РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Про тридцятилітнє тогобічне українське нещастя і про настале всеконечне Ті запустіння; про причини турецького находу на Чигрин, про скликання і першу виправу від Цариграда під Чигрин турецьких військ із вейзиром, трапезонтським пашею і Хмельниченком; про передчуття в нещасливій Україні крайнього Ті занепаду; про тодішні моління й підмогу, послану в Чигрин; вірші панегіричні; про зібрання на цьому боці московських і козацьких військ на порятунок Чигрину і про прислання в козацькі полки ікони Христового святителя й чудотворця Олексія з похвальним словом Запорозькому війську і заохоченням на війну проти бусурман; також про особливу монаршу грамоту, що потверджувала давні українські права й вольності; про запал од того козаків битися; про прибуття до дніпрового берега всіх християнських військ і про звідомлення з Чигрина, що турчин уже здобуває його; про осадження турецькими шанцями дніпрового берега і про опанування тих шанців козаками; про прибуття від Чигрина турків і татар до Дніпра; про їхню війну з козаками, що були в турецьких шанцях, які вони опанували, і про велику їхню, бусурманську, шкоду зі втратою ханського сина; про Хмельниченків страх; про переправу християнських військ на той бік Дніпра і про повторне звідомлення з Чигрина, що турчин уже надокучив йому, здобуваючи цілий місяць не без значної своєї шкоди, а козацької здобичі; про всілякі марнотні турецькі способи до здобуття Чигрина і про втрати; про прибуття від Дніпра під Чигрин численних легких московських військ; про втечу з-під Чигрина бусурман і про гоніння їх аж до Чорного лісу з великою їхньою шкодою.

⁷⁴⁶ Після умансько-ладижинської війни була ще одна війна — польсько-турецька, яка закінчилася Журавницькою згодою 1676 р.

⁷⁴⁷ Турецьку армію одні числили 100, а інші — 45 тисяч чоловік.

⁷⁴⁸ Можчири — монтири.

⁷⁴⁹ Картара — гармата на облогу, яка заряджалася ядром в 40 фунтів.

⁷⁵⁰ Турки переправилися через Дністер в половині червня.

⁷⁵¹ Кандія — головне місто острова Кріт. Йдеться тут про турецько-венеційську війну і про облогу Кандії, яка закінчилася перемогою турків. Це сталося 1669 р., на чолі турецьких військ стояв тоді великий візир Кеприлі.

⁷⁵² Розстрига — людина, позбавлена чернечого звання; венжик — прикладка до прізвища Юрія Хмельницького, буквально означає — окрутень.

⁷⁵³ Ю. Хмельницький мав при собі 120 козаків з турецьких невільників.

⁷⁵⁵ Уривки з панегірика «Чигрин» подано в перекладі з польської мови.

⁷⁵⁶ Саян — давній військовий одяг.

⁷⁵⁷ Маються на увазі польсько-турецькі змагання. Панцир злотокритий — тут: поляки.

⁷⁵⁸ Тулумбаси — литаври.

⁷⁵⁹ Кочі — екіпажі.

⁷⁶⁰ Шпихліри — житниці.

⁷⁶¹ Константний побожні — візантійські імператори, було їх за династичним численням дванадцять.

⁷⁶² Капітула — собор.

⁷⁶³ Інфула — єпископська шапка, тут у розумінні чин.

⁷⁶⁴ Гізель Інокентій — тоді архімандрит Києво-Печерської лаври.

⁷⁶⁵ Галятовський Інокентій — тоді архімандрит Єлецького монастиря в Чернігові.

⁷⁶⁶ Лежайський Михайло — архімандрит Новгород-Сіверського монастиря.

⁷⁶⁷ У Чигирині зачинився російський гарнізон на чолі з генералом А. Трауерніхтом (24 тисячі чоловік) і 5 козацьких полків. Росіяни були в горішньому, а українці в долішньому місті.

⁷⁶⁸ Ібрагім-паша і хан кинули частину війська, щоб перепинити шлях військам І. Самойловича та Г. Ромодановського. Це сталося 24 серпня (за ст. ст.).

⁷⁶⁹ І. Самойлович та Г. Ромодановський зустрілися тільки третього, за іншими даними — 10 серпня, й рушили до Дніпра.

⁷⁷⁰ Пітон — вид зміїв від 6 до 8 метрів довжини.

⁷⁷¹Тритон — у грецькій міфології божество з двома риб’ячими хвостами, кінськими грудьми й ногами, але з людською головою.

⁷⁷² Тізіфона — богиня кровної помсти в грецькій міфології, одна з трьох іріній.

⁷⁷³ Троки — ремені біля задньої сідельної луки.

⁷⁷⁴ Див. приміт. 769.

⁷⁷⁵ їх відправлено 17 серпня (за ст. ст.). Тут був піший сердюцький полк і тисяча російських драгунів.

⁷⁷⁶ Це сталося 24 серпня. Турки в цей час зняли частину війська з облоги, і це дало змогу помічному війську проскочити до Чигирина.

⁷⁷⁷ Князь Голіцин мав стояти у Путивлі. Він очолював помічне військо.

⁷⁷⁸ «Похвальне слово», яке йде далі, посилалося, очевидно, з іншої нагоди і не при Федорі Олексійовичі, а при Олексії Михайловичу. (Див. подальший виклад).

⁷⁷⁹ Рік не проставлено. Має бути: «...в 1681 році».

⁷⁸⁰ Повна назва: «Слово до православного і христоіменитого Запорозького воїнства при піднесенні всечесної ікони святого отця нашого Олексія, митрополита київського і всієї Росії чудотворця в благочестиві їхні полки, [щоб] зібрати їх проти нечестивих турок і татар». Перекладено зі старослов’янської мови. Звірено за книгою: С. Полоцький, Вечеря духовна.— 1681.— А. 93-99.

⁷⁸¹ Олексій став митрополитом у 1348 р.

⁷⁸² Син чернігівського боярина Федора Бяконта, але народився він у Москві.

⁷⁸³ Чанібек — хан Золотої Орди, царював у 1342—1357 рр.

⁷⁸⁴ В оригіналі: «Таідулі». Це було в 1357 р.

⁷⁸⁵ Бердебек був ханом після Чанібека. Він убив батька і став на його місце.

⁷⁸⁶ Голіаф — біблійний персонаж, філістимлянський велетень. Його вбив Давид зі своєї пастушої пращі.

⁷⁸⁷ Рувим — біблійний персонаж, жив у XVII ст. до н. е., родоначальник племені. Гад — біблійний персонаж, родоначальник племені. Монасія — біблійний персонаж, родоначальник племені.

⁷⁸⁸ В оригіналі: «Сеннахиріма». Езекія — біблійний персонаж, іудейський цар, жив у VIII ст. до н. е. Сеннахирим — був царем у Наневії й пішов був війною на Езекію. Його військо було значно сильніше Езекієвого, але той у казковий спосіб ворога переміг: з’явився янгол смерті і знищив 400 тисяч ассірійців.

⁷⁸⁹ Пропуск. Має бути: «Бог наш, помічник наш».

⁷⁹⁰ В оригіналі нема «і спаса нашого».

⁷⁹¹ Омофор — одна з архієрейських одеж, нараменник.

⁷⁹² С. Величко урочисто обставляє акт боротьби проти турків, притягуючи сюди документи, які не належать до цього часу. І. Самойлович переписувався з царським урядом часто й активно, не урочисто, а по-діловому. Можливо, йдеться тут про царську грамоту, послану 3 серпня (за ст. ст.) з наказом негайно вирушати на допомогу Чигирину.

⁷⁹³ Це було вже 24 серпня (за ст. ст.).

⁷⁹⁴ Інші дані: під Бужин пішов сам хан, а за ним Ібрагім-паша з більшою частиною своїх військ.

⁷⁹⁵ Інші дані: це був не острів, а трикутне підвищення, що вдається у Дніпро. У те літо сам Дніпро був дуже сухий, тож, можливо, той трикутник при більшій воді ставав і островом.

⁷⁹⁶ Було то 25—26 серпня (за ст. ст.).

⁷⁹⁷ Один загін спустився на човнах униз по течії й висадився на вільному березі. Вони вдарили в тил. Решта попливли вночі 28 серпня (за ст. ст.), переправилися через Дніпро, і турки з татарами були поставлені перед фактом, що вони не втримали переправи.

⁷⁹⁸ Тут у розумінні «рушничний», янчарка — різновид рушниці.

⁷⁹⁹ Відступили на Крилов.

⁸⁰⁰ Інші дані: військо майже все переправилось у ніч на 28 серпня.

⁸⁰¹ Див. приміт. ⁷⁹⁴. Опис бою, який подається далі, інші джерела не потверджують.

⁸⁰² Витічки й випори — випади війська з обложеного міста чи обозу.

⁸⁰³ Це було в 20-х числах серпня.

⁸⁰⁴ Цифри перебільшені.

⁸⁰⁵ Йдеться, мабуть, про випад козацько-російського війська в ніч з 5 на 6 серпня.

⁸⁰⁶ Демешки — дамаські шаблі.

⁸⁰⁷ Турки зняли облогу самі.

⁸⁰⁸ 29 серпня (за ст. ст.) обложенці не виявили турецького війська під Чиририном. Турки відійшли на ріку Інгул.

⁸⁰⁹ Свій табір турки підпалили.

⁸¹⁰ Чорний ліс — ліс у долині між Великим і Малим Інгулом.

⁸¹¹ Перекладено з польської мови.

