Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XV

 

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

 

Про подвійні різні тодішні зачини; про причини, через що турчин повстав на розорення тогобічної козацької України; про суплікацїі тогобічних міст до гетьмана Самойловича, щоб заступив від турчина, і про його легковажне заступництво; про Мурашкове лицарство під Ладижином проти турків і про неправедний вчинок його — забиття взятого живцем турецького царевича; про турецький за те гнів, про взяття й розорення Ладижина та інших міст і про загибель Мурашка, якого турки взяли живцем у Ладижині; про турецькі посилки до уманців, щоб схилились перед ним без бою, і про хитре взяття та розорення Умані; про вейзирову плату янчарам за козацькі голови, які до нього приносили; про Дорошенковий приїзд після розорення Умані до турецького царя; про прохання волі деяких уманців і про турецьке промешкання під Уманню; про вибрання з тамтешніх повітів, з людей поголівщини їхніми дітьми і про повернення турків від Умані додому на зимівлю; про страх перед турками в людей, що залишилися в Уманському та інших тамтешніх повітах і про сумне їхнє переселення на цей бік Дніпра в різні полки, а особливо в Полтавський, як і раніше; про польські війська, що жили в ту зиму з новим королем Собеським у Браславщині; про добуття [...]644

644 У тексті пропуск. До речі, у викладі подій, що йде далі, про таке «добуття» немає мови також.

645 Це сталось у травні 1674 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

646 Див. приміт. 626.

 

 

 

647 Див. приміт. 634.

648 Див. приміт. 631.

649 Про це розповідатиметься в р. XV.

650 Усе було простіше. Турки йшли на допомогу П. Дорошенку, а оскільки все Правобережжя відкинулося від гетьмана й чинило опір, турки й воювали його.

651 І. Самойлович та Г. Ромодановський прийшли на Правобережжя задовго до появи тут турків. (Див. приміт.633).

652 Турки йшли проти Польщі, щоб покарати її за хотинську поразку, але 0. Гоголь їх звістив про плачевне становище П. Дорошенка, і вони повернули на Україну. Це сталося на початку червня.

653 Див. приміт. 634.

654 Турки «не задкували». Біля Сорок вони перейшли Дністер і 11 днів тримали облогу міста. Потім узяли Куничне й пішли далі.

655 І. Самойлович був у цей час у Черкасах. Сюди переправилося російське військо, і звідси він розсилав розпорядження.

656 Андрія Мурашка. З ним злучився полковник Войця-Сербин, і вони зачинились у Ладижині.

657 Козаків було півтори тисячі, після облоги здалось у полон 800 козаків.

658 Звістка іншими джерелами не потверджується; очевидно, не це було причиною загибелі Ладижина. Турків прийшло під місто 40 тисяч, вони мали 80 гармат. С. Величко переказує тут, напевне, якусь легенду, відому в свій час, з типовим для легенд мотивом про царського сина.

659 Усе було простіше. Побачивши турецьку потугу, ладижинці викинули прапор і здалися після переговорів безоглядно. Склало зброю і 800 козаків. А. Мурашко нізащо не хотів піддаватися і тримався кілька днів. Одна звістка повідомляє, що всіх мурашківців перебито, друга — що А. Мурашко здався, коли в нього залишилося 12 чоловік. Його скарали за те, що він сміливо й непоштиво вилаяв візира.

660 Тма — десять тисяч.

 

 

 

 

 

 

661 Жителі здалися, і їх одправлено в неволю.

662 Див. приміт. 659. Мурашку відтяли голову.

663 До Умані виправлено Мустафу-башу з наказом спалити місто, а жителів полонити. Сюди прибула й Дорошенкова старшина, яка вмовляла уманців здатися.

664 С. Яворський вийшов перший, його було заковано, тоді здалася інша старшина, значніші козаки й городяни.

665 Було зірвано більшу частину замкового муру на лівому боці.

666 Це сталося біля Рашевської брами.

 

 

 

 

 

 

 

 

667 Стогни — широкі вулиці, майдани.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

668 6 грудня (за ст. ст.).

669 Лишив тут гетьманів.

 

Року від покладення меж темряві 7182, а від з’яви у світі плоттю другого Адама господа Христа 1674 році. Той рік почав відправляти свою течію на літері добро, либонь, і всім земним мешканцям повинен був би дарувати від свого імені добре й безпечне життя. Однак через те, що людське добро й безпека кладеться не на силі тої літері добра, але на силі й дирекції найвищого директора й творця всього живого Бога, то й ота тогорічна літера добро відправляла свій річний біг не з однаковим течінням, оскільки Ладижину, Умані та іншим тамтешнім містам і повітам сотворилося через турчина всеконечне запустіння, як буде про те нижче. А коронний польський гетьман Ян Собеський з гетьманства став укоронований королівською діадемою 645, та й інші польські пани були пересаджені з нижчих на вищі столки і, з божої ласки, пошановані вищими гонорами.

Приступаючи до опису Ладижинської, Уманської та інших тамтешніх міст і повітів руїни, я вирішив, що добре спершу покласти причини, через які впала на них та руїна. Врешті, ті причини згадані й вище, але не на одному місці, і це може утруднити читальникові краще розуміння. А причини ті були найбільше через Дорошенка й поляків.

Перше — вищезгадані Дорошенкові нейтральства.

Друге — що поляки, розділивши з Великою Росією 1667 року тринадцятилітніми Андрусівськими договорами надвоє рікою Дніпром єдину, старовічну, правдешню козацьку вітчизну Малу Росію, поклали були настійно на тому, щоб їхній гетьман цього боку Дніпра Дорошенко або зовсім не був гетьманом, відкинувши всі давні військові й українські права та вольності, або був гетьманом при малому числі козацького війська, і на таких умовах, які визначили б вони, поляки. Цього поляки були почали добиватися війною через рейментаря Маховського; тоді Дорошенко, закликавши в допомогу орду, розбив того Маховського вщент так, як про те описано раніше. Поляки, побачивши свої негаразди в тому своєму намірі з Маховським, відразу ж того 1667 року через польного гетьмана, великого коронного маршалка, постановили пакти з Дорошенком і кримським солтаном під Підгайцями, хоч і мало корисні козакам, однак на Острозькій комісії мали задовольнити вони Дорошенка з козацьким військом великою увагою. Коли Дорошенко допоминавсь у поляків тієї комісії й уваги через «Інструкцію» й багаторазових своїх послів та посланників, то поляки, не бажаючи його задовольняти, винайшли новий спосіб на козацьку і свою несподівану шкоду, через який відкинули Дорошенка, вчинили собі в Умані нового гетьмана Ханенка і, знищивши всі Дорошенкові бажання, постановили Острозьку комісію з Ханенковими послами та вручили й потвердили Ханенкові, як про те писалося раніше, і всю тогобічну Україну із Запорозьким військом. Дорошенко, побачивши до себе таку лядську неправду та злість, мусив удатися (тим більше, що росіяни відступили його полякам) під турецьку протекцію і порадив туркам на зневагу полякам відчинити ворота до Польщі взяттям Кам’янця-Подільського, що і збулося.

Третє — що Дорошенко переміг під Четвертинівкою на Батозі Ханенка з поляками й козаками, коли Ханенко не захотів за лядським наказом пропускати його під Кам’янець.

Четверте — що під Хотинню, коли Собеський бив з козацькою допомогою турків, турчин найгірше узлився на тих козаків, бо, не хочучи бути під державою з Дорошенком, трималися поляків з Ханенком і виявилися при хотинській поразці для нього найголовнішими супротивниками 646.

П’яте — що уманці за раніше описану Дорошенкову жорстокість, яка виявилась у страті найзначніших їхніх людей, відкинули свою постановлену зичливість Дорошенкові, а із Силичичевої причини вибили в себе Дорошенкових серденят і знову пристали до Ханенка й поляків.

Шосте — що лисянці забили в себе Дорошенкового брата647.

