Минуле

«Перемоги не вершать історію, а лише переписують її по-своєму.
Це заважає переможеним врахувати помилки і зробити правильні висновки з власного горя».

- Вільгельм Швебель

ТОМ II. РОЗДІЛ XXXIV

 

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

 

Про вибиття поляками з Полісся палїівців; про підпадання кримських солтанів з Петриком під Полтавський полк; про виправу за Дніпро Палія з лубенським полковником Свічкою для воєнного промислу; про гетьманське рушення з Лубен до Батурина; про повідомлення через грамоту в Москву про тодішні подїі; про гетьманський універсал у Засеймській сотні, в якому пропонується їм лишатися в спокої; про прусського лютеранина Ернеста, котрий бажав благочестивої віри, і про органіста Михайла — схимника у печері святого Антонія; соборна грамота константинопольського патріарха про п’ятьох вселенських патріархів; про кримське бажання миру з Росією і про посланників у тому ділі з Росїі до Криму тощо; про кореспонденцію до гетьмана нового волоського господаря Дуки; про тлумача, який прибув від Стецика для розміни невільників, і про гетьманське щодо того ознайменування в Москву через грамоту; про грамоту московського патріарха до гетьмана щодо московських невільників, котрі були в кримській неволі; про донесення з Києва щодо страшних іноземних подій; про гетьманську зачіпку із запорожцями і про першу лагідну запорозьку відповідь до гетьмана; про татарських «язиків», присланих від Палія і відвезених при гетьманській грамоті в Москву; про смерть отця Лазаря Барановича, чернігівського архієпископа; про бусурманську згоду супроти християн і про солтана Нурадина, котрий був під Водолагами; про козацькі війська на Білогородщині, які плюндрували під Тянинею і зустрілися потім з білогородським солтаном; про дводенну битву на долині Кодимі; про гетьманське щодо того ознаймування через грамоту в Москву; про цісарську, турецьку та польську поведінку і про посланця у Волощину; про багаторазові Палієві прохання собі в допомогу війська і про пострашні універсали коронного гетьмана Палієві; про гетьманські донесення щодо того в Москву; про монарше ударування Палієві з товариством, Мировичу та Пашковському, прислане за їхні воєнні труди; про відхід польського війська у глибину Полісся і про палїівців, котрі знову зайняли собі в Поліссі кватири.

1293 Подальший лист С. Палія з’являє, що поляки напали на паліївців «на другий день римських свят», тобто 26 грудня.

 

 

 

1244 На чолі польських військ стояв Бальцер Вільга, який змінив Дружкевича. Його головна квартира була у Чорнобилі. Вільга розташував свої хоругви по всьому Поліссю.

1295 Бородянка — тепер районний центр Київської обл.

1296 Радомишль — тепер районний центр Житомирської обл.

1297 Демидів — село на р. Словечна, правій притоці Прип’яті — тепер Гомельської області.

1298 На боці поляків були полки найманих козаків, які воювали з паліївцями. Полковник Скрицький — це Василь Іскрицький, тесть миргородсьго полковника Д. Апостола.

1299 Це полковник Ярема Гладкий, що очолював найманий козацький полк.

 

 

1300 Швагер С. Палія Сава зачинивсь у церкві в Радомишлі й відбивався від нападу. Незабаром на допомогу йому підійшов полк Киліяна з Коростишева, і спільними силами вони відбили поляків.

1301 Див. приміт. 1294.

1302 Звягель — тепер м. НовоградВолинський на Житомирщині.

1303 Повіти ординацькі — військо, зібране з т. зв. майоратських маєтків (майорат — право, за яким маєток дістається старшому в роду).

1304 Чемериси (черемиси) — татарське плем’я; служили в польському війську; частина з них осіла в Литві і на Поділлі, т. зв. домові татари.

1305 Трипілля та Васильків — містечка Київської обл.

1306 У Білій Церкві і досі перебував сильний польський гарнізон.

1307 Усе це й справді відбувалось у 1693 р. Дивно тільки, чому С. Величко, будуючи розповідь хронологічно, вмістив документ на початку року,— можливо, вважав, що ці події відбувались у кінці 1692 р. Зважимо також на факт, що Літопис залишився недоопрацьований автором.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1308 На чолі татар стояв зять хана Нурадин-солтан та син його Ширин-бей. У похід вони рушили 11 січня 1693 р.

1309 Дані про кількість татар суперечливі: одні казали, що татар було 30 тисяч, а з Петриком козаків — 400 чоловік, інші звіщали, що татар було 10 тисяч, а козаків — 80 чоловік.

1310 Кишенька — тепер райцентр Полтавської обл. на р. Ворскла, за 9 км від пристані Переволочна.

1311 Спершу татари вдавали із себе визволителів і грабунками не займалися, а свавільників карали, але вже під Полтавою почали брати полон і набрали його близько двох тисяч. Петрик, однак, ублагав Нурадина випустити бранців.

1312 І. Мазепа, почувши що йдуть татари з Петриком, вийшов із Лубен і розставив над Дніпром кілька полків для остороги від татар.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1313 У м. Бикові в Білорусії.

1314 Міста на сході Білорусії, які межували тоді із Стародубським полком.

1315 Тепер м. Буда-Кошелево у Білорусії.

1316 Чернігівським полковником тоді був Яків Лизогуб.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1317 Сотні, що знаходилися за річкою Сейм на Чернігівщині.

1318 Вороніж — тепер селище Кролевецького р-ну Сумської обл.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1319 Кролевець — м. Кенігсберг, Столиця Східної Пруссії (тепер — м. Калінінград). Академія в Кролевці заснована в 1544 р. прусським герцогом Альбрехтом І. Звідси поширювали рух протестантів.

1320 Тилж — м. Тилзіт у Східній Пруссії.

1321 Августин Аврелій (354— 430) — знаменитий християнський богослов.

1322 Католицький — у перекладі означає вселенський. Спершу існувала одна християнська католицька (вселенська) церква. При розпаді її на східну й західну кожна з них залишила за собою назву католицька. Згодом ця назва закріпилася за церквою римо-католицькою, хоч назву «католицька» широко застосовували й до східної, принаймні у XVII ст. ця традиція ще існувала.

1323 тобто заради протестантизму — вчення німецького протестанта Лютера.

1324 Студита (Студит, Дамаскін Теодор; ? — близько 1580) — відомий християнський богослов.

 

 

 

 

 

 

1325 Євангеліє від Івана, VI, 53.

1326 Павло V (Камілло Берегезе; 1552—1621) — римський папа, відзначився своєю жорстокою та фанатичною боротьбою з протестантизмом.

1327 Православна церква вважає, що т. зв. святий дух сходить від Бога-отця, а римо-католицька — що від Бога-отця і Сина, тобто Ісуса Христа.

1328 Тритендинський собор (Тридентський, Трієнтський собор) — з’їзд римо-католиків у 1545—1546 рр. в місті Тридент (Трієнт) у Південній Тіролі (Австрія), який замислювався як вселенський, але був проведений під егідою римо-католиків. Папа Павло III, бажаючи безпосередньо впливати на хід собору, перевів його на початку 1547 р. в Болонью. Тут він існував номінально, і 17 вересня 1549 р. папа розпустив його. Новий папа Юлій III знову скликав собор у Триденті на 7 травня 1551 р. Засідання тривали рік. Утретє собор зібрався через десять років (1562 р.) і був розпущений 4 грудня 1563 р. Він ствердив давні догмати римо-католицької церкви і піддав анафемі вчення протестантизму, авторитет пап ставився вище авторитету соборів. Усі духовні особи й професори університетів мали присягати, що виконуватимуть рішення собору.

1329 Видавці Літопису С. Величка до цього місця дали таку примітку: «Письменник говорить так про грецьку церкву за чутками, насправді загальна віра цієї церкви була і є завжди та, що святий дух від Отця виходить, а в Сині перебуває».

1330 Григорій Писієнський (? — 394) — єпископ, християнський богослов, брат знаменитого богослова Василія Великого, відомого своїм тлумаченням Біблії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1331 Тобто до протестантів.

1332 Можливо, йдеться про ієромонаха Ісакія Васинкевича, старшого Віленського Святобогодухівського монастиря, може також бути, що це чернець-посланець від київського духовенства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1333 З Венеції.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1334 Див. приміт. 1322.

1335 фульгенцій — єпископ, християнський богослов, жив не раніше X ст.

1336 Псалтир. Псалом LIV, 3—7.

1337 Псалтир. Псалом CV, 7—10.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1338 Ахридонський — охридонський, від міста Охрида в Болгарії, місце болгарської архієпископії. Охридонський архієпископ Мелетій жив у той час у Ніжині.

 

 

 

 

 

 

 

 

1339 Новим Римом називали Візантію (Константинополь).

1340 Див. приміт. 1322.

1341 Епітимія — прокляття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1342 Никомедійський — з міста Никомедії, що на березі Мармурового моря.
1343 Халкедонський — з міста Халкедона, що на березі Мармурового моря.
1344 Іконійський — від міста Іконі (Конія), що в Малій Азії.
1345 Фессалонійський — з Фессалії (Греція).

 

1346 Саадет-Герей II — був ханом у березні — грудні 1691 р.

1347 Сафа-Герей І — був ханом із січня по жовтень 1692 р.

1348 Селим-Герей — втретє став ханом у 1692 р. і правив по 1699 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1349 Калмицький хан Аюка почав управляти калмиками з 1672 р., ханом став 1690 р. й пробув ним до смерті (1734 р.).

1350 Каймакан (араб.) — той, що стоїть на чиємусь місці, намісник, управитель у час відсутності вищого правителя. Каймаками називали також правителя санджака (округу). У війську це був наказний полковник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1351 Кантемир Константин (? — 1693) — молдавський господар у 1672—1693 рр.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1352 Сардар — головнокомандуючий військами, начальник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1353 Борятинського Ф. Ю.

1354 Тобто пропонується послати невільників без татарського супроводу, щоб невільники-татари не передавали через них відомостей про себе.

1355 Був у Москві як полонений.

1356 Прислана людина — посланець, дипломатичний представник.

 

 

 

 

1357 У Ніжині в той час жило чимало греків, які займалися купецтвом.

1358 Запорожці гнівалися на гетьмана за те, що він радив біля самої Січі, коло Кам’яного Затону, побудувати фортецю. У цей час кошовим був вибраний Василь Кузьменко. На початку літа хан прислав у Січ свого посланця, отамани заприсягли жити у згоді. В червні кошовим знову став Іван Гусак, який був противником цієї згоди. Гусака з його посади було за це скинуто і кошовим обрано Василя Рубана, а до гетьмана І. Мазепи послано листа.

1359 Рутковський Іван — був гетьманським дозорцем у Переволочній.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1360 Причинова грамота — грамота з певної нагоди.

 

 

 

 

 

 

1361 Послання апостола Павла до римлян, XII, 9, 11.

1362 Тобто в 1658 рік.

1363 Верхова ж’є — місто на р. Вага на Вологодщині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1364 До Костянтина Мокієвського.

 

 

 

1365 Область в долині р. Одер у Польщі, частина якої знаходиться на території сучасної Чехословаччини.

 

 

 

 

 

 

 

 

1366 Очевидно, тут оповідається про події кінця 1691 р., коли французи, які були ворожі так званій Габзбурзькій лізі, мали кілька щасливих сутичок з цісарцями під Леусом, Стейнкерком, Нервінденом тощо.

 

 

1367 Шкути — річкові судна.

1368 Звістка неправдива. На початку 90-х років XVII ст. цісар Леопольд здобув ряд перемог, зокрема 19 серпня 1691 р. виграв битву під Саланкеном і повернув собі Угорщину, але безуспішно.

 

 

 

 

 

 

 

1369 Так в оригіналі, має означати короткий час — у три місяці.

1370 І. Мазепа називав запорожців пасинками через те, що вони звали його вітчимом України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1371 Про потребу війни проти татар і турків писав гетьману ще Гусак, хоч більшістю голосів запорожці постановили жити з Кримом у мирі. Взагалі щодо того на Запорожжі у той час єдності не було.

1372 Див. приміт. 1358.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1373 Пропуск в оригіналі. Можливо, треба: «в міцну Кримську (Оттоманську) державу». З половини літа 1693 р. до 1695 р. військові дії ворожих сторін обмежувалися окремими нападами невеликих загонів, які навзаєм чинили собі шкоду. Тут описується один із таких інцидентів.

1374 С. Рубан до обрання кошовим був курінним отаманом Полтавського куреня.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1375 Індукта — мито на Україні на харчові продукти та худобу, скасоване за часів Єлизавети Петрівни.

1376 Посланця і шестеро супроводжуючих.

1377 К. Мокієвському та Мировичу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1378 3 вересня.

1379 Лазар Баранович — був найвидатнішим українським поетом XVII ст., автором кількох поетичних збірок, богословських трактатів, засновником чернігівського осередку поетів в др. пол. XVII ст., мав власну друкарню. Писав книжною українською та польською мовами. Бібліографію його творів див. у вид.: Українські письменники. Біо-бібліографічний словник.— Київ, 1960.— С. 200—206.

1380 Книгу «Stary Kosciol Zachodni» було видано в Новгороді-Сіверському в 1678 р.

1381 Каліш — місто в Познанському воєводстві у Польщі.

1382 Ректором Києво-Могилянського колегіуму.

1383 У м. Крилові Люблінського воєводства (тепер у ПНР).

1384 Куп’ятицький монастир був у с. Куп’ятичах, неподалік Пінська, Дятеловецький — очевидно, в м. Дятлові на Гродненщині, що в Білорусії.

1385 «Меч» — це «Меч духовний».— 1666; «Труби» — це «Труби на дні нарочития».— К., 1674; «Лютня» — це поетичний збірник «Lutnia Apollinowa».— К., 1671; «Міра» — це «Nowia miara, starev wiary».— Новгород-Сіверський, 1676; «Животи святих» — це «Zywoty swiętych».— К., 1670; «Книгу рожаю» — це «Księga rarzaju".— Новгород-Сіверський, 1676; «Книга смерті» — це «Księga smierci».— Новгород-Сіверський, 1676.

1386 Управляв Київською митрополією через відсутність митрополита.

1387 Після Першої Пречистої, тобто 15 серпня (за ст. ст.).

1388 Пішов на Слобідську Україну під Нові Водолаги, Слободу та р. Водолагу на Харківщині.

1389 Тягин — стародавня назва м. Бендери.

 

1390 Кодима — місцевість уздовж р. Кодими, притоки р. Громоклії, яка впадає в р. Інгул.

1391 У гетьманському універсалі від 10 січня 1734 р., даному синові В. Максимовича Леонтію, сказано, що В. Максимович потрапив у полон і загинув у 1698 р. Є дані, що під час битви у вересні 1693 р. з білгородською ордою потрапив у полон І. Мирович, однак подана далі грамота І. Мазепи від 6 жовтня 1693 р. свідчить, що І. Мирович щасливо повернувся з того походу. Вважаємо, що виклад С. Величка правильний, а в грамоті 1734 р., очевидно, зроблено помилку — цифри 3 і 8 легко сплутати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1392 Михайло Борухович.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1393 Цидульний лист — короткий, у формі записки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1394 Див. про це гетьманську грамоту від 20 жовтня далі.

 

 

 

 

 

 

 

1395 Ексактор — збирач податків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1396 Шифроване послання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1397 Тобто Поділ.

1398 Пропуск в оригіналі, мало б бути: «Палієвих листах зголошені».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1399 Грим’яче (Грем’яч) — містечко на Новгород-Сіверщині.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1400 Універсал подано в перекладі з польської мови.

 

 

 

 

 

 

 

1401 Ексцеси — зловживання, нестриманість.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1402 Універсал подано в перекладі з польської мови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1403 Об’яр (муар) — лискуча тканина з переливом.

1404 Косяк — шматок; тут, очевидно,— косовий сажень, приблизно 2,13 м.

1405 Камка — шовкова візерунчаста тканина.

1406 Горлатна лисиця — очевидно, це лисиця Vulpes alopex, руда з чорним, кінець хвоста чорний.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1407 Чорногородка — село на р. Ірпінь, неподалік Фастова.

Року від покладення межі світу 7201, а від з’явлення у світі плоттю другого Адама 1693 року. Хоч християнам подобало святкувати радісні дні Різдва Господнього по-християнському і одне одному, по любові християнській, віншувати ту радість, однак заздрісна римляно-польська натура зневажила тією радістю, а водночас і ласкою божою, і запалилася разом з христоборцем Іродом у цей день (29 грудня) 1293 неслушно і по-розбійницькому пролити християнську козацьку кров Палієвого полку, який стояв на зимових кватирях в Поліссі, прагнучи нарешті викурити воєнним димом з Хвастова й самого Палія, а Хвастів знову віддати запустінню 1294.

Отож Палій, діставши про те певну звістку і сподіваючись собі з цього боку Дніпра допомоги від гетьмана Мазепи, гаряче просив про неї і того-таки 29 грудня писав через своїх нарошних і швидких посланців до гетьмана такого свого листа:

 

Ясновельможний милостивий пане гетьмане, пане, пане і добродію мій великий!

Випадає описати мені печальним пером смутну трансакцію і викласти найвищому рейментареві, моєму милостивому панові: саме в переддень того часу, коли лютий Ірод забив дітей, панове поляки несподівано й ховано напали на товариство мого полку і виявили своє тиранство: на другий день своїх римських свят поклали кількадесят чоловік трупом, поранили безліч, а інші від коней були відігнані і заледве врятували своє здоров’я втечею. Через те, що вдарили на становиська в один момент аж три чати, то заслали землю нашими трупами на місці, яке звуть Бородянце 1295, а в іншому місті, Радомишлі 1296, і по інших селах Радомишльської волості врятувався заледве з малою дружиною тільки мій швагер, який взяв собі прихисток при святій церкві, і то не без їхньої немалої шкоди й поразки. В третьому місці напали на Демидів 1297 і там доказали свою лютість. А що найневиносніше, що тиранствував над нашими наш-таки одновірець полковник Скрицький 1298, котрий має своїх родичів під рейментом вашої вельможності пана й милостивого добродія, і другий — Ярема 1299 зі своїми ярими полчанами,— вони жорстоко уразили й замучили багато людей мого полку.

Тілько пан Килан, ховаючи у своєму серці православну віру, веде себе зичливо, не слухаючи віроломних ляхів та відступників від своії віри, і не віддав у люті руки мого швагра і товариство у Коростишеві 1300. А що не могли тоді справити над нами до решти такого тиранського діла і знести нас, то готуються невдовзі ще сильніше поруйнувати нас усіма силами, вогнем та мечем. Явно бачили київські люди й чули їхні замисли в Чорнобилі, що там уже узброївся з усіма хоругвами рейментар Вилига і чекає тільки невдовзі німецьких рейментів з гарматами 1301. Так само у Звягелі 1302 Дружкевич вже висить з готовим людом, а численні хоругви (близько п’ятдесяти) панцирні, гусарські і волоські вже рушили, а крім них повіти ординацькі 1303, козацькі полки і чемериські хоругви 1304 — вони вирішили в одне слово нагло знести до грунту разом з нами Хвастів. Описавши прецінь той головних ворогів наших лютий зачин, покірно упадаю до панських ніг вашої вельможності, пана і добродія мого, і слізно прошу якнайшвидшого милостивого рятунку, щоб зволив покрити милостиво по-рейментарському мене своїми крилами і невинний люд мого полку, жителів, які зібрались у Хвастові, щоб не погинули від меча, бо я їх затримав, щоб не йшли звідси, бувши впевнений панським словом вашої вельможності, мого милостивого пана, тим більше, що немале гроно чільного значного війська нашого поклали вороги трупом. Зволь, ваша вельможносте пане і добродію мій, рятувати нас якнайшвидше, приславши якийсь полк, бо самі ми не зможемо витримати такої сили. А коли не буде нам милостивої посилки, то прошу вашу вельможність, милостивого мого пана, про останню декларацію, щоб невинні люди й оплакані діти не загинули від тиранського меча, бо це усім явно, як немало міст у минулі літа загинуло через ляхів від меча, не мали-бо нізвідки рятунку і були ними затоплені в крові, й досі вони лежать запустілі. Через це шлю до панських ніг якнайшвидших, котрі спішитимуть удень і вночі, моїх посланців Павла Циганчука, обозного мого польового полку, з моїм кревним перед вельможність вашу, мого добродія і пана, просячи про конечне панське заступництво, а коли мені не сподіватися ласкавої помочі, то щоб милосердно зволив, дав дозвіл мені зрушитись із тим людом і осісти в Триполю або у Василькові 1305, оскільки вже остаточно не можна витримати тиранського натиску, лишаючись в осередку поміж навколишніх ворогів, бо довкола їхні фортеці, а під боком узброїлася Біла Церков 1306, з якої вже не раз чинилася Хвастову згуба й кровопролиття, коли потаємно вночі, обскочивши, клали люд трупами аж до одної душі. То щоб і я не був від них так швидко обскочений за нічної доби, бо зі Звягеля та з Полонного кіннота може за одну ніч мене оточити. Тисячкрат упадаючи до рейментарських ніг, плачливо прошу, щоб зволив якнайшвидше ласкаво, порейментарському звідомити мене, чи буде ласкава посилка, чи мені від тих ворогів відходити геть, бо так уже мушу чинити, маючи мало людей, щоб не дістати вічну згубу і плач людей та невинних діток. Отож, виглядаючи послужливо якнайшвидшого милосердя над ними, не встану від ніг панських, аж доки не одержу милостивої декларації і знатиму, як мені бути.

 

З Хвастова, 29 грудня 1693 року 1307

 

Ясновельможності, вашої панської милості, пана, пана і добродія мого великого вірний слуга і підніжок Семен Палій, комонноохочий полковник Запорозького війська

 

 

Але на те листовне Палієве прохання не вчинено тоді від гетьмана допомоги військом через те, що поляки, вигнавши з Полісся Палієве військо, більше до Палія тоді під Хвастів не наближалися. При такій жалісливій згубі, яка впала на козаків з польського боку, повстала тоді не менша буря на Малу Росію і з кримського боку, коли за побудкою зрадника Петрика Калга і Нурадин солтани із Шингереєм та ханськими синами вторгнулися 26 січня під Україну 1308 сорокатисячними кримськими ордами 1309 з ним-таки, Петриком, і хоч мало зачепили побережні міста Полтавського полку, однак притягли всіма силами під Кишінку, починили тамтешнім людям великі шкоди. Там війська трохи відпочили і на всеїдну, в четвер, в обідню пору татарські загони вторгнулися з Заворскля від Старого Санжарова під саму Полтаву і так само, як і під Кишінкою 1310, забрали в полон багатьох людей, які виїхали за сіном і дровами, а численні людські статки позабирали собі. Потім, не вторгаючись далі, повернули вони від Полтави до Сторожової могили, а від Сторожової через Орчик, Берестову та Оріль назад до Криму, позабиравши людей Полтавського полку з їхніми статками, які кочували по тамтешніх хуторах 1311, очевидно, злякалися вони бойовитості гетьмана, який, вийшовши на оборону вітчизни з Батурина з військами, відважно сховався від ворога в Лубнах 1312 і перечекав у них ту хвилю, доки вороги набрали у згаданім Полтавськім українськім полку лупів та користей і безбідно повернули додому. Тим часом прибув до Лубен зі своїм полком від Хвастова Палій, бажаючи допомогти гетьманові супроти того ворога-бусурманина, але оскільки той ворог повернув уже назад від Полтавського полку до Криму, то просив Палій гетьманського дозволу піти війною на бусурман. Тоді гетьман, бажаючи помститися бусурманам за шкоди, свіжо вчинені в Полтавському полку, дозволив йому, Палієві, піти за Дніпро, де краще було б підпасти під бусурманські житла, а в допомогу йому придав лубенського полковника Леонтія Свічку з частиною його полку, та й виборне товариство з інших городових полків, та компанійців, а виправивши в ту дорогу Палія, сам гетьман, розважуючи Палієву мову і мову одного чернігівського чоловіка про лядські замисли і розклавши війська на дніпровому побережжі для забезпеки від ворогів — білогородських бусурман, рушив із Лубен до Батурина і, доносячи про всі тодішні події великим государям, писав з Лубен 8 лютого таку грамоту:

«Перед моїм виходом з Батурина у цей воєнний похід відзивався до мене і словесно, і листами з того боку Дніпра, з містечка Хвастова, охотницький полковник Семен Палій: відомо йому учинилося, що з Криму мають прийти під малоросійські міста великими потугами вороги-бусурмани за намовою проклятого ворога зрадника Петрика для зваби і підбурювання народу. І він, Семен Палій, хоч мав намір піти у Стрелицю під їхні ворожі житла для ворожого промислу, однак коли я, гетьман, дозволю прибути йому сюди, в малоросійські міста, з полком, щоб давати відсіч ворожому наступу, то він, полишивши знамірену дорогу у Стрелицю, через свою до вас, великих государів, вірність і з дбання за благочестиву, християнську віру, прибуде сюди швидким маршем. Коли ж я цілковито звідомився від кошового отамана і низового війська, що згадані вороги пішли від Криму в той злонамірений похід, написав я тоді ж таки до нього, Семена Палія, що оскільки вони, бусурмани, спільні вороги ваші, великих государів, вашої царської пресвітлої величності, і його королівської величності, то я пропоную, щоб він, Палій, за тим своїм доброхітним наміром приходив сюди на поміч військам мого рейменту для відсічі тим ворогам. Бо розумію я за відомостями й поголосками, що вони, вороги, схочуть довго поширювати свій злопідступний намір, зваби й промисли коло ваших, царської пресвітлої величності, малоросійських міст. І хоча за божою поміччю і за праведним щастям вашої царської пресвітлої величності вони, вороги, незабаром відвернулися назад до своїх поганих жител, про що я вже просторо доповів вам, великим государям, однак згаданий Семен Палій, пішовши в цю дорогу сюди зі свого місця, з містечка Хвастова, і дізнавшись про це, не повернувся назад, але прибув сюди, в міста, котрі розташовані понад рікою Сулою, а сам він, приїхавши до мене в Лубни 6 лютого, освідчив, що хоч тут уже після відходу згаданих ворогів немає воєнної роботи, але він не хоче повертатися до Хвастова, а піде за своїм раніше покладеним наміром, де можна, під ворожі житла, щоб учинити воєнний промисел, у чому просив він і від мене в поміч воєнних людей. І я тоді, гетьман, маючи в своєму серці дбале старання щодо того, щоб з божою поміччю і за праведним та святобливим вашим монаршим щастям помститися, як можна, їм, ворогам, за їхню ворожу озлобу, виправив з ним, Семеном Палієм, у спілку лубенського полковника Леонтія Свічку з частиною його полку, з виборним товариством інших городових полків і з частиною виборних людей охотницьких полків. А підуть вони, взявши в поміч господа Бога, на задніпрський бік, де роздивлятимуться, куди зручніше обернути свій промисел супроти ворога. Про те, як діятимуть оті виправлені від мене для промислу люди, як скерує їх господь Бог, я доноситиму вам, великим государям, надалі, а тепер таке тут покірно докладаю, що згаданий Семен Палій оголосив мені у своїй словесній мові, чого ротмістр королівської величності полковник Іван Борковський, котрий був у Білій Церкві, повернувся тепер з Поліського краю до Білої Церкви,— він, заїхавши до Хвастова, бачився з ним, Палієм. То під час тих відвідин, він, Семен, пригощав того Борковського і підпилого почав питати про польські зачини та наміри; тоді він, Борковський, сказав йому такі слова: «Відає він, що Семен вірний королівській величності, і хай не готується на війну і не ходить під Очаків та й на інші бусурманські місця в далекі краї, бо тут поблизу матиме здобич». То з тих слів Борковського здогадується він, Семен Палій, що польський бік збирається на війну супроти боку вашого, царської пресвітлої величності.

У цей-таки час, а саме 7 лютого, прислав до мене чернігівський наказний полковник одного дрібного чернігівського жителя на ім’я Онисько Рулик, який наймався відвезти торговим могилевським людям із Чернігова до Могилева торгові товари. І був він там у Могилеві і в Биховах 1313, а про те, що він там чув і що бачив, мав те донести мені, гетьману. Отож той чернігівський житель сказав мені, що, повертаючись від Могилева до Чернігова, бачив він жовнірів литовського війська, котрі простували хоругвами до річки Сожу в прикордонні міста: Чауси, Пропойськ, Крилов, Чечирськ 1314 та в інші міста, і один товариш з-поміж тих жовнірів, імені якого не знає, затримав його, Ониська, в селі, що зветься Кошелів 1315, маєтності якогось шляхтича Петровського, де розпитував його, звідки він є, а коли той сказав, що він чернігівський житель, так той товариш питав його про чернігівського полковника 1316, чи є той вдома. Онисько сказав, що самого полковника нема вдома: пішов з полком у міста Переяславського полку на відсіч ворогів-татар, так він, той жовнір, сказав на те Ониську: «Біда Україні — і відтіль гаряче, і відтіль боляче». Оце, мовив, ції хоругви йдуть до пограниччя не просто так, але з супротивними щодо України замислами, і наказав він Ониськові, щоб, приїхавши в Чернігів, сказав він полковникові бути від пограниччя у всілякій засторозі.

Отож я, гетьман, доношу покірно про це за вірною моєю до вас, великих государів, службою і докладаю вам, великим государям, ще й те, що, як уже доносив я покірливо вам, великим государям, тут, у Лубнах, я буду недовго, стережучись вторгнення білогородських орд, про які пішли були поголоски,— більше ж тут бавитися не буду, щоб не чинити утяження військовим становиськом жилим людям. Так само й тепер доношу покірно, що про тих ворогів, білогородські орди, досі не маю жодної звістки, а відібравши такі певні чи непевні перестороги про ворожі сусідські заміри, повертаюся цими днями з Лубен до Батурина, А що належалося укріпити дніпрове побережжя, щоб зберегти всенародну цілість від раптових ворожих наскоків, те за повинністю своєю я учинив, розставивши полки по всіх зручних для того місцях, наказавши їм мати належну чулість та обережність, щоб вони, вороги, знагла не вторгнулися і не учинили в людях шкоди. А полковнику чернігівському я звелів іти від того побережжя додому з огляду на такі прикордонні з сусідського боку звістки, щоб там через несподівані лихі зачини була б без шкоди збережена людська цілість. При цьому якнайпокірніше піддаюся премилосердній вашої царської пресвітлої величності благо тині.

 

З Лубен, 8 лютого 1693 року»

 

 

Перш ніж рушив гетьман до Батурина, принесено йому відомості з Засеймських сотень 1317 про те, що, почувши поміж себе про бусурманський нахід на Малу Росію, почали впадати вони у смуту і тривожитися. Отож гетьман, викорінюючи ту тривогу з їхніх сердець, писав у ті сотні, теж 8 лютого, з Лубен такий свій універсал:

 

За звичайною гетьманською титлою

Ознаймовуємо цим нашим писанням усіх старших і менших військових та посполитих людей, котрі мешкають у містах Коропі та Воронежі 1318, що вороги хреста святого і всього християнства бусурмани Шингерей, Нурадин-солтан з іншими солтанами, ханськими синами, за намовою проклятого ворога, зрадника, скаженого пса Петрика, вийшовши з Криму з сорокома тисячами орди, завзялися були цілком на те, щоб спершу звабити з’єднатися з ними запорожців, а потім тією ж звабою відторгнути від богохранимої монаршої, їхньої царської величності, держави малоросійські міста. Але змішав їхні поганські ради господь Бог, бо коли прийшли під Запорозьку Січ, то запорожці, нерушно стоячи при належній вірності великим государям і нам, гетьманові, у послушенстві, відмовили їм, поганцям, суворо, що вони їм не тільки не допомагатимуть у їхньому лихому намірі, але й, коли б уприкрювалися, готові чинити бій. Прецінь, тепер вони, вороги, притягли звідтіль під українські міста Переволочну й Кишінку, але й тут діставши відсіч, пішли поза Ворсклом польовою стороною і незабаром притягли під Полтаву. І там ошукалися вони в своїй поганській надії, без жодної загайки пішли вони спішно і, уже нікуди не розпускаючи своїх чат, потягли пріч до своїх поганських жител до Криму, в дикі поля. А ми, гетьман, як тільки дістали відомість, ще коли рушали вони, погани, з Криму до Січі, відразу рушили з Батурина з військовими тяжарами і, з’єднуючи полки, спішно тягли до прикордонних малоросійських міст, маючи бажання, зайшовши в очі їм, ворогам, давати відсіч і чинити над ними воєнний промисел, бо розуміли, що ті вороги будуть у своїх намірах розширюватися і спробують усунутися своїми потугами всередину поміж малоросійські міста. Але коли ті вороги, не розширюючись у своїх промислах, відразу, ламаючи голову, дуже швидко кинулися назад, то й ми зупинилися на деякий час у Лубнах, маючи засторогу щодо іншої ворожої сили, білогородських орд, бо впали тут поголоски, начебто звідти мають вторгнутися сюди, у наш край, другим походом. Але ми, гетьман, тут, як і тоді, не бавитимемося, отож, обсилаючи вас цим нашим універсалом, упевнюємо всіх старших і менших і обнадіюємо, щоб ви, віддавши хвалу господу Богу за такий соромний ворожий відхід назад, жили, нічим не тривожачись, надійно й безпечно в своїх домівках, як при містах по фільварках, так по селах і хуторах, бо то річ неподобна, щоб ті ворожі кримські сили мали вертатися сюди в цю останню зимову дорогу, а білогородських орд хоч би й були наскоки, то дасть Бог вас не досягнуть, оскільки за нашим рейментарським розпорядженням всюди по містах, які стоять на дніпровому березі, розкладено полки для всенародної оборони нашого малоросійського краю. Заславши вам отаку звістку, зичимо вам від господа Бога доброго здоров’я.

 

З Лубен, 8 лютого 1693 року

 

 

Того-таки року Іоанн Ернест Грабе, майстер філософії і кандидат богослов’я у прусській Кролевецькій академії 1319, ганячи римське відщепенство і лютеранський блуд і щиро бажаючи відстати від нього й долучитися з багатьма знаменитими кролевецькими лютеранами до східної греко-руської церкви, писав з Тилжі 1320 4 лютого про це до преосвященного отця Варлаама Ясинського, київського митрополита, свого листа і прислав його в Київ через органіста Михайла, котрий, проживши трохи при гетьмані Мазепі і відкинувши лютеранство, прийняв благочестиву віру і, ставши невзабарі законником у Києво-Печерському монастирі, зробився вправним і моторним схимником на ближній печері святого Антонія. А той Ернестовий лист, принесений через нього, Михайла, до отця Ясинського, має в собі від слова до слова таке:

 

Яснопреосвященний і пречесний панотче у Христі, достойний найбільшої честі!

Низький раб, не відомий нікому, осмілююся я приступити цим писанням до трону твоєї святині, і це дає мені сміливість сподіватися вічного спасіння — заради нього зійшов до нас, людей, із небес Ісус і зволив відстраждати гірку смерть на хресті. Знаю, за божою благодаттю, що ніхто не може бути спасенний, хіба у з’єднанні з єдиною святою католицькою апостольською церквою. Про це блаженний Августин 1321 пише так: «спасіння ніхто не може мати, хіба в католицькій церкві 1322, поза католицькою церквою кожен все може мати, окрім спасіння: може мати честь, може мати тайну, може співати «Алілуя!», може відповідати «Амінь!», може триматися Євангелія, може мати віру в ім’я отця і сина і святого духа та проповідувати, але ніде не може дістати спасіння, хіба що в православній церкві». І ще каже той блаженний: «Хто, либонь, буде відлучений від православної церкви, але гадає, що живе похвальним життям, то тільки через це одне беззаконня, відторгнутий від Христового з’єднання, не матиме життя, а пробуватиме на нім гнів божий».

Тепер, після шестирічного вивчення богословія, роздумував я уважливо, що заради лютерського соборища 1323 (а в ньому я народжений і вихований), яке відторгнулося від святої церкви, і з огляду на численні помилки відлучив я себе від Христової церкви. Про лютерів можна по правді говорити те, що говорив про грішників свого часу, так званих іконоборців, святий Теодор Студита 1324, написавши: «...сходу не приймуть, заходу позбудуться, оскільки, бувши відторгнені від церковного тіла чужі стають і до самого Христа». Через це і в темряві ходять, і від цієї темряви хай спасенна буде моя душа, і приступлю я до справжньої церкви, в якій пробуває батько світу.

Від отого часу завжди ретельно піклувався я і молив Бога: хай пошле світло й істину свою, щоб мене наставити і привести на Його святу гору і в Його поселення. Раніше мав я в думці своїй римський костел, матір усіх костелів у західних країнах, одначе до римського костелу я не приступив, зрозумівши, що римський костел винуватець теперішнього церковного роздвоєння, оскільки відлучився від східної церкви і через це відкинув, як чашу спасіння, господню кров. Бо спаситель Христос каже нам про ту чашу: «Пийте від неї всі», так само каже про благословенний хліб: «Прийміть і їжте», тощо. І окрім такого кровопролиття, оскільки нам не можна дістати вічного життя, учить святий Іоанн, кажучи: «Якщо ви споживати не будете тіла Сина людського й пити не будете крові його, то в собі ви не будете мати життя» 1325.

Є ще одна причина, яка забороняє мені приступити до римського костелу, і це таке: кожен, хто хоче з’єднатися з римським костелом, примушується від біскупа чи від його намісника виповісти сповідь теперішньої римської віри, визначену від папи Павла П’ятого 1326, в якій символ сповідання віри має придаток про сходження святого духа і від Сина 1327.

Також примушується утвердити хресною клятвою всі правила Тритендинського синоду 1328, тобто всі статті й слова його, що учинити я аж ніяк не можу і не хочу, бо деякі статті у вищеназваному синоді неправедні, наприклад, у правилі першому, в якому говориться про двадцять перше зібрання, що сповідується непорочне причастя святої євхаристії за єдиною формою, а ті, що осуджують це, піддаються анафемі. Через оці помилки римського костелу, які я перечислив, боюся я з ним з’єднатися і повертаю очі свої до грецької церкви, яка одна, мені бачиться, є красна буттям, і я, захоплений її любов’ю, постановив довірити свою душу її святому зібранню.

Спочатку перед кількома роками відстрашувала мене суперечність у питанні про сходження святого духа, бо я гадав, що коли грецька церква вірує у сходження святого духа безпосередньо від одного батька, то так само безпосередньо родиться і син від єдиного батька, але коли я побачив і почув, що грецька церква вірить, що святий дух виходить від батька через сина 1329 чи за посередністю сина і саме цим вони осуджують латинян, бо латиняни сповідають, що початок і причина святого духа — син, тоді як насправді батько є корінь і початок синового буття і святого духа. Тоді той сумнів від мене відійшов, бо і я, навчений святими отцями, вірую, що отець начало синового божества і святого духа з тією, однак, різницею, що як син різниться безпосередньо від батька передвічно, то безпосередньо виходить від батька святий дух за синовим посередництвом так само передвічно. Так мене учить Григорій Писієнський 1330, брат святого Василія, в посланні до Авлавія: «Це, як треба гадати, вивідні і визвідні різниці сповідаємо в божестві, бо тільки цим одне від другого виводимо і пізнаємо, оскільки одне є вивідне, а друге є звідне; через це виводимо від визвідного таку різницю, що друге безпосередніше від першого»,— інші ж свідчення святих отців я зараз опускаю.

Тепер, отож, коли свята східна церква учить так, що дух святий виходить через сина, ніщо вже мені не перешкоджає, щоб я, окаянний грішник, приступив до неї радісно і був від неї покритий материнською любов’ю. Приходжу, отож, до твого престолу, ясно в бозі преосвященний у Христі отче, і смиренно прошу заради доброутробного божого милосердя і заради ран Христових: поглянь на мене, свого недостойного раба, і причисли мене за духовного твого сина, прийми турботу про душу мою, відкуплену дорогою Христовою кров’ю, і не тільки мою, але й багатьох інших душ, яким Бог удихнув, як і мені, думку й бажання спільно приєднатися до православної церкви, бо в Кролевці є чимало мужів, немало з них пошановано великою честю, які щиро бажають разом зі мною спільності з грецькою церквою і не посоромляться відкрито її сповідати, та й інших багатьох приведуть своїм прикладом, а оскільки мають за що жити, то зможуть вільно навчатися закону в якомусь осібному домі, а твоя святиня має турбуватися про наше спасіння (адже пробувають у Московському царстві через доброту непереможних царів лютерські люди, то треба так само, щоб мали навзаєм поклонників грецького закону в себе й лютри, оскільки мають у себе папістів, а лютри й кальвіни ненавидять їх більше, ніж греків).

Вручаю, отож, тобі, отче у Христі, святійший і пречесніший, все це діло і смиренно прошу, щоб нас, гинучих, не позбавив своєї помочі. Ми всі вічну подяку будемо мусити воздавати тобі і таку милість (що з’явиш нас перед господом Христом) восхвалимо в останньому суді. Передусім смиренно вручаю милості й добродійству твого преосвященства себе самого, навіть до моєї смерті, разом з благочестивими молитвами до Бога. Швидким пером писав я це в Тилжі і там тепер перебуваю до часу.

 

4 лютого 1693 року

 

Найнижчий раб твого преосвященства Іван Ернест Грабе, майстер філософії, кандидат богословія в Кролевецькій академії.

 

 

Від того-таки лютеранина Іоанна Ернеста про ті ж таки речі лист у Київ до його духовного отця:

 

Пречесний і святий пане у Христі, отче!

Від цього дня, коли пишу до твоєї чесноти, минуло вже три роки, як був я розгрішений від гріхів моїх у минулій сповіді, відведений від пекельних воріт, і маю надію, що буду виведений у царство небесне. Це, як і багато інших благодіянь того часу, що їх я й досі згадую в умі, за які дякую, зголошую цим писанням, оскільки іншим шляхом не можу з’явити своєї подяки твоїй пречесності: дякую отож дуже в самім слові, але подбаю віддячити і самим ділом, коли за божою благодаттю цілком досягну того, чого бажаю. Тепер я ще частково хитаюсь у рові пристрастей і бруді відступницьких дріжжів, коли досі не увільнив свою душу, і то тому, що належу ще до єретицького олтаря 1331, змушений відвідувати їхні собориська і молитися з ними, і ще не можу достойно відзначати святі дні і приносити Господові жертв православним чином. Але коли цілковито од «язика» непреподобного закон мій цілком розпізнається, то коли я зможу цілковито жити у співдружності православної церкви? — день і ніч це мені досаджає. І не тільки я сам, але й багато інших учительних і доброзумних мужів, їхні імена я називав чесному отцю Васиневичу 1332, менших же, які не мають ще начальницького чину, не називав я; мені, отож, і всім іншим, а нас є більше п’ятнадцяти, не згадуючи їхніх рідних та рабів, нам, кажу, котрі душі безсмертні носять у смертних посудинах свого тіла (молю від усього серця), хай не загається податися допомога. Порадившись, чесний отче, з чесним отцем Васиневичем, зволь погодитися з ясне в бозі преосвященним київським митрополитом: хай добротливо потурбується про нас, влаштовуй усе так, як бесідував я з чесним отцем Васиневичем: хай душі наші, котрі довго жили в біді, віднайдуть собі заспокоєння та спасіння. Вір мені, пречесний отче, коли правила не заборонять здійснювати церковну службу в якомусь домі, знайдемо дім, і можна буде його утримувати — щорічно можемо на утримання мати тисячу талярів — і в скорому часі церква дізнає великого прибутку. І насправді це воздасться церкві, адже в діяннях апостольських, в другій главі, читаємо: «І щоденно до церкви Господь додавав тих, що спасалися».

Не писав би про це, коли б не сподівався, що це здійсниться за божою поміччю; коли б товариство наше захотіло бути з римським костелом і щоб сумління того не заперечувало б, нас би там з великою радістю прийняли б за нашим бажанням, але шукаємо не лестощів, не багатства, а добра душам нашим, і хай не позбавиться цього й тіло — того, що йому потрібно до життя. Почни дбати про нас негайно, а коли все добре здійсниться, буде слава Богу, радість янголам і святим угодникам, а дияволу замішання. І отому чесному отцю Васиневичу я дав писання преосвященного архієпископа венетійського 1333, яке послужить для роздумів твоїй пречесності, і радий я з іншими знати ще найбільше про отаке: коли хто має всілякі біди спасіння свого, як він пише, то чи може приєднатися до римського костелу? І вдруге: коли причастя євхаристії у справжньому вигляді не суперечить Христовому повелінню і коли під виглядом хліба, не тільки тіла, але й крові Христової, вірні причащаються? Але не хочу тепер писати багато, одне прошу: зволь, ваша превелебносте, відповідь про це свою прислати швидко звичайною поштою, а також чесного отця Васиневича, і не сюди, в Тилжу, а в Кролевець; коли згадані відповіді підуть звичайною поштою, я прийму це безпечно. При цьому вручаю вашу превелебність господньому заступництву і мене самого побожним молитвам, які найбільше бувають при святій літургії.

 

З Тилжі, 10 лютого 1693 року

 

Твоєї превелебності найнижчий раб Іван Ернест Грабе, майстер філософії та кандидат богослов’я в Кролевецькій академії.

 

 

Третій лист від лютеранина Іоанна Філіпа до якогось знайомого духівника в Київ висловлює ті самі речі: ганить відщепенство, хвалить православ’я і бажає його собі. Чи той Іоанн Філіп той самий, що і в попередніх двох листах підписався Іваном Ернестом, про те невідомо, а що я не відзначаю, звідки він писав та якого року, то це сталося, очевидно, через його недогляд. З огляду на зміст, то цей третій лист погоджується з двома попередніми лютеранськими листами, однак, порівнявши зміст і роки, згадані в другому і в цьому третьому листі, думається мені, що цей третій лист писано раніше, ніж обидва попередні, і писано його з тих-таки країв, що й перші.

 

 

Превелебний і багатосильний пане у Христі, всечесний отче!

Я поцілував твій лист, повний меду любові та втіхи, якого мені приніс чесний пресвітер ваш, отець Рафаїл, на який коли б не відписав через простацтво й невдячність, був би гідний покарання. Побожна і хвалебна ця річ (яка не має найменшого простацтва і не допускає ніякої невдячності) — боятися й шанувати тих, до кого маємо добрі почуття і яких ми пізнали, що вони милостиві; отож носимося на крилах їхнього дбання, про яке, зібравши достатньо твої зроблені щодо мене доброчинства належало б писати з людяністю і вдячністю, коли б не іншими словами, то такими, які поклав. Через немалу до мене любов твою високо виносиш мою доброчинність, яку вам висвідчував перед двома літами, і відписуєш мені, пане всечесний і багатосильний! І її, яка є і яка велика вона, зичив би, як перед тим, так і тепер, відбирати ще більшу. Але оскільки тієї доброчинності через мізерність мою прийняв я недостатньо, зволь вибачити і зобов’яжи її знову здійснити, і це я вам повинен буду засвідчувати далі на цьому місці, віддавати послугами і дякувати — маю я задовольняти всі ваші бажання, що їх виявите до мене. Бо чого від нас найбільше вимагає учитель наш Ісус Христос? Тільки щоб ми перебували у взаємній любові. Що в останній день буде нагородою?

Тільки вчинки, що виказують любов. Кому він накаже ввійти у вічне життя? Тільки тим, хто матиме заслуги любові. Я розриваюся від численних турбот з обох боків, а найбільше від тієї, яка утруднює діла мої,— це спасіння душі моєї. Не хочу бути потопленим через цей стан, у якому лишаюся тепер, доказом тому — християнство й повинності; єресі жодної не кохаю, відщепенства не хвалю; кажу те, що визначаю за правдиве, шаную правила католицької церкви 1334, і коли чую якесь інше вчення і бачу, як воно здійснюється, то стає мені бридко. Побожності, наскільки попускає слабкість, повинуюся й про неї дбаю, пестую спільно й братерську любов. Виконую все це по правді через божу ласку, однак дух мій ще не заспокоївся в тому, адже зважаю на учення собору й церковних учителів, найбільше бринять у мені слова святійшого учителя Фульгенція 1335, у книзі про віру до святого Петра, в розділі 39: «Тримайся якнайтвердіше і ніколи не сумнівайся, адже кожен єретик або відщепенець, охрещений в ім’я отця й сина і святого духа, коли не буде причислений до святої церкви, хоч би творив найбільші милостині і хоч би за Христове ім’я і кров пролив, не може спастися. Кожнійбо людині, яка не належить до єдності католицької церкви, не можуть допомогти для збавлення ні хрещення, ні милостині, хоч і які щедротливі, ані смерть, понесена в ім’я Христа, як довго він лишатиметься в тій єретицькій, або відщепенській злобі, яка провадить до смерті». Боюся дуже, щоб разом з тими, які мають терпіти затоплення, не втопився б і я, оскільки їжджу з ними в одному човні. Не відаю, чи достатніми будуть любов моя і бажання для того, щоб, хвалячись католицизмом, забезпечив собі спасіння. Коли ж хочу змінити теперішній стан, а спосіб і термін до такої відміни від мене віддаляються, так страшуся, так зітхаю і так боюся зникати,— душу мою це перетворює в павутину. «Прислухайсь до мене й подай мені відповідь, я блукаю у смутку своїм і стогну від крику ворожого, від утисків грішного, бо гріх накидають на мене вони, і в гніві мене переслідують; тремтить моє серце в мені, і страхи смертельні напали на мене; страх і тремтіння на мене найшли, і тривога мене обгорнула. І сказав я: «Коли б я мав крила, немов та голубка, то я полетів би і спочив» 1336. Ти можеш упросити для мене, всечесний і багатоможний у благодаті отче, божої втіхи, якої є багато у Бога, впроси, яко ієрей: «Не дасть Бог вовіки праведнику впасти у тлін». Сподіваюся того ж з листа, якого обіцяєш послати нам, якого бажаю серцем, повним любові, і хочу сподобитися дістати для того серця заспокоєння. Дай же Боже, щоб я міг радісно сказати: «О Господи... Ти кайдани мої розв’язав! Я ж жертву подяки тобі принесу й господнім ім’ям буду кликати! Присяги свої Господові я виконаю перед усім народом його, на подвір’ях господнього дому, посеред тебе, о Єрусалиме!» 1337 Хай збереже тебе, всечесний і багатоможний панотче, Бог у своїй церкві і святій твоїй обителі цілим на многі літа, здоровим і сильним до добрих справ! Хай почує молитви твої і хай виконає бажання твої! І як уже просив я про дбання за мене в Бога, решту бажань скаже тобі самому чесний отець Рафаїл, якому разом з його товаришем і подорожніми, які від’їжджають до вашого монастиря, душевно бажаю: хай буде щаслива дорога! Пишучи це, хочу здорової поради. І хай живе твоя батьківська всечесність!

 

Найпокірніший любитель Іоанн Філіп, учитель святого богослов’я

 

 

Того-таки року, в квітні місяці святійший вселенський константинопольський патріарх Калинник прислав у Москву свою соборну грамоту (а з Москви її прислано в Малу Росію), яка зголошує про чотирьох вселенських патріархів і про п’ятого московського, що, окрім цих п’яти патріархів, немає під сонцем жодних інших патріархів, а що ахридонськии 1338, кіпрський, грузинський і єникейський архієпископи називаються в руських країнах патріархами, то пере конує, щоб ніхто їх за патріархів не вважав і їхнього патріаршого найменування в їхніх писаннях не приймав, також і до них від себе не писав, найменовуючи їх патріархами. А коли б проти тієї науки хтось осмілився б уперто називати вищеназваних архієпископів патріархами, тих він, святійший Калинник (коли не справляться і не покинуть свого завзяття), віддає анатемі цією ж таки соборною грамотою, яка, перекладена з елліно-грецького письма, має в собі від слова до слова таке:

 

КАЛИННИК,

божою милістю архієпископ константинопольський, Нового Риму 1339 і вселенський патріарх

Не вимагає сильних слів річ сильна сама від себе, і хоч сказано неголосно, з’являє свою природну силу. Через це і про викладену справу зайво багато говорити, оскільки вона виявляється увіч. Питають деякі: які є патріарші престоли в пречеснім архієрейськім чині для честі католицької 1340 й апостольської церкви, скільки сяє, властиво, й найменовується патріархів і взяли разом з іменням патріаршу честь? Тим ото коротко відповідаємо: треба знати, що є справжніх чотири патріархи й найменовуються: константинопольський, александрійський, антіохійський і святого міста Ієрусалима святійші патріарші апостольські престоли, як навчаємося про це від святих правил, святих і всесвітніх соборів і божественних правил та царських указів, котрі про це звіщають правдиво й увіч, і від давньої традиції, яка завжди діє в католицькій церкві. А до тих останнім часом поставлено за соборним і правильним зволенням ще й п’ятого патріарха — московського. Оці патріархи, котрі дотепер діють і правлять від Бога, справжні, їх іменують, знають і славлять у цілому світі, а в священних скрижалях явно тільки вони й згадуються. А коли хто найменовується, окрім тих п’ятьох, патріархами — це самовільні архієпископи ахридонський, кіпрський, грузинський та єникейський, які не є возведеними в різні часи з певних причин, чи через бажання царів, або за соборним розглядом — їх постановлено й найменовано просто архієпископами, і таке вони мають ім’я, і так пишуться, тобто архієпископи. А з патріаршим найменуванням вони не мають нічого спільного і непричетні до нього, не мають місця в синодичних скрижалях і не числяться при вичисленні патріархів. Коли ж хтось із них, зваблюючи себе через марнославні думки, почне коли,— чи від себе самого, чи з якоїсь іншої причини, в письмі чи й не в письмі,— вигадувати неправедно патріарші найменування (це не матиме сили, оскільки їх не зведено і в правилах не писано від всесвітніх соборів), обходячи належні означення, правила й закони, безсоромно й нахабно, завжди впадаючи в гординю через неправедно вигадане найменування, а воно й справді немічне і виказує, що тут є помисел блуду, замішання й глупство, то він, як такий, що випав поза межі (отже, осмілюється нововводити, зводить суперечки і сварки і досить беззаконствує), осуджується церковними епітиміями 1341 і не зможе уникнути належного соборного й церковного покарання. Хто ким названий, тим і має бути, і хай не переходить вічних меж, як не переходили батьки його. Де є законоположення і печатане визначення справ загальними і явними отцівськими і соборними законоположеннями, з певним усіченням правилами, не може ніхто інший, крім визначених, казати, чи писати, чи навчати гнилим наговором. Усім отим пишемо й повеліваємо соборно, що коли б хто з усіх смів називати патріархом когось із вищеперечислених архієпископів, почав їх писати патріархом чи приймати від нього писане, згоджуючись на таке неправедне найменування і схиляючись тим самим до беззаконня, то такий ослушник церковного веління й переступник божественних правил і давно установленого церковного чину і стану, знічуючи, й колотячи, і впадаючи у спокусу, хай буде проклятий від господа Бога вседержителя, і відчужений, і непрощений, і нерозрішений після смерті: камінь та залізо розкладуться, а він ніколи, і частина його — з Іудою, і піддається він отецькому та соборному прокляттю! На зголошення цього, на ясне звіщення й виказ відпущено цю нашу соборну грамоту літа 1693.

 

Внизу приписано патріаршою рукою: місяця квітня, індектіона І.

 

До цієї грамоти приписалися митрополити:

никомедійський 1342 Парфеній,
халкедонський 1343 Григорій,
Іконійський 1344 Парфеній,
фессалонійський 1345 Мелетій,
сербський Никодим Гобинін.

 

 

Ще минулого року Саадет-Герей 1346, кримський хан, очевидно, за указом Оттоманської Порти, що в літа після Віденської війни (коли була переможена і ущерблена від цісарських військ) боялася наступу на себе російських військ, прислав у Москву свого посланця Магмета-агу, бажаючи через нього миру між Оттоманською Портою, Кримською державою та Російським царством. На цю ханську відозву Магмета-агу затримано в Москві, а з Москви послано в Крим щодо того-таки миру піддячого Василія Айтемирова, а з ним і від гетьмана послано значного військового товариша з Гадяцького полку Василя Велецького, але оскільки Саадет-Герей зійшов із ханства, то новий хан Сафа-Герей 1347, якого прислали в Крим, за своїм ханським указом затримав їх на немалий час у Криму. Той хан Сафа-Герей знав, либонь, про намір до миру свого попередника хана Саадет-Герея, однак через свою озлобу до християн двічі посилав під Малу Росію війною свої орди, спершу білогородські, а тоді й кримські. Коли ж після нього, Сафа-Герея, став у Криму третій хан, Селим-Герей 1348, то великі наші государі звеліли гетьману Мазепі послати в Крим нарошного посланця зі своєю монаршою грамотою, писаною до Айтемирова, як він мав справлятися там у дорученому йому ділі, і звеліли тоді гетьманові писати осібно від себе до ханського вейзиря, бо й той Селим-Герей, новий хан, затримавши згаданих государських посланців у Криму, прислав війною під Малу Росію Калгу-солтана з ордами і Петриком, як казав я про це і вище. Отож гетьман за таким монаршим указом, либонь, приготував свого листа до ханського вейзиря, просторо висловлюючись у ньому про неслушні ординські з солтанами і Петриком кількаразові находи на Малу Росію і ганебні відходи назад, і бажав при тому, щоб він, вейзир, запропонував хану, аби не слухав жодних Петрикових рад і взагалі видав його з Криму гетьманові як відступника і зрадника; також писав він і про згаданих посланців, Айтемирова і Велецького, щоб відпустив їх на Русь задля миру, якого бажав колишній хан Саадет-Герей; щоб і теперішній хан Селим-Герей прислав у Москву свого знатного посла і що той мир не буде відмовлений пресвятими російськими монархами,— це буде корисно ханові з усією Кримською державою. Про це писав гетьман за монаршим указом виразну інформацію і до Айтемирова, як би йому найкраще вчинити, щоб справитися з дорученим йому ділом. Однак ні посланця, ні листів тих він, гетьман, через слушні причини не посилав, а спершу написав про все через нарошного гінця з Батурина до великих государів 23 травня таку грамоту:

«Указали ви, великі государі, ваша царська пресвітла величність, мені, своєму підданому, послати свою монаршу грамоту у Крим через особливого посланця до рук гінця вашого монаршого, піддячого Василія Айтемирова, і щоб я, гетьман, через того-таки мого посланця відізвався про ваші, великих государів, справи до близької ханові людини, тобто до ханського вейзира, відповідно до вашої, царської пресвітлої величності, грамоти, писаної Василію Айтемирову, з якої за превеликою вашою монаршою милістю прислано до мене список.

Я тоді за тим вашим, царської пресвітлої величності, всеможним указом знамірився був послати щодо того у Крим бувалу людину, але після мого повернення з Глухова в Батурин, 23 травня, приведено до мене татарського «язика», якого взято під цей час біля Перекопу, і він каже, що кримський хан вийшов з Криму і став за Перекопом,— це було вже два тижні тому. Там, з’єднавши свої орди, має він радитися: чи самому йти на німецьку війну, чи послати з ордами якого солтана. А та виправа на німецьку війну чи самого хана, чи якогось солтана має бути з ордами після бусурманського Байраму, який відправлятиметься в них у теперішніх числах. Оскільки в тій-таки пресильній вашій, царської пресвітлої величності, грамоті, писаній до мене, є такий іменний монарший указ, щоб Василій Айтемиров про ваші, царської пресвітлої величності, справи не говорив ні з ким іншим, тільки з найближчою до хана людиною, і щоб я, гетьман, писав свого листа до тої-таки ближньої людини, то тепер, коли кримський хан рушить у свою дорогу на німецьку війну, а при ньому напевне має перебувати й найближчий до нього чоловік, я з посилкою тієї царської пресвітлої величності грамоти у Крим до Василія Айтемирова і мого листа до ближньої ханові людини притримав. Бо коли б мій посланець доніс цю вашу, царської пресвітлої величності, грамоту в Крим у небутність хана і ближньої йому людини, то Василій Айтемиров без поважного вашого монаршого указу не міг би вгадати, з ким про ті ваші монарші справи говорити. Отож треба на те поновленого швидкого вашого, царської пресвітлої величності, монаршого указу, для чого посилаю я до вас, великих государів, швидкого, що день і ніч поспішатиме, особливого свого гінця, щоб він, той гонець, незабаром був відпущений до мене з милостивим, повелительним вашим монаршим указом про те, а я тим часом провідуватиму: чи він, хан, піде на німецьку війну, чи, може, солтана якого вишле з ордами, а сам повернеться назад.

І те покірно доношу вам, великим государям, що від калмицького Аюки 1349 прислано хану в поміч кількасот калмиків, бойових людей, і пригнано в Крим на продаж численні кінські стада, про що промислові козаки (взявши в «язики» двох калмичинів і відгромивши кількасот вигінних коней) подали мені звістку, а тих козаків з тими калмицькими «язиками» я сподіваюся до себе в цьому часі.

А коли кримський хан піде сам на німецьку війну, то мені, гетьману, висилати свого посланця з листом, писаним від мене до ближньої ханові людини за ним, ханом, услід у Білогородщину, чи відправити його в Крим і веліти віддати той лист тому каимакаму 1350, котрий буде на його, ханському, місці? Про те прошу покірно швидкого собі милостивого вашого монаршого указу, а який лист я наготував до ближньої ханові людини, список його посилаю вам, великим государям, для відома. Звольте ви, великі государі, повеліти вичитати той список перед собою, і коли його, так як написано, можна слати, то про те хай буде висловлено мені ваше монарше повеління, а коли яке слово вкралося непотрібне, то хай те буде за вашим, великих государів, указом почорнене й виправлене.

 

З Батурина, 23 травня 1693 року

 

 

Того таки року Іо Константин Дука, ставши на батьківському місці волоським господарем і бажаючи прихилити до себе в неодмінну сусідську приязнь гетьмана Мазепу та й щоб купці малоросійські і грецькі безборонно і без жодної острашки приходили з Ніжина у Волоську землю, писав 6 червня такого свого листа:

 

Ясновельможному моєму милостивому панові і приятелю,

його милості пану Стефановичу Мазепі, гетьманові Запорозьких, їхньої царської величності, військ, здоров’я доброго і щасливого буття бажаю вашій милості від господа Бога і вседержателя!

Допровадив нас всемогутній Бог зі свого милосердя на чесні сліди покійного батька нашого, до молдавської столиці, даючи нам цей випадок, щоб ми ознаймили вашу милість приятельським схилянням,— зважаємо ми й на те, що дало б пожиток землі нашій, яка впала у велику нужду від топтання упродовж довгого часу її військами. Маємо сподіванку на Бога, що на значне щастя пресвітлого царства, під владою якого ми є, повернуться всі його незгоди до пожаданого миру, і через це просимо вашу милість: звольте, щоб було відчинено дорогу з боку вашої милості до нас, для нашої і вашої милості користі. Знаємо, що деякі купці могли б бути уражені деякими кривдами за панування господаря Константина Кантемира 1351, але ми з великою обітницею обіцяємося, що не матимуть вони жодної кривди, навіть установлене мито готові ми зменшити, зважаючи на далеку дорогу їхніх милостей та острах перед нашими краями. Дуже просимо вашу милість, щоб відкрито було дорогу в наші краї, і ми за висвідчену ласку, та приязнь до нас, та добротливість повинні будем виявляти в житті нашому подяку вашій милості й раді служити.

 

Писано в Яссах, 1693 року, в червні місяці

 

Вельможності вашої, милостивого пана зичливий сусід приятель і до послуг готовий Іо Константин Дука, воєвода і господар Молдавських земель

 

 

Тоді ж таки він, господар, також волоський гетьман і сардар 1352 писали свої листи про той купецький приїзд з Малої Росії у Волоську землю і до Палія, і Палій прислав ті листи до гетьмана. На це їхнє бажання гетьман частково дозволив, щоб усілякі купці їздили з Малої Росії зі своїми промислами у Волоську землю. З тими ото господарськими листами, писаними до гетьмана й до Палія, прибув у Батурин Палієвий посланець, потім прибув Стецьків тлумач з руськими невільниками, даними від татар для звільнення за них татар. Про все це гетьман писав 5 серпня грамоту до своїх великих государів, доповів у ній також і про греків, яких пограбували запорожці, і про негативну та докучну відповідь запорожців; також і про затримання в Січі гетьманського посланця, виправленого в Крим до Айтемирова. Ця грамота, що її писав гетьман до великих государів, отака:

«Покірно доношу вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності, що 25 липня прислав до мене Семен Палій одного полчанина, на ім’я Василь, і писав свого листа, доносячи, що посилав він його, Василя, у Волоську землю для відпровадження мултянина Марка, який у мене, гетьмана, був цієї щойно проминулої весни посланцем від мултянського володаря,— про це я вам, великим государям, доносив. А з тим згаданим Василем прислав він, Семен, волоського чоловіка, якого прислано до нього, Семена, з листами, одним писаним від волоського володаря Константина Дуки, а два від гетьмана і сардара тієї землі. Через того чоловіка він, володар, пише і до мене, ознаймовуючи про своє постановлення на Волоське володарство і просячи, щоб грецьким купцям з малоросійського краю було відкрито дорогу за давніми звичаями у Волоську землю. І словесно вони, як Семена Палія полчанин, так і волоський чоловік, говорили переді мною, що кримський хан з великими потугами орд пішов у Венгерську землю в перших днях посту святих апостолів туди ж пішли три паші з турецьким військом, що їх було наготовано під волоське містечко Сороку, де сидять лядські осадні люди.

А після ханського відходу він, Константин Дука, приїхав у Ясси на Волоське володарство, а ще перед його прибуттям у Ясси вищі бояри тієї землі учинили договір з польськими людьми, які мешкають у волоських містах, у Сочаві й Сороці, щоб поміж ними не було зобабіч ніяких військових сутичок, аж до закінчення цьоголітньої війни між турками та німцями. За цим договором начебто волоські люди до тих міст, Сочави й Сороки, а польські з тих міст до Ясс, столичного волоського міста, їздять і вільно, без перепон, відправляють торгові справи. А після прибуття його, володаря, на володарське місце бояри начебто посилали до польського коменданта в Сороку, щоб він не нападав з військом на волоські села, як раніше, а з волоського боку вони не чинитимуть на Сороку жодних воєнних набігів, аж до закінчення тієї-таки цьогорічної війни між турками й німцями, і сороцький комендант начебто обіцявся утриматися від таких воєнних сутичок. Того волоського володаря, самого і людей його землі, на війну супроти німців не тягнено, одне через те, що тільки-но постановлений на володарство і не обжився ще на своєму місці; друге, що близьким сусідом має поляків, від яких завжди сподівається воєнного наступу, а третє через те, що, бувши неодружений, має женитися, беручи за дружину дочку мултянського володаря, а сестру свою має віддати за гетьмана Волоської землі,— про це все, а також і про інші події я звелів списати осібно і просторо словесне донесення як того Семенового полчанина, так і волоського чоловіка. А потім, 2 серпня, вінтаки, Семен Палій, прислав до мене зі своїм листом і з листами від Стецика Ягорлицького, писаними до нього, Палія, свого тлумача, якого він посилав у Буджацьку землю у справі звільнення .невільників. А з тим Палієвим тлумачем прибув до мене в Батурин тлумач Стецика Ягорлицького, на ім’я Степан, і подав писаного до мене листа від Стецика. Він мав при собі п’ять чоловік, при ньому був ще один татарин, що мав одного чоловіка, також і козак полку Семена Палія Іван Кривченко, який мав двох чоловік великоросійських полоняників, і вони за цих людей, голова за голову, хочуть узяти на розміну татар, які перебувають в ув’язненні одні в Севську, а інші в Батурині. І я, гетьман, того Стецикового тлумача, татарина, що був із ним, й Палієвого полку козака з полоняниками відпустив до Севська і писав про те до окольничого, воєводи севського Феодора Юрійовича 1353, пропонуючи, щоб він відпустив у Москву тих полоняників, і то через те, щоб бусурмани-невілЬники, котрі в Москві перебувають, не приносили через них відомостей про себе 1354. Бо в цей недавній час один тлумач, котрий був у Москві 1355, якийсь татарин, що його прислано від Калги-солтана, коли проходив він по-поганському з проклятим Петриком під малоросійські міста, в полки мого рейменту, із завабним листом, і якого я, гетьман, відіслав у Москву, писав до турчина Магмета, який перебуває в неволі в Батурині, щоб він, турчин, заніс від нього до мене, гетьмана, чолобиття, хай би я, гетьман, постарався звільнити його з неволі через те, що його начебто взято не на воєнному ділі, а є він присланою людиною 1356, а таких начебто в усіх народів не неволять. Чи писав того листа татарин у таємний, чи в явний спосіб, того я не можу знати, а коли б, отож, і ці, згаданий тлумач з товаришами, побували в Москві, то через них і інші невольники, які там є, маючи на те свої способи, могли б до когось писати або наказувати. А які відомості нам ті тлумачі, Стецьків та Семенів, розповіли на допиті про становище в Буджацькій та Білогородській землях, то їх я, гетьман, звелів записати, і як їх записано, посилаю їх разом зі своїми вищезгаданими листами, писаними до мене, при цьому моєму листі у приказ Малої Росії для відома вам, великим государям; а коли на тих згаданих полонян доведеться давати розміною татар, то скільки їх на те призначено в Севську і в Батурині, прошу про те милостивого вашої царської пресвітлої величності указу.

Тут-таки покірно доношу вам, великим государям, що перед цим одні грецькі купці з Ніжина 1357, котрі тримали свій путь з Ніжина на Запорожжя і в Турецьку землю, були розбиті якимись свавільними запорожцями і все їхнє майно пограбовано. Вони писали до мене, гетьмана, плачливо просячи, щоб писав про них кошовому отаманові і всьому війську низовому з вимогою, щоб їхнє пограбоване майно й товари були відшукані й повернені, і я за тим проханням їхнім, грецьких купців, писав свого листа і посилав з ним навмисне козака батуринського на Запорожжя, на що вони, кошовий отаман і все низове військо, відписали до мене, що тих пограбованих купецьких товарів відшукати їм немає змоги. А при цьому писали вони, запорожці, через того-таки мого козака осібного листа дуже неповажливого й докучного з похвалками, які виказують сум’яття 1358. З цими ото листами той батуринський козак утрапив був, либонь, по дорозі до бусурман в неволю, однак з божою поміччю був звільнений з тієї неволі і приніс ті листи до мене, гетьмана, і я, читаючи їх, здивувався їхньому безумству. Цього їхнього безумства я не приховую і посилаю ті їхні обидва листи у приказ Малої Росії для відома вам, великим государям. А оскільки не можу я придумати, як їх, буйнослівних запорожців, присмирити в таких учинках, самовільних сварках і зловмисних намірах, то прошу покірно про те милостивого вашого, царської пресвітлої величності, указу. А найбільше, в чому виявляється їхня, запорожців, люта озлоба і непослух щодо вашого, царської пресвітлої величності, указу, це те, що вони посланця мого, тлумача Петра, посланого з вашими монаршими грамотами і з листами моїми в Крим до Василія Айтемирова, затримали в Січі і не бажають відпускати його в належну дорогу, винайшовши до цього собі певні нерозумні причини. А я до них писав, жадаючи й упоминаючи вашим монаршим указом, щоб того тлумача пропустили без затримки з огляду на те, що його послано для ваших государських справ. Після затримання того тлумача вони, запорожці, либонь, ще не писали до мене, гетьмана, однак прислали про те свого листа в Переволочну до мого слуги Івана Рутковського 1359, і його я тут-таки з листами Рутковського посилаю у приказ Малої Росії. В тих листах Рутковського викладено й те, що з божого допуску, чи через людей, котрі там були, чи через якогось лихого чоловіка згорів у містечку Орлі замочок. Про ці, отож, лихі зачини і люту запорозьку упірність повторно покірно прошу милостивого вашого монаршого указу, як мені супроти них чинити.

 

Писано 5 серпня 1693 року

 

 

Потім, 15 серпня, святійший московський патріарх Адріян, бажаючи волі двом чоловікам з великоросійських людей, котрі лишались у кримській неволі, писав про їхнє звільнення до гетьмана Мазепи таку свою причинову грамоту 1360:

 

АДРІЯН,

милістю божою архієпископ московський,
всієї Росії та всіх північних країн патріарх,
улюбленому в господі, нашої мірності синові,
царської пресвітлої величності Запорозького війська
обох боків Дніпра гетьману Іоанну Стефановичу Мазепі
архіпастирське благословення!

Коли хто кому чинить благодіяння, корисну допомогу, то примножується слава всеблагому Богові через вияв любові, як той хтось комусь може її висвідчити. І про це явно свідчить богопровідник святий апостол Павло: «Любов хай буде,— каже,— нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго... У ревності не лінуйтеся,— каже,— духом палайте, служіть Господові» 1361; наказує на виконання Христового закону «носити тяготи одне одного». І ти так прагнеш виказувати любов заради превеликої до себе божої любові, на що хай поспішить до тебе день у день і в усяких порі та часі господь Бог, бажаємо твоїй любові багаторічно здравствувати і мати успіх у всякому доброму пригодженні господу Богу і жити тут щасливо й мирно, заживаючи постійних у пресвітлих небесах радощів. При цьому докладаємо тобі наше звіщення: для користі своєї подбай зробити користь і ближньому, виконуючи господній закон, виконуючи повинності і зручно здійснюючи піклування. Отож у минулий 7166 рік 1362 жителі міста Ваги 1363 з Кокшенського уїзду від Помор’я, з полку царської пресвітлої величності наших государів, благочестивих царів, які були в солдатському лаштунку з Василем Борисовичем Шереметовим, боярські діти Прокопій і Харитон Мініни, Шишигіна діти, були полонені тоді кримськими татарами і відтоді аж дотепер мучаться, бідні, і даремно живуть у неволі в кримських межах. Є тут знайомим їхнім та родичам звістка про тих полоняників, що вони, Прокопій та Харитон, живі і просять собі допомоги, щоб на старість дістати відраду й свободу, чекаючи довготерпіння і милосердя Господа Бога Христа, оскільки господь милостивий і щедрий. Через це, любов твоя, зволь потурбуватися через дбання і старання щодо їхнього звільнення; заради Ісус Христової любові, виконуючи його заповіді і наше архіпастирське прохання, зволь із листом своїм послати когось у Запороги до кошового отамана, щоб звідти хтось із охочих людей, кому це можна, пішов у Крим за Перекоп, розшукав тих двох названих полоняників, де живуть, і взяв на відкуп, коли вони ще живі, а коли вони вже не живуть, то звістив би про це. А відкуп за тих полоняників заплатиться відразу, а тому, хто утруднить себе розшуками у такому ділі і в поїздці, буде дано відповідну мзду. Тим-то ми, наша мірність, просимо підняти любов твою синівську на такий труд, оскільки твоя участь принесе тим бідним невільникам щастя. А коли хто за тим піде і діло те здійсниться, то накажи звідти Запорозькому війську чи отаману відписати до тебе. Ти ж повідом про це нашу мірність, не гаючись.

 

Писано в царському великому місті Москві, в нашому патріаршому домі. Від світобудови 7201 року, від Христового утілення 1693 року, індиктіона І, 15 серпня.

 

 

Того-таки 25 серпня Олександр Ісакович, київський сотник, писав до свого полковника 1364, а полковник переслав той лист до гетьмана, про страшні події в Сіцілійській державі і про цісарську війну з французом, також і про становище в Польщі. Цей сотницький лист отакий:

 

«Прибувши в Київ із Шльонська 1365, пан Петро Силич, київський міщанин, не так про потішні, як про страшні оповів нам події в краях християнського цісаря та й про становище в інших країнах. Це все, достовірно вислухавши, звіщаю про них вашій милості моєму добродієві.

В одній країні, котра зветься Сіцілія, яка, від Рима числячи, відстоїть на сімдесят німецьких миль, тоді-таки з божого допуску не тільки був кам’яний град і кривавий дощ, але й великий землетрус, так що самих міст головних запалося 17, а містечок 74, а самих сіл 120, і на тому місці учинилося море на тридцять миль. Люди, котрі, лишилися, боячись того, потому утікали в гори, з яких здіймався вгору сірчистий вогонь і нікого не помилував, а того самого часу, розширившись по землі на 30 миль, випалив збіжжя і захопив тих, що лишилися.

Так само взято через зраду французами дуже укріплене прикордонне цісарське місто, яке стояло впродовж двох тисяч літ. Сталося це тому, що француз пообіцяв кілька мільйонів тому князю, який лишався в місті, і він, змовившись із французом, виправив своїх людей з міста, начебто для вправ у поле, від міста на дві милі; і було їх 3000, а тим часом француз упав у місто і вирізав у місті решту. На остаток підклавши у склепи міни, зруйнував цілковито.

Жовніри, спостерігши тоді зраду свого князя і згубу міста, зв’язали його і відпровадили до другого цісарського міста, яке ще було. Його суджено: випроводивши його зв’язаного на сирій воловій шкурі з міста, віддано катам на різноманітні муки, і так він своє відстраждав. Той-таки француз знову-таки потягнувся з військом до великого Франкфорту, щоб, здобути його: там лежить цісарська корона, і те місто не таке, каже, міцне, як було те, перше, що його взято через зраду 1366. І те розповів, що ледве й того не взяв, бо дуже заворушилися німці в Шльонську. А на морі француз розбив також сімдесят військових цісарських кораблів і п’ять купецьких з Англії.

Король, його милість, чув, виправив каравани до Гданська, а сам з королевою мав їхати туди ж таки рікою Віслою на шкутах 1367. Усі гетьмани, як коронні, так і литовські, перебувають у домах, а військо стоїть під Жванцем саме, поміж них шириться домашня ворохобня. Під це військо підпадають татари і трохи його уривають.

І те ще він повідав, що його милість християнський цісар виставив дванадцять осіб для трактування миру з турчином, бо всюди дуже сильно б’ють його військо 1368.

 

Маючи в себе ці звістки, ознаймовую про те вашу милість, мого добродія, і залишаюся вашій милості, моєму панові та добродієві, у всьому зичливий та покірний слуга. Олександер Ісакович, київський сотник.

 

З Києва, 25 серпня 1693 року»

 

 

А стародубівський полковник Миклашевський у тих-таки числах писав до гетьмана, ознаймовуючи за розповіддю одного могилівця, що в Мінську, який відстоїть від Могилева на 40 миль, і. біли Мінська з’явилися пруги, чи точніше хробацтво, повне смертоносної отрути, яке кусає людей і худобу таким лютим укусом, що ,як тільки щось живе, людина чи худоба, буде вкушене, то може тільки жити від пори до пори 1369. Те хробацтво схоже на саранчу, має в собі чотири жала і так живе, що і в огні згоріти не може.

У тих числах гетьман, уражений діткливими запорозькими собі відповідями, писав до них діткливо, називаючи їх пасинками 1370, за що вони, либонь, дуже були роз’ярилися, однак відповідали до гетьмана лагідніше і схильніше, ніж раніше. Відповіли вони в листі 11 вересня таке:

 

Їхньої царської пресвітлої величності Запорозького війська ясновельможний, милостивий пане гетьмане, наш вельми милостивий добродію!

Подано нам, Запорозькому низовому війську, через посланого простого козака і переволочанського жителя поважний лист, писаний від вашої вельможності, і в тому вашому листі було детально виписано всі наші жадання та всілякі, які тільки були, відозви й подано було до відання відповіді на все те. В першому пункті свого листа виклали ви занесену вам від нас уразу, начебто ми, Запорозьке військо, виявляємо вашій вельможності недоброхіть через листи з неприязними відозвами і незвичною затятістю, оскільки в них ви вичитали речі діткливі, ущипливі і вельми докучні, які не тільки від менших до старшого, але й від рівного до рівного не належало б писати, дотримуючись любові й поштивості. На цей ваш перший пункт відповідаємо так: збудила нас у тому вільними бути сама істина, яка є нам управителькою і керівницею розуму нашого, щоб ми відновляли навзаєм речі, які понесли від вас неодноразово за вашого рейментарства з ущербком нашої слави й честі; тож мусили ми всі» порадившись щодо того разом, віддати такі відозви, зголосивши їх через наш лист до вашої вельможності, і за це ви прийняли на себе уразу. Знаємо про те добре, що супротивним Богу є те, коли хтось з своїм володарем нахабно й незвичайно сперечається і сміє плодити докучно непоштиві речі, однак ми таким марнотним речам не є творці і не схиляємося на марнотну пораду, тож коли радимо щось і на щось зважуємося, то все робимо не без завваги й роздуму. Отож і кажемо щодо урази вашої вельможності у нашім листі, що її ви вичитали,— мусило так статися не без причини, оскільки знаєте, ваша вельможносте, що взагалі від нас не маєш жодної зради, так само й пресвітлі наші монархи, їхня царська пресвітла величність, під всесильною владою яких ми всі разом перебуваємо і слідуємо за їхньою монаршою волею, так само віддаємо ми наше звичайне послушенство і вашій вельможності, але за те не маємо, як від монархів наших, так і від вас усіх загалом, ласкавої уваги та добросердого дбання. Невже на нас, Запорозьке військо, має бути неласка від вас за те, що ми, запалавши нашою ревністю, збуджуємо вашу вельможність, свого рейментаря, до війни 1371, щоб мужньо, за божим благословенням і за щастям праведних наших монархів, постали за щасливого свого рейментарства супроти головних ворогів святого хреста бусурман на значну їхню пагубу, чинили б над ними воєнний промисел, через що могла б постати вашій вельможності вікопомна слава і вам треба було б до нас пристати? Ви відписали нам на таке наше бажання, треба сказати душеспасительне, щоб ми вас не вчили, як і не вчимо, і щоб на будь-які добрі справи чи лихі (від яких нас ховай Боже!) не побуджували, бо, згідно до законів воєнного промислу, не зовсім є добре і буде, коли станемо для доброго діла перебувати розрізнено із загальним порядком. Знаємо ми те добре, що ваша вельможність, пишучи багаторазово до нас, Запорозького війська, називали нас і самих себе спільно синами єдиноутробної матері східної католицької церкви, купленими кров’ю сина божого, і нагадували, наказуючи нам, щоб ми, дотримуючися цілковитої любові і віддаючи наше звичайне послушенство, жили всі поміж себе разом добротворно і слухняно, а особливо щоб ми не схилялися ні в чому ні на які бусурманські звабні омани, не вірячи ніколи їхній хитанині. І ми, пам’ятаючи страх божий і такий не шкідливий для душі наказ ваш, дотримуємося цього без жодного ухилу задля загального доброприємного пожитку 1372.

За цю нашу добру постійність не годилося б нас, Запорозьке низове військо, звати пасинками нашої вітчизни України. Отож з ваших вуст дістанемо двоїсту мову, тобто лайку й благословення усім тим, яких спершу називали єдиноутробними синами східної церкви, а потім одразу окрилисто й сильно перетворили справжніх синів на пасинків! Оскільки довести годі, що ми є пасинками, а не синами східної церкви, як визначили ви нас відносно до нашої української Вітчизни, то можемо допрошуватися батька, який би нас називав синами, а не пасинками своєї вітчизни. А коли б вельможність ваша писав до нас, як то й тепер, жадаючи від нас того, щоб ми, розмирившись із бусурманами, чинили воєнний, здавна нам звичний промисел, від чого постали б ми на оборону вітчизни своєї і були б постійною поміччю божим церквам, які в ній є, заслуговуючи собі від православних монархів більшої милості, а у вельможності вашої постійної собі похвали, то, як вище про це доповідали, ми, охочі до такого похвального діла, підемо на той воєнний промисел, тільки ж несила наша досягти тут конечних наслідків. Того вельможність ваша від нас самі не бажаєте, щоб ми ішли на такі воєнні промисли, якими нічого не досягли б, знаючи свою несилу. Однак, оскільки здавна звичні військові промисли над ворогами ми чинили з відвагою нашою рицарською в полі і в морі, заслуговуючи собі на монаршу милість, а у вашої рейментарської милості ласкаву увагу і славу, то й тепер, ні в чому не суперечачи монаршій волі й наказу вашої вельможності, підемо за вашим указом і порадою і чинитимемо, скільки сили нашої. Ми не є оспалими в рицарських наших справах, оскільки і в теперішні часи добрі молодці відвагою своєю (знаючи дорогу для своєї рицарської діяльності, як на полі, так і на морі) значно шкодять з Божою поміччю і силою своєю ворогам-бусурманам, кладучи їх у полон під свої ноги, і цих «язиків» частократ висилали ми вашій вельможності та їхній царській пресвітлій величності для відомостей,— вимагайте такого собі задоволення й надалі, щоб ми могли приподобитися вашій рейментарській ласці.

Нарікаєте на нас за примирення, яке тримаємо з ворогами-бусурманами, і жадаєте, щоб мечем з ними розправлялися, не понижуючи своєї минулої слави. Щодо примирку того: яка кому від того примирку шкода, адже завдяки тому відбираєте від нас часті звідомлення про ворожі замисли, і коли б ми не тримали того перемир’я, хто б нам, усьому війську, надав такого достатку, який тепер маємо з ласки божої: хліба, й солі, і всілякого добра з праці нашої? Адже годі нам задовольнятися з того, що впродовж цілого року на кожен курінь достається з ласки вашої вельможності: по шість бочок борошна дачки, а з монаршої милості дістають щорічного жалування по два алтини, а часом і більше грошей, та й сукна в пай по аршину на козака. Сподіваючись на це, а іншого доброго промислу не маючи, чи можливо тим задовольнятися на такий немалий час? Гей, ні ввіки! Отож мусимо, наскільки можна, так жити, самим про себе дбаючи, і хоч перебуваємо з бусурманами в примирку, але рицарських своїх справ та відваг не полишаємо, оскільки, як про те донесли, і тепер рицарські молодці з нашого славетного гнізда Січі на морі і на полі виказали свій тріумфальний знак відваги, підтоптуючи під свої ноги видимих ворогів наших, які воюють на нас і на віру православну. Та й надалі не покинемо таких своїх звичок, за це нема чого на нас ворогувати і бути гнівним.

А що ваша вельможність, не полишаючи давніх своїх потайкуватостей, посилали таємно від нас Хведька, щоб узяти ворожих «язиків», і через той його похід наше військо понесло немалу втрату, оскільки за його вторгнення в міцну [...] 1373 і за забрання бусурман було забрано багато християн, якихось із сімдесят наших. На кого ж ото впаде клятьба з великим риданням тих невинно забраних невільників, коли не на того, хто нам з умислу чинить зло та пагубу? Тоді, коли товариство наше, забране в неволю до бусурман, десь осяде, то неодмінно дошукуватимемося винного в тому ділі.

При тому подаємо до знаття вашій вельможності, що в вашім рейментарськім листі, який прочитано на посполитій нашій раді, є скарга на пана Семена Рубана, нашого кошового отамана, занесена від вашої вельможності до нас, усього війська, і жаль немалий від того, що він начебто побуджує всіх до того, щоб листи за його уряду писалися вельми діткливо до вашої вельможності, з порушенням рейментарської поваги й честі. І той наш пан кошовий начебто злословив особисто в своєму курені 1374 на вас, рейментаря, і осмілився неуважливо чіпати гнилими словами ваш гонор. Щодо писання листів наших, то з’являємо причинно таке: до писання листів дораджує не тільки один пан кошовий, але (за згодою) ціле наше Запорозьке військо, і коли що скажемо викласти у листі, то того ні пан кошовий, ані писар без дозволу нашого переставляти самі від себе не повинні. Діткливі речі ж, які було доведено до відомості вашої вельможності через наші листи, всі писано з поради цілого війська, і так воно мусило бути: адже ми зазнали від вас щодо себе явної неприязні. А про те відаєте самі, вельможність ваша, що жаль ваги не має і що сталося, розстатися не може. І як колишні наші панове кошові повинні були стерегти військову славу й повагу і нікому не потакати, але поставати за все військо, як самі за себе, так і пан Семен Рубан, теперішній кошовий отаман, повинен це виконувати і, де вказує потреба, відзиватися листовно за нашою військовою порадою.

З цими викладеними в листі міркуваннями зичимо вашій вельможності, як сини своєму батькові, а не як пасинки, доброго від господа Бога здоров’я і щасливого на довгий вік рейментарського заживати буття, а надто лишатися при своїй батьківській любові.

 

Ясновельможності вашої, милостивого добродія нашого
в усьому схильний і служити радий
Семен Рубан, кошовий отаман війська
їхньої царської величності низового Запорозького
з товариством.

 

 

В тому-таки листі писали запорожці до гетьмана, скаржачись на переволочанського дозорця Рутковського, що присилає їм борошно в Кіш у смоляних і дьогтьових бочках, і на драпіжних переволочанських індуктових, що не тільки затримують, ревізують, здирають індукту 1375 з різних малоросійських людей, котрі йдуть у Січ з усілякими харчовими припасами, але й з самих запорожців, чого перед тим не бувало. І просили вони, запорожці, щоб було відставлено й віддалено від тамтешнього переволочанського дозорства як дозорця, так і індуктових здирців.

Того-таки вересня прислав Палій двох татарських «язиків», яких тільки-но було спіймано товариством: їх послав гетьман з тимитаки паліївцями в Москву й писав 15 вересня до великих государів про ті «язики» і про Палієвий похід з малоросійським військом, доданим йому в поміч, під бусурманські житла, таку грамоту:

«Писав до мене охотницький полковник Палій, що товариство його полку громило тепер на тому боці Дніпра, в урочищі Бавих, татарський чамбул і взяли там двох «язиків», яких обох він прислав до мене, а я тих обох «язиків», також і розповідь їхню, що розповіли вони на допиті, посилаю до вас, великих государів, в царське місто Москву з його, Семена Палія, товариством сам шестеро 1376. І про те тут покірно доношу вам, великим государям, що я, бачачи, як татарські чамбули підбігають часто чи під Київ, чи нижче під малоросійські міста, наказав полковникам київському, переяславському 1377 і кінному Пашковського іти з виборним товариством на той бік Дніпра і старанно стежити за тими ворожими наскоками. І коли ті полковники зі своїми полчанами перейшли на той бік Дніпра, то прибув до них і Семен Палій з людьми свого полку, і там-таки, перебравши військо, за спільною радою полковники переяславський та кінний Пашковський з тисячею із лишком людей пішли з ним, Палієм, для воєнного промислу далі, під бусурманські житла, а київський полковник вернувся назад і стоятиме зі своїми полчанами під Києвом для береження цілості християнських людей від ворожих наскоків. Сказав тоді мені мій посланець Роман Проценко, котрий був у Семена Палія: той не задовольняється тим, що до нього приєдналося трохи людей з-під мого рейменту з тими полковниками, бо він просив у мене багаторазово через листи і через своїх посланців словесно прислати йому в поміч тисяч шість або сім війська і щоб була в ньому піхота й гармати. Хоч і мав я, гетьман, готовність на таке число, однак не осмілився посилати так багато війська без вашого, великих государів, монаршого указу.

 

Писано 15 вересня 1693 року»

 

 

У тому-таки місяці вересні 1378 архієпископ чернігівський і новгородський преосвященний отець Лазар Баранович, премудрий і боговгодний муж, переселивсь у глибокій старості на вічний спокій від цього життя після численних чернечих трудів, багато попрацювавши над викладом різних добропотрібних і душекорисних руських та польських книг 1379.

Про цього преосвященного отця Лазаря Барановича єлецький чернігівський архімандрит Іоаникій Галятовський свідчить у передмові, присвяченій тому-таки отцю Барановичу в книжці «Старий Костел західний» 1380, що він, Баранович, учився з малих своїх літ мудрості в різних академіях та колегіях, а саме: у Вільні, в Києві і в Каліші 1381, в тих науках здобув глибину премудрості, викладав у Києві філософію, потім був у різних церквах проповідником божого слова, потім був братським київським ректором 1382, потім був кирильським 1383 ігуменом, ігуменом куп’ятицьким і дятловецьким 1384, потім вибрано його єпископом, а тоді чернігівським і новгородським архієпископом. Лишаючись на тому пастирському достоїнстві, видав він поучительні книги православній церкві: «Меч», «Труби», «Лютню», «Міру», «Животи святих», «Книгу рожаю», «Книгу смерті» 1385 та інші.

До того був він милостивий пастор і щедротливий для бідних, щедрий податель, дбалий майстер та невсипущий будівничий для реставрації зруйнованих церков та монастирів за свій кошт. У 1678 році, як свідчить у тій-таки своїй передмові той-таки Галятовський, він, преосвященний Лазар Баранович, чернігівський архієпископ, був і адміністратором Київської митрополії 1386 після митрополита Балабана, аж до вибрання на Київську митрополію Іосифа Нелюбовича-Тукальського, а перед тим, після Сильвестра Косова до вибрання на митрополію Дионисія Балабана, був він, Баранович, цілий рік блюстителем митрополичого престолу. Посвятився ж отець Баранович на єпископію у Волоській землі в 1657 році, і прибув до Києва перед Великоднем, і того-таки літа після Успення Пресвятої Богородиці 1387 переніс тіло козацького гетьмана Зіновія Богдана Хмельницького з Чигирина в Суботів, бо Хмельницький того-таки часу помер у Чигирині...

У тих-таки числах солтан Нурадин з кримськими ордами і другий солтан Онита з білогородськими та ногайськими ордами, погодившись, рушили зі своїх жител війною на Малу Росію, що лежить по обидва боки Дніпра. Звідомившись про це, гетьман одклав свою поїздку в Чернігів на похорони преосвященного Лазаря Барановича, з’єднав до себе козацьке військо, потрібне для відсічі згаданим ворогам, і хоч сам з Батурина ще не рушав, однак двом городовим полкам, Гадяцькому й Полтавському, і двом охотницьким, кінному й піхотному, звелів стати біля містечка Коломака. Прочувши про них, Нурадин не посмів уторгнутися під Полтавський полк, але вдарив на околичні московські слободи під Водолаги 1388 та інші тамтешні містечка й села, де,взявши повний облов і починивши немалі шкоди тамтешнім людям, повернув звідти назад до Криму, а згадані полки після того Нурадинового відвороту за гетьманським розпорядженням повернули з Коломака в свої доми, лишилося тільки поза рікою Ворсклою два охотницькі полки, кінний та піший, для подальшої застороги від ворогів. Полк же Переяславський і охотницький кінний полк (про них казав я раніше), виправлені від гетьмана, злучилися десь за Дніпром із Палієм і, розминувшись у задніпровських степах з солтаном Онитом, який мав сорок тисяч білогородської орди і тягся до Дніпра війною на християн, вторгнулися під Тягин 1389, де, починивши бусурманам немалі шкоди, обернули численні їхні села в попіл, а коли верталися назад, то й він, солтан Онита, очевидно, прочувши про біду в своїй державі і покинувши свій стрім на християн, повернувся з білогородськими ордами назад на Білогородщину.

Повертаючись отак, несподівано зіштовхнувся він на долині Кодимі 1390, у степах, що відстоїть від Дніпра в п’яти чи в чотирьох милях, з козацьким військом, що було при Палію і переяславському полковнику Мировичу (якого могло бути шість чи сім тисяч), учинив з ними бій, і в тому бою дістався до бусурманських рук значний переяславський товариш Василь Максимович 1391, а інші численні козаки впали трупом від бусурманської шаблі, учинивши і в бусурманах навзаєм не меншу шкоду. Побачивши її в себе, бусурмани після кількаразових воєнних спроб, які були впродовж цілого того дня, не змогли зломити козаків і учинили відтак перед вечором відворот на нічліг, а щоб козацьке військо не відійшло від них уночі, облягли й заатакували його довкруг, маючи надію, переночувавши, подужати й перемогти його, оскільки до того взяли від того «язика» Максимовича певну відомість, яке то було військо, чиє, на якому місці стояло в своєму ополченні і як було до відсічі налаштоване. Тож козацькі війська, бачачи немірну супроти себе силу, там, на Кодимі, як могли, ошанцювалися і приготувалися до відсічі ворогові. А зважаючи на те, що ворог через пійманого Максимовича має про все певну відомість, за Палієвим і Мировичевим проводом уночі тихо перемістилося: де стояло Палієве військо, там стало військо переяславське, а де стояв полк Переяславський, там стало Палієве військо й інше, найвиборніше, гетьманського рейменту.

Як тільки тодішня ніч із темрявою своєю почала відступати перед денним світлом і показувати шлях до воєнного кровопролиття воєнному Марсу, то відразу в усіх бусурманських військах ударено до військового змагання в тулумбаси, і як тільки заясніло світло, то відразу темна хмара ординської сили, яка хотіла ковтнути козаків усією силою, міцно вдарила на той бік, де сподівалася знайти Переяславський полк, але там було вищеназване перемінене добірне військо, і воно вчинило ворогові таку зустріч, що поклало його трупом до трьох-чотирьох тисяч — лягли вони спати на вічну ніч. Побачивши це, бусурмани дуже роз’ярилися на Максимовича, вважаючи, що він дав їм фальшиве свідоцтво, хоч воно було істинне й правдиве, відрубали йому голову і через одного татарина підметнули під козацький таборець.

Після того воєнного змагання татари ще, либонь, до полудня і далі крутилися коло козацьких військ і налягали, однак уже не так безпечно й охоче, як раніше. А потім, роздивившись, що вже нічого більше не зможуть досягти, відвернули зовсім од козаків і пішли в свою Білогородщину. А козаки, переночувавши там, на Кодимі, другу ніч і впоравшись зі своїм пораненим і побитим військом, рушили від Кодими до Дніпра й далі додому,— це діялось у вересні місяці.

Про все це гетьман писав 6 жовтня з Батурина до великих государів таку грамоту:

«Писав я в останніх числах минулого місяця вересня через особливого гінця, доносячи вам, великим государям, що принесено з Запорожжя до мене звістку про похід ворогів-бусурман: з Криму Нурадин-солтана з кримськими ордами, а з білогородськими ордами братаКалги-солтана Онита з білогородськими й ногайськими ордами під вашої, царської пресвітлої величності, околичні великоросійські та малоросійські міста. І я за тією відомістю, відмінивши свою поїздку в Чернігів, до якої знамірився, вернувсь у Батурин і розіслав у всі полки мого рейменту свої листи, наказуючи швидко рушати з домів. Так само і з людьми, що були при мені, з гарматами і з усіма тяжарами мав рушити з Батурина і йти, куди вкаже потреба на відсіч тим ворогам, але потім за кілька день принесено мені такі відомості, що Нурадин-солтан з кримськими ордами, вчинивши свої наскоки під ваші, царської пресвітлої величності, слобідські містечка Водолаги та інші і взявши там трохи облову собі, повернувся, ломлячи голову, назад, а другий солтан Онит з білогородськими та ногайськими ордами, перейшовши річку Дністер та річку Бог і наблизившись до ріки Дніпра, відвернув свій похід уліворуч, начебто збираючись у польський бік. Тоді я, після цих останніх звідомлень, розсудив, що вороги з обох тих партій відвернули від богохранимої вашої царської пресвітлої величності держави, то й я сам, гетьман, утримався від того воєнного походу і наказав утриматися й полкам.

А в цих числах писав до мене з Коломака гадяцький полковник 1392, поставлений від мене з полками Гадяцьким, Полтавським та охотницькими — кінним та пішим,— там, у крайніх місцях, для береження від знамірених ворожих бусурманських находів, що на відсіч тим ворогам у ту пору, коли вони вдарили під городки, він посилав більше двох тисяч воєнних людей у добрім порядку і приборі, які, прагнучи побачити тих ворогів і чинити над ними промисел, ходили за ними аж за ріку Самару, але не змогли їх догнати, оскільки вони, вороги, пішли назад скорим поспіхом і місцями далекими від ріки Самари.

Після того ворожого відходу звелів я тому гадяцькому полковнику з його полком, також і Полтавському полку розійтися по домівках, зберігаючи їхню силу Майбутніх трудів і праці, а там, в околичних місцях, звелів я затриматися для теперішньої забезпеки тільки двом згаданим охотницьки-м полковникам; кінному Кузьменковому і піхотному Кожуховського.

У цей-таки час, а саме 5 жовтня, прислали до мене свого листа полковник охотницький Семен Палій, полковник переяславський Іван Мирович і полковник кінний Григорій Пашковський (про переяславського та комонного полковників я доносив вам, великим государям, що їх послано від мене на той бік Дніпра громити ті чамбули, які вдаряли під Київ чи інші міста, але, не догнавши, тих чамбулів, злучилися вони там з Семеном Палієм на його, Семенове, бажання та охоту і пішли на ворожі житла за ріку Дністр); то в: отому своєму листі згадані полковники доносять мені, що були вони з військом, яке йшло із ними, за рікою Дністром під містом Тягинею та й на інших місцях, де починили багато шкоди ворогові-бусурман’ам, обернувши їхні села в попіл, і відійшли звідти без жодної ворожої відсічі, в повній своїй цілості. Однак, коли поверталися вони назад із того воєнного промислу, зустрів їх вищеназваний солтан з білогородськими ордами, який, бувши недалеко від Дніпра, повернув після відвороту ліворуч. Отож на урочищі Кодимі почали вони бій, і два дні він налягав на них усіма силами і через усілякі воєнні промисли намагався їх перемогти, але за праведними вашими царської пресвітлої величності молитвами і святобливим щастям вони, згадані полковники, зі своїми полчанами хоробро стали супроти ворогів і не тільки себе оборонили, але і їх, поганців, багатьох побили й поранили. Через це з великою втратою свого війська вони, вороги, мусили відійти від них геть. Після цього бою згадані полковники, простуючи в домівки свої, дали мені знати про такі події. Я отож їхній лист, що звістує про це ширше, також і лист гадяцького полковника, принесений мені з Коломака про повернення назад солтана Нурадина, посилаю в приказ Малої Росії для відома вам, великим государям, вашій царській пресвітлій величності.

У тому листі, писаному від згаданих полковників, є особливий цидульний лист 1393 від Семена Палія, в якому він з усією пильністю просить, щоб я до вас, великих государів, уніс за нього і за його полчан моє покірне чолобиття на прибавку милостивого вашого монаршого жалування, а саме до однієї тисячі, яку їм уже дано, дати і другу тисячу талярів. Отож я вручаю на милостивий розгляд вашої царської пресвітлої величності те їхнє, Семена Палія з його полчанами, так само і тих, що горнуться під великодержавну руку вашої царської пресвітлої величності, прохання, докладаючи те, що я, гетьман, хоч і хотів би щось дати тим людям, які часто змагаються з ворогами-бусурманами, з військового скарбу, але скарбець наш тепер бідний, та й без того на нього, Семена Палія з його полчанами, витрачається багато видатків із військового скарбу, оскільки на кожен випадок шле він до нас у посилці чоловіка, якого завжди мусимо задовольняти сукнами і грішми. А коли йому, Палію, трапляється прислати нам своїх послів з ворожими «язиками» до нас, то присилає їх непомірне число, з яких ми, відпускаючи до Москви, як належить, мірне їхнє число, інших лишаємо тут і, не -бажаючи відпускати назад ні з чим, кожного задовольняємо датками, грішми та сукнами. Те все доручаючи на превисокий розгляд вашої царської пресвітлої величності, доручаю при цьому покірно невід’ємній добротливості вашої царської пресвітлої величності і себе.

 

З Батурина, 6 жовтня 1693 року»

 

 

Після повернення переяславського полковника Мировича з військом з-за Дніпра додому писав гетьман із Батурина 17 жовтня повторну грамоту до великих государів, доносячи детальніше про згадану минулу війну на Кодимі християнських козацьких військ із бусурманами, і послав ту грамоту через нарошне товариство Переяславського полку, котре було на тій-таки війні. І ця грамота має в собі таке:

 

«Писав я вже до вас, великих государів, вашій царській пресвітлій величності, через особливих гінців, покірно доносячи, що з Семеном Палієм, охотницьким полковником, і людьми його полку посилав я мого рейменту полковника переяславського Івана Мировича з виборним товариством його полку, а також охотницького полковника Григорія Пашковського з його полчанами у ворожі краї для чинення воєнних Промислів. І Доповів я про те за даною мені зід них відомістю з дороги, що він, Семен Палій, і згадані полковники з військом, котре йшло з ними, були за рікою Дністром у ворожій, підлеглій кримському ханові землі, де, йдучи війною, немало вчинили ворогам шкоди і завдали великого постраху, а повертаючись ізвідти, мали на своїй дорозі, в урочищі Кодимі, дводенний бій з ворогами-бусурманами білогородськими та ногайськими ордами. Отож і тепер покірно доношу вам, великим государям, що ті вороги, білогородські та ногайські орди, солтан із ханським сином, не знаючи про той похід Семена Палія і згаданих полковників із їхнім військом у їхню, бусурманську, землю, вийшли були з Білогородщини з таким наміром, щоб ударити їм під Київ і під інші вашої царської пресвітлої величності малоросійські міста. Але коли перейшли річку Дністр і наблизилися за десять миль до річки Дніпро, а саме до запустілого міста Ставищ, то, розвідавши і дізнавшись про тих згаданих полковників та війська, які були при них, і про шлях їхній звідси до їхньої поганської землі, відклали той свій поганський намір іти на Київ і відразу ж, повернувшись назад, спішно пішли за тими полковниками і військом, яке з ними було. І, отак зустрівшись на згаданому урочищі Кодимі, сильно налягали на ті ваші, царської пресвітлої величності, полки, і мали з ними (як вище про те доповіджено) дводенний бій, прикрий і навальний, в якому багато їх, поганців, побито й поранено, через що вони, вороги, не мігши більше довести свого лихого завзяття, відійшли походом, а що поклали були у своїм злім намірі полонити численні.християнські душі, натомість, за сприянням всього християнства і за вашим, царської пресвітлої величності, щастям, понесли собі значне ушкодження та ганьбу.

Оскільки я, гетьман, посилав те військо в бусурманські краї на примноження слави превисокого вашого, царської пресвітлої величності, імені і на шкоду та пострах їм, ворогам святого хреста і всього християнства, то тепер, коли те військо повернуло з походу назад додому, звідомляю про це вам, великим государям, через особливих гінців, які були в тому поході, а саме: знатного товариша Переяславського полку Рубана і двох з ним послівтоваришів, придавши до них і четвертого чоловіка, вихідця з бусурманської неволі, який, пробувши в тій неволі з рік, прийшов у ті полки; а ще вони, полковники, мали татарського «язика», але той, бувши поранений, здох у їхніх руках. Присилали до мене чотирьох чоловіків волохів, але ті виявилися твердими сповідниками православної християнської віри. Вони, маючи в землі своїй жінок та дітей, плачевне просили, щоб їх відпустили додому, де сподіваються на заступництво свого володаря Стецика Ягорлицького, і що дано буде за них розміною якогось одного-другого чоловіка з наших людей, котрі потрапили туди в неволю. Отож я, зважаючи на їхні сльози і знаючи, що один значний переяславський козак потрапив туди в неволю і що його треба звільнити, затримав тих волохів тут, у Батурині, до вашого, царської пресвітлої величності, монаршого указу, про який прошу покірно: чи віддати їх, волохів, у розміну, чи прислати в Москву? А що вони, волохи, сказали при допиті, я їхню мову посилаю при цьому листі в приказ Малої Росії для відома вам, великим государям.

 

З Батурина, 17 жовтня 1693 року»

 

 

Того-таки літа цісарські війська змагалися і доправлялися через зброю з турками про Белиград 1394. А поляки через свого посла Ревуського трактували з Оттоманською Портою про мир. Наші ж великі російські государі, маючи військові зачіпки з Оттоманською Портою та Кримом, звеліли своєю грамотою послати у Волоську та Мултянську землі справного нарошного чоловіка для цілковитого вивідання про війну цісарських військ із турецькими під Білиградом і про польського посла Ревуського, виправленого до Порти. Той гетьманський посланець був у волоського господаря і, повернувшись до гетьмана, учинив йому зі свого посланництва реляцію, про що гетьман через того-таки посланця писав до великих государів із Батурина 20 жовтня таку грамоту:

«Коли мені було принесено ваш, вашої царської пресвітлої величності, милостивий указ у поважній вашій монаршій грамоті, щоб я учинив особливу посилку до волоського та мултянського володарів для вивідання про польського посла: з ким, і про що, і де трактує він свої польські справи, і щоб вони, згадані володарі, за дбанням про благочестиву східну християнську віру були схильні до вашого, великих государів, боку,— я дбав про те найретельніше, щоб виконати вашу монаршу волю, тим більше, що волоський володар кількаразово відзивався з тим, щоб грецькі купці ходили зі своїми куплями з цих малоросійських країв простим давнім шляхом на Ясси з доброю надією на свою повну цілість. То я розміркував, що з огляду на польських комендантів, котрі перебувають у Немирові й Сороці і котрі стежать за всілякими діями, посилати мені і писати явно до тих володарів не можна. Тож я наказав нашому військовому ексакторові 1395 Саві Олеферову, щоб він відшукав з-поміж ніжинських торгових людей здібного чоловіка, якого можна було б послати у Волоську землю як купця, і звелів йому, Саві, писати від себе до ексактора Волоської землі, з вимогою запоруки: чи можна грецьким купцям, які хочуть проходити звідси в Турецьку область, сподіватися в тій дорозі, яка лежить на Ясси, своєї цілості? Як тільки він, Сава, віднайшов такого чоловіка, а саме Михайла Степанова, то я в той-таки час звелів послати його з Ніжина в Батурин і дав йому словесну науку, щоб, прибувши в Ясси під виглядом того купецтва, всіляко намагався вивідувати про всілякі тамтешні події й відомості; а осібно на малому листку паперу написав я таємно до волоського володаря без підпису імені мого, просячи його, щоб звістив мені про поведінку бусурманських військ, як вони воюють із німецькими військами, де тепер польський посол і яким ділом він тепер зайнятий.

Налягав я й на те, щоб він, волоський володар, з мултянським володарем спільно, за своїм християнським сумлінням до православної віри, дбав виказати вам, великим государям, свою доброхіть, аби задля миротворства тамтешній турецький бік зробився схильніший до боку вашої царської пресвітлої величності, і звелів я того коротко написаного таємного листа віддати до рук самого волоського володаря. А до мултянського володаря не писав я нічого, знаючи, що його нема вдома.

І ось той носильник, бувши в Яссах, віддав мого вищеописаного листа до рук самому володареві, і він, володар, прочитавши його, говорив словесно для донесення мені, гетьману, що турецький вейзир і кримський хан зі своїми військами дійшли під Белиград, мали з німецькими військами бій і, осиливши їх, той Белиград звільнили з облоги, бо німецькі війська були в невеликій силі — було їх мало що більше десяти тисяч. А коли турецькі й татарські сили притягли туди, то німецьке військо відразу ж відступило з-під Белиграда до великого свого обозу. І тепер бусурманські війська знаходяться там, під Белиградом, так само недалеко відтіль поклали свій обоз німецькі війська. І турецький бік, каже, бажає миру, а німецький від того відрікається. Посол же Ревуський, напевне, виправлений до бусурман, щоб постановити мир.

З таким, тільки словесним, звіщенням він, волоський господар, відпустив того згаданого носильника до мене і прислав через нього запечатаний склад слів, писаний цифрами 1396, з якого я зрозумів, що він, володар, бажає мати зі мною пересилки, і не простим письмом, а щоб списуватися з ним тими цифрами. Про це я за повинністю моєю підданською, чинячи належне вам, великим государям, донесення, посилаю того посланця Михайла до вашої царської пресвітлої величності, а також і той склад цифер. Пересилаю також через нього в приказ Малої Росії і листа Семена Палія. А чи мені з ним, волоським господарем, чинити обсилання і чи списуватися через таке циферне письмо, прошу покірно про те у вас, великих государів, милостивого монаршого указу і прислання того циферного складу до мене. І те покірно докладаю, що я, прагнучи прислужитися вам, великим государям, премилостивим монархам, маю дбале старання виправити невдовзі спеціальну людину до мултянського володаря, оскільки сподіваюся, що той знає про всілякі події й наміри.

 

З Батурина, 20 жовтня 1693 року»

 

 

Тієї-таки осені Палій, діставши певну звістку, що за указом великого коронного гетьмана мають іти на нього війною під Хвастів війська польські та козацькі, які затяглися на службу полякам, прислав до гетьмана нарошним свого полкового суддю Леська Самарина, просячи старанно на поміч супроти поляків у нього війська. Гетьман тоді писав про те Палієве прохання і про належну оборону долішнього Києва, Печерського міста, так само і міста Остра таку свою від 1 листопада грамоту з Глухова до великих государів:

 

«1 листопада прислав до мене охотницький полковник Семен Палій спеціального свого посланця, полкового суддю Леська Самарина, і писав у двох своїх листах, доносячи, що з польського боку за указом коронного гетьмана наступають на нього війська як козацькі охотницькі кінні та піші полки, так і польські хоругви, і мають прийти до містечка Хвастова в близькі місця. Про це йому, Семену Палію, відомо не тільки через давніші відомості та перестороги, але й звідомляє його Ярема Гладкий, охотницький полковник, котрий два роки тому вийшов із Запорожжя від товариства на королівську службу, а також і один ігумен. І він, Семен Палій, бачачи на себе з того польського боку такий неприязний ворожий наступ, просить ретельно мене, гетьмана, щоб я прислав йому в допомогу військо, з яким би він від того ворожого наступу оборонився і міг би лишитися на своєму місці.

Отож я, гетьман, відаючи про те, що він, Семен Палій, живе зі своїм полком на боці королівської величності і ще не є прийнятий цілком під великодержавну вашу, великих государів, руку, а надто пам’ятаючи послані ваші, царської пресвітлої величності, укази, щоб ми не давали анінайменшої причини польському боку до неприязні, щоб ваші, царської пресвітлої величності, договори з королівською величністю не були порушені в найменших пунктах, те перше його, Семена Палія, прохання дати йому поміч без указу вашої царської пресвітлої величності задовольнити не смію, а, пересилаючи листи його, Семена Палія, при яких є й пересторожні листи вищеназваних осіб, б’ю покірливо чолом до вас, великих государів, і заношу найнижче до вашої царської пресвітлої величності прохання, щоб ви, великі государі, зволили швидко прислати мені, своєму підданому, милостивий свій указ, чи маю я висилати поміч з-під мого рейменту йому, Семену Палію, на його оборону в містечко Хвастів, а ту поміч учинити військом городовим чи охотницьким? Дожидаючи цього вашого монаршого указу в скорому часі, навмисне висилаю для цього до вас, великих государів, швидкого гінця Адама, наказавши йому поспішати вдень і вночі.

Тут-таки покірно нагадую вам, великим государям: долішнє місто в Києві 1397 і містечко Печерське, оскільки з польського боку тії, в Семенових Палієвих [...] 1398 наближаються війська до містечка Хвастова, отож не можемо достатньо знати те, чи вони завзяли свій намір тільки для того, щоб чинити промисел над Семеном Палієм, чи захочуть наступати й ближче до богохранимої вашої монаршої держави, а коли б це серед них, поляків, ширилося, то треба милостивого вашого монаршого указу, щоб тому долішньому київському місту і Печерському містечку була оборона. Та й місто Остер, де були перед тим вашої, царської пресвітлої величності, воєводи й ратні люди, потребує давнішої оборони і ваших, царської пресвітлої величності, людей, що кладу до премудрого й превисокого розгляду вашій царській пресвітлій величності. Через отого гінця прошу покірно вашого просторого і остаточного милостивого монаршого указу, як мені й далі чинити супроти його, Семенових Палієвих, прохань, а саме: коли він там, у містечку Хвастові, не витримає наступу з польського боку і захоче з людьми, які будуть при ньому, відступати звідтіль у бік вашої царської пресвітлої величності (оскільки він не тільки вже має в Києві двір, що я йому купив, але й докладає свого кошту в будинки на тім пляцу, хотячи мати собі певне місце), то чи прийняти його, чи інакше вчинити? Або коли ті лядські війська обложать його у Хвастові, а він, Семен Палій, проситиме допомоги, то в такому крайньому разі чи посилкувати до нього, чи віддати його цілість на його власну силу та промисел?

 

З Глухова, 1 листопада 1693 року»

 

 

За тиждень після того втретє вже прислав Семен Палій свого швидкого гінця до гетьмана, ознаймовуючи про неодмінний наступ на себе польських та затяжних козацьких військ і гаряче просячи в гетьмана прислати йому в поміч супроти тих ворогів військо. Прислав він тоді ж таки через свого гінця два універсали коронного гетьмана, писані один до Палієвого війська, а другий до хвастівського поспільства, в яких пропонується й нагадується, щоб вони Палія не слухали. За цим ретельним Палієвим проханням, не маючи змоги дати свого війська в поміч без монаршого відома, писав гетьман про те таку свою грамоту до великих государів із Грим’ячого 1399 8 листопада:

«8 листопада принесено до мене від охотницького полковника Семена Палія писання, через яке він, ознаймовуючи про наступ на себе польського війська, вже втретє бажає, ретельно просячи, щоб я подав йому рятунок. При цьому своєму писанні прислав він до мене два універсали пана Яблоновського, коронного гетьмана, один до його полчан, а другий до хвастівських жителів, писані нагадувально, щоб не слухали його, Семена Палія. І я те писання Семена Палія, також універсали коронного гетьмана з листом рейментаря Вільги посилаю через особливого свого гінця в донесення вам, великим государям. А оскільки в тих універсалах вичитав я тверду завзятість польського боку супроти тих наступів і полчани його хочуть вірно стояти при ньому, через це мусить бути між ними криваве змагання і все має вирішитися кров’ю. Отож це значний і великий випадок, бо той, Семена Палія, посланець розповідав мені словесно, що при Семені Палію в Хвастові може бути дві тисячі воєнних людей, окрім поспільства, а там тепер не тільки хвастівське поспільство, а позбігалося воно через страх і боязнь туди, у Хвастів, з різних містечок та сіл від того польського війська, яке наступає на Семена Палія. З такими людьми він, Семен Палій, певне, відважно потримається в бою супроти наступу польського війська, і може вже в цих числах початися в них бій, а я покірно доношу про все. Оскільки був мені пресильний вашої царської пресвітлої величності указ, писаний у багаторазових ваших монарших грамотах, щоб я, гетьман, обнадіював його, Семена Палія, премилосердною вашою, великих государів, милістю, то я за тим вашим монаршим указом всіляко його обнадіював; отож він, Семен, живучи в тій надії на вашу монаршу милість, буде безперервно мені надокучати, щоб я посилав на поміч йому й на оборону туди, до Хвастова, війська з-під мого рейменту, а цього я без вашого, великих государів, указу у жодний спосіб не поважуся чинити. Через це в листі цьому, упадаючи під ноги пресвітлого вашого монаршого престолу, покірливо прошу, щоб ви, великі государі, зволили прислати свій милостивий монарший указ, у який спосіб мені, гетьманові, чинити супроти таких його, Семена Палія, прохань, які ретельно доносяться до мене щодо посилок, щоб я, знаючи вже превисоку вашу монаршу волю, тепер і надалі чинив так і чинити міг, як вам, великим государям, буде потрібно. І подаю те на ваш превисокий і премудрий монарший, вашої царської пресвітлої величності, розгляд про цей випадок із Семеном Палієм, що діється через поляків,— бодай їм, полякам, не виросли ворожі знамірення і до більших заповзятостей супроти вашої монаршої держави. Отож, просячи милостивого наставницького указу, кладу ще те за своєю вірною підданською службою, щоб були прислані до належних місць у малоросійські краї богохранимі ваші, царської пресвітлої величності, великоросійські війська. При цьому якнайпокірніше віддаюся премилосердній вашої царської пресвітлої величності благостині.

 

З Грим’ячого, 9 листопада 1693 року»

 

 

Після того вчетверте писав Палій до гетьмана про неодмінну затятість і лядські промисли, щоб викоренити його, і прислав повторно два нагадувальні універсали, писані від імені коронного гетьмана до Палієвого війська і хвастівського поспільства 29 листопада, щоб від Палія відступилися і його не слухали. Оцей Палієвий лист і лядські універсали послав гетьман Мазепа в приказ Малої Росії через пошту при своїй осібній, писаній 15 грудня, отакій грамоті:

«Писав до мене охотницький полковник Семен Палій, ознаймовуючи, що польський бік, не покидаючи свого завзятого супроти нього наміру, шукає способів, як би зловити його чи розорити, і наново прислано від імені коронного гетьмана до його полчан і жителів міста Хвастова універсали з таким упімненням, щоб його, Семена Палія, як супротивного до них, поляків, вони, полчани і хвастівські жителі, не слухали і при ньому не трималися. Приславши до мене ці універсали, він, Семен, гаряче просить поради, як йому надалі чинити супроти таких лядських намірів. Отож я, гетьман, пересилаю за підданською повинністю той лист його, Семена Палія, і польські універсали до вас, великих государів, через пошту, і прошу покірно про милостивий ваш, царської пресвітлої величності, указ, що йому, Семенові, на те прохання порадити. На цей випадок доношу покірно вам, великим государям, і те, що писав до мене з Переволочної слуга мій Іван Рутковський, доносячи, що прибув до дніпрового берега на Переволочанський перевіз мій посланець Петро-тлумач, якого я за вашим, великих государів, указом посилав у Крим, а з тим тлумачем є якийсь великоросійський чоловік, якого відпущено разом із ним із Криму. Лист про це його, Рутковського, писаний до мене, посилаю в приказ Малої Росії, а того тлумача і великоросійського чоловіка сподіваюся щодня і щогодини. Як тільки вони приїдуть, відразу ж виправлю їх без загайки до вашої царської пресвітлої величності і накажу в дорозі вдень і вночі поспішати для швидкого донесення про кримську поведінку. При цьому якнайпокірніше віддаюся премилосердній вашій, царської пресвітлої величності, благостині.

 

Писано 15 грудня 1693 року»

 

 

Копія гетьманського універсалу до Палієвого війська 1400:

 

СТАНІСЛАВ ЯН НА ЯБЛОНОВІ ЯБЛОНОВСЬКИЙ,

краківський каштелян, великий коронний гетьман.

Відомо чиню при ласці моїй із зичливим поздоровленням осавулам, панам сотникам і молодцям полків, як кінного так і пішого, які стоять під полковником Палієм, котрий чинить непослух на розпорядження його королівської милості та мої. Посилав я спочатку, минулої кампанії, мої універсали, щоб ви приходили на послуги його королівської милості і Річі Посполитій під Сороки, а потім до шанцю під Кам’янець, де вас чекало належне задоволення та нагорода. Оскільки жодного разу не послухали ви мого розпорядження, то, бачачи очевидний заколот, доносив вам ще з обозу через його милість пана Бальцера Вільгу, рейментаря військ його королівської милості та Річі Посполитої, у своїх універсалах, що згаданий Палій за свої великі ексцеси 1401, злочини й непослушенства достойний кари, яка віддається за бунт, як і кожен, хто при ньому тримався б. Так само й тепер остерігаю вас через цей мій універсал: як тільки прийде це писання в якусь найпершу сотню, щоб ви від згаданого Палія відразу ж відступалися, при ньому не трималися, його не слухали і приставали зі своїми сотнями до зичливих і слухняних його королівській милості та Річі Посполитій полків. Коли те вчините, упевнюю вас, що знаки, одежу і платню свою, як і інші, що перебувають у послушенстві, відберете без загайки й омани. Коли ж лишитеся при своїй затятості і залишатиметеся при тому заколотникові, щоб допомагати йому, то вирішив я зносити вас і ставитимуся до вас як до ворогів його королівської милості та Речі Посполитої. Знайте, отож, про те і чиніть, як вам краще.

 

Діялось у Львові, 29 листопада 1693 року

 

Станіслав Яблоновський, краківський каштелян, великий коронний гетьман

 

 

Копія другого гетьманського універсалу, писаного до хвастівського поспільства 1402:

 

СТАНІСЛАВ ЯН НА ЯБЛОНОВІ ЯБЛОНОВСЬКИЙ,

краківський каштелян, великий коронний гетьман,

Відомо чиню при моєму зичливому поздоровленні статечним жителям міста його королівської милості і Речі Посполитої Хвастова.

Вже і самі можете про те знати, що полковник Палій явний заколотник, не слухає його королівської милості та моїх розпоряджень, а через те, хто при ньому лишається і його слухає, мусить бути такий же. А оскільки це йому без загрози і слушної кари не минеться, остерігаю вас і доношу в цьому моєму універсалі, щоб ви його не трималися, йому ні в чім не допомагали і його не слухали. Взагалі, коли до того прийде, то щоб ви його, як заколотника, з міста видали, інакше, коли того не учините, я накажу карати і зносити вас вогнем та мечем як ворогів його королівської милості та Речі Посполитої. А коли так учините, упевнюю вас королівською милістю та увагою.

 

Діялося у Львові 29 листопада 1693 року

 

Станіслав Яблоновський, краківський каштелян, великий коронний гетьман

 

 

За давнішими особливими гетьманськими донесеннями у грамотах до великих государів про Палієвий з полковником переяславським Мировичем та полковником компанійським Пашковським воєнний промисел під Тягинею і битву на Кодимі, яка відправлялася з бусурманами впродовж двох днів, прислано від великих государів Палієві з його полчанами, а також Мировичу та Пашковському осібне вдарування за труди, яке гетьман за монаршим указом прийняв і, звітуючи за прийом його, звіщав великих государів про Палієву фантазію, яка не вміє ховати таємниць, також і про рейментаря Вільгу, який наближався під Хвастів з військами і який повернувся назад, углиб Полісся, без кровопролиття, і про заняття зимових кватир на Поліссі Палієвим товариством тощо. Писав гетьман про це з Батурина 20 грудня в такій своїй грамоті до великих государів:

«За милостивим вашої пресвітлої величності указом привіз і віддав мені, гетьману, присланий піддячий Малоросійського приказу Олексій Меньшиков милостиве ваше монарше ударування полковникам мого рейменту переяславському Івану Мировичу і охотницькому Григорію Пашковському по об’ярі 1403, мірою по шість аршин, і по парі соболів, ціною по 15 рублів, а Семенові Палію сукно кармазин, мірою шість аршин, три косяки 1404 блискучих китайських камок 1405, дві пари соболів, пара по 15 рублів, хутро хребтове горлатних лисиць 1406, а на його, Палієвих, полчан по сто єфимків.

І я, те відібравши, віддав їм, згаданим полковникам, переяславському й охотницькому, невідкладно, що їм належало, а що найменовано Семену Палію і його полчанам, те відішлю в Київ через осідлого батуринського козака Романа Проценка, який не раз бував перед цим у нього, Семена Палія, бувши йому знайомий і нам вірний. Так і недавно посилав я його туди, у Хвастів, до нього, про що вже писав вам, великим государям, через пошту. А оскільки наставляє мене милостивий вашої царської пресвітлої величності монарший указ, щоб те милостиве ваше монарше ударування було віддано йому, Семену Палію, та його полчанам тихо (аби про те зовсім ніхто не знав не тільки на сусідньому боці, але й з тутешніх щоб нікому не було то відомо), то я накажу з великим наляганням тому моєму посланцю Роману Проценку, щоб він із Києва до Хвастова тихо послав визначеного чоловіка і звістив його, Семена, хай би він або сам у Київ приїхав, або кого прислав замість себе вірогідного. А після прибуття його або його посланця, щоб він, Семен, віддав з усілякою засторогою те ваше монарше ударування, і в будь-який спосіб домовився б, і твердо закріпив би, щоб він, Семен, ту вашу монаршу прещедру милість прийняв тихо, нікому з чужих, також і поспільству хвастівському, не зголошував про це, але щоб належно притримав це собі в таємниці, а найменоване полчанами роздав без жодної оголоски.

Я правдиво обіцяю вам, великим государям, що з мого, гетьманського, боку про ту вашу монаршу таємницю не провідає ніхто, бо тут у мене в Батурині при інших всіх ваших монарших грамотах, що мають у собі таємниці, цю вашу, великих государів, поважну грамоту, що її приніс вищеназваний піддячий, буде покладено в доброму спряті і її ніхто, крім ближнього, хто тим ділом займається, читати не зможе, так само і згаданий мій посланець Роман Проценко, маючи від мене щодо того твердий та міцний наказ, ніколи про те не зголосить. Тільки на самого Палія, щоб міг те утаїти, покладатися я не можу, оскільки він такого норову, що подібних секретів ховати не хоче, але ще більше оголошує, і доказом тому те, що він прислане перед цим у Хвастів милостиве ваше монарше жалування, оксамит та інше, не таємно, як йому від мене говорено, але явно і з великою перед народом оголоскою прийняв, кладучи те собі на голову і говорячи просторими словами, що то прислано йому з великої вашої, великих государів, милості. Та й хоругву, і значки військові, таємно дані йому в полк у Києві з превеликої вашої монаршої милості, відразу ж зголосив народу, їздячи з ними відкрито по київських вулицях.

Отож з огляду на це годі й тепер сподіватися, щоб він заховав ту таємницю в секреті, однак, скільки способу стане, буду його про те через нарошного посланця міцно упоминати, щоб, згідно вашого, великих государів, указу, примусив себе чинити в тому ділі статечно, щоб таємниця вашої царської пресвітлої величності від нього нікому навіч не виходила. А коли той посланець мій, прибувши до Києва, побачиться з ним, Семеном Палієм, і ту вашу, царської пресвітлої величності, прещедру милість віддасть чи йому самому, чи посланцю, то яка буде поведінка при цьому відданні, про те я не загаюся учинити вам, великим государям, належне донесення. А тепер, тобто вчора, пишучи через пошту, доносив я вам, великим государям, так само доношу покірно й цим моїм листом, що той згаданий мій посланець Роман Проценко, бувши в нього, Семена Палія, у Хвастові і повернувшись звідтіля до Батурина, приніс від нього мені таку звістку, що рейментар Вільга з польськими хоругвами і козацькими охотницькими полками був недалеко від Хвастова і, нічого до наміру свого не справивши, без бою і жодного кровопролиття відійшов геть у глибокі поліські краї, змушений лишити порожніми всі ті місця, на яких у минулих літах стояли полчани Семена Палія. Отож Семен Палій, як і раніше, розіслав на ті становиська своїх полчан із Хвастова і людей, жителів поліських, які, злякавшись лядських військ, позбігались у Хвастів чи в Чорногородку 1407 з містечок та сіл, розпустив усіх по їхніх домівках, а до королівської величності послав особливих посланців бити чолом: чому на нього вчинено такий ворожий наступ?

Ще й те посланець мій Роман Проценко доніс мені словесне, що він, Семен Палій, від якогось наказного полковника, котрий старшинував у охотницькому козацькому полку, був опечалений докучними словами і вже після відходу рейментаря Вільги посилав він із Хвастова свого писаря з півторастами чи й більше коней, і той писар зі своїми людьми того наказного полковника, з його товаришами, розшукав на польських селах і його самого, так само й товаришів його, силою припровадив до Хвастова. Тоді хотів був Семен Палій, бувши підпилий, погубити його, але він, мій посланець Роман Проценко, який прибув туди до нього у Хвастів саме на той час, упросив і ублагав його моїм гетьманським іменем, щоб не завдавав йому погуби. Тоді він, Семен Палій, лишивши наказного полковника живого, тримає його в ув’язненні.

Він-таки, Семен Палій, після відходу від Хвастова згаданого рейментаря Вільги з військом, яке при ньому було, хотів був якнайшвидше їхати до мене в Батурин, і коли б на один день він, мій посланець, не приспішив до нього у Хвастів, то, певне, виїхав би у цю дорогу. Але посланець мій, заставши його вдома, відрадив йому те чинити, отож він, Семен, лишивсь удома, відклав ту свою поїздку на майбутнє, вирішивши вчинити те після свят Різдва Господнього. І я, гетьман, домірковуюся, що він, Семен Палій, стережучись майбутніх ворожих наступів із польського боку (я гадаю, що польський бік не терпітиме таких жорстоких учинків), захоче тут, у Батурині, радитися зі мною, гетьманом, і пильно просити собі настанов, як би йому з полчанами прожити там, у Хвастові, й надалі. Отож я, вірний підданий ваш, великих государів, вашої царської пресвітлої величності, упадаючи до ніг пресвітлого вашого монаршого престолу, покірливо прошу вас, великих государів, про милостивий настановчий монарший указ: коли він, Семен Палій, приїде до мене в Батурин і проситиме супроти таких небезпек поради й настанови, то яку я маю дати на те відповідь, щоб він тоді не повертався до свого дому без відповіді від мене на свої запити й бажання.

 

З Батурина, 20 грудня 1693 року»

Допомога проекту

На сайті 56 гостей та користувачі відсутні

Created with YOOtheme Pro

Оформлення: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

При повному або частковому використанні матеріалів посилання на http://prosvit.in.ua/ обов'язкове
Copyright © 2018-2019 ПроСвіт 
Всі права застережені