Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ ХIХ

 

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТИЙ

 

Про повторне турецьке готування на розорення Чигрина; про начальників, які були з військом у Чигрині; про повторне прибуття бусурман під Чигрин; про тісну його облогу і про мужню козацьку відсіч з Чигрина; про нещасливий похід християнських командирів на оборону Чигрина і про їхнє прибуття до Дніпра; про переправу Дніпра; про те, як вони прогнали від Дніпра турків і татар; про рушення від Дніпра до Чигрина християнських військ і про заступлення бусурманами їм виходу на Кувичинський звіз; про вихід християнських військ на Кувичинський звіз і про пагубну бусурманську втечу із Стрільникової гори від свого обозу до головного обозу під Чигрин; про вейзирський відчай після двох нещасливих битв його військ; про незичливість Чигрину християнських командирів; про звідомлення у них через утікача-невільника; про бусурманський намір і про шкідливі турецькі підкопи; про винесення з Чигрина в християнський обоз тіла преосвященного отця Тукальського, київського митрополита; про сердюцьку мужність і про страх у інших козаків та чигринців, що кинулись утікати з Чигрина на міст і які нещасливо потопились у Тясмині; про остаточне взяття Чигрина і про запалення його; про смерть там гадяцького полковника Криницького з товариством і про християнських утікачів з Чигрина до обозу; про нездоланну тоді мужність козаків та сердюків; про запалення всього Чигрина і про вихід турків з Чигрина до свого обозу; про вихід уночі московського й козацького війська з Чигринського замку і про спалення його; про замкову пожежу, запалення порохової казни і зірвання замкових гармат; про страх від того в турецькому обозі; про охітництво Левенця; про рушення християнських військ від Чигрина і про прибуття їх третього дня з великими труднощами під Бужин до дніпрової пристані; про погамування козацького війська від утечі; про страшну бусурманську битву з християнами під Бужином 14 серпня і про інші, менші, там битви, що тяглися [...] 854 днів до 24 серпня; про бусурманське рушення з-під Бужина до Канева і про жалісне розорення турками Канева та інших українських міст та сіл; про уподібнення Вавілону останнього українського падіння; про перехід від Бужина через Дніпро християнських військ; про розпуск їх по домівках; про дешевизну й дорожнечу, що були у війську, і про підозру на Ромодановського й Самойловича, що були незичливі до Чигрина.

854 Число не проставлено. Облога почалася 8 липня (за ст. ст.) і тяглася по 11 серпня, трохи більше місяця.

 

855 У чигирині всього війська було в горішньому місті 5520, а в долішньому 6163. Наказним гетьманом над козаками був Павло Животовський.

856 Під Чигирин прибуло близько 60 тисяч турків, 10 тисяч молдаван та волохів і 50 тисяч орди.

857 Восьмого липня.

858 Перший вибух стався 27 липня, другий і третій — 30-го.

859 Це було на початку червня.

860 Тут війська стояли не більше тижня: ватажки справляли бенкети. Потім рушили до Лубен і були там 12 червня. Тільки 1 липня наблизилися до Дніпра, звернули до Бужинського перевозу, куди прибули 3 липня.

861 Йдеться про царський указ Ромодановському зачекати, поки прибуде князь Каспулат Черкаський з калмиками й татарами. Отож військо лишалося на дніпровому березі до 18 липня, очікуваний князь прибув аж 28 липня і то з малим числом війська.

862 Див. приміт. 860.

863 Переправилися І. Самойлович та Г. Ромодановський через Дніпро біля села Шабельники, де зустріли турків. Бій тягнувся 8 годин, і турків було відігнано.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

864 Про бій на самій переправі даних, крім Величкових, нема. Можливо, тут змішано дані першого й другого походів, при першому бій на переправі був.

865 Транжамент — оборонний насип.

866 На чолі того війська стояв Каплан-баша.

867 На ту гору пішли козаки на чолі з наказним гетьманом В. Борковським. Тут були Чернігівський, Лубенський, Миргородський, Прилуцький, Ніжинський, два піші і два кінні полки.

868 Тобто генерал-лейтенанта А. Шепелева і генерал-майора Кровкова (Коровкова) з добірною піхотою — 5—6 тисяч чоловік.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

869 Великий вибух стався 3 серпня (дві міни), турків відбито після півторагодинної битви, тоді ж таки вбито воєводу Ржевського.

870 11 серпня.

871 Поляк Криницький.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

872 Загинуло 500 козаків.

873 Гайдук — тут: служка, вбраний в угорський одяг.

874 Рака — гробниця, ковчег із тілом святого угодника.

875 Після смерті Ржевського на чолі війська стояв Гордон. Вийти з Чигирина наказав йому Ромодановський.

