Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XVІI

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

 

Про смерть царя Олексія Михайловича і про нового царя Феодора Олексійовича; про Самойловичеву апеляцію до Москви на Дорошенка; про Дорошенковий лист до запорожців, у якому він жаліється на Самойловича, і про відповідь запорожців на цей лист Дорошенкові; про Дорошенкову антипатію із Самойловичем через тодішні причини; про прихід під Чигрин Ромодановського з Самойловичем і про здобування Чигрина; про Дорошенкову раду з чигринцями — при кому краще залишатися; про віддання військових клейнодів Самойловичеві і про прибуття Дорошенка з усім майном з Чигрина в обоз до Самойловича; про залишене Ромодановським і Самойловичем у Чигрині військо з наказним гетьманом Коровченком; про їхнє рушення з-під Чигрина і про те, що вони розійшлися по домівках; про Дорошенкове промешкання в Сосниці; про його від’їзд на Москву; про його там одруження й смерть; про турецький гнів на Дорошенка і про приготування до розорення Чигрина; про Самойловичеву справу зі священиком; про Барановичеве в те втручання; про його посланця в тій справі до Москви і про мову того посланця до царської величності, що привітав Дорошенкове схилення під його монаршу руку.

709 Перевірити автентичність листа немає змоги, в ньому видно Величкову термінологію, але він відбиває ситуацію точно.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

710 Сардонапал — останній ассірійський цар, який відзначався любов’ю до розкошів, зачинявсь у палаці і віддавався задоволенням, не цікавлячись, що відбувається за стінами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

711 Перевірити автентичність листа немає змоги.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

712 Причини, які викладає С. Величко, певна річ, не прояснюють ситуації. П. Дорошенко та І. Самойлович мали один до одного довголітню уразу. Минулорічні події (здача клейнодів І. Сірку) не подобалися І. Самойловичеві, і після смерті царя Олексія він вирішив добити ворога. До П. Дорошенка в Москві почали ставитися милостиво. Послано стольника Деримонтова, щоб відібрав присягу в Дорошенка. І. Самойлович затримав його і почав ганити П. Дорошенка. Він боявся, що коли у підданстві в царя буде два гетьмани, одному треба буде покласти булаву. Тож добився, щоб царський уряд дав наказ рушати супроти П. Дорошенка збройно.

713 За царським наказом П. Дорошенко мав іти на Лівобережжя і здати булаву І. Самойловичу та Г. Ромодановському, але він заявив, що здасть булаву тільки чорній раді. І. Самойлович сполошився і почав активно домагатися дозволу на військові акції.

714 Спершу пішли відділи Косогова з 15 тисячами росіян та генерального бунчужного Леонтія Полуботка з трьома полками. За ними рушили боярин та гетьман. 15 серпня (за ст. ст.) вони перейшли Дніпро.

715 Бій був зовсім недовгий і скінчився за наказом П. Дорошенка.

716 Російського війська було 1600 чоловік на чолі зі стольником М. Ромодановським. Українського війська була тисяча чоловік, на чолі його був чернігівський полковник Борковський. Коровченка І. Самойлович прислав пізніше.

717 Від жовтня 1676 по березень 1677 р.

718 П. Дорошенко був уже одружений. Його жінка Пріська приїхала до нього у Москву в липні 1677 р.

719 П. Дорошенко жив спершу у Москві, потім його призначили воєводою у Вятці (1679), ще згодом дали село Яропольці (у 130 верстах від Москви) у володіння. Гетьман помер 9 листопада (за ст. ст.) 1698 р.

720 П. Дорошенко перед своїм падінням неодноразово посилав посланців і у Крим, і до турків за допомогою. Допомога не прийшла.

721 С. Адамович — ніжинський протопоп. Це відомий авантюрист XVII ст., який хотів піти слідами свого попередника Филимоновича (єпископа Методія) і за будь-яку ціну стати довірником у царя. Довгий час він був агентом царського уряду на Україні. Вступив у конфлікт із І. Самойловичем, був зв’язаний із Самойловичевою опозицією: Рославцем, Думитрашком Райчею, Мокрієвичем та Горленком. Пробував зв’язатись і з П. Дорошенком, та був засуджений і висланий до Сибіру.

722 Так доносив царю І. Самойлович. Це могла бути й пересада, але С. Адамович хотів змістити гетьмана.

723 Суд над Адамовичем та Рославцем було вчинено у січні 1677р. Адамовича веліли розстригти із священичого сану і передати світському суду. Його зобов’язали постригтись у ченці, а коли той відмовився, віддали у військовий суд. Потім його разом із П. Рославцем виряджено до Москви, а згодом заслано до Сибіру.

724 Промову перекладено зі старослов’янської мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

725 Тобто у підданстві турецького султана.

726 Влоський — італійський.

727 Поема Т. Тассо «Звільнення Єрусалима», на мотивах четвертої пісні якої С. Величко побудував свою новелу, була досить відома в той час на Україні в основному через польський переклад П. Кохановського, котрий мав у XVII ст. три видання. Зберігся навіть знайдений В. Перетцом переклад тієї поеми на книжну українську мову (кінець XVII — початок XVIII ст.). З порівняння текстів видно, що С. Величко користувався польським перекладом поеми, вніс до теми елементи власної творчості, переклав її на прозу, створивши у такий спосіб викінчену новелу.

728 С. Величко, будуючи свою новелу, зливає мотиви запозичені з фольклорним оповіданням. Згаданий у новелі ліс Недобір ріс на Поділлі в Кам’янецькому повіті між Гуменцями та Шатавою, тут, за народним переказом, збиралася нечиста сила на чолі з Люципером ( як і у Величка) і розмірковувала, як з допомогою турків знищити український народ. Існування цієї легенди засвідчене аж у 1875 році «Подольскими епархиальньїми ведомостями».

729 Тобто до монастиря Скита Манявського.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

730 Плутон — у грецькій міфології друге ім’я бога підземного царства Аїда.

731 Гофрід Бульонський — герцог Нижньої Лотарінгії. Йдеться про перший хрестовий похід, Гофрід був одним із вождів цього походу. Потім став єрусалимським королем (1099).

732 Єрусалим було здобуто 15 липня (за ст. ст.) 1099 р. і вчинено в ньому страшну різню мусульман.

733 Князь Володимир мав 11 синів, які почали чвари ще за його життя, а після смерті особливо.

734 Первозванний Андрій — апостол Ісуса Христа, брат Петра. За церковним переказом, проповідував християнство серед скіфів — народів, котрі жили на східних і північно-східних берегах Чорного моря. За свідченням літописців, був біля теперішнього Києва, де встановив хреста.

 

735 Тобто турків і татар.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

736 Цебуло сформульовано так: «Непутящий і невдячний Дорошенко, забувши діла падишахові, зрадив його...»

737 Юрій Хмельницький сидів у тюрмі в Едикулі.

738 Тобто наказав константинопольському патріарху Ю. Хмельницького розрішити від чернечого габіту.

739 Назореї — особливий клас посвячених у євреїв. Ті, що дали габіт назорейства, утримувалися від вживання вина, не стригли волосся. Ю. Хмельниченко ж мав титул князя малоросійської України.

740 Поему написано польською мовою. Повна її назва «Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677». Книга вийшла у Новгороді-Сіверському в 1678 р.

741 Фаетон — син бога сонця Геліоса. Фаетон попросив у батька дозволу покерувати сонячною колісницею один день. Але кволий юнак не зміг упоратися з безсмертними кіньми і ледве не спалив світ. Зевс убив Фаетона ударом блискавки.

742 Єгова — одне із священних імен Бога в Старому Заповіті.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

743 Ходили поголоски, що кримський хан відмовлявся йти на війну, покладаючись на неврожай, і турки прислали йому кілька галер із хлібом. Він мав іти лівим боком по Моравському шляху.

744 Анатольських — тобто з провінції Анатолії.

745 Пропонтида — буквально значить земля перед морем, власне, Передчорномор’я. Пропонтидою називали ще Мармурове море.

Року від створення Адама 7184, а від плотського пришестя у світ Господа 1676 року. Я вже наближаюся, ласкавий читальнику, до жалісного й плачливого крайнього занепаду та всеконечного запустіння тогобічної козако-руської малоросійської України і кладу тут перш за все про блаженну смерть пресвітлого государя царя Олексія Михайловича, самодержця всієї Росії, який від 1645 року, як свідчить на 66 листі Пуфендорфій, до цього 1676 року прожив на російському царстві 30 чи 31 рік, як показує козацький літописець. Після численних подвигів і військових трудів, що були в час його царювання, він відійшов од тимчасового цього життя на вічний спокій тринадцятого січня, поставивши Російському царству наслідника Феодора, свого малолітнього сина, який мав слабке здоров’я. Його ж у червні на вісімнадцятий день увінчав після батька на російське царство в Кремлі, в соборній пресвятій Успенській церкві найсвятіший московський патріарх Іоаким.

Гетьман Самойлович відразу після смерті його царського батька почав обписувати новому царю тогобічного гетьмана Дорошенка, про що Дорошенко провідав і, вимовляючись у своїй неповинності та жаліючись на Самойловича, писав до запорожців такого свого листа 709:

 

 

Милостивий пане Сірку,

отамане кошовий низового Запорозького війська з усією отаманією і з усім старшим та меншим товариством, мої вельми ласкаві милостиві панове й милії браття!

