеться про похід кальницького полковника І. Вертелицького.

¹⁰⁹⁰ На Виговського (див. приміт.⁹⁶⁶). Виговський справді відійшов після того на Дубно.

¹⁰⁹¹ Таки Москва (див. приміт.⁹⁶⁶).

При такому, як було описано, становищі й завірюхах у Польщі й Україні шведи в той-таки власне час (як свідчить Твардовський) ущемлювали і чинили недобробит пруссам, бо вони, ще не послаблюючись у своїй силі та намірах, ґвалтовно увійшли до Пруссів і кріпко їх утискували, прагнучи відторгнути від Корони Польської і підкорити собі. Польські платні війська, не маючи від короля заслуженої собі плати, ніби сконфедеровані ¹⁰⁴⁴, не захотіли йти обороняти від шведа Прусси. Вже було цілком неможливо накладати нові податки й побори на зовсім оголений посполитий люд, щоб зібрати скарби на те військо; король наказав зібрати під суворою екзекуцією лише те, що доводилося віддати й виконати з недоданих минулих податків ¹⁰⁴⁵. А щодо примирення зі шведом поляки мали тоді малу надію, оскільки навколишні монархи й союзники їхні чинили з ними облудно — кожен із них щиро слугував лише своїм власним гараздам. Адже й новий тоді цісар ¹⁰⁴⁶, цісарський син і венгерський король, постановляючи свою лігу з російським монархом, не питаючи поляків, бажав через свого посла йому, російському государеві, бути литовським князем ¹⁰⁴⁷. Брандебуржець намагався відняти від шведа свого Щетіна, але дунчик на те не згоджувався, доки не визволить від шведа з його та інших допомогою своєї держави; а полякам у той час, як пише Твардовський, було душно. Тим часом поляки виправили в посольстві до цісаря Ольшевського ¹⁰⁴⁸ з таким побажанням, щоб той не чинив перепони трактатам про мир, які мали бути постановлені між поляками і шведами в Торуні, і коли б швед мав погодитися в усьому з поляками, то щоб цісар тому не перечив; також щоб він, цісар, через злидні й неможність поляків виділив для свого війська, даного полякам у допомогу, платню для їхнього, цісарців, подальшого задовольнення ¹⁰⁴⁹. Цісар був тим вельми уражений і відправив Ольшевського назад з таким нагадом і доганою, щоб поляки не зашкодили собі надалі своїми вигадками, але пеклися про його цісарську приязнь і обходилися з ним згідно своєї першої з ними угоди. Після повернення Ольшевського поляки вирішили за краще помиритися і згодитися з будь-яким, хто був би схильний до трактатів. Але оскільки вони мали сумнів, що погодяться з російським монархом, позираючи на опанований ним столичний Білень з усією Литвою, сталії схильнішими до миру зі шведом ¹⁰⁵⁰. З козацького й ординського боку Виговський, втративши через вищеописані події гетьманство й Україну і прагнучи знову її доступитися, просив на сеймі військових собі посилок ¹⁰⁵¹ і хотів бачити на Україні й самого короля. На тому сеймі Виговському вчинено декларацію, що йому будуть дані коронні війська, аби відібрати від Московської держави до Корони Польської Україну ¹⁰⁵², а зі шведами вони почнуть трактувати про мир.

У Данії шведський адмірал Врангель, нічого не досягши під містом Ансельмом, повернув свій морський флот під інше місто, Сандебург ¹⁰⁵³, але й там, стративши свій штурм, із соромом відступив, тим більше, що прибув туди для відсічі з польськими хоругвами руський воєвода Чернецький. Поляки, начебто прагнучи захопити шведські кораблі, кинулися були плавцем у море і цим так перестрашили шведів, що ті змушені були безтямно звідти втекти, а сам адмірал, бувши на землі, заледве був порятований своїми солдатами від тодішньої біди. Тоді ж поляки, добувши від шведів, окрім інших суден, дванадцять барок, сіли в них із ним, Чернецьким, перепливли зараз же через тамтешню морську затоку, а добравшись інсули, що зветься Самсої ¹⁰⁵⁴, опанували її, вирубавши шведів, що там були, і полонивши осібно їх понад сотню з вісьмома гарматами; забрали вони до того ж і три шведські кораблі, що стояли біля тамтешнього берега. Але оскільки поляки звикли більше до польових, а не до водних воєн, то через те в поморській голодній і мокрій за кліматом Дунській державі почалися в польському війську хвороби, спершу поміж челяді, потім і поміж самого товариства. Однак поляки не послабшали від того й дочекалися там помічного собі й дунчикові Олендерського флоту, а тільки-но він прибув туди, в Данію, то зразу ж услід за ним прибув і Ангельський флот, приязний шведові. Він з’явився під міцним дунським містом Зундом, але не як ворог, а щоб погодитися з Олендерським флотом і привести обох королів, шведського і дунського, до згоди й миру і заспокоїти від війни Балтицьке море ¹⁰⁵⁵. Для цього обидва флоти послали до обох тих монархів своїх делегатів, щоб погодитися і припинити задля загального добра розбої на Балтицькому морі. Обидва названі флоти згодилися і здекларували, що стоятимуть і допомагатимуть тому, хто буде схильніший до трактатів та миру. Дунчик, відібравши таку пропозицію від олендерських і ангельських делегатів, либонь, мав від шведа великі кривди і шкоди своїй державі, однак, озираючись на пропозицію тих делегатів і на своїх союзників, змушений був згодитися на трактат зі Шведом ¹⁰⁵⁶. Швед же при такій надії миру з дунцями докінчив у Польщі та Віслі міст і, обклавши Тчов, Староград і Свієце, польські чи прусські міста, своїм військом, чинив над ними воєнний промисел. А в Польщі тим часом сейм, що тоді відправлявся, протягся аж на десять тижнів ¹⁰⁵⁷. На закінчення його було постановлено роз’єднатися польським військам на три дивізії: Литва, обходячи від Дніпра свою державу, мала йти в Російську державу з козаками, які на Гадяцьких пактах, вже стверджених присягою королівської особи (як про те казав вище), були доста задоволені й повинні були виявитися явними ворогами (як пише Твардовський на 268 листі) Російській державі. Але Твардовський збрехав тут у тій мірі, що хоч Гадяцькі пакти й були тоді стверджені присягою короля Яна-Казимира, однак козакам не були відомі ¹⁰⁵⁸, бо гетьмана Виговського, як про це вже було попереду висловлено, розгромив під Хмельником Сомко ¹⁰⁵⁹, і всі козаки з новим своїм гетьманом Юрасем Хмельниченком стали триматися тоді боку Російського царства. Друга частина польського війська з коронним гетьманом ¹⁰⁶⁰, який дивився на Україну через перспективу свого розуму, мала лишатися в Польщі. Третій частині польського війська з коронним маршалком призначено йти або для бою, або для постановлення зі Шведом миру в Прусси. А через те, що польські золоті та срібні монети й кружці вийшли, то ухвалено було до певного часу робити й видати з Любліна війську в додаток мідну польську монету. При таких сеймових ухвалах у Польщі польське військо в Данії мало щастя зі шведом. Коли поляки з цісарським і брандебурзьким військом осадили на чолі з Монтекукулі шведів у Фрідризоді, то шведи, випавши з Фрідризода, дали сильний бій польським, цісарським і брандебурзьким військам, що прийшли на допомогу дунчикові. Однак не могли перед ними встояти і тому (маючи ще й до того страх, щоб не приспів туди на них Олендерський флот) умкнули з ганьбою, забравши зі своїх шанців менші гармати, від Фрідризода до прилеглої близько до тих місць Фіонії ¹⁰⁶¹, покинули вони в своїх шанцях гармати і залишили там інші обозові речі.