⁸¹² Бахматий — татарський кінь.

⁸¹³ Завій — чалма, тюрбан.

⁸¹⁴ Блават — шовкова тканина.

⁸¹⁵ Тобто Крітське море.

⁸¹⁶ Одинець — дикий кабан.

⁸¹⁷ Абиз — татарський мулла.

⁸¹⁸ Теплиця — тепле приміщення, домівка, лазня.

⁸¹⁹ Аспри — дрібна монета.

⁸²⁰ Захищаючи здобуте (латин.).

⁸²¹ Ніж здобувати, шукати (латин.).

⁸²² У Чигирин І. Самойлович з Г. Ромодановським уступили 29 серпня (за ст. ст.).

⁸²³ 5 вересня (за ст. ст.).

⁸²⁴ Перекладено з польської мови.

⁸²⁵ Анахронізм, бо Володимир (Святославич) князював у 978—1015 рр., а Османська імперія склалася після падіння Візантійської імперії (XV ст.).

⁸²⁶ Сибарит — тобто житель грецької колонії на півдні Італії Сибариса. її мешканці визначалися розкішним, гулящим життям. Через це сибарит — гуляка, гульвіса.

⁸²⁷ Шишаки — шоломи.

⁸²⁸ Тут — надгробки.

⁸²⁹ Поховано втікачів (латин.).

⁸³⁰ Злотоглав — парча, дорога тканина.

⁸³¹ Геката — у греків богиня місячного світла, зображалася часом у вигляді трьох зв’язаних спинами постатей.

⁸³² Родопи — високий гірський кряж у Фракії, що йде по східному кордоні Македонії; Медіна — друге священне місто після Мекки у магометан, тут помер Магомет. Ще у XIX ст. туди не міг зайти жоден немагометанин.

⁸³³ Дагон — божество семітського пантеону, син неба і землі. Тут мається на увазі надгробок Магомета в Медіні, який був не «золотавий», а біломармуровий.

⁸³⁴ Австрійський імператор вважався найвищим коронованим достойником Європи, отже, й головним противником турків.

⁸³⁵ Муравський шлях виходив з Перекопу і йшов у північно-східному напрямку до річки Конки, потім на північ вододілом між Дніпром та Дінцем. Від нього відходили по боках дві дороги до Дніпра.

⁸³⁶ Фавн — віщий добрий, милостивий бог лісів, полів, гір, печер, отар. Посилав плодючість полям, тваринам і людям.

⁸³⁷ Див. приміт. 797.

⁸³⁸ Інгул — права притока Південного Бугу. Починається на Кіровоградщині, в середині течії виходить на Причорноморську низовину. Сюди, на Інгул, відступили турки наприкінці серпня 1677 р.

⁸³⁹ Тобто відбивайте Правобережну Україну, яка відійшла туркам за угодою, учиненою з П. Дорошенком та поляками.

⁸⁴⁰ Шайтаном називали Ібрагіма-пашу.

⁸⁴¹ Прозаїчну вставку подано в перекладі зі старослов’янської мови.

⁸⁴² Речення подано в перекладі зі старослов’янської мови.

⁸⁴³ Mores (латин.) — норов, покірливість.

⁸⁴⁴ Honores (латин.) — честь, гонор.

⁸⁴⁵ Тобто на меча апостола Петра.

⁸⁴⁶ Російського царя Феодора Олексійовича.

⁸⁴⁷ Йдеться про Правобережну Україну, яка була офіційно підвладна Туреччині.

⁸⁴⁸ Стефан — архідиякон християнської церкви, був побитий камінням у царювання Антоніна в 154 р. Внесений церквою в число 70 апостолів.

⁸⁴⁹ Шеол — пекло.

⁸⁵⁰ В оригіналі цитати з Біблії подано старослов’янською мовою. Подаємо їх за українським перекладом Біблії.

⁸⁵¹ Ю. Хмельницький залишивсь у Волощині в м. Сороках поблизу України, щоб зваблювати до себе козаків.

⁸⁵² Див. приміт. 739.

⁸⁵³ Консервація — тут: охорона прав.

Року від створення всього живого 7185, а від господнього утілення 1677. Тоді текло друге літо царювання в Росії пресвітлого Феодора Олексійовича, а від війни Богдана Хмельницького з поляками, що була почата 1648 року, докінчувався тридцятий рік нещасливих тогобічних українських подій з безперервним воєнним вогнем, а до того — з чварами, незгодами, війнами, кровопролиттями і з крайньою руїною. Тоді наступило на Україні від турчина, замість божої благодаті і бажаної тиші (із-за примноження людського беззаконня через висяклу в них любов до інших), остаточне і всеконечне розорення й запустіння. А турчин після кам’янецької, хотинської, ладижино-уманської війни відпочивав тільки один ⁷⁴⁶ рік і відразу замислив через свою гординю постати війною для всеконечного захоплення чи розорення тогобічної козако-руської малоросійської України, маючи до того дві причини. Одну проти великого російського государя, що звелів добувати в Чигрині Дорошенка, його турецького союзника, другу проти Чигрина, що, відкинувши його союз і протекцію, схилився під високу руку православного російського монарха.

Отож він постановив у своїй думі спершу розорити війною Чигрин, а потім за одним заходом учинити те саме й богоспасенному місту Києву. А скоро [весна зодягла, землю] травами і красноквітними злаками, приємними людському зорові, відразу отой ненаситний візантійський смок, що завжди жадає християнської крові, виставивши в полі під Константинополем свою Махметову хоругву на війну, свиснув грізним своїм наказом на обидва далеко розлеглі пропонтійські береги, закликаючи під ту хоругву своє зміїне кодло махометан. А коли їх, кінних і піших, зібралося під ту хоругву величезне число ⁷⁴⁷, тоді він, придавши їм багато гармат, можчирів ⁷⁴⁸, бомб і великих муреломних картарів ⁷⁴⁹, також порохів і різних куль превеликий достаток, узапастив до того їх усіляким достатнім провіантом і численними грошовими мільйонами і наказав їм повзти ⁷⁵⁰ від Візантії на Україну під Чигрин, а тоді під Київ. На чолі всіх тих військ він виправив при найвищому своєму вейзирі Ібраїма-сагран-пашу трапезонтського з товаришами, що перед тим дізнав сподіваного щастя під Кандією ⁷⁵¹ і на інших місцях у воєнних оказіях і повернувся до свого цісаря зі значною вислугою; приверстано було до них в допомогу на власне злоумисля і розстригу-венжика ⁷⁵² козацького Юрія Хмельниченка , який мав надію, що скоро приповзе на Україну з турецькими військами і звістить про себе козаків, то не тільки через достойність і заслуги його батька, старого Богдана Хмельницького, але й зі страху перед превеликою бусурманською силою Чигрин з усією Україною знову схилиться під турецьку владу, а його, Хмельниченка, легко зволить прийняти собі за гетьмана.

Чи в останні числа квітня, чи в перші травня турецькі війська рушили від Візантії і неспішно простували звичним шляхом на Україну, визначивши термін воєнному в ній промислу на серпень місяць ⁷⁵⁴. Султан послав указ і ханові, щоб у той термін прибув під Чигрин з усіма кримськими, білогородськими, буджацькими та іншими ордами. А нещаслива тогобічна Україна, через незгоду власних синів і минулих властолюбців-начальників яка палала в безперервному вогні війни й чварних кровопролить, як вище казав, тридцять років, мусила тепер бути певною щодо свого остаточного загину від турчина. Про оцю виправу турецьких військ під Чигрин, про минулі козацькі незгоди і насталий тоді страх, про ретельні святительські молебні цьогобічного малоросійського і всього взагалі духовенства, а до того і всього народу на збавлення Малої Росії від бусурманського находу, також про підмогу, яку послав у Чигрин Самойлович, поетична муза козацького панегіриста Олександра Бучинського-Яскольда в панегірику, названому «Чигрин», співає такими римами ⁷⁵⁵:

Ледь саян ⁷⁵⁶ бусурманський, до стінки прибитий,

Заспокоювать панцир почав злотокритий ⁷⁵⁷

По Хотині, та знову на інші невчаси

І турецькі, й татарські гудуть тулумбаси ⁷⁵⁸.

Чутно брязкіт далеко лискучої броні,

Вже іржуть у тривозі сполохані коні.

Кочі ⁷⁵⁹ тягнуть з возівен, наповнюють гарби,

З тайників витягають всі цісарські скарби,

Відмикають шпихліри ⁷⁶⁰, збирають запаси,

Що роками копили в минулому часі.

Тут глибокі і давні, нажиті з посвяти,

Константинів побожних ⁷⁶¹ викопують спряти.

Чи по згубу, чи здобич минущу бажають

Захопити — невірні в похід вирушають!

Суне сила велика, іде в Україну,—

Плаче вже тридцять років вона на руїну.

Ворогами обдерта з плодів усіх гарних

І своїми побита з амбіцій примарних,

Переділена, повна вона ворожнечі —

Загорілася з жару від власної печі!

Що їй доля в ці літа принесла щербата?

Батька син убиває, іде брат на брата.

Того мало. Найгірше, що гак уже пада,

Тепер бідам давнішим була б вона рада.

Уже власні хвороби забула б навіки,

Вже б пробачив брат брату провини великі,

Бо всіх дрож охопила — гряде вже навала

І для віри святої загроза настала,

Бо старання велике було всього люду,

І отця пресвятого святий дух нас будить

Барановича йменням — архієпископа,

Що на Сівері вчули його добру стопу.

Він рецепти, як лікар умілий, не значить,

Аж допоки хворобу гаразд не побачить.

Тож до ради святої зове капітулу ⁷⁶².

Трьох згадаєм, одної були всі інфули ⁷⁶³:

Гізеля ⁷⁶⁴, щоб жить свято, він давній поборця,

Гілятовського ⁷⁶⁵, також Лежайського — тройця

Ця одним духом скута, усі три прелати.

Інших ще ігуменів, вродженої братії

З усієї Вкраїни — усі послушенство

Учинили і в пильне ввійшли набоженство.

Узяли в богомисля війни всі причини.

За що Бог нас приводить, бува, до руїни.

І не бачать нічого, лиш гріх непокритий

Між людей, тож складають подання для світу:

Щоб всі люди молитви, також призивання

Богу щиро давали, і звечора, й зрання

За монарха, що у вірі правій пробував,

Під яким ми опіку і ласку приймаєм.

Також і за вітчизну, свойого гетьмана,

За усіх — кардинала і прймаса-пана.

І рецепт на біль лютий синове слухняні

Заживають охоче, бо зцілює рани!

Вже турецька притисла нога Україну —

Смок азійський поспішно повзе до Чигрину ⁷⁶⁷.

Він преславну фортецю навколо обходить,

До Дніпра інше військо в загоні відводить,

Щоб обсісти найшвидше усі переправи,

На Дніпра узбережжі свої ставить лави ⁷⁶⁸.

Чигирин у облозі у відчай впадає

І надії на поміч вже майже немає ⁷⁶⁹,

Є на Бога надія! Його допомоги

У молитвах прохає багатий і вбогий.

Гей, багато ми терпим, безсмертний наш Боже!

Нашу неміч твоя міць невже не підможе?

Ходим пізно ми й рано у темнім підлав’ї,

Чи ж То сниться нам неміч, чи бачим наяві,

Диха смрадне болото, вогонь з вуст пітона ⁷⁷⁰,

Із якого ця гідра бридячого лона?

Чи з’явилась зі джбана старого Тритона ⁷⁷¹,

Чи вродила те диво на світ Тезіфона ⁷⁷²?

Християн тисне нехрист накотом важенним,

Вдар їх, Боже! Кинь в їжу гадюкам шаленим!..

Роксоланські рознісши нещадно обози,

Вже татарин нам троки ⁷⁷³ ладна й поворози.

Ні, у сонячнім возі не всяк сісти може!

На Вкраїні своїх ще гетьман не триноже ⁷⁷⁴,

Та покликав охітника пристрасним словом ⁷⁷⁵.

Швидко кілька їх тисяч проскакують, ховом

До Чигрина невтомно ярами ідучи,

Їм утіху і поміч посильну несучи,

Щоб утримать фортецю, поки стане сили,

Дочекатись, щоб наші війська підступили.

Вів Корицький їх Яків, досвідчений воїн,

Його гетьман призначив для виправи тої.

Разом з ним люд служивий у зброї блискучій,

Котрих Ромодановський послав, їх ведучий.

Той люд хоч одвірний та мав і незгоди,

У Чигрин хоч пробились, але не без шкоди.

Наш Корицький у замок пройшов без утрати,

Турку зміг перед очі в фортеці постати ⁷⁷⁶.

Гетьман Самойлович після виправи того новозатяжного свого війська в Чигрин і сам з пильністю дбав, щоб стягти до себе всі цьогобічні полки свого рейменту. А з боку царської величності тягли з великоросійськими військами на Україну князь Григорій Григорович Ромодановський, маючи при собі й калмиків, князь Голіцин ⁷⁷⁷ з осібними військами й воєвода Бутурлін також з осібним московським військом. А за ними приспіли на з’єднання слобідські козаки і смоленська шляхта. Коли ж гетьман Самойлович зібрався і з’єднався зі своїми козако-малоросійськими військами, то пресвітлий государ Феодор Олексійович, заохочуючи й понаджуючи його з усім Запорозьким військом на війну супроти турків і татар, прислав до нього в полки через свого нарошного посланника на благословення всечесну ікону Христового святителя Олексія, Київського митрополита і всієї Росії чудотворця, з таким «Похвальним словом» ⁷⁷⁸, складеним превелебним отцем Симеоном Полоцьким, на той час його, государським, казнодією, за його ж монаршим указом до всього Запорозького війська. Його переписано на папері й читано в усіх малоросійських полках, а потім у 16 [...] ⁷⁷⁹році видрукувано при кінці книги «Вечеря духовна», складеної його ж, Полоцького, працею. Це слово я виписав з тієї книги і поклав тут хоч і над потребу, однак для задовольнення читальника ⁷⁸⁰.

«Цар Соломон, переповнений більшою від усіх ізраїльських царів мудрістю, створив якось собі престол, як честю, так і золотом красний — православнії люде, христоімените воїнство! — а до нього утвердив шестиступні сходи, і дванадцять левів стояло біля приступок з одного й другого боку. Отак праведний Соломон, цар неба й землі, створив собі мислений престол — єдину святу соборну апостольську церкву, прикрашену чистим золотом благодаті і небесною честю. До неї зробив він своєю рукою шість приступок і зволив створити їх за шість днів, підкоривши їх користі й служительству, і огородив їх левами непозолоченими, але дорожчими за всяке золото, бо живими і з даром мови — православним і христолюбивим воїнством, що служило йому не так для негарного постраху, як для захисту від усілякого ворога й супостата. Такими левами з даром мови, обдарованими великою силою від Господа, є ви, христоімениті люде, воїни царя небесного і вірні слуги його дійсного намісника на землі, найблагочестивішого, найтихішого, найсамодержавнішого великого государя-царя і великого князя Олексія Михайловича, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержця. Ви-бо вашою зброєю більше за лев’ячі пазурі терзаєте сильних і жорстоких дивозвірів, що даремно нападають на дітей східної церкви. Ви грудьми своїми, як необорною стіною, огороджуєте російську землю і захищаєте її від наскоків нечестивих бусурман. Ви, невсипущі чатівники жереба Пресвятої Богородиці, надихніться сяйливою вірою всієї православної країни — ви поставлені Богом для швидкої помсти злісним ворогам! Ви справді можете про себе сказати те, що казав Давид Саулові про себе: «Раб твій доглядав батькової отари, і як іноді прийде, бувало, лев чи то ведмідь та вхопить овеча з-між отари, так я, бувало, біжу та й б’ю його, покіль вирву йому з пащі овеча; як же він кидавсь на мене, то я вхоплю його за горло та й уб’ю на смерть». Бо татари нападають на отару Христову і крадуть з неї, наче люті леви й ведмеді, баранів і овець, чоловічу тобто стать і жіночу, а ви, кидаючись услід, багатьох з них б’єте й умертвляєте та своїм промислом і силою встановлюєте бажаний мир, радість, веселощі й гаразди східним братам і родичам вашим, а всі христоімениті люде моляться за вас. У цьому увірений не тільки чутками, але й самими ділами цілковито увідомлений найблагочестивіший, найтихіший і найсамодержавніший великий государ-цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець, що єдиним є царем, який сяє благочестям, єдиним є найвищим стовпом і фундаментом церкви, теплий поборник святого православ’я, старатливий поширювач справжньої віри в Бога Христа, що з’їдається старанням до божого дому; як другий Давид, він захисник і володар усіх правовірних, світ очей усіх православних християн і не забуває вас, прикладаючи своє благословення і зволення своє батьківське до вашого, що від Бога, дбання, бо носить написану на сердечних скрижалях вашу віру й старання та чинить щодо вас милосердний промисел. Тож приносьте гучнішими подвигами вашими більшу службу господові, знищуючи ворогів його пребожественного імені, що нападають на християн, братів ваших і родичів, друзів і сусідів, бороніть од нечестивих агарян, що хапають полон, повертайте той полон на волю і встановлюйте вашою зброєю бажаний мир і тишу російській породі.

Заради тих благословенних та інших багатьох дій пресвітлий государ-цар і великий князь Олексій Михайлович, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержець, візьме в преміцну правицю даного собі від Бога на помсту злочестивим меча і звелить вам учинити те саме. Тож із божою поміччю мужньо йдіть у похід на ваші супостати, смиряйте їхню горду силу, а непокірних топчіть переможними ногами. А коли зможете це вчинити, то благочестивий цар, який не на лук свій сподівається, а кладе всю надію на божу поміч, благословить прислати до вас у ваш православний полк чесну й святу ікону великого божого угодника, отця нашого у святих Олексія, київського митрополита ⁷⁸¹ і всієї Росії чудотворця, він із вашої ж країни, чернігівський уродженець ⁷⁸², але всіх православних християн швидкий помічник та покровитель. А ви заспівайте переможну пісню за його святим піклуванням, молячись йому цілковитою вірою й любов’ю з теплими слізьми, вдійте світле торжество, перемігши злопідступних ворогів. Він же, дивний чудотворець, має дану собі від усемогутнього Бога таку благодать, що втишує війни, переводить лютість звіроподібних скитів у покірливість, а стрім їхній перетворює у страх і втечу. Бо коли він ще жив, тримаючи патерицю московського й київського престолів, страшні його слова усовіщування били ворогів, і вони не насмілювалися нападати на російські країни. Так само й нині, коли він стоїть перед божим престолом зі святою й непорочною своєю душею і може про все просити, вороги забояться його заборони і не зможуть стояти супроти вас, а ви це діло боже візьмете собі до рук під його керівництвом і посібництвом. В давнину велику почесть сотворив великому цьому святителю й чудотворцю татарський цар Чанібек ⁷⁸³, коли через послання вмолив цього святого прийти до нього з Російської країни в його орду до його осліплої тоді цариці Тандули ⁷⁸⁴. Коли ж святий рушив у дорогу і ще коли був на далекій відстані від орди, цариці було явлення, що бачила уві сні того дивного святителя, одягнутого в усе архієрейське, з багатьма священиками й дияконами, також убраними за своїм чином, і що вони приходять до неї, щоб зцілити її. Коли ж вона звістила цей сон цареві, відразу пронеслася звістка, що їде з Росії святитель. Цар відтак і цариця за образом, побаченим уві сні, звеліли готувати з добрих і дорогих тканин священичу одежу на самого святого архієрея і на всіх церковників, що мали з ним прийти. А коли божі помічники наблизилися, цар вийшов назустріч святителеві зі своїм сином Бердебеком, з іншими своїми синами, також і всечесно зі всіма своїми вельможами та князями. А коли святитель прийшов на місце їхнього житла, відразу пошанувався тими уготованими дарами, освятив їх і вдягся в них, так само вдяглися за своїм чином і всі інші, що були з ним, і заспівали молебен. А освятивши воду, він покропив царицю, і від того подарувалося очам цариці світло, хоч і була вона невірна. О чудо превеликого! Раб божий нечестиву просвітлює! О диво чудесне! Зціляє недуг без тілесного лікування!

О милосердя батьківське! Як уділяє недостойну благодаттю! За це він був значно пошанований і щедро обдарований та повернувся додому, несучи мир православним християнам, як покірливим вівцям від хижого й лютого звіра. Так само й другим своїм ходінням в орду він утримав, як богомудрий, своїм увітливим усовіщенням від лукавого зачину лютого варвара і неситого на кров християнську змія Чанібекового сина Бердебека ⁷⁸⁵, що кинувся був полонити Російську землю, і вчинив стадові своєму солодку тишу.

Коли він був тоді в мертвенній плоті такий сильний словом і ділом, ще сильніший він тепер, безсмертно стоячи душею перед Богом, знищить луки ваших ворогів, зломить мечі, а самих потопче, коли не віддадуть йому достойного пошанування. Ви ж, братіє, вірні воїни правовірного царя, воздайте достойне й належне пошанування великому цьому святителеві і старанно кличте його собі в допомогу, як швидкого помічника, проказуючи ім’я його святе Олексій, що є помічник, і не буде даремне ваше прохання, бо написано про це: «Просіть, і дасться вам».

Не сподівайтеся на багатолюддя, на силу, на коні і на зброю вашу, бо написано: «Даремний кінь у спасінні, і зброя моя не врятує мене», але сподівайтеся на господа, що каже: «Поміч моя від господа, що сотворив небо й землю»,— і будете блаженні, як пошле вам господь поміч від Сіону і від святого й заступить вас. Сподівалося чудисько на ім’я Голіаф ⁷⁸⁶ на силу плоті своєї і на зброю, але було переможене Давидом, що був малий тілом, великий у надії на Бога. Його сподіванку священне писання так нам з’являє: «І Давид відказує Філістієву: «Ти йдеш на мене з мечем, списом і щитом, я ж іду на тебе в ім’я господа Саваота, в ім’я Бога військ ізраїльських, що ти зневажив». І пересилив Давид чужинця, умертвив його пращею й каменем і убив його. Коли ж підуть чужинці на вас, озброєні залізом, мечами і стрілами з Голіафом, ви ідіть за Давидом, огороджені надією на ім’я господа Саваота, і насправді співайте переможних пісень. Пересильте їх так, як давні сини Рувимові й Гадові і Монасіїнові одноплемінники ⁷⁸⁷, і воюйте супроти агарян, і пересильте їх, і хай втрапляють агаряни вам у руки, і всі їхні житла, тому що постанете, закликавши Бога, і почуєте ви їх, тому що покладаєтесь на нього, і захопите їхні користі. Коли ж побачите безліч коней і вершників, що йтимуть на вас, не бійтеся, бо боговидець у божественному писанні переконує у такому: «Коли підеш на війну з ворогом твоїм і, побачивши коні, й вершники, і люди численні супроти тебе, не лякайся їх, коли господь Бог твій з тобою». Нам же, ієреям, заповідає казати вам у рік війни: «Послухай, Ізраїлю, ви входите сьогодні на війну з ворогом вашим, хай не ослабне серце ваше, не бійтеся, не страшіться і не відхиляйтеся від лиця їхнього, коли господь Бог ваш іде перед вами, сприяє супроти ворогів ваших і врятує вас». Не злякався благочестивий Езекія гордого Сейнахорима ⁷⁸⁸, оточеного великою кількістю війська, сподівався на Бога і торжествував над своїми ворогами, тому що господь послав янгола свого йому в поміч, що побив усіх хоробрих мужів, вояків і начальників вояків. Бо він своїх вояків збуджував словами про надію, тож і я вам, божим воякам, щоб знайшли подібним покладанням на Бога подібну допомогу, кажу оце: дійте мужньо й посилите, не страшіться, не жахайтеся лиця султана турецького, й хана перекопського, і всієї безлічі лиць, що будуть із ними, бо хоч їх і дуже багато, істина не з ними, з ними-бо м’язи міцні, а з нами господь Бог наш ⁷⁸⁹ — повстаньте за нас! І постане господь за вас, о воїни благочестиві, коли ви труждатиметеся для його божественної слави! Постане господь за вас, коли ви за церкву його святу на її ворогів підійметесь! Постане господь за вас, коли бережете заповідь його, турбуючись про любов душі своєї і про братів ваших, коли дбаєте про звільнення їх не від лютого полону, а щоб зберегти від магометанського опоганення! Постане господь за вас, коли ви грудьми вашими огородите, як необорною стіною, православних християн! Тільки молю вас, брати улюблені, ідіть на це діло боже, скинувши гріховний тягар через святе покаяння і утвердившись небесним напутченням, що є животворящим тілом і кров’ю господа Бога і спаса нашого ⁷⁹⁰; від нього достойно їж і пий і живий будеш навіки за оцим господнім словом: «їж мою плоть і пий мою кров, матимеш життя вічне». До того раджу вам, щоб, благочестиво живши, заховували ви поміж себе любов, і єдиним серцем, єдиною душею йдіте на супостати ваші. Отак з’єднаних воєдино, ворожа сила здоліти вас не зможе, як і стріл ніхто не зламає, коли будуть вони в одному снопці, а тих, що розлучені по одному, і мала ламає сила. Ще любовно вас переконую, щоб усі труди ваші і справи вручали милосердній охоронниці всіх правовірних преблагословенній матері божій і здійснювали вашу службу під її покровою, і матимуть вони блаженний кінець. Зрештою, випадкові в поміч, закликайте великого святителя Олексія, щоб він як пастир захистив вас, овець словесної Христової отари, від хижих вовків, од нечестивих бусурман — хай подасть вам благословення на це прийдешнє діло, хай вимолить вам у господа силу, непереможну силу, промисел розсудливий, раду здорову, путь неблазенний, подвиг щасливий! «Хай страшні будете в їхній очах, хай один із вас пожене тисячу, а два подвигнуть тми». Ти ж, о божественний святителю, прехороший пастире, премилостивий отче, премудрий учителю, предобрий наставниче, співпрестольнику з апостолами, лікарю премилосердний, служителю богоприємний, світильниче пресвітлий, вождю дуже справний, архієрею божий, дивний чудотворче, отче святий Олексію! Будь за іменем твоїм посібником цьому православному воїнству, покривай їх омофором ⁷⁹¹ своїм від ворожих стріл, побий своєю пастирською патерицею люту зброю противенців, огороди стадо це словесне стіною твого благословення, підійми руки свої святі до господа на небеса, як колись боговидець на горі в пустелі, хай ці православні вояки приймуть твоїми святими молитвами від господа утвердження в цьому подвизі, щоб присмирювати гордих ворогів, які не хилять своїх колін перед іменем пресолодкого Ісуса; хай знеможеться лук сильних ворогів, а безсилі підпережуться силою; коли ж злочестиві вороги щось неправедно захоплять від благочестивих царів, то хай повернуть те у державу благовірного нашого царя і великого князя Олексія Михайловича, всієї Великої, Малої і Білої Росії самодержця, бо коли буде все на місці, прийде Бог, єдиний у святій тройці, і буде він прославлений від правовірних у храмах і співові, так само і його пресвятому імені бути прославленому в храмах. О, дай нам, всещедрий Боже, заполучити те через молитви святителя Олексія, заради слави імені твого. Не нам, господи, не нам, але імені твоєму дай славу від усіх сил небесних, що славиться нині і на безконечні віки. Амінь».

При отій іконі Христового святителя Олексія і при тому слові було принесено й особливу монаршу грамоту до гетьмана Самойловича ⁷⁹² , що хвалила його попередню вірність і заохочувала на упередню війну проти бусурман, підтверджуючи всій малоросійській Україні і всьому Запорозькому війську всілякі давні вольності з побажанням тільки військової служби. Оцією милостивою монаршою грамотою, іконою Христового святителя Олексія і тим похвальним словом, як гетьман Самойлович, так і все Запорозьке малоросійське військо були вельми втішені й заохочені на війну супроти бусурман, хоч би й до останнього занепаду.

У перших тоді числах серпня всі згадані великоросійські й малоросійські війська, що були непоодаль, стяглися до своїх обозів і дісталися 7 серпня дніпрового берега, що навпроти Бужина. Тоді ж принесено звідомлення, що вже й візантійський смок приповз на Україну й обклав та почав бомбардувати й добувати четвертого серпня своїми багаточисленними військами старовічне столичне козацьке місто Чигрин. А звідомившись, що сильні царські й козацькі війська вже наблизилися до Дніпра на оборону Чигрина, відразу виправив ⁷⁹³ з гарматами кількадесят тисяч янчарів й одного солтана теж з кількадесятьма тисячами орд ⁷⁹⁴ до дніпрового берега під Бужин, наказавши їм, щоб аж ніяк не пустили через Дніпро християнських військ, що йдуть на оборону Чигрина. Тоді ті янчари й татари прийшли до дніпрового берега, де мало перевозитися християнське військо, й, осадивши його всього гарматами й шанцями, були певні, що не пропустять через Дніпро на той бік християнських військ, про що не мали сумніву й вейзир з пашою під Чигрином. Але в тому надія їх одурила, оскільки всемогутній Бог того літа ще не дав бусурманові на свій жеребок берда, а надав християнським вождям таку раду, що вони, станувши біля дніпрового берега і побачивши на тому боці обкладений турками й татарами дніпровий берег, звеліли завезти нічною порою на один дніпровий острів ⁷⁹⁵, що був просто турецьких шанців, ховано поставити й націлити на той бік Дніпра, де були янчари з татарами, кількадесят найбільших гармат, що могли досягти в найдальші цілі, а козакам, найвиборнішим стрільцям, кільканадцяти тисячам, наказали тої ж таки ночі позатягати на той острів сухменем водні човни і вночі з острова в належному до війни порядку й уладнанні тихо попливти через Дніпро і вдарити на ті турецькі шанці,— було це в середніх чи останніх числах серпня ⁷⁹⁶.

Я, описувач того діяння, не міг мати достатнього знаття з реєстрових козацьких записок про ту першу Чигринську війну і змушений був вичерпати його з панегіричних рим згаданого Олександра Бучинського, який пише, що згадані виборні козаки, всівши серед темної ночі в свої човни, тихо поплинули від свого острова через Дніпро на турецькі шанці ⁷⁹⁷. А коли турки побачили їхню навігацію, видали на них під темну зорю кількаразовий нітрохи не шкідливий гарматний і янчарський ⁷⁹⁸ вогонь, якого козаки принаймні не збоялися, а просто й тихо попливли на берег до бусурманських шанців. Коли ж були близько берега і вже досягали тичками дніпрового дна, то заграли вони на військових музиках марсовий танець на кров. До тих ігор шанцеві янчари не могли й не вміли відправити воєнного танцю, мало билися з козаками, були побиті й пересилені від них, без пам’яті покинули свої шанці з гарматами й усілякими припасами, що були при дніпровому березі, і повтікали в тамтешні ліси й луги ⁷⁹⁹. А скоро розвиднилося, гетьман Самойлович дістав певну відомість про вибиття турків з тих шанців і послав тоді до того свого першого війська, до опанованих турецьких шанців, кільканадцять тисяч козацьких мушкетерів, а для переправи своїх військ наказав денно й нощно розшуковувати й споряжати з різних місць пороми й усілякі водні судна ⁸⁰⁰.

Ібраїм-паша і вейзир, довідавшись про втечу своїх янчарів із дніпрових шанців, дуже затривожилися і, побивши києм боки своїх марнотних Богів, на яких сподівався, сам зі свіжими янчарами, ханом й усіма ордами прибув від Чигрина до дніпрового берега під Бужин і міцно натис на те козацьке військо, що відняло турецькі шанці. Тим часом кілька тисяч московського війська, а особливо з Низу запорожці, виправлені від кошового Сірка, припливли човнами в допомогу до тих козаків, що були у віднятих турецьких шанцях, і наступного дня, як зійшло сонце, зачали разом з тими козаками міцний бій з турками й татарами. Побачивши це, московські й козацькі війська, що були на цьому боці Дніпра, відразу почали за указом випускати через Дніпро зі згаданого дніпрового острова з гармат, що були в закритті, на татарські й турецькі війська сильні перуни, якими не тільки побили й розлучили з життям багатьох турок і татар, що були в бою, але й не обминули тією смертною порцією й ханського сина. Отак паша, вейзир і хан, нічого не вчинивши козакам, змушені були повернути з великою шкодою назад до Чигрина.

Венжик Хмельниченко, звідомившись про це, вельми стривожився на своє нещастя і, боячися тіснішої неволі від турчина, знамірився був попустити своїй недолі віжки і втекти від турків на християнський бік. Але, оточений пашами й таємно політичними над собою караулами, не зміг того вчинити. Московські ж і козацькі війська зараз після тієї виправи й битви почали, не бачачи жодної перепони від турків і татар, з великою швидкістю й пильністю денно й нощно перевозитися приладнаними водними суднами й поромами за Дніпро, знамірюючись учинити належну допомогу Чигрину, який хотіли порятувати і який уже приходив від бусурман у відчай. На той час один добрий молодець козак, виправлений звідти, прокрався справним промислом і відважним серцем через усі турецькі й татарські війська, прибув до гетьмана Самойловича й доповів йому, що турчин міцно ошанцював і обклав Чигрин та вже цілий місяць здобуває його з пильністю, заживаючи всіляких способів і вигадок з превеликими штуками й коштами до здобуття; вночі дві, а вдень тільки півтори години допускає обом військам відпочити. І оцим своїм наступом та війною він дуже вже надокучив чигринським обложенцям, але хоча сміло шанцюється та лізе під Чигрин, однак дістає навзаєм і від читинських обложенців через витічки й випори ⁸⁰² сильну відсіч і зазнає великих утрат у своїх військах.

Вже після цього турчин, невсипущо дбаючи про здобуття Чигрина, підвів дві значні міни під чигринські стіни , а коли виламав їх ними, то, безсумнівно хотів утиснутися величезною силою через ті проломи в Чигрин. Тоді козаки-обложенці мужньо й великодушно виступили з голими грудьми через ті ж проломи з Чигрина і, заслонивши його собою, мали з янчарами превелику, кілька годин незгасну битву, аж доки не забудовано поламані стіни. В цій битві при всесильній божій помочі забито 30 тисяч турків і втрачено тоді ж 5 хоругов власного війська ⁸⁰⁴, однак чужі полки було відвернено од Чигрина. Третій турецький підкоп у Чигрині козаки спостерегли, відразу його перерізали й відняли і тим порохом частували турків, а на частих витічках одних турків забивали в шанцях, інших хапали за волосся з шанців і затягували живих у Чигрин разом з турецькими гарматами.

Побачивши таку шкоду в людях і гарматах, турчин зараз-таки уміцнив усі свої шанці й обклав їх плетеними й наповненими землею кошами, також поприковував до дерев’яних стовпів міцними ланцюгами у шанцях і гармати, щоб козаки своїми вискоками, як раніше, не могли їх зручно хапати і тікати до Чигрина своїми норами. Однак те туркам допомогло мало, оскільки мужні обложенці-козаки самі-одні (бо великоросійське військо, що було в Чигринському замкові, з козаками ні в якому разі не виходило), частократ випадаючи з Чигрина, вдирались у турецькі шанці і через коші, багато забивали в них турків, а численні гармати, приковані до стовпів, відломлювали і запроваджували в Чигрин. А надто коли якось опівночі козаки, чигринські обложенці, впали були мужнім серцем і в обоз поміж самі турецькі намети, витряхнули з м’яких розкішних перин турків, що заживали солодкого сну, вчинили їм велику тривогу, замішання й ущербок і з великими здобичами щасливо повернули назад у Чигрин ⁸⁰⁵.

Турчин, однак, сильно дбав про здобуття Чигрина, покіль не приспіли йому на відсіч від Дніпра великоросійські й козацькі війська. Тим часом Ібраїм-паша нагло захворів на подагру, однак, доказуючи своє передзавзяття, відразу звелів для захисту свого війська від чигринської стрільби прилаштувати й припровадити під чигринські мури велике число повстяних гарб, що ззовні і зсередини були товсто увиті й уклеєні льоном та прядивом зі смолою. Коли це було вчинено, то за наказом паші янчари в тих гарбах відразу почали сміливіше і без свого хитання просовуватися під чигринські мури. Коли ж тим гарбам і янчарам у них дрібна стрільба вже нічого не могла зашкодити, то один німчин із замку, що був при московському війську, хутко кинувся, був-бо моторний, і наробив предивних гранат зі смолою й лоєм, добре вкручених, начинених порохом і сіркою. Коли ж потім янчари з певною надією на чигринську згубу присунулися близько під чигринські стіни в тих смоляних гарбах за проводом самого вейзира й Ібраїма-паші, то московське й козацьке військо з Чигрина й Чигринського замку густо випустило не шкідливу тому гарб’яному штурмові дрібну стрільбу і вдарило на них з усіх гармат. Вслід за тим гарматним громом запалено й кинено з Чигрина під усі згадані гарби оті смоляні й сірчані гранати, від яких приправлені до штурму гарби почали запалюватися й душити янчар смоляним та сірчистим димом,— серед воєнної бурі й завірюхи турки аж ніяк не могли загасити той вогонь, оскільки з Чигрина не загасала й згадана гарматна і дрібна стрільба. Тоді турки, змарнотувавши в своїй надії здобути Чигрин, із ганьбою та з великим ущербком у своїй силі, покинувши свій гарб’яний штурм, змушені були чмихати й утікати одні в шанці, а інші від списів та демешок ⁸⁰⁶ козаків, що вийшли на випор, аж у свій обоз. Через те й сам вейзир з Ібраїм-пашею втекли до своїх наметів і, кинувшись на землю, дякували своєму пророку Махомету, що не допустив їм погинути в тій воєнній завірюсі і страшній колотнечі. Після такого програного штурму й занепаду вейзир та Ібраїм-паша, упереджуючи перешкоду в своєму замислі від російських і козацьких військ, що мали наступити від Дніпра в поміч Чигрину, зажили нової моди і способу на здобуття Чигрина, і то такого, що зібрали зі всього війська до спільної череди багато годівних азіатицьких буйволів та корів і нарадили, погнавши їх примусом, наповнити ними чигринські рови, а по них наказали янчарам уломитись у Чигрин. Козаки, які вже мали нестачу в м’ясі, угледіли це з чигринських мурів та стін орлиним оком і, як лев на лови, були готові дати відсіч череді худоби, а з нею й янчарам, чекали тільки гарматного початку. А коли та череда, що голосно рикала, зблизилася, гонена примусом, до чигринського рову, тоді з усіх стін та гармат чигринських, завчасу добре на те приготованих, випущено міцні перуни, від яких череда, вельми побита, відразу змішалася і кинулася нестримним рухом назад і своїх янчарів, що їх гнали, полки й шики змішала, розгромила й потоптала. А козаки випали з Чигрина по готовому такому ладові і легко, безборонно й достатньо напоїли свої списи й демешки бусурманською кров’ю, причинивши їм великий ущербок.

Після тих подій відразу ж з другого боку, від Дніпра й Бужина, наспіли на поміч Чигрину численні легкі, як орли швидколітні, московські й козацькі війська і з обох боків міцно наступили на турецькі війська й сили і змішали їх ⁸⁰⁷. Насіли вони мужньо й на самий турецький кіш. Діялося це 27 серпня ⁸⁰⁸, коли в Києві на горішньому місті (були в ньому з царських начальників князь і воєвода київський Іван Борисович Троєкуров і окольничий Іван Іванович Ржевський), як свідчить про те київський «Синопсис», отець Гізель, печерський архімандрит, та інші ігумени з усім духовенством і багатолюдним зібранням мало не цілий літній день відправляли молебень, ходячи довкола того горішнього міста з чудотворною печерською іконою Пресвятої Богородиці, яку дотіля ніколи не зрушували з місця, та з іншими іконами, чесними хрестами і святими божими мощами.

Тож проти них турецька й татарська велика сила, либонь, міцно опиралася, однак, цілковито зрозумівши, що вже наближаються всі християнські війська з обозами й піхотами, засумнівалась у своїй міці, турки впали в сильний страх та й кинулися втікати налегці додому, покинувши всі обозові тяжарі, запаси й великі користі чигринським обложенцям ⁸⁰⁹, а також помічним російським військам. На ті користі кінні війська мало дивилися, гналися за турками й татарами від Чигрина аж до Чорного лісу ⁸¹⁰ і всюди по тамтешніх полях, а найбільше під Чорним лісом погромили й побили їх велике число. Це все та ж таки поетична муза згаданого панегіриста Олександра Бучинського-Яскольда описує і з’являє такими римами ⁸¹¹:

Ці поля чигринські давно не орались,

Гострим скопані рогом, а трупом всівались.

На миль декілька турків лягло, яничарів,

Вал поклався високий і з диких татарів.

Коні мчаться по трупах і трупом лягають,

Русь уже не бахматих ⁸¹², турецьких сідлає!

Повно цінних завоїв ⁸¹³, і кожен в блаватах ⁸¹⁴,

На війні козак піший, з війни — на бахматих.

Не бродивши, козак наш зумів взяти качку,

Не ходив до них морем, суху дав трепачку.

Не шанують тут трупа — наука з Чигрина:

Погреб вовк відспіває, як з’їсть поганина.

Воювать з козаками, хай знає,— не жарти,

Не попустять оцього вкраїнськії варти!

Милосердя не варті, бо не християни

Добродійства не мали вони і на рани.

А уздріє голота, що в ворога злото,

Більша буде від злота на турка охота.

Крикне: «Ми Магомета поб’ємо і скрушим,

І його володіння омежим і здушим!»

Чутка давня: віщала одна пророкиня:

«Як у згоді христяни, то турок загине».—

В тайні рицарі раду тут стали чинити:

Хто з нас віру бажає тверду боронити,

Серце мужнє потрібно в броню одягати,

Турок буде при тому, як пір’я, порхати.

То козак! До коша он вже загнаний турок,

Ті убиті, а інші, подібно до курок,

Що розтріпав їх яструб, і гнізда кидають,

І куди впаде око кіннота тікає.

Від орлів царських турки нещадно побиті,

Злобним головам годі при тому вціліти.

Штучні міни забули, вони їх поклали

Там, де скелі преміцно Чигрин підпирали.

Наче лин у коші він, з заціпленим духом,

Чи немов бик шалений, що перед обухом

Свою голову хилить, крутими рогами

Землю риє і топче сердито ногами,

Ще й пісок розкидає, аж шарпає скроні

Сам свої, роз’ятрілий,— і злість уже тоне!

Він шукає поради, та що оті мислі,

Коли лоба нещастя не звільнять навислі.

Бо сам хан знемагає з смертельної рани,

Із башею й своїми міркують солтани,

На дунайський вже берег звертають всі око,

Щоб їх хвиля на потім в степу прешироко

Не рознесла, загнавши в дубові відроги,

Де низали б на шнур їх, неначе міноги.

Тож Браїм-баша кинувсь у пломінь скажений,

Був під муром він тричі, загинуть, шалений,

Став готовий: «Хай взнають гавурського гроту

Груди ці, ніж срамотно бажать повороту!

Я ж бо той, що в народів беру їх свободи,

Скелі в ноги схиляю й кандійськії води! ^8І5

Чи одну тут не взявши, віддать маєм кліті,

Чи ж не зможе павучі порвати лев сіті?»

І як тільки ясний день в антипод впадає,

То у місячнім світлі у табір влітає

Наш козак. Тут так гарно, пишнота засліпить,

Турський місяць до згуби хай турку присвітить!

Ледь баші гук козацький в наметі долине,

А вже військо побите, а решта ще гине,

На коня він незгайно стрімкого злітає,

В чистім полі притулку для себе шукає.

За своїми метнувся, десь, може, кочують,

Ось напав. Ні, на полі ніч вічну ночують.

І його обіймають страхи прегарячі,

Коли свіжу кров турську струмками побачив.

Тут і там, мов одинець ⁸¹⁶ хрющить в гущавині

Маври разом з абизом ⁸¹⁷, мов дикії свині.

А отам запорожець, й під листом він чує,

Як найліпший мисливець уважно чатує

На кота а чи лиса, і де оком скинув,

Ниже ціль із гвинтівки і б’є безупину.

А у степ чистий скочать, то верхи ганяє,

І з тріумфом шаблюка з коня їх збиває.

Стелить миль на десятки, кладе переправи

З турків злих українець для вічної слави,

Поки простору стало аж ген по границю,

Кров гаряча заповнить турецьку теплицю ⁸¹⁸.

Турка визуто сильно із тої розкоші —

Балдахіни в наметах ладнав прехороші,

Та його у кошах тих взяли катаракти

І женуть утікати в непевнії тракти.

Аспри ⁸¹⁹, блискітки всякі, як пір’я, літали,

Осідлав козак турка, в полон мало брали.

Більше лупу із трупу гадали зідрати,

У надії до решти тих турок попрати.

Вірять в того, на кого був зважився стати

Поганин, що Христа так любив зневажати.

Бусурмана прогнали до Чорного лісу,

Замикнули в дім темний — під вічну завісу.

Збили турка дощенту, знесли кіш із грунту,

Чи ж дістане, хто знає, баша Трапезунта?

І хоч темних лісів він проскочив був чати,

Але кари від пана ще має чекати.

Сам-бо, parta tueri ⁸²⁰ замінює цноту,

Quam quaerere ⁸²¹, козак в дім спішить на роботу.

Після такої першої чигринської щасливої перемоги над бусурманами і після звільнення Чигрина від ворожого оточення ⁸²² й руїни обидва війська, великоросійське й малоросійське, віддавши подяку Богові спасителю і сильному помічникові своєму на ворогів, залишили в Чигрині значну козацьку залогу й невелику частину московського війська і відійшли з-під Чигрина до Дніпра ⁸²³, а переправившись через Дніпро, щасливо розійшлися по домівках у середніх числах вересня. Згаданий же панегіриста Олександер Яскольд закінчив свій панегірик, названий «Чигрин», такими словами:

ПОЧУТТЯ ВДЯЧНОСТІ ⁸²⁴

Не собі козак славу, мій Боже, віншує,

Хоч скарби із звитяжства належно шанує,

Першу міту для слави твоєї, о Боже,

Силу взявши, наш лицар злу силу знеможе.

Турські топче загони і пріч проганяє,

І, щоб віра тривала, свій край захищає.

Бо відколи ще княжив у нас Володимир,

Ми із турками бились, змагалися з ними ⁸²⁵,

Князь той, Руську державу грудьми захищавши,

Наче скло, пиху гордих крушив, потоптавши.

Тим козак і у наш час не дружить зі страхом,

Сибаритським ⁸²⁶ не ходить ніколи він шляхом,

А бере він собі за взірець Геркулеса;

Не зійде зі шляху він ані на півкреса.