Я звідомлений з того боку Дніпра від добрих друзів і моїх приятелів, що після смерті пресвітлого царя й московського самодержця Олексія Михайловича гетьман Самойлович, заздрячи малому й вельми куцому моєму добру й добру ваших братів, що лишаються на цьому боці Дніпра під моїм рейментом, почав обмовляти мене перед новим царем, пресвітлим Феодором Олексійовичем, несправедливо змисливши те (до чого я геть не причетний), що начебто за моїм наущенням вторгаються в його тогобічний реймент кримські і білогородські орди, чинять шкоди й розорення. А при тих доносах і уданнях допрошується він дозволу йти на мене під Чигрин війною на літо, що оце надходить, а мене або вбити, або зігнати з гетьманства й вигнати геть з вітчизняних українських кордонів й титулуватися самому одним гетьманом обох боків Дніпра. З цієї Самойловичевої обмови доводиться мені вимовлятися не перед ким іншим, тільки перед всевидячим Богом, творцем моїм, та перед вашими милостями, добрими молодцями й братією моєю. Тож кажу тут те, що коли б то за моїм наущенням вороги святого хреста татари набігали в тогобічну Україну й шкодили, то хай скінчиться безчесно тут, у Чигрині, моє життя, а слава моя хай вселиться в земний порох. А коли б прийшло на слушне розізнання, то не лише сам гетьман-попович не доказав би мені того, з чим удається він до свого монарха, але хай би і всіх зібрав у допомогу зі свого рейменту попенків, був би від одного мене посоромлений і викритий у неправді. Очевидно, знамірився Самойлович зберегти цілість свого рейменту від татарських находів цілковитим розоренням решток цьогобічної України, вашої вітчизни, о неоглядне й нетверезе міркування! Де такий є господар, щоб, обламавши пліт своєї кошари, був певен, що його овечки лишаться цілі? Ото новий Сарданапал 710, що любить гетьманувати, а вилізти з делікатних перин, як щур, і взятися за зброю для оборони вітчизни від кримських вовків не хоче, чи ж такі були з давніх часів аж дотепер на цьому боці Дніпра гетьмани й вожді ваші, Запорозького війська? Чи бажали вони занепаду й розорення тогобічній Україні, як тепер бажає цьогобічний гетьман Самойлович? Не лише не бажали, але по-справжньому, власними грудьми, мужніми серцями й своєю кров’ю захищали й боронили її від усіх ворогів. Очевидне є отож те вашим милостям, милостивим панам, що через заколотників і амбіціантів тогобічних, почавши від полтавського Пушкаря й переяславського Сомка, аж до теперішнього гетьмана Самойловича, ваша вітчизна, Мала Росія, розорилася по обидва боки Дніпра і зовсім збідніла на військових людей через численні почварні змагання. Нині ж Самойлович, ідучи шляхом колишніх тогобічних владолюбців, замислив відносити і здійснити такі ж чвари й кровопролиття між вашою братією (начебто на мене одного, а під тим приводом на всю цьогобічну Україну, якої вже й мало є). Коли ж прийде під Чигрин, без заколоту мене в ньому не візьме, а коли дійде й до того, що вижене мене з Чигрина й піду я туди, куди понесе мене на той час моя фортуна (згідно вашого військового пророцтва, покладеного перед оцім у вашому листі), то знайте, ваші милості милостиве панство, що Чигрин, столиця славних старовічних і бойових вождів та гетьманів ваших, та й інші цьогобічні ваші міста будуть через ворогів зруйновані і зрівняні з землею. Від цього Сарданапал Самойлович їх не вборонить, оскільки до їхнього захисту не зможе добрати способу, хіба що так допоможе й захистить, як захистив був від турків Ладижин, випхнувши самого Мурашка, який не врятував Ладижин, а роздратував турчина на свою й ладижинську кончину. А сам він, Самойлович, з усіма військами швидко перекинувся за Дніпро і дивився через нього, як тхір з нори, на занепад Ладижинський, Уманський та інших міст і тамтешніх повітів; мені ж за них супроти турчина вступатися чи просити турчина не годилося, оскільки вони від мене відкинулися, а поставили собі гетьманом Ханенка і трималися лядського боку сподіваючись на їхню хитру і зрадливу оборону, і просили про неї Самойловича, не мене, а турчина багато разів дрочили в різних місцях; отож і одержали вони допомогу від поляків та Самойловича, нехай не подивують!

А коли б польських оман не слухали і, не встановлюючи собі в Умані гетьмана Ханенка, трималися старовічного чигринського рейменту, то не тільки б лишалися навіки при непошкодженій своїй православній вірі (яку ляхи завше ненавидять) згідно з моїм трактатом, учиненим з Оттоманською Портою, але й волосина з їхньої голови не спала б від турчина. І взагалі під час нинішнього занепаду і всеконечного лядського безсилля ми могли б при всесильній божій помочі звільнити від них, поляків, подільські, волинські, поліські й литовські міста й землі наші руські, раніше православні, а тепер ґвалтовно обернені на унію, тобто вчинити те, що виказував добре пам’ятний намір і мого попередника Богдана Хмельницького, і повернути їм бажану їхню старовічну свободу й ризу святого православ’я. А оскільки того вони, уманці з Ханенком та іншими містами, напівуніати, натхнені лядським духом, не захотіли, то хай те зависне на їхньому сумлінні. Не через мене тож приходить згуба й запустіння цьогобічної України, але через владолюбців тогобічних гетьманів і з незгоди; за їхнім проводом приведено до того братів наших, городове військо, що через російського й польського монархів Україна стала розділена надвоє й натроє, як показують Андрусівські пакти, відіслані перед цим від мене до ваших милостей милостивого панства і добре відома вашим милостям милостивому панству Острозька комісія. Отож, коли хочете, звольте, ваші милості милостиве панство, писати від себе гетьманові Самойловичу, радячи йому повагою свого військового імені погамуватись у своєму неслушному і шкідливому для душі передзавзятті, і хай, задовольняючись своїм даним від Бога талантом, не бажає бачити чварного кровопролиття ваших братів, розорення Чигрина й моєї погибелі. А коли того запобігти не можна, то я цим своїм листом, можливо, останнім уже, благословляючи з сердечним жалем вашу милість милостиве панство, віддаю себе в нагляд від усіляких обмов всемогутній божественній силі. Так само зичу сердечно вашим милостям милостивому панству і милим братам заживати від того ж господа Бога при доброму здоров’ї бажаного захистку від усіляких ворожих замислів і щасливого в усьому на довгі літа життя-буття.

З Чигрина, 21 березня 1676 року

Вашим милостям милостивому панству і милим братам всього добра щиро зичить брат і слуга Петро Дорошенко, гетьман український і всього Запорозького війська.

 

Прийнявши в себе й вичитавши цей Дорошенковий лист, Сірко відразу ж послав у всі дніпрові луги й вітки, наказуючи, щоб усе військо з’їздилося до Січі. Коли ж воно з’їхалося, отой Дорошенковий лист зараз-таки читано усім на раді вголос, і при читанні його багато хто, мало не всі запорожці, плакав і зітхав з болющими серцями на нещастя занепалої своєї малоросійської тогобічної вітчизни. А коли прочитано того листа, то військо наказало Сіркові учинити Дорошенкові письмову відповідь, яка була така 711:

 

Вельможний милостивий пане Дорошенку,

гетьмане український і чигринський, до нас вельми ласкавий милостивий пане і брате!

Вичитали ми з листа вашої вельможності, писаного до нас, непотішну й вельми жалісну новину, що йдеться про відновлення через гетьмана Самойловича старого лиха цьогобічній розореній

нашій вітчизні. Мусили ми немало вразитися, що та нещаслива вітчизна наша, яка лежить пообабіч Дніпра, прийшла численними змаганнями й чварами до занепаду й розору через незгоду своїх начальників і гетьманів і за їхнім проводом через незгоду й городового війська. А тепер (коли воно є так, як пише ваша вельможність) має дійти, чого не дай боже, через гетьмана Самойловича і до всеконечного запустіння. Всі причини незгоди й розорення вітчизни нашої малоросійської цього боку Дніпра, що їх висловлено в листі вашої вельможності, віри достойні і нам відомі. Але що ж робити, коли важко викоренити сіячів ворожих озлоблень і незгод з нашої братії легковажної, яка неслушно слідує блудові своїх начальників? Хіба що тільки сам господь Бог всемогутніми своїми долями перетворить і постановить те зло в добро, а незгоди — в згоду-приязнь нашої братії, про що маємо благати божий маєстат. Коли ж гетьман Самойлович завзявся за вашу вельможність і на Чигрин, столицю старожитних наших, Запорозького війська, гетьманів, то, захотівши неодмінно допиватися свого шкідливого для душі наміру, і ради нашої військової, щоб обом бокам було добре, не зволить послухати — через це ми й писати до нього про те не будемо. Отож при божій помочі і своїй невинності можеш, ваша вельможносте, боронитися від Самойловичевого находу, ми ж, коли буде в тому потреба, зобов’язуємося вашій вельможності додати допомоги на оборону. А зараз сердечно зичимо, аби господь Бог всемогутньою своєю силою захистив вашу вельможність з усіма містами й жителями вашого рейменту від усіляких ворожих нападів і при доброму здоров’ї зволив ударувати на довгі літа щасливим спадком.

Із Запорозької Січі, 2 квітня 1676 року

Вашій вельможності всього добра щиро зичливі й до послуг готові брати
Іван Сірко з отаманією і з усім старшим та меншим дніпрово-низовим товариством Запорозького війська.

 

Коли минула тодішня зима, антипатія й нелюбов, що була між гетьманами Дорошенком і Самойловичем, ще побільшали, тож один одного вони ганили й пеклися, як би відкинути від гетьманської влади. Незгоди ж тієї було дві явні причини. Перша: Самойлович гнівався на Дорошенка, що його союзники, кримські й білогородські орди, щоліта плюндруючи Поділля й Волинь Польської держави, завше вторгались у цьогобічну малоросійську Україну Самойловичевого рейменту, начебто за Дорошенковим наущенням, і чинили не менші шкоди хапанням малоросіян у свою бусурманську неволю і розоренням численних українських поселень та жител . Друга: Дорошенко гнівався на Самойловича, що через цьогобічне Самойловичеве гетьманство і через інших, попередніх, гетьманів знищувалося і змалилося з-за чвар і різних злопригод, які раніше достатньо описано, тогобічне гетьманство 712. В ті часи було й так, що татари, Дорошенкові союзники, побравши християнських полонян по обидва боки Дніпра, вели їх у свої країни начебто перед Дорошенковими очима через Чигрин і за ремінь вимінювали в чигринських людей для тих своїх невільників хліб. До того ж і самі чигринські жителі, коли то правда (о, безумство і згубна ворожнеча!), часто, здружившись із татарами і сівши на їхні коні, вторгалися по цей бік Дніпра, шарпали й забирали собі в користь усіляке рухоме людське майно і допускали без жодного озиру й милосердя бусурманам хапати й відводити в неволю своїх братів, православних християн; отож і самі чигринці знайшли достойну відплату на діла свої, прийнявши запустіння, яке має звідси такий початок.

Гетьман Самойлович, не бажаючи більше терпіти в своєму рейменті від бусурманських і чигринських находів ущербку й розору, жалісливо доніс про те новокоронованому тоді московському царю, пресвітлому Феодору Олексійовичу, який, розглянувши таку несправедливість 713, відразу ж наказав того літа як князю Григорію Григоровичу Ромодановському зі своїми великоросійськими військами, так і гетьману Самойловичу з козацькими малоросійськими військами йти під Чигрин здобувати Дорошенка і знищити його гетьманство. На той указ вони, Ромодановський і Самойлович, переправившись із обома військами через Дніпро 714 і прибувши під Чигрин, почали його здобувати й бомбардувати 715. Тоді Дорошенко, побачивши своє ущемлення й крайню небезпеку, почав радитися зі своєю старшиною й усіма чигринськими жителями, що чинити далі: чи триматися турецької протекції й посилали по орди на відсіч собі, чи здатися і вклонитися православному московському монархові. На цій раді одноголосно урадили і зізволили відкинути турецьку протекцію як непожиточну, цілком шкідливу і таку, яка винищує християнський народ, а вклонитися пресвітлому московському монархові. Після цієї ради Дорошенко зараз виправив в обоз до князя Ромодановського й гетьмана Самойловича певних осіб з побажанням, аби перестали воювати вони на Чигрин, і ознаймовуючи, що готовий під будь-якою умовою за свою й чигринську цілість поклонитися їм. Коли князь Ромодановський і Самойлович прочули це від Дорошенкових посланих, відразу заборонили військові воювати на Чигрин, а тих посланих відпустили до Дорошенка з таким словом, щоб Дорошенко прибув до них ув обоз, обнадіявши його під клятвою, що лишиться цілий. Дорошенко тоді, бувши певний своєї цілості, переночував і, взявши з собою свою старшину, прибув ув обоз до Ромодановського й Самойловича, де вимовив пригідну до того моменту промову і віддав гетьману Самойловичу військові клейноди свого чигринського гетьманства, тобто булаву, бунчук і печатку, проживши на чигринському гетьманстві десять з половиною років чи й менше, числячи від 1666 року, січня місяця по теперішнє літо. Він забавив там з кілька годин на конференції і був знову відпущений до Чигрина з таким словом, щоб він, Дорошенко, намагався вибратися за п’ять чи шість днів з усіма своїми маєтками з Чигрина і прибути в їхній обоз. Коли це сталося, то князь Ромодановський і гетьман Самойлович, увіславши в Чигрин значну залогу з московського й сердюцького війська і учинивши в Чигрині наказним гетьманом Григорія Карповича Вольського, тобто Коровченка 716, наказали триматися йому в усякій засторозі від бусурманського находу, а самі повернули від Чигрина назад і, переправившись через Дніпро, розійшлися по домівках. Гетьман Самойлович, прибувши із Дорошенком у Батурин, визначив йому дочасно кватирю в Сосниці — міст Чернігівського полку, де Дорошенко промешкав певний час 717 а тоді виїхав за указом з усіма своїми маєтками на вічне прожиття в царське місто Москву, де потім оженився, пойнявши дочку в якогось значного московського боярина 718, і там-таки завершив своє життя 719.

Турчин, довідавшись про Дорошенкове відступництво 720, вельми роз’ятрився і наказав своєму вейзирові готувати сильні війська на здобуття Чигрина і кувати всілякі воєнні риштунки. Відтак зашуміли й забряжчали вдень і вночі не тільки константинопольські а й анатольські кузні.

Гетьман Самойлович провідав того ж літа, що якийсь священик Симеон Адамович 721 з товаришами незичливий до нього й готується вбити його 722. Тож він пожалівся на нього преосвященному архієпископу чернігівському й новгородському Лазарю Барановичу а преосвященний архієпископ, бажаючи після розслідування учинити гетьманові проти того священика справедливість , навмисне посилав якогось законного свого посланника на Москву до царської величності, просячи його величності дозволу на вчинення між згаданим священиком і гетьманом розслідування, щоб закінчити ту справу. Той посланник, бувши перед монаршим лицем, за наукою й інформацією свого пастиря Лазаря Барановича віншував від його пастирського імені царській величності ті гаразди, що тогобічний гетьман, відкинувши турецьку протекцію, схилився під високу його російського монарха, руку і вирік на те таку промову 724:

 

«Кажучи якось у своїх притчах слова божого слова «більше Соломона тут», смиренний архієпископ чернігівський, новгородський і всього Сівера Лазар Баранович, найнижчий слуга й вічний богомолець вашої царської величності, велів мені, своєму меншому послушникові, казати вашій пресвітлій царській величності, що це про ваше, царської пресвітлої величності, володіння,— більше Соломона тут. Створив-бо він храм вишньому Богові, якого не створив його ж царівний батько в Ізраїлі. Так і нині ваша царська пресвітла величність створив своїми царськими трудами храм Всевишньому, що не був зведений за блаженної пам’яті великого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, улюбленого вашого, царської пресвітлої величності, батька, бо коли Петро Дорошенко смирився під міцну руку вашої царської пресвітлої величності — бути храмові Всевишньому Богові. Цей же, що досі не хотів царя, але ворогів господнього хреста і царевих, не буде храмом божим, оскільки не зберіг божої заповіді, а Господь казав: «Дотримуючись заповіді моєї, в мені перебуває, і я в ньому, а хто Бога боїться й царя шанує, той є церквою живою Бога»,— і через те, що змирив свою голову в нинішньому році маєстатові вашої царської пресвітлої величності, створився вашою царською пресвітлою величністю храм божий Соломона. Звів великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович численні храми господні, владнавши божі церкви, ваша ж царська пресвітла величність створив, звів і докінчив вишньому Богові цей нерукотворний храм, і через це — більше Соломона тут. Не чули й не було в творенні Соломонового храму, так само і в будові вашої царської величності, заліза; а коли мир без війни, то не треба вже казати — мир після війни; тут царська пресвітла величність дасть Малій Росії мир без війни, і це — більше Соломона тут, оскільки не кров’ю, як та птиця (та й на зведення Соломонової церкви здалося каміння), не кровопролиттям, але теплою любов’ю й милістю вашої царської пресвітлої величності, як батька щедротам, створено цю церкву... Отож хай благословить господь вашу царську пресвітлу величність і затвердить престол вашої царської пресвітлої величності навіки, як повний місяць. І оскільки Петро Дорошенко, що був під ногами неповного місяця 725, є нині біля підніжжя ніг вашої царської пресвітлої величності, то хай хвалитиметься від усіх вишній Бог, бо від імені вашої царської пресвітлої величності дається нам божий дар, дар цілковитий, мир-бо нам дано, і це є той божий дар, а за цей дар смиренний архієпископ віддає вишньому обіти з усіма вірними підданими вашої царської пресвітлої величності Малої Росії, бо місто й усю державу вашої царської пресвітлої величності називають мирними. Це все радісне, це все веселощів наповнене, це втішає всю державу вашої царської пресвітлої величності, але є й інше — сумне, оскільки в державі царської пресвітлої величності, а серед пастви смиренного архієпископа є деякі, що не ревні до вашої царської пресвітлої величності, не шукають миру, але сум’яття, вишукуючи за своєю похіттю невинної крові вірного підданого вашої царської пресвітлої величності гетьмана Запорозького війська, які таємно умовилися вбити його й віддати смерті,— між них є Симеон Адамович з іншими своїми прибічниками. Що треба ієреям говорити, не знаю, але знаю, що ієрею годиться жити з невинними руками й чистим серцем, цей же хотів умити руки в крові праведного й вірного підданого вашої царської пресвітлої величності. І про це смиренний архієпископ доповідає вашій царській пресвітлій величності і віддає найнижчий уклін, щоб той у своєму неправедному ділі за указом вашої царської пресвітлої величності осудився чи оправдався перед архієпископським судом; і кажуть отак усі — як мир, так хай пробуває навіки в царстві вашої царської пресвітлої величності милість та істина, амінь».