876 За одними даними (М. Костомаров) військо те майже все було порубане, багато його потопилось у річці, за іншими (А. Петрушевич) — військо, як і у Величка, пройшло до своїх.

877 Під час вибуху в замку загинуло 4 тисячі турків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

878 Артилерійськими батогами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

879 Бої тяглися до 19 серпня, тільки вночі з 19-го на 20 серпня візир повернув назад до Чигирина.

880 Турки рушили до Чигирина, знищили залишки міста, тоді отаборились у Капустяній Долині (біля ріки Шполи). Звідси Ю. Хмельницький розіслав універсали до Корсуня, Канева, Черкас та в інші міста, пропонуючи піддатися. Тільки канівчани не згодилися. І. Самойлович відрядив сюди кількасот пішого полку Кожуховського. Візир вислав на Канів кілька десятків тисяч турків і 15 гармат.

881 Черкаси, Корсунь та інші міста не були спалені, вони піддалися Ю. Хмельниченку. Він сам обрав собі резиденцію в Немирові.

882 І. Самойлович розпустив тільки частину війська, з рештою пішов до Переяслава, бо прочув про похід на Канів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

883 Такі поголоски справді ходили. І. Самойлович їх, правда, заперечував. Однак Г. Ромодановський дістав перед походом таємний царський наказ: коли оборона Чигирина буде важкою, знищити його. Сина Андрія буде виміняно згодом на одній із переволочанських розмін.

884 Число не проставлено.

885 Перевірити автентичність листа нема змоги. М. Костомаров, однак, визнає його автентичність. І. Сірко в цей час і справді був із гетьманом у незгоді, між ними тривала й особиста неприязнь. Лист, однак, має деякі ознаки стилю самого В. Величка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

886 Лотоки — стік у водяному млині.

Року від створення світу 7186, а від пришестя у світ творящого слова божого 1678. Турчин, славний той фракійський смок, що завжди ненаситно прагне християнської крові, після першої втрати минулого літа під Чигрином вісімдесяти і більше тисяч своїх бусурманських військ і погублення мало не всіх воєнних риштунків був вельми розгніваний і роз’ятрений.

Тож і вдруге наказав готуватися своїм бусурманським військам по обидва боки Пропонтиди до походу під Чигрин і звелів з пильністю готувати й споряджати всіляку ковану й литу військову зброю замість утраченої минулого літа, прагнучи винагородити ту свою утрату під Чигрином і навзаєм помститися християнам за ганьбу, що там постала, в чому йому, хоч і не без значного ущербку, пощастилося.

У Чигрині тоді був чільний над московським військом окольничий Іван Іванович Ржевський, а над козацьким військом був чигринський полковник і наказний гетьман Григорій Карпович Коровченко 855. Вейзир Мустафа з турками, злучившись десь у степу з кримським ханом, був в удвоє більшій силі бусурманських військ 856, ніж минулого літа, і сьомого липня 857 притягнув під старовічне столичне українське й козацьких гетьманів місто Чигрин. Він обклав його з татарського білогородського боку, обсипавши шанцями та обставивши гарматами, і почав міцно та безперестанно добувати його й бомбардувати, намагаючись здобути його всілякими способами та штуками і тим самим побачити сподіване завершення свого бажання. Він уже так стиснув був Чигрин, що тільки з однієї гармати з-під Козього рогу з-за каменя стріляно з Чигрина на турків, а всі інші гармати, що були в чигринських стінах, одні порозбивано з турецьких гармат, а інші цілком затамовано численною гарматною стріляниною з турецьких шанців, бо де з Чигрина вдарить із однієї гармати, на те місце вдарять із трьох і чотирьох турецьких гармат і чигринську гармату поламають.

Чигринські обложенці, що були в такому тісному оточенні від турків, либонь, давали туркам із Чигрина міцний і з великою шкодою відпір, а найбільше сердюки й інші городові козаки, що, часто випадаючи з Чигрина до турецьких шанців, добре вже взнали турків і чинили їм превелику біду й ущербок у бусурманських військах, так що бусурмани впадали у крайній відчай здобути Чигрин і сподівалися, що після прибуття на оборону Чигрина християнських військ доведеться ганебно втікати додому від Чигрина, як це сталося минулого літа. Однак, чинячи протягом усіх тих днів явний промисел над Чигрином, не занехаяли вони й таємного, бо, наче черви, що ховано риють землю, влаштовували шкідливі й досить пагубні підкопи під чигринські стіни, маючи надію досягти через них всеконечної руїни Чигрина, в чому вони, бусурмани, себе не одурили 858.