Сьоме — що Ханенко, зібравшись з поляками і своїми козаками, хотів зігнати Дорошенка з гетьманства і лишитися з усією Україною під ляхами, а не під турчином, через що й здобував Дорошенка у Стеблевіб48.

Восьме, нарешті, й найшкідливіше — що Мурашко (як про те буде далі), піймавши живцем турецького царевича, забив його в Ладижині з іншими турками 649.

Через такі причини роз’ятрений турок повстав за Дорошенка і за свою образу 650. Уманці ж, ладижинці, й лисянці, та інші тамтешні міста й повіти, передбачаючи свою певну й непомильну загибель від турчина і не сподіваючись від поляків допомоги собі й заступництва, бо ті були також знужденілі і змалені у військовій силі, а також аж ніяк не сподіваючись упросити милості за свої минулі противенства і в Дорошенка, вдалися із супліками і плачливими своїми проханнями на цей бік Дніпра до гетьмана Самойловича, щоб якомога рятував їх від руїни та згинення, що наступало 651.

Самойлович тоді, зжалившись над ними як єдинокровними своїми братами, доповів про те своєму государю, пресвітлому російському монарху Олексію Михайловичу, який, милосердствуючи побатьківському на погибель, що зближалася до того православного українського, козако-руського народу, звелів російським військам із князем Ромодановським та гетьману Самойловичу з козацькими військами йти того ж таки літа на той бік Дніпра, щоб учинити турчинові відсіч та захистити міста й повіти, які суплікували про те Самойловичеві. Турчин сам, своєю царською особою, як оповідали тодішні язики, рушив із багаточисленною силою своїх військ для виконання свого злого наміру 652 зі своєї Фракії від Константинополя, перейшов Дунай і Волоську землю та знамірився був пройти розорити спершу Лисянку, яку з головою видав йому, як вище казав, за братове вбивство Дорошенко 653. Однак, зачувши про російську й козацьку силу, що йшла супроти нього й була вже біля Лисянки, позадкував був зі всіма своїми військами назад, не доходячи й найокраиніших українських міст 654. Російські й козацькі війська, довідавшись про те, сподівалися, що турчин, злякавшись їх, повернув назад зовсім, і завернули й собі від Лисянки назад до Дніпра 655, тільки гетьман Самойлович, щоб узяти певнішу відомість про турецькі замисли, виправив від себе до Ладижина доброго і справного молодця Мурашка 656, охотницького полковника з його компанією і з виборним товариством, відрядженим з городових полків, п’ятьмастами чи шістьмастами 657.

Але хитрий лис і драпіжний вовк турчин, знати через своїх шпигів, швидко звідомився про повернення російських і козацьких військ від Лисянки до Дніпра і відразу ж, дуже поспішаючи, повернув назад, досяг України і, поздобувавши крайні її міста, тобто Кусницю, Стіну, Куничнеє та інші, приспів і під Ладижин, власне тоді, як у нього ввійшов був посланий від Самойловича Мурашко. Той Мурашко, не тратячи фантазії ладижинцям, також своєму й добрих своїх молодців серцю і не відходячи з Ладижина назад до Самойловича, вискочив був з ладижинцями й козаками своєї команди супроти тих турків, яких прибуло під Ладижин у першій сторожі, як тоді оповідалося, кільканадцять тисяч найвиборніших з царським сином,— вони почали були встановлювати царські намети й означати місця для розташування головного султанського обозу. В уякому разі, Мурашкові пощастилося так, що він вибив багато тих вибраних турків, пошарпав султанські намети і навіть піймав живцем самого султанського сина 658 з іншими близькими султанського боку турками і припровадив їх до Ладижина. Однак відважне й неуважне та сліпоярісне його лицарське серце завелося тим щастям і привело не тільки самого Мурашка з його товариством, але й Ладижин, Умань та інші міста й тамтешні повіти в крайню і всеконечну погибель і запустіння від турчина. Бо Мурашко звідомився з допиту, що має в своїх руках султанського сина, і хоча його ладижинці та власне товариство, нарешті, й полонені турки, піймані з султанським сином, які віддавали за нього й свої голови, гаряче й ретельно просили, щоб зберіг у цілості царевичеве життя, однак він, Мурашко, не погамувавшись у своєму гнівові й люті, велів в насталу тоді ніч вирубати в Ладижині царедворців-турків, а сина царського забив обухом у своїй хаті власною рукою, Переночувавши й схаменувшись, що вчинив несправедливо, вбивши султанського сина й турків, пійманих із ним, либонь, знамірився з командою свого товариства виїхати перед світанням із Ладижина до гетьмана Самойловича, який його послав, однак ладижинці, побачивши той його переступ, не випустили його з Ладижина, мовлячи до нього: «Як заробив, так і відбувай» 659.

Скоро по тому, коли почало протягувати з морських надр своє золотовидне проміння над земним колом сонце й просвічувати всесвіт насталим днем, відразу приспіли під Ладижин численні тми 660 турків, затакували його й почорнили пороховим димом. Потім притягнув туди, під Ладижин, з усією своєю силою і сам турецький цар і, діставши певну звістку про забиття в Ладижині свого сина, дуже повболівав про те серцем, і суворо наказав штурмувати й наступати на Ладижин. У тих ото штурмах, либонь, немало змушений він був утратити свого війська, однак за кілька день ладижинці були втомлені й обезсилені від безмірної турецької сили і не могли більше стояти супроти турків та боронити себе 661. Отож у середніх числах місяця серпня турчин уломивсь у преславне й велике місто Ладижин (в ньому було аж сімнадцять церков), мало кого в ньому взяв живцем, бо звелів вибити всіх ущент , місто віддати вогню, а стіни його зрівняти з землею. Мурашка ж, узятого живцем, за вбивство свого сина, як тоді оповідали, звелів у помсту прив’язати до лютих коней і розволочити на ладижинських полях 662.

Після такої жалісливої ладижинської погибелі турчин дав військам відпочити кілька днів і рушив від Ладижина до Умані 663, куди прибувши, зважив на немалий ущербок свого війська, що мав під Ладижином, і кількаразово посилав до уманців, щоб схилилися йому без бою й віддали достойний поклін. Коли ж неоглядні уманці не захотіли вчинити того, то турчин одразу наказав сильно наступати й штурмувати Умань, як це було й біля Ладижина. У цьому промислі він утратив багато війська, і коли вже приходив у відчай здобути їх, то знову послав до уманців, щоб вони вгамувалися від подальшого кровопролиття і поклонилися йому, обіцяючи їм за ту схильність з’явити бажану увагу. Уманці до того схилилися аж тоді, коли побачили уже свою несилу від турецької навали й крайнє згинення, а коли відізвалися з тим, сподіваючись на милість і султанське слово, то турчин поставив вимогу, щоб для капітуляції й виконання присяги вийшла до нього в обоз із Умані уманська старшина. Коли ж на таке султанське слово уманський полковник Стефан Яворський 664 вийшов з усією своєю старшиною і поклонився султанові, так той, притримавши їх в обозі без жодної присяги й капітуляції, послав до Умані другий і третій раз, аби прийшли до нього значніші козаки й міщани для тої-таки присяги. А коли збулося, що всі уманські начальники й значніше товариство та міщани вийшли з Умані в турецький обоз, то турчин наказав узяти їх за міцний караул і, побачивши, брехун, добрий собі час до взяття Умані, суворо звелів усім своїм військам штурмувати її. Тоді люди, що лишилися в Умані, побачили підступність і турецьку зраду й, не маючи в себе вже жодних начальників та керівників, як вівці без пастиря, хоча й дали значну відсіч туркам, що вскакували вже на вали, забивши їх до десяти тисяч, однак не могли вистояти й витримати далі безмірну силу й поганську завзятість і відступили від своїх валів і міських кріпостей 665 та й пішли врозтіч; але відразу зібралися на уманському майдані 666, де було й кільканадцять заряджених гармат, і з крайнім відчаєм свого життя мужньо постали супроти ворожої сили. Вороги-турки, вломившись 25 серпня превеликою силою свого війська в православне й преславне українське, козако-руське місто Умань, не помилували обох статей і всякого віку людей, що там були, вирубали гострими мечами на самому уманському ринку найвиборнішого і воєнного люду сім тисяч, свого війська стратили там до тринадцяти тисяч, а інших велике множество послали, наче пшеничне стебло, по уманських стогнах 6б7 та вулицях — відправили криваве, з великим плачем для всього малоросійського роду, жниво. Живцем узяли уманських людей мале число різної плоті й віку і віддали, нарешті, Умань на з’їдення вогню та й до повного запустіння. Тоді ж таки турецьке жовнірство, відрубуючи голови побитим уманським молодцям, приносили їх перед вейзирський намет і брало від вейзира по червонному золотому за голову, інші ж, облупивши голови побитих і напхавши їх сіном, також приносили перед вейзиром і брали від нього ту ж плату, що й перші. Після такого уманського розору на другий чи третій день прибув налегці з Чигрина в турецький обоз Дорошенко — турчин відпочивав там-таки, під Уманню, після воєнних трудів. Його, коли їхав до султанського намету, старшина й інші уманські невільники побачили й слізно просили, щоб вимовив їм від султана собі свободу, що Дорошенко їм і пообіцяв. А коли був у султана, то просив про їхню свободу; йому, Дорошенкові, звелено подати реєстр, про яких саме людей просити, а коли Дорошенко написав той реєстр і підніс султанові, то всіх тих людей, що були позначені в тому реєстрі; відразу ж звільнено з-під караулу й віддано Дорошенкові, а всіх інших з полковником їхнім Яворським того-таки дня, наклавши тісні кайдани, віддано під міцний караул.