Після доброго закінчення тієї віншувальної промови я, приступаючи до опису злопригод і крайнього через турків спустошення та розорення Чигрина й усіх решток тогобічної козацької України, вирішив покласти перед цим нещастям для забави тобі, ласкавий читальнику, оцю нову обробку «Сатирової повісті», вклавши в неї частково пригожі речі з четвертої пісні влоського 726 автора Торквата Таса .

Того ж 1676 року один сатир, що начебто довго жив у подільському лісі Недоборі 728, був перестрашений демонським збором і втік геть із Недобора. А прибігши у Великоскитську пустиню 729 і зустрівши там іншого сатира, сказав йому таке:

«Оцими днями, опівночі, як мені здається, спав я в своїй темній, зарослій густим і непрохідним лісом та терном, нікому не відомій дебрі та яскині, коли це сильно здригнулася піді мною земля і не знаю, чи вона, чи нечисті духи викинули мене вихором угору від землі з моєї яскині. Я ж був геть од страху збезумілий і, не знаючи, що чинити, втиснувся в дуплясте від кореня дерево, яке мені там трапилося. Отак я стояв, тісно огорнений, і відчував, що всі чуття мої змертвіли, а зір та слух мало мені служать.

Дивлюся я крізь щілину того дупла, що в ньому був, і бачу відразу князя тьми і стародавнього начальника злих духів Люципера з іншими його старшинами, що незвідь-звідки прийшли. Сів він недалечко від мене, як на престолі, на великому дерев’яному пеньку, гнилому й повному мурашви, маючи в руках іржаве, погнуте, залізне сцептро, на бридкій голові багато рогів, а на чолі один — найбільший. Був він дуже великий, чорний, як вугілля, від голови до ніг, вуса мав паскудні — довгі, пом’яті, бороду — криву, густу, покошлану, що покривала й косматі груди. Очі він мав, як розпечені на вогні сковороди,— випускали вони від себе синій сірчистий вогонь, як стовпи чи комети. Губи були криваві, як пухирі, довгі, надуті, а рот і горлянка були наче яка прірва, що випускала з себе сморідну пару. Коли ж мурашва, що на ній він сидів, його допікала, він хитав своєю головою так, що з ніздрів його на лоно, наче смердючі остюки, сипалися стоноги. Більше його сатанинських прикмет не міг я зі страху добачити, оскільки бачив іще й те, що коли він, князь пекельних темнот, сів на згаданому гнилому пеньку, сіли з ним й інші його начальники, старі по праву руч, а молоді по ліву руч. Були серед них різної постави і страшних гатунків демони і ніколи не бачені мною бридкі лярви; одні мали верблюжі і козині, а інші курячі ноги, а на голові й роги мали. Інші ж замість волосся мали вужів та зміїв і всілякі інші змішані злі дивовиська та злющі вогні. Він, отой старий сатана Люципер, заговорив до них, що отак порозсідалися, бридким і верескливим голосом: «Принесіте мені отой мій ріг, що його був зламав я з великим болем з голови моєї об Іорданську скелю, коли йшов хреститися християнський бог Христос, а я був скинутий з небес і з невимовною швидкістю летів з вами до пекла». А коли йому відразу його принесли, повелів він затрубити в нього. Коли ж був посланий бридко гаркітливий голос того рогу, тоді всі недоборські дерева захиталися і моє зі мною мало не впало. Була відразу після того по всьому Недобору велика буря, шум, невимовне сум’яття і вихори, від яких всі звірі побігли й полетіли з великим поспіхом геть з Недобора, а з ними мало не вилетів із мене мій дух. Тоді злетілося туди, де був їхній начальник, незчисленне множество демонів, наче темна хмара смердючої саранчі, і весь ліс Недобор, освітлений тоді місячним світлом, затемнивсь і спохмурнів. Побачивши їх, Люципер похвалив їхнє старання і сказав до них таке:

«Друзі й чесні мої князі, що провадите свій рід з небес і гідні жити в них більше, ніж сонце, Бог несправедливо випхнув од себе вас разом зі мною у пекло із тих небесних держав, до яких належите так само, як і він. Мабуть боявся він нас, коли бачив, що мужність наша протистоїть йому. Нині ж він сам, як усемогутній, володіє небом і зорями, а нас має за своїх ворогів і, замість світла денного, всім приємного, замкнув нас нездоланною узою в темряві, позаздривши нам неба — першого нашого щастя — і ясного сонця, віддавши нас безмежній і постійній тьмі. А що найгірше коле й пронизує мене люттю, гризе і додає до давнього болю більший жаль — це мука, що низьку людину, створену з болота й глини, кличе до неба замість нас і, як батько сину, зичить їй вічного гаразду і нашого найпершого щастя. Але й того маючи замало, послав був у світ і видав на тиранську смерть, на більшу нашу біду свого єдинородного сина. Він же, самі добре знаєте, з якою небезпекою і великою тривогою нашою, виломив пекельні двері і, порвавши вічні зав’язі, відняв у нас ґвалтовно дорогі наші здобичі й користі — душі вірних своїх рабів — і на більшу нашу печаль виставив на весь світ тріумфальну хоругву, що звоював пекло. Але залишимо геть стародавні в часі наші шкоди й кривди від нього,— вони завжди були і є славні: він завше допомагав людині супроти нас і робив та робить силу нашу нікчемною і бездіяльною, віддавши нас на посміх і наругу тому, хто мав би перед нашим лицем як слуга схиляти свою шию. А пригадаймо недавні образи і як хоче нас від віку обернути він унівець, а силу нашу зробити безвісною, коли забере від нас усіх людей і приведе до себе; до того ж він приніс таку честь і дав силу хрестному дереву (яке здавна служило для безчестя й смертної кари злочинцям і на якому зволив розіп’ястися й сам Христос), проти якої ми зовсім не можемо стояти і мусимо, безчесно і всепереможно гнані, тікати й зникати. Що ж маємо чинити, чи тільки будемо дивитися крізь шпару? А він натискає сильно — ото бачите, що люд його віри поширюється і змножує свої церкви не тільки по всій Європі, а вже і в Азії, і в Палестині! І приходить до того, що не тільки в християн; ських церквах, але й повсюди поміж невірними поганинами, зловленими у віру Христовими апостолами, буде зображене й пошановане на стовпах і колонах, мідних і мармурових, Христове ім’я, а наші хвали й офіри через те цілком згинуть і загаснуть. Божниці наші порожнітимуть, а ідоли впадуть ув остаточну згубу. Йому ж самому, як єдиному Богові, всі народи воздадуть хвалу і принесуть офіри, а нас до своїх церков і входити не пустять. І чим раніше хвалилися ми, те тепер мусимо відстраждати так, що душ, підданих гріхові, не буде і за них перестане платитися Плютонові 730 трибут. Чуєте ж бо, не допустимо до того, візьмемо перед себе давню свою мужність; коли ми вергали в небо вогнем і докучали мечем небесному князівству — тоді ми, либонь, програли й лишилися переможені, однак сміливість серця нашого і справність нам признавано.

Гадаю, що й вам відомо добре, як зависний на добро наше християнський князь і гетьман Гофред 731, воюючи в Азії й Палестині наших слуг магометан, скинув багато ідолів із наших божниць і знищив твориму в них нашу хвалу; та й саме велике місто Єрусалим він здобув і зробив те саме 732, встановивши в ньому хвалу Христу, назорейському Богові, своєму спасителеві. Оце християнське щастя і божественна над ними милість найбільше нас тоді долягали і гризли великим жалем та болем, пронизуючи як стрілою наші серця; ви були послані від мене перешкоджати християнам у їхніх замислах, і їхні війська, що стояли тоді під Єрусалимом, мали порозрізнювати всілякими способами і спритами, змішати і припровадити їх до крайньої руїни, чого, либонь, цілком не досягли, але й досягли немало, вчинивши значний ущербок у тих військах своїми спритами. Хвалю отож вірну вашу службу, завдяки якій ми погубили, почавши від синів Володимира 733, того другого після Андрія 734 християноруського апостола та хрестителя, аж дотепер, чварними війнами і сум’яттями множество християнського люду і приводите багатьох інших з православної віри до інших різних вір. Але ще немає кінця моєму бажанню. Хочу я винищити й вигубити отих кам’яносердих і у віках непохитних у своїй православній вірі русо-хазарів, що більше інших народів важкі й невиносні нам своїм благочестям та рицарством. І це я вчиню незгодами й чварами такими ж, як були раніше в колишніх властолюбців і начальників,— так знищите ви в землі українській і славу Христа, їхнього Бога й спасителя, нашого ж губителя. Адже вже була на цьому боці Дніпра пошкоджена й спустошена їхня земля з багатьма міцними містами і багатолюдними селами спершу через вірного нашого слугу Батия, потім і через їхніх же братів-християн поляків, а потім знову-таки через наших слуг сарацинів і агарян 735. Одначе з бусурман, вірних наших слуг, гине від мужньої їхньої зброї більше людей, як у них. І це належить нам, коли Христос допустить, відомстити і їхню землю зі столицею їхніх гетьманів Чигрином та іншими містами, що лишилися, до решти розорити і цілком порожньою та нікчемною зробити. Ідіте ж, мужні мої рицарі, у всесвіт і збирайте свою силу на вигублення того затверділого хазаро-руського народу, вжийте до цього всіляких спритів і хитрості вашої і коли в тому один з вас кволий і невправний, то хай допоможе йому в початій справі другий. Напровадьте мені в’язнів, чи силою, чи радою, чи умітністю, будьте їм завадою і шкодьте всюди, вловіте їх у сітки вашого сприту. Нехай одні волочаться по світу, як заблуклі без пастиря вівці, другі затягаються на службу всіляким чужим монархам і там гинуть за гроші, треті в п’янстві топляться, четверті в усіх світових розкошах, як свині, нехай плещуться, п’яті у плотській похоті нехай паскудяться і ображають на себе Бога, шості нехай бунтуються на своїх гетьманів і начальників зі своїми роздвоєннями і внутрішніми чварними незгодами — хай викорінюють себе самі, нехай військо згине, нехай йому те станеться, що пам’яті хазарів не останеться!»

Гнівалися нечисті духи, чуючи ту Люциперову мову і, вже більше її не дослухаючися, з великим шумом і вихором, як незліченна саранча і темна хмара, полетіли геть із Недобора на свої справи. Потім одразу блиснула блискавка, а після неї вдарив міцний і нестерпучий Перун, від якого й багаторогий їхній сатанинський король зі своїми князями, лишивши після себе плюгавий і невиносний холод та сморід, пішов із тим пнем, що сидів він на ньому, в землю, покинувши по собі тільки малі челюсті бездонної прірви, що почали потроху випускати із себе гіркий сірчистий дим. Од того Перунового грюкоту не лише завалилася і зрівнялася з землею моя дебра й улюблене моє житло, що було там близько з харчем моїм і дерев’яними та терновими хащами, але й численні великі дерева, що були поблизу, й моє, в якому був я, вирвалися з корінням й упали на землю; і все листя в усьому тому лісі з усіх дерев, хоч і не час іще був, упало на землю і, наче спалене з усіма травами та лісовим биллям, послалося по землі одним шаром пічного попелу, а ліс лишився на землі без листя, неначе сухий.

Від цього страшного видіння та грюкоту, холоду, й смороду, і падіння на землю зі своїм деревом я втратив усі чуття свої і лежав мертвий у тому деревному дуплі до півдня. Опівдні, коли моя плоть нагрілася від сонячного тепла і південний тепло-холодний вітер вивіяв сатанинський сморід, що був у всьому лісі, то й я відчув у собі пробудження життя, заледве виліз із тісного мого деревного дупла і, бачачи в усьому лісі порох, попіл і голі дерева та не маючи, відтак, нічим себе прохарчувати, а до того ж боячись, щоб той сатана не виліз знову на світ через залишену після себе нору і не відігнав своїм страхом мого від мене духу, біг, біг і біг, не дивлячись куди, і перебіг за кілька день довгі поля, ліси й діброви, гори, долини й болота та й прибіг у цю незнайому пустиню. І це вже третій день тиняюсь у ній голодний і спраглий, нікого в ній не зустрічаючи і не можучи підкріпити чимось свою плоть від отаких, що оце розповів тобі, страхів і переживань, що геть виснажують мене й нахиляють до смерті. Нині, уздрівши тебе, персоно любого нашого роду, радію серцем і вже не боюсь умерти перед твоїми очима.

Це вирікши, він упав, плачучи, перед ноги сатира, якого зустрів був у Скитських пустинях. Той же, підвівши його від землі і так само плачучи, сказав до нього: «Друже, коли правду кажеш і коли демонська сила своїми підступами знамірюється навести такі біди і злопригоди православному християнському українському народові, то біжімо звідсіля в інші найдальші країни й пустині, щоб і ми не були тут зловлені тими демонськими хитрощами й не впали в несподіване зло».

Вирікши це, пішли вони відразу в глибину пустині. Стояла тоді ніч, а один скитський анахорита, що тулявся після розорення турчином свого монастиря сам-один у пустині, клякнув був у лісовій густині на молитвах. Він побачив і почув ту розмову сатирів, що точилася поблизу нього, віддав хвалу Богові, що відслонив йому розум розуміти мову тих сатирів, і, повернувшись до свого Скитського монастиря, оповів, що почув, братії, яка тут лишилася, і та сатирова розмова прокотилася тоді, здається, повсюди.

Демони ж після такої інформації й розпорядження свого багаторогового князя розсіялися по всесвіту і почали своїми підступами розпоширювати, де було можна, сіті й запалювати серця злостивих і завидливих людей, а найбільше своїх слуг-магометан на викоренення тогобічних козаків із Чигрином та іншими українськими містами, що залишилися.

Причин же явних і найголовніших тому запустінню Чигрина й інших з ним тогобічних міст дві. Перша, що гетьман Самойлович, як казав вище, так само, як і давніші цьогобічні гетьмани, почавши від Сомка, його попередники, не бажав чути про іншого, рівного собі гетьмана на тому боці Дніпра. Друга, що турецький цар поставив собі за зневагу 736, що Дорошенко, відкинувши його протекцію, схилився під високу руку православного російського монарха, хоч і мусив учинити те, як сказано вище, не за своєю волею. Скоро він, турецький цар, одержав відомість про те Дорошенкове відступництво, то дуже, як і вище згадував, роз’ятрився і радився зі своїми вейзирами та пашами, як помститися Чигрину й решті українських міст за ту свою зневагу. І, хочучи на ту раду мати найбажаніший наслідок, звелів прикликати для тієї наради в диван, тобто в ізбу, в якій звичайно бували посольства, ради й суди, з одного царигородського монастиря 737 ченця Гедеона Хмельниченка, який добре знав, що діється на Україні. Його побачивши, турецький цар наказав скинути чорний габіт 738 і нарік його разом із собою, очевидно, через волосся нестрижене й неголене в чернецтві, князем назорійським 739. А коли він ознаймив Хмельниченкові свій намір розорити Чигрин й рештки України, одержав таку відповідь, як свідчить Олександр БучинськийЯскольд у своєму панегірику, приписаному 1678 року гетьманові Самойловичу і названому «Чигрин» 740:

 

— Найясніший царю наш і непереможний,

Християнам є твій меч, наче гнів той божий,

Бо за тебе на землі дужчого не чули,

Ти до Господа найближч — сторож його чулий.

Біля гробу Бога ти внук неначе власний,

Місяця страшливий син, навіть тінню жасний.

Що на зорі Фаетон 741 — ти на християни,

Від Єгови 742 лютий бич на всі їхні рани.

Хто настирний спротивля тій потужній силі?

Можеш волею ти гнів свій правдивий вилить.

Твоя воля — і міцне надійне діяння.

Наше ж денне і нічне має буть старання,

Доки місто Чигирин із його гетьманством.

А Вкраїну всю під меч із усім христьянством

Взявши, трупом не вкладеш місяцю під ноги,

Решту — в ласку у твою, чи під гнів твій строгий...

 

Потім у диван прикликано, чи вже вони там і були, кримського хана 743 й Ібрагіма, славного й заслуженого трапезонтського пашу, і вони присягли на палашах перед султаном, що доти не вийдуть з української землі, поки не сплюндрують у ній своїм поганським мечем усього християнського племені. На це військове діло відразу наказано від султана й вейзира не тратити часу не тільки в константинопольських, але й усіх анатольських 744 кузнях, як про те було написано й раніше, але денно й нощно кувати, приладнувати та виливати всілякі військові залізні, сталеві й мідні риштунки, знаміряючись неодмінно виправити від Пропонтиди 745 на наступне літо свою бусурманську силу на Чигрин, що й сталося, але не з користю, а з превеликим безчестям їхнім, бусурманським, та шкодою, як про те буде оповіжено в наступному році.

Допомога проекту

На сайті 90 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018 ПроСвіт 
Всі права застережені