РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Про турецьку завзятість на поляків і про головну поразку турків під Хотином від Собеського з поляками та козаками; про смерть короля Вишневецького; про вибрання на королівство Собеського і про перший його некорисний мир із турками; про козацьке лицарство під Хотином супроти турчина і про турецьку ярість за те на козаків із приготуванням до їхнього викоренення; про уманський бунт у Світлий понеділок і про вибиття Дорошенкових полковників та сердюків; про лядську й Ханенкову вдячність їм за те і про прислання в Умань польських хоругов; про Гродзенкову втечу з Умані до Дорошенка і про Дорошенкову лють на уманців за їхній бунт; про нового полковника в Умані; про Ханенкове приготування йти війною на Дорошенка і про заклик до себе запорожців; про облогу Дорошенка в Стеблеві Ханенком і про поразку там Ханенка від орди й Дорошенка; про польський страх в Умані та в інших тамтешніх містах через те Дорошенкове щастя і про втечу багатьох тамтешніх людей на цей бік Дніпра в різні місця, особливо в Полтавський полк; про забиття в Лисянці того-таки літа Дорошенкового брата; про Дорошенкову злість супроти запорожців і про піймання запорожцями Мазепи; про діткливий запорозький лист до Дорошенка і про Дорошенковий та турецький гнів за те на запорожців тощо.

⁶²² Війна почалася через поляків. Вони не платили визначеної данини, не виводили залог з подільських міст, виганяли турецькі й татарські залоги, котрі були на Поділлі.

⁶²³ Це був загін Гусейна-паші чисельністю 10 тисяч. Поляки мали 30 тисяч і 4 тисячі волохів.

⁶²⁴ Це сталося у листопаді. и ..

⁶²⁵ Король Михал помер у Львові 10 листопада.

⁶²⁶ Даних про участь козаків у Хотинській битві, крім Величкових, нема.

⁶²⁷ Турки ще не мали наміру йти на Україну. Це сталося пізніше.

⁶²⁸ Тобто на другий день Великодніх свят.

⁶²⁹ Гнат Макуха був у М. Ханенка білоцерківським полковником.

⁶³⁰ Інші дані: Ханенко під Чигирин не ходив. Він стояв спершу на Поліссі біля Корця, потім пішов до Києва, ще потім зайняв острів між Чорториєм та Дніпром. За дозволом І. Самойловича пішов на Запорожжя. Під Чигирин підходив Г. Макуха.

⁶³¹ Тут, очевидно, змішано дані про змагання, що відбувалися раніше під Стеблевом з Суховієм. Бій М. Ханенка з П. Дорошенком під Стеблевом інші джерела не потверджують. М. Костомаров, однак, приймає Величкові дані як можливі.

⁶³² У тексті пропуск.

⁶³³ Це сталось уже в 1674 р., в лютому. В цей час на Правобережжя рушило військо Ромодановського й Самойловича і почало прихиляти до себе правобережні міста. Деякі міста здавалися добровільно. П. Дорошенко був сильно притиснений.

⁶³⁴ Григорія Дорошенка, який втік сюди після битви біля Медвина. Були з ним і татари. Населення повстало проти татар, зв’язали Г. Дорошенка, але не вбили, і відправили 4 березня до Переяслава.

⁶³⁵ Звістка іншими джерелами не потверджується.

⁶³⁶ З І. Мазепою було 9 татар і 15 невільників, але не запорожців, а мешканців лівого боку Дніпра. І. Мазепа був тоді в П. Дорошенка за генерального писаря.

⁶³⁷ То були запорожці на чолі з І. Сірком. І. Мазепу зловили запорозькі товариші О. Борода і брати Темниченки. Але це вже події 1674 р.

⁶³⁸ Тут неточність. І. Самойлович, довідавшись про таку пригоду, послав І. Сіркові вимогу видати І. Мазепу. Спершу той не хотів, але коли І. Самойлович арештував його жінку й зятя, видав. Мазепа прибув до гетьмана, і 15 липня 1674 р. його виправлено до Москви.

⁶³⁹ І. Самойловичеві Мазепа дуже сподобався, сподобався він і Москві, тож благополучно повернувся на Україну, дозволили йому перевезти на лівий берег і родину.

⁶⁴⁰ Лист викликає сумнів щодо автентичності.

⁶⁴¹ Див. приміт. ⁶³⁶.

⁶⁴² Оскільки лист неавтентичний, то й Величкові висновки про причини нападу турків безгрунтовні. Дивися подальший виклад.

⁶⁴³ У цей час П. Дорошенкові було не до полювання. Вся Правобережна Україна відкинулася від нього і присягла цареві. Після поразки між Балаклеєю та Смілою Андрія Дорошенка за гетьмана стояв тільки Чигирин і містечка Паволоч, Жаботин та Ведмедівка, які пізніше здалися також. Сам гетьман сидів у замку і не наважувався навіть вийти у велике місто.

Року від осяяння небесних світил 7181, а від утілення слова божого сина 1673. Про той рік у літописцях та реєстрових козацьких записках не віднайшлося нічого більше, тільки два слова — Хотинська війна. Тож опишу виразніше про це, подаючи свій подальший виклад з Пуфендорфія. Турчин, турецька бестія, несита християнською кров’ю, завівшись минулорічним щастям — узяттям преміцного Кам’янцяПодільського,— розхилив був жваві свої вуста і на це літо, щоб ковтнути інші християнські провінції, що були в Польській державі⁶²². Він мало зважав у себе на польське лицарство і ввійшов був до Польщі на своє діло з невеликою силою⁶²³. Але та його горда дума змінилася йому від християнського польського та козацького, Ханенкового, війська в інший, сумний бік, оскільки, як свідчить німецький історик Самуїл Пуфендорфій у своїй книзі на 394 листі, Ян Собеський, гетьман польського війська, за указом свого короля Михала Вишневецького зустрів зі своїми коронними військами того свого ворога турчина під містом Хотином і при божій помочі зніс його вщент так, що з тридцяти й двох тисяч втекло від смерті ледве тисяча п’ятсот чоловік турків⁶²⁴. Оця служба Собеського заробила велику в Річі Посполитій похвалу, тож було наділено його достойною винагородою, бо коли Собеський повернувся з-під Хотина до Польщі, то незабаром помер і король Михал Вишневецький⁶²⁵, був начебто отруєний, як ходила поміж народом поголоска, при найсвятішому таїнстві. А після смерті Вишневецького, в наступному 1674 році, як пише там-таки Пуфендорфій, вибрано й короновано на польське королівство гетьмана Яна Собеського, що писався в королівському титулі Яном Третім. Той король постановив був із турками такий мир, що туркам, які володіють узятим Кам’янцем, поляки мали платити ще річну данину, однак той договір перемінився на інакший, як про те буде оповіджено далі.

При поразці турків від Собеського під Хотином хоч і небагато було козацького, Ханенкового, війська, як явилося з розповіді старих козаків, що там були, однак вірною своєю службою полякам та лицарським серцем виявили вони Короні Польській значну вислугу і при перемозі турків були їм найголовнішими супротивниками ⁶²⁶. Від того турчин роз’ятрився не так на поляків, як на козаків ⁶²⁷ і відразу почав готуватися й прибирати способу на помсту їм за таку свою велику кривду, а особливо уражався він на тих козаків, які, лишаючись із Ханенком при Короні Польській, зовсім не хотіли бути при Дорошенку і лишатися з ним під Турецькою державою.

Либонь, я написав був з початку цього розділу, що більше нічого не знайшлося в козацьких літописних записках, окрім двох слів — Хотинська війна, про яку описав тут вище з Пуфендорфія, однак, написавши це, знайшов у козацьких літописцях ще таке про уманські й Дорошенкові з Ханенком дії. Того 1673 року, в понеділок світлоурочистого господнього воскресіння ⁶²⁸, коли з Умані вибиралася в уманське передмістя процесія з великою силою люду до церкви Воскресіння господнього, то в тій процесіальній компанії були й вищезгадані Дорошенкові охотницькі полковники Силич і Жеребило. А коли після тієї процесії й божої служби люди розійшлись у свої домівки, то полковників з іншими значними уманськими людьми було затримано братією й титарями згаданої Воскресенської церкви на братський обід, який протягся був аж до полудня й далі. А як на тому обіді люди, які там були, підпивали зі згаданими полковниками, так і в своїх домівках господарі, обідавши, не обійшлися без хмелю. Коли ж підпилі Дорошенкові полковники їхали з того братського обіду в Умань на свої кватири, то один з них, компанійський Силичич, потрутив конем на вулиці одного чи двох також підпилих чоловіків. За це інші люди, збоку, підпилі також, почали його лаяти, тоді він одразу кинувся на них із канчуком чи шаблею. Підпилі люди, побачивши те з усіх вулиць і завулків, одразу запалилися великим вогнем гніву і, схопившись хутко за дрюччя, кинулися на тих полковників. Полковники, побачивши ту на себе біду, розрізнилися. Жеребило подався вбік і сховався від убивства, а Силичич замкнувся в одному будинку на передмісті і хоча відстрілювався від людської навальності, однак не оборонився, його було забито з людьми, що були при ньому. Потім в Умані вдарено в дзвони на ґвалт, і вся цілком Умань розгорілася лютим вогнем на Дорошенкових компанійців і сердюків. Побачивши це, компанійці добралися до коней і розпорхнулися зі своїх кватир, кому Бог зволив уникнути тодішньої своєї смерті. А сердюки, збігшись докупи, либонь, добре боронилися супроти шаленої людської навальності, однак проти незмірної сили не могли оборонитися і всі були вибиті не без шкоди й для уманців. А полковника Жеребила на другий день знайдено і відіслано живцем до поляків та Ханенка. Поляки й Ханенко, бувши вдячні на таку схильність уманців, відразу прислали до Умані кільканадцять хоругов польського війська для оборони її від находу, коли б був, Дорошенкових військ. Гродзенко ж, уманський полковник, скоро побачив вогонь всенародної уманської ярості й вибиття Дорошенкових серденят, і сам, засумнівавшись, що вціліє через погублення з Дорошенкового наказу вищеназваних уманських козаків, усівшись на коні, відразу втік із Умані до Дорошенка. Коли ж Дорошенко дістав з його звіту цілковиту відомість про всі уманські події, знітився серцем і душею і, давши знати про те туркам, почав і сам готуватися до помсти уманцям за те тиранство.

Уманці також, побачивши втечу свого полковника Гродзенка, відразу поставили собі на його місце полковником Яворського — значного військового товариша. А Ханенко в Польщі розмірковував, як прогнати Дорошенка з гетьманства і відшукати свою дружину, взяту з Умані до Дорошенка. Він писав до Запорозької Січі, просячи собі в допомогу війська і обіцяючи йому за труди платню з королівської казни. Військо ж Запорозьке, бувши тоді в гніві й розладі з Дорошенком, як вище писав, легко схилилося до Ханенкового бажання і виправило в допомогу до нього, Ханенка, певну частину свого війська з двома полковниками, тобто з Макухою⁶²⁹ й Суховієм, тим, який у минулі літа підняв був свавільно свої «роги» на Гадяцьке й Чигринське гетьманства.

Коли вони прибули в Польщу до Ханенка, то Ханенко, взявши ще й польського війська кількадесят хоругов і скупивши до себе козаків свого рейменту, рушив на Дорошенка під Чигрин⁶³⁰. Дорошенко, завчасу провідавши про той Ханенковий намір, послав свого швидкого гінця до Криму, просячи хана прислати в допомогу проти Ханенка й поляків орди. Хан, виконуючи Дорошенкове прохання, відразу виправив кількадесят тисяч орди з одним солтаном, але Дорошенко, не чекаючи тієї орди і не хочучи підпустити Ханенка близько до Чигрина, рушив із самими козаками свого рейменту й охотницькими полками супроти нього, Ханенка. Коли ж убрався він у місто Стеблів⁶³¹, який від Чигрина за [...]⁶³² миль знаходиться, то приспів туди відразу зі своїм військом Ханенко, обложив у Стеблеві Дорошенка та почав міцно його добувати. В цьому промислі під Стеблевом Ханенко забавив кілька днів і вже був близько такого щастя, що міг дістати Дорошенка в Стеблеві та загарбати його в свої руки. Але відразу те його щастя відмінилося, оскільки наспів до Стеблева солтан з кримськими ордами і, несподівано вдаривши разом з Дорошенком, що виїхав зі Стеблева, розбив його ущент, так що мало поляків і Ханенкових козаків врятувалося від смерті, а сам Ханенко, не тікаючи вже в Польщу, побіг із Суховієм та іншими запорожцями до Запорозької Січі, а з Запорожжя по якомусь часі удався на цей бік Дніпра до гетьмана Самойловича і після висловлення від нього до себе поваги почав жити в Козельці чи в Лохвиці.

Поляки, побачивши такі Дорошенкові гаразди, також і уманці та інші вперті козацькі міста Ханенкового рейменту, впали в немалий страх та боязнь і мусили сподіватися близької біди та всеконечного свого згину та запустіння від турків, що їх незабаром і наспіло, як про те буде висловлено в наступному розділі й році. Тож багато уманців й тамтешніх жителів інших українських міст не дочікувались уже тієї біди, покинули з великим жалем свої красні житла, угіддя й всілякі достатки і того 1673 року перейшли на цей бік Дніпра й поселилися та почали жити по різних місцях, а найбільше в Полтавському полку і на дніпровому побережжі.

Того ж літа ⁶³³ після описаного вище уманського бунту й лисянці, наслідуючи їхню сваволю та ще більше роздратовуючи на свою голову Дорошенка, забили на якісь сварки й причини у себе його, Дорошенкового, брата⁶³⁴. Ужалившись і розгнівавшись на те, Дорошенко видав був Лисянку з головою турчинові, і турчин, кинувшись на знищення її, рушив був зі всією потугою свого війська на неї, але, не дійшовши Лисянки через тодішні перепони, сплюндрував Ладижин, Умань та інші тамтешні міста, як про те буде описано в наступному році й розділі.

Додається тут ще й те, що в тому ж 1673 році Дорошенко, маючи гнів на запорожців і хочучи на них помститися за колишні вищезгадані докори собі від них і докуку, наказав старшинам свого рейменту пильно доглядатися того, що коли запорожці прибудуть із Січі і в чомусь провиняться, то щоб їх ув’язнювали й присилали в колодках до Чигрина ⁶³⁵. Це швидко й учинено, оскільки за півтора чи за два місяці прислано їх (виявилися вони з малими винами) з різних міст до Чигрина кільканадцять чоловік. Їх Дорошенко, не караючи в себе згідно справедливості, позабивав у міцні колодки і послав був у подарунок своєму тодішньому другові, кримському ханові, через ротмістра своєї надвірної хоругви Івана Мазепу , а давши йому про той подарунок листа до хана, звелів провадити тих запорожців степом поодаль дніпрового берега до Очакова через Інгул й Бог, а з Очакова до Криму. Мазепа тоді, згідно даної йому від Дорошенка інформації, виконував той наказ, простуючи через Інгул до Очакова, однак Бог діє не за людським хотінням і не допустив тим запорожцям, посланим у бусурманську неволю, бути несправедливо туди відведеними. Бо запорозький чамбул ⁶³⁷, натрапивши на тому Інгулі на Мазепу з невільниками, згаданими запорожцями, взяв їх і припровадив повністю до Сірка, тоді вже кошового отамана, в Січ.

Коли ж на раді, як з мови тих невільників, так і з Дорошенкового листа, писаного до хана, Запорозьке військо про все певно звідомилося, то відразу роз’ярилося було конечне розтерзати й убити Дорошенкового посла Мазепу, але кошовий Сірко та інші старобутні отамани й товариство погамувало його від того завзяття своїм проханням, вимовивши такі до всього війська пророчі слова про Мазепу: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може, він вам і нашій вітчизні надалі згодиться». Військо послухало в тому Сірка, дало Мазепі спокій, тільки звеліло закувати його в міцні кайдани, в яких Мазепа перебував у Січі кілька років аж до збурення Чигрина і до Дорошенкового відходу на Москву^б38.

Той Мазепа був значний козако-руський шляхтич, батько його Степан Мазепа мешкав тоді на Білоцерківщині в своїй маєтності Мазепинцях, син же його, цей, про якого слово, вислухавши раніше в Києві риторику, відійшов до Польщі, де так само скінчив філософію і, бувши двораком та відзначаючись вправністю в усіляких речах, втрапив на службу до королівського двору, де був близький до тодішнього короля Яна-Казимира. Коли ж той король, простуючи під Глухів, був у Білій Церкві, то він, відкланявшись королеві за службу, лишився при своєму батькові, який тоді ще жив. Потім король Казимир був Брюховецьким під Глуховом розгромлений і вигнаний з України, як про те достатньо написано попереду, а гетьман Тетеря теж невзабарі безповоротно поїхав з Корсуня до Польщі. На його місці постановлено в Чигрині гетьманом Дорошенка, і він, Іван Степанович Мазепа, прилаштувався до нього, Дорошенка, а через свою моторність та умілість був невзабарі поставлений Дорошенком ротмістром його надвірної компанії. З того ротмістрівства його послано від Дорошенка до Криму з тією функцією, яка і до Січі, як вище казав, його запровадила в тісні кайдани. І лише після багаточисленних його слізних суплікацій до гетьмана Самойловича через кілька років, за його, Самойловичевим, старанням, при особливім датку на Запорозьке військо тисячі талярів і двадцяти куф горілки, був він звільнений і відпущений із Запорозької Січі в Батурин ⁶³⁹ на його ж, Самойловичеве, майбутнє нещастя, як про те буде оповіжено далі. А в Самойловича при своїх нестатках усе виконував він вірно, охоче і справно, як людина розумна і вдатна в усіляких ділах, і, отак служачи, скоро дослужився його ласки й пошани, так що спершу став гетьманським дворянином, а потім був учинений від Самойловича генеральним військовим осаулом. І нарешті, лишившись ворогом Самойловичеві, своєму добродієві, одержав після нього й гетьманський гонор,— сталося це 1687 року на Коломаку, як про те буде написано далі в розділі 28.

Запорожці, побачивши таку очевидну до себе Дорошенкову злобу, написали до нього такий свій лист⁶⁴⁰:

Милостивий пане Дорошенку, уже не наш, Запорозького війська, гетьмане!

Як темрява від світла різниться, так різниться злостивий чоловік від доброї й богобоязливої людини. І слушно хтось прорік, що важко дошукатись у злому й підступному чоловікові чесноти, і це прислів’я цілком прикладається до вашої милості, коли ваша милість, сколегувавшись із давніми ворогами святого хреста й святої нашої християнської віри (хай би й потреба того вимагала, як з’являє про те просторий ваш лист, писаний перед оцім до нас) і нарікшись зичливим їхнім сином, знищує нас, низове Запорозьке військо, і поклався викорінювати правдешню свою братію, православних християн, безрозсудно та безсовісно посилаючи їх у подарунках бусурманам, про що ясно свідчить твій лист, писаний через Мазепенка до кримського хана з посилкою в подарунку кільканадцяти чоловік нашого Запорозького товариства ⁶⁴¹, і який з ним, Мазепенком, діставсь у наші руки.

У недавно минулі літа ваша милість, пишучи до нас, Запорозького війська, просторе вимовляння щодо бутніх тоді справ, назвали нас, хто перебуває тут, в низодніпрових лугах та річках, дикими звірми та вепрами, а тепер, доводячи до кінця свою шкідливу для душі, беззаконну справу, почали нас з’їдати, як бестія, ніби власних звірів, виловлювати й безневинно засилати у вічну бусурманську неволю, знамірившись купити бажану собі милість у батьків своїх, бусурман, нами, живою монетою, предорогою кров’ю господа нашого Христа, який викупив нею нас з тобою від вічного рабства. Уваж і роздивися цілковито, Юдин товаришу (бо той продав жидам на вбиття свого доброго вчителя і спасителя світу Христа, а ти почав без його, божого, страху продавати нас, православних і правдешніх його, Христових, рабів, за потрібну тобі їхню ласку), чи ж слушно чиниш і чи не є твоє злодіяння великою перепоною твоєму спасінню! «Добрий чоловік,— каже божественне євангельське писання,— з доброго скарбу серця свого виносить добре, а лихий чоловік з лихого скарбу серця свого виносить лихе»,— так чиниш і ваша милість, завжди ворогуючи з нами, Запорозьким військом, бо від справ твоїх пізнаємо тебе за тими ж євангельськими словами: «За плодом їхнім пізнаєте їх». А оскільки твоя любов до нас, що раніше була всеконечна, загасла, гасне навзаєм допіру й наша любов до тебе і до кінця твого вже не запалиться в наших серцях. Знаємо запевне, що за божою ласкою ми, військо, тебе переживем, а не ти нас, але спершу, ніж загасне і вивільниться від цього світу слава й життя наше, Запорозького війська, яке ти викорінюєш, загаснеш від цього тимчасового життя ти. Адже бачив явну до нас божу милість, що перепинила твій злий і шкідливий для душі намір, бо хоч ти і послав був зі своїм ротмістром Мазепенком нашу братію в бусурманську неволю, але їх із тим твоїм посланцем припроваджено до нас, на кіш Запорозького війська. Сподіваємось отож, що за тою ж божою ласкою і за пильним старанням наших братів оглядатимемо і вітатимемо незабаром тут-таки, на коші нашому військовому, і самого вашу милість, чого сердечно зичачи, лишаємося

З коша Запорозького, 26 жовтня 1673 року,

Вашій милості панові незичливі всього добра приятелі Іван Сірко, кошовий отаман Запорозького війська, з отаманами й всім старшим та меншим товариством.

P. S. Роздивися й уваж, вихрувата голово Дорошенку! Чи щира до тебе приязнь бусурманська, яку купуєш у них за християнські голови й душі, що лишаються під твоїм рейментом? Чи батьківською є бусурманська до тебе ласка, за яку платиш дорогоцінними християнськими душами? Певне, за таку ціну докупився б такої ласки, як ти в бусурман, у будь-кого. А чи довго вона триватиме? Певне, доти, поки люди будуть під твоїм рейментом, а як людей не стане, не стане і їхньої батьківської до тебе ласки. Коли ж ти не можеш домислитися й пізнати, що виросте потім з того твого з’єднання з бусурманами, то ми тобі називаємо й ознаймовуємо, що не інше, тільки погибель тобі й крайнє запустіння нашій вітчизні. Бо відаємо запевне, що ти, вигоджуючи непостійному своєму норову, незабаром відміниш свою синівську приязнь бусурманам, а коли так учиниш, то певне вельми їх роздратуєш, а сам від їхнього гніву втечеш туди, куди припровадить тебе твоя фортуна, а вітчизну нашу малоросійську лишиш роз’ятреним тобою бусурманам на остаточну споживу й запустіння, чого не дай Боже! Тільки ж високоум’я твоє і незгода з нами є початком і знаменням не чого іншого, лише запустінням власної вітчизни, але нехай би все окошилося на тобі самому.

Тим листом запорожці вельми образили й роздратували Дорошенка й турків, бо Дорошенко, переписавши той лист, лишив у себе копію, а оригінал одіслав у Стамбул до вейзира. Вейзир також донісши про нього султанові, почав відтоді думати й вишукувати⁶⁴², у який би спосіб можна було викоренити запорожців, а їхній кіш розорити. Що вейзир урадив і який учинив промисел (злощасний, для себе) над запорожцями, про те буде далі.

А Дорошенко був тим запорозьким листом не тільки розгніваний, але відразу й перестережений, оскільки, бавлячись мисливством та ловитвами⁶⁴³, відтоді вже не виїжджав з Чигрина на полювання в той бік поля, що лежить до Січі й Криму, але коли й виїжджав на те полювання, то завше в той бік, що лежить від Чигрина до Корсуня й до Польщі.