Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XІІ

 

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

 

Про королівський універсал з присягою преосвященного отця Тукальського, київського митрополита; про листовну Дорошенкову відповідь до запорожців з його вимовленнями і висловленням запорозької неправди; там-таки про роздвоєння та розтроєння малоросійське; про цьогобічних гетьманів і уманського Ханенка; про шкідливі для Малої Росії Андрусівські договори; про Підгаєцькі пакти; про Острозьку комісію і про піддання його, Дорошенка, під турецьку протекцію.

482 Універсал докладався до Острозької комісії як документ звинувачення Й. Тукальського. (Див. приміт. 452, 476, 478).

483 Універсал подано у перекладі з польської мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

484 Очевидно-таки, з примусу. Присягу Й. Тукальський дав, коли його випускали з ув’язнення, і це було однією з умов, щоб вийти на волю. Звільнившись, Й. Тукальський і не думав виконувати свої обіцянки, через що поляки вирішили оголосити цей документ для моральної дискредитації митрополита.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

485 Запорожці в цей час підтримували Ханенка, бо той був їхнім ставлеником. Отже, П. Дорошенко мав чого на них уражатися й без листа.

486 У листі маємо всі ознаки риторичного мистецтва самого С. Величка, повторення неперевірених даних Літопису піддається сумніву щодо автентичності. Крім того, знаємо, що в цей час 22 лютого в Корсуні у П. Дорошенка зібралась рада і з тієї ради було послано протест супроти дій М. Ханенка та запорожців у зв’язку з Острозькою комісією. У протесті з’являлося, що умови Острозької комісії вводять Україну у підданчу залежність, як це було до Визвольної війни. Рада відрікалася Острозької комісії й постановляла не пускати на Україну польську шляхту. Всього цього в листі, поданім тут, нема. Але дещо передає він правильно: ставлення П. Дорошенка до Польщі і лівобережних гетьманів, оправдання, які справді висував П. Дорошенко за піддання під Порту, і негативне ставлення до Андрусівського миру. Правильно подано й ставлення П. Дорошенка до Підгаєцького трактату й до унії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

487 Тобто Яна Собеського.

488 Цифра — вензлик із шнурків на штанях, тут — у переносному значенні.

489 Галати — збірна назва федерації багатьох кельтських племен, які в III ст. до н. е. переправились у Малу Азію і довго наводили страх на малоазійців. Пізніше жили в Галатії. Могутність галатів знищили римляни.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

490 Халастра — сволота, наволоч.

491 Про реакцію на послання П. Дорошенка ми не знаємо, але хід подальших подій таки виказує недоброхітність запорожців до П. Дорошенка, принаймні супроти нього повстає навіть його колишній союзник Іван Сірко. В цей час у П. Дорошенка були змагання з поляками, Ханенком та Сірком. Кримський хан підтримував М. Ханенка, і тільки наприкінці 1671 р. до П. Дорошенка прийшла Білогородська орда, що зміцнило силу чигиринського гетьмана.

Року від розділення первісної тьми зі світлом 7179, а від радісного янгольського славослов’я у Віфліємі 1671. До нинішнього мого опису на цей рік нічого не відшукалося ні в козацьких літописцях, ні в коротких літописних записках. Знайшов я тільки універсал короля Михала, що містить у собі присягу преосвященного отця Йосифа Нелюбовича-Тукальського, київського митрополита. До кого ж і для чого послано той універсал, вивідатися й дошукатися я не міг. Знаю тільки те, що той універсал з присягою написано після того пункту про нього, преосвященного отця Тукальського, покладеного наприкінці вищеподаної Острозької комісії 482 з королівською уразою, і відіслано, куди належало. Отой універсал, слово в слово, має в собі таке 483:

 

 

МИХАЛ,

З БОЖОЇ ЛАСКИ КОРОЛЬ ПОЛЬСЬКИЙ,

великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький,

жмудський, київський, волинський, подільський, підляський,

інфлянтський, смоленський, сіверський, чернігівський

 

Ознаймовуємо нинішнім нашим листом усіх узагалі й кожного зосібно, кому про те належить знати, що в автентичних актах нашої коронної метрики є нижчеописаний лист, що має в собі присягу велебного отця Йозефа Тукальського, року господнього тисяча шістсот шістдесят п’ятого; виконано її у Варшаві, і має вона в собі таке:

Я, грішний Йозеф, присягаю всемогутньому Богові, єдиному у святій трійці, беручи собі в свідки найяснішу діву Марію, святих Петра й Павла, Миколу й всіх святих, що відтепер буду вірним та зичливим найяснішому Янові-Казимирові, королеві польському та шведському, моєму панові, ні з ким не матиму і в жодний спосіб не чинитиму ніяких шкідливих зачинів або будь-яких домов, як явних, так і потаємних, проти його королівської милості і моєї вітчизни, Корони Польської, та Великого Князівства Литовського, особливо з бунтівниками, заколотниками козаками, москалями або будь-яким ворогом його королівської милості і Річі Посполитої, і взагалі, що тільки знатиму шкідливого панові й вітчизні, безпрогайно оголошу; не зійду, ані зрушуся, ані виїду будь-куди без розпорядження його королівської милості з місця, яке мені з волі й наказу його королівської милості, пана милостивого, буде визначено на резиденцію. А оскільки ту присягу я виконав самохітно, без примусу 484 і не через що інше, тільки щоб доказати свою цноту, й віру, й зичливість до його королівської милості та Річі Посполитої, то цю присягу не буду тлумачити ніякими вимислами, а тільки так, як вона говорить. У цьому мені хай допоможе господь Бог і його найдорожча мука.

 

Грішний Йозеф Нелюбович-Тукальський,

року божого тисяча шістсот шістдесят п’ятого, дня двадцять дев’ятого, місяця листопада.

 

 

Згідно цього присяжного листа його милість отець ксьондз Тукальський присягнув, вклякнувши і поклавши на хреста два пальці. Цей лист з відданою присягою, достеменне, слово в слово, як є, ми наказали автентично виписати з тих-таки книг. На що притиснено й коронну печатку. Даний у Варшаві, дня двадцять четвертого місяця січня, року тисяча шістсот сімдесят першого, панування нашого другого року.

 

МИХАЛ КОРОЛЬ

(Місце коронної печатки)

 

За справою і викладом превелебного в базі ксьондза Анджея Ольшовського, біскупа хелмського й помезанського, декана краківського, коронного підканцлера.

Того ж року Дорошенко, вже лишаючись під турецькою владою і бачачи двох супротивних собі гетьманів, Многогрішного в Батурині й Ханенка в Умані, тримаючи зло й на запорожців за вищезгаданий лист 485, образливо писаний до нього, так само гостро й просторо висловлюючись про неслушне через тих двох гетьманів роздвоєння й розтроєння Малої Росії і маючи щодо того підозру на них, запорожців, писав до них такий свій лист 486:

 

 

Милостивий пане Лукаш, отамане кошовий, з усім товариством низовим Запорозького війська!

 

Прочитавши ваш лист, писаний до мене з великим докором і докукою, я не можу й досі лишатися без сердечного жалю. На нього я, як через мій згаданий жаль, так і через постійні утруднення й неприємності, й досі утримався з належною до вас відповіддю.

Тепер, відповідаючи на ваш лист, перш за все покладу цей псаломський вислів: «Коли б ворог лаяв мене — перетерпів би, а коли б ненавидів мене й обмовляв мене — сховався б від нього». Ви ж люди однодушні, друзі мої й явні мої правдешні брати, нанесли мені таку велику печаль своїм писанням, якої ще не дізнав я навіть від головного свого ворога.

Відтак можна приписати вам невігластво, що ви, мешкаючи, як пустельні звірі, у відлеглих від своєї вітчизни низово-дніпровських лугах, тернах і вітках, нічого, що діється в світі та вашій вітчизні, досконало не знаючи, турбуєтеся тільки своїми власними промислами й утіваєте в них, як дикі вепри. Можна було б вам, порадившись зі своїми молодецькими головами і без докуки, запитати мене про те, для чого бажаю мати я під своїм рейментом обидва боки Дніпра? Учинив би вам відповідь не інакшу, тільки повну істини, що бажав того не з моєї якоїсь легковажності, але з поведінки славного, блаженної пам’яті попередника мого Богдана Хмельницького, навчився я того порядку й зичив, щоб і як за його гетьманства, так і тепер, за мого уряду, було єдине стадо і єдиний пастир. А оскільки через амбіцію декого з вашої й нашої братії важко це було вчинити інакше, то мусив я вжити для того і військових засобів, а коли й так нічого не справилося сподіваного через уперту і владолюбну людську фантазію, то мусив з немалим жалем та болем щодо роздвоєння, яке веде до більшого занепаду й нещастя вас і вашої вітчизни, стати на своїй, даній мені від Бога, як і самі пишете, позиції. Яка ж у вас правда й розум, коли тільки й ганите мене та гетьманів, що були в Чигрині переді мною після старого Хмельницького, гетьманів, що зичили бути єдиній пообабіч Дніпра Малій Росії, правдешньої вашої і своєї вітчизни, лишатися під одним [гетьманом] і один гуж тягти? Всі у вас невинні ті, що по той бік, який від Переяславля, як-то Сомко, Брюховецький, Суховій і теперішній гетьман Многогрішний, а вони скасували й відкинули старе козацьке право й україно-малоросійський уклад, що був не лише за Богдана Хмельницького, але й за Петра Сагайдачного та інших давніших козацьких гетьманів, задля своїх власних приватів та амбіцій, а не для всенародної та вітчизниної користі,— вони явилися начальниками великих чвар та кровопролиття. Мовчите про них, не злословите, як на мене, навіть пара супроти них не являється з ваших вуст! Відтак можна мені домислитися — сталося те із вашої мудрої ради й дозволу, що ваша єдина вітчизна розділилася навпіл і що численна братія ваша під проводом тогобічних начальників, слідуючи норову й хотінню своїх керівників, назавжди лишилася відчуджена за свого тимчасового життя від цьогобічної своєї братії, що під моїм рейментом. А коли так є запевне, як ми гадаємо, що роздвоєння вашої вітчизни сталося з вашої ради, то чого на мене гніваєтеся? Чому тріску в моєму оці бачите, а в своєму не бачите колоди? Мусите тут признати правду, що я за те не винен, що зичив, згідно порядку Богдана Хмельницького і давніших козацьких гетьманів, заховати в себе такий же уклад і бачити Малу Росію, що пообіч Дніпра, під єдиним рейментом. Бо ті, що люблять неправду, ненавидять свою душу, чого ваша милість стережіться, а чиніть правду. А що тепер казатимете і кого винуватимете, адже після підступних та злісних лядських заходів наша вітчизна розділилася й на третю частину, коли уманські, браславські й інші тамтешні козаки поставили собі в Умані нового гетьмана Ханенка, який, бувши потверджений на тому гетьманстві від короля, став уже прибиратися з поляками на крайнє розорення вашої української вітчизни й на мене? Чи ж і тут чинитимете винним мене, коли стану боронити від Ханенка предковічну столицю ваших запорозьких гетьманів і не дам йому, з божою поміччю, поганьбити мене і старожитний гетьманський уклад? І взагалі ви не тільки повинні не гніватися на мене за те, але й допомогти мені супроти того нерозумного владолюбця Ханенка, стоячи міцно, щоб порядки давніх ваших гетьманів ішли своїм ладом, без пошкодження, і щоб благочестиву греко-руську віру нашу святу не було скасовано через злісне лядське насилля і покрито унією, про що вони, поляки, здавна дбали; і Ханенко, бувши під їхньою владою, у подальшому не зможе від того відректися.

Коли ж спитаєте щодо нинішньої турецької протекції, чого прийняв її, даю таку відповідь, що не з якоїсь легковажності, але мусив те учинити з великої нужди. Самі ваші милості добре про те відаєте, що відважний ваш гетьман, а мій попередник Богдан Хмельницький з вами, добрими молодцями, при всесильній божій помочі, а своїй мужній відвазі й хоробрості, через кілька років відсікся шаблею з великою витратою сили й кровопролиття з важкого лядського ярма, та не через яку потребу, але з доброї волі і зі здорової поради тодішньої своєї старшини, і не через що інше, а задля єдиної православної греко-руської віри, вдався під високу руку православного московського монарха, пресвітлого государя Олексія Михайловича,— чинив він це не з таким наміром, щоб єдина Мала Росія, ваша вітчизна, колись розділилася надвоє чи натроє і мала в собі двох чи трьох гетьманів, але з таким передзавзяттям та хотінням, щоб та Мала Росія, перебуваючи в єдиній нероздільності, завше мала в себе єдиного гетьмана, заживаючи в усьому своїх давніх і старожитних прав та вольностей, про що й було видано йому, Хмельницькому, потвердні грамоти його царської пресвітлості. Але тепер його царської пресвітлої величності воля й ласка до нас і вас, війська низового Запорозького, змінилася, оскільки поляки, не можучи до решти нас і вас присвоїти собі й заволодіти в інакший спосіб, удалися, не ознаймуючи нас, до трактатів з росіянами, а з’їхавшись за Смоленськом, у якомусь селі Андрусові, виторгували там собі у росіян нас як безсловесну і нічого не тямлячу худобу, відступивши росіянам тими постановленими 1667 року, січня 30, в Андрусові договорами на тринадцять років завойовану з козацькою допомогою Смоленщину з усіма завойованими містами й уїздами, а саме Дорогобужем, Білою, Невлем, Себежом, Красною та іншими, що відстоять від Вітебського й Полоцького краю і від Інфлянт. Це росіяни прийняли від поляків за тим Андрусівським договором і легко розділили вашу вітчизну, Малу Росію, надвоє, прийнявши собі ту частину, що від Переяславля, а цю частину, що від Чигрина, зі святим вашим градом Києвом і з вами, низовим Запорозьким військом (та й те розділивши собі навпіл), одкинули від себе й віддали під першопочаткове лядське іго. А поляки, бувши задоволені тим тринадцятилітнім Андрусівським договором і не звістивши про те мені, гетьманові, наслали відразу ж свого рейментаря Маховського з військом, вогнем і мечем воюючи й плюндруючи вашу вітчизну — Україну. Я тоді, вболіваючи і відважуючи за неї своє життя, прикликав собі в допомогу частину кримської орди з Калгою-солтаном і. з нею при всемогутній божій помочі розгромив ущент того Маховського, шкідливця й розорителя вітчизни, з його військом. Тоді хитрі поляки оголосили мені Андрусівські договори і волю пресвітлого російського монарха, в них виказану, вимагаючи від мене, щоб згодився з ними без подальшого противлення і військового опирання та підхилився під їхню владу. Побачивши ті Андрусівські договори, я, либонь, заплакав жалісним і повним туги серцем, уздрівши несподівану відміну ласки до себе і всієї цьогобічної України від православного російського монарха. Однак, не противлячись їй, радий-не-радий, мусив схилитися під їхню лядську руку і з коронним маршалком та польним гетьманом у присутності Калги-солтана постановлено було 1667 року, 19 жовтня, під Підгайцями трактат. Цей-бо трактат мало що доброго нам засвідчував у собі, однак я був упевнений тоді маршалківським і гетьманським словом, щоб виправити з Інструкцією на коронний сейм своїх послів, на якому, за сприянням того ж коронного маршалка і польного гетьмана мало зорудуватися все бажане нашій вітчизні і вам, усьому Запорозькому війську, з потвердженням ваших давніх прав і вольностей. Але те маршалківське запевнення далеко лишилося від свого здійснення, і ласка Річі Посполитої Польської до решти знищила наші побажання. Бо коли я посилав кількаразово послів до новообраного і коронованого польського короля Михала Вишневецького з повною Інструкцією моїх і всієї вашої вітчизни побажань, то був тільки впевнений комісією та обітницями. А коли потім польські комісари з’їхалися до Острога, то всілякі й багаточисельні бажання мої, що подавав я через багаторазових своїх посланників, вони відкинули цілком і постановили ту Острозьку комісію з посланцями новопостановленого свого уманського гетьмана Ханенка, потвердили його гетьманом всієї України, а мене учинили цифрою 488. Побачивши це і не захотівши дати в наругу старожитної слави вашої, Запорозького війська, я, радий-не-радий, мусив удатися з сердечним жалем до Оттоманської Порти. Бо відаю запевне, що пресвітлий російський монарх, одступивши від нас через згадані Андрусівські договори з поляками (вони дісталися мені від поляків, і їх я посилаю вам список, щоб краще розміркували), не захотів би їх порушити на наше прохання і піти на воєнну виправу з поляками за нас, маючи більше старання заспокоїти вічним миром свої власні з ними, поляками, інтереси. І ще придивіться, ваші милості, оком свого розуму, чи Хмельниченко не через них самих, росіян, віддалився від них, адже, крім інших дій, невиносних самому йому, звелено було приданими Переяславськими статтями виступити козакам (і не бути там імені козацькому) з Бихова та з інших тамтешніх міст, куплених козацькою кров’ю і завойованих від литовської влади.

Після цих зачинів, увіч непожиточних вашій вітчизні, чи можете сподіватися надалі чогось кращого? Я — ні. І безбожні тогобічні владолюбці, галати безрозсудні 489, що з-за своїх приватів (чого жалься, боже) розідрали навпіл вашу вітчизну, роздивіться, чи довго будуть твердими у своїх житлах, правах і вольностях разом з невинними й простодушними людьми свого рейменту? Тож не я є причиною вітчизняної руїни, але подібні вашим милостям, що зичили роздвоєння її, або ті амбіціанти, які задля своїх власних приватів і швидко заникливої слави, їх я вище понайменовував, сідаючи на тогобічні гетьманства, привели ту бідну нашу вітчизну, Малу Росію, у крайній розор і до змалення людей. Але поміж тими людьми не називаю невинної душі Безпалого — першого й недовговічного тогобічного гетьмана.

Оце роздвоєння і розтроєння нашої вітчизни нічим іншим, тільки одним, за євангельським висловом, запустінням смердить, якого не дай боже! До того ж і те зважте у себе, ваші милості милостиве панство, чи слушно буде вам, лишившись під лядською рукою, скасувати предковічну благочестиву греко-руську, яка є провідницею до вічно спасенного життя, віру й лишитися не певними свого спасіння з Ханенком після лядського насилля до унії? Чи не пожиточніше лишитись під турецькою владою при неушкоджених догматах та обрядах своєї святої віри на давніх і предковічних, вам і вашій вітчизні даних, правах та вольностях, міцно затверджених тепер од Порти? Те все подавши до розмислу вашим милостям милостивому панству, вельми прошу ваших милостей милостивого панства заховати до мене таку приязнь і любов, яку заховували до мого попередника, славного гетьмана Богдана Хмельницького, а навзаєм, декларуючи до ваших милостей милостивого панства мою назавжди щиру зичливість та приязнь, бажаю вам-таки від господа Бога багаторічного здоров’я, щоб заживали в усьому щасливих успіхів.

 

З Чигрина, 11 лютого 1671 року

 

Вашим милостям милостивому панству всього добра зичливий приятель і брат

Петро Дорошенко,

гетьман найяснішої Порти Оттоманської

україно-малоросійський і всього Запорозького війська.

 

 

Коли був вичитаний в Запорозькій раді той Дорошенковий лист, то одні з них, невігласи й п’яниці, лаяли Дорошенка і його посланця за діткливе до них у тому листі слово. А інші, статечні й розумні, плакали, уваживши силу того листа. На нього кошовий отаман хотів, либонь, учинити відповідь, однак згадана запорозька халастра 490 не дозволила. Отож той посланець був відправлений від кошового до Дорошенка зі словесною відповіддю і подякою, а коли прибув у Чигрин, Дорошенко з того не побачив достеменної до себе поваги від запорожців і, поставивши це собі за зневагу від них, знову відновив у собі до них гнів та недоброхітство 491.

Допомога проекту

На сайті 303 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені