ТОМ II. РОЗДІЛ XXII
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Про смерть царя Феодора Олексійовича і про царювання після нього двох царів і третьої їхньої сестри в Росії; про дбання короля Собеського завести в Русі унію; про його послів через те в Люблін; про схилення Шум’янського до унії і його лист про те до папи римського; про перший розмін невільниками під Перевалочною; про повторний Суховієвий прихід у тогобічну Україну, щоб посісти там гетьманство; про нещастя його в тому через Самойловичеві перепони; про повернення його на Низ; про поведінку його прихильників, тогобічних козаків; про тодішній землетрус. |
|
940 Феодор Олексійович царював із 30 січня 1676 р. по 27 квітня (за ст. ст.) 1682 р., тобто до самої смерті. 941 Після смерті царя Феодора партія Наришкіних добилася проголошення царем Петра Олексійовича, хоч законним спадкоємцем був Іоанн. Це викликало бунт стрільців. 26 травня (за ст. ст.) 1682 р. Дума оголосила Іоанна першим, а Петра другим царем, і 25 червня обидва царі урочисто вінчалися на престол. Цар Іоанн помер у 1696 р., він не брав участі в управлінні державою. 29 травня 1682 р., через малолітство обох царів, правителькою держави було проголошено царівну Софію, відколи (до 1687 р.) вона фактично керувала країною. Свою помилку С, Величко поправляє в розділі XXIII. 942 Польський король Ян III (Собеський) 31 березня 1681 р. затвердив на сеймі «Лист зрівняння та вічної згоди між греко-руським духовенством». 943 У Любліні ніякого з’їзду не було. Йдеться про приїзд Й. Шумлянського, І. Винницького, В. Шептицького і С. Тваровського до Варшави на початку 1681 р. для таємного прийняття унії. 944 Пункти опубліковано у вид.: Петрушевич А. Сводная галицко-русская льтопись.— Львів, 1874.— Т. І.— С. 642647. 945 Не у Любліні, а у Варшаві, в присутності папського нунція. Однак унію прийняли таємно. 946 Й. Шумлянський сам шукав цієї ласки. 947 Інфулати — єпископи.
948 Ксьондз нунціуш — тобто нунцій, дипломатичний представник папи при королівському дворі. 949 Кондиція — тут у розумінні стан.
950 Коадютор — духовний, який додається на допомогу духовному вищого ступеня, звичайно єпископа, який може заступити його після смерті. 951 Звірено за вид.: Коялович М. Литовская церковная уния.— СПб., 1861.— Т. II.— С. 435—437. 952 Коялович М.: «деклараційний сейм».
953 Мається на увазі Бахчисарайський мир. (Див. приміт. 930). 954 Розмін відбувся 3 листопада 1681 р. 955 Тоді було відпущено боярина В. Шереметьєва, сина Г. Ромодановського Андрія та інших. 956 Реєнт — урядник, що вів актові книги і видавав із них виписи. 957 Йдеться, очевидно, не про П. Суховія, а про Ю. Хмельницького. П. Суховій віддав свої клейноди М. Ханенку в 1670 р., а події, які описує С. Величко, відбулись у січні 1679 р., їх літописець знав непевно. Ю. Хмельницький вийшов, звісно, не із Запорозької Січі, а був поставлений на Правобережжі турками. Звідси він із Яненком робив напади на Лівобережжя.
958 І. Самойлович з волі царського уряду знамірився знищити правобережні містечка, а мешканців перевести на лівий берег, їх було так небагато, що йти всім військом не було потреби. Гетьман виправив на той бік свого сина Симеона з кількома сотнями й компанійцями. Було при них трохи ратних людей. Події відбувались у лютому 1679 р. 959 Описані факти звіддалік нагадують події так званого «згону»: переселення людей з правого на лівий бік. При цьому були бої, облога Ржищева, де сидів наказний корсунський полковник Трущенко, облога Корсуня з Яненком, Жаботина тощо. Все це відбувалось у лютому— березні 1679 р. Ми знаємо про два полки в Юрія Хмельницького: Корсунський (з Яненком на чолі) і Кальницький (з Коваленком).
|
Року від створення світу 7189, а року відколи янгол великого світу, прийнявши плоть, загостив до світу 1681. Благочестивий государ цар Феодор Олексійович, самодержець всієї Росії, проживши на престолі земного царства п’ять літ чи мало що більше, відійшов від цього царства на вічний спокій. А якого місяця він помер, того я не довідався з літописних козарських записок 940. Після нього відразу вибрано на царство рідного його брата Іоанна Олексійовича, який був слабкого здоров’я, і через те правила царством рідна його сестра, благочестива государиня Софія Олексіївна. Але потім, невзабарі, тобто в прийдешньому році, вибрано й помазано у молодих літах на батьківський престол Російського царства їхнього меншого брата благовірного государя Петра Олексійовича 941. Отак правили Російським царством шість чи вісім років, доки змужнів цар Петро Олексійович, ті два царі з третьою — своєю сестрою Софією, чи, радше, вона сама за радою князя Василя Васильовича Голіцина, і то через Іоаннову слабість і малі літа Петрові. Титла ж усередині й зовні грамот писалися тоді до всіх тих царських персон, кладучи спершу ім’я Іоаннове, потім Петрове, а тоді сестри їхньої Софії Олексіївни. Того ж року польський король Ян Собеський безбожно поклав собі за згодою своїх сенаторів та інших значних духовних персон впровадити в Русь, що лишалася під Короною Польською, унію, а 18 березня, справивши потрібні для того діла пункти 942, виправив з ними на з’їзд у Люблін для утвердження тої пагубної унії значних своїх послів 943. Ці пункти хоча й були в мене, але десь пропали, і я не знайшов їх, щоб записати сюди 944, видно однак те, що ті королівські посли, бувши з тими пунктами в Любліні, зорудували все, що було бажане королівській стороні та унії 945, оскільки Йосиф Шум’янський, львівський владика, міцний перед тим оборонець святого православ’я, був заведений і переможений обітницями королівської ласки 946, декларованими тими послами, зблудивши зі шляху свого православ’я і дбаючи не так про вічне блаженство, як про королівську ласку і про примноження собі дочасних добр. Він схилився до унії з іншими руськими владиками, як свідчить про це його, Шум’янського, лист, писаний із Варшави 27 березня до папи римського Інокентія XI з пунктами:
Найсвятіший і найблагословенніший у Христі пане-отче, пане милостивий! Забарвлю хвилю малої, але пожиточної моєї маніфестації, щоб міг святості вашої апостольським ногам віддати серед великого числа вкляклих інфулатів 947, як уже й обіцявся, тисячне цілування. Отож, святий і загальний усього світу отче, йдеться про дві найпросторіші дієцезії, Львівську і Премисльську, разом зі своїми пастирами, з двома, Шептицьким, унійовським, і Тваровським, овруцьким, а з третім — Мілецьким. Він іще не отямився, однак, через католицький лист, писаний до мене начебто тепер архімандритами, монастирями й багаточисленними духовними, вони вже слухають голосу вашої святості і відступають від того впертого зі своїм католицьким визнанням, щоб прийняти за голову вашу святість, і визнали устами й серцем походження животворящого святого духа від отця і сина. Всього того по боці першим і принципальним початком був його королівська милість, пан наш милостивий, який для пожаданого щастя Річі Посполитої даний є із небес. Він, бувши творцем тої-таки конституції й отак одягаючи своїм великим і незмірним піклуванням, з божою поміччю, навернення руського народу, дбав і доказав, щоб східняки здійснили визнання універсального святого Флоренського собору. Це ми видали й підтвердили підписом нашим у присутності освяченого й превелебного єпископа київського та освячених і пречесних краківського, київського і руського воєвод, численних комісарів і прихильників його королівської милості та Річі Посполитої. Одного тільки жадаємо, щоб ваша святість не відмовив проханню послів, що сповідатимуться, і щоб його королівська милість за добрим посередництвом до наших справ вашої апостольської сприятної святості ствердив наші права й вольності на потомні часи. А тепер, якнайпокірніше обнявши ноги вашої святості, о верховниче, який на всьому світі є, просимо благословення.
Дано у Варшаві, 27 березня 1681 року,
Святості вашої пане, пана нашого милостивого найнижчий і найпокірніший Йосиф Шум’янський, єпископ львівський, галицький, кам’янецький, адміністратор добр Київської митрополії грецького порядку. Інокентій Вінницький, єпископ премисльський, саноцький і самборський, грецького обряду, уніт.
Горішній надпис того листа: Найсвятішому, найблагословеннішому у Христі, отцю й пану, панові Інокентієві, божою милістю Папі XI, святої римської й універсальної церкви єпископові, найміцнішому й найбільшому пану, панові милостивому.
ПУНКТИ того-таки єпископа Шум’янського та єпископа Жоховського, складені на сеймі щодо унії Пункти, що можуть матися приватно за повагою його милості єпископа нунціуша між нами самими і їхніми милостями давнішими отцями, братами нашими, що лишаються у згоді зі святим костелом. Також і ті пункти, які може заспокоїти сам, його милість, ксьондз нунціуш повагою святої апостольської столиці і задовольнити нас у потребах наших. 1. Митрополія Київська. 2. Єпископія Премисльська. 3. Достойності коронні щоб при коронних лишалися, а литовські — при Литві. 4. Єпископія Львівська така убога, що не має і одного підданого. Просимо отож за тією єпископією і самим отцем єпископом, щоб за установленням святої апостольської столиці відпалі добра тої єпископії чи були повернені, чи щоб до тієї єпископії був приданий Гродек і Гоща з якоюсь архімандрією, оскільки через те єпископія мала б упасти; а тим часом просимо про якесь уділення увагою на особу їхніх милостей і про визначення з ласки святого отця. 5. За його милість отця Тваровського як за заслуженого у святій церкві й ученого чоловіка, до того ж і брата нашого за шляхетською кондицією 949, також просимо про якусь увагу й архімандрію Овруцьку, яка в цьому часі порожнює, аби її було з ласки королівської милості і на заступництво ксьондза нунціуша віддано. 6. Час і місце послати на Русь за універсалами його королівської милості, пана нашого милостивого, наші декларації, аби там поступилися й ті, які дотепер не слухали конституції й листовних декларацій його королівської милості; щоб уперті голови не викручувалися вимовкою, що не знали про ці вимоги. 7. Після наших декларацій пани ксьондзи римського обряду щоб не зараз входили до руських церков з набожеством, аж поки добре не порозуміємося з нашою руссю, бо від того буває преважкий всілякий початок, і щоб не було якогось шуму й занепокоєнь поміж поспільством, а це на Русі легко виникає. 8. Оскільки приступаємо до згоди без жодного порушення прав і старожитних звичаїв наших східних церков, прецінь і те собі забезпечуємо, щоб усі законники, що лишаються в їхніх єпископіях, достеменне належали до духовного стану, згідно до старожитного права, визначеного у святих канонах. 9. І щоб між невченим поспільством, які тягнуться швидше за видимістю, ніж за самою слушністю, не було якоїсь конфузії з оказії віддалення попів, нездалих до попівства, порочних двожонством: не до речі здалося б тримати тепер таких при священничій достойності, згідно до того прислів’я: з двох злих обирається зло менше. І учинити потім пересторогу, щоб такі надалі до духовного стану не обиралися. 10. Несправедливий є інтерес його милості львівського архієпископа щодо знесення львівського єпископа, оскільки при знесенні голови може бути й менший ущербок. 11. Коадютори 950 Хелмському й Шептицькому.
СПОСІБ ЗГОДИ ЦЕРКОВ, тобто церкви східної з церквою західною в Польському королівстві, що лишаються під щасливим пануванням його королівської милості, пана нашого милостивого, із задоволенням усього руського народу 951.
1. Щоб був захований обряд набожества так, як лишався, в ніколи не змінених давніх звичаях. 2. Просимо, щоб руські уряди роздавалися за згодою руського духовенства монастирів кожної єпископії, згідно прав, тільки русі. 3. Духовенство руське, а саме світські духовні, хай має всілякі вольності; щоб належали вони до однієї юрисдикції свого єпископа і щоб було призначене право на всілякі кривди від посесорів будьякого чину. 4. Братства, що захищаються патріаршим правом, оскільки уфундовані вони супроти єпископських прав, піддати під послушенство кожного єпископа його єпископії. 5. Просимо знести податки, вигадані в Любельському трибуналі, не без утиску осіб руських єпископів і убогих монастирів. 6. А оскільки самохітно входимо у згоду і вертаємося до старого послушенства святого отця, то треба, щоб ми не тільки були впевнені сенатом такими численними документами й привілеями, але ще й те напрошується по справедливості задля щирої приязні, щоб ми були порівняні в усіх перевагах з римським духовенством і при тому лишалися в сенаті для кращого вияснення наших жадань. 7. Щоб мали поміж єпископів і архімандритів у трибуналі через численні поважні причини і для кращої оборони церковних прав своїх обраних депутатів. А елекція щоб була на певному місці: нам, коронним,— у Короні, а литовським їхнім милостям — у Вільні. 8. Просимо, щоб могли мати на сеймах голос першими після сенаторів. 9. Тих, хто, згідно конституції й листовної декларації його королівської милості, нашого милостивого пана, не приїхав на сейм 952 до Варшави, скарати і знову призначити місце, де мали б з’їхатися, і то під загрозою втрати у кожного чинів і кари самих осіб. 10. Щоб були знесені привілеї, надані підданим у єпископських добрах згідно єпископських прав, а при розсуді кривд щоб посесори не могли чинити жодної перешкоди. 11. Просимо також, щоб були заховані привілеї блаженної пам’яті короля Жигмунта Третього, який дозволив, щоб ми були найближчими до боку його милості короля поміж вищими особами римського обряду.
Дивися, ласкавий читальнику, на лист і пункти Шум’янського, через які причини й умови відкинув він з іншими благочестя й прихилився до унії. Мабуть, забув апостольську пересторогу: хочеш стояти — стережися, і не впаде, і не впадеш. Чи одержав королівську ласку отець Шум’янський з іншими новими уніатами, чи ні, про те невідомо, а що прийняв унію, то є достеменна правда — це виказується з його листа, писаного до папи. Того року за згодою згаданих православних наших російських монархів з Оттоманською Портою 953 й кримським ханом під Переволочною вперше почалася розміна 954, на якій з турецького й татарського боку відпущено на волю руських невільників 955, а з нашого, російського й козацького, боку відпущено на волю невільників бусурманських — звільнювали голова на голову. Така розміна протягом чотирьох і більше років відправлялася під Переволочною щоліта, приносячи сподівану волю численним невільникам обох народів, християнського й бусурманського, що втрапили у полон у минулі війни. А на тій розміні завжди бував з боку царської величності севський воєвода, ближній окольничий і намісник каречевський Леонтій Романович Неплюєв, а з боку гетьманського, козацького, бував гетьманський племінник, гадяцький полковник Михайло Василевич і, також з гетьманського боку, реєнт 956 військової канцелярії Василь Леонтійович Кочубей,— вони були зі значним числом козацького й московського війська. З кримського боку бували різні солтани й мурзи з немалим числом кримських орд. Того-таки літа Петро Суховій, що лишався в Запорозькій Січі, побачивши, що розорена й запустіла через турчина тогобічна Україна почала була оживати й населятися в своїх порожніх і попалених містах та селах людьми з цього боку, що переходили на давніші свої житла за Дніпро, знову запраг був, як і після Брюховецького, бути на тому боці замість Дорошенка гетьманом під турецькою ж протекцією. Отож він підняв з Криму значну частину орди і невелике число козаків із Запорозької Січі і 20 червня прибув під Корсунь, а звідти через свої листи, розіслані в усю порожню тогобічну Україну, заохотив і притяг до себе нових тогобічних полковників — уманського, торговицького і черкаського. А інші тогобічні міста від Побожжя і до Дніпра не схилилися до Суховія, а відізвалися зі своєю приязню до гетьмана Самойловича, хочучи мати собі за гетьмана його, а не Суховія 957. Гетьман Самойлович, достеменно звідомившись про такий Суховієвий намір і не бажаючи, щоб той здійснився, не хотівши й бачити через те ущербку своєї влади, зараз-таки, якнайскоріше закликав до себе цьогобічні полки — Стародубський, Чернігівський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський та інші,— рушив до Сокирнянського дніпрового перевозу, де, з’єднуючись зі своїми військами, пустив був таку облудну луну, що мав начебто з’єднатися з усім цьогобічним і тогобічним козацьким військом, щоб скласти із себе гетьманський уряд і дозволити війську вибрати іншого гетьмана. Насправді ж він, Самойлович, прибирався на Суховія, щоб якось змогти його загарбати в свої руки, як і Дорошенка. Через це він, прибувши до згаданого Сокирнянського перевозу, сам за Дніпро не переправлявся, а виправив значну частину свого козацького війська на Суховія 958. Суховій, однак, провідавши про таку Самойловичеву хитрість, що хоче не гетьманство скласти, а його зловити, не дожидався прибуття до себе Самойловичевого війська, але, залишивши в полі згадані малолюдні полки своїх прихильників, сам зо всім Запорозьким та ординським військом повіявся назад до Січі й Криму. А Самойловичеве військо, вже не заставши на тому боці в полі Суховія, облягло Суховієвих прибічників козаків, з яких відразу черкаський полковник зі своїм полком відкинувся і поклонився Самойловичевому війську і через сприяння тодішнього полтавського полковника Теодора Жученка одержав у Самойловича милість та прощення. Інші два полки, Уманський і Торговицький, були присилені піддатися Самойловичеву через нестатки і не без свого ущербку. Отак Самойлович скінчив той свій інтерес по мислі собі, повернувсь у свій дім до Батурина та й розпустив свої війська по їхніх домівках 959. Того-таки року, 9 серпня, у спасівку, з понеділка на вівторок, на восьму годину в ніч, Господь, доглядаючи землю, створив землетрус — глянув-бо з висоти свого престолу на українську козакоруську землю, що в безперестанній біді й озлобленні терпіла тоді численні людські беззаконня. Вона, не мігши стерпіти того божого позиру, здригнулася й трохи потряслася. Землетрус цей був незначний, тільки тим відчувся, що в людських будинках усе тряслося. |