А з другого боку дунчик збив з олендерською допомогою поміж Зонтом ¹⁰⁶² вісім великих шведських кораблів, тим паче, що приязливий шведові на той час Ангельський флот був при королівському синові в Лондині ¹⁰⁶³, щоб не мати до свого моря протектора, був відізваний назад у свої країни. Тоді швед позбувся не лише ангельської, але й французької ліги і мусив надіятися на своїх, а не чужих, і від них зібрати війська вандалів ¹⁰⁶⁴. Через що виправив до них швидку пошту, а сам зі своїми військами розклався по кватирях коло Копенгага, в якому перебував сам дунський король. Згодом прибув дунчикові другий новий посилок олендерського війська, а згадана дивізія коронного маршалка ¹⁰⁶⁵ тягнула з поспіхом і налегці до Пруссів, що були дуже утиснені шведами. А як тільки вона наблизилася, випав із Торуня Гродзіцький і побив зо двісті шведів, які переправлялися під Грудзьодзем через Віслу, взявши п’ятдесят возів,— всього шведів було там п’ятсот кіннотників. Він і раніше підбігав своїми чатами під шведів і відверто чи таємно шкодив та уривав їх. При такому становищі дійшла ще полякам приємна звістка і з України (як твердить Твардовський на 269 листі), що московський государ, начебто звідомившись про Гадяцькі пакти і союз Виговського з поляками та ордою, виправив своє військо з князями Трубецьким та Ромодановським розірвати лігу Виговського з ордою ¹⁰⁶⁶, але Виговський з коронним обозним і з татарами виступив проти російських військ, спершу погромив їх під Конотопом, убивши їх там десять тисяч ¹⁰⁶⁷, а потім біля Путивля при Пожарському й, добивши начебто їх, послав найвиборніших росіян до польського короля в неволю ¹⁰⁶⁸. І тут Твардовський також розминувся з правдою, бо було то не так, як він написав, а так, як було раніше описано в цій книзі, бо Виговський, либонь, погромив росіян під Конотопом, однак більше нічого не міг їм учинити, давали бо міцну відсіч, і повернув назад з усім своїм військом та ординцями, ще не доходячи Путивля ¹⁰⁶⁹.

Зі Жмуді вирушив був за вказівкою шведського короля до Інфлянт його генерал Дуглас з Адеркасом, і його, напавши, розгромили були до ноги Коморовський зі Шварцохом і полком гетьмана литовського Гонсевського ¹⁰⁷⁰, який ще лишався в московській неволі, а сорок шведських невільників відіслав до свого короля. Виступаючи зі згаданого Фрідризода ¹⁰⁷¹ до Фіній, швед познімав свої залоги і з інших дунських фортець, що були біля Фрідризода. Поляки пішли за ними вслід і одні на барках, інші пустившись плавцем, досягли Міттелфара й Голдінського каналу ¹⁰⁷², де на них міцно вдарили з великих корабельних гармат. Тут був забитий дунський лейтенант на адміральському кораблі, і на тому ж кораблі був поранений відломаною гарматним ядром з корабля шкабуртиною цісарський фельдмаршал Монтекукулі. Поляки тоді з цісарцями й дунчиками відняли від шведів кріпко боронений берег і взяли собі двоє ворожих шведських шанців, однак, не досягши своєї цілі, уступили назад з берега для віднайдення собі живності. Швед, звідомившись про це від «язиків», ударив там на їхні кватирі і повіднімав польські барки й пороми, а осібно взяв тоді ж на морі п’ять дунських кораблів із адміралом [...] ¹⁰⁷³. Від таких дій та нещасливих завірюх дунчик з цісарцями та поляками впав у розпуку й відчай, що не зможе досягти в той час своєї Фіонії, і, бачачи шведське щастя, змушений був повернути звідтіля назад і бути в значному ущемленні.

Новий християнський цісар, прагнучи порятувати з цього лиха від шведа дунчика, либонь, аж доти ховав при собі свої таємні думи і не порушував постановлених зі шведом Оснабрудських пактів . Однак, оголосивши вже тоді відверту проти шведів війну, виправив через Шльонськ при своїм генералі Зузі під шведський Щетін з гарматами значні свої римські й ледве не всього західного християнства війська. Тим часом коронний маршалок замешкався у Львові, бо польське військо доправлялося заслуженої собі плати через тодішні з ним трактати, а прибувши до своєї дивізії, що вже була близько Пруссів, радився з начальниками свого війська обблоковувати й добувати Малборк чи Елбліонг — прусські фортеці, що мали в собі шведів.

Зійшлися на тому, що вирішили не скакати поміж ворогів і починати військовий чин, не залишаючи їх за собою. Отож маршалок прибув спочатку під Грудзьодзь і, взявши його штурмом ¹⁰⁷⁵, вирубав у ньому всіх шведів, що там були; замкнувся лишень у тамтешньому замку після спалення гранатою міста сам комендант. Поляки його там не здобували, а рушили разом із маршалком (на чолі цісарців був там Гейстер, а брандебуржців очолював Радивил) від Грудзьодзя під міцний і нездобутий прусський замок Малборк, поставлений стародавніми пруссами й хрестоносцями в неприступному природному місці, надійно обварований мурами й уміцнений численними гарматами,— його ніяк не можна було здобути, хіба що через тривалу облогу й примус. Прибувши, обвівши навколо міста шанці й осадивши їх піхотою, вони почали були спершу здобувати місто і густо сипати від себе вогнем. Шведів було там, здатних до бою і які кріпко боронили місто, три тисячі — їх зведено сюди з менших прусських фортець та залог.

Шведи й не мислили про мир, комісари тільки зносилися щодо місця чинення трактатів, і кожен з них у тому вигоджував найбільше собі: поляки хотіли, щоб це було в Торуні, а шведи бажали, щоб місце трактування миру було під Елбліонгом і Штумом ¹⁰⁷⁶. Нарешті прийшли до того, що обидва боки призначили місце до чинення трактатів у місті Оливі ¹⁰⁷⁷.

У Львові ще не затихли тоді жовнірські незгоди. Жовніри упоминалися в Річі Посполитої заслужених собі чотирьох мільйонів, з яких відлічували їм заледве десяту частину. Через це військо, розгнівавшись на комісарів, поборців, писарів та інших скарбових дозорців, не захотіло випустити їх зі Львова, доки не будуть оплачені їхні заслуги, і, позамикавши навіть брами, хотіли доконечне пограбувати Львів. Навіть директор тої ліги ¹⁰⁷⁸ був здепресував, у надії, що вони спам’ятаються й уговкаються в такій завзятості, і лише старий та сивий їхній вождь, коронний гетьман ¹⁰⁷⁹, погамував їх у тому своїм поважним словом, застерігши їх, що вітчизна їхня, Корона Польська, напередодні загину, особливо з прусського і козацького боку. Гнівне жовнірство, вислухавши у Львові таку гетьманову мову й засторогу, зараз же відступилося від своєї завзятості, погамувалося в своєму гнівові і, схилившись по-колишньому під його, гетьманське, старожитнє керівництво, пообіцялося йти на Україну в допомогу Виговському на присмирення козацьких бунтів °. Бо шведи тоді коїли у Пруссах шкідливе для Польщі діло і кріпко тиснули пруссів, а на Україні нині повстали й бунтуються проти Виговського козаки, не зрозумівши начебто гаразд Гадяцьких пактів (як пише Твардовський на 273 листі) ¹⁰⁸¹, вже тоді, як казав вище, поприсяжених королівською особою; не збагнули титулу свого Руського князівства, що мало бути, а вселили поміж себе, що не всі мали користуватися шляхетським ім’ям та вольностями. І коли Виговський після щасливого виграшу над Москвою під Конотопом віддалився зі своїм військом усередину Російської держави (що не є правдою в Твардовського), тоді козаки, що були на Україні в своїх домівках, начебто вибрали й постановили в Браславлі нового собі гетьмана Юрася Хмельниченка ^1082г і хотіли почати новий бунт проти Виговського й поляків попри ті Гадяцькі пакти.

Виговський, довідавшись про це і начебто залишивши далеко в Російській державі своє й татарське військо, сам з малою часткою його прибув на Україну присмирити той козацький заколот. Але вже запізно, бо застав усіх відступниками від нього і прихильниками (над сподівання) Хмельниченка. А ті, що міцно трималися його, Виговського, боку й Гадяцьких пактів, як Немирич, Верещака, Сулима ¹⁰⁸³ та інші (це вони присягнули недавно у Варшаві на тих Гадяцьких пактах і на мир з поляками, постановлений у них), всі були побиті й розсічені, як каже Твардовський. Але не так те все діялося, як він написав, а так, як було вже висловлено попереду в цій моїй книзі. Виговський, позбувшись свого щастя й не мігши начебто погасити того козацького вогню, поклав булаву, а сам, як ошпарений начебто, лише з тисячею своїх людей умкнув з тої пожежі до Бара ¹⁰⁸⁴, а звідтіля просив собі рятунку й допомоги від короля й Річі Посполитої. А Хмельниченко, лишившись цілковито гетьманом і маючи до себе козацьку приязнь, відізвався начебто до польського короля, хочучи лишатися під його рукою і готовим бути за всяким його наказом на послух ¹⁰⁸⁵. Однак бажав він лишитися цілком при давнішніх правах і уставах Запорозького війська, а також при неодмінних звичаях православної релігії, не приймаючи нових. Король, бувши радий на цю відозву Хмельниченка, виправив був зараз до нього волинського каштеляна ¹⁰⁸⁶, щоб потвердив його, Хмельниченка, на тому гетьманстві і щоб запевнив його королівською ласкою, а коли б той заправив щось слушне, хай би обіцяв йому королівську готовність. Але й тут діялося не так, як написав Твардовський, бо Хмельниченко, ставши гетьманом, присяг на вірність у Переяславлі російському государю і був потверджений на тому уряді від нього; хіба, може, волинський каштелян приїздив до нього не потверджувати на гетьманство, але зваблювати його й відхилити від Російської держави, як сталося й насправді. Бо Хмельниченко мало потримав при вірності і зараз же зрадив своєму государеві, й прихилився до польського короля, послухавши їхньої, польської, намови й фальшивих обітниць, але про це буде далі.

Воєвода руський Чернецький, який з польським військом щасливо гостив над шведом протягом цілого літа у Данії, повернувся на зиму до Великої Польщі ¹⁰⁸⁷ доїдати там людей недоїдених. Невзабарі по тому Хмельниченко начебто (як пише, відхиляючись від правди, Твардовський) зрадив поляків, зійшовся з росіянами 1⁰⁸⁸, виправив значні козацькі з росіянами роз’їзди під Львів та Варшаву ¹⁰⁸⁹, і загорнув ними багато підляської шляхти. Потім росіяни начебто напали під Хмельником на коронного гетьмана ¹⁰⁹⁰, який був там лише з чотирма тисячами виборного війська, значно його погромили, а гетьман із лишком свого війська утік кіньми під Дубно. І це теж було не так, бо під Хмельником не Москва була ¹⁰⁹¹ і не коронного гетьмана вона била, але наказний гетьман Сомко з козаками розбив гетьмана Виговського, який мав при собі козацьке, польське і татарське військо, як про те було викладено попереду. Від того погрому Виговського й поляків, що були при ньому, учинилися в Польщі біля Вісли велика тривога й розрух, той страх докотився й до Любліна.

РОЗДІЛ IX

Про польські війська під Малборком, які нічого не досягли й на два місяці відступили для відпочинку на кватирі зі сподіванкою на мир, який трактувався в Оливі; про ворота на Віслі, відчинені поляками до Гданська; про відібрання поляками у шведів дунської Фінії; про неменшу поразку і страх цісарців під Щетіном від шведського адмірала Врангеля; про виступ шведського короля від дунського Копенгага; про напрям польських вимог у трактатах і суперечки при таких трактатах; про польський гнів на дунчика; про олендерського посла до поляків; про схильність польського короля до миру зі шведом, про тодішні угоди і перепросини цісарських посланців; про високу думку і завзятість шведського короля і про смерть, яка його заспіла; про затруднення для комісарів обох боків, що трактували мир, через смерть короля і про тодішню зміну поляками докінченого трактату; про шведську схильність до миру з поляками з уступленням їм бажаних вимог, але з придачею диявольської думки; про незадоволення з того поляків і остаточне постановлення ними здійснених зі шведами трактатів.

¹⁰⁹² Незрозуміло чому. Справа з трактатами була певна.

¹⁰⁹³ Інші дані: там був генерал Штеєнбок.

¹⁰⁹⁴ Це вже було 10 січня 1660 р. у Гданську.

¹⁰⁹⁵ Див. приміт. 433. Поляки вимагали віддати їм Інфлянти (Ліфляндію) й Естонію. Польськими послами тоді були Я. Лещинський, Ю. Любомирський, М. Пражмовський, К. Пац, Я. Морштин, В. Рей, Я. Псинський.

¹⁰⁹⁶ Тобто польський король вимагав повернути собі дідичні добра, що лишались у Швеції, виплатити прибутки з них.

¹⁰⁹⁷ Тобто повернення з неволі курляндського князя.

¹⁰⁹⁸ У т. зв. пропозиціях, які видали перед переговорами польський король, брандербурзький князь і цісар, був окремий пункт про участь у переговорах данського посла.

¹⁰⁹⁹ Розкільдом.

¹¹⁰⁰ Союзники не хотіли допустити, щоб Польща уклала мир із Швецією без них. Лямбре намагався розірвати союз і якнайшвидше помирити Польщу із Швецією.

¹¹⁰¹ Це сталося 17 лютого 1660 р. ¹¹⁰² Ф. Лібштейн, Ф. де Лісоля.

¹¹⁰³ Шведський король помер 23 лютого.

¹¹⁰⁴ Карлові XI.Йому було тільки 5 років, опікункою стала мати Ядвіга-Елеонора з радою (5 міністрів).

¹¹⁰⁵ Шведськими послами були: Магнус Габріель де ля Гарде, Бенедикт Оксенштерн, Криштоф Кароль Шліфенбах, Андрій Гульденклаа

¹¹⁰⁶ Переговори було припинено 21 березня.

¹¹⁰⁷ Інфлянти лишалися за Швецією за винятком одного воєводства.

¹¹⁰⁸ Не можна сказати, щоб шведи були дуже поступливі в переговорах. І після смерті короля вони трималися однаково завзято.

¹¹⁰⁹ Тобто Ян-Казимир міг користуватися титулом Корони Шведської до кінця життя, але не в стосунках зі Швецією.

¹¹¹⁰ Пакти було постановлено 3 травня 1660 р. Договір звіряємо за Я. Рудавським (диа приміт. 582). Сам договір має 37 пунктів, Величко переказує його скорочено.

¹¹¹¹ Федерати — об’єднані в союзі.

¹¹¹² Пункт 2 мав у собі 5 підпунктів. Зміст його передають також Величкові пункти 3—5.

¹¹¹³ Фішок — листок, документ.

¹¹¹⁴ Суперседовати — відати про те, керуватися. Величкові пункти 6, 7 відповідають пункту 3 договору.

¹¹¹⁵ У договорі (пункт 4, підпункт 1) йшлося про те, що Інфлянти «перед Двіною» належатимуть шведам також, як і о. Рунен, але не входячи в межі Курляндії. В пункт 4 договору входить і те, що Величко подав під номером 9.

¹¹¹⁶ Інтрант, інтрат — прибуток, оренда, те, з чого збирають кошти.

¹¹¹⁷ Преюдиката — судовий прецедент, ухилення від виконання постановлення.

¹¹¹⁸ Тобто східна частина, яка відмежовується не Двіною, а Евікштою (тепер — Айвієксте).

¹¹¹⁹ Люцин, Дінабург, також Жежиця, Марієнгаузен.

¹¹²⁰ Тут переказується зміст пункту 5 договору, який має 5 підпунктів. До цього ж пункту відносяться Величкові номери 11 — 13.

¹¹²¹ У Доместесі і Люсерорті.

¹¹²² Повіт Пільтен — у Курляндії. Йдеться отож про морські маяки, а не про знаки на Двіні.

¹¹²³ Треба княгинею, тобто дружиною князя.

¹¹²⁴ Числячи від 5 квітня.

¹¹²⁵ Цей пункт ідентичний з пунктом 6 договору.

¹¹²⁶ Бауск та інші міста в Курляндії. Пункти 15, 16 ідентичні з пунктом 7 договору, що має в свою чергу 3 підпункти.

¹¹²⁷ Пилява — порт у Гданській затоці.

¹¹²⁸ Крім того, давалася змога покинути прусські міста тим, хто цього захоче, на протязі трьох років.

¹¹²⁹ Це, звичайно, слова Твардовського, а не документа.

¹¹³⁰ Цей пункт ідентичний з пунктом 8 і 9 договору.

¹¹³¹ Рекогніція — збережувальна розписка, розписка на одержання якогось майна чи грошей. Цей пункт ідентичний з пунктом 10 договору.

¹¹³² Тут об’єднано два пункти: 11, 12.

¹¹³³ Спиж — бронза, бронзове причандалля.

¹¹³⁴ Пункт ідентичний з пунктом 13 договору.

¹¹³⁵ їх випустять через три тижні з часу постановлення договору.

¹¹³⁶ На протязі 6 місяців. Пункти 21, 22 ідентичні з пунктом 14 договору.

¹¹³⁷ Польське написання Balderza.

¹¹³⁸ Пункти 23, 24 ідентичні з пунктом 15 договору, що має 3 підпункти.

¹¹³⁹ За 14 днів після підписання договору. Цей пункт ідентичний з 16 пунктом договору.

¹¹⁴⁰ «Або поховані будь-де, будуть віддані тим, кому доручено забрати їх звідти». Пункт відповідає 18 пункту договору.

¹¹⁴¹ Анні-Марії, дочці польного литовського гетьмана Януша Радивила. Пункт ідентичний з пунктом 17 договору.

¹¹⁴² Сгоу. Йшлося про борг, який винна йому була Річ Посполита.

¹¹⁴³ Із застереженням, однак, прав курляндського князя.

¹¹⁴⁴ Графи Dohna, також барон Зигмунд Гульденштерн. Цей пункт ідентичний з пунктами 19—21 договору.

¹¹⁴⁵ Йдеться про князівства Шлезвік, Маклембург, Голштин. Тут переказується пункт 22 договору. Після цього йшлося про в’язнів шведських та цісарських (пункт 23), постановлявся мир з брандербурзьким князем Фридериком Вільгельмом (пункт 24 в 5 підпунктах), шведський король зрікався договорів з брандербурзьким князем, постановлених у Кролевці, Малбургу і Лябаві (пункт 25), миру з князем стосувалися і пункти 26—30. Пункт 31 обумовлював шведськоданські стосунки.

¹¹⁴⁶ Переказується 32 пункт договору, що має 2 підпункти. Після цього йшла стаття 33, що обумовлювала розпуск військ сторін, які воювали.

¹¹⁴⁷ Лямбре, французький посередник.

¹¹⁴⁸ Інферувати — вносити, впроваджувати. Ця стаття ідентична з 34 пунктом договору, що має 8 підпунктів. Сюди ж стосується початок Величкової статті 32.

¹¹⁴⁹ Переказується пункт 35 договору, що має 4 підпункти. Після цього йшло ще дві статті про гарантію миру, яку має дати французький король, і про тих державців, котрі хотіли б включитися в систему цієї трансакції (36, 37 пункти).

Польські та інші згадані війська пробавили під Малборком немалий час, але нічого не могли йому зарадити, і як кіннота, так і піхота дійшла знудження, голоду та всіляких бід. Через це коронний маршалок з іншими вождями урадив відступити від Малборка на два місяці і розпустити виснажене військо по стаціях, доки не взяло б свого пожаданого завершення трактування, яке почалося в Оливі. Це було відрубано з обох боків , але поляки мали певну надію, що ті трактати з певних причин мали здійснитися.

Замкнені шведами на Віслі ворота до Гданська поляками відчинено, і можна було вже вільно плавати Віслою з Польщі до Гданська з усякими припасами. У Данії спіткала шведів не менша поразка, і поляки з олендерською допомогою відібрали в них Фінію, але було забито там польського вождя Пісочинського. Шведи ж, не маючи більше сили стояти на бойовищі, уступилися до Необурзької фортеці, але й там були здобуті штурмом і немилосердно вирубані впень; залишено живими лише зі сто генералів та офіцерів. Шведський адмірал Врангель, почувши про ущемлення цісарцями Щетіна, лишив у згаданій Фінії регімент війська на чолі з молодим Штеїмбоковим сином ¹⁰⁹³ і старшим Шульцбахом, а сам відплив до Щетіна. Тут він нагнав великого страху на генерала Зузу з цісарським військом і вистріляв їх із шанців, однак більше втратив у Фінії (як вище сказав), де було вибите його, шведське, військо. Цим був перестрашений і сам шведський король, який змушений був ганебно відступити від Копенгага, покинувши там свої обози й шанці, висипані з великою працею.

Цими діями було розірвано минулорічний трактат, який накинули шведи дунчикові, а цісарці й поляки змогли при творенні тоді трактатів зі Шведом домагатися більшого, особливо коли Шведи не могли вже вчинити відсічі Щетінові. При розмовах про мир і чиненні трактатів ¹⁰⁹⁴ поляків зі шведами обидва королі сперечалися через своїх комісарів про Корону Шведську, про Інфлянти ¹⁰⁹⁵, про скасування домовлених Каролевих декретів на королівський дім ¹⁰⁹⁶, про відступлення союзників ¹⁰⁹⁷ і винагороду превеликих і незмірних шкод. Тим часом прибув туди, де трактували про мир зі Шведом, й олендерський посол. Він почув, що в тих трактатах поляки менше зважали на дунського короля ¹⁰⁹⁸, ніж це було перед отим,— і все за те, що він, дунчик, через давніше своє ущемлення й руїну від шведа постановив із ним, Шведом, свої пакти під Розхилдією ¹⁰⁹⁹ без відома і згоди Корони Польської і шведів там задовольнив, а лядському полкові Пісочинського, який відзначив себе у свіжій тоді Фіонській, згаданій вище, кривавій боротьбі зі Шведом (де поляки втратили і свого вождя Пісочинського) наказав відійти від себе геть — більше-бо не потребував собі їх, польських людей, а з тим і їхньої приязні. Так оцей олендерський посол приїхав до поляків з таким посередництвом і бажанням, щоб поляки не квапилися вершити свої пакти зі шведом, доки не приведуть до згоди зі шведом і дунчика. Після таких утруднень і суперечок ¹¹⁰⁰ дійшло до того, що польський король Ян-Казимир сам від себе через велику тодішню потребу і задля добра вітчизні відступив свій титул і право на Корону Шведську, який належав йому з дідів ¹¹⁰¹. Однак відступив це з такою умовою, щоб римська віра, викорінена зі Швеції, через нього, Казимира, знову була там прийнята і впроваджена, а Інфлянти були відступлені від Корони Шведської полякам.

Затим поляки повели зі шведами подальші переговори, які не були неприємні й цісарським делегатам. Цісарські посли , бувши на тих польських договорах зі шведами, вимовлялися й переконували, що цісарські війська вступили до шведської Померанії не відбирати її від Шведської держави в цісарське володіння, а щоб швидше привести до згоди з поляками шведського короля. Він-бо, лишаючись на той час у дунському місті Зунті, не лише тримав тоді за серце дунчиків та ущемляв страхом поляків, готуючи відсіч Пруссів і сподіваючись забрати їх навічно у свою державу, але й готував війну цісареві й усій Річі Німецькій.

Але тут думу й завзятість шведського короля збавило смертне наїття ¹¹⁰³ і, кинувши його до гробових дощок, скасувало всі його наміри; помираючи, він, шведський король, визначив і призначив певних опікунів як королівству, так і малолітньому синові ¹¹⁰⁴. Магнус з Оксенстерном і Схліппахом ¹¹⁰⁵, який творив з поляками трактати, довідавшись про смерть свого короля, дуже засмутилися й затурбувалися, бо мали уже зноситися у своїй комісарській функції без свого пана зі станами Корони Шведської. Ця королівська смерть зродила не менше затрудження і для поляків, бо готові пакти, либонь, були виправлені від поляків до шведів з уступленням королівських титулів і певних претензій. Однак ті посланці, звідомившись напівдорозі про смерть шведського короля і сподіваючись без нього виторгувати у шведів чогось більшого собі, поїхали назад до свого польського короля ¹¹⁰⁶, знову привернули йому титул Корони Шведської і впровадили римську релігію до Інфлянт ¹¹⁰⁷. Полякам пощастило це вчинити, оскільки шведи при такому своєму занепаді й сирітстві, зичачи згоди й миру з Короною Польською ¹¹⁰⁸, дозволили польському королеві зберегти титул Корони Шведської ¹¹⁰⁹, а також відновити в усіх Інфлянтах римську релігію. Однак диявол, що засліпив їх лютеранською сектою, додав їм іще думку стояти на тому, щоб в Інфлянтах при римській релігії не було римських костелів. Але польський король Ян-Казимир, теплий прихильник римської віри, сильно домагався того у шведів сам й уступив був свій титул Корони Шведської, принаймні для одного римського костела в Інфлянтах, однак не міг одержати через шведський спротив бажаного собі і змушений був відкласти це до щасливішого часу в майбутньому. А за згодою обох, польського і шведського, боків і за великими, даними наперед, убезпеченнями нарешті були домовлені і постановлені через обох комісарів у місті Оливі такі пакти ¹¹¹⁰:

1. Поміж королями — польським та його федератами ¹¹¹¹ з одного боку і шведським та його нащадками з другого — має бути відтоді вічний і непорушний мир.

2. Вони один до одного не матимуть жодних ураз; не даватимуть ніякої оказії до розбрату й неприязні; без згоди поміж себе ніхто із них не вдаватиметься в жодні трактати з жодним ворогом і жодних військових посилок йому не даватиме; постановленої нині дружби мають дотримуватися і вірно зберігати навзаєм поміж себе ¹¹¹².

3. Все, що лишень сталося з обох боків, шведського й польського, через бутню війну, з чого могло б початися подальше заятрення, те все заразом піддати амністії, і хай покриє його забуття.

4. Хто в якому живе стані й релігіях, так хай і залишиться.

5. Хто де залишався при котрому з ворогів у той військовий час, їм повертається цілісність з добрами їхніми, коли ті добра не взяті за скарбовим фішком ¹¹¹³.

6. Городи й міста мають захищатися й управлятися неодмінно тими своїми давніми правами, якими захищалися і перед тією війною; не будуть вони ні від кого потурбовані жодною мірою за те, що не дотримували у військовий час вірності своїм панам.

7. Польський король з любові до миру й щирості до нього уступається дідичного собі шведського королівства і всіх природжених до нього претензій. Однак, доки ще буде живий, має вживати шведський титул собі, а не писати його шведам. Потім Річ Посполита й інші польські королі, що мають бути надалі, повинні будуть цілком те суперседовати ¹¹¹⁴.

8. Інфлянти, які розділяються навпіл знаменитою річкою Двіною (ту частину, по той бік річки, яка лишалася під час війни при шведові), поляки мають неодмінно відпустити йому, шведові, а та річка Двіна має лишатися незмінним кордоном ¹¹¹⁵.

9. Щоб були навічно скасовані всі права щодо Естонії, які мала Польська Річ Посполита, а та Естонія з волостями, містами, замками, повітами і їхніми прилеглостями має уже належати шведам і тамтешні піддані відтоді не підлягатимуть Короні Польській. Однак римську віру, як приватну, кожний буде вільний сповідати, і буде встановлена всяка безпечність, і ніхто не боятиметься на свою віру жодної інквізиції. Хто має там сенаторські чи інші титули, мають зберігатися при тих особах до кінця їхнього життя, однак без інтрант ¹¹¹⁶, і не чинити шведам у тому жодної преюдикати ¹¹¹⁷.

10. Друга частина Інфлянт ¹¹¹⁸ (на другому боці річки Двіни, яка видалася на південь до Литви і належала дотіля через всі війни Короні Польській) має спокійно залишатися при ній, не кажучи про Лютжен, Дінебурк ¹¹¹⁹ та інші довгі повіти понад тим же берегом Двіни. До них навіки шведський король не матиме, як до свого краю, жодної претензії ¹¹²⁰.

11. А що Москва заволоділа більшою частиною тих обох Інфлянт, звоювавши її собі шаблею, то коли польський король відбере у неї будь-що зі шведського боку Двіни через трактат чи в який інший спосіб, то поверне справедливо шведам. Те ж саме учинять полякам навзаєм шведи, коли щасливо відберуть від росіян щось польського, і вчинять це без жодної винагороди від поляків їхніх воєнних витрат. Все ж обидва королі однаково заживатимуть титулів тої інфлянтської землі і писатимуться ними один з огляду на південний, а другий на свій північний бік. А коли обопіль щось заходило б щодо кордонів, то для того розміркування будуть виправлені зобабіч спільні депутати, а менші, приватні, справи будуть відіслані до земського і належного собі форуму.

12. Підданих також віддадуть без жодного навзаєм права і з тим усім, що вони принесли з собою зі своїх достатків та скарбів.

13. Король дозволить поставити більше знаків з того боку над Двіною ¹¹²¹ для моряків, однак не без особливої волі на те господарів тамтешніх грунтів, особливо де річка в своєму забігу найбільше вдирається при пілтинському березі ¹¹²².

14. Курляндського князя з його княжною ¹¹²³ й дітьми, з домашнім скарбом і всіма речами шведи доставлять до Риги найдалі  за шість тижнів ¹¹²⁴, а звідтіля, як уже буде підписаний трактат, з належним його гонорові конвоєм відпровадять до кордонів. Шведи будуть готові віддати зараз же все, що лишень узяли з ним; скарби, архів, і всі депозити різних його людей, що лишаються в Ризі, будуть рижанами повернені. Але відберуть від нього, курляндського князя, взаємну обіцянку, що коли буде вдома, то навіки їм за це не мислитиме зла ¹¹²⁵.

15. Шведський король віддасть зараз польському королеві Малборк, а Елбліонг комісари відберуть, коли матимуть волю від майбутнього сейму, який закріпить до решти той трактат загальною згодою; разом з тим випорожнений буде і Блуськ ¹¹²⁶ у Курляндії.

16. Шведські люди зійдуть з Малборка до Елбліонга, а звідтіля вийдуть з дозволеною їм артилерією і будуть вільно відпроваджені через Габ до Пиляви ¹¹²⁷, де їх чекатимуть готові шведські кораблі, а коли їх затруднять морські невигоди, тоді відійдуть без жодної перешкоди землею ¹¹²⁸.

17. А що тільки шведський король загарбав воєнним ґвалтом ¹¹²⁹ чи в іншій спосіб у Польщі, в Литві, Курляндії з міст, обозів, провінцій, пактів, листів та всіляких публічних гідних уваги інструментів, то хай ті автентики верне. А коли вони загинули чи втопилися через якусь фортуну на морі, то мають вважатися за зниклі і, як такі, цими трактатами зносяться. А поміж іншим листи, канцелярія, метрики, двірські та земські пакти, пакти з сусідніми державами, а над усе забрана в Литві королівська бібліотека — щоб все це було йому віддано ¹¹³⁰.

18. Рекогніції ¹¹³¹, які повинен був дати курляндський князь, обернені внівець.

19. Борги зобабіч повинні сплатитися; а які рухомі добра не йдуть як скарбові, то ті фішкою будуть напевне повернені панам ¹¹³².

20. Великі й менші гармати з усією до них спижею ¹¹³³, забрані в Польщі, Литві і в Пруссах, шведи залишать на їхніх місцях, окрім тих, що привезли з собою ¹¹³⁴.

21. Усіх в’язнів зобопіль звільнять навзаєм без жодного окупу ¹¹³⁵, а коли хто з них заборгує кому в неволі за харчі для себе, той повинен заплатити той борг — це стосується значніших офіцерів, а щодо дрібніших, то ті вийдуть, не сплачуючи боргів.

22. Польський король має вдатися до хана й улагодити його своєю королівською повагою, щоб відпустив на волю шведських невільників ¹¹³⁶; а кого відпустять і вони простуватимуть через Польщу до Швеції, то хай дійдуть своїх порогів, супроводжені ласкою.

23. Буде вільно проводити гендлі навзаєм всіляким купцям обох королівств, а моряки матимуть вільне плавання морем, Двіною, Булдерою ¹¹³⁷, і мито для них буде постановлене не більше, як перед війною.

24. Щоб те ж саме було для великополян у Швеції, та Одрі, і Гданську, у Пруссах; щоб нічого не чинилося супроти старого звичаю ¹¹³⁸.

25. Фельдмаршал Кенігсмарцк, приставлений до Гданська, буде звільнений із тамтешнього секвестру ¹¹³⁹ з тим забезпеченням, що не буде бачити своїх ураз і, що було, те Гданськові навіки пробачить.

26. Тіла побитих шведських вождів та інших полеглих у боях офіцерів, дотіль не пожовані, будуть віддані; а які спочивають . у будь-яких костелах, неодмінно залишаться там ¹¹⁴⁰.

27. Княжні Радивилівні ¹¹⁴¹, дочці колишнього великого гетьмана, допоможе дійти добр і свого дідицтва майбутній сейм.

28. Князеві Крої ¹¹⁴² до задоволення його претензій ¹¹⁴³, а також графам Дедонам і Гульденштернові ¹¹⁴⁴ сейм визначить, що буде слушного.

29. Постановлено буде другий вічний мир із цісарем і з брандебурзьким князем, а забуті через війну дружні зобов’язання відновляться, гнів і неприязнь покриються амністією і будуть випущені з сердець навічно; купцям також буде вільно гендлювати і якнайдалі заходити сушею та морем. А що тут ішлося про Інфлянти і Прусси, то Слесвіцьк, Мацкелбург та інші фортеці ¹¹⁴⁵, які недавно відібрав у Помор’ї цісарець Зуза, будуть повернені за домовленістю своїм споконвічним панам.

30. Нарешті одностайно припиниться всюди всіляка ворожнеча, і коли ще де-небудь, зокрема в Елбліонзі, шведські гарнізони чекатимуть сейму на потвердження миру, то відразу після того вийдуть. А з містом, з якого вийдуть, і з волостю, в якій буде відведено їм до часу харч, обійдуться, як приятелі, задовольняючись від них помірною живністю. Наглядатимуть за цим самі їхні ротмістри разом з польськими комісарами ¹¹⁴⁶.

31. Всі ті умови миру обидва королі апробуватимуть кожен зі свого боку й, отак погоджені, підпишуть їх комісари, а тоді віддадуть до рук посередникові Люмбересові ¹¹⁴⁷. Затим польський король сам від себе учинив поруку, що зложить у трьох місцях конвокацію найбільше через те, щоб після відібрання і вичитання тих пактів Річ Посполита зараз-таки разом зі своїм польським королем закріпила й потвердила їх і разом з тим інферувала ¹¹⁴⁸ його замість застави диплома королівської руки поміж коронні статути і права. Шведський король через свою матір також готовий це учинити й підписати своїм і адміністраторів свого королівства ім’ям із нею, матір’ю.

32. Привітавши до щасливого завершення все висловлене в цих пактах, посередник приїде між Елбліонг та Малборк, і зведе з собою обидві сторони за звичаєм сусідніх народів, і віддасть їм ті умови учиненого навзаєм пакту. І нарешті, щоб той мир мав забезпечення до найменшого пункту й літери, обидва боки зобов’язуються тримати на те трансакцію. Разом зі своїми федератами постановлено — коли б хто з них розірвав ту трансакцію, постати всім проти нього і признати за очевидного порушника миру. Однак перше ніж розпочати щось проти нього, обіслати його наперед комісарами, а коли він того не послухає, рушати на нього як на ворога й розорителя миру, присмиряючи й докопуючи його одностайним боєм доти, доки не вернуться назад з пожаданим миром. А на всьому тому зведені комісари покладуть з доброї волі свої підписи, на тих мирних умовах притиснуть і печатки ¹¹⁴⁹.

РОЗДІЛ X

Про Твардовського, який описав польську домову війну

польськими віршами, і про докінчений його праці

за дванадцять років.

¹¹⁵⁰ Твардовський помер 1660 р. Інші дані: 1661 р.

¹¹⁵¹ Мається на увазі герой польської народної легенди, який жив начебто в XVI ст. Бажаючи мати надприродні знання і жити, як хочеться, він продав душу дияволу, після чого мав багато всіляких пригод. Коли чорт хотів забрати його, Твардовський заспівав духовну пісню, за що йому було присуджено літати поміж небом та землею до дня страшного суду.

Самуель зі Скрипни Твардовський закінчив свою книгу, названу «Війна домова» і написану польським віршем, оцими польськими пактами зі Шведом. Наприкінці він віншує собі того щастя, що нарешті дочекався над сподіванки бажаного миру зі Шведом після такої довгої дванадцятирічної воєнної бурі й завірюхи спершу з козаками й татарами, а потім із Москвою, Шведами, Венграми й численною силою інших союзників, що заятрили свої серця тією війною. Віншує він після численних польських руїн і розорів того гаразду разом із собою й панові своєму королю Яну-Казимиру. І він, Твардовський, описуючи тоді (як сам каже про те в останній частині) твердим і чітким віршем тодішні воєнні дії, завжди близько під’їздив під свої й ворожі війська як у Малій, так і у Великій Польщі і, ретельно приглядаючись до всіляких бойових станів, описував все те своєю поетичною майстерністю, не раз часом недосипаючи й ночей. До цієї праці він, Твардовський, либонь, доклав би й більшого старання, щоб описати подальшу війну поляків з росіянами й козаками і про відібрання, як було колись, з-під московської влади до Корони Польської Великого Князівства Литовського, однак через хворобу (про що з’являє в тій же книзі на самому кінці) був прикутий до ліжка і не міг волочитися далі за своїми польськими військами і приглядатися до воєнних операцій.

Зичачи отож у подальших військових діях гараздів своєму панові королю, сам він лишився в Польщі — там, де затримала його вищезгадана хвороба, з якої він так і не встав, та й віддав належний обов’язок смерті ¹¹⁵⁰. По смерті його писання були виявлені й узяті до цензури, а згодом подані й до друку. Вперше це було зроблено в Каліші 1681 року, з чого можна пізнати його щастя: сам він помер, однак праця його не вмерла і прийнята до людського вживання, завжди виставляючи незабутню славу його розуму перед пам’яттю цікавих. З якої міри і я віншую йому того щастя, викладаючи свій опис минулих подій,— все, що можу про них довідатися.

Я не гадаю, що цей Твардовський був чорнокнижник ¹¹⁵¹ — той, хто творив колись у Польщі через демонське посібництво численні чарування (як це про нього розповідається),— а інший; а ще дехто має сумнів, чи він був насправді, бо про те немає певної звістки.

РОЗДІЛ XI

Додаток до книги Твардовського від Самійла Величка,

коротко вийнятий із тієї книги, щоб спраглий читальник міг краще роздивитися.

¹¹⁵² Битва під Берестечком була 18— 30 червня 1651 р., опис її у Величка втратився. Помилка, як на Величка, надто груба, але це може бути звичайна описка.

¹¹⁵³ Білоцерківські пакти постановлено 18 вересня 1651р.

¹¹⁵⁴ Трактати, попри Величкову впевненість, були таки в 1660 р. (див. приміт. 1094, 1106, 1110).

Я вже писав перед оцім, що мені, описуючи козацькі з поляками війни й діяння, не треба було поширювати, тримаючись Твардовського, опису інших лядських воєн з іншими народами, а надто про тих, які були зі шведом. Але я зробив це і не пошкодував своєї праці з-за двох причин. Перша, що наділив цікавого читальника перекладом на прийнятніший кожному до розуміння історичний стиль усієї книги Твардовського, а друга, що вогонь тої домової війни лядської, зачатий з їхньої вини завдяки Чаплинському і який був роздутий та запалений Хмельницьким і козаками з великим ушкодженням України, Польщі та інших монархій, заохотив був до тої воєнної справи серця інших, дальших європейських християнських монархів. Так що вони, приєднуючися на прохання один до одного і допомагаючи один одному у військовій кампанії, з великою витратою війська та скарбу, запалили й затьмили були димом чи не всю християнську Європу (з не меншою втіхою для бусурман), і це тяглося, як свідчить Твардовський, від 1648-го аж до 1659 року.

Роздивися ж, читальнику, на зібрані тут, щоб краще побачити, згоди християнських союзників, які воювали в тій війні.

1. Хмельницький із козаками та ордою воював поляків.

2. Москва з козаками йшла на Литву й поляків. 3. Венгри й мултяни воювали з волохами через Тимоша Хмельниченка.

4. Козаки з Тимошем Хмельниченком ішли на венгрів та мултян.

5. Поляки з волохами й венграми пішли під Сочавою на Тимоша Хмельниченка.

6. Венгри й волохи під Жванцем ішли за поляками і воювали з поляками проти Хмельницького й хана.

7. Швед із пруссами пішов проти поляків.

8. Дунчик постав за поляків і пішов з поляками на шведа.

9. Олендери взяли дунчиковий бік і пішли з дунчиком на шведа.

10. Ангельчик постав за шведа і пішов з ним проти дунчика й олендерів.

11. Француз також стояв за шведа, але не воював, оглядаючись на хід подій.

12. Християнський цісар пішов за поляків проти шведа.

13. Князь венгерський Ракочій постав за шведа проти поляків, за що його зганив турчин і позбавив влади.

14. Поляки з ордою, яка розбраталася з Хмельницьким, постали на козаків, Москву і шведа.

15. Знову поляки пішли проти пруссів і венгрів.

16. Нарешті, вдруге християнський цісар постав був за поляків на шведа не лише зі своїм римським панством, але ледве не всім західним християнством.

Після всього того, невзабарі як помер шведський король, припинилася й лядська війна зі шведом і були постановлені в Оливі вищеописані пакти. Але вогонь шведської війни з поляками та їхніми федератами загашений був не лише останніми Оливськими пактами, він частково гасився й колишніми, що були за дванадцять років, пактами різних років з різними народами і на різних місцях, починаючи від Хмельницького.

А саме отакими:

Роки від Різдва Христового

1649. Королівськими — під Зборовом із Хмельницьким та ханом.

1650. Королівськими — під волинським Берестечком з Обложенцями-козаками ¹¹⁵².

1650. Білоцерківськими — Хмельницького з коронними гетьманами, спершу запитами, а тоді пактами ¹¹⁵³.

1653. Козацькими — в Сочаві з Маховським після смерті там Тимоша Хмельниченка.

1653. Ханськими — з королем Казимиром під Жванцем або Кам’янцем-Подільським, з потвердженням Зборовських пактів Хмельницького з тим же королем.

1655. Першими лядськими під Устям зі шведом Вітембергом.

1655. Краківськими пактами зі шведом.

1656. Прусськими — зі шведським королем.

1656. Варшавськими — польського короля зі шведом Вітембергом.

1657. Польськими пактами у Литві з Москвою.

1657. Брандебурзькими — з руським воєводою Чернецьким та поляками.

1657. Другими краківськими — шведів з польським королем.

1658. Гадяцькими козацькими пактами або комісією Виговського з поляками.

1658. Дунськими — зі шведом.

1658. Торунськими — між шведом і польським королем.

1659. Нарешті в Оливі, поблизу Гданська, останніми раніше виробленими пактами зі шведом, постановленими при закінченні тодішньої війни, як то подав Твардовський; а Пуфендорфій пише, що ті Оливські пакти відбулися в 60-ті роки, але то невірогідно ¹¹⁵⁴.

Кінець викладу книги Твардовського, названої «Війна домова».