Зараз Русь на дорозі своїх предків гордих

Гонить скоком лісами татарськії орди

І, збиваючи в турка блискучі шишаки ⁸²⁷,

Собі слави малює довічної знаки,

Насипає могили, кладе і купреси ⁸²⁸,

Написавши надгробок: «Fugaces oppresi» ⁸²⁹—

Вікопомно читайте, ідіть на могили,

Туркам сипані русом із божої сили!

Тож твоя хай покриє правиця нас, Пане,

Хай візьме гору русин і згинуть погане!

Перед світлом пречистим нехай стуманіють,

Хрест поб’є, то розтануть як віск і здиміють.

В Магомета побачим усю їхню раду,

Нехай вітром знесуться і з пилом осядуть.

Нехай знають: живий Бог Богів у Сіоні,

Покажи ти їм славу на власному троні,

Хай поганські мечеті твоя міць зруйнує,

Хай не кажуть: «Де Бог той, що вас порятує?»

А ми кажем: «Бог з нами. Хто тільки постане

Проти нас, то без сліду залишим, погане!»

Бо про силу цю божу — і ви це признали —

Дивний знак і знамення усі прочитали.

Якась пані вельможна обходила мури,

У злотоглав ⁸³⁰ убрана, обходила мури.

І фатальним декретом вона пригрозила,

А по страшнім видінні з очей відступила.

Християнська Покрова — та дивная пані,

Пиху скоро вона вам зламає, погані,

Обірве лук, напнутий на нас, християне,

Християнин від того окрилений стане.

Лук рука не подужа на нас підійняти,

Перед Богом ми щиро почнемо співати:

«Онде видно — погани, що кедри ліванські

Вже заносили в думи неситі шайтанські,

А воно комусь дивно, що в думку це клали,

їх минаєм, шукавши,— без сліду пропали».

Боже, хай же правиця твоя, взявши зброю,

Міць покаже достатню, як дійде до бою!

Триголовця отого, страшної Гекати ⁸³¹,

Ми боятись не будем, потягнем до страти.

Хто Христа вихваляє, поможеш отому,

Щоб ганебну дер шкуру він звіру страшному.

Як спочатку давав нам на турка відвагу,

Так і далі хай хилить війни рівновагу,

І за це будеш, Пане, хвалу вічну мати,

Що у нас мусив турок отак погибати.

Добре альфу читають тобі в Греко-Русі:

Боже, вірить невірних нехай Русь примусить!

І омега тим стилем хай читана буде:

Хай тріумф Русь до решти над турком здобуде!

Вірять (літера каже), це справиш належне —

З зору руських химера навіки хай щезне!

Кривду літері вчинять,— те кожен побачить,—

Як її буде турчин нам в школі тлумачить.

Боже! Альфа й омега є для козака ти,

Буде літер безчестя на тебе лягати!

Вірю в кривду цю літер, як в божу я волю,

Турка, Боже, на шаблю дай в марсовім полю!

ЗАКЛИК ДО ЛИЦАРЯ

Мало в полі робили, хоч у полі руси

Час утратили добрий, впавши у спокуси.

Годі, лицарю славний, марно сумувати,

Будеш, турка клянучи, в лісі зимувати.

Переможеш весною, перейдеш крізь гори,

Досягнеш Пропонтиди аж туди, де море.

Отчу віру підперши, славу України

Піднесеш над Кавказу винеслі вершини!

Гемус, гострі Родопи, Медіни багаті ⁸³²,

Магомета дідизну зможеш собі взяти,

Скрушиш гріб золотавий бридкого Дагона ⁸³³,—

Знай, того потребує віри оборона.

ОХОЧА СТЕЖКА

за жовніром, котрий битиметься в 1678 році

В сімдесят і восьмий рік, о миле жовнір’я,

Хто пегасів лет подасть чи з голуба пір’я,

Щоб за вами я літав у кожну хвилину,

Як ви б’єтесь чи йдете кудись до спочину.

Чи у полі між квіток, чи на перелозі,

Чи шугаєте в човнах у морській дорозі,

Чи як сиплете вали в степу на границях,

Чи як ніжитесь, бува, в цілющих теплицях,

Чи дунайські десь мости ви б’єте потроху,

Чи поклонитесь, бува, бридкому волоху,

Чи проходите коли загоном у полю,

Відбиваючи в татар своїм людям волю.

Чи агів із Кам’янця в полон заберете —

Плату цісарю свою велику даєте ⁸³⁴.

Чи труснете чорні ви лісів гущавини,

Щоб безслідно кримчаків погнать з України.

Чи під небом заснете на шляху в Моравах ⁸³⁵,

Пильно сховані сліди шукаючи в травах.

Це Фавоній ⁸³⁶ посприяв у цьому ласкавий —

Заживаєте ви скрізь заслужено слави!

В сьоме липня берег ви Дніпра залишили ⁸³⁷,

Й перші кулі на Інгул ⁸³⁸ уже полетіли,

Де розкинув кримський хан татарські когорти,

Щоб дорогу простелить до клятої Порти.

Нездоланними грудьми на них ви ставайте

І границю за Чигрин свою розширяйте ⁸³⁹.

Боже, місяцю дозволь зламать гострі роги,

Тріумфальний вірш тоді дійде до порогу,

А коли од вас при тім візьме він наснагу,

Не втомлюся я співать про вашу відвагу!

ДО НЕОХОЧОГО

Не дивуйся, сусіде, що я із народів

Славлю тих, що у рабстві, і тих, що в свободі,

Бо Господь у несилі свої славить сили,

Він живе в простоті, щоб його возхвалили!

Про ту ж першу щасливу чигринську козако-руську війну з турками дістався мені зошиток якогось іншого автора, писаний польськими римами, який хоча мені й менше потрібний до моєї літописної розповіді, однак для забави охочому читальникові кладу його тут від слова до слова:

На Русі першим князем був Кий. Русин — б’ється;

Кий, щоб бити добряче, у руки береться.

Пашував Браїм-баша,

Бах — і в ліс його душа!

Кавалери одважні сидять у Чигрині,

Їх татарам і туркам не вибити нині,

Від гармат, мов полова, османці летіли,

Відійшли із ганьбою, мужів не здоліли.

Ворота пекельні не здолали Чигрина й Шайтан-паша ⁸⁴⁰. Всі поганські Боги — чортовиння; Господь же небеса сотворив. А коли Господь не збереже міста, завжди воно буде в небезпеці ⁸⁴¹.

Херувими рай глядять, Бог стеріг Чигрина,

Щоб на нього від поган не зайшла руїна.

Коли Бог з нами, ніхто тоді на нас ⁸⁴².

Досить швидко — будь-коли добре.

Що за думу заспівав турчин під Чигрином,

Як тікав. Чигринцям — сміх, в нього — сльози плином.

Гей, турченку, за Дунай, як втечеш тим часом,

Вдруге на Чигрин, зважай, не накидуй ласо!

Як тебе вгостили тут, іншому повідай,

І який гостинець взяв, то такий і видай!

Добре матися й орді — турчина побито:

Із пшениці перейшли, стиснуті, на жито!

Після штук турецьких всіх добре ворог битий —

Гордий був, та перестав, вже він не сердитий.

Має чим хвалитися він перед султаном

І султанові повість, хто у русів паном.

А гарач який узяв — хай веселий буде,

Як прийде, натрапить він на меча повсюди.

Бо хто мститься, то того двічі будуть бити,

Знаю певне: слово те зможемо сповнити.

Зрештою, і господь Бог може сам помститись,

Знищить пишних гордяків, змусить присмиритись.

Не іде наука в ліс, научила mores ⁸⁴³

Русь татар та османів, має тож honores ⁸⁴⁴.

Добре, турче, собі радь, лапки стань лизати,

Іншим разом в Руський край краще не з’являтись

А коли спокуса ще, турчине, спокусить,

То побачиш, що візьмеш, те покажуть руси.

По пророцтва не ходи і до Махомета,

Від Русі тобі конець, знай отож про це ти.

Врятували ноги раз, вдруге буде годі,

Втрапиш ти у власну сіть, що на нас лагодив.

Що без помочі візьмеш, кожен добре знає —

Україна лиш одну божу поміч має.

На Петрового меча ⁸⁴⁵ буде покладатись.

Допомоги від людей годі їй жадати.

Бито пса, нехай навік страх од того має,

Теодора-сударя ⁸⁴⁶ турок не здолає.

Теодор той — божий дар, та султан ні в око,

З Махометом на усіх напада наскоком.

Він як Бог, хоч цар земний, зватись небом любить,—

Непохибно те усе турчина погубить.

Висланим послам дано добру упоминку —

Під Чигрином зажили немалу нагінку.

Через те фортуна лиш турка врятувала,

Аби більша, як впаде, скрута не здолала!

Бачив дерево, увись дуже підіймалось,

Ще б до неба проросло — в хмарах поламалось.

Теслярчук наш потесав труни на гевала,

Тож нехай Русь на мечі переробить рала.

Не чекає вдома їх, хай на турка піде,

І тоді побачить він, які вдарять біди.

Русь хоч зараз турку ще з примусу підвладна ⁸⁴⁷,

Та до царських вона військ доєднатись ладна.

Бо вони — овечки лиш, турок — вовк заклятий,

То й готовий він овець завше похапати.

Тільки цар отарі тій голова пристойна,

Бо на ласку панську і на все інше гойна.

І в сподіванці отій вівці будуть знову

Бити турка, аж візьме він біду готову,

Тобто згине, як собі сам і пророкує,

Поверне господній гріб, в гробі завікує.

Від собаки святість Бог забере й забуде —

Віру маємо, що те невзабарі буде.

Не стає паперу вже, треба слова стислі —

Що не буде в нас поган, пристає до мислі.

Турок розкоші зажив у житті свойому,

Махомет його чека, бо уже по всьому.

Мудрий русин турчаку відшука управу,

Повесні над ним дізна іще більшу славу.

Буде турок немалу силу готувати,

Русин знає, як його вдома зустрічати.

Та зволяє краще він стрічі в його дому,

Не своє, його добро споживать при тому,

Не свої, його краї, густо кров’ю злити,

Буде краще, ніж би нас він почав губити.

Тільки треба доладу у похід збиратись —

В його краї нема ліпш турка воювати!

Коли мученик Стефан ⁸⁴⁸ був камінням, бідний.

Тяжко битий, то Господь бачив його біди.

А як кидав в Чигрині в нас з гармати ворог,

З нами був тоді Христос — бачили прозоро.

І хвалити його міць, не свою, ми стали,

Через те звідтіль поган, наче псів, погнали.

Мати божа, янголи наглядали свято,

Як уміли за Христа й віру постояти,

Вони янгольським пером спишуть, як ви мужньо

Стали і Шайтан-пашу відлякали дружно.

Бо коли на ворогів з міста випадали,

Як колосся під серпом, турки полягали.

Слава коні свої там острогами била,

І бойовище вона трупами покрила.

Ваша матір, давня Русь, смак пізнала слави —

Хай за мужність вашу скрізь рицар світу з’явить.

Був би каменем хіба, щоб те не вчинити,

Руський рицарю, і гріх мав за те носити!

Хай господь на бій серця більше вам запалить,

І відвагу вашу хай сам собі похвалить.

Ви ж бо хрест, господній гроб, в церквах бороніте

І, як почали, поспіль турка геть гоніте.

То вужака, як йому голову не втнете,

Від отрути ви себе не убережете.

Надивитись пес не дав, хутко вдарив в ноги,

Іншим разом до Русі не знайде дороги!

А відважиться іще, то сказати мушу —

Добре вас побили тут, бійтеся за душу.

Бо Павло-пророк увіч гибіль вам віщує,

Він на третім небові добре нас цінує.

Поводяться, як вороги хреста Христового.

Їхній кінець — то загибель. ДО ФІЛ. 3 В.18—19.

Господь турському притер місяцеві роги,

Цілий місяць штурмував, а по тому — в ноги!

Собі добре зміркував, бо напевне б згинув,

Встиг: із шиї собі він гак смертельний скинув.

Цілуй землю, по якій ти біжиш, турчине!

Каже Русь: коли живий, то напевне згинеш.

Ну, а зараз ми усі присуд тобі робим:

Від козацьких ти шаблюк ляжеш скоро в гробі!

НАДГРОБОК ОРДІ З ТУРКАМИ

Махомет, своє перо омочивши в смоли,

Виведе надгробок і поприймає в школи.

І зубами всі почнуть скреготать навіки,

Що, шалені, позбулись божої опіки.

В чорта вірили вони, то й належать тому

Навік-віки, бо самі слугували злому.

А праведний тішитись буде, бо помсту побачить, у крові безбожного стопи свої омиє.— Псал. 57(58), в. 11. Отож ненавиджу твоїх ненависників, господи, і твоїх заколотників бриджусь, повною ненавистю я ненавиджу їх — вони стали мені ворогами! — Псал. 138(139), в. 21—22. Права рука твоя, господи, вславлена силою, правиця твоя трощить ворога, господи! А своєю безмірною величчю ти розбиваєш своїх заколотників.— Вихід, 15, в. 6. Я кличу: преславний господь, і я визволений від своїх ворогів.— Псал. 17 (18), в. 3. Може один гнати тисячу, а два прогонять десять тисяч.— 5 М., 32, в. 30. Ми ввійшли до огню й до води, але на широкі місця ти нас вивів.— Псал. 65(66), в. 12. Та визволить Бог мою душу із влади шеолу ⁸⁴⁹, бо він мене візьме.— Псал. 48(49), в. 16. Хай безбожні попадають разом до сітки своєї.— Псал. 140(141), в. 10. З нами господь Саваоф, наша твердиня — Бог Яковів.— Псал. 45(46), в. 8.1 він потопче противників наших.— Псал. 59(60), в. 14. Всіх поган засоромиш.— Псал. 58(59), в. 9. У гніві їх знищ, знищ, і хай їх не буде, і хай знають вони, що царює Бог.— Псал. 58(59)., в. 14. Ти вигнав поганів своєю рукою.— Псал. 43(44), в. 3. Заховай мене від потаємного збору злочинників, від крику свавільців, які нагострили свого язика, як меча.— Псал. 63(64), в. 3. Отож Бог зруйнує назавжди тебе, тебе викине, й вирве з намету тебе, й тебе викоренить із країни життя. І побачать це праведні, й будуть боятись, і будуть сміятися з нього: «Ось муж, що Бога не чинить своєю твердинею та на великість багатства свого покладає надію, втікає до злого свого.— Псал. 51(52), в. 7—9 ⁸⁵⁰.

Після такого нещасливого воєнного поступування Ібраїм-паша, вейзир та Юрась Хмельниченко ⁸⁵¹ повернули до Константинополя, а з якими емоціями були прийняті своїм султаном на повітанні, того ніхто не знає, певне тільки те, що на Хмельниченка не було султанської урази і декларована була йому повна його султанська ласка й надалі. Після тієї декларації його було наречено невзабарі князем Сарматійським ⁸⁵² і призначено в Немирів українським гетьманом. А християнські, московські й козацькі війська після тієї щасливої і преславної чигринської перемоги над турком залишили в Чигрині значну військову залогу, поставивши над нею полковником і наказним гетьманом згаданого значного військового товариша Григорія Коровченка і наказавши йому понаправляти чигринські руїни й позагладжувати турецькі шанці. А самі обидва повернули вони від Чигрина до Дніпра і, переправившись невзабарі через Дніпро, після належної подяки своєму помічникові Богу за дану над ворогами перемогу і після радісного тріумфу для всього християнства щасливо розійшлися по домівках.

Тоді ж 1677 року в січні місяці, на четвертий рік панування короля Яна Третього, того-таки Собеського, відправлявсь у Варшаві вальний екстраординарійний шеститижневий сейм, на якому ухвалено й постановлено багато різноманітних речей, а потім у Кракові в друкарні дідичів Криштофа Схендля були видрукувані за королівським привілеєм конституції, при яких поряд з іншими численними ухвалами й постановами, на п’ятому листі, ухвалено й постановлено про козаків такий пункт:

КОНСЕРВАЦІЯ ⁸⁵³ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Нагороджуючи вірнії заслуги нам і Річі Посполитій запорозьких козаків і заохочуючи їх до подальшої служби Річі Посполитій, обіцяємо їм і постановляємо силою ухвали теперішнього сейму визначити й виділити в Україні певні місця для їхнього осідання й мешкання. Призначаємо їм при тому з коронного скарбу, з податків, ухвалених на теперішньому сеймі, суму в шістдесят тисяч польських золотих.

У тих-таки конституціях на листі 35, в пункті 931 загально написано, що для коронного скарбу потрібні гроші на всілякі витрати, а особливо на утримання при Короні козаків, оскільки Юрій Хмельниченко виправлений од Порти на Україну з титулом сарматського князя і в усілякі способи заохочує їх до себе.

Аж тепер схаменулися ляхи й опритомніли (як приказують — по шкоді лях мудрий), коли тогобічну козако-руську Україну, а разом із нею добрих молодців козаків (що раніше на багато літ були преміцною стіною й захистом їхньому Польському королівству від ворогів хреста господнього — турків і татар), за згодою великоросіян, як видно з Андрусівських пактів, постановлених без козацького відома 1667 року, одних самі, інших через турків і татар, як було вже описано раніше, розорили й винищили дощенту. І до держави своєї вони через те відчинили двері всім отим ворогам, виявившись самі винуватцями (найперше через отой замах чигринського старости Чаплинського) такого превеликого знищення й руїни. Отож, оминаючи подальше зло та більше своє розорення і не маючи вже козацької заслони від ворогів, вони урадили знову зібрати їх собі в захист, визначити на тому боці Дніпра їм певні місця для мешкання і пообіцяли давати їм вельми малу шестидесятитисячну суму, начебто на одур невігласів-козаків, як свідчать про те вищезгадані два пункти, вийняті з Варшавських конституцій.

Того ж 1677 року кошовий низового Запорозького війська Іван Сірко з кількома тисячами запорожців, випередивши турок, що втікали з-під Чигрина, розкидав і розорив турецький міст, зроблений для переправи війська через Бог, від чого вчинив туркам немалу мешкоту й пагубу при переправі військ, бо багато поранених, знужденілих і голодних жовнірів тоді пропало.

Потім, прибувши до Січі, відразу ж був затіяв похід з низовим військом у Чорне море для воєнного промислу і, надибавши нижче Казикермена на Дніпрі сорок турецьких суден, що пливли до Казикермена з усілякими хлібними запасами, вибив з них усіх турків. Він забрав собі з козаками найпотрібніші користі і здобичі, а всі інші хлібні запаси з суднами позатоплював у Дніпрі і щасливо повернувся з усім військом до свого коша.