Після таких дій і після Дорошенкового від’їзду в Чигрин, коли стояв під Уманню з півтора тижні, то в Уманському, Ладижинському та інших тамтешніх повітах вибрав турчин молодиками й дівками, хлопцями й дівчатами людську данину і, задовольнивши тим своє ненаситне бажання, вже не тягнув до Лисянки, а повернув од Умані через Волоську землю до Дунаю й далі у Трацію до своїх зміїних нір та жител на зиму. А після такої плачливої, яка лишилася без помсти, української руїни й запустіння турчин, відходячи від Умані додому, повидирав, розорив ще й інші тамтешні міста: Тростянець, Бершадь, Манківку, Тульчин, Полонне Мале та інших сім, яких не згадали, назв. Решта ж людей, у тамтешніх містах і довітах, яких турок не зачепив, оглядаючись на свою неволю й зовсім не сподіваючись собі ні від кого жодної милості й оборони, а перестерігаючись щорічних турецьких данин людьми й дітьми на зразок того, як сталося того літа, численними купами й таборами збиралися з усіх повітів і з болісними серцями та слізотечними очима, навічно попрощавшись зі своїми красними тамтешніми поселеннями й угіддями, якнайшвидше перебиралися на цей бік Дніпра і, де собі облюбують, вибирали й оселяли по різних цьогобічних україно-малоросійських полках місце для свого життя. А особливо, як казав і раніше, осідали вони новими містами в Полтавському полку по річці Орелі, тобто Китай-городом, Царичанкою, Маячкою, Нехворощею й Керебердою, яку осадив тоді ж Іван Сірко. Багато інших відійшло в московські слобідські полки і наповнили їх собою, так що вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді наповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася.

Восени, в самі заморозки, того ж року поляки на Україні, ніби за вогонь тримаючись і сподіваючись від турчина находу на неї, вийшли були для непевної й несильної її оборони та свого захисту з новопостановленим своїм королем Яном Собеським на Україну і від святого зимнього Миколи розклались у Браславлі та й по інших тамтешніх містах і повітах на зимові квартири і лишались у них протягом усієї зими з немалим утяженням для людей. А в святу велику п’ятницю 668, вже в 1675 році, сам король Собеський з усіма своїми військами рушив із Браславля в Польщу на свою резиденцію, лишивши в тамтешніх українських містах на залогах самі тільки драгунські піхоти6б9.

Допомога проекту

На сайті 37 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені