ЧАСТИНА СЬОМА

ДІЙ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА МАЛОЇ РОСІЇ, І РІК СЬОМИЙ

У ній оповідається про те, як хан порушив Жванецький мир із поляками; про розірвання ханом дружби з Хмельницьким; про ворожість Хмельницького до хана; про лист Хмельницького на Запорожжя щодо московської протекції і відповідь на це запорожців; про удання у названу протекцію і про королівський жаль за Україною; про підтвердження козацьких і малоросійських прав царськими привілеями; про початок московської й козацької війни з поляками; про розорення Литви, взяття Смоленська та інших численних міст тощо; царська жалувана грамота киянам з виказом причин розмиру з поляками.

РОЗДІЛ І

Про хана, чому він порушив Жванецький мир з поляками і, пустивши до Польщі загони, вчинив у ній великі спустошення; про ханську озлобу на козаків, що були при ньому; про польську відсіч татарським загонам і про загибель сапіженських хоругов; про ханське рушення з Польщі до Криму і про те, як козаки таємно його покинули; про шкоду, яку заподіяв хан Україні, і про жаль Хмельницького; про помсту Хмельницького татарам під Межигором; про віднятий й відпущений назад польський ясир; про тамтешню здобич від татар, яка дісталася Хмельницькому й козакам, і про відпущених до Січі запорожців.

³⁰⁴ Вруці літо — букви в церковному ісяцеслові, які вказують неділі в році.

³⁰⁵ Хан вибирав ясир за домовленістю з поляками (див. приміт. 294).

³⁰⁶ Див. приміт. 297.

³⁰⁷ Брати Сапіги хотіли визволити бранців зі своєї ініціативи. Їм це не вдалося, і вони самі потрапили в татарський полон.

³⁰⁸ Козаки не брали участі у виборі ясиру. Тут, очевидно, змішано дані про вибір ясиру в 1649 р.,— помилка, яку повторювали й багато пізніших істориків.

³⁰⁹ У цей час татари, втративши коней, стояли під м. Животовом. Хмельницький послав до хана сотника І. Бородатого із застереженням не руйнувати козацьких міст. Хан відповів, що чекає повернення своїх загонів, і просив для татар провіанту. Татари сильно досаджали населенню: вбивали і грабували.

³¹⁰ Чи рушав Хмельницький під Межигору, даних нема, як немає даних, що Хмельницький після битви під Жванцем вирушав будь-куди. Російські посли Стрешньов і Бредихін, які були в той час у Чигирині, нічого не кажуть про розбрат між козаками і ханом. Такий розбрат, однак, був. Чи не були під Межигором ногайські татари, про яких згадував хан у розмові з козацьким послом полковником Савичем: «Нащо ви, козаки, ногайських татар побили 6 тисяч і ширинського князя взяли і держите?» Савич на це відповів: «Той ширинський князь із татарами великої шкоди наробив, тому козаки самі з ним і порахувалися».

Року від створення світу 7162-го, а від утілення сина слова божого, нашого спасителя Христа 1654-го, була тоді чорна великодня літера «Д», а вруці літо ³⁰⁴ буле шосте, сталася знаменна в нашій європейській стороні, а в Польській державі зміна з превеликим для неї ущербком — відлягла від її польської влади Мала Росія, і кримські татари завдали їй крайні ушкодження. А було це так: кримський хан, не дочекавшись (як вище мовилося) від польського короля ні виконання Жванецького трактату, ані жодного листовного відгуку, рушив зі свого розташування, а було це на україно-польському порубіжжі, в середину Польщі.

Наблизившись до Львова, він розпустив звідтіля на всю Польщу, на Волинь і Полісся значні й густі свої ординські чати, наказавши йти разом із ними й козакам, яких залишив Хмельницький ³⁰⁵. Але козаки, виконуючи грізного наказа свого гетьмана Хмельницького (щоб не чинили жодної оказії полякам до порушення Жванецького миру), не послухали ханського домагання, відмовивши, що їх залишили при ханові зовсім не для того, щоб порушувати новонастановлений мир, а остерегти цілість його ханського здоров’я ³⁰⁶. Хан цим, хоч козаки відповіли йому слушно, неслушно був уражений і таємно заховав до певного часу в своїм серці гнівну труту. Загони ж, виправлені від хана, пробігли своїми швидкотічними кіньми вже зруйновану й обернену в попіл Малу Польщу поза Любліном і Замостям і, не зустрічаючи ні від кого відсічі та спротиву, вдерлися аж до поліських рік Прип’яті й Піни, знісши вогнем і мечем Луцьк і все Полісся, які не знали дотіль жодної руїни і розкошували в гаразді. Вони згорнули в свої бусурманські руки велике множство тамтешнього християнського люду, взявши навіть повністю з усім прибором і музиками весілля якогось шляхтича Кассовського і каштеляна.

Гетьман польний Потоцький, одержавши звістку про такі шкідливі несподіванки, що вкрай руйнували Польську державу, наказав двом Сапігам ³⁰⁷ з їхніми хоругвами, що були поблизу, пильно слідкувати за тими ординськими загонами і відбирати узятий ясир. У цьому їм, Сапігам, спершу добре пощастило, бо вони розбили ущент кілька чат і відібрали назад ясир. Однак невзабарі вони з запалу чи з необачності наткнулися на більшу силу, чи не кіш, тих татарських загонів, потрапили в оточення й були самі до решти розбиті.

Після того як татарські загони (хоч і не всі) повернулися до ханського коша зі значною кількістю полонян та польським, поліським і волинським добром, хан рушив із Польщі через Україну до Криму, вже ніяк не відзиваючись до короля, не впоминаючись собі подарунків, зумовлених Жванецьким трактатом, і не чекаючи від короля вже ніякої кореспонденції,— хан був цілком задоволений вищеназваною польською й литовською здобиччю. Під час тої ханської подорожі з Польщі на Україну козаки ³⁰⁹, що були при ханові від Хмельницького, спостерегли певну до себе ханську й татарську озлобу й неприязнь і, рятуючись від можливого собі лиха, зажили такого способу, що подалися вночі геть на Полісся — пішли від орди всі до одного.

Хан і орда були цим дуже роздратовані і, запідозривши щось особливе в приязні козаків до себе, йдучи по Україні до Криму, знищили в ній багато людей — татари тоді не тільки вирубали дощенту й унівець обернули численні села, але також розруйнували докраю і кільканадцять неміцних і безборонних містечок ³⁰⁹, увійшовши до них через оману й присягу. Хмельницький-бо ще раніше, сподіваючись, що хан повертатиметься з Польщі, розсилав був у всі малоросійські міста й села листовну пересторогу, щоб люди ховалися до міцніших міст, доки татарська сила, що має йти з Польщі, перейде через Україну. Але легковажний народ мало дбав на ту пересторогу свого гетьмана Хмельницького і через те здобув собі великий ущербок та шкоду, оскільки, як вище сказано, татари, досить набравши собі польського ясиру й маючи інші обтяжувальні здобичі, цього на Україні не шукали, лише вбивали людей і віддавали вогню їхні житла.

Хмельницький, почувши і побачивши це на власні очі, дуже засумував і повболівав серцем, що хан над його сподіванки перетворив свою приязнь на озлобу і вчинив Україні такий великий розор. Незабаром після того, як хан перейшов Україну і віддалився від неї через дикі степи до Криму, до Хмельницького прибуло козацьке військо, яке відлучилося від хана, що повертався з Польщі. Вони донесли до його відома, що п’ятнадцять тисяч з лишком доброї орди, яка загналася далеко в Литву, повертає з численним грабованим добром назад і має простувати повз Київ. Одержавши цю звістку, Хмельницький зрадів, маючи надію хоч трохи помститися орді на ту свою українську шкоду, зразу ж узяв із собою дев’ять тисяч запорожців, яких ще не відпустив на Січ і які залишилися на кватирях біля Чигрина, та добравши до них ще три тисячі свіжих охотників, рушив просто й поспіхом на Білогородку до Межигора ³¹⁰; в певному місці він зустрівся з тією ордою і дав їй бій, у якому з божою поміччю всіх тих татар розгромив і дощенту розтрощив так кріпко, що від тієї поразки змогло врятуватися і донести про те ханові звістку хіба який десяток татар.

Ординську здобич Хмельницький дозволив розділити поміж себе козакам, котрі брали участь у тій війні, а відбитий польський і литовський ясир відпустив вільно в їхні домівки. Собі ж він вибрав з-поміж півтори тисячі взятих живцем татар п’ятсот чоловік найкращих із одинадцятьма мурзами та іншими їхніми начальниками, а решту татарського ясиру також віддав своєму війську. Хмельницький щасливо повернувся з військом до Чигрина і відправив згаданих запорожців на кіш до Запорозької Січі.

Отак і з такої причини, через ординські задатки до неприязні, був посіяний між Хмельницьким і ханом та цілим Кримом розбрат.

РОЗДІЛ II

Про листовний відгук Хмельницького до запорожців у Січ на те, що він хоче удатися під протекцію московському монархові, і про листовну відповідь на те запорожців.

³¹¹ Лист вважається сумнівним щодо автентичності, так само, як і подальша відповідь на нього.

³¹² Тут помилка, треба — 1653 року.

³¹³ Підпис Хмельницького неавтентичний.

³¹⁴ Термін «обіруч Дніпра» в часи Хмельницького не вживався.

³¹⁵ Чини мудро, але дивись у кінець (пол.).

Хмельницький, відпровадивши з Чигрина до Запорозької Січі вищезгаданих запорожців, послав із ними туди ж і нарочного свого посланця зі своїм листом до кошового отамана і всього війська ³¹¹. Той лист писано у такий сенс:

Пане отамане кошовий з усім військом низовим Запорозьким, вельми зичливі до мене панове й брати!

Відпускаємо до вас військо ваше низове Запорозьке, яке ви прислали до нас в минуле літо на наше бажання до військової потреби проти ворогів-поляків. Дуже дякуємо, ваша милосте панство, за це прислання і пильно просимо такої ж неодмінної від вас приязні й наперед.

Ми не маємо від вашої милості панства ніякої письмової відповіді на наш лист, писаний до вашої милості панства ще минулого літа, в якому йшлося про потрібну нам протекцію від пресвітлого і великодержавного московського монарха. Отож тепер ми виправляємо до вас при вашому війську свого нарочного посланця і дуже хочемо, щоб ваша милість панство, досконало зрозумівши той наш лист, швидко, остаточно й ретельно відповіли через цього нашого посланця і порадили нам. Адже ми розкручували махину війни з поляками не без вашої, брати наші, волі й ради, отож і це не менше діло про згадану московську протекцію не хочемо чинити без вашого зізволення й поради. Ми вже послали на раду нашої старшини до його царської пресвітлої величності і самодержця всеросійського нашу відозву, але без відома і зізволення вашого завершувати те діло не будемо.

Майте за обов’язок, отож, ваша милосте панство, без найменшої відволоки дати нам ретельну на перше просторе наше писання письмову відповідь. Цього ми пильно й повторно жадаємо і вас же доручаємо на збереження Господові Богові.

З Чигрина, 26 грудня 1654 року ³¹².

Зіновій Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького і народу україно-малоросійського ³¹³.

Посилаємо вам, братам нашим, через цього ж нашого посланця гостинця, тисячу битих талярів, і просимо від серця їх прийняти.

На той лист Хмельницького послано з Запорозької Січі від усього низового козацького війська таку письмову відповідь:

Ясновельможний пане Зіновію Хмельницький,

гетьмане війська Запорозького і всієї малоросійської України, брате й добродію наш!

На ваш гетьманський просторий лист, писаний до нас минулого літа, не вчинили ми відповіді аж досі через те, що твоя гетьманська милість з усім козацьким військом залишався ціле літо в Польщі і на Поділлі під Жванцем. Дуже просимо вашу гетьманську милість вибачити нам. Відповідаючи зараз на вищезгаданий лист ваш гетьманський, висловлюємо, що ми його цілком зрозуміли і не лише пізнали з того листа, а й побачили на власні очі, що нам уже з поляками, як зі змією, яка має відсічений кимось хвіст, уже ніяк не дійти до колишньої дружби. Адже це вони започаткували й спричинили все лихе й війну, і навіть зараз, після шестилітнього змагання, бачивши і в Короні своїй, і в нашій малоросійській Україні великі попелища з людських поселень і безліч побитих війною людей, що лежать на полях, нітрохи не хочуть зм’якшити свого серця і, забувши про свою гнівну завзятість на нас, прийти до колишньої, зі ствердженням давніх наших прав та свобод, приязні та згоди.

Отож і ми не радимо вашій гетьманській милості допоминатися більшої, ніж є зараз, їхньої до нас приязні і признаємо за слушний ваш задум удатися й бути з усім народом малоросійським, що живе обіруч Дніпра ³¹⁴, під протекцією великодержавного і пресвітлого російського монарха. Ми даємо вам пораду, щоб того діла не полишали і завершили його на якнайкращу користь нашій малоросійській вітчизні і всьому Запорозькому війську. Але як писатимете пакта, то звольте, ваша гетьманська милосте, додивлятися до того самі, щоб не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Відаємо напевне, що великодержавний і пресвітлий монарх та російський самодержець прийме нас як православний цар, охоче й ласкаво під свою кріпку протекцію, як чадолюбивий батько своїх синів, що незрушно лишаються в тому ж святому православ’ї. Гадаємо, що він не вимагатиме від нас жодних податків та річних платежів до своєї монаршої скарбниці, окрім того, хай би ми, в міру своєї сили, завжди були готові до його, монаршої, військової служби проти його, монарших, ворогів. Бо недавно, в минулий Пилипівський піст, їхав до Криму з московської столиці один царський дворянин Никита Харлампієв, щоб викупити з бусурманської неволі своїх кревних. Він був тут, у Запорозькій Січі, і купив у нас за дев’ять золотих трьох татар. Так оцей дворянин чув від багатьох своїх близьких до царської величності князів та бояр, що його царська пресвітла величність дуже зволяє і від усієї душі жадає мати нас, військо Запорозьке з усім народом україно-малоросійським, у своєму монаршому союзі і в протекції, лише не хоче до нас про те відізватися, щоб не дати полякам від себе слушного приводу розірвати з ними нинішній мир. Радимо отож ми, все військо низове Запорозьке, твоїй гетьманській милості, щоб того потрібного діла не занехаювали й уладнали та завершили його якнайкраще на користь усіх нас і вітчизни нашої малоросійської.

Але не забувай і давнього прислів’я: «Чинь мондре, а патриш конца ³¹⁵»,— крім того, треба застерігатися, щоб поляки, довідавшись, не вчинили тут через свої хитрощі якоїсь перепони. Дуже дякуємо при цьому твоїй ясній гетьманській милості за гостинець, тисячу битих талярів, пересланих до нас у військо. Зобов’язуємося відслугувати те при різних оказіях. А на тепер і на всякчас зичимо щиро вашій гетьманській милості з усім військом та Україною, нашою вітчизною, багатолітнього доброго здоров’я і щасливого бажаємо уживати в усьому життя-буття. Писано в Січі Запорозькій 3 січня 1654 року.

РОЗДІЛ III

Про прохання Хмельницького через своїх послів протекції у всеросійського монарха; про присланих від його величності повноважних послів і про виконання Хмельницьким зі старшиною й товариством у Переяславлі присяги на постановлених пактах; про убезпечення з боку царської величності Україні та всьому війську Запорозькому і про подарунки Хмельницькому та іншим; про відібрання присяги в усіх малоросійських містах і про визначення Хмельницьким малоросійського кордону від Корони Польської.

³¹⁶ Повернувшись з-під Жванця, Хмельницький не посилав до Москви посольства, бо справу про союз з Московською державою вирішено ще в серпні 1653 р. через посольство Г. Яцьковича та Л. Капусти. В. Бутурліна вислано на Україну 9 жовтня, і він прибув у Переяслав 31 грудня.

³¹⁷ Хмельницький прибув на Водохреще, а Виговський і старшина днем пізніше — 7 січня. Деякі полковники запізнилися і присягали пізніше — 10 січня. Полковників уманського, брацлавського і кропивенського в Переяславі не було.

³¹⁸ У Переяславі рада відбулася 8 січня (за ст. ст.).

³¹⁹ На раді було 300 чоловік війська: близько ста сотників, сто чоловік різної старшини та козаків від полків. Зібралося, крім того, багато люду «всякого чину».

³²⁰ На раді не читали пактів, вони були обговорені усно — складені і затверджені вже в Москві з послами Хмельницького С. Богдановичем і П. Тетерею. Їхня редакція в 23 пунктах подана російському урядові 14 березня. Оригінал тих пунктів не зберігся. Взагалі т. зв. «статті Хмельницького» не були відомі козакам за життя Хмельницького; як історичний документ, вони збереглися в копії. Пізніше подавались у зміненому вигляді, як передмова до пактів з Московською державою кожного нового гетьмана, починаючи від Ю. Хмельницького.

³²¹ Після промови Хмельницького Бутурлін вручив царську грамоту, а тоді виголосив промову сам. Вже після цього поїхали до церкви. Частина старшини і козаки присягали в той-таки день окремо.

³²² Про роздачу подарунків простолюддю інші джерела не говорять нічого. Не посвідчує цього і звіт самого Бутурліна про Переяславську раду.

³²³ В. Бутурлін проголосив тільки промову, а «не слово під клятвою», тобто не присягав. За це між Хмельницьким і ним точилися суперечки, в яких поступилися Хмельницький і старшина. Бутурліну за те, що домігся цього, цар надав звання «дворечества з путем», такий чин носило в Росії тоді тільки два чоловіки. Однак Бутурлін таки пообіцяв від імені царя, що бажання козаків виконає повністю.

Хмельницький, вирубавши орду, що поверталася з Литви, поклав цим завдаток до неприязні і розбрату з ханом. Отож він заразтаки послав до пресвітлого великого государя Олексія Михайловича, всеросійського самодержця, своїх послів , бажаючи разом з усією малоросійською Україною, що лежить обіруч Дніпра, з усім Запорозьким військом піти під його сильну протекцію при своїх давніх правах та вольностях. Він, пресвітлий всеросійський монарх, це посольство Хмельницького прийняв сердечно й мило і дуже радів на те, що така велика частина малоросійської землі, яка лишалася в греко-руськім православ’ї, доброхотно прихиляється до нього, православного монарха, без жодної війни й кровопролиття, а віддаляється і відчужується від своїх колишніх панів поляків, що перебувають у римській вірі. Отож він, монарх всеросійський, для утвердження під високу руку його, Хмельницького, з усією Україною і Запорозьким військом прислав у Переяславль своїх знаменитих і повноважних комісарів, великого боярина Василя Васильовича Бутурліна зі значними товаришами, які прибули в Переяславль на свято Водохрещі. Прибув на те ж свято Водохрещі з Чигрина в Переяславль із генеральною старшиною, з полковниками та з іншим, що було обіруч Дніпра, значнішим військовим товариством також і Хмельницький ³¹⁷. Тут, у соборі святого Іоана, господнього хрестителя, сьомого січня ³¹⁸, перед божою службою, на повній і загальній раді всього Запорозького війська ³¹⁹ Хмельницький виголосив як до послів його царської пресвітлої величності, так і до всього свого козацького війська довгу промову, виказуючи у ній причини війни, що була з поляками, і про те, що поляки не схиляються на численні прохання його, Хмельницького, до згоди з утвердженням предковічних прав і вольностей Запорозького війська та всієї Малої Росії.

Також висловив Хмельницький, з якої причини відкинув він татарське братерство та приязнь і чому хоче бути з усією Малою Росією та Запорозьким військом у протекції сильного в бозі православного монарха, пресвітлого государя Олексія Михайловича, всієї Росії самодержця. Після цієї його промови зачитано там-таки, на раді, раніше споряджені й наготовані пакти того союзу ³²⁰, а після прочитання їх Хмельницький з усією старшиною і товариством присягали на вірність новому своєму государеві ³²¹. Після цього згаданий повноважний посол Бутурлін дав Хмельницькому царську хоругву, булаву та інші значні від монархового імені подарунки — як самому Хмельницькому, так і всій старшині та простолюдові, що там був ³²². При цьому він проголосив під клятвою таке монарше слово й запевнення, що він, пресвітлий російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким військом у своїй протекції при непорушному збереженні старовічних її прав і вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами та скарбами ³²³. Після цієї переяславської присяги тойтаки повноважний посол боярин Бутурлін розіслав у всі малоросійські міста значних великоросійських осіб, щоб вислухати від військових та посполитих малоросіян присягу на вірність государеві,— це було тоді усіма й учинено. При виконанні вказаної присяги найменував Хмельницький бути разом з собою під протекцією й державою пресвітлого всеросійського монарха містам Києву, Брацлаву, Чернігову з усією Україною та її повітами, аж по саму лінію, тобто по річки Горинь, Рось і Тетерів.

РОЗДІЛ IV

Про королівський жаль на втрату козаків з Україною і про його промову в сенаті з тієї ж нагоди; про королівське прохання до царської величності не брати Україну під протекцію і про те, що його прохання не було задовольнене; про царську виправу на війну проти поляків; про хитрість Богуна щодо поляків і про шкоду через те

Україні від поляків.

³²⁴ Поляки взнали про союз Хмельницького з російським царем у кінці лютого.

³²⁵ Польські сучасники не зберегли описів, яке враження справила на короля звістка про українсько-російську згоду, так само не потверджують польські джерела й королівської промови з цього приводу. Про секретну нараду в цей час у короля відомо. Вона відбулася 23 лютого.

³²⁶ Посланець Пузилевич прибув 7 квітня. Але його прийняли аж 19 травня.

³²⁷ Власне, сам король послав універсал до Богуна. Поляки хотіли спокусити його булавою та іншими милостями, щоб відступив од Хмельницького. До Богуна їздив український шляхтич П. Олекшич. Це був один з виявів контрзаходів на вчинок Хмельницького. Від імені короля та литовського гетьмана Я. Радивила розсилали тоді універсали із закликами триматися польського короля. Думку, що Богун сам звернувся до Потоцького, Величко взяв у Твардовського.

³²⁸ Потоцький такий наказ отримав. Наступ почався ще і з литовського боку. Знаємо також про мобілізаційний королівський наказ від 29 лютого.

³²⁹ Богун не відповів на листа Потоцького, але не мав наміру і починати наступ.

³³⁰ Інша назва — Якубці (Ягубці), чи Якубець. Тут лягло 3 тисячі козаків. Вирубано в цей час Копіївку, Немирів...

³³¹ Великдень був 5 квітня. Поляки таки стояли тоді в Ягубці (Якубці), але вже повертаючись від Умані. Містечко ж було взято раніше і то приступом. Після того поляки на самий Великдень взяли приступом Мушурів (Мишарівку), де теж вирубали чимало людей.

³³² Це сталося 3 квітня. Богун мав 15 тисяч війська і зачинивсь у замку. Нову й стару Умань було взито приступом, але козаки вибили звідти поляків і підпалили місто. Після того Потоцький відступив.

³³³ Поляки стояли обозом під Шаргородом.

Польський король Ян-Казимир, напевне провідавши, що Хмельницький у такий спосіб відривається від нього з усією Україною ³²⁴, шкодував і плакав від того сердечно, що покладався на ради заздрісних до людського добра своїх панів поляків. Він жалів, що не завершив шестирічної війни з козаками й цілою малоросійською Україною трактатом, повернувши їм колишні права та вольності і вдовольнивши їхні бажання, адже вони не раз через багаторазові свої апеляції виявляли свою прихильність до його королівської величності; жалів король, що через необережність і недбальство своїх військовоначальників допустив відділитися від себе тому лицарському козацькому народові з усією Малою Росією і прихилитися до іншої держави. Тим-то в своєму сенаті король із сердечним жалем проголосив такі слова ³²⁵:

«Панове браття, дійшли ми через непогамований гнів наш і нашу впертість до того, що втратили Україну, як золоте яблуко, втратили світ очей наших, втратили й навічно відчужили від себе добрих молодців козаків, братів наших, завдяки зброї й сторожі яких довго ми заживали в тиші й спокою і були страшні всім іншим нашим ворогам. Побачимо далі, що нам без них удіється і чи ті, що боялися нас, колись не повстануть невзабарі на нас і не огорнуть звідусіль таким страхом, яким були самі огорнені від нас, коли ще була з нами козацька сила».

Невдовзі після виголошення цих слів королівська величність писав через свого нарочного гінця до пресвітлого московського монарха ³²⁶, просячи, щоб той не ображав його, приймаючи в свою протекцію Хмельницького й Україну. Великий государ, цар московський, маючи свої претензії до поляків, не тільки не зважив на це прохання, але й почав збиратися з численним військом та гарматами на війну проти поляків.

Після того як Хмельницький піддався в протекцію московському государеві, за кілька тижнів після виконання присяги, брацлавський полковник Хмельницького Богун удав, що діється начебто щось супротивне його думкам і начебто потай від Хмельницького звернувся до польського гетьмана з проханням, щоб той здобув йому королівську ласку й прощення, обіцяючи начебто, як і давніше, лишатися з більшою частиною козацького війська під королівською владою ³²⁷. Гетьман з того вельми зрадів і, не потребуючи тут і королівського указу ³²⁸, рушив зі значним коронним військом до Брацлава, де міг би легко злучитися з Богуном та його військом і управити таким чином корисне діло. Але невдовзі цей польський гетьман одержав певну звістку, що Богун зі своїм військом збирається не кланятися йому, а битися ³²⁹. Отож, прагнучи випередити Богунів наступ на себе, він залишив свій польський обоз під Межибожем, а сам налегці кінно рушив до Кальника на Богуна і, прибувши туди, одержав звідомлення, що Богун, маючи при собі мало війська, відступив від польського нашестя до Умані. Заятрений гетьман кинувся вслід за Богуном до Умані, немилосердно знищуючи тамтешніх українських людей, рубав упень, зовсім нікого не милуючи, всіх, хто тільки під руку навинувся. Саме тоді він по-тиранському вибив і вирубав дощенту без жодного пошанівку всіх, малих і великих, у Єгупці та Христинівці ³³⁰, двох містечках Уманського уїзду, ввійшовши туди через одур і присягу на самий світлий Великдень ³³¹. Потім він прибув і до самої Умані, застав тут Богуна і завзято кинувся на штурм міста ³³². Але за одну годину стратив у тій січі до семи тисяч польського війська, повернув із соромом від Умані, а прямуючи до свого обозу в Межибожі³³³, з гніву й лютості своєї зруйнував, піддавши вогню й мечу, мало не всю Брацлавщину.

РОЗДІЛ V

Про послів Хмельницького до Москви з проханням підтвердити грамотами давні військові й малоросійські права та вольності і про задовольнення того бажання.

³³⁴ Цар приймав послів 13 березня. Ділову розмову, однак, відкладено на потім. Переговори почалися наступного дня, і не з царем, а з боярами, і були усні. Наступного дня подали 23 пункти козацьких умов. Царська ухвала на пункти була переважно позитивна, відхилено бажання старшини, щоб гетьман збирав прибутки, заборонялися зносини з польським королем і турецьким султаном, визначено затримувати послів, які прийдуть з ворожими замірами супроти Москви. Цар відмовив козацькому війську і в платі, щодо цього була дискусія, і це питання відкладалося. Додали пункт про російських утікачів, щоб видавати їх боярам.

³³⁵ Тут перелічені царські титули, які Величко опустив.

³³⁶ Богдановича.

³³⁷ Пропуск у грамоті: «...і ударували ми, великий государ, щоб на гетьманську булаву було дано Чигиринське староство з усім належним до нього, та веліли бути йому при булаві». Тут і далі пропуски заповнено за текстом грамоти, опублікованим в «Актах Юго-Западной России»,— Т. Х. — С. 489—494.

³³⁸ Пропуск у грамоті: «Щоб лишили гетьманові Запорозького війська право приймати послів, що здавна приходять з чужих земель, котрі прийдуть з чимось добрим. А коли б мали щось супротивне нашій царській величності, звіщати про це нам, царській величності, великому государю».

³³⁹ Пропуск у грамоті: «А наші, царської величності, бояри і воєводи не мішатимуться в їхні військові суди».

³⁴⁰ Ідеться про царську плату українському війську, довкола чого були між козацькими послами і боярами суперечки. Пункт, як видно, сформульовано досить обтічно.

³⁴¹ Отвористий — відкритий.

Хмельницький, лишившись разом з усією Малою Росією й Запорозьким військом під протекцією пресвітлого всеросійського монарха, зоставався в Чигрині, стежачи за Кримом і Польщею, щоб звідтіля не загриміло на нього. А після свята Стрітення він виправив із Чигрина в царське велике місто Москву до великого государя, царя й великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, своїх нарочних послів — генерального військового суддю Самійла Богдановича і переяславльського полковника Павла Тетерю з проханням такої його монаршої милості, щоб його величність зволив підтвердити по згаданих вище статтях своєю високою універсальною монаршою грамотою всі давні права й вольності йому, Хмельницькому, з Запорозьким військом і з усім малоросійським народом. Це посольство й прохання Хмельницького він, пресвітлий монарх, вислухав благосердно і звелів невідкладно ³³⁴ й милостиво підтвердити старовічні права й вольності малоросійські і всього Запорозького війська і видати таку ствердну універсальну грамоту:

Перша монарша грамота, видана Хмельницькому з генеральною старшиною, з полковниками і всім Запорозьким військом.

За звичайною царською титлою ³³⁵.

Ударовуємо наших, царської величності, підданих гетьмана війська Запорозького Богдана Хмельницького, і писаря Івана Виговського, і суддів військових, і полковників, і осавулів, і сотників, і все Запорозьке військо. З божої милості учинилося в нинішнім 162-м році під нашою високою государевою рукою те, що він, Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке присягли на вічне підданство нам, великому государеві, і нашим государевим дітям та наслідникам.

А в березні місяці він, Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке прислали до нас, великого государя, до нашої царської величності, своїх посланців — суддю військового Самійла Богданова ³³⁶ та полковника переяславського Павла Тетерю. Гетьман писав у листі своєму до нас, великого государя, нашої царської величності, і посланці його били чолом нам, великому государеві, щоб його, гетьмана Богдана Хмельницького, з усім військом Запорозьким ударувати велінням: підтвердити колишні їхні права та вольності військові, які віддавна були при великих князях руських і при королях польських, зокрема те, щоб самі судили і мали свої вольності в добрах і судах і щоб у ті їхні військові суди ніхто не втручався, але хай би вони судилися від своїх старшин. Просили вони не порушувати й колишніх прав, виданих людям духовного й мирського чину від великих руських князів і від польських королів, і щоб видати на ті їхні права нашу, государеву, жалувану грамоту за нашою, государевою, печаткою, і щоб лишити спискового війська Запорозького шістдесят тисяч, і щоб було те число завжди повне. А коли станеться, що через божий суд трапиться гетьманові смерть, то щоб нам, великому государеві, дозволити Запорозькому війську за колишнім стародавнім звичаєм обирати гетьмана поміж себе самостійно, а кого оберуть, то про те зголошувати нам, великому государеві ³³⁷. Маєтків козацьких і земель, які мають вони для пожитку, щоб у них відбирати не веліли, а також щоб удови й діти, які лишилися після смерті козаків, мали ті самі вольності, що й діди та батьки їхні ³³⁸.

І ми, великий государ, наша царська величність, ударували нашого підданого Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького, велінням бути їм під нашою, царської величності, високою рукою на колишніх їхніх правах та привілеях, даних їм від польських королів та великих князів литовських, і веліли не порушувати тих прав і вольностей ні в чому, а судитися їм веліли від своїх старшин за їхніми правами ³³⁹, а число війська спискового Запорозького вказали визначити за їхніми чолобитними 60 000 і завжди повне. А коли трапиться від божого суду гетьманові смерть, то ми, великий государ, дозволили знаходити собі гетьмана за їхніми колишніми звичаями поміж себе самостійно, а якого гетьмана оберуть, про те писати до нас, великого государя. Той новий гетьман після свого обрання вчинить присягу на підданство і вірність нам, великому государеві, а при кому, на те ми, великий государ, укажемо. Також не веліли віднімати від козаків, козацьких удів та їхніх дітей маєтків та земель, які вони мають для пожитку; і хай вони будуть при нас по-колишньому. А коли трапиться, що з порубіжних держав почнуть приходити у військо Запорозьке до гетьмана Богдана Хмельницького і до всього війська Запорозького посли на добре діло, то ми, великий государ, дозволили гетьманові приймати і відпускати тих послів. А з яких держав і в якій справі ті посли були послані і з чим були відпущені, про те все велимо гетьманові швидко писати до нас, великого государя. А коли якісь посли будуть від когось прислані з ворожим щодо нас, великого государя, наміром, то зволяємо тих послів у війську затримувати і швидко писати про них до нас, великого государя, і без нашого, царської величності, указу їх не відпускати. З турецьким султаном і польським королем без нашого, царської величності, указу зволяємо у зносини не входити, і нинішнім підданим царської величності, гетьманові війська Запорозького Богданові Хмельницькому та всьому нашої царської величності, Запорозькому війську бути по-нашому, царської величності, ударуванню під нашою, царської величності, високою рукою по всіх колишніх правах та привілеях і по всіх статтях, які вгорі перечислено, і служити, сприяти та бажати всякого добра нам, великому государеві, нашій царській величності, і синові нашому, государю царевичу і князю Олексію Олексійовичу, і наслідникам нашим, а щодо наших, государевих, ворогів, де наше буде царське повеління, ходити битися з ними, і в усьому бути в нашій, государевій, волі, і бути слухняними навіки.

Ось про ці статті ті вищенайменовані посланці Самійло й Павло били чолом нам, великому государеві, нашій царській величності, від імені гетьмана війська Запорозького і всього нашої царської величності Запорозького війська і подали статті нашим, до царської величності наближеним, боярам — бояринові й намісникові казанському князеві Олексієві Микитовичу Трубецькому, боярину й намісникові тверському Василю Васильовичу Бутурліну, окольничому й намісникові коширському Петру Петровичу Головіну і думному дякові Алмазові Іванову. І ми, великий государ, милостиво вислухали ті статті, і на яку статтю дане нашої царської величності зізволення, так те веліли підписати під тими статтями, і ті статті за нашим, царської величності, указом веліли віддати тим-таки посланцям Самійлу й Павлу. Ми хочемо тримати його, гетьмана Богдана Хмельницького, і все військо Запорозьке в нашому, царської величності, милостивім ударуванні та нагляді, і вам кажемо, щоб були надійні на нашу государську милість ³⁴⁰.

Видано цю нашу, царської величності, жалувану грамоту при нашій державній печатці в нашому царському місті Москві, в рік від створення світу 7162, березня місяця, 27 дня.

Підпис думного дяка Алмаза Іванова. Писана на харатії, крайка без фігур, богослов’я і царське ім’я писане золотом, а на підпису зазначено:

Божою милістю великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої й Малої Росії самодержець.

Скріплено новою печаткою під гладкою кустодією, грамота отвориста ³⁴¹.

Друга царська жалувана універсальна грамота суддям, городничим і всій взагалі малоросійській шляхті, в якій стверджено їхні стародавні права й вольності.

За звичайним монаршим титлом.

Ударовуємо вотчину нашої царської величності, жителів Малої Росії, суддів шляхетського стану. З божої милості учинилося в нинішнім 162-м році під нашою високою государевою рукою те, що він, Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке, і вся Мала Росія присягнули на вічне підданство нам, великому государеві, і нашим государевим дітям і наслідникам. А в березні місяці він, Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке прислали до нас, великого государя, до нашої царської величності, своїх посланців, суддю військового Самійла Богданова і полковника переяславського Павла Тетерю, щоб нам, великому государеві, ударувати його, гетьмана Богдана Хмельницького, і все військо Запорозьке, дозволивши шляхті благочестивої християнської віри, яка живе в Малій Росії й прийняла присягу нам, великому государеві, бути при своїх шляхетських вольностях, і правах, і привілеях, і вибирати собі на суддівські уряди старших поміж себе, і маєтності свої мати вільними, як бувало раніше при польських королях, і відправляти суди земські та міські через тих урядників, що їх вони оберуть поміж себе самі. Отож ми, великий государ, його царська величність, у відповідь на чолобиття підданого нашого, гетьмана війська Запорозького Богдана Хмельницького і всього, нашої царської величності, війська Запорозького, веліли бути шляхті, яка живе в нашій, царської величності, вотчині Малій Росії під високою рукою нашою, царської величності, за колишніми їхніми правами, і привілеями, і вольностями, даними від польських королів. Зволяємо ні в чому не порушувати їхні шляхетські вольності і дозволяємо їм вибирати поміж себе самостійно і старших собі на суддівські, земські та міські уряди, і володіти своїми маєтностями, і судитися їм поміж себе за своїми колишніми правами й привілеями у шляхетських вольностях вільно, без усякої неволі, в усьому так, як у цій нашій государській грамоті написано. І ще велимо служити і бажати всякого добра нам, великому государеві, і синові нашому, государевому царевичу Олексієві Олексійовичу, і наслідникам нашим, а щодо наших государевих ворогів, де буде наше царське веління, ходити битися з ними, і в усьому бути в нашій государевій волі, і бути слухняними навіки. Ми хочемо тримати вас у нашому, царської величності, милостивому ударуванні і нагляді, і вам кажемо, щоб були надійні на нашу государеву милість.

Дано цю нашу государеву грамоту в нашому царському місті Москві, в рік від створення світу 7162, березня місяця, 27 дня.

(М. П.)

Підпис думного дяка Алмаза Іванова. Писана на харатїі, навпроти першої грамоти.

РОЗДІЛ VI

Про вислання від Хмельницького до Запорозької Січі списків, поданих вище жалуваних грамот усьому війську Запорозькому і народові малоросійському і про письмову відповідь на те запорожців.

³⁴² Лист, як і подальша відповідь на нього сумнівні щодо автентичності.

³⁴³ Див. приміт. 320.

³⁴⁴ Підпис Хмельницького неавтентичний.

Коли згадані посли Хмельницького, генеральний суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря, повернулися з Москви в Чигрин із жалуваними, вище поданими, монаршими, його царської пресвітлої величності грамотами і статтями, то Хмельницький зараз-таки наказав скопіювати ті грамоти і списки їхні послав через свого нарочного посланця до Запорозької Січі на знаття всьому низовому Запорозькому війську, написавши при тому до коша ще й такий свій лист ³⁴²:

Пане отамане кошовий зі старшим і меншим товариством низового Запорозького війська, до вас вельми зичливі панове й брати!

З відома і на пораду вашу, наших братів, ми прийшли з усім військом Запорозьким і народом малоросійським у союз та під протекцію великого московського монарха, пресвітлого государя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, і виконали були на поставлених пактах ³⁴³ у Переяславлі при його ж монарших повноважних послах і комісарах нашу з усією старшиною та значнішим військовим товариством, що зібралося на той час у Переяславлі, присягу. Після того ми послали у московську столицю наших послів, просячи покірно його царську пресвітлу величність, щоб він своєю монаршою милістю, зберігаючи нас у своїй государській ласці, звелів підтвердити своїм високим царським привілеєм нам, старшині з усім Запорозьким військом і малоросійським народом, наші старовічні права й вольності. Це наше прохання він, великий наш государ, як чадолюбивий батько, милостиво вислухав і зізволив повеліти, щоб нам, з усім Запорозьким військом і народом малоросійським, видали дві його монарші, превисокі, універсальні, отвористі грамоти, стверджуючи й закріплюючи ними всі наші військові і загальнонародні малоросійські вольності й права. Списки цих обох монарших привілеїв посилаємо вам через нарочного нашого посланця для відома всьому війську низовому Запорозькому і зичим сердечно йому-таки, як самому собі, доброго від Господа Бога здоров’я і щасливо заживати собі у всьому життя-буття.

З Чигрина, 27 квітня 1654 року.

Зіновій Богдан Хмельницький ³⁴⁴,

гетьман його царської пресвітлої величності славного війська Запорозького і всієї малоросійської України.

На той лист Хмельницького запорожці учинили таку письмову відповідь:

Ясновельможний пане Богдане Хмельницький, гетьмане військ його царської величності Запорозьких і всієї Малої Росії, до нас вельми зичливий і ласкавий пане, брате й добродію!

Ми, низове Запорозьке військо, дістали через нарочного посла твоєї ясної гетьманської милості надіслані нам для відома списки монарших, його царської пресвітлої величності, привілеїв, які милостиво стверджують усі давні і старовічні права та вольності наші, війська Запорозького та всього народу малоросійського. Ми їх прочитали і вседушно пораділи, що він, пресвітлий і самодержавний великий государ і православний наш монарх, зволив, як чадолюбний батько, обдарувати нас, своїх слуг і правдешніх синів східної православної церкви, не зневажив вашого гетьманського прохання, а зволив закріпити й підтвердити своїми превисокими монаршими привілеями наші, війська Запорозького й народу малоросійського, стародавні права та вольності. За це ми воздаємо хвалу й подяку і вклоняємося, як славленому у тройці Богові, так і йому, пресвітлому нашому государеві царю, віддаючи йому за це наше військове належне найнижче чолобиття. Дякуємо також дуже й твоїй ясній гетьманській милості за ретельне в тому старання й труди і за те, що прислав для нашого відома згадані списки монарших привілеїв, в яких коротко, але повно віддано наші права й вольності. Однак хочемо ми, щоб краще роздивитися, мати прислані від твоєї ясної гетьманської милості списки й самих пактів, і ми не сумніваємося в тому, що твоя гетьманська милість зволить нам їх прислати, як і в тому, що цілком зголошуємо себе на військові послуги нашому пресвітлому монархові й твоїй ясній гетьманській милості.

Даний у Січі Запорозькій 1654 року, 3 травня.

Отаман кошовий з усім старшим і меншим товариством Запорозького низового війська.

РОЗДІЛ VII

Про царське готування до війни проти Литви й поляків і про взаємний обмін козацьких та московських військ; про королівські листи до турків та хана і про прихильні відповіді до нього звідтіля.

³⁴⁵ Йдеться про прихід царських воєвод у Київ, що дипломатично пояснювалося потребою війни з поляками. Воєводи вступили до Києва 23 лютого. Пізніше було послано військо на чолі з В. Шереметьєвим, яке спинилося, однак, на кордоні. В поході Хмельницького до Бердичева брав участь А. Бутурлін.

³⁴⁶ 18 тисяч козаків вирушило на чолі з наказним гетьманом І. Золотаренком до Гомеля. Похід почався в червні 1654 р.

³⁴⁷ До Туреччини поляки послали посла ще в січні (М. Бєгановського). В кінці лютого послано коронного стражника Яскульського і до Криму, куди він прибув аж 7 квітня. Результат його переговорів був скромний; хан обіцянку дав, але нетверду і неконкретну: чекав результатів переговорів з Хмельницьким.

Великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, самодержець усієї Росії, після самохітного приєднання до себе Малої Росії і всього Запорозького війська, вичекавши певний час і маючи причини, щоб розірвати вимушений мир, поставлений з польським королем Владиславом і всією Короною, безперечно, мав явну міцну й надійну козацьку силу для своїх військових потреб. Отож він збирався почати війну з поляками та Литвою і, приславши до Хмельницького на відсіч полякам двадцять п’ять тисяч свого московського кінного та пішого війська ³⁴⁵, заправив, щоб Хмельницький прислав до обозу його царської пресвітлої величності навзаєм таку ж кількість козацького війська ³⁴⁶, що незабаром і було здійснене. Король же польський Ян-Казимир, при неузгоді і внутрішній мішанині своїх коронних панів, прочув холодні вітри, що віють на нього з Москви та Швеції, і, прагнучи хоч якось зберегти свою державу, Корону Польську, від крайнього занепаду, вдався через те до Порти Турецької й кримського хана, виправивши туди своїх послів ³⁴⁷. Він одержав від них прихильні до себе письмові відповіді, а особливо від кримського хана. Хан писав, що коли польський король заплатить зі своєї скарбниці все те, що винуватий, і коли присягне, що в жодних оказіях не залишить його, хана, то й він буде готовий разом із коронними військами допомогти у військових замислах короля на Хмельницького й на Російське царство.

РОЗДІЛ VIII

Про щасливий початок московської з козаками війни на поляків, про розорення Литви з узяттям Смоленська та інших численних міст і замків; про щасливий роз’їзд Ганчкофа під московське військо і про нещасливий Радивилів похід, що його розгромила Москва; про затвердження нового союзу Польщі з Кримом при взаємних присягах на поставлених умовах і про заплату потрібної виплати ханові від поляків; про смерть старого й обрання нового хана; про послання Хмельницького до нового хана з побажанням відновити колишню дружбу і про неуспіх того посольства, оскільки поляки купили дружбу для себе; про сонячне затемнення; про освячення церкви в Лубенському монастирі та інших церков. Про смерть Анастасія, константинопольського патріарха; царська жалувана грамота киянам.

³⁴⁸ Передові російські загони вийшли в похід 25 травня.

³⁴⁹ Дорогобуж був прикордонним містом. Польська залога покинула його, як тільки зачула про наближення російського війська.

³⁵⁰ Полоцьк здався 29 червня.

³⁵¹ Мстиславль здобуто 20 липня.

³⁵² Облога Смоленська почалася вже 28 червня.

³⁵³ Хан помер 20 червня.

³⁵⁴ Мухамед-Гірей IV. Хан з 25 серпня 1654 р.

³⁵⁵ Це сталося в районі річки Друти, на захід від Шклова, під Шепелевичами 24 серпня.

³⁵⁶ Смоленськ здався 23 вересня.

³⁵⁷ Новий Бихів здобуто 29 серпня.

³⁵⁸ Старий Бихів осаджував спершу полковник Поклонський, але невдало. Золотаренко почав облогу Старого Бихова 29 серпня, зняв облогу — з половини жовтня.

³⁵⁹ Прогалина в оригіналі.

³⁶⁰ Чичерськ здався 23 серпня.

³⁶¹ Гомель здався 13 серпня.

³⁶² Паволоцького полковника М. Богаченка.

³⁶³ Власне, хан посилав (у жовтні) посольство і до козаків, засвідчуючи, що готовий відновити союз з козаками тільки при умові, що вони розірвуть союз з Москвою.

³⁶⁴ Дворянин Ржевський, який привіз вимогу царя починати військові акції проти поляків, тобто рушати в похід під Луцьк.

³⁶⁰ Золото привіз не Ржевський, а дворянин П. Протасьєв, і це було ще в червні.

³⁶⁶ Анастасій помер у квітні. Його мощі відкрито в 1662 р.

³⁶⁷ Йдеться про чолобиття, яке подала депутація киян, що складалася з війта Б. Сомковича, бурмістра І. Ситька (Ситькова), райці, двох лавників і цехмістра С. Дядченка. Депутація прибула до Москви 25 травня іпробула там більше місяця.

³⁶⁸ Тобто сенат, сенатори.

³⁶⁹ Тобто в 1634 р.

³⁷⁰ Докончальній — що можна докінчити, завершити.

³⁷¹ Київським міщанам, певне, не треба було такого детального вступу. Але тільки-но почалася війна, і російський уряд, видаючи цей документ, вважав за потрібне виправдати свою збройну акцію.

³⁷² Тобто 1640 р.

³⁷³ Тобто 1645 р.

³⁷⁴ Тобто 1650 р.

³⁷⁵ Тобто 1652 р.

³⁷⁶ Тобто 1653 р.

³⁷⁷ Тут маємо перебільшення. Насправді поляки відшукали неточності в написанні королівських титулів і виставили їх як контрзвинувачення.

³⁷⁸ Тут маємо типове для того часу розмежування війська Запорозького і Малої Русі (таке розмежування робить і Величко). Послів посилали тільки від війська, представники міст звернулися до царя окремо і пізніше (перед киянами — тільки переяславці), духовенство не посилало послів узагалі, шляхта одержала підтвердження своїх прав також окремо, а селян ніхто і не думав питати.

³⁷⁹ Тобто 1653 р.

³⁸⁰ Царські ідеологи зводили боротьбу козаків з Польщею тільки в русло релігійної боротьби, зовсім ігноруючи соціальний і національний моменти (див. приміт. 133).

³⁸¹ Сомкович Б. — київський війт.

³⁸² Тобто українських.

³⁸³ Київ фактично виключався з козацької юрисдикції і підлеглості: права короля переймав цар.

Коли ж настала сподівана з радіснотвореними земними квітами весна, то в зелених полях розпростер свої хоругви на давно замислену війну з поляками й московський Марс ³⁴⁸. Цього разу до Москви вперше було придано козацьку вищезгадану силу, і це військо зачало військове змагання з Литвою, взявши Дорогобуж ³⁴⁹, Невель, Серпейсько і міцний над річкою Двіною Полоцьк ³⁵⁰. Потім воно розкинуло свої загони далі, до Мстиславля ³⁵¹ й Вільні, наблизилося до Смоленська і заступило всі проходи до нього ³⁵². Тоді ж гетьман литовський князь Радивил, щоб узяти «язика», виправив під московське військо значний, на сім хоругов, роз’їзд на чолі з Ганчкофом, і цей роз’їзд начебто напав десь, як свідчить на 123 листі Твардовський, на московське військо і вибив його п’ять тисяч, що цілком скидається на вигадку.

Після того як повернувся з Криму королівський посол Яскольський, прибув у Польщу й ханський посланець Соліман-ага, щоб затвердити після розірвання дружби з Хмельницьким союз з Короною Польською. Той посланець без довгої церемонії виказав королеві від ханового імені готовність до спілки з ним, вимагаючи одначе, по-перше, від короля належної ханові виплати шістсот тисяч золотих доброї монети — ледве чи не битих талярів, а по-друге, присяги короля і Річі Посполитої на незмінну приязнь до себе та союз, що король на Крим, а хан на короля ніколи не підуть воювати. Цьому король дуже порадів і пообіцяв, що виконає присягу від своєї королівської персони, а від Річі Посполитої доручив її виконати архібіскупові Гняжненському. Хан після ствердження такого союзу з поляками зобов’язався, що буде готовий з ордою на поміч королеві проти його ворогів, а король визначив давати за те ханові борги й подарунки згідно до колишніх пактів, за якими хан повинен присилати до Кам’янця-Подільського своїх людей. Затверджено водночас і те, що один без другого не можуть учиняти миру зі своїм ворогом, і що, за тими пактами, повинні лишатися в союзі з королем та ханом та допомагати королеві князь венгерський Ракочій з господарями мултянським та волоським.

Відправляючи згаданого ханського посла, король виконав присягу, а щоб відібрати присягу від хана навзаєм виправив із тим-таки ханським посланцем знову Яскольського, пославши через нього й заборговану ханові вищеназвану суму грошей. Але Яскольський, як свідчить Твардовський на 125 листі, прибувши у Волощину і одержавши звістку, що старий хан помер ³⁵³, затримався у Волощині і дав знати про те королеві. Король, однак, наказав йому обов’язково їхати до Криму і довести до кінця посольство, маючи надію, що й новий хан, прийнявши послані від короля подарунки, не відмовиться від складених зі старим ханом пунктів і встановить та підтвердить присягою свій союз та дружбу з королем, як воно й сталося.

Бо новопоставлений у Криму хан ³⁵⁴ на пораду своїх кримських начальників, сприяючи королівському бажанню, схилився до приязні з польським королем на всіх тих умовах, що на них був пристав і старий хан; Калга-солтан писав про те до короля, запевняючи, що хан згодний із тим, що вимагає від них король. Новий же хан, затримавши Яскольського в Бакцисараї, поїхав сам до Стамбула, щоб дістати хоругву й підтвердження на ханство.

А на Литву впала тоді від наступу московських та козацьких військ велика біда й розор. Після того як згаданий Ганчкоф повернувся з роз’їзду від московського війська, сам литовський гетьман князь Радивші, здобувшись на добрий промисел до війни, рушив із кільканадцятьма тисячами під московське військо до Орші та Смоленська. Але дочасно, ще й не бачивши московської сили, злякався і повернувся, не вступаючи в бій, назад. Москва й козаки наздогнали його біля річки Березини під Шкловом і розбили з усім військом ущент ³⁵⁵. Врятувалися лише ті, хто тікав, як пилявські утікачі, навіть сам гетьман Радивил ледве не загинув, позбувся-бо двох коней і з малою часткою недобитого війська ускробав до Литви.

Після такої поразки гетьмана Радивила Москва відразу ж виміряла кордон своєї держави по згадану річку Березину, приєднавши разом з Білою Руссю до своєї держави чи не половину Литви і взявши в ній більше двохсот міст і замків, як свідчить на 127 листі Твардовський, зі Смоленськом ³⁵⁶ і Вітебськом. Новий Бихів ³⁵⁷ здався тоді козакам без шкоди для себе, а Старий Бихів не піддався Москві та козакам ³⁵⁸, і там було забито доброго козацького вояка Стефана Подобайла, чернігівського полковника. Його припроваджено до Чернігова і поховано 20 вересня в Іллінському Чернігівському монастирі, бо цей монастир, який багато років стояв після Батиєвого розору занедбаний, він-таки, Подобайло, і відновив своїм старанням та коштом. Того ж літа Іван Золотаренко [...] ³⁵⁹ з козаками вирубав і спалив Чичирськ ³⁶⁰; Гомель ³⁶¹ і Пропойськ з іншими тамтешніми містами здалися козакам без шкоди для себе, а Шклов звільнився від Москви, зрадливо й несподівано вибивши залогу, що там була.

Тим часом почалася зима, і Хмельницький, достеменно довідашись, що поляки через свого посла Яскольського доходять нового союзу з новим ханом та цілим Кримом, виправив до нового хана свого посланця ³⁶² з проханням відновити колишню приязнь до себе, а не до поляків. Хан тоді, простуючи зі Стамбула до Криму, одержав те посольство Хмельницького в дорозі, а прибувши до Криму, радився про те з усією кримською старшиною. На тій раді поставлено бути незмінно в новому союзі з поляками, а не в старому з козаками ³⁶³, оскільки щодо цього як самого хана, так і всіх кримських начальників добре обдарував польський посол Яскольський. На доказ такої ухвали новий хан, перш ніж відпустити з Криму Яскольського, підписав до короля через свого нарочного гінця, ознаймовуючи йому утверджений із ним союз і сповіщаючи, що наказав буджацьким ордам із Куя-беєм та кримським з Калгою-солтаном простувати під Черніховці, і пропонував та казав, щоб ставали там на з’єднання з ордами і польські гетьмани зі своїми військами.

Того ж таки 1654 року, в середу, на Спасів піст, опівдні сталося страшне затемнення сонця, так що нічний морок зовсім покрив денне світло і видні були на небесах зірки. Хмельницький із козацьким та приданим до нього московським військом стояв тоді обозом під Фастовом для забезпечення України від поляків. Сюди був приїхав якийсь посланець від царської величності, значна персона ³⁶⁴, який видав кожному козакові по малому червонному золотому царської платні ³⁶⁵.

Того-таки літа на Спаса превелебний митрополит київський Сильвестр Косов освятив у Мгарському монастирі церкву святого Спаса. Потім він освятив божественні церкви в Миргороді та Лохвиці і в останніх числах серпня повернувся до Києва.

Того-таки року, повертаючись із царського великого міста Москви, помер святійший константинопольський патріарх Анастасій ³⁶⁶. Його поховали в Лубенському Мгарському монастирі, і він почиває й нині там у нетлінних мощах поверх землі, не заховано в стіні, праворуч, у кам’яній церкві святого Спаса.

Того-таки року за чолобиттям ³⁶⁷ киян було видано від пресвітлого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, отвористу грамоту.

У ній спершу подається чолобиття гетьмана Богдана Хмельницького з усім Запорозьким військом і малоросійським народом про благочестиву греко-руську віру, яку уярмлювали, викорінювали і ґвалтовно перетворювали по всій Малій Росії на унію. Йшлося там про всілякі лядські гоніння, наруги і злості, що їх чинено тоді малоросіянам, і про недотримання ляхами постановлених із Хмельницьким Зборовських та Білоцерківських пактів, а також про почату після цих пактів лядську війну на Малу Росію з великою різаниною й тиранством над благочестивими малоросіянами. Потім говорилося про Вічний мир, учинений великим государем царем Михайлом Федоровичем з королем Владиславом, і про порушення цього миру ляхами з безчестям та доріканням великому московському государеві через певних злочинців-поляків, і про те, що за короля Яна-Казимира не було вчинено справедливості над тими злочинцями, через що порушився і мир. До того ж висловлювалося прохання Хмельницького, щоб прийняли його з усією Малою Росією під високу руку його, російського монарха, або щоб при його посередництві Хмельницький міг помиритися з поляками на Зборовських пактах. Але поляки з королем Яном-Казимиром не послухали того посередництва, а ще більше постали на викоренення в Короні Польській благочестивої віри — через це великий російський государ і прийняв Богдана Хмельницького під свою високу руку. Потім викладається згадане чолобиття київських міщан, по якому вони прийняті під високу його, російського монарха, владу, з підтвердженням, що давні їхні права й вольності залишаться без порушень. Оця грамота має в собі від слова до слова таке:

Божою милістю ми, великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, самодержець Великої та Малої Росії, московський, київський, владимирський, новгородський, цар казанський, цар астраханський, цар сибірський, государ псковський і великий князь тверський, ігорський, пермський, вятський, болгарський тощо, і великий князь землі Нижнього Новгорода, чернігівський, рязанський, ростовський, ярославський, білозерський, удорський, обдорський, кондійський і всієї північної сторони повелитель і государ Тверської землі, землі карталінських та грузинських царів, кабардинських царів, черкеських та горських князів та іншим багатьом східним державам та землям, отчич західних і північних країн, дідич і наслідник, государ і володар. Ударували ми підданих наших, міщан міста Києва з отчини предків нашої величності і великих князів Малої Росії. Свідчимо, що в минулі роки гетьман війська Запорозького Богдан Хмельницький, і все Запорозьке військо, і вся Мала Русь присилали до нас, царської величності, бити чолом, що пани рада ³⁶⁸ і вся Річ Посполита повстали і вчинили велике гоніння на православну християнську віру грецького закону і на святу божу східну церкву.

Вони почали їх відлучати від істинної православної християнської віри і приневолювати до своєї римської віри, а в інших місцях, в Короні та Литві, позапечатували благочестиві церкви і постановили в них унію, чинячи над ними всілякі нехристиянські нагніти, і наругу, і злості. А помирившись із ними спершу під Зборовом, а тоді під Білою Церквою, поляки не зберегли своєї правди, і божі церкви, які повинні були віддати за договором із унії, не повіддавали, а коли декотрі й віддали, так знову їх було повернено в уніатські,— отак хочуть поляки викоренити православну християнську віру грецького закону і до решти розорити святі божі церкви. Вони зібрали численні війська на них, козаків, та їхні міста й містечка і в тих містах та містечках осквернили й розорили святі божі церкви, наглумилися над ними, а багатьох православних християн духовного й мирського чину мучили невинно і чинили всіляку злу наругу, чого не роблять і над поганими бусурманами й жидами.

Отож той гетьман Богдан Хмельницький і все Запорозьке військо, не бажаючи відкидатися благочестивої християнської віри і бачивши в розорі святі божі церкви, прикликали собі поневолі в допомогу кримського хана з ордою і піднялися за православну християнську віру і за святі божі церкви проти поляків. Вони били нашій царській величності чолом і просили милості, щоб ми, великий государ, наша царська величність, не дали викоренити православної християнської віри й розорювати їхнім гонителям та кривоприсяжникам святих божих церков і веліли б його, гетьмана, і все Запорозьке військо, і всю Малу Русь прихилити під нашу, царської величності, високу руку, з містами та землями, щоб вони не потрапили через той гніт у підданство до турецького султана і кримського хана,— а вони будуть нам, великому государеві, нашій царській величності, служити й стояти за наше государеве здоров’я проти всілякого ворога навіки.

Богдан Хмельницький та все Запорозьке військо, і вся Мала Русь не були прийняті під нашу, царської величності, високу руку аж по нинішній сто шістдесят другий рік з тієї причини, що в минулі роки, в минулому 142-му році ³⁶⁹, наш блаженної пам’яті батько, великий государ цар і великий князь Михайло Федорович, самодержець усієї Росії государ-володар багатьох держав, учинив з польським королем і великим князем литовським Владиславом Вічний мир, щоб бути обом великим государям поміж себе і їхнім государевим дітям та онукам в братерській дружбі, любові й єднанні, і щоб король Владислав, і діти, й наслідники його королівської величності, і всі майбутні польські королі й великі литовські князі з панами радою і всією Річчю Посполитою, і всякого чину людьми, у всяких листах описували й іменували нашого батька, блаженної пам’яті великого государя царя й великого князя Михайла Федоровича, самодержця всієї Росії і його царську величність, так само, як і його государських дітей і наслідників, за його государською достойністю і за Вічним миром великим государем царем і великим князем, самодержцем усієї Росії, з повними його государевими титулами, як він, великий государ, сам пише по докончальній ³⁷⁰ грамоті віднині й довічно, і надалі нерушно без усяких змін ³⁷¹. І той Вічний мир обидві сторони закріпили хресним цілуванням, спершу великі посли, а тоді й обидва великі государі своїми государевими душами, і затвердили грамотами та печатками, постановивши, що той Вічний мир між ними, великими государями, має бути незмінно навіки.

І з боку Владислава, польського короля й великого князя литовського, при ньому, королі Владиславі, на порушення Вічного миру, нашого батька, блаженної пам’яті великого государя царя і великого князя Михайла Федоровича, самодержця всієї Росії, і нас, великого государя, в його численних королівських грамотах і в листуванні порубіжних воєвод, каштелянів, старост, капітанів, державців із нашими, царської величності, воєводами порубіжних міст іменували й писали титули за Вічним миром з великими відхиленнями.

А інші злодійці в багатьох листах писали з великим безчестям і доганою, і королівське ім’я писали царським іменем, називаючи його, супроти Вічного миру, государем багатьох держав і володарем. На ті численні королівські неправди посилали від нас, великого государя, нашої царської величності, великих послів і посланців у Польщу й Литву до короля Владислава. Вони, бувши у короля у посольствах і з панами радою у відповідях про нашу государську честь, казали й показували вищезгадані листи і дали з них списки, просячи кари і страти для тих людей. У сто сорок восьмому році ³⁷² король Владислав писав до нашого батька, блаженної пам’яті великого государя царя й великого князя Михайла Федоровича і всієї Росії самодержця, у своїх грамотах, що за його королівським указом людей, які писатимуть його государеве найменування й титули не за Вічним миром, буде страчувано, а які писали без пошанівку, то тих з сейму він сам звелить стратити, і надалі такого ніколи не повториться. А у письмовій відповіді панів ради, яку дали в сто п’ятдесят третьому році ³⁷³ нашим, царської величності, великим послам бояринові і суздальському намісникові князю Олексієві Михайловичу Толстому, Львову Ярославському з товаришами було написано, що королівській величності те право поки що не було затверджене, і чинити те карання йому не було змоги. А нині за ті провини після постановленого права король звелів покликати винуватих на сейм і кару за їхні провини буде вчинено вже як за переступ їхнього власного права. Після цих королівських грамот і листовних відповідей по договорах панів ради при королі Владиславові ніяких виправлень не було, і відкладали те діло з сейму на сейм на багато років, і тим чинили зволікання супроти істинної правди й Вічного миру.

Після Владислава на королівство Польське і Велике Князівство Литовське сів його брат, нинішній король Ян-Казимир. То при ньому не лише не було вчинено ніякого виправлення колишніх неправд, але почали ще більше, як колись, за його королівським указом і повелінням панів ради друкувати в різних містах книги на польській та латинській мовах, а в тих книгах надруковані були злі безчестя, і догани, і хула про батька нашого, блаженної пам’яті великого государя і великого князя, самодержця всієї Росії, і про діда нашого, блаженної пам’яті, і про великого государя святійшого патріарха Філарета Нікітича московського і всієї Росії самодержця, а також про нас, великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії,— це все не тільки нам, великим государям християнським, помазанникам божим, неможливо слухати й терпіти, але й простій людині. Надруковано в тих книгах також великі безчестя та злі нагани і про наших, царської величності, бояр та всіляких чинів людей, чого не буває ні в яких державах не лише при Вічному мирові, але й при ворожнечі. І в минулому сто п’ятдесят восьмому році ³⁷⁴ ми послали за нашим, царської величності, указом від нас, великого государя, в Польщу й Литву до короля Яна-Казимира наших, царської величності, великих і повноважних послів, боярина й служебного намісника Нижнього Новгорода Григорія Гавриловича Пушкіна з товаришами, щоб вони говорили про ті королівські й панів ради численні неправди за нашу, государеву, честь по посольських договорах і просили на винуватих смертної кари. І за королівським указом пани рада дали тим, нашої царської величності, великим послам договори з підписом рук власних і за печатками, що тих усіх обвинувачених в образі нашої, царської величності, честі людей, яких списки були подані панам раді від великих послів для позову в сейм, судитимуть на сеймі згідно конституції тисяча шістсот тридцять сьомого року і каратимуть за їхніми провинами смертю, хто того заслужив,— це чинитиметься при наших, царської величності,послах, яких ми, великий государ, пришлемо для обвинувачення винуватих із прописними листами. А в конституції тисяча шістсот тридцять сьомого року надруковано, що на тих людей, які почнуть зменшувати чи змінювати наші, царської величності, титули, буде покладене право, що зветься латинською мовою poenam perduellionis, тобто впаде на тих винуватих неодмінно смертна кара і позбавлення маєтку.

А після того, у сто шістдесятому році³⁷⁵, по нашому, царської величності, указу і після звідомлення короля Яна-Казимира було послано до нього, Яна-Казимира, на сейм з прописними листами нашої царської величності посланників, і вони, будучи в короля і в панів ради, у відповідях говорили про нашу, государську, честь, і просили по договору й конституції стратити винуватих.

Король Ян-Казимир і пани рада не лише не вчинили на тому сеймі при наших, царської величності, посланцях виправлення по договору, але й не постановили суду на багатьох винуватців, і не показали ні в чому правди, а й тих наших, царської величності, посланців відпустили без діла. І після того прислав до нас, великого государя, нашої царської величності, король Ян своїх посланців, а з ними прислав декрет із сейму на тих своїх підданих, що їх обвинувачено за нашу государську честь. І в тому декреті нічого не було написано про пряме виправлення, зате багато було написано, хто з винуватців поза всяку правду був звільнений, і лише на декого з поганих людей була накладена вина — з чотирьохсот винних тільки на дванадцять чоловік. Та й про тих у тому декреті безсоромно написано, що їм і самим невідомо, де вони жили і чи померли.

Ми, великий государ, наша царська величність, виконуючи Вічний мир і сподіваючись виправлення з його королівської сторони, в минулому сто шістдесят першому році³⁷⁶ посилали до нього, короля Яна-Казимира, наших, царської величності, великих і повноважних послів, боярина й великопермського намісника, князя боярина Бориса Олександровича Рєпніна-Оболенського з товаришами, щоб король Ян-Казимир, пам’ятаючи Вічний мир, посольські договори і свої сеймові уложення, конституцію, велів учинити виправлення у тих вищеназваних справах. Але король Ян-Казимир у тій справі ніякої правди не виказав, а пани рада у відповідь нашим, царської величності, великим послам казали, що справа нашої, государевої, честі мала, і сміялися ³⁷⁷. І тим вони збезчестили батька нашого, блаженної пам’яті великого государя, його царську величність, і нас, великого государя, нашу царську величність, і тих наших, царської величності, великих і повноважних послів відпустили без нічого. Через оці численні неправди королівської величності і панів ради з його, королівського, боку учинено порушення Вічному мирові, тоді як з нашого, царської величності, боку Вічний мир дотримувано завжди міцно й нерушно.

А гетьман Запорозького війська Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке, і вся Мала Русь ³⁷⁸ прислали до нас, великого государя, багато разів бити чолом, щоб великий государ не дали гонителям і кривоприсяжникам викоренити православну християнську віру і розорювати святі божі церкви й умилосердилися над ними, і щоб веліли прийняти їх під нашу, царської величності, високу руку. А коли ми, великий государ, не ударуємо їх і не візьмемо їх під нашу, государську, високу руку, то хай би ми, великий государ, наша царська величність, заступилися за православну християнську віру і святі божі церкви і веліли б помирити їх з поляками через наших, царської величності, послів так, щоб їм той мир був надійний.

За нашим, царської величності, указом, а по чолобиттю гетьмана Богдана Хмельницького і всього Запорозького війська, наші, царської величності, великі посли, боярин і великопермський намісник, князь Борис Олександрович Рєпнін-Оболенський з товаришами говорили про той мир і посередництво королеві і панам раді, щоб король і пани рада заспокоїли ті чвари та помирились з військом Запорозьким і всією Малою Руссю, також не нищили православної віри грецького закону і не забирали божих церков; не чинили їм ні в чому неволі, а постановили б із ними мир за Зборовським трактатом; ті церкви, які обернено в унію, щоб віддали назад. І коли король та пани рада те вчинять, тобто помиряться з військом Запорозьким і всією Малою Руссю та не будуть надалі чинити їм неволі у вірі і віддадуть по-колишньому їм божі церкви, то ми, великий государ, наша царська величність, задля святих божих церков православної християнської віри поступимося королівській величності тими людьми, які винуваті щодо нашого государського іменування і достойні були смертної кари, і звелимо їх віддати. Ще наші, царської величності, посли казали: «Коли короля Яна-Казимира обрано було на королівство, то на коронуванні він присягав людям духовного й мирського чину, що має захищати й остерігати різних у вірі християнських людей і аж ніяк сам не утискуватиме якусь віру, і нікому такого не попускатиме. А коли він не дотримає тої присяги, то не вимагатиме від своїх підданих вірності й послуху, і звільнення від тої клятви він ні в кого не проситиме і не прийматиме — це достеменно надруковано в його коронуванні. І він, король Ян-Казимир, не лише не остерігав і не захищав православну християнську віру, але учинив на неї злу нагінку, якої не чинять і на якусь єретичну віру. Отож він переступив свою клятву, на що присягав, а своїх підданих, православних християн, тим самим зробив від підданства вільними».

І він, король Ян-Казимир, і пани рада все те поставили за ніщо і відмовили в мирі й посередництві нашим, царської величності, великим і повноважним послам. І, бажаючи викоренити православну християнську віру і розорити божі церкви, пішли на них війною, ще коли були в короля наші, царської величності, посли. А коли в короля і в панів ради був у минулому 161 році ³⁷⁹ у Бересті-Литовському сейм, то в них на сеймі вирішено, щоб їм розоряти божі доми православних християнських людей грецького закону, які живуть у Короні Польській і у Великім Князівстві Литовськім, аби віра грецького закону викоренилася ³⁸⁰.

І ми, великий государ, наша царська величність, бачивши з королівського боку численні неправди і порушення Вічному мирові, звеліли прийняти під нашу, царської величності, високу руку гетьмана Богдана Хмельницького, і все військо Запорозьке, і всю Малу Русь з містами і землями у вічне підданство. І гетьман Богдан Хмельницький, і все військо Запорозьке, і вся Мала Русь присягли нам, великому государеві, і нашим государевим дітям і наслідникам, що будуть вони під нашою, царської величності, високою рукою з містами і землями у вічному підданстві. А 25 травня приїздили до нас, великого государя, піддані наші, царської величності, з нашої, царської величності, вотчини міста Києва війт Богдан Сомковський ³⁸¹ та бурмістр і райці з товариством бити чолом, щоб нам, великому государеві, тих наших підданих ударувати і закріпити та затвердити нашими государськими грамотами їхні права й привілеї, які дали їм польські королі. І ми, великий государ, наша царська величність, ударували наших підданих, міщан міста Києва, і веліли їм бути під нашою, царської величності, високою рукою по колишніх правах та привілеях, даних їм від польських королів, і ні в чому не порушувати тих прав та привілеїв. Ми, великий государ, ударовуємо їх і тим, що написано в їхньому чолобитті і в королівських привілеях, тобто, що кияни, купецькі люди, звільняються від мита, коли їздять торгувати сухим і водним шляхом; ми, великий государ, дозволили їм торгувати безмитно в наших, царської величності, черкаських ³⁸² містах також. У їхнім чолобиттю і в королівських привілеях написано, що Києву дано право мати склад всіляких довізних товарів,— ми, великий государ, ударували їх тим, що веліли бути товарному складові, як і давніше, у Києві, але мито з товарів приїжджих гостей (а не з київських міщан,) ми, великий государ, указали брати на нас, великого государя. А що за королівськими привілеями з пиття (пива, меду, вина і горілки) і з харчівних товарів, з лавок, з торгу, з воскобойні, з пиварні, з перевозу через Дніпро, з гостиного двору і з ваг — з того всього київські міщани завжди давали київському воєводі по 3000 польських золотих прибутку, то й ми, великий государ, за той доход, за який раніше давали воєводі, указали київським міщанам давати по 3000 золотих у нашу, царської величності, скарбницю щорічно і безвідмовно; і тому вищеназваному доходу бути, як колись, покладеним на місто Київ й на ратушу. Ще по королівських привілеях київських міщан звільнено від ратної служби, а ще їх звільнено від кари й заборони, яку накладали київські воєводи на місто, щоб улітку вночі не світили вдома світла,— тож і в обоз хай київські міщани не ходять, а стережуть своє місто, а з вогнем сидіти увечері та вночі їм можна, але з осторогою. А що в королівських привілеях написано, що коли хто з киян оббреше кого позавіч, то той оббріханий сам оправдовується і сам від себе чинить чи покарання, чи звільнення,— ми ж, великий государ, про таких винних наказали чинити позов війтові й бурмістрові, а встановивши вину тих людей, відсилати ті позови до наших, царської величності, бояр та воєвод, які будуть у Києві по нашому, царської величності, указу ³⁸³. А нашої, царської величності, отчини підданим з міста Києва бути по цій нашій государській жалуваній грамоті під нашою, царської величності, високою рукою і жити по своїх колишніх правах та привілеях вільно, без жодної неволі, у всьому так, як у нашій, государевій, жалуваній грамоті, і служити та бажати всякого добра і нам, великому государеві царю та великому князеві Олексію Михайловичу, самодержцеві всієї Великої й Малої Росії, і синові нашому, благовірному царевичу, і великому князеві Олексію Олексійовичу, і нашим государським наслідникам, і бути в усьому у нашій царській волі і послушанні, і покладатися без жодного сумніву на в усьому надійну нашу, государеву, милість. А ми, великий государ, наша царська величність, хочемо їх тримати в нашому, царської величності, ударуванні і в нагляді.

Зазначаємо, що вони, війт Сомковський з товаришами, поклали два привілеї: один короля Яна-Казимира про їхні права і всілякі вольності, даний на колишній привілей його брата, короля польського і великого князя литовського Владислава Четвертого, в якому пом’януті привілеї колишніх польських королів на права й вольності, а другий — привілей короля Владислава, щоб у воєнний час київським міщанам не ходити в обоз, а оберігати місто й уїзд; обидва ті привілеї за королівськими підписами й печатками. Ми, великий государ, наша царська величність, звеліли дати їм списки із тих привілеїв із дячим підписом, а ті справдешні привілеї веліли записати в нашій, царської величності, скарбниці.

Дана ця наша государська жалувана грамота в нашому царському місті Москві.

Літа від створення світу 7162, місяця липня, 16-го, а від Різдва Христового 1654.

Місце великої печатки

прес: государя царя Олекс: Михайло: всієї Росії самодержця.

Божою милістю государ і великий князь Олексій Михайлович, самодержець усієї Великої й Малої Росії.