А командири християнських військ, ординовані на оборону Чигрина від пресвітлого государя царя Феодора Олексійовича, князь Григорій Григорович Ромодановський з численними великоросійськими військами, з астраханськими та касимівськими ордами і гетьман Самойлович з малоросійськими козацькими військами відправляли свій похід на користь Чигрина не вельми старанно і, мабуть, зичили Чигрину більше згинути, ніж жити, оскільки, з’єднавшись у середніх числах липня 859, стояли на річці Артополоті шість тижнів 860, начебто надчікуючи якогось указу 861, а турчин, як вище сказав, почав добувати Чигрин вже від восьмого липня і невсипуще денно та нощно намагався його дістати. Християнські командири, прочувши про таку чигринську біду, словесно ужалилися на неї і рушили в останніх числах липня з Артополоту до дніпрового берега 862, хочучи начебто принести Чигринові бажане увільнення від турецької облоги. Вони прибули до Дніпра проти Бужина 8б3 і, либонь, застали багато на тому боці Дніпра турків і татар, що учинили над берегом шанці і стали на перепий переправи через Дніпро, побачивши, що ті готуються це вчинити. Однак Полтавський полк, полки Миргородський, Лубенський та інші, по ряду, малоросійські полки, бувши палені співчуттям до Чигрина й братів своїх християн, що гинули там, а за ними також і московські полки пішо, з усіляким воєнним прибором відразу сіли в байдаки та інші менші всілякі водні судна, вдень, явно й уперто, не злякавшись тисячних смертей, доблесно й щиродушно попливли через Дніпро просто на турецькі й татарські шанці.

Вони перепливли через Дніпро без ушкодження і відразу при всесильній божій помочі вибили турків і татар з їхніх шанців та відігнали геть 864. Зараз-таки вони зробили там над берегом просторий транжамент 865 й умщнили його, щоб відганяти від берега ворогів-бусурман своїми й відібраними від ворога гарматами. Потім і обидва християнські війська, не гаючись, переправилися усі через Дніпро на бужинський бік і з пильністю та з належним обозовим ушикуванням рушили від Бужина до Чигрина — від Бужина до Чигрина три милі.

Вейзир Мустафа, одержавши певну звістку про те, що його війська прогнано від дніпрового берега, і про швидку переправу християнських військ через Дніпро, намислив ще один спосіб, через який зміг би не допустити християн на поміч Чигринові. Він виправив сімнадцять пашів з янчарами й численними гарматами 866 і кримського хана з ордами на Стрільникову гору до Кувичинського звозу, що був від Чигрина тільки за милю, і наказав їм усю ту гору й Кувичинський звіз осісти своїми бусурманськими військами й гарматами, щоб ні в якому разі не пропустити християн до Чигрина — Стрільникова ж гора простим шляхом від Бужина до Чигрина мала на собі тільки один Кувичинський звіз. Християнські війська, рушивши 31 липня від Бужина і пройшовши тамтешні ліс і бір, наблизилися до Кувичинського звозу й мусили спинитися перед тією горою і забавити тут дві ночі й день, бо турки й татари з тієї гори перепиняли їх великими, як зі хмари, перунами й вогнистим градом із гармат та янчарок і не допускали на Кувичинський звіз. Коли ж минули день і дві ночі, в суботу 3 серпня, скоро сонце прогнало нічну темряву й пролило на світ своє золотовидне проміння, відразу добрі хлопці донці, сотні з три, з дозволу князя Ромодановського відважилися кінно, налегці перейти через бусурманські війська на Кувичинський звіз до Чигрина. Але в тому їм не пощастило, бо скоро зійшли вони на ту гору, відразу були оточені ордами і, тільки раз випаливши зі своїх пищалів, усі були вирубані впень. Князь, гетьман і все християнське військо, побачивши те зло, повболівали серцем, а козацькі сердюцькі полки 867 відразу ж попросили гетьманського й княжого дозволу піти на Кувичинський звіз в очі бусурманам, щоб помститися за кривду своєї братії. А коли гетьман в ім’я господнє дозволив їм почати той марш, то відразу й князь Ромодановський виправив на той Кувичинський звіз услід за сердюками стрілецькі полки Коропків і Кошелів 868, які однодушно й мужньо, готові, як сердюки, вмирати один за одного, кинулися Кувичинським звозом просто на Стрільникову гору, а вслід за ними рушили й усі християнські обози. Оті-бо мужні войовники, братія і справжні сини православної церкви, ішли на Кувичинський звіз і хоч їх перепинювано превеликою гарматною й янчарською стрільбою, хоч сіклися вони, як стебла косою, і густо простелялися на землі трупами, одначе необорним серцем своєї мужності досягли свого наміру. Й отак незабаром зійшли вони тим Кувичинським звозом на ту Стрільникову гору і густо випустили на всі турецькі обози, що були над тією горою, свій мушкетний град, а за ними зараз вибігли на ту гору й численні кінні московські та козацькі війська. Тоді всі бусурмани, турки й татари, відразу позбувшись своєї надії і лишивши на Стрільниковій горі обози з наметами, гарматами й іншими всілякими речами (трохи зашкодили вони ще піхотним християнським військам, що кинулися були в одному місці грабувати), з великим страхом і поразкою від християн побігли до головних своїх турецьких військ за Тясмин і обломилися з великою пагубою й ущербком ще й на своїх мостах, пороблених через Тясмин нижче Чигрина. А християнські війська, ввійшовши згаданим Кувичинським звозом на Стрільникову гору, того-таки 3 серпня стали всіма обозами на залишених турецьких обозах.

Турецький вейзир Мустафа, побачивши таке подвійне нещасливе змагання своїх військ біля дніпрового берега й на Стрільниковій горі, потрапив був у великий відчай, що вціліє разом з усіма бусурманськими військами, і вже близько до того приходило, що мав покинути чигринське обложення і завчасу без більшої своєї шкоди з соромом іти назад додому, коли б побачив ретельне християнське дбання звільнити Чигрин. Але наші командири й православні правдивці, записавши золотом початок свого, гідного похвали, діла, на невідшкодовану ніколи шкоду малоросіянам і нескінченну ганьбу всьому православству кінець того діла запечатали натуральним сургучем. Бо в неділю 4 серпня, притягнувши під Чигрин і ставши на узгір’ї над Тясмином, гадали вони не так про оборону Чигрина, як про свою цілість, і протягом трьох днів окопували ровами свої обози й осипали їх валами. І хоч увіслали були в Чигрин кілька тисяч відрядженого козацького війська, однак більше зашкодили Чигринові, ніж допомогли, бо звеліли доброму війську, окуреному воєнними димами і яке добре обізналося з турками, вийти до себе з Чигрина в обоз, поступившись місцем нововідрядженому в Чигрин. А турки, хоча й були, як вище казав, у відчаї щодо сподіванки перемогти, однак невсипуще добували Чигрин і ретельно підводили під чигринські стіни свої підкопи 869.

Принципали християнських військ князь Ромодановський і гетьман Самойлович стояли на одному місці обозами сім днів без жодного воєнного промислу над турками і виглядали зі свого окопу, як щури, і, мабуть, не життя, але кінця Чигринові з братами своїми, що в нім були, надчікували. А якось, на восьмий день, у неділю 31 серпня 870, коли Чигрину приходила всеконечна загибель, з турецького війська втік до християнського обозу один християнський невільник 871 і доніс Ромодановському й Самойловичу, що того-таки дня в неділю мали запалитися перед полуднем турецькі підкопи й поламати чигринські стіни і що турки, коли б не взяли після того поламання Чигрина, постановили зараз утікати від нього назад. А коли візьмуть Чигрин, то наступатимуть і на всі християнські війська.

Після такої слушної й певної відомості Ромодановський і Самойлович знову не вчинили жодного промислу на оборону Чигрина. Коли ж настав полудень того недільного дня, то відразу прийшла й Чигринова кончина, бо як тільки почали запалюватися турецькі підкопи, яких начислювано сім, і несподівано ламати одна за одною чигринські стіни, кидаючи їх високо вгору в повітря разом з християнськими людьми, сильні янчарські піхоти відразу виступили зі своїх шанців і стрімко кинулися на підкопні проломи.

Але сердюки з іншими городовими козаками добряче їх на тих проломах забивали і ще тричі не допустили їм уломитись у Чигрин. Ті підкопи вчинили немалу шкоду козакам 872: одних порвано на шматки, інших цілком забито, кидаючи високо вгору, третіх, що страшно й згадати, опалено, як головешку,— вони вже зовсім не мали людської подоби і геть, наче страховиська які чорні, ходили по християнському обозі, ледве випускаючи голос, гідний жалю й плачу,— всі вони за три дні повмирали.

Тоді, власне, коли зірвалися підкопи і велася на міських проломах козацька січа з турками і вже змалювалася надія на чигринську цілість, винесено було з Чигрина в християнський обоз тіло преосвященного Йосифа Нелюбовича-Тукальського, київського митрополита, яке й тепер нетлінне покоїться у Мгарському Лубенському монастирі, замуроване в соборній церкві Господнього Преображення на лівому боці в стіні. Виніс його чудовно з Чигрина один чоловік, який при небіжчиковому житті служив за гайдука 873, й розповідав усім, що те тіло з ракою 874 було йому над звичай легке при несенні.

Сердюки з іншими козаками, хоча давали янчарам безперервну відсіч на стінних проломах, однак інші, малодушні й боязливі, а особливо недавно заслані в Чигрин козаки, а з ними й чигринські жителі, бувши перестрашені турецькими підкопами й турецькою янчарською навальністю, кинулися сильним стрімом до втечі з Чигрина на міст через Тясмин, прагнучи втекти до християнського обозу. Але той міст, утяжений людською вагою, обломився й потопив у Тясмині геть усіх людей, що були на ньому, і тоді Тясмин так людськими трупами наповнився, що інші могли по них переходити. Турки, побачивши те з гори, кинулися з міцним стрімом і силою на чигринські проломи і, відігнавши сердюків з іншими козаками, ввійшли в Чигрин при крайньому його знудженні і відразу запалили його від двору Петрановського над Тясмином; людей же, що тікали, почали безмилосердно сікти. Тоді й гадяцький полковник Криницький зі своїм товариством, втікаючи з Чигрина від турків, потопивсь у Тясмині з тим своїм товариством, так що мало тоді козаків Гадяцького полку повернулося додому. Інші люди кинулися вгору через чигринську греблю, що була під замком, і втекли до християнських обозів. А сердюки з іншими козаками при воєнній затятості і великодушші станули нижче церкви Святих Апостолів у Чигрині під замковою горою і билися з турками до смерку, та аж нітрохи їм не далися. Коли ж вогонь, що піддувався вітерцем, узяв над Чигрином силу, то кінні й піші турки змушені були відступити до свого обозу. А решта козаків з сердюками зійшли на гору в Чигринський замок і з’єдналися з московським військом, яке лишалося в замку, не виходячи. В насталу тоді ніч великоросійське військо 875 (якого мало й було в Чигринському замкові, бо в час заміни, присланої чигринським обложенцям, вийшло з Чигрина до обозу й московське військо, лишивши в замку тільки кількасот чоловік своїх стрільців) і козацьке, надуміру зарядивши замкові гармати порохом і запаливши всі дерев’яні будівлі, що стояли в замку, вийшло із замку І, безборонно перейшовши через тясминську греблю 876, що була під замком, пішло до свого християнського обозу. Замкові ж будови, що сильно загорілися, запалили спершу заряджені гармати, а потім і порохову казну, було це начебто опівночі. Коли ж гармати над звичай почали розриватися на шматки і видавати від себе потужні, що землю схитували, громи, запалилася й уся порохова казна, що була в міцному кам’яному склепі, вивернула нерушний, бо дуже вже був великий, камінь над собою і освітила все чигринське прле. Тоді турки в своїм обозі наповнилися великим страхом, оскільки в усьому їхньому обозі був великий лемент і шум, який досить добре було чути аж в християнському обозі 877.

Після того полтавський полковник Прокіп Левенець зі своїм полком і з іншим численним охочим товариством хотів ударити на турецькі обози, але гетьман Самойлович, начебто знаючи про приязнь і зсилання Ромодановського з турецьким вейзиром, не дозволив йому, Левенцю, того вчинити. Гадаю, що серця багатьох синів православної церкви плакали таємно на ту чигринську загибель і нарікали на своїх незичливих і недбалих принципалів, що нещиро бажали Чигрину цілості і зовсім не чинили належної допомоги. Бо коли б вона була, не тріумфував би турчин над Чигрином і взагалі мусив би, як і минулого літа, з ганьбою тікати від Чигрина додому.

Переночувавши нещасливу ніч чигринської кончини, скоро зійшло сонце, всі християнські війська, великоросійські й малоросійські, відразу ж рушили в понеділок, 12 серпня, відчинивши ворота своїм обозам, назад до Дніпрової переправи. А вейзир і хан, побачивши те і зміцнившись у своєму щасті, рушили вслід за ними, супроводжуючи аж до самого дніпрового берега, сильно налягаючи, зусібіч уриваючи та якомога шкодячи їм. Через той бусурманський натиск ті християнські війська мало просунулися того дня і заночували на переправі Гниловод. А переночувавши, рушили до Гниловода і третього дня, тобто в середу чотирнадцятого серпня, заледве перетяглися за три милі від Чигрина до Бужина (було то через великий натиск та бусурманські перепони) та станули над дніпровим берегом у колишніх своїх окопах. Коли ж козацьке військо почало пурхати з обозу через Дніпро додому, гетьман Самойлович, довідавшись про те, відразу приставив двох генеральних військових осаулів, Леонтія Полуботка і Леонтія Черняка, щоб доглядати, аби й один дух не пішов з обозу на цей бік Дніпра. А хто з козаків уперто хотів був голий перепливти Дніпро, того зараз завернено й на березі прохвостано армаськими пугами 878, і тим військо було від утечі погамовано. Турки ж і татари з багаточисельною своєю силою, пробуючи того ж 14 серпня здобути повну перемогу й прагнучи нагнати християнські війська в Дніпро, міцно, з поривним відчаєм свого життя налягли зусібіч на християн і намагалися досягти бажаного. Але всесильна божа правиця не допустила їм того здійснити й повернула їх назад із великими їхніми, бусурманськими, втратами та пагубою багатьох начальних людей, про що детальніше читай у київському «Синопсисі», лист сто двадцятий.

Після такої страшної битви бусурмани з вейзиром і ханом відступили з превеликою скорботою від християнських обозів і станули своїми обозами непоодаль. Наступний день 15 серпня, день Першої Пречистої, війська пережили зобабіч мирно. Переночувавши ж, 16 серпня, козацькі війська, заохотившись і прагнучи виказати явне свідчення своєї відваги й рицарства, просили гетьманського дозволу вдарити на турецькі обози. Але гетьман, знюхавшись із князем Ромодановським і слідуючи за його волею, не зблаговолив до того козацького бажання воювати і з гнівом вирік їм слово, подібне до клятви, тобто: «За всі голови йдіте». Після такого гетьманського слова козацьке військо, все купно ужалившись і розсердившись на свого гетьмана за таке неблагословення, вже не вимагало його дозволу, а саме, без гетьманської волі і його підручних начальників, несподівано й мужньо вторгнулося до бусурманських обозів і, при божій помочі, вчинивши наглу їм шкоду, щасливо повернулося до свого обозу; тільки ж добрі їхні провідники й знамениті рицарі Федір Жученко був поранений, а полковника Левенця пострілено з янчарки. Він упав з коня, але нешкідливо, бо мав панцир. 17 серпня, в суботу, Самойлович уже просив війська воєнної охоти, і хоч охітники й пішли при своїх вождях на турків, однак без успіху повернулися назад. Вночі, того ж 17 числа, козацьке військо з гетьманськоговідома знову несподівано вдарило на турецькі обози і вчинило бусурманам превелику біду, так що вони вимушені були навіть бігти зі своїх обозів. Тоді був забитий чумацьким дрюком, яким підважуються вози, один турецький богатир, над звичай високого зросту, якого не можна було вбити військовою зброєю з-за кількох панцирів.

Після таких воєнних подій бусурмани нерухомо стояли своїми обозами ще сім днів — до 24 серпня 879 — і не лише здалеку били на них зі своїх гармат, але й щодня вторгалися під самі християнські обози. Однак не так уже сміливо, як у минулі дні, бувши опарені марсовим вогнем від козацьких військ, бо війська великоросійські за наказом Ромодановського не чинили аж жодної відсічі й відпору супроти бусурман, хоч від них були ущемлені й биті. Тільки самі козаки через військову охоту з відома, а то й без відома своїх старших щодня вискакували, вдаряли на турецькі обози і наносили їм постійний ущербок та сум’яття навзаєм. Нарешті бусурмани, побачивши свою несилу, що аж ніяк не можуть учинити щось християнським військам, 25 серпня рушили назад з-під Бужина від християнських військ (вгору по Дніпру) 880 і, десь відпочивши після військових трудів шість днів, притягли під старожитнє славне козацьке місто, що стояло над Дніпром, Канів і в четвер 4 вересня, здобувши його і вбивши в ньому безліч людей, віддали крайній руїні й запустінню.

Сподіваючись врятуватися від біди, багато канівських людей втекло й замкнулося тоді у велику кам’яну церкву старого й красного Канівського монастиря, але турки, достатньо обклавши ту церкву навколо дровами й соломою, запалили її разом з усім тим монастирем і всіх людей у церкві задушили. І, нарешті, повертаючись від Канева додому, вони віддали вогню і всеконечному вельми плачливому запустінню Черкаси, Корсунь, Стеблів, Суботів та інші українські міста 881 й села — люди з них від страху повтікали.

Тут повтором можна сказати слово про великий Вавілон, колись сказане: «Паде, паде Україна тогобічна малоросійська, козакоруська з багатьма міцними містами й селами, як отой стародавній великий град Вавілон!», і що через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали. Князь же Ромодановський і гетьман Самойлович, як і раніше, в часи Уманщини, не дали Каневу та іншим тамтешнім містам жодної допомоги, а, віддавши подяку Богові, що турчин полишив їх, безборонно переправилися з усіма своїми обозами за Дніпро і розпустили війська по домівках . А доки турчина спекалися і переправилися через Дніпро, християнські війська весь час мали нестачу й потребу в харчі для людей, і хоча астраханці й касимівці та інші орди, що були при московських військах, продавали на збут свої знужденілі й вигонені коні за дешеву ціну, тобто по 5 копійок і шість шагів й мало ще більше, однак хліб був дорогий, ціною по 8 і 12 копійок, і це тривало, доки не переправилися вони за Дніпро.

Отак пропав Чигрин і рештки тогобічної України через несправедливість і підступність Ромодановського, а також і через Самойловичеве недоброхітництво до нього — це можна зрозуміти з вищеописаної історії. Бо поміж великоросійським і малоросійським військом ще перед розоренням і після розорення Чигрина ясно далося чути, що турецький вейзир, маючи в себе в неволі сина Ромодановського Андрея, пійманого татарами, які були на Україні з Суховієм, 1668 року, відізвався до Ромодановського з таким словом, що коли той попустить йому, вейзирові, взяти Чигрин, то відпустить до нього, Ромодановського, його сина, а коли не дасть узяти Чигрин, то він, облупивши того сина, начебто мав прислати до Ромодановського його шкіру, наповнену сіном. Князь Ромодановський був перестрашений цією вейзировою декларацією і, бувши обнятий сильним батьківським жалем за сином, начебто чинив про те з вейзиром таємні зсилання, щоб погодити та задовольнити вейзирську волю та його, Ромодановського, бажання щодо сина, хай сталося б те ціною втрати Чигрина й пагуби в ньому і в інших місцях великого числа християнського люду. Коли то правда, то Ромодановський ще мав певну причину не дбати щиро про Чигринську цілість 883, а Самойлович чим би міг вигородитися за своє недоброхітство, коли б про те звелено було учинити розшук? Хіба що поставив би на своє вимовляння колишню свою антипатію до Дорошенка й Чигрина, про що йшлося в минулому 1676 році. Але про все це краще відає серцезнавець Господь, що воздасть кожному за ділом його.

Того ж року видано в Польщі книгу, названу «Монархія Турецька», що мала в собі до знаття багато подиву гідних речей. А найбільше з усіх тих речей потрібний християнам Мухаммедів, чи Махометів (псевдопророка і законодавця турецького та всіх бусурман), трактат, постановлений з християнами,— щоб не ущемляти й не ображати їх, але жити з ними у приязні та згоді. Хто захоче, нехай знайде те у згаданій книзі «Монархія»; про це й моя книга з’явить позаду на листі [...] 884.

Сірко, кошовий отаман з усім низовим Запорозьким військом, уболіваючи за повне розорення Чигрина, Канева та інших тогобічних українських міст та повітів і налягаючи на гетьманську нещирість, писав до гетьмана Самойловича такий лист 885:

 

 

Вельможний милостивий пане,

тогобічний український малоросійський гетьмане Іване Самойловичу!

Після смерті славнопам’ятного Богдана Хмельницького, доброго нашого гетьмана і щиро зичливого вітчизні своїй малоросійській сина, почали наставати часті й непостійні гетьмани та розкроєння через незичливі змовини сусідніх монархів (що ясно видно з Андрусівських договорів, постановлених 1667 року) нашої бідної вітчизни, єдиної Малої Росії, надвоє. Спершу розділено нас на два гетьманства, почавши від полтавського Пушкаря і від переяславського Сомка, а потім і на третє гетьманство через уманського Ханенка; а брати наші через постійні почварні війни за їхнім приводом достатньо очервонилися кров’ю. Тоді ми, низове Запорозьке військо, зараз-таки через перспективу розуму нашого відразу побачили й пізнали здалеку занепад тієї нашої малоросійської вітчизни та всеконечне її запустіння, що наступало. Так воно й сталося з вашої гетьманської ласки через попередників ваших, тогобічних гетьманів.

Поглядаючи здалеку на той близький занепад вітчизни оком нашого розуму, ніколи не могли ми без сердечного жалю вкусити хліба, а після денних трудів зажити спокійного спочинку, оскільки завжди нас муляло й долягало, що через незгоду гетьманів обох боків Дніпра доведеться нам оглядати повними сліз очима порожню й мертву матір нашу, Малу Росію, і бачити, як дикий звір поселяється в красні житла батьків і праотців наших.

Запобігаючи цьому по силі нашій, засилали ми наші військові листи до цьогобічних гетьманів, наказували й переконували їх, щоб для загального вітчизняного добра відкинули всі огульні засади всіх своїх незгод і неприязні, лишалися у згоді та приязні з тогобічними гетьманами, вашими попередниками, і аж нітрохи не схилялися до людських оманних намов та обітниць. Однак ті наші переконування мало що дали, й отак чим далі, тим більше зростала поміж ними, нашими гетьманами, що були пообабіч Дніпра, злоба й ворожнеча, що викорінювала через їхні почварні війни наших братів. І, либонь, усі ті колишні гетьмани тільки про око були щиро зичливі будівничі та опікуни нашої вітчизни, бо таємно й безсовісно, з немалим ущербком вітчизні й пагубою власного свого християнського народу через свої властолюбні привати й ненаситні жадання всі вони намагалися забрати більше води на свої лотоки 886 і доти Дурили собі голову таким ремеслом, доки не тратили її разом зі своїм урядом з немалим бідством вітчизни.

Не подивуй, отож, ваша вельможність, на нас, низове Запорозьке військо, що через нинішнє розорення турчином Чигрина, Канева й усіх інших цьогобічних міст та сіл українських малоросійських довелося нам і тебе записати в реєстр з колишніми нещиро зичливими до нашої вітчизни гетьманами. Бо коли зважити, яку показали ви щирість на слізні суплікації ладижинців, уманців та інших міст і повітів і яку надали оборону від турецького находу, то інакше не можна думати про вашу милість милостивого пана, лише так, як вище вимовлено. Адже ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашком, що за добре здоров’я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров’я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір’ї, не зашкодила. Про вашу ж нещирість до Чигрина ми вже й не пишемо до вас, бо не тільки ми, низове Запорозьке військо, але й увесь світ великоросійський і малоросійський ясно бачить і бачити може, що через нещирість і незичливість вашу з князем Ромодановським мусив Чигрин з іншими остатніми містами й селами українськими пропасти від турчина й кінчити постійним неоплаканим запустінням, з великим пролиттям християнської крові й пагубою справжніх наших братів. Бо як могла бути у вас приязнь до Чигрина, коли більшу силу мала у вас щодо нього давня озлоба! І коли раніше ваша милість, милостивий пан, не соромився зі своїм і московським військом несправедливо воювати на Дорошенка й Чигрин, то чому мали ви соромитися не боронити його й зичити йому занепаду? Зважай же тепер, пане гетьмане Самойловичу, чого доказав єси, яку прислугу Богові й вітчизні зробив єси: Дорошенка заслав у вічну неволю, Чигрин з усією цьогобічною Україною втратив, допустив пролитися великій християнській крові і від таких непевних гараздів почав титулуватися гетьманом обох боків. Що ж тобі на цьогобічному запустілому боці? Якого сподіваєшся собі з неї пожитку й збагачення? — роздивися. Здається нам, що краще було б вам обом пообабіч Дніпра гетьманам жити, як брати поміж себе, в любові й однодумстві, через що й ворогам своїм ви були б страшні, і завжди змножувались у користях для себе і для малоросійської Річі Посполитої. А так ти є властивий погубитель Чигрина й решток цьогобічної України, бо коли б не добував його і не взяв під свою владу з Дорошенком, то й турчин не приходив би його здобувати, а з часом при розумному посередництві могла б прихилитися від турецької влади під високу руку православного монарха і вся цьогобічна Україна з Дорошенком (і то без такого кровопролиття) та й знала б собі єдиного з тобою пастиря. Але ти так заповзявся на Дорошенка і на всю цьогобічну Україну, що й трохи не захотів почекати того щасливого часу. Відтак дочекався єси крайнього занепаду й запустіння вітчизни нашої! І вже тепер більше тобі личать гімни, складені Дорошенкові, адже через тебе, Самойленка-гетьмана, цьогобічна Україна зовсім спорожніла, за що відповідатимеш сам перед всевидящим Богом. Один чоловік, син князя Ромодановського, здався розумові твоєму кращий, ніж тисячі власних наших братів, православних великоросійських і малоросійських християн, яких ти залишив бусурманам за недбалістю своєю без належної від тебе допомоги на вбивство у Чигрині, Каневі та в інших місцях. Хто тут подивує сліпоті ума твого? Хто, роздивившись таке твоє жорстокосердя, може прихилитися до тебе з приязню й зичливістю? Коли одного праведного Авеля кров волала від землі до Бога на помсту свою Каїнові, то що гадаєш — не скаржитиметься на тебе і не проситиме справедливості у свого творця господа, судді праведного, пролита через тебе кров багатьох і пребагатьох братів наших, православних християн? Відай запевне, що незабаром спіткає тебе те, про що й не гадаєш, що кров братії нашої власною своєю або дітей своїх заплатиш кров’ю, за погубу багатьох з братії нашої несподіване найде погублення, в день гніву божого багатства твої, які зібрав і які зібрати гадаєш, не допоможуть тобі, бо правда збавляє мужа від смерті, і це правдиві дістаються в руки безпечальних до їхнього зібрання, а ти будеш відчуджений і збіднений від трудів твоїх. І як спорожніла через тебе наша цьогобічна малоросійська вітчизна, так і дім твій, що підноситься, залишиться порожній, а в житлах твоїх не буде живущого, бо якою мірою мірив ти, такою відміриться, за правдивим євангельським словом. Насамкінець те кладемо, що замість гараздів тобі з жалю сердечного на теперішні злопригоди й крайній занепад цьогобічної нашої малоросійської України віншуємо і бажаємо, щоб схаменувся ти, дивлячись на той занепад, і, стережучись свого занепаду, пошукав для вічного життя й добра божої милості, яка подається всім, хто просить її і шукає, беззастережно, чого й собі щиро зичимо, лишаємося

 

Вашої вельможності зичливі приятелі й брати Іван Сірко, кошовий отаман, з усім товариством низового Запорозького війська.

 

З Запорозької Січі

25 вересня 1678 року

Допомога проекту

На сайті 